Текст книги "Ти чуєш, Марго"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Марго опинилася серед степу. Каркало вороння. Хотілося пити. Нещадно палило сонце. Марго] підвела голову і побачила, як цвіте степ. Що таке?! Щось заважає. Каркання? Спрага? Боже, як хочеться пити. Пити! Пити! Чому це каркання таке гнітюче? Що робити? Йти шукати воду? Марго спробувала піднятися, але відчула якусь важкість і гострий біль у нозі. Нахилилася до ноги. А це що таке на нозі були сап'янці. Роздивляючись їх, вона почула, як на шиї заторохкотіли коралі з дукатами.

"Я знову тут!'" – подумала Марго. їй захотілося підвестися, проте нагадав про себе біль у нозі! Марго почала роззувати її, і тільки тут вона зрозуміла, що їй справді заважало. Це був живіт.

"Боже, я вагітна!" Вона їх промовила вголос -1 ці суто жіночі слова. Жоден чоловік ніколи не промовить цих слів. Жоден чоловік ніколи не відчуб того, що відчуває жінка, усвідомивши, що вона вагітна. Бог обділив чоловіків цілим спектром фізіологічних і духовних відчуттів. За що Бог позбавив права власним тілом і душею сприйняти енергетик! і таїнство зародження і народження нового життя Марго сповнилася жалістю до колись ненависного чоловічою племені. Як це можна прожити життя щомісячно не оновлюючи кров? Як жити зі старою кров'ю? Як можна прожити життя, не зрозумівши одного дня, що твоя кров – уже не лише твоя крон. ;І й кров нової істоти, яку ти носиш, годуєш, зрощуєш у собі?

– -Я вагітна! – закричала Марго на повний голос. Нею заволодів цілий згусток почуттів, які не можна розкласти на поняття "щастя", "страх", "спокій", "тривога". Новина "Я вагітна!" блискавкою облетіла кожну клітинку тіла і мозку. І Марго вмить стала зовсім іншою. Вона зачаровано роздивлялася свій живіт і лагідно погладжувала його рукою. Це може зрозуміти тільки жінка. Світ перевертається. Все, що вчора здавалося важливим, сьогодні виявляється безглуздям. Те. що вчора вважалося багатством, сьогодні перетворилося на сміття. Те, що вчора вабило, сьогодні видається абсолютним несмаком. Те, що вчора боліло, сьогодні не тривожить. Те, що вчора було поза кадром, стає найсуттєвішим. Як жаль чоловіків, які ніколи не начать на власні очі, як світ повертається з ніг на І олову, а продовжують жити у своєму світі "догори ногами"!

Марго підвела голову. Малиново-бузковий копр степового цвіту оточив її зусібіч. Краса неймовірна. Лілова хвиля пливла за бузковою і зникала на білому горизонті. Як пахне! Новим життям. Надією.

Марго прилягла на землю, заплющила очі і поринула в своє тіло. Нога не боліла. Не те. щоб зовсім не боліла, а просто бавилася у біль. Пити не хотілося. Не те. щоб зовсім не хотілося: виявляється, можна обійтися без води. Сонце пекло, однак Марго відчула на собі скляний скафандр, який гамував проміння. Каркання видалося їй не лихими віщуваннями просто воронячими любовними забавами.

"Я ношу в собі ще один світ. – спало їй па думку. – Цілий космос". Вона лежала на степовій траві і прислухалася до світу в собі.

Почувся стукіт копит. Андибер, – ні на мить не завагалася Марго. Він гарцював навколо неї па коні і сміявся. Він був не з оселедцем, а з довгим змиленим від довгої дороги волоссям, що трохи закрученими пасмами спадали на засмаглі плечі. Кінь ставав дибки, гупав об землю важкими копитами і пронизливо іржав. Андибер виконував на коні якийсь дивний ритуальний танець, в якому Марю безпомилково читала: "Я люблю тебе, моя і королево!"

Потім Андибер витяг кочівницький бурдюк і став лити на Марго холодну воду. Стало легко і приємно. Марго повільно підвелася, повільно обсмикнула спідницю, повільно познімала з себе травинки, повільно вставила ногу в стремено другого коня, повільно сіла на коня і звісивши ноги один бік, узяла вуздечку в руки і повільно рушила за Андибером. "Ти будеш жити в гріху з характерником". – згадала вона. Але ці слова не викликали в неї негативних емоцій. Навпаки. Хотілося сміятися.

Вони їхали дуже повільно. Всередині в неї похитувався другий світ.

Вони їхали дуже довго. Аж поки сонце не почало сідати за обрій. Аж поки вони не дісталися річки. Аж поки світ всередині Марго не став бунтувати.

Марго роздяглася до сорочки і повільно зайшла у воду. Вода прийняла її в свої обійми. П'ять хвилин тому вона відчувала себе торбою, набитою камінням. Каміння тягло ноги, плечі, спину, перекочувалося в животі і в голові. А у воді Марго стала абсолютно безтілесною. Вона рибою попливла по річці, а Андибер – за нею. Дві великі рибини плюскалися і бризкалися, пірнали і сміялися.

Коли Марго виходила з води, Андибер уже розкладав вогнище на березі. Побачивши, як мокра груба полотняна сорочка обліпила її великі г руди і живіт, попу і ноги, він підвівся і завмер. В його очах було збентеження і тепло, острах і тривога, захоплення і трепет, синівська безпомічність і батьківська сила. Хто вміє так дивитися на жінку, тою жінки люблять.

Звечоріло. Марго сушилася і грілася біля вогню. Андибер доварював юшку з риби, яку ловив перед тим у річці просто руками, а потім, дмухаючи, годував Марго. Жінки люблять чоловіків, що їх годують. Вони, щоправда, люблять і тих чоловіків, яких годують самі. Однак це зовсім різні відчуття. До чоловіка, якому готує жінка сніданок, обід і вечерю, якому пере і прасує, купає в ванні і чухає спину, жінка почуває те саме, що й до своїх дітей. Чоловік, що готує страву, відкриває маленьке віконце до найтемнішої і найпотаємнішої комірчини жіночого єства.

Марго заплющила очі і поринула в сон, оточена фіолетовою ніччю.

– Вар'яти, вперід! – скомандував Камікадзе, і мікроавтобус із соціологічною групою вирушив "у поле".

Поїздка завжди розпочиналася з оповідей про те, хто. кого і як не хотів відпускати у відрядження.

Дружина шефа вчинила скандал, чим стерла і без того непевні докори сумління. Він схопив ящик горілки, куплений за рахунок фірми, маленький! джентльменський рюкзачок, в якому, як пізніше! виявиться, немає нічого, окрім кількох пар шкарпеток і зубної щітки, і втік з дому/Дружина Сидоренка навпаки – стала солодкою і покірною. Вона сама склала йому чемодан, напакувала цілу сумку пиріжків, консервації, мила і туалетного паперу, артистично сказала на доріжку: '"Бережи себе!" і ніжно помахала йому ручкою з балкону. Свєтка останній тиждень гасала по місту, намагаючись комусь втулити свого капосного кота. Врешті-решт кіт поїхав разом з усіма в експедицію за рахунок фірми. Лесьчине відрядження мало не зірвалося. І якби не шеф, який за гроші фірми найняв жінку, що доглядатиме за її матір'ю і за сумісництвом за складним підлітком, то це б сталося. Однак Камікадзе високо цінував Лесьчині здібності до раціональної організації побуту в "полі", за розважливість у розподілі фінансів фірми, а також за особисті заслуги в особистому житті шефа. Тож Леська, дещо знервована, проте вільна, сиділа в мікроавтобусі. Вася-водій прозвітував, що він віддав "на оздоровлення" свою також питущу дружину в один специфічний заклад, до речі, теж за рахунок фірми. Після чого Марго не витримала і саркастично зазначила, що фірмі варто було б хоч щось профінансувати і для Марго. Шеф пожартував, що профінансує їй хрестини, чим поцілив їй прямісінько в серце.

По-перше, Марго насторожилася: звідкіля шеф знає про її "вагітність"? До речі, де були всі, поки вона з Андибером грала у велике земне кохання?

По-друге, Марго здалося, що її нудить. Вона про всяк випадок обмацала свого живота і, трохи заспокоївшись, пересіла із закріпленого за нею місця наперед. На що публіка прореагувала заяложеними жартами на зразок: "А на кисленьке не тягне?"; "Марго, з твоїм характером броненосця Потьомкіна в тебе дівчинка не вийде! Тож марна справа!"

Марго образилася, сказала "Тіпун вам усім н; язик і в усі інші місця" і надулася, їй страх як хотілося хоч упівока глянути на Андибера проте боялася, тож посилено вслухалася в те, що відбувало ся в неї всередині.

Тим часом мікроавтобус проїжджав приміськими селами. Вони навмисне не включили в маршрут села, розташовані на трасі недалеко від Києва, бо робили по них окреме обстеження. Паро, тут різнорідний. Він дає відповіді на поставлені питання неохоче, проте любить поговорити про злодіїв, які понабудовували в їхньому селі котеджі, біля яких вони, до речі, з успіхом "пасуться". Пасуться вони й на трасі: а як же прожити? Оскількі в таких селах багато приїжджих, то результати завжди дають різнобій, установити тенденцію і дат! соціопсихологічну характеристику населеному пункту дуже важко. Корінне населення, яке ще зберегло традицію, навмисне уникає або й ігнорує "чужих", і навпаки. "Чужі" дають високий відсоток маргінальності, а "корінні" не йдуть на контакт.

Пасажири мікроавтобуса, сміючись, пригадували, як вони тут робили опитування. Поставивши те саме питання тій самій людині кілька разів у різних контекстах або різними опитувачами, отримували прямо протилежні відповіді, яким потім не могли дати раду. Села при дорозі ждуть "чужих", оскільки ті їх годують; вони говорять "чужим" те, що ті хочуть почути, тримаючи власну думку про всіх і все при собі, а коли "заїжджі" від'їжджають, забувають про них і чекають на нових "чужих", їхня група стикалася з тим, що опитувані весь час патякали на те, що їхню працю слід оплатити. Однак будь-які мінімальні фінансові заохочення створювали додаткові проблеми: респонденти заглядали в рота, намагаючись зрозуміти від соціологів: що ви хочете почути від нас? Неоплачувані опитувані були норовистими, агресивними, проте в них була цілком відчутна дрібнобуржуазна тенденція. Ці люди комунікабельні і схильні до торгівлі. Поторгувавшись із ними на трасі, перекинувшись слівцем про те і се, соціологи рушили далі.

Експедиція потроху розспівалася. Однак ансамбль ніяк не складався. Співали хто в ліс, хто подрова. Публіка записувала все це на диктофон, а потім, регочучи, слухала, затикаючи вуха від фальшивих нот і "півнів". Марго мовчала, як у рот води: набрала. Щось їй було не до співу. "Невже я знову-вагітна?" – казала вона собі. "Цікаво, від кого?'" Від реального чоловіка чи від нереального коханця? А що таке реальність? Хто мені доведе, що» все, що відбувається тепер, відбувається насправді?"

– Гей, Марго! Ти тут чи поза реальністю? -штурхнув її під бік шеф.

Марго не відповіла.

– Тобі що, заціпило? Що сталося? Ти де? Мис тут!

Марго не реагувала. Тоді шеф зачепив Анди– бера:

– А ти чого, характернику, понурився? Співати вмієш?

– Хто ж з українців не вміє співати!

– Заспівай, а ми послухаємо.

І Андибер заспівав. Це була, їй-бо, шаманська пісня, правда, з українськими словами. "Ой степом, степом-долиною, там ішли цигани..." Голос лунав, як з глибокого колодязя. "А серед тих циган циганочка-ворожка..." Голос його був настільки гарний, що в Марго по шкірі "побігли мурахи"-Зненацька в пісню "другим голосом" утрутився Камікадзе: "Циганочко-молдаваночко, скажи мені правду..." У всіх очі повилазили на лоба. Вони що, репетирували підпільно від усіх? "Козаче-небораче, завертай коня..." Мелодія була така закручена і безкінечна, з таким химерним ритмом, що її запам'ятати, здавалося, було неможливо. "Жінка твоя та й лежить в труні..." Однак ці два вар'яти її співали і співали влад. "А дрібні діточки та й в холодній хаті..."

Коли вони закінчили пісню, запала мовчанка. Вася за кермом шморгав носом, а Марго втирала сльози. Над ними обома завжди кепкували. Якось їхня фірма вирішила здійснити культпохід в оперу на Чіо-Чіо-сан. Коли ввімкнулося світло після останньої дії, всі побачили цих двох сентименталів які ридали на грудях одне в одного. Васі ніхто не дивувався: питущі люди часто мають тонку нервову систему, однак Марго... Так, Марго була такою.

– Ну, хлопці, ви даєте! – сказала Леська.

– А коли це ви зіспівалися? – спитала Свєтка.

Як коли? Тихими степовими вечорами. Коли я гнав ясир до Марго, – пожартував шеф. Тільки не згадуйте, – заскиглила Свєтка.

– А чому не згадувати? До речі, де ви всі поділися з ліфта? – поцікавився шеф. А оскільки всі мовчали, то й він замовк. Здавалося, нікому не хотілося видавати своїх таємниць.

Нервово засовався за кермом Вася:

– А що таке, що таке? – допитувався він, усе ще шморгаючи носом.

Однак усі мовчали, як Зої Космодем'янські, тож він вирішив не допитуватися.

Експедиція виїхала із зони траси і, їдучи провінційною вузькою битою дорогою, гримала курс на північ. Колишні кріпацькі села стояли, як і два століття тому. "Село неначе погоріло..." Обстеження цих сіл завжди показує, що кріпацтво – поняття не економічне, а духовне. Майже неможливо викорінити з поведінки і мислення людей кріпацтво, яке передається з покоління в покоління. Тут опитування цілком прогнозовані. Люди щиро і прямо висловлюють свою думку, яка завжди буде відзначатися бажанням мати "доброго пана", гуртом робити на нього, чекати від нього благодаті, і щоб в усіх усе було однаково. Такі села мають свою специфіку: тягнеться довга вулиця, на якій вишикувалися непретензійні скромні хатки в ряд – так, щоб панові чи уряднику легко було, проїжджаючи ; по ній. скликати на панщину. Тому тут немає ні чарівних полтавських мальовничих "кутків", ні слобожанських хуторів окремішників-вискочок, ні і чумацьких величезних садиб, а все таке скромне, покірне і дисципліноване. Сьогоднішні кріпаки,! хоч і нарікають на пана, проте не хочуть жити без пана, вони хочуть доброго пана. Чомусь робота в цих поселеннях ніколи не супроводжувалася жартами: було страшно шкода цих людей, і так і хотілося, як справжнім народникам, закликати до скинення самодержця із престолу.

Соціологічна група заїхала до кількох корпунктів, забрала матеріали і, зробивши гак, повернула на південний схід, на Полтавщину.

Вже вечоріло, коли вони приїхали до колишнього козацького села Халимони і розмістилися в сільському клубі.

Усі дуже втомилися, однак ніхто не наважився здійснити святотатство, сказавши: "Я йду спати!" Адже не відзначити початок польового сезону – це просто гріх. Відзначали цю подію завжди гак, наче це було останнє "поле" у їхньому житті: з розмахом, зі смаком. Усі вітали одне одного зі звільненням від "сімейного іга". Шеф натхненно виконував ритуальний вірш, в якому слова "Й свобода нас встретит радостно у входа" виконувалися хором, навстоячки і з повними чарками. Пили хто скільки міг, орієнтуючись на свою печінку і голову. І жили багато, позбувшись гальмівних питань: "А як я доберуся додому?'', "'А що скаже чоловік?", "А як побачать діти?" Пили так, щоб забути трикляте життя зі щоденними думками "А де взяти гроші?", "А як зекономити собі на новий бюстгальтер?", "Як прогодувати сім'ю?". Марго, щоправда, про всяк випадок не зловживала алкоголем. Хоч вона знала, що її "вагітність" – це лише хвороблива уява, а все ж таки зменшила вдвоє свою норму. Стам був не такий кайфовий, як хотілося, проте вона заспокоювала себе тим, що з бодуна буде легше виводити. Але вона достатньо випила, щоб сміливо дивитися в очі Андиберу і відкрито спостерігати за ним. Він пив багато, а не п'янів. ''Характерник", – сказала собі Марго. Вона намагалася впіймати в його очах те, що бачила в степу, будучи вагітною. Однак він дивився на неї скляними очима. Це її заспокоїло: значить, усе те їй привиділося, і не було в неї з ним ніякого шаленого кохання, і значить, вона не вагітна, і отже, вона нікому не зраджувала, в такому разі її ідеальний шлюб справді є ідеальним, тож найголовніше, що діти не постраждають.

Шеф затягнув улюблену народну пісню Марго "Ой там, на горі, ой там, на крутій, ой там сиділа пара й голубів'. Вася затрясся в риданнях!. Він не міг без сліз слухати цю пісню. "Ой вони сиділи, цілувалися, одними й крильми обнімалися". Дует Марго із шефом був потрясний. Марго віртуозно "виводила", а шеф гарно тримав баси. "Де взявся стрілець, стрілець-молодець, він голуба вбив, голубку прибив..."

– Як він посмів, негідник! – озвався Андибер. І всі поглянули на нього.

Андибер сміявся. Його сміх примусив усіх завмерти. Так сміється шаман, стрибаючи навколо священного вогню. Так сміється жрець, принісши богу криваву жертву.

– Ну ти. Андибере, чистий характерник! пробелькотів шеф. І, вирішивши розрядити обстанівку, почав схиляти Марго виконати улюблену пісню всього колективу "Голубая луна". Партію Трубача виконувала Марго, партію Мойсеева – шеф. Цей міні-спектакль у виконанні співробітників користувався шаленим успіхом у колективі. У шефа дуже гарно виходила ще й балетна партія. По її завершенні, коли стихали бурхливі оплески, Марго промовляла свою коронну фразу: "Господи, якби мій чоловік і мої діти бачили мене тепер..."

–Цить-цить, – обривали її колеги, "Про грустное не надо".

Після цього ще раз пили за солодку свободу. І ще раз. І ще раз.

Соціологічна фірма, яка в побуті мала назву "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", заспівала однойменну пісню. Як правило, після цієї пісні відрубувався Вася.Однак, на диво, цього разу він не відрубався, а жалібно нечленороздільно попросив шефа заспівати "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза". Це викликало бурю позитивних емоцій.

Усі сміялися до сліз, згадуючи шефову відповідь на запитання американця "Яке головне питання для України?" Шеф разом з колективом виконав замовлення Васі. Правда, співали цю пісню несерйозно, знущаючись над трагічними словами. Однак Вася сприйняв це по-своєму. Він обливався сльозами і. б'ючи себе в груди, став клястися в любові шефові:

– Я за вас, та я за вас, та я на край світу піду. Хочете, хоч зараз підемо ясир збирати?

– Що? – оторопів шеф.

– Ну. не хочете зараз, то можемо завтра!

– Який ясир? – розпитував Васю Камікадзе в повній тиші.

Вася розводив руками, не в змозі чи то підібрати, чи то вимовити слова. Його повіки зрадливої злипалися, і публіка, знаючи, що він от-от упадег| намагалася будь-що втримати його від цього.

– Я шо, – белькотів він. – Я нічого. Ахмед сказав, Ібрагім зробив.

– Хто такий Ібрагім? – допитувався шеф.– Ти,-чи що?

– Чуєш, Андибере, – засміявся Вася і показав на шефа.– Шо з ним таке? Пахлави об'ївся?

Вася був п'яний, як чіп. Однак усі навколо стали тверезіти.

– До речі, Андибере, класно ти його наколов! Вася зареготав і показав всі свої пеньки в роті.

Як це тобі вдається: щойно ти був у ланцюгу, а тут .дивлюся: Ахмет.у ланцюгу, а ти на коні! Га-га-га! Ти точно характерник!

Шеф схопив Васю за барки.

– А при чому тут я, Ахмете? Я шо? Я нічо! Це все він! їй-бо, він характерник. Я сам бачив на власні очі, як він руками ловить кулі.

– А ще що ти бачив, Ібрагіме?

– А ще бачив, як ти один на один проти татарського загону воював: глипнув на них крізь зігнуту стрілу, так вони самі себе порубали і згинули. Ось так-то.

Усі мовчали. Вася здивовано окинув їх оком: А шо таке? Не поняв! Шо я таке сказав? Гак, – сказала Марго, – нашого полку прибуло... – І налила собі горілки.

Гобі скоро народжувати, – відставив від неї чарку Андибер, узяв за руку і повів до виходу. У Марго округлилися очі.

– Цур тобі, нечистий! – утрутився Сидоренко і, вказуючи на Андибера, зарепетував баб'ячим голосом: – Це він! Це все через нього! Він знається з нечистим! Як тільки він у нас з'явився, ми подуріли!

– Я хрест святий ношу на грудях, – розірвав пазуху Андибер. –їв Бога вірую!

Жінки з цікавістю роздивлялися його волохаті груди.

– Так, – сказала Леська. – Це вже "білочка".

– Що-що? – перепитав Сидоренко.

– Біла гарячка,– гаркнула та.

А ти помовчи – загаласувала зненацька Свєтка і кинулася на подругу. – Ти взагалі з іншого часу!

– Я?! – обурилася та. – Та я, та я...

Вона ловила ротом повітря, як риба на березі, намагаючись знайти відповідний аргумент, однак у цю мить Марго, схопившись за живіт, закричала:

– Рятуйте! Дитина йде!

Усі, крім Васі, який солодко спав, поклавши писок у миску з "олів'є", підскочили з місця і за-І метушилися.

– Паліть піч! – скомандував Сидоренко. – Кидайте побільше дров, і її на черінь! Чоловіки, геть із хати! Повідкривайте всі вікна, двері, порозв'язуйте все, що маєте на собі зв'язаного! А ти, -звернувся він до Марго,– розпусти волосся! Так легше буде народжувати.

Марго не розуміла, що з нею відбувається. Біль розривав тіло, їй цей біль був знайомий. Попередні пологи тривали по дві доби і закінчувалися кесаревим розтином. Марго із жахом подумала: хто ж тут з неї витягне дитину? Біль не можна ні з чим порівняти; Іде дитина. Довгождана. Очікувана. Дитя любові.

Марго кричала від болю. Стогнала. Кидалася. Молилася. Плакала. Кликала на допомогу Матір Божу. Рвала на собі волосся. Хапала за руку бабу-повитуху. Скімлила. Металася по хаті. Стрибала. І гадала. Божеволіла. Вила. Сміялася.

– Андибере, – командував Сидоренко.– Біжи до попа, хай відкриє церкву і попроси в нього ключі від церкви.

Коли Марго поклали на живіт ключі, вона відчула, як усе внизу рветься, як тріщить шкіра і тіло.

– Тужся! – крикнула їй у вухо баба-бранка. -Ще! Тепер не тужся. Не тужся, я сказала! Давай знову! Ще! І ще трохи! І ще зовсім мало! Ось вона!

Ця мить, коли зненацька зникає жахливий біль, для жінки триває дуже довго. Лише цю мить можна назвати щастям. Жінка стільки разів переживає мить щастя, скільки вироджує дітей. Саме народжує. Зникнення болю поєднується з почуттям здивування від вигляду маленького беззахисного червоного тільця, яке показує жінці акушерка. Це мить усвідомлення, що відбулося витворення нового світу, нового життя. Це космічна подія, яку жінка переживає фізично.

Баба гримала в руках дитину, що задрала догори ноги, демонструючи, що вона жіночої статі:

– Дівка! – задоволено сказала баба до Марго.

– Дівчинка! – прошепотіла та.

– Андибере, в тебе дівка! – гукнула баба до дверей.

– Я люблю тебе, моя королево! – у відповідь закричав той.

Треба віддати належне шефові: яким би тяжким не був ранок після святкування початку польового сезону, він уставав рано вранці, обливався холодною водою, готував міцний чай із спеціальних трав і кар для співробітників, які поволі вилазили зі свої спальних мішків, бурчачи про садюгу Камікадзе.

– Суп отдільно, мухи отдільно, – виправдовувався він. – Випивон роботі не повинен шкодити. І У нас купа роботи.

Його співробітники вже звикли до такого графіку, тож слухняно, мов ляльки сеньйора Карабаса, виконували усі його розпорядження.

Марго прокинулася з криком:

– Де моя дитина?

На неї всі подивилися співчутливо і нічого не сказали. Вона озиралася по хліву, який називався клубом, намагаючись зрозуміти: що є насправді, що не насправді.

– Вставай, Марго! Лікувальний чай упрів! -кликав веселий голос шефа.

Марго вилізла з мішка, відчуваючи запаморочення, і попленталася до відра з водою. Вона повторила подвиг шефа: відро крижаної води на голову, і трохи прочунявши, як сомнамбула, приповзла до вогнища, яке шеф розклав на цеглинках за клубом. Крижана вода на голову і чай шефа діяли магічно. Поволі тіло і дух поверталися до житія.

З клубу вийшов бадьорий Вася. Всі заздрісне па нього подивилися: йому, як з гуски вода: виспиться – і як огірочок.

– Нє-е, – замість привітання сказав він. – Цієї трави пить не буду: цілий день доведеться сидіти в сортирі або в кущах.

– Мене слухай, – скомандував шеф. – Треба вивести всі вчорашні шлаки. Інакше йтиме інтоксикація.

Вася слухняно підсів до вогнища і з огидою став пити чай.

– Слухай, Васьок! Кого ти мені нагадуєш? – замислився шеф.

О десятій усі були в нормі. Шеф провів робочу нараду.

Так, маршрут такий: сьогодні два села. Марго з Андибером на ферму. Берете інтерв'ю в доярок. Як скінчите – по хатах, опитування старих людей. Я з Лесею – до інтелігенції і начальства: школа, сільрада, завклубом, правління колгоспу.

Сидоренко, ти по духовній лінії. Це тобі ближче. (Всі єхидно захихотіли). Піп, уся його сім'я, дяк,| церковне братство чи сестринство, якщо воно є. тобою Світлана. Вчися, Свєтко. може з тебе й люди] будуть. Так, Вася... Вася на стрьомі. Розробляє] графік з кожним окремо й у визначений час робить] розвозку. Так, перевірили всі диктофони. Запасні батарейки є? Пишемо все. Запам'ятайте, ми робимо не просто соціологічне обстеження, а соціопсихологічне. Унікальних респондентів фіксуємо окремо, йдемо до них після всього з відеокамерою. Зрозуміло? Роботи багато. Зберіться. Сьогодні мала норма. Завтра більше, позавтра ще більше. І до упаду. Ясно?

– Ясно, – без ентузіазму сказали кореспонденти.

– Які питання?

– Коли і де обід?

– Якщо голова колгоспу не зрозуміє моїх натяків, то о третій у клубі зі своїми харчами. Які ще питання?

– Де бланки анкет?

– У машині. Я вас благаю: зберіться, настройтеся на народницький лад. Зніміть міську пиху. Ідіть до людей, як люди, а не як начальство. Будьте такими, як вони. З кожною людиною розмовляйте на рівних, наче прожили точнісінько таке життя, як вона. 1 так далі. Всі переглянули інструкцію Марго?

Усі мовчали.

– Я власноруч перевірятиму кожне опитування. Якщо будете поводитися, як бундючні тупі науковці, – звільню.

Народ захихотів.

– На цей раз звільню! – гаркнув шеф. – Ага. ми МТС пропустили Марго, це тобі. Трактористи під твого бюсту без ума...

– Ну скільки можна!

– На цей раз я з тобою посилаю надійного партнера.

Марю не мала сил опиратися. Хоч би швидше почати.

– Світлано, швидко обріж нігті. Я тобі казав, в експедицію їхати в ситцевих платтях. Ти що, не чула?

– Ну. шефе... – пробувала опиратися та.

– Ніяких розмов. Марш переодягатися! Так. Сидоренко. Ти даєш мало матеріалу.

Працюй оперативно. І прошу дуже, не розпитуй генеалогію кожного попа. У нас немає на це ні часу, пі плівки...

– Але, шефе...

– Ніяких заперечень. Ну, що ще? Вася, ти – на підхваті. Мобільний зв'язок. Бутерброд, вода, чай. кава, сто грам для трактористів...

– Єс оф кос, шефе! – дав під козирьок той.

– Молодець, Васьок! Ну що, вперід?

Із цієї цілком стандартної, як для шефа, наради і почався опитувальний марафон. Уже на першому тижні всі члени експедиції забули про домашні проблеми, про домашні образи, про власні болячки, позбулися статевого й алкогольного потягу, словом, працювали, як машини, – від зорі до зорі, їхня експедиція рухалася з півночі на південь колишньої Гетьманщини, прочісуючи різні села.

Полтавщина чарувала своєю нестандартністю. Вона є зразковою опозицією до європейських стандартів. Замість максимального перетворення ландшафту – максимальне пристосування! до ландшафту. На противагу європейському раціональному використанню кожного сантиметра вимордуваної цивілізацією землі полтавське "землі – хоч вдавися, води – хоч втопися, лісу -хоч повісся". Замість активної метушні – філософський підхід до життя. На противагу "відкритому суспільству", що живе відкрито, у відкритих поселеннях, де кожен двір і садиба, як на долоні, – "закрите суспільство", люди, що живуть у захованих по ярах і хуторах хатках. Народ тут, розбалуваний красою природи і родючістю землі, нікуди не поспішає, не вигадує додаткових клопотів, щоб вичавити з цієї землі більше. Навіщо силувати себе і землю? Земля – це матінка, її треба любити і не ображати.

У цій місцевості опитування іде своїм чином. Якщо люди "при дорозі" ловлять усе на льоту і розуміють вас із півслова, то тут треба довго і нудно і в деталях пояснювати що і як. Якщо люди "при дорозі" цінують свій і ваш час, то тут люди не шкодують ні свого, ні вашого часу. "Заїжджати" треба до кожного здаля, вникати в подробиці його побуту, життя, на відміну від людей "при дорозі", які вимагають, щоб усе було швидко і по суті. Саме тому тут робити опитування нашвидкуруч неможливо. А часу-то обмаль. Викручуйся, як хочеш.

Ось і викручувалися. Основні опитування робили вручну, а частину анкет лишали на корпунктах, де їх поширювали, збирали й обробляли.

Матеріали колишніх козацьких поселень відрізнялися від "кріпацької"" зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиділи собі й чекали, коли ж стануть панами. Але не дай Бог, хтось із них ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили. Та й справді: бути бідним на Полтавщині – гріх. Це вже треба бути таким ледацюгою... Адже тут посади дитя – виросте.

Через місяць усі вже потомилися не на жарт. Матеріалів було багато, і їх передавали в Київ для розшифрування, обробки і внесення в комп'ютер. Однак для професіоналів картина й без того вимальовувалася. Вони за місяць набили руку і були справжніми зубрами поля. Народ легко йшов з ними на контакт і розкривався до останньої клітинки.,

Відбулася рокіровка: на МТС посилали Андибера з пляшкою й отримували іскрометні і відверті матеріали. Марго продовжувала вислуховувати жіноцтво і старих. Хоча Марго й Андибер працювали "у зв’язці", підстраховуючи одне одного, проте ситуація постійно роз'єднувала їх. Андибер уже мав добрий досвід соціолога, тож досить скоро опанував принципи соціопсихологічного аналізу. Незважаючи на сережку у вусі і хвостик іззаду, сільські чоловіки через кілька хвилин визнавали його за свого. Сільські жінки дещо соромилися його, тому тільки шарілися або реготалися. Зате зв'язка Марго-Андибер завжди була обласкана теплими полтавськими господинями саме завдяки Андиберові. Вони ніколи не поверталися з "поля" голодними, а часом навіть привозили із собою курочку чи качечку.

Вони були чудовими партнерами, у ладу одне з одним. Обоє любили свою роботу і сільських людей, незважаючи на те, що були городянами другому-третьому поколінні. У них були в цій експедиції найякісніші матеріали.

Щодо особистих стосунків, то вони й досі були "на ви". Обидві сторони чітко дотримувалися цього правила, цінуючи своє взаєморозуміння, боючись перейти межу, перетворити їхні партнерські стосунки на фамільярність і панібратство, чи, не дай Бог. на "командирівковий роман".

Кінець першого місяця "поля" мав свої особливості. Підходив час шкільних канікул, і материнське серце Марго стало вимагати до себе під крило дітей, про що вона повідомила чоловіка і свою свекруху. Ніхто не заперечував. На кінець першого місяця зі Свєткою завжди буває зрив. Вона плаче перед шефом, звинувачуючи його в тому, що вона через його дурнувату фірму не може влаштувати свого особистого життя, що її ці села задовбали, що вона завтра поїде додому. Однак наставало "завтра", а вона додому не їхала. Заностальгував за домом Сидоренко. Він знав, що поки він виконує свій громадянський обов'язок, його жінка з кимось іншим виконує свій сімейний обов’язок. Його ккд різко упав. В одному з районних центрів їхня група поповнилася ще однією особою – Лесьчиним "важким підлітком", її сюди притарабанив інспектор по роботі з неповнолітніми. Віка фиркала і плювалася на цю "дебільну провінцію", а Леська давала їй потиличники.

Група закінчувала обстежувати регіон. Останнім селом у "полтавському" турі була Кобилохвостівка. де пройшло незабутнє дитинство шефа. Колись це був хутір при селі з не менш музикальною назвою Кобилки. А тепер – це, умовно кажучи, група хат (їхню кількість достеменно не знав ніхто), що поховалися у складках ярів. У Кобилохвостівці на них чекала несподіванка в особі шефової дружини. Вона вичислила, що сентиментальне серце шефа не омине цього шматочка землі, тож чатувала тут на нього вже другий тиждень.