Текст книги "Ти чуєш, Марго"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Удома Марго застала знайому картину. Чоловік із нею не розмовляє і збирається на курорт. Свекруха нервується і рветься додому сапати картоплю. Малий хворий. Усі роздратовані й пересварені.

Після довгих переговорів через "перекладачів" – старших синів Максима і Сергія – чоловік погодився узяти їх із собою на море. Свекруха їде додому. Андрійко з температурою кинутий на Марго.

Отак і завжди. З хворими дітьми Марго лишалася сама. Було страшно. Охоплювала паніка: а раптом дитя помирає. Проте не було кому віддати частину клопотів і не було кому поплакатися. Не було кому просто взяти на руки хвору дитину і дати Марго годинку спокійно поспати. Стало прикре і самотньо.

У квартирі стало порожньо. Лише гудів холодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон'юктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, ставало просто нестерпно. Охопило почуття безсилля, розпач. Температура не спадала. Викликати швидку? А як заберуть у лікарню? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої – звичайно, дуже важливі – справи! А потім дивуються: за що їх зневажають, ненавидять і кидаюті жінки? Малий плаче, не стихає. Ліки звертає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!

Різко задзвонив телефон. Марго підскочил; до нього, як до порятунку.

– Марго, в тебе щось сталося? – почувся голос Андибера.

– Малий захворів!

– Я зараз буду! – категорично сказав він і повісив трубку, навіть не спитавши, чи вона одне вдома.

Андрійко на руках в Андибера видавався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне, в тому, що колись не надавали значення факту – хто біологічний батько дитини, – полягає велика мудрість. Жінці абсолютно байдуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її дитину... Марго заснула. Спокійно і міцно.

Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні -запах кави, з подушки – запах Андибера.

Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуації. Згадавши слова баби Оляни "Дослухайся до свого серця", вона заспокоїлася.

Рівно за тиждень соціологічна група, прозвана серед колег "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", вирушила на Галичину, їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьопи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). На Галичині головним експертом мав бути також шеф, у якого жили родичі у Львові і в Карпатах. У плани експедиції не входило опитування міського населення. Однак, віддаючи данину шефовим сантиментам до Львова, всі погодилися провести в цьому місті кілька днів.

Оселилися в милому, давно не ремонтованому особнячку, половина якого належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом разом, Марго сказала: "-Який стовп – такий тин, який батько – такий син".

Пан Роман був художником і довгий час вів богемний спосіб життя.

Вечеряли за великим столом з білосніжною накрохмаленою скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть австрійським, сервізом під вальси Штрауса.

На "зупі" (тобто на "першому") стало зрозуміло, що панові Роману Марго впала в око. Він кілька разів запропонував їй позувати, причому її категоричні відмови його зовсім не бентежили.

– Пані має такі очі... Пані має таку лінію носа...

"Якщо він скаже "Пані має такі форми..." – я його вб'ю!" – подумала вона.

– Тату! – попередив його син. – Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!

– Пані така прикра? – здивувався старий батяр.

– Пані є гонорова... – втрутився в розмову Андибер.

Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.

– О, пан має таку поставу... Пан має такі мужні вилиці... Пан має такі руки... Як пана кличуть? Бува, не Голотою?

– Андибером, – відмовив той.

– Йой! Пан, певно, жартує!

– Та ні, тату! Його справді так звуть, – з повним ротом озвався шеф.

– Пан Роман, затамувавши подих, став слідкувати за Андибером. Дивуватися було чому. Коропа в сметані Андибер так елегантно розчленовував ножем і виделкою, що скелет можна було здавати в зоологічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хребті, а були в м'ясі риби, були філігранне викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман їсти не міг. Він отримував фізичне задоволення від спостерігання. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу за ногу, став пити каву, тримаючи в руках маленьку філіжаночку на маленькому блюдечку, батько шефа -не витримав: він кинувся за папером та олівцем і почав накидати ескізи.

Надвечір стало сиро. Пан Роман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Решта мирно бесідували, планували маршрут, вносили правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Пили вино, розглядали картини пана Романа, слухали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванадцяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюшиками, у шляфроку і спальній шапочці. Вона шаркала старими капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голосом, здається, німецькою мовою. Не звертаючи щонайменшої уваги ні на кого, вона згасила свічки й камін і пішла геть.

– А це хто? – поцікавився Сидоренко.

– Це графиня Цигельдорф, колишня власниця вілли.

– Шо-шо?

– Ну, домашній привид. Вона щоночі так робить.

Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи не по собі, адже шеф їх дещо загартував полтавськими пригодами. Щоправда, розмова далі не клеїлася.

Пан Роман, зрозумівши, чому публіка зненацька замовкла, вирішив розрядити ситуацію:

– Прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схотіла відімкнути двері. Тож тепер щовечора гасить огень. Вона сумирна пані. Нікому шкоди не завдає. Як Гриць був малим, вона все відбирала у нього сірники, щоб не грався. Пильнувала, щоб не палив у закапелках.

Шеф на підтвердження кивав головою.

Панові Роману здавалося, що він заспокоює гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок кинулася до сина, що спав у спальні нагорі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрійком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорного дерева, що стояли вкупі, зрозуміла, що тут колись спала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюючи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко ще до ранку зберігало тепло її старечого тіла.

– Ви як хочете, дівчата, але я з малим спатиму на розкладачці, – сказала Марго.

– Ноу проблем, – сонно позіхнули ті.

Марго звикла спати на краєчку ліжка в незручній позі. Тож вузька розкладачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:

– Вставай, сплюхо! Розіспалася!

– А чого такий алярм?

– Сніданок подано!

Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипучими сходами до вітальні.

За столом панувала гнітюча мовчанка. Чоловіків не було. Одні дівчата.

– Перепрошую за спізнення. Так солодко спалося!

У відповідь – нічичирк. Стіл знову ж таки накритий білою накрохмаленою скатертиною. "Новою", – відзначила про себе Марго. Апетитно пахла кава у срібному кавнику. На столі парував зелений омлет. "Зі шпинатом!" – знову ж таки відзначила Марго. Ось вона, знаменита львівська вишуканість!

Дівчата мовчали і без апетиту колупали омлет.

– Смакота! – урочисто оголосила Марго. Хто готував? Пан Роман?

– Пані фон Цигельдорф, – злісно відзначила

Свєтка.

Марго розсміялася на дотепний жарт.

– Я не жартую, – похмуро сказала Свєтка.

– Що, ви знову відвідали "той світ"? Я – ні. безтурботно заявила Марго. – Я спала, як убита.

– Зате ми не склепили повік!

– Що, пані Цигельдорф нагнала з ліжка? Ха-ха-ха!

– А ти звідкіля знаєш, ти ж спала "як убита",-єхидно процідила Свєтка.

– Логіка. Я навмисне не лягала в те ліжко. Й дурному зрозуміло, що то її ложе.

– А чого нам не сказала?

– Хіба й так не ясно? А де всі?

– Пішли з баронесою фон Цигельдорф і не повернулися, – без ентузіазму заявила Леська.

– Вона, здається, графиня, – зауважила Марго.

– Яка різниця!

Так куди вони пішли?

– На Личаків.

– Куди-куди?

– Кладовище у Львові так називається. То хто ж готував сніданок?

– Та сказано тобі: графиня. Вона повернулася, а вони – ні.

Марго замислилася.

– Дівчата, а вам не здається, що ми всі "поїхали"?

– Давай доїдай, і ходімо шукати цих придурків!

– Куди? На кладовище? Е, ні! Дурних нема. У мене троє дітей. Божеволійте без мене!

Дівчата сиділи і думали, що робити.

– Вони самі знайдуться! – заспокоювала їх Мар-го. – Не треба нікуди ходити. До речі, котра година?

– Шоста, – без ентузіазму сказала Леська.

– Ви таки божевільні! – обурилася Марго. -Будити мене о шостій! Та ми ж полягали о першій!

Дівчата мовчали.

– Ви як хочете, а я пішла спати!

Марго енергійно рушила нагору і заснула коло малого глибоким сном. Прокинулася від того, що встав Андрійко і сказав:

– Ма! Я упісявся!

Марго дуже не хотілося вставати, і вона спросоння пробурмотіла:

– Нічого, синку! Таке буває! Спи!

За шістнадцять років вона вже звикла спати в мокрій постелі.

Але Андрійко не хотів більше спати. Він бродив у своїй піжамі у ведмедики по кімнаті, відкривав і закривав шухлядки, заглядав під ліжко, дивився у величезне дзеркало.

Знизу долинув галас. "Треба вставати!" – подумала Марго і знову за три хвилини зібралася.

Унизу за столом кавувала вся команда: оптимістично настроєні чоловіки і злі, як мегери, Леська зі Свєткою.

– Ну. як Личаків? – поцікавилася Марго.

– Личаків у місячному сяйві – це щось особливе, пані Маріє! – радісно повідомив пан Роман.

– Склепики собі вибирали? – пожартувала вона у відповідь.

Я, як побачив, що місяць уповні, повів хлопців помилуватися цим видовищем, пані Маріє!

– Мене звати Марго.

– То якесь ім'я нефайне – Марго. Зате Марія -люкс! Марія, Маруся... Ви часом не з Богуслава?

– Мама моя звідтіля. А що?

– Маруся Богуславка... – замріяно промовив пан Роман.

– А що ж графиня? – перевела на іншу тему Марго.

– Графиня вже спить. Вона все вдень спить.

– Ага, – сказала Марго, хоча нічого не второпала. – Які на сьогодні плани?

– О десятій зустріч із родичем нашого американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там – побачимо, – пояснив шеф.

Група соціологів сиділа у кав'ярні в центрі Львова, а зв'язковий спізнювався.

– Як його хоч звати? – спитав хтось.

– Звати не знаю як, але буде вбраний в довгого червоного плаща.

Усі перезирнулися, але нічого не сказали. Було ліньки. Сонце припікало. Малий і Сидоренко їли морозиво. Інші куштували знамениту львівську каву. Поки шеф розповідав, чим відрізняється кава по-віденськи у Відні від кави по-віденськи у Львові, до столика непомітно, як тать, підійшов чоловік у довгому червоному плащі. Від нього долинав запах щойно випитого пива.

– Стефко Нечемний, – представився він, тиснучи шефові руку.

Васьок поперхнувся львівською кавою по-віденськи, а Свєтка запопадливо лупила його по спині. Вам не жарко у плащі? поцікавилася Марго у відвідувача просто так, заради ''приколу". Надворі був червень місяць.

– Та я щось нездужаю, – сказав він. – Ребро болить.

Вася побіг шукати туалет.

– Як ідуть справи? – почав розпитувати Стефко.

– Та наче по плану... – непевно сказав шеф.

– Я не надовго, – по-діловому сказав Стефко. – Ось вам вуйко передав зарплату за три місяці, на бензину і дрібні витрати.

Передавши з рук у руки шефові пухкенький довгий конверт, він зник. Так само раптово, як і з'явився.

Шеф заглянув у конверт, і очі йому полізли на лоба. Марго також устигла зазирнути, і серце їй радісно затьохкало: тепер вона плюне на все і поїде в турпоїздку на Тибет. Леська, що сиділа навпроти, прочитавши приблизну суму грошей із виразу очей шефа і Марго, вирвала конверта і сказала:

– Гроші будуть у мене. А то проп'єте за один день.

Шеф не опирався. Та й ніхто не опирався. Бо знали: тут на Леську можна покластися.

Екскурсію вирішили почати з Личаківського, а заразом гам і поділити гроші, щоб ніхто не бачив.

Звичайно, всім дуже сподобалося на кладовищі. Вони такого ще не бачили. Однак пізнавальний ефект був дещо змазаний внутрішнім хвилюванням: кожному кортіло швидше знайти хованку і перерахувати гроші. Нарешті вони знайшли відповідне місце. Такий собі затишний закапелок. Мармурова плита, розп'яття, скромна огорожа. Плющ обвив стару могилу і калину. Під калиною – зручна лавочка. Там усі й посідали рядочком. Один Васьок не вмістився. Він присів на краєчку надгробної плити.

Леська врочисто відкрила конверт. Здається, такої суми і вона не чекала побачити. Руки їй тряслися, коли вона перераховувала пачку зелених.

– Ну, що робимо? – спитала вона. – Оцієї суми (вона відділила одну третину пачки) – з головою стане на бензин і дрібні витрати на вісім місяців наперед...

– Краще на дев'ять, – пожартував шеф.

На жарт ніхто не прореагував. Усі напружено чекали рішення головного бухгалтера.

– А це (вона показала на дві третини пачки) -наша зарплата. Роздавати чи тримати вкупі?

Думки розійшлися. Одні голосно шепотіли: "Давай сюди!" Інші наполягали купити сейф. Одні кричали, що сейф легко вкрасти. Інші заперечували: якщо не в сейфі – все проп'ється. Одні пропонували відправити Васю з грішми в Київ, інші хапалися за серце: ні в якому разі.

Одна Свєтка мовчала. Коли всі потомилися сперечатися пошепки, вона прорекла з мудрістю блаженного:

– Ці гроші від нечистого. Не берімо їх! Колеги стали на неї цитькати.

– Дайте мені всі гроші, я спалю їх! – наполягала вона.

Ця фраза змобілізувала всіх: вони швидко забрали свої гроші в Леськи і вирішили не заводити при Свєтці ніяких розмов.

Поділилися по-чесному. Шефові найбільше. Васі найменше. Свєтчині гроші, про всяк випадок, доручили Лесі.

За час перепалки Вася, совгаючись на мармуровій плиті, очистив її від плюща і відглянцював своїми штаньми.

– Устань з могили! – гаркнув на нього шеф. Вася підскочив. Однак підозріло поглянув на те місце, де сидів.

– Хто тут похований? По-ненашому написано. Га?

Шеф нахилився і прочитав:

– Стефко Нечемний.

. Усі заніміли. На розп'ятті був зображений козак з підчепленим під ребром гаком.

Моментально їх змело з того місця. Опам'яталися тільки на віллі графині Цигельдорф. Тату! – гукав шеф на увесь будинок.

– Прошу? – озвався той із мансарди.

– Ходи-но сюди!

– Не можу! У мене муза! Шеф махнув рукою:

– Це надовго. Буде малювати, поки натхнення не забракне.

Вирішили сховати гроші на віллі і піти в ресторан.

Погуляли вволю. Шеф розповідав про те, що графиня була в свій час відомою феміністкою і родичкою або ж соратницею Захера фон Мазоха засновника мазохізму. На думку спало: може, графиня з ідеологічних причин покінчила життя самогубством у такий спосіб? Якось ненав'язливе розмова знову перейшла на тему смерті, а потім на Стефка Нечемного. Здавався дивним ряд збігів, пов'язаних з його ім'ям. Леська засумнівалася, що на кладовищі бачили саме його могилу. Тож виникла ідея піти на Личаківське ще раз, знайти ту саму могилу і пересвідчитися, чи написане там те фатальне ім'я. А разом і поглянути на дату. Вийшли на вулицю, будучи добряче напідпитку. Наближалася обідня пора. Андрійко вередував. Вася ніяк не міг знайти місце, де запаркував мікроавтобус. Поки він, похитуючись, ходив вуличками старого Львова, публіка наче й ознайомилася з містом. "Вен" знайшли майже поряд рестораном, де сиділи. За кермо сів Андибер, найтверезіший з усіх, хто мав права, і поїхали на Личаківське кладовище.

Певно, що могилу Стефка вони й близько не знайшли. Не було навіть такого імені в реєстраційних книгах. Заспокоєні і щасливі, вони прийшли на віллу Цигельдорф.

Пан Роман гойдався внизу у вітальні на кріс-лі-гойдалці.

– Тату, картину закінчив?

– У "першому читанні", – задоволене відказав той. – Хочеш подивитися?

– Хочу, але боюся, не дійду. Щось я перевищив дозу. Сієста! – оголосив він своєму колективу. І всі слухняно розбрелися по своїх кімнатах.

Коли після сієсти всі потроху зібралися у вітальні, там усе ще ніжився у кріслі-гойдалці пан Роман, замислено розглядаючи елегантну тріщину на стіні.

Стіл був знову накритий новою білосніжною скатертиною. "Скільки їх у пана Романа?" – подумала Марго. їсти не хотілося, а проти кави ніхто не заперечував.

– Приходила пані Цигельдорф і питала, хто забрав зі психи (це так називається трюмо) щипці для завивки кучерів.

Марго з підозрою поглянула на малого. Той винувато витягнув із довгої кишені штанів щипці. Шеф розсміявся:

– А що ще казала пані Цигельдорф? І відколи їй удень не спиться?

– А ще пані Цигельдорф питалася в тебе, Грицю, чи не міг би ти їй позичити свій манікюрний набір на ніч?

Шеф позеленів, а народ пирхнув зі сміху. Пан Роман, не відриваючи очей від тріщини стіні, без емоцій продовжував:

– А тому пану, що мало п'є горілки, вона про-сила переказати, що не файно тримати у своїй лізі цілу паку сороміцьких журналів.

Сидоренко зблід:

– Це не я... Це мене попросили...

Усі багатозначно перезирнулися і знову захихотіли, уявивши, як він уночі слинить палець і перегортає сторінки порнографічного журналу, слиною в кутиках рота в напівтемряві вдивляючись у картинки, які збурюють його уяву... Це було дуже кумедно.

Пан Роман після паузи продовжив безживню голосом:

– А та пані, що націляється на Гриця, хай готується: міліція знову везе їй доньку.

Леська не розгубилася:

– Що вона на цей раз накоїла?

– Плюнула межи очі вчителю фізкультури, ще вщипнув її за дупу.

– Правильно зробила! – відрубала мама важкого підлітка.

Шеф вирішив перебити батька:

Тату, якщо тобі ще щось казала графиня, розказуй кожному окремо.

Однак батько не послухався сина.

– А та панночка, що не може вийти заміж, нехай об'їздить дванадцять сіл, що мають у своїї назві склад "люб", і оббіжить кожне з них уночі голою тричі, а цілий наступний день хай ні до кого не говорить.

Народ багатозначно подивився на Свєтку. Та

Гарячково повторювала:

Три рази оббігти... Гола... Не розмовляти...

Люб...

– А той миршавий панок, що веде авто, нехай пильнує свої гроші...

Вася став нервово перевіряти свої кишені.

– А ще пані фон Цигельдорф питала, чому та пані з довгим чорним волоссям не стелиться разом з паном із золотою сережкою у вусі...

Усі звернули свої здивовані погляди на Марго й Андибера. Марго почервоніла, а Андибер засміявся. Публіка, що раніше ні про що не здогадувалася, була дуже потішена грандіозною новиною.

Атмосфера в кімнаті значно пожвавилася.

– У-у-у! – хором завили колеги і бурхливими оплесками привітали пару.

Марго здалася не відразу: Ви що? Я – заміжня жінка...

– ... .мати трьох дітей, – продовжив шеф. сміючись. – Знаємо, знаємо... До речі, ти ж не вінчана з чоловіком? Тож на небесах твій земний шлюб не дійсний... А діти твої – незаконнонароджені...

Марго не вміла брехати. На ній завжди було все написано. Вона вирішила не борсатися, а спокійно допити каву. Андибер взагалі не знітився. Він щасливо посміхався, зовсім не криючись.

– Ну, тату, ти нас потішив! – сказав задоволений шеф. – Тобто, пані фон Цигельдорф. Передавай їй велике від нас мерсі. Я думаю, гріх не відзначити це! Я знаю одну добру кнайпу! Вперід!

Ніхто не заперечував. Розпочалася ще одне прогулянка Львовом.

Група столичних соціологів, для яких важливу роль у роботі відігравали тверда логіка і принцип доцільності, була дещо збита з пантелик) львівськими реаліями. Чому, наприклад, один той же трамвай на вокзал їде під номером "де в'ять", а з вокзалу – під номером "один"? Чом) одні ріки від Львова течуть на північ, а інші – на південь? Чому саме в цьому найбільш поліетнічному за всю історію України місті найсильніше збереглося відчуття "українськості"? Чому самі тут, так далеко від Бразилії і Колумбії, в оточені бідних затурканих сіл, зріс потужний культ кави, який можна порівняти хіба що з культом чаю в Англії? Звичайно, на все є безліч аргументів. Однак чому ці аргументи діють саме тут, а не деінде? Ясно, що кожне місто – це річ-у-собі. А Львів – особливо.

У місті панувала спека, у кнайпі було прохолодно і напівтемно. Почали з холодного пива. Перейшли на ярину. Перекусили жульєнчиками і приступили до фірмових страв. Чомусь зупа з флячками не смакувала київським панам, зате цибульнички пройшли на "ура!" Звичайно, ніхто не відмовився від "мішанки" – страви зі щойно зарізаної свині. Але це все була прелюдія. Річ у тім, що фірма "Розкажи мені..." відзначалася гурманськими нахилами і здоровим апетитом. Тож, коли кишені не були порожні, колеги ніколи не відмовляли собі "в єдиній радості, яка ще залишилася в цьому житті". Пили за трьох осіб: за американського боса, за Стефка Нечемного і за графиню фон Цигельдорф. О десятій малий заснув біля акваріуму з золотими рибками. По дванадцятій Леська сказала: "Блін, я, здається, вже народилася!" Що мало означати, що в неї день народження. Тож до трьох, за яких пили, додалася Леська. О другій чемний, ні, дуже чемний, вишколений львівський офіціант, уклінно вибачаючись, сказав, що вони закриваються:

– Нема мови! – сказав п'яний шеф і заплатив один за всіх по чеку, ретельно перевіреному Лєською.

За кермом був Андибер. Малого з Васьком акуратно перенесли в мікроавтобус і вмостили на задньому сидінні. Вирушили на віллу. Напівдорозі пан Роман сказав, що йому конче треба помилуватися, "як місяць грає на Личакові", однак публіка запротестувала, і всі рушили домів.

Ранок почався дуже романтично. Вся вілла була прикрашена живими квітами. Звісно, на честь Лесьчиного дня народження.

Леська була зворушена.

Пан Роман, шеф і Андибер товклися на кухні, готуючи чи то святковий сніданок, ачи "ланч", а може, навіть і обід.

Дівчата після бурхливої ночі чепурилися, хлюпалися хто під душем, хто у ванні. Потім пішли до перукарні: манікюр, педикюр, фризура. Потім пройшлися Львовом і пересвідчилися, що на тверезу голову він зовсім інший. Зводили малого на морозиво, покатали на машинках біля Опери і гонорово повернулися на віллу.

Стіл був шикарний. Чоловіки були шикарні.

Пан Роман – "старий львівшький кавалер" галантно поцілував пані Лесі ручку і повів її до столу. Навпроти її очей, якраз на тій стіні, що з великою тріщиною, висіла картина, ще "'свіжа", без рамки.

Коли Леська поглянула на неї, сльози потекли ручаями по обличчю. Ніхто нічого не міг зрозуміти: якийсь старий обшарпаний під'їзд, велика труба, під сходами маленьке сіре кошеня на вив'язаному гачком круглому різнокольоровому килимочку.

– Це мене графиня намовила... – задоволено потирав руки пан Роман.

Пізніше Леська розкаже, що мама, яку вона зараз доглядає, в дитинстві її нещадно била, зганяючи на ній злість за своє злиденне самотнє життя, а Леська ховалася від неї в закапелку під'їзду, де вона могла проспати цілу ніч на круглому різнокольоровому килимочку із сірим кошеням на руках.

Святкувати колеги уміли. Рікою лилося шампанське, горілка, коньяк, вино... Випивши за нестабільного Близнюка, всі стали розбиратися зі своїми знаками зодіаку. Шеф був одухотвореним Водолієм. Марго й Андибер – гоноровими Левами. Сидоренко – квочкою-Дівою, Свєтка – загальмованою Рибою, пан Роман – Раком-одинаком. Стали доповнювати зодіакальну картину фірми японським календарем. Тут з'ясувалося, що Андибер на чотири роки молодший від Марго, це її не на жарт засмутило. Такий розклад не входив у її плани. Та й . узагалі, ні Андибер, ані якийсь інший мужчина не входив у її плани. Андибер без дозволу ввійшов у її життя. Правда, здається, не в це життя, а в паралельне. Однак котре із цих життів є реальнішим? Хто дасть гарантію, що треба віддавати перевагу саме цьому життю тільки через те, що в ньому перебуваєш більше, аніж у тому?

Публіка веселилася, а Марго розмірковувала. Хто вони такі? 1 що тут роблять? Чи реальні вони? Може, все це мені лише ввижається? А насправді я собі сиджу в турецькій в'язниці, а це мені все сниться? Може, в мене лихоманка, а це все мені мариться? Варто лише трохи одужати, і все стане на свої місця? Ахмет зі своїм гаремом і далі бродитиме світом. Сестра Ісидора молитиметься з спасіння моєї душі у своєму монастирі. Блаженна Свєтка голоситиме за мною, тиняючись по місту. Андибер? А цей сучий син, а цей характерник, оче видно, захоче визволити мене з неволі. Як? Вику пом? Хитрістю? Це вже його справа. Хай тільк спробує мене не витягти з цієї темної темниці, ка м'яної кам'яниці... Ой, то не сиза орлиця заклекотала, то бідна невольниця в темниці заплакала: "Я же мені ся турецька-бусурманська каторга набридла... Кайдани-залізо ноги повривало, біле моє тіл коло жовтої кости пошмугляло!.. Ой ти, земле турецька, віро бусурменська, розлуко християнська Не одного ти розлучила – з отцем-матір'ю, брата І сестрою, а мене – з вірною дружиною..." Марш важко зітхнула. Та вже краще темная темниця, аніж гарем... Ті йолопи думали, що гіршої неволі для жінки, аніж тюрма, не існує! Може, для слабкодухих чоловіків і не існує! А для жінки це не найстрашніше, що може бути. Адже є ще сімейне рабство. "Ой городе-Цареграде! Усього в тобі є удосталь. Є що їсти-пити, можна хороше походити. Є в тобі злота-срібла багато. Та нема в тобі одрадости для вільної воленьки!". "Ой, життя моє, недолуге: всього в тобі є: щастя-нещастя, вірність-зрада, успіх-невдача... Тільки нема в тобі свободи..."

– Марго! Агов! Де ти? Повернися! – заштурхали її під боки колеги. – Чого зажурилася? Приєднуйся:

Пиймо, друзі! Пиймо, браття!

Нам вже все одно.

Бо на світі є дві правди:

Музика й вино!

Марго дивилася на друзів і думала: все це неправда. Нереальне все це. Та й, мабуть, і добре. Після тих результатів, що дають їхні нетенденційні соціопсихологічні опитування серед простого люду і на основі безпосередніх контактів в атмосфері повної довіри, краще на очі владі не показуватися. Адже рейтинг, який малює їхній комп'ютер після обробки даних, дещо інакший, аніж дають так звані незалежні соціологічні служби, їхня група під супроводом Камікадзе є такими самими добровільними самогубцями, як і їхній шеф. Усім ясно, що якщо не підретушувати результати, перш ніж відправляти їх за кордон, їхній фірмі – каюк. Так само, як і їхній особистій кар'єрі. Так само, як і їхньому фінансовому добробуту. А оскільки ніхто з них не хоче грішити проти жорстокої правди, то їхні дні безтурботного життя є лічені. На горизонті видніється кінець. Тож треба використовувати кожну хвилину, щоб насолоджуватися життям.

І знову почалася польова епопея. Експедиційна аскеза. Робота зрання і допізна. Опитування ідуть важче. Може, від того, що, окрім шефа, усі тут відразу бачать те, що вони "чужі". Бо розмовляють інакше. Мислять інакше. Поводять себе інакше. Два тижні лише пішло нате, щоб навчитися завойовувати довіру населення й засвоїти діалектні особливості. А регіон дуже специфічний. Підрегіони соціопсихологічних відмінностей значно вужчі, аніж на решті України.

Почали з околиці Львівщини. І вже тут наштовхнулися на разючі відмінності. Соціопсихологічна пара Броди-Стрий – це опозиція матерія-дух, точний розрахунок-гола ідея. До абсурдності меркантильна Бродівщина ніяк не могла зрозуміти ''А шо ви хочете?", '"А шо ми з цього будемо мати?", "А навіщо воно вам?", "А навіщо воно нам?". Тут успішність опитування залежала від того, чи знаходили ви аргументи на користь цих питань. На відміну від покрученої ландшафтно і психологічно Бродівщини, пряма і за географією і за характером Стрийщина вимагала від вас лише одного паролю: "Слава Україні!" Стрийщину більше нічого не цікавило. Почавши розмову з патріотичної теми, ви відразу ж ставали об'єктом цілком відвертої дискусії, як треба любити Україну, як зробити її щасливою, як треба навести в ній лад. І тут ніхто не боїться казати те, що думає, ніхто не боїться критикувати, оскільки свято вірить у те, що головне в житті – Україна, і що саме він знає, як повинно бути.

Покуття вразило всіх спокоєм і лагідністю. Працювати тут було дуже приємно. Мешканці не виявляли ні агресії, ні особливої злості до влади, за що ж вона їм платить чорною невдячністю? Дуже обережно соціологи підходили до бойків. Ті дивилися на них мовчки, намагаючись оминати поглядом ваші очі, і довго не допускали до своїх сердець. Підібрати ключі було важко. Працювали через священиків. Узагалі, не лише на Бойківщині, а в усьому досліджуваному регіоні найкращими соціопсихологами були саме вони. Дипломовані соціологи і психологи почувалися перед ними жовто-дзьобиками.

На Гуцульщині соціологи зі своїми опитуваннями почували себе "'слабими на голову". Навіть якось соромно і незручно було на лоні божественної природи, в різнобарв'ї побуту розпитувати в людей, які живуть справжнім життям і знають секрет вічності, про такі дурниці, як довіра до великого і малого начальства. Питальник видавався тут чистим маразмом. І вони ніяк не могли скоригувати його відповідно до місцевої своєрідності, їхні питання просто ігнорувалися. Адже люди живуть у світі, де головне Бог, людина і гори. До чого тут ідіотська боротьба між пихатими політиками за дутий рейтинг?

Соціопсихологічне опитування потроху рухалося вперед. Щоправда, з перемінним успіхом, але» картина вимальовувалася. Потомилися добряче. Наймужнішим кадром в експедиції виявився Андрійко. Він під час опитувань досліджував господарку, частувався свіжим молоком і скибкою хліба, вивчав урожайність кущів малини і смородини, спілкувався з місцевим населенням, з цікавістю споглядав місцеву флору і фауну. Взагалі, всі діти Марго виросли в експедиціях. Однак Андрійко відзначався природними даними польового дослідника. Крім того, місцеве населення діставало від нього просту і правдиву інформацію про Київ та його людей через приблизно такі розмови:

– Як ти називаєшся?

– Не скажу.

– А чого не скажеш?

– Мені вже наблидло всім казати, що я Андлій.

– А де ти живеш?

– У Києві.

– А в Києві добре чи погано?

– Інколи добле, а інколи погано.

– А коли погано?

– Коли дяді стукають у будинку і льоблять лемонт.

– А тато багато грошей заробляє?

– Мало. Мама каже: один лаз сходити на ба-зал.

– А в садочок ходиш?

– Ні.

– А чого?

– Там дітки сопливі і залазні.

І так далі. Після тої розмови люди робили висновки: "Йой! У тому Києві, бігме, так тяжко жити! Все купи: і буряк, і бульбу... Грошей стачить хіба на хліб. А як жити на дванадцятому поверсі? Нема сі де подіти. Діти такі слабі, аж світяться, холера ясна."