Текст книги "Ти чуєш, Марго"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Марго перебувала в екстазі. Натовп теж. Вони прекрасно розуміли одне одного. З півслова. З пів-придиху. Видно по всьому, що вона для цієї аудиторії виступає не вперше. Марго в цьому переконалася, коли розпочала своєрідну словесну гру з народом: вона стала карбувати фрази чітким голосом а натовп повторював за нею:

– Аз єсмь жінка, він єсть чоловік.

– ... єсть чоловік.

– Аз єсмь життя, він єсть животіння. ... животіння.

– Аз єсмь природа, він єсть штучність.

... штучність.

– Аз єсмь сила, він єсть безсилля.

– ...безсилля.

Аз єсмь вічність, він єсть тлінність.

– .... тлінність.

– Аз єсмь земля. Він єсть пустеля.

– ... пустеля.

– Аз єсмь мир, він єсть війна. ... війна.

– Аз єсмь істина, він єсть хибність. ... хибність.

– Аз єсмь суть, він є... – Марго запнулася, бо не знайшла підходящого слова.– Бляха муха! – тихенько вилаялася вона.

Натовп без тіні вагання автоматично повторив:

– Бляха муха!

їй стало не по собі, вона хотіла була вибачитися, але потім зрозуміла, що все одно ніхто нічого не зрозумів. Усі сприйняли останню фразу як тайне ритуальне слово.

Вона перевела дух. Мабуть, досить.

Зненацька в натовпі почався рух.

– Караван! Караван!

Жіноцтво видряпалося на стіни фортеці і почало спостерігати, як вервечка верблюдів і людей повільно наближається до міста.

– Відкрити ворота! – скомандувала Марго.-Всім на базар!

– Так, Ваша величносте!

– На базарі я просто Марго. запам'ятали? – Гак. наша королево!

До Марго підійшов караванник і низько вклонився. Обличчя і халат були до болю знайомі. "Цікаво. – подумала Марго, – а під чалмою в нього є блискуча лисинка?"

– Ну. що привіз, Ахмете? – поцікавилася.

Марго.

– Гарні товар. Королева буде задоволені.

– Дивись, мені вгодити важко.

– Знаю, королево! Я знаю, як догодити королеві.

Ахмед не обдурив. Невільничий ринок на базарній площі міг вільно конкурувати з Кафою і Азовом. Чого там тільки не було: могутні шоколадні торси, тендітні французи в мереживах, палкі маври, голі сідниці, носаті вірмени, незворушні лорди, величезні кулачища, бородаті старообрядці, чистокровні грузинські князі, руські Івани, іграшкові китайці. Марго павою пливла по базару, а за нею тягнувся жіночий екзальтований шлейф.

– Ой, а це хто? – здивувалася Марго.

– Це діамант моєї колекції, – з гордістю сказав караванщик. – Чукча.

– – Дишіть мені. А де ж козако-руське плем'я? – поцікавилася Марго.

– О, королева не буде розчарована. – запобігав Ахмед, ведучи до задніх рядів.

– Дівчата, налітай! – скомандувала Марго. і ті ; вереском кинулися до товару, палко торгуючись із купцями, гаряче сперечаючись між собою, активно обмацуючи очима і руками товар.

– Тільки тихше, дівчата, не побийтесь і товар не зіпсуйте, як минулого разу!

– Не філюйся, Марго!

– І полтавців не беріть – дуже ледачі! – порадила Марго.

– Марго. тут литвин: брать чи не брать?

– Литвини підступні, брехливі й дурні. Беріть побільше степовиків!

А яких? Тут два види: великі красиві та маленькі кривоногі.

– Великих красивих беріть для роботи, а маленьких кривоногих для любові.

– Марго. тут затесався один тибетський монах.

– Лишіть його для мене!

Марго з насолодою обходила ряди чоловічого племені, думаючи: ось вона, дискримінація чоловіків! А казали, що її не існує!

Ахмед делікатно підштовхував її. наче бажаючи щось показати. Нарешті вона зрозуміла, на що піп натякає. На високому помості, як на п'єдесталі. стояв зв'язаний Андибер. З оселедцем, золотою сережкою у вусі і кривавим рубцем через усе плече.

– Ага, попався! – єхидно промовила Марго.Попереджаю: ще раз утечеш – уб'ю!

– Доведеться королеві дорого заплатити Ах-меду! – щебетав купець. – Він мені ой як непросто дався! Десятьох моїх воїнів поклав.

– Не переймайся, Ахмеде. Марго ніколи не торгується!

Місто гуляло всю ніч. Марго вирішила напитися до упаду. Що і зробила.

Марго підхопилася з ліжка:

– Де я?

Довго впізнавала обриси рідної спальні. До і обох боків приліпилися дві піжамки у ведмедики.

"Цікаво, – подумала Марго.– А коли починається в жінки клімакс? Може, я вже напередодні? Потихеньку божеволію?"

Вона спробувала встати з ліжка. Тіло стисла жахлива крепатура. Марго, пересилюючи себе встала. Прийняла гарячу ванну. Наче стало легше.

Ось прокинувся Максим. Спитати в нього, як я дійшла додому? Ні, краще не треба. Ганьба яка!

На кухні – хрестися та втікай! Із чого почати? Роботи – непочатий край. А що значить – непочатий край? Непочатий – тобто, цілий'? Край – це земля чи кінець? Мабуть, кінець. Отже, нема ні початку, ні краю. Тобто, безмежність. Безмежність у просторі. А в часі – вічність. Тобто, роби роботу вічно. Боже, яка багата наша мова!

Марго завжди займалася філософією слова доки поралася на кухні. Прибирання в хаті теж завжди викликало в Марго філософські асоціації – з приведенням світового хаосу в світовий порядок. А це є власне творення світу. Тобто, якщо хочеш зронити щось путнє -почни з,наведення порядку. Саме це було необхідно Марго саме туї і саме тепер: приводячи матеріальний хаос у матеріальний порядок, привести свій душевний хаос у душевний порядок. Максим зайшов до кухні.

– Мам. дай я!

– Не треба, я сама. Ну. які новини, синочку? Та, ніяких.

Які на сьогодні плани? Та, ніяких!

Марго замугикала під ніс щось легеньке, і робота зарухалася. Прибирання, миття посуду, готування сніданку, замішування тіста, прання білизни,мугикання і філософські роздуми завжди проходили одночасно.

Нарешті сніданок готовий. Хлопці люблять у < суботу та неділю снідати у вітальні. Марго везе на возику сніданок, заходить у кімнату і бачить, що всі лежать – хто на дивані, хто на підлозі – і в піжамах дивляться телевізор. Марго на мить завмерла на порозі.

"Вони забирають у нас наших хлопчиків і: роблять з них собі подібних..." – автоматично пробурмотіла вона.

– Що? – не обертаючи голови, промовили всі вголос.

Та нічо. – сказала вона.

Як правило, занісши суботній сніданок у чоло-' вічу компанію, вона летіла допирати, доварювати, допікати, доприбирувати і робити ще багато різних! "до". Цього разу вона присіла на стілець у вітальні і стала спостерігати за сімейним чоловічим світом.] По телевізору йшов футбол. Чотири далеко не ] хворих чоловіки дивилися на те, як двадцять два ще здоровіших спітнілих чоловіки бігають по полю за м'ячиком і по-дитячому серйозно намагаються його відібрати один в одного і копнути ногою.1 Марго замислилася. Який дивний цей чоловічий світ. "Вони – безсилі в світі природному, витворюють собі штучний світ і, мов діти, бавляться в ньому, вдаючи з себе дорослих". Ні. цього збагнути неможливо. Точніше, можна зрозуміти педантичних британців, які кілька століть тому з протестантським рвінням відпахавши у своїх офісах, виходили в поле, на майданчик, щоб розслабитися, і не просто так розслабитися, а морально і фізично підготуватися до нової виснажливої роботи на полі витворення буржуазного суспільства. І ще якось Можна зрозуміти тих, хто грає. Ну, а як зрозуміти Мільйон чоловіків, які сидять на трибунах чи біля телевізорів, коментують гру професіоналів словами "Ти, казьол, куда м'яч кидаєш!", начебто вони особисто краще від професіоналів грають у футбол? Як зрозуміти тих, що отримують фізіологічний кайф від того, їдо хтось інший перекочує м'яч по полю'? Оце і є чоловіче безсилля. Найактивніші • І їм дачі порно – імпотенти. Ні. цей світ надто чужий і незрозумілий. Як збагнути представникові природного світу: навіщо вбивати чи просто обпльовувати людину лише за те, що хтось не так копнув м'ячика? Навіщо? Бо в чоловічому світі існують штучні цінності, які переважають справжні вічні цінності – життя, добро, любов.

Ма! Що з тобою? Ти дивишся футбол'?

Щось у лісі здохло!

"Вони забирають від нас наших хлопчиків і роблять із них собі подібних.

Це я винна. Я погана мати. Я віддала своїх хлопчиків..."

Марго розгублено озирала свою сім'ю, яку всі вважали ідеальною...

Слава Богу, настав понеділок. Марго кулею ; вилетіла з дому, вдихаючи разом з ранковим повітрям запах свободи, їй було до смерті цікаво: чи ' екскурсія печерою – то правда, чи плід хворобливої уяви незадоволеної плоті Марго?

Однак з'ясувати нічого не вдалося. Шеф несподівано поїхав у відрядження. На тиждень. У Стамбул. На його місце сів Сидоренко, який не докучав співробітникам постійними нарадами і вкручуванням мізків, а закрився в кабінеті, пустивши роботу на самоплин. Свєтка і Леська уникали Марго й одна одну. Марго про всяк випадок діяла так само.

Тільки Андибер лишався самим собою. Він активно спілкувався з Сидоренком щодо виробничих питань, консультувався з Марго. давав указівки Свєтці. робив калькуляції з Леською.

Марго. скоса оглядаючи його, намагалася5 уявити його по пояс голим, в червоних шароварах, із золотою сережкою у вусі і оселедцем на голові замість хвостика позаду. А, уявивши, відразу ж відкидала від себе "ідіотські думки".

Здавалося, він дивиться на неї, як на меблі. І Марю відлягло від душі. Значить, все, що стало-сталося не насправді, а в тяжкому сні.

Марго повеселішала, стала схожою на саму

і знову зажила у переконанні, що вона має має сім'ю.

Шеф повернувся із Стамбула, відпустивши порідку "замочком", яка дуже личила до його лисини. Чекали, що він збере всіх на нараду або хоча б на п'ятихвилинку, щоб за великим директорським столом поглянути одне одному у вічі. Однак шеф І я гнув. Причому очікування колись ненависних нарад було досить стражденним. Марго докотилася до того, що сама напросилася до нього на прийом, щоб підписати якогось дурного папірця. Однак шеф навіть не глянув у її бік і, не читаючи, завізував документ.

Шефова свита захвилювалася. Всі, окрім Андибера. Він поводив себе адекватно своєму службовому становищу.

Напруження зростало. Всі вважали, що треба потворити. Однак ніхто де наважувався першим сій розмову. І лише після того, як Марго стикнулася лобом з Леською у підвалі перед тими самими дверима, які виявилися зачиненими; після тою. як Сидоренко змінив свій козлячий тенор на не ті козлячий баритон; після того, як Свєтка зірвалася на Андибера і в запалі дискусії ляпнула "Що ви дивитеся на мене, як на біснувату?" – шефі усіх зібрав у своєму кабінеті.

Нарада для керівних осіб відбувалася в незвичному стилі. На відміну від повної пасивності І байдужості на колишніх нарадах, цього разу спіш працівники виявляли неабияку активність і зацікавленість проблемами установи. Зрозуміло, що всі намагалися наблизити хвилину "розборки польоту". Однак вона все не наставала, бо ніхто перший не наважувався взяти на себе відповідальність зачепити болюче питання. Перший привід до відвертості дав Андибер. запропонувавши пляшку шампанського на честь шефового повернення. Ідея була схвально прийнята і поповнилася ще пляшкою коньячку, і турецькими солодощами, і лимончиком. і великою банкою оливок. Сидоренко втягнув зі своїх) холодильника шмат сала, від чого всі скривилися: "Фе, коньяк і шампанське закушувати салом!", однак Сидоренко не ображався: вони всі так завжди казали на початку, а в кінці наминала сало з чорним хлібом, цибулею під коньячок і шампанське. Андибер, звернувши увагу на цей растрі немічний несмак, визнав, однак, що він є нормалі пою формою засвоєння українцями європейські традиції. Тож перший тост "За європейський вектор України" сам по собі напросився, і почалася палка дискусія про те, що, звичайно, москалі нам уже "триста лет снилися в білих тапочках", але ж для Європи ми "секонд хенд", і нема чого пнутися її шкури перед пихатою Європою і самозакоханою Америкою, а треба трохи попорпатися в своїй землі, поворушити місцем, на якому носимо штани, і ВСЕ буде гаразд.

Взагалі політичні дискусії характерні не лише І ля цього офісу. Як правило, вони починаються палкими промовами, а закінчуються почуттям глибокої огиди до влади. Політична дискусія перманентне переросла в мистецьку, де Марго була почесним експертом, оскільки була дружиною відомого естетика і мистецтвознавця. Всі захоплено обговорювали питання, чи є "зірки" шоу-бізнесу напівбогами", чи просто кріпаками, рабами низькопробної публіки, які в негоду і незважаючи на місячні змушені блазнювати перед нею, випрошуючи, як милостиню, оплески.

Вичерпавши й цю тему, народ перейшов на г, І.Ієні проблеми. Колектив тяжко переживав розлучення Сидоренка, яке тяглося ось уже два роки. Унікальність цього розлучення полягає в зворушливих стосунках між зятем і тещею. Теща категорично проти розлучення, вона вважає зятя рідним сином, а доньку "курвою". Сидоренко, напівсирота ставився до бабусі з покрученими артритом пальцями з великою любов'ю і ніжністю. До речі, він, вважаючи Марго жінкою морально стійкою неязикатою і водночас досвіченою в інтимних питаннях, обрав її своїм душпастирем. З його сповідей вона зрозуміла, що він має абсолютно викривлене уявлення про сімейне життя. Він шукав у сімї материнську любов і опіку та був хорошим господарем і порядним батьком. Він не розумів, чому його дружина "лізе на стінку". Марго популярно пояснювала Сидоренку, що регулярний якісний секс – це не розпуста, а норма сімейного життя, це входить у коло найголовніших сімейних обов'язків. Тему сімейних розлучень підхопив шеф. Він сказав, що знову черговий раз розлучається з дружиною. яка "доконала його ревнощами і підозрами". У психоаналітичному сеансі, який Марго давала час від часу шефові, вона пояснила, що людське суспільство пройшло шлях розвитку від полігамії до моногамії невипадково. Це оптимальний для сучасної людини спосіб існування і продовження роду. Якість сексуального життя полягає не; в кількості сексуальних партнерів, а в умінні "ніколи не скучати" з одним сексуальним партнером. Лише давній надійний сексуальний партнер може виконати найпотаємніші забаганки, найнепристойніші бажання, які є не простими веліннями хтивого тіла, а станом душі. Тому секс це не лише фізіологічний акт, а й духовний. Марго констатувала, що шефа з дружиною не пов'язує ні духовна, ні фізіологічна близькість, ані діти. Отже, треба не мучити один одного, а шукати "свою пару".

Свєтка сказала, що їй хтось дуже крутий запропонував вийти заміж і вона відмовила йому. Всі прекрасно знали, що це була чистісінька брехня, спосіб підвищення власного рейтингу. Свєтка у вузькому жіночому колі любила розповідати душе-роздираючі історії своїх нещасливих кохань, яких не існувало, змальовувати в деталях статеві акти, яких ніколи не було, описувати палкі почуття своїх коханих", які самі про них не здогадувалися. Свєтка належала до того типу жінок, які елементарну чоловічу ввічливість трактують як "закоханість", затертий чоловічий комплімент чи жарт як освідчення в коханні, а байдужість – як глибоке, справжнє кохання. Саме тому чоловіки ЇЇ уникали. Л Свєтка була нещасною жінкою. Марго її жаліла. ,але не могла допомогти психологічною консультацією. Марго вважала це хворобою, яку можна вилікувати лише шоковою психологічною терапією.

Леська була не такою. Вона, зціпивши зуби, щодня вступала в боротьбу за виживання, маючи Однокімнатну квартиру, паралізовану матір і доньку тінейджерського віку з підлітковими комплексами. Леська ніколи не жалілася і ні на що не нарікала, а в житті не була обізлена і заздрісна. І її любили всі. Особливо чоловіки.

Андибер і Марго мовчали про себе, як партизани. І якщо з Марго і так було все зрозуміло: чоловік із комплексом "невизнаного генія", купа дітей, то Андибер інтригував своєю впертою мовчанкою про "дружину-модель" і "сина-вундеркінда". Однак публіка була достатньо вихована, щоб не до-і цитуватися в нього ні про що.

Марго, позираючи на годинника, почала нервуватися: скоро йти додому, а до наболілої проблеми гак і не приступили. Тож вона вирішила йти в атаку, однак не в лобову, а "з тилу":

– Шефе, ану розкажіть нам про своє дитинство на Полтавщині!

– А що вас конкретно цікавить?

– Конкретно цікавлять полтавські козацькі печери. Чи правда, що там відбуваються різні дива?

– Ну. що вам сказати... Хлопці розповідали, що якось натрапили в підземному ході, який проходив через увесь яр, на засохлого чи то змумізованого козака, що сидів у такій ніби келії. Навіть показували шаблю, яку забрали в нього.

І ви їм вірили?

– Спершу вірив, потім, як виріс, уважав це; дитячими вигадками, дитячим фольклором. Такими собі місцевими страшилками.

– А тепер? Що "тепер"?

– А тепер вірите?

– У що?

У те, що в тих печерах позалишалися козацькі тіла.

Які тіла?

Господи, та ви ж щойно розказали про козака, який кілька століть просидів у печері...

– А, про Марка Хапайгроша?

– .Як-як його звали?

– Марко Хапайгріш. Розповідали, що він при-Іч ', із козацьких походів купу скарбів, сховав їх і стеріг... Тобто, й досі стереже...

–А ім'я Хведір Полохливий вам не траплялося к полтавському козацькому фольклорі?

– Не Полохливий, а Полохливець, – зауважила Песька. Отже, вона прийняла правила гри Марго.

– Слухай. Марго! Задовбала ти мене своїми Печерами!

Я задовбала? Та це ви нас усіх задовбали ними! Хай там у вас ностальгія за дитинством, а при чому тут ми?

– Ніякої ностальгії в мене немає! Це ви мене потягли в підвал!

Тут уже обурилися всі. І відразу ж пересваришся. Один Андибер сидів мовчки і посміхався.

– Подивіться на нього, – заверещала Свггка. показуючи довгим нігтем на нього. – Це він... Їй-бо, він – нечистий...

– Так, на Воланда змахує... – погодилася Лесика.

Андибер продовжував лукаво всміхатися.

– А до речі, куди ти зник, Андибере? – поцікавився шеф.

– А я нікуди не зникав. І нікуди не ходив! -спокійно промовив той.

–: От падло, – сказала Свєтка. – Брехло, та й годі.

Він не образився, а продовжував посміхатися, склавши на грудях руки.

– Сидоренко, – пішла на компроміс Марю. А ти де подівся після викарбовування гріхів?

– Заблудився я, – непевно сказав він.

– А як виблудив? – допитувалася далі Марю.

– Якось Бог дав, – промовив він зовсім не характерним жаргоном, проте цілком логічним для матінки Ісидори.

Усіх пройняла блискавкою одна думка, і вони вперіщили свої очиська на Сидоренка, намагаючись роздивитися в нього під сорочкою природні округлості. Той зрозумів, про що всі подумали, махав руками:

– Не жінка я, не жінка, дивіться ось... – розстебнув він сорочку. Всі наче повірили, однак він знову пробурмотів типову фразу матінки Ісидори:

– Хай Бог милує...

Кожного охопило неймовірне хвилювання. Марю настільки перейнялася спогадами, що, звертаючись до шефа, обмовилася:

– Ахме... тобто шефе... – і зніяковіла від своїх слів.

Але шеф підіграв Марго:

– Я знаю, як догодити вельможній пані! – з турецьким акцентом проспівав він і вказав очима ІІ;І Анди бера.

Публіка заревіла від задоволення. Андибер сміявся, однак у гру не вступав. Тільки Ясська почувала себе розгубленою.

– Слухай, Лесько. а ти взагалі вийшла з печери. Щось тебе на свіжому повітрі не було...

– Я. мабуть, опинилася в іншому часі. Пам'ятаю. що я ходила з якимись старими геодезичними інструментами і щось вимірювала в тих печерах. А ці мене зверталися «пане Дебоскет».

– Як-як? – розреготалися всі.

– Дебоскет.

Хто це такий?..

Це військовий інженер-підполковник. генерал-аншеф, який виконував протизсувні роботи на дніпровських схилах і в печерах Лаври Київської в середині XVIII ст., – пояснила Леська. – Я вже весь Словник Ефрона і Брокґауза виштудіювала.

– Так, – сказав шеф. – То що ж це таке відбувається? Друга реальність? Паралельний простір?Паралельність часу?

– Це наші минулі життя. – розмірковувала вголос Леська. – Як дивно, що ви всі опинилися разом, а я окремо.

– Ні. – сказала Марго, – судячи з того, де ми були, то це скидається не на історичні часи, а на ірреальність.

Це масова галюцинація. констатувала

С вогка, якій ніяк не хотілося, щоб це було хай навіть позачасовою, але реальністю.

– А ти помовч, – дещо загрубо сказав Сидоренко і злякався своїх слів.

– Садюга! – прошепотіла та.

– Слухай, Свєтко, ти мені тоді сказала, що буду жити у блуді з невірним і характерником, що таке характерник?

– От, село! – засміявся шеф. – Це ж так називали козаків за те, що вони начебто не силою воювали. а чарами.

Правда. Андибере? – пішла Марго в атаку на Андибера.

– Правда, – просто і легко сказав він.

– Слухай. Андибере, а хто ти такий взагалі? сказав шеф.

– Характерник,– просто і легко відповів він. І всі просто і легко повірили йому.

– Ну що, народе, підемо на екскурсію в печеру ще раз? – запропонував шеф.

– Я – пас, – заопиралася Свєтка.– Мені досі від ланцюгів руки болять.

І я не піду, – озвалася Леська. – Вам усім гам весело разом! А мені що, нема чого робити, тільки укріплювати печери.

– Щось мене теж не тягне... – промимрив Сидоренко.

Та ти що. Сидоренку, в тебе вдома жона-мегера, пекло, а ти не хочеш пожити в іншому часі? – оптимістично промовив шеф. – А я іду! Марго уперід!

– Стоп-стоп."– завагалася та. – Треба когось із гобою взяти. Самим якось моторошно.

– Покличмо двірника Васю. – весело запропонував шеф і викликав того по селектору.

Двірник Вася, за сумісництвом водій, за сумісництвом столяр і за сумісництвом слюсар-сантехник, був дуже питущий і водночас дуже акуратний чоловік. Він стояв на дверях, мнучи кашкета у великих порепаних руках, і по-собачому віддано дивився на шефа.

– Васю, – серйозним тоном сказав шеф. – Там у підвалі є металеві двері. Так нам треба туди зазирнути.

– Без проблем, шефе. – сказав він. – Але там нічого нема.

– Як не, нічого нема? – всі здивувалися.

– Ну, колись там був якийсь прохід чи бомбосховище, але його після війни замурували.

Ти впевнений?

Так, шефе. Не вірите – ходімо разом. Ніхто не вірив. Точніше, ніхто не хотів вірити в колективну галюцинацію. Всім хотілося ірреальності, потойбічності, тайни. Однак побачивши за; знайомими металевими дверима замуровану стіну, вони зазнали найгіркіших хвилин свого життя.

Ніхто б ніколи не здогадався, що може зробити одна замурована стіна з колективом однієї установи. Керівний склад пережив колективний стрес, з якого перейшов у колективну депресію, яку кожен переживав по-своєму. Свєточка обрізала нігті і "зірвалася з цепу1*. Шеф утратив сексуальний потяг і почуття гумору. Леська замкнулася 1, здасться] стала щовечора приймати стограм. Сидоренко сів на якусь дику дієту, щоб очистити своє тіло від шлаків, і зненацька став ревним християнином. Марго поміняла енергетичну полюсність: якщо раніше в неї все горіло в руках і мізках, то тепер вона стала лінива і фригідна.

Один Андибер. здавалося, не змінився. Він /кпи своїм дивним життям: гасав на величезній швидкості на своїй "антилопі гну", слухав у навушники Вівальді і Моцарта, роздивлявся старого граба і вікна свого офісу, ніколи не розмовляв по телефону з членами своєї сім'ї. А як він харчувався! В обідню перерву він клав на велику тарілку три креветки і три листочки салату, скроплював усе це кількома крапельками лимонного соку. Причому, видушуючи лимона, він рахував крапельки: раз. два, три. чотири. Ні краплі більше, ні краплі менше. Або їв гарячий рис дерев'яними паличками. Або повільно підрізав тонсесеньку, аж прозору смужечку сиру, довго роздивлявся її на світло, а потім клав у рога. Меню було щораз іншим. Марго здавалося, що воно не мало ніякого значення. Мав значення лише сам процес приготування і вживання їжі. це театральне дійство, яке по ідеї повинно було б вивести Марго із себе і позбавити її апетиту.

Проте вона на все це не реагувала. Вона взагалі ні на що не реагувала, оскільки перебувала в депресії. В неї відібрали щось сокровенне, її потаємне "я", її паралельне життя.

Наближався термін виконання другого етану головного проекту. Проект полягав у тому, що один пришслепкуватий американець, який, щоправда, мав мішок зайвих грошей, хотів з'ясувати чи то для себе особисто, ачи для американської нації, ач й для України, одне питання: чи українці не люблять конкретно нинішню владу чи владу взагалі. Цей американець довго шукав вар"ятів, які б згодилися розробити анкету для соціологічного опитування, здійснити його й обробити результати на професійному рівні. Вар'ятів було багато, але професіоналів серед них не було. І лише на одній науковій конференції він відкрив для себе абсолютно вар'ятську соціологічну фірму, яку очолював шеф. Це сталося так. Доповідь, яку зачитав шеф, провалилася серед маститих соціологів. Звичайно, всі знали, що доповідь провалилася через те, що результати соціологічних опитувань його фірми значно відрізнялися від результатів решти незалежних і заангажованих соціологічних центрів. Американець, вислухавши синхронний переклад доповіді, підійшов до шефа і спитав: "Скажіть, будь ласка, яке головне питання для України?" На що шеф, не замислюючись, зло відповів: "Головне питання для України "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза", причому останню фразу він промовив з американським акцептом. Американець, прослухавши дослівний переклад, довго стояв з відвислою щелепою. А розгублений перекладач довго намагався розтлумачити йому культурний контекст і потаємний підтекст сказаного. Шеф, із гордо піднятою головою, пішов геть. А американець інтуїтивно відчув, що це саме той жук, який йому потрібен.

Марго була професійним психологом. В її завдання входило розробити або скоригувати питання так щоб респондент не відчував психологічного дискомфорту, щоб він абсолютно відверто і щиро давав відповіді на питання. Причому тут відігравана роль послідовність питань, стиль, інтонація. Шеф якраз і пишався специфікою своєї фірми, яка полягала в абсолютній індиферентності до замовника, яку б посаду той не обіймав. Шеф випендрювався своїми соціопсихологічними теоріями і методиками, вишколював своїх соціологів, аби вони, перш ніж почати опитування, встановлювали психологічний контакт з особою. Він займався соціологічними опитуваннями заради спортивного інтересу, і в роботі його цікавив не результат, а сам процес. Не дивно, що-Захід виявляв до його фірми Інтерес, поважаючи за незаангажованість і реальність результатів. Над ним посміювалися, вважаючи, що в умовах корумпованості і продажності шеф І соціологом-камікадзе. Тож "Камікадзе" – це була кликуха шефа у вузьких професійних колах.

Марго була правою рукою Камікадзе. Вона так само була інфікована хворобою "істини за будь-що". Вона розробляла, здавалося б. громіздкі анкети, однак працювати з ними було легко, і питання не лише не втомлювали і не дратували опитуваних, а викликали бажання говорити: ще і ще. Марго із задоволенням працювала, однак не в період депресії. Тепер Марго вимучувала кожну фразу, двадцять разів її переробляла і врешті-решт стирала її з комп'ютера. Вона чекала натхнення, але воно все не приходило.

У повітрі завитав примарний дух весни, але Марго із сумом констатувала, що її це н е збуджує, як колись. Навпаки. Регулярно забруднювані дощем вікна, закінчення навчального року в школі і пов'язані з цим фінансові витрати, авітаміноз, збіднене весняне меню, перша нещаслива любов Максима, постійні дитсадкові "соплі" Андрійка, рок-музика з кімнати Сергійка, чоловіка знову не затвердили завкафедри. Клопоти зростали в геометричній прогресії, і це її кидало то в паніку. то у відчай. Єдине, що тримало її у стані відносної рівно ваги, – це наближення "польового сезону".

А сонце все сильніше припікало, і наближався солодкий час, який мав романтичну назв} "поле", – воно тягне геологів і геодезистів, ботаніків і зоологів, археологів і діалектологів етнографів і фольклористів, як наркомана голка. Поле – це не просто відрядження, це філософія життя. Для природничників – це життя в екстремальних умовах, це життя у злитті з природою, із землею. Для гуманітаріїв – це "ходіння в народ", в його теперішнє і минуле. "Польовики" – це люди, які знають "тайну", однак свято оберігають її від усіх. ''Польовики'1 – це масонська ложа, яка живе у світі істини, адже ніхто не знає свою землю краще від польовиків-природничників. ніхто не знає народ краще, від польовиків-гуманітаріїв. "Польовики" – це люди, які цілком зрячі до недолугих потуг "кабінетників" усіх рангів, однак які не можуть і, здається, не хочуть нічого змінити, оскільки не бажають витрачати свій дорогоцінний час на абсолютно неперспективну боротьбу з "вітряком", яким ( чиновницька машина. Вони витрачають свій дорогоцінний час лише на пошуки істини. І вони її находять. І вони її знають. І вони її ховають від зовнішнього світу і від усіх "непольовиків". "Польовики" із зневагою ставляться до "непольовиків". Щоправда, це взаємно. "Польовики" вважають "непольовиків" міщанами, снобами і рабами, а її їх – пришелепкуватими і малоходьними. Тож як тільки в повітрі затремтить слабкий натяк на весну, в "польовиків" починається сверблячка. Вони жадібно втягують це повітря, роздуваючи ніздрі, і вже їх цей цивілізований світ не вабить, не цікавить, їх, як моряків море, тягне поле.

Нарешті шеф зібрав своїх співробітників на перед польову нараду.

– Сьогодні і ввесь тиждень працюємо допізна. – сказав шеф– Працюємо, як прокляті. Доводимо до пуття анкети, "проганяємо" їх на комп’ютері, ліквідовуємо "хвости", – і вперід!

Здається, цієї фрази народ чекав ціле століття. | Вона викликала бурю суперечливих емоцій4у серцях співробітників. Народ, картаючись, що лишає сім"ї напризволяще, і водночас тривожно радісний, активно збирався до від'їзду. Чоловік Марго, як завжди, оголосив протест у формі мовчанки. Діти. радіючи, що не буде більше суворого контролю і боку мамусі, готувалися до приїзду бабці під кодовим прізвиськом "божий одуванчик".

Робота кипіла. Народ днював і ночував в офісі. І ось роботу закінчено. Втомлена команда, прогнавши контрольний раз програм} в комп'ютері, лишилася задоволена. І. похитуючись від утоми, співробітники повиходили зі своїх кабінетів і всі разом завалили у вантажний ліфт. Шеф натиснув! на кнопку "Г", і ліфт поїхав униз. Народ був настільки загальмованим від переробленої роботи, що не відразу запримітив, що ліфт занадто довго їде. Спершу всі подумали, що це їм тільки здалося. Тобто те, що ліфт надто довго спускається. Потім, наморщивши лоби, всі сконцентрувалися на їзді. Потім почали переглядатися, шукаючи в очах один одного помилковість свого припущення. Однак замість цього вони знаходили там іще глибший неспокій і страх. Першою закричала Свєтка. її жах передався всім іншим. Ліфт набирав швидкість і летів у якусь прірву. Світло зникло. Жінки стали чіплятися нігтями за чоловіків, однак від цього ліфт не стишив своєї швидкості. Заклало вуха і нудило, як у літаку. Марго подумала: "Зараз мене виверне". Однак у цей момент ліфт різко спинився і відкрив двері. Публіка приходила в себе після цільного падіння і звикала до різкого світла, що линуло іззовні. Першою вирвалася з ліфта Свєтка і моментально зникла в пучку світла. Марю загородила вихід грудьми: "Стоп! Не йдімо туди. Тисність кнопку!" Хтось хапливо і нервово став натискати на кнопки, проте ліфт не слухався. Зате світло проникло досередини і стало обкутувати всіх і ви-І я гати з ліфта. Ноги зробилися ватяними, а тіло нерухомим, неначе в наркозі. Якийсь масивний пилосос усмоктував їх в якийсь інший простір. Линув хоровий спів з посиленими альтами. Було легко і приємно. Хотілося ще і ще перебувати в цьому стані. Однак за деякий час до божественного хору почало долучатися вороняче каркання. Спершу його можна було чути, лише напруживши вухо. Потім каркання стало заглушувати хор і нарешті хор] зовсім змовк.