Текст книги "Ти чуєш, Марго"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

ТИ ЧУЄШ, МАРГО

1.

О сьомій ранку в одному звичайному помешканні пролунав несамовитий жіночий вереск.

Тато перелякано підхопився з ліжка, однак молодший син зі свого ліжечка заспокоїв його:

– Не пелезивай, тату, це мама знову стала на ваги!

Водночас із ванни заторохтіло:

– Господи! Як мені все це набридло! Я – нещасна жінка! Я – мати-героїня! Хочу бути старою дівкою! Хочу сидіти собі в своїй хаті, у своєму ліжечку, пити каву і читати детективи! І щоб мене ніхто не чіпав! А тут ці діти сидять на голові! Ці три ІГявки! Не дають жити! Господи! За що мені такі тортури!

Тим часом у квартирі все поволі заворушилося.

– Ма! Шо їсти?

– Як шо їсти? Там каша була вівсяна від учора!

– Вже нема!

– Як нема?! Господи! Ну шо це таке! Ці діти, І і хробаки: хрум, хрум, хрум! Усе поїдають, усе пожирають! Оце мені нема чого робити, як за п'ять хвилин до виходу з дому варити вам кашу!

Ма! Я не хочу в садочок!

Я теж не хочу в свій садочок! Запам'ятай,синочкув цьому житті немає слова "хочу", е лише слово "треба"! Зрозумів?

Мамочко, а де моя краватка?

Таточку, твоя краватка там, де вона має бути!

Мамочка, ледь-ледь застібуючи ґудзики піджака на грудях, стала особливо агресивною:

Ну ти подиви. Ця хімчистка обнагліла! Все збігається після неї.

Мамусю, може, справа не в хімчистці? – хотів був пожартувати тато.

Мамуся оскаженіла. Тримаючись за свої верхні округлості, вона заверещала:

– Ну й що? Ну то й що? Що ти на мене дивишся? Ну що я можу зробити, що воно росте, як на дріжджах! Якби я тобі не народила і не вигодувала оцим місцем трьох дітей, то була б струнка, як билиночка. А ці діти... Господи, хіба це діти? Це ж п'явки! Вони п"ють мою кров, п"ють, п'ють...

Тату, сьогодні твоя черга вести малого в садок! Моїнерви вже не витримують! Все, я побігла! Па!

Вона забігла в ліфи натиснула кнопку і тут відчула, що зачепила портфелем колготки. Закотивши очі під лоба, вона просто вилаялася. Довго і смачно. Правда, подумки. Проте, здається, трохи ПІДЛЯГЛО.

Заходячи в автобус, а потім у метро, вона про себе бубоніла: хоч би не зустріти когось із знайомих, щоб не бачили її без макіяжу, хоч би не зу-стріти когось із знайомих, хоч би не зустріти, хоч би... Слава Богу, здається, не зустріла.

її все дратувало навколо. Водночас вона заздрила всім і всьому на світі. Вона заздрила людям, які в метро читали газети і детективи, бо після купи паперів на роботі друковані літери викликали в неї алергію. Вона заздрила тим, хто не мав проблем із верхніми ґудзиками піджаків. Вона заздрила рибалкам, які могли собі дозволити розкіш годинами висиджувати на льоду. Вона заздрила дітям, які могли на повний рот сміятися, не боючись, що хтось помітить пломби на їхніх зубах. Вона заздрила стінам Києво-Печерського монастиря, які могли століттями незворушно дивитися у воду, думаючи про вічне і духовне. Вона заздрила поїздам метро, яким не треба було думати про те, куди їхати і з якою швидкістю.

Робочий день почався не найкраще. Кабінет викликав огиду. Дірка на колготах заважала сконцентруватися на роботі. Раптовий телефонний дзвоник пронизав від кінчиків волосся до кінчиків нігтів на ногах. Господи, треба зробити педикюр1

– (Що за сполота дзвонить так рано?) Алло,слухаю! Доброго ранку! Іду!

Шеф знахабнів. Зараз скаже, що й нього дві новини, одна хороша, а друга – сама знаю яка... І запряже...

Ну що, Марю, піджачок збігся п хімчисітці? – замість привітання пожартував шеф.

Дуже смішно!

Так і гримай! До речі, в мене дві новини: одна хороша, а друга... ну. сама знаєш яка... З якої починати?

– Із самазнаешякої.

До нас приходять дідові партнери. Треба зробити проектик. Такий собі акуратненький, елегантненький маленький проектик. Ти зрозулеська. Шо я маю на увазі?

Конешно.

Не конешно. а єс оф кос. шефе.

Єс оф кос, шефе.

Проектик маг бути о четвертій. Ясно?

Ге, сер.

І щоб о четвертій верхні ґудзички на піджачку і на блюзечці були розстебну ті.

– Ну досить, досить уже...

– На десерт новина: маєш колегу у свій кабінет.

Мужчина?

Мужчина.

Ви попередили, що я мати-героїня і муже ненависниця?

Можеш не переживати: приставати не буде: одружений. жона-модель. ноги від шиї. синочок-вундеркіндик, тобто ввесь джентльменський набір.

– Чекайте, а на яку це він посаду йде?

Шеф промовчав.

– Ні. ви цього не зробите! Зроблю. Марго. зроблю.

–Я пахаю 10 років, а йому відразу заввіділом на тарілочці з золотою кайомочкою!

Ти ж знаєш, це не від мене...

Та чхати я хотіла від кого!

Марго влетіла в свій кабінет. У ніс ударив запах "давідова". За сусіднім столом сидів мужчина із зовнішністю з хвостиком ззаду... (Ненавиджу!). Ллє довелося знайомитися. Він. виявляється. Ан-дибер. Чогось більш ідіотського придумати важко.

Марго сіла за комп'ютер і почала писати витвір мистецтва під назвою "Проектик".

Марго вийшла з роботи, почуваючи себе вичавленим лимоном. Подивилася вгору. Повний місяць. Усе ясно звідкіля агресія і неспокій. Захотілося смачно, на всю вулицю завити на місяць: "Ау-у-у-уГ "Ау-у-уГ. Поряд хтось запіпікав. Якась "Антилопа Гну випуску 1940 р." Відкрилися дверцята. "Невже ця нахабна пика думає, що я сяду до нього в машин)?!" Думає. З огидою згадавши переповнене метро, вона сіла в машину зі словами: "Тільки ні слова!" Андибер кивнув і гонорове виконав свою обіцянку.

Вибираючись із машини з усіма своїми торбами і клунками, вона почула вслід: "До завтра, моя королево!" Марго на мить спинилася і відчула, як ЇЇ мозок щось ошпарило. Однак вона не обернулася, а поплила до під'їзду.

Увечері всі удома запримітили, що їхня мамуся була підозріло тиха. Вона тихо зготувала вечерю. Тихо перемила посуд. Тихо запустила пральну машину, тихо вийняла з неї білизну, тихо розвісила па балконі, тихо прийняла ванну. Всі про всяк випадок теж поводилися тихо і чемно. Хто його зна. що не означає.

І І і хто не бачив, як вона прискіпливо розглядала себе в дзеркало.

Вона із здивуванням відзначила для себе, що дуже давно не розглядала себе в дзеркало. Не І е. щоб зовсім не дивилася в дзеркало, а саме не розглядала. Брівки підрівняти, пушок над губкою повисмикувати, пошкробатискрабом шкіру, заштукатурити березневі веснянки, намалювати поки. -це все робилося регулярно і автоматично. А щоб розглядати себе... Ні. Ніколи.

Господи, що це значить?... Це що? Що це? Іронія? Сарказм? Комплімент? Що таке "Моя корово"? Що це означає? Щоб ти сказився!

Моє обличчя,.. Моє обличчя дивне. Воно мені незнайоме. Я не впізнаю не обличчя. Ану. розгляну очі. Око. Цікаво, а якого воно кольору. Бачу якусь воду, ріка не. чи що? Вода прозора, вода.

Ледь-ледь струменить, розчісує якісь річкові рослинки, водорості, бульбашки, комашки, рибки... Хлюп-хдюп... буль-буль... Плюсь-плюсь...

– Ма! Туалетний папір кінчився!

– Візьми серветки на поличці!

А ніс? Дай-но гляну па тебе, мій хороший хлопчику! Ану-ну! Повернися боком! Ну, будь ласка. О! Ти диви, який ти! Хоч викарбуй на монеті.

– Ма, шо ти робиш?

– Нічого. Зовсім нічого?

– Я можу побути дві хвилини наодинці?

– Можеш!

Гак. а далі справи гірші. А може, не все так поганоо? Що це? Купальниця Ренуара?

Живії... Животик... Жінка без живота. Ідо квітка без запаху... Лоно... Продірявлений глобус, помережаний ріками і горами...

Господи, де вихід звідсіля? І Ідо це за кімнатка Карлсона, що живе на даху? І не одна. Боже, який безпорядок! Чайники з ідилічною картинкою селянського життя: хатка з мальвами, дворик із моріжком, курки, півники, індики, песик, корівка... Золотий пінцет... Чоловічі краватки на дверях. Цікаво, що за чоловік їх носить: на них африканська савана – жовті трави, зебри, леви; тропіки з ліанами і величезними метеликами; пустеля з верблюжими колючками... Мисливський ніж... роги оленя замість люстри чи це канделябри... якісь шовкові штори... картинка на столі в золотій рамці, на ній щось написано... Що на ній написано?... Аз єсмь жизнь... Морський бінокль... Жіночі прокладки – рожеві й ароматні, як пелюстки троянди... А ось і троянда засушена, чорно-бордова троянда... Маслини, чорні маслини... Дай з'їм одну... Холодна маслинка в роті... Це так приємно... Боже, який безпорядок... Під ногами якісь ноти... Сто років не грала... Я щось шукаю... Я щось повинна знайти... Конче... Господи, як тут щось можна знайти... В цьому хаосі... Ось засушена бджола в павутинні... Ось намисто, коралі, справжні коралі з дукатом.... Розсипалося... Як прикро... А ось моя діамантова сережка, що я її загубила, коли була вагітною Андрійком.., Добре, що знайшлася, але зараз не вона мені потрібна... А що ж? Що я шукаю? Боже, хіба можна тут щось знайти? Якісь шматки матерії, шовки турецькії, китайка, оксамит... Ой! Усе попливло, закрутилося... Шовки-ок-самити обплутали руки, ноги... Оливки напхали повний рот... Тупотіння коней, іржання... Запах кінського поту... Свист нагайки... Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським... Через плече рубець... Від шаблі? Обличчя не видно. .. Не можу роздивитися – дим очі застилає. По жилах потекла лава... Знайоме відчуття...

– Мамо! – Вона підхопилася з ліжка. – Що я скажу чоловікові! Тьху! Та це тільки сон! Куди ніч. Іуди й сон!

Однак заснути їй не вдалося. Сон як рукою зняло. З нею щось сталося. Вона немов уперше з "явилася на світ.

Хотілося чогось яскравого, екзотичного, незвичайного. Вона прийняла ванну із сіллю. Вона вдягла свій китайський халат з драконом. Вона намазала нігті криваво-червоним лаком. Вона зварила кави з кардамоном і випила, запиваючи маленькими ковтками крижаної води. Вона замісила тісто і накрутила різних химерних пундиків (хробаки сьогодні не зголодніють). Вона, готуючи рис з овочами, напхала туди конячу дозу спецій кері, імбиру, чорного перцю, коріандру. Вона сіла у вітальні на дивані.

Першим устав Максим найстарший син. Він, як завжди, безшумно ходив по квартирі, щоб нікого не розбудити, трохи накульгуючи. Він зайшов у вітальню і здивувався, побачивши там маму. Марго, немов уперше в житті, розглядала Максима. Довготелесий, тонкокостий, хворобливий підліток з материнським виразом очей, – він єдиний у цьому світі ставився до неї по-материнськи, намагаючись її оборонити від різних проблем, передусім побутових.

– Привіт, мамусю! А що ти тут робиш?

– Привіт, синку. Нічого, так, щось не спиться...

Він хотів був вийти, однак не втримався і сказав:

– Ти така красива, ма.

Марго посміхнулася. Він часто говорив їй це. А зараз, цього ранку, їй особливо хотілося це почути. Бідний мій хлопчику! Як тяжко ти мені дався-ми з тобою стояли одною ногою на тому світі. Але вижили. Зробити тобі каву? – посміхнувся Максим.

– А тобі?

І вони тихенько засміялися.

Двері "хлопчачої" з шумом відкрилися і гупнули об стінку. Це встав середній син Марго – агресивний, нахабнуватий. безумно красивий і самовпевнений Сергій. Якщо він уставав – ніхто вже не мав права спати. Він наче навмисно гупав дверима, брязкав посудом на кухні, голосно розмовляв. Він теж здивувався, побачивши маму о цій порі в китайському халаті на дивані у вітальні. Однак він нічого не спитав.

– Ходімо побігаємо! – запропонував він матері.

– Сьогодні ні.

Сергій підстрибнув до Марго, міцно обхопив за шию і повалив на диван. Вона зарепетувала:

– Іди ти зі своїми телячими ніжностями!

– Ну, я пішов!

І за ним голосно гупнули вхідні двері. Однак через дві секунди він повернувся.

– Ма, шо з тобою?

Майже водночас в кімнату ввійшли "близнюки''. Так Марго називала свого чоловіка і найменшого сина. Обидва Андрійка схожі один на одного, як дві краплі води; вони стояли в дверях, сонні, розпатлані, з волоссям кольору соломи, в однакових шжамках з ведмедиками, в однакових капцях-собачках. Це було так зворушливо!

Вона розглядала усіх з ніжністю і здивуванням. ''Мої мужчинки, – думала вона. – Мої дітки..."

Прийшовши на робочу, вона побачила на столі червону троянду. Взявши її в руки, вона помітила, що її колір абсолютно такий самий, як колір її нігтів. І її це не здивувало. Вона подивилася на нового колегу і спитала:

– У вас випадково немає на плечі рубця? Він, здається, теж не здивувався.

–Є.

– А від чого?

– Від яничарської шаблі,– пожартував він дуже правдоподібно.

Нарада в шефа була довга і нудна. Всі особливо терпляче й уважно слухали шефа, адже в нього сьогодні деньнародження. Марго дивилася– на абсолютно лису блискучу голову шефа, і їй у голову почали приходити непристойні думки. Кажуть, що його коханка – референтка Леська любить облизувати цю бездоганно рівну площину. Фе, яка гидота! Що це мені сьогодні в голову лізе. Так, так, що він каже? Ага, зосередитися на роботі з клієнтами. Скільки можна пережовувати те саме! Бездогапно-дзеркальна поверхня. Як це йому вдалося? 11і, це йому просто пофортунило. Дуже сексуальна лисина. Тьху ти! Ну що це зі мною сьогодні робитися! Що за напасть! Спокійно... Спокійно... Робота з клієнтами – на першому плані. Це ясно. Кажуть, він робить манікюр і педикюр. Може, він і брівки вищипує? Ану-ну-ну! Ближче, ближче підійди! Так і є. Вищипує. А Леська, до речі, не вищипує. Принципово. Принципово не кладе макіяж. Каже, що красиву полюбити – раз плюнуть, а от нехай її занедбану люблять. Ось так. 1 люблять. От молодець. Чим же вона їх бере? Натурою, тобто природністю. Природою. Щось у цьому є. Міло, ану повернися до мене личком! Для візажиста – табула раса. За що її люблять? Що ж в ній таке? Наче нічого особливого. Але це "наче" оманливе. Вона особлива. А я? Он як на неї дивиться Свєточка. Повна протилежність: сауна, тренажерний зал, масаж, візаж, манікюр і байдужість чоловіків. "І аm Barby-girl!»– це про неї. А я? Хто я?

Здається, закінчилася нарада. Манікюрні жіночі пальчики почали активно нарізати бутерброди, намащувати маслом, ікорочкою, нарізати лимончик, апельсинчик, ковбаску, сирочок, прикрашати' "канапочки" зеленню і тертим вареним яєчком, розкладати одноразові тарілочки і виделочки і чарочки. А Іде що? А це зелені оливки і чорні маслинки (?!).

– З яких це пір у нас на святковому столі .оливки і маслинки?

– Андибер приніс.

Андибер приніс? Марго заплющила очі і пригадала забитий оливками і маслинами рот, і здригнулася.

– Ну як, Марго, тобі співкабінетник?

– Для сєльской мєсності сайдьот...

– Ну, не скажи! Він справжній мужчина,– дала свою оцінку Леська.

– Він такий сексуальний,– сказала Свєточка. "Хвесько Ганжа Андибер!"' – подумала Марго, але вголос сказала:

– Свєта, ну так займися ним!

– Ти мені його віддаєш? – засвітилася вона білозубою посмішкою.

– Ти ж знаєш, я нє по етім дєлам...

– Признаюся чесно, – довірливо почала Свєточка, – я собі вчора розклала карти і бачу: принц на білому коні...

– Тобто Андибер на червоній «Хонді»... – засміялася Леська.

– Не перебивай! Так от: козирний король ліг на козирну даму. Але масть різна – чорна і червона.

Не моя масть. Дама чорна. Трефова. А король -бубновий. Як Андибер.

– Як же вони обоє можуть бути козирними? -поцікавилася Леська.

– Ну, це фігурально. Круті, значить. Так от: бачу масть у дами не моя. Дивлюся – вроді Марго. Гак я і подумала...

– Іди ти... – лайнулася Марго.

– Ні, ти слухай, що було далі. Дальня дорога обом і приємна несподіванка. А далі трефовій любовні клопоти. А королю – сльози.

– Пророчиця ти наша... – нервово засміялася Марго, згадавши рубець від нагайки на чоловічому плечі і повний рот маслин.

* * *

*.

Шефове деньнародження відбувалося лише для "свити". Все було дуже благопристойно, за роками відлагодженим планом. Спершу виступила партія романтиків і підлабузників. Пролунало Свєточкине ритуальне голосіння з досить ефектним закочуванням очей під лоба: "Ми Вас так любимо, так любимо!.. Не покидайте нас ніколи!.. Хай Вам Бог дає здоров'ячко... Підкиньте нам на зарплату..." Потім Сидоренковий цап'ячий тенор завібрував, розхитуючи і без того розхитану нервову систему тих. хто мав більш-менш пристойний музичний слух: "Мно-о-о-гая лі-і-і-та!". Потім, коли шеф уже добряче випив, вступила партія скептиків і фаворитів. Ясська промовила тоном строгої цноти, однак за змістом дуже двозначний тост, завершуючи його фразою "За стійкість в і на наших лавах!", від чого шефова лисинка від задоволеніші почервоніла і вкрилася крапельками поту. Марго теж сказала тост, перефразовуючи слова відомого історичного діяча минулого: "Найпаскудніше , що може бути в нашому колективі, – це наш шеф, однак людство ще-досі не мало нічого кращого". Шеф галантно поцілував Марго ручку.

Тобто все йшло за сценарієм. Однак у переломний момент, який віщував плавний перехід до словесних оргій, у кабінет шефа зайшов Андибер. Німа сцена.

У нього був такий вигляд, наче він проскакав на коні чверть України, щоб втрапити на шефове деньнародження, порубавши по дорозі десяток турків, і тепер, смертельно втомленим, але задоволений від того, що таки встиг, не в змозі впоратися зі своїми ногами, що мовби продовжували обіймати конячий круп, переможно дивився на занімілу від подиву й обурення аудиторію. Тобто, одна частина свити здивувалася: що він тут робить у колі наближених, а друга обурювалася з тих самих причин.

У цілковитій тиші Андибер витяг із пакунка щось несамовито яскраве, оксамитове і східне і накинув це "щось" на плечі шефа. Німа сцена тривала. Шеф стояв у халаті турецького паші. Шефова свита була шокована зухвальством і несмаком Андиберової витівки. Однак наступної миті стався ще один стрес. Замість того, щоб, сухо подякувавши, з огидою скинути халат, шеф засяяв і, пропливши лебедем по кабінету, оглянувши себе в дзеркало, сказав хриплуватим від хвилювання голосом: "Про таку річ я мріяв усе свідоме життя..."

Німа сцена все ще тривала. У мізках підлеглих відбувався глибокий аналітичний процес. Андибер прийнятий до свити. На правах фаворита.

Зі словами "Вйо, бо дощ!'", які на устах у шефа звучали, як одне слово, забаву було продовжено. Усім стало дуже легко і до непристойності весело. Шеф у своєму новому і вже улюбленому халаті танцював, розмахуючи декоративною булавою з гострими шипами. Це була легендарна булава. Марго (хоча насправді це начебто була не Марго), перший раз запримітивши її у шефа, взяла в руки і. замислено поглядаючи то на гострі шипи, то на шефову лисинку, запитала цілком серйозно: "Шефе, а якщо я цією булавою з усієї сили вперіщу нас по маківці, чи довго після того ми будемо віддирати від тих шипів шматочки мозку-з кров'ю?'' Після цього Свєточка, закриваючи рот руками, вибігла до туалету, а шеф довго відкашлювався.

Отже, шеф виконував танець з булавою. Свєточка виконувала танець живота, правда, без живота. Марго сиділа за роялем, імпровізуючи на східні теми. Леська, тримаючи в зубах цигарку, грала в дартц, причому мішенню для неї була політична карта колишнього Радянського Союзу. Андибер, який, як з'ясувалося, мав шалене чуття ритму, виконував партію на африканських барабанах, подарованих шефові на День незалежності люблячим колективом. І навіть Сидоренко, абсолютно позбавлений чуття гумору і свободи духу, дуже гармонійно підвивав своєю тенорною мелізматикою, створюючи чудовий східний колорит. Звичайно, лише в такій ідіотській атмосфері могла виникнути цілком ідіотська ідея спуститися в підвал приміщення офісу, в якому, як було запевнено, є двері, що ведуть до підземелля, де в історичні часи переховувалися козаки. (Пізніше ніхто не згадає, чиєю була та навіжена ідея, хоча всі підозрювали в цьому шефа, який розповідав колись про те, як він у дитинстві, перебуваючи на канікулах у бабусі на Полтавщині, лазив козацькими підземними ходами, видлубаними в схилах численних ярів).

Двері до підземелля відкрилися напрочуд легко.

Очі призвичаювалися до нового простору. Вуха призвичаювалися до тиші. Ніс призвичаювався до нових запахів.

Попереду справді був хід, висотою в зріст людини, шириною, оптимальною, щоб дві людини розминулися. Правда, не з бюстом Марго.

– Ой, де ми? – проскиглила Свєточка.

– На тому світі, – спокійно відповіла Марго. Свєточка істерично розреготалася. Решта замислилася і взяла на карб, А всі разом жовтенятською вервечкою рушили вперед.

Спершу все видавалося забавою: у печері дивно змінилися всі голоси, тож компанія деякий час гралася новими звуками: перегукувалася, пережартовувалася. Переповіли всі можливі страшилки п анекдоти. Попереду йшов шеф з ліхтариком, позаду Андибер без ліхтарика. Група товаришів вдавала із себе юних слідопитів.

Чомусь ніхто не замислився над метою походу. Ніхто. А треба було б. Оскільки через певний час промінчик шефового ліхтарика намацав якусь та глибину в стіні. Народ скупчився навколо неї, і раптом світло впало на обличчя замурованої в стіні людини.

Лише секунди вистачило для того, щоб народ наклав у штани. Інстинкт самозбереження кинув усіх назад. Природно, у вузькому проході утворилася "затичка"1. Переляканий шеф, який був найближче до жахливого місця, трактором випхав той корок уперед. Усі кинулися бігти в протилежний бік майже навпомацки. І тут виявилося, що тунель не був поодиноким. Несподівано з "я клялися якісь відгалуження, розгалуження, глухі кути. Групка екскурсантів, наступаючи одне одному на п'яти, штовхаючись, намагаючись перегнати одне одного, щоб не бути позаду, вириваючи з рук одне у одного ліхтарика, тикалася в стіни, в якісь закутки, бігла, падала одне на одного, лаялася, кричала, плакала. Однак печера не закінчувалася. Марго, випадково опинившись попереду, коли компанія забилася в черговий глухий кут, масою свого бюсту зупинила оскаженілий натовп і гаркнула: "Стоп!" Усі спинилися. Однак дослухаючись до жахливого калатання серця, вона більше ні на що не спромоглася.

– Візьмімо себе в руки! – тремтячим голосом підхопив ініціативу шеф.

Це вдалося не всім. Свєточка безсило опустилася на землю і тихо завила.

– Ми заблукали, – процідила крізь зуби Леська.

– Без тебе знаємо! – заверещала Свєтка.

– Тихо-тихо! – цитьнула Марго. – Тут не можна галасувати!

– Чого?

– Не знаю... Я так думаю... Ми ж на тому світі!..

– Мамочко! – заридала Свєта.

– Що робити, що робити? – вголос розмірковував шеф.

– Мені страшно... – продовжувала підвивати Свєточка.

Та тихо ти! – всі гуртом гримнули на неї.

– Що робити, що робити... – бубонів шеф і раптом загорлав: – Андибере!

– Я тут!

– Андибере, скажи що-небудь!

– Я десь читав, що коли козаки потрапляли у безвихідь, то починали сповідуватися у гріхах... А ще жертвували тим. хто мав найбільший гріх.

– Що за маразм! – заверещала Свєточка. Та тихо ти! – знову всі цитьнули на неї.

– Що ж, – сказав шеф. – Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут гинемо?

Усі покірно присіли і почали перебирати в пам'яті свою брудну білизну.

– Пишіть на стіні! – скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.

Марго вийняла шпильку з волосся і стала виколупувати свої гріхи.

Леська писала ключем від офісу, Сидоренко нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, правда, невідомо чим. Наче полегшало.

– Уперід! – дав команду шеф. І всі рушили. Ішли цілу вічність. Спинялися. Знову йшли.

– Цікаво, довго ще? – поцікавилася Леська.

– А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га? – прощебетала Свєточка.

– Ви що, ще не зрозуміли? – похмуро втрутилася Марго. – Тут немає часу.

– Як це?

– Ми в безчассі...

– Марго! – гаркнув шеф. – І без тебе моторошно! Андибере!

У відповідь мовчанка.

– Андибере!– всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Андибера немає.

– Мамочко, – заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.

– Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, – зробив висновок шеф.

Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.

– Не загубили, а принесли в жертву, – зіронізувала Марго.

– Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! весело і водночас замріяно сказала Свєточка і полегшено додала: – Ну що. здається, нашим мукам кінець!

– До речі, – сказала Марго, – я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі розповідається про те. як тоне корабель, козаки в паніці, а писар – Олексій Попович -сповідується у своїх гріхах. Однак його не кидають у море, а лише відрубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним – найгрішнішим – місцем Андибера...

Публіка злорадно захихотіла.

– Уперід! – пролунав голос шефа.– Так: я йду перший, а замикає ряд Сидоренко. Лесю, малюй лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.

– А що, Андибера шукати не будемо? – невпевнено сказала Марго. Однак на неї всі агресивно зацитькали.

Екскурсія якийсь час ішла понуро і тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчине схлипування:

– Я задихаюся... Мені бракує повітря... Мамочко... Хочу додому...

Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.

Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся ще на одне вмуроване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повторилося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істерика, дряпання, лайка і, нарешті, "Стоп!" голосом Марго після чергового глухого кута.

– Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся! – менторським гоном сказала вона.

Усі посилено стали перебирати в пам'яті всі капості, підлості, зради, брехні і виколупували їх на стіні.

Трохи заспокоївшись, усі вирішили йти далі. Шеф скомандував:

– Шикуймося! Я – попереду, Сидоренко позаду... А де Сидоренко?

– Си-до-ре-нко, го-о! – жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.

Свєточка істерично зареготала. Марго хотіла І зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звук)7 з пельки.

Одна Леська не здригнулася:

– А тепер мені цікаво, що Сидоренко написав на стіні!

Хоч це було негарно щодо колеги, однак усі знову злорадно захихотіли.

– Досить! – гримнув шеф. – Ходімо!

– Ну, а хто ж усе-таки йтиме позаду? – поцікавилася Леська. – Може, ви, шефе?

Той на мить замислився:

– Мабуть, таки доведеться мені...

– Я проти! – заверещала Свєточка. – Ми – одні баби – всі згинемо!

Тут зникають не за місцем у шерензі, а за гріхи, – зауважила Марго.

– А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!

– Е ні, в мене троє дітей...

– Ось бачиш: а казала за гріхи!

– Гаразд, Марго, я піду, – похмуро сказала Леська.

Давай руку, запропонувала компроміс Марго.

На цей раз усі йшли в якомусь дивному стані напруженої байдужості. Відстороненості. Йшли довго, дуже довго. Світло ліхтарика слабло. Прохід звужувався і звужувався. Тіло не відчувалося. Воно паче й не належало їм. Його взагалі ніколи не було. І Інше ослаблений дух ширяв печерою у безчассі.

– Стоп! – сказав дух шефа. – Зараз буде ще одна пика. Не впадати в істерику.

Інші "духи" покірно спинилися і покірно по-І линули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задоволеним від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під головою: "Козак Хведір Полохливець, що втік з поля пою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду". Духи мовчазно озирали все це.

Порушив тишу Лесьчин дух.

– Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.

Так, значить, він один, – промовив дух шефа. – Тобто одна. Голова одна. А це значить.... – і тут він раптово замовк.

– ...що ми ходимо кругами, – закінчила фразу Марго, тобто її дух.

Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, луплячи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи великими нігтями.

– Заспокойте її! – відбиваючись від неї, загорлав той.

Невідомо, скільки це б продовжувалося, якби зненацька не озвався Хведір Полохливець хрипким басом:

– Вихід там! Спаралізований народ завмер.

– Там, – повторив Хведір і повів очима в той! бік, від якого народ увесь час тікав.

Усі тихо встали і рушили до порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.

Дякую, Хведоре, сказала вона, йдучи останньою.

– Нема за що, вельможна пані! – відмовила голова.

Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що миготіло попереду, нестримно манило її вперед.

Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.

З Марго не раз таке було вві сні: наче їй сліпить очі сонце, і вона нічого не може розгледіти. Напружується з усіх сил, але марно. Нарешті очі призвичаїлися, і вона побачила себе на високому пагорбі, де зібрався натовп. Марго підняла голову, оглянула звисока всіх, і ті, мов по команді, впали ниць до землі, шепочучи "Вельможна пані!". Десь недалеко лунав знайомий істеричний сміх навпереміш із підвиванням.

До Марго підійшла жінка в одязі ігумені і вклонилася їй.

– Де та дівка простоволоса?– спитала Марго, хоча насправді хотіла спитати про Свєтку.

– Біля стовпа з ланцями для біснуватих, – покірно відмовила матінка.

Звільніть її, матінко Ісидоро, – – наказала Марго, із жахом упізнаючи в обличчі ігумені Сидоренкові риси.

– В ній оселився нечистий! – спробувала опиратися матінка.

"Хотяй бити мудрь вь вЪцЬ семь – урод буди!" – сказала Марго.

– Вона не юродива, вона біснувата! – наполягала на своєму та.

– Я сказала, звільніть її зараз же! І приведіть сюди!

– Слухаюсь. Ваша величносте! Привели "біснувату".

– Що ти скажеш мені, божа людино? – спитала Марго.

Юродива закотила очі під лоба і заголосила::

– Світ поділений навпіл – на жіночий і чоловічий... Тебе хоче поглинути чоловічий світ! Ось він поряд... Ти житимеш у блуді з боговідступником і характерником.

Марго замислилася. Не те, щоб її налякали ці слова. Просто вона не чекала такого від Свєтки. Сократ та й годі.

Однак натовп зрозумів її мовчанку по-своєму:

– Свят! Свят! Цур тобі, біснувата! Прикуйте її до стовпа ланцями!

Марго ще раз здивувалася. Натовп складався із самих жінок. Оце він і був – жіночий світ?..

Поки вона розмірковувала, Свєтку знову прикували до стовпа, і вона то реготала, то плювалася, то вила, то гавкала, то скімлила...

Марго не знала, як себе гримати в цій ситуації. Зате "вельможна пані", здається, знала. Вона вилізла на .щось подібне до трибуни і гучним грудним голосом звернулася до натовпу:

– Сестри! – (Ого! – трошки злякалася Марго). І натовп заревів.

Марго підняла правицю, і натовп стих.

– Доки над нами знущатиметься це мавпяче чоловіче плем'я, що прозиває себе пихатим іменем "державні мужі"? Хто вони є? Плем'я недолугих, слабкодухих істот, які об "єдналися між собою від свого безсилля. Безсилля перед жінкою, перед її здатністю творити життя. Вони не здатні народжувати. Вони не здатні творити життя. Вони безсилі перед життям. Перед справжнім. Перед вічним. Перед природним. І вони витворили собі свій світ -несправжній, тимчасовий, штучний. Вони самі жинуть у цьому світі і хочуть примусити нас жити у тому штучному, несправжньому, тимчасовому світі. Вони бояться законів природи, і вони витворили гної, чоловічі, закони несправжні, тимчасові, штучні. Доки вони забиратимуть у нас синів, перетворюючи їх на собі подібних? Вони забирають наших хлопчиків, примушують їх проходити вигадані ними самими ініціації, після яких наші хлопчики стають чужими, перетворюються на таких самих слабких, беззахисних перед природним, справжнім, вічним. Вони витворили собі іграшку – державу і граються в неї, як діти у пісочниці. Так само, як дитина думає, що вона будує будинок, вони по-дитячому думають, що вони вершать історію. Вони творять насилля, щоб не почуватися безсилими. Сестри! Не дамо їм наших синів! Виховаймо наших синів у природі, в мирі. Навчімо наших синів істинному, вічному, справжньому!