Текст книги "Ти чуєш, Марго"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Зустріч була пристрасна. Коли мікроавтобус спинився в яру, який належав колись шефовій уже покійній прабабусі по материнській лінії, то з кропиви і плюща випливла примарна постать шафової дружини, її звали Льоля. Шеф спершу перелякався, але взяв себе в руки і з почуттям власної гідності вийшов з мікроавтобуса і поцілував дружину в щічку, за що отримав ляпаса. Не прореагувавши на цей теплий прийом, він пішов до "шевченківської" хати розпалювати піч, аби знищити запах сирості і занедбаності. Тим часом Льоля прискіпливо вдивлялася в кожну жіночу постать, що виходила з мікроавтобуса. З її поведінки було зрозуміло, що вона абсолютно не підозрює головну винуватицю і свого сімейного розладу, а пильно стежить за Марго і Свєткою. Андибер, намагаючись уберегти Марго від додаткових розпитувань, поклав їй руку на плече, чим відразу зняв з неї всі Льолині підозри, і та переорієнтувалася виключно на Свєтку.

Це був перший раз, коли Андибер доторкнувся до Марго. Вона це відзначила. Як і те, що їй це сподобалося. Вона трохи розгубилася і знітилася.

Тим часом Льоля визвірилася на Свєтку, обзиваючи її різними "поганими словами". Свєтка, замість того, щоб промовчати, стала огризатися, чим заробила ляпаса. Такого тонка Свєтчина натура стерпіти не могла. Вона гукнула Стьопу – свого кота, який вкусив Льолю за ногу. Коли всі зрозуміли, що це просто так не скінчиться, було вже пізно: Льоля і Свєтка тягали одна одну за волосся і качалися по кропиві.

Якщо чесно, то було дуже смішно. Звичайно, якщо врахувати, що всі були на смерть потомлені і будь-який дурний жарт викликав дурний сміх. А тут така кумедія!

Льоля і Свєтка, зігнавши зло одна на одній, помирилися і здружилися. Льоля, впевнена, то Свєтка – коханка її чоловіка, стала ходити за нею по п'ятах.

Шеф облаштовував свою хату: палив піч, виносив на вулицю сушитися старі полотняні рядна, перемивав горщики, знімав павутину. Йому в цьому допомагала Леська. їхня партнерська зв'язка також працювала безвідмовно. Вони дуже гармоніювали один з одним. Цікаво, як у тій хатинці на курячих ніжках жила Льоля два тижні. Вона добра господиня біля чоловіка, а самій їй нічого не треба.

Андибер знайшов косу і почав косити траву й кропиву на умовному подвір'ї та в умовному саду, і Справа в тому, що в таких полтавських садибах немає меж, практично кожному власникові хати! належав необмежений шмат яру.. Тут не існувало ніяких огорож і парканів. Сад плавно переходив у ліс, а город – у луг.

Вася поїхав у село по хліб і зник. Пізніше виявиться. Ідо він просто заблудився: їхня хата сховалася б яру, а оскільки ярів у цій місцевості було повно, то він у відчаї об їхав лабіринт ярів, й ніж знайшов свій.

Марго чистила рибу, яку вони купили по дорозі біля одного ставка, де вони покупалися, а заодно й помилися. Свєтка з Льолею вишукували у траві здичавілі полуниці.

Віка – Лесьчина донька – малювала лаком нігті разом із задирками і слухала плеєр.

Сонце готувалося до сну. Із сусідньої хати, практично із сусіднього яру, прийшла маленька сухенька бабуся – баба Секлета – і принесла картоплі та свіжих яєць. Яром пішов запах смаженої риби і вареної картоплі.

Усі, добряче потомлені, сіли за стіл і стали мовчки наминати вечерю.

Трохи парило. Насувалася хмара. Земля хотіла дощу.

– Де хліб? – спитав шеф.

А де Вася? – одночасно поцікавилися всі. Однак ніхто не припинив наминати вечерю.

Зненацька піднялася буря і стала обривати листя з дерев, шарпати дах на хаті. Всі згребли рештки вечері й поховалися в хату.

Хата була з долівкою, однак густо устелена соломою і сіном. Трохи повагавшись, усі почали стелитися долі.

За вікном блискало і гриміло, а в хаті затишно потріскував вогонь. На долівці у спальних мішках лежали члени експедиції й обговорювали плани на майбутнє.

Наступним регіоном було заплановано Придніпров'я. Всі вже уявляли, як паралельно з роботою відпочиватимуть: засмагатимуть, ловитимуть рибу, купатимуться. Обговорили новий кошторис витрат, поправки до анкети і питальників, загальні враження від Полтавщини. В кінці хати бубоніли Льоля і Свєтка, обмінюючись думками "про наболіле". В іншому кінці хропів Сидоренко.

Зненацька на півслові замовк шеф, і Марго із заздрістю уявила, як Леська пробирається рукою до нього в спальний мішок. Марго відчула специфічне хвилювання. Скільки це часу вона не нюхала чоловіка? Леська під боком у Марго засовалася. Шеф уривчасто задихав. Що там робить Льоля? Плеще язиком? Отож-то. Марго було соромно, однак вона вслухалася в кожен звук, що долинав зі . Лесьчиного боку. Вони про щось перешіптувалися! Марго не могла почути про що саме, бо гроза за вікном затлумлювала слова. Марго подумала: не-і вже вони наважаться в таких обставинах?.. І як це практично здійснити? А вони такі, що на все підуть! Сорому ні на грам! Цікаво, а тепер що вони] роблять? Якось дивно вовтузяться... Марго вся напружилася і відчула солодке відчуття бажання...

Раптом її шию і вухо обпік гарячий подих.І "Моя королево..." – прошепотів Андибер і ошпарив її поцілунком. Марго піддалася не замислюючись, її тіло давно вже чекало саме такого поцілунку.

У вікно хтось агресивно загупав. Усі перелякано підхопилися, а дехто смачно вилаявся.

– Відкрийте, відкрийте!

Усі пізнали голос Васі. От народ! Ніхто навіть не стивожився: а раптом з ним щось сталося.

Сердитий шеф пішов відчиняти. Льоля запалила свічку, оскільки пропало світло, і раптом побачила, що вона надто далеко лягла від чоловіка.

Вона відсунула його спальний мішок від Лесьчиного, запхала його в кут і заблокувала йому вихід своїм матрацом. Прийшов шеф з двору і, побачивши таке, сказав Льолі, що взагалі у полі хлопці сплять окремо від дівчат. Тож попередня гармонія розташування спальних мішків була порушена. Хату поділили навпіл – хлопчики окремо, дівчатка окремо.

Довго гріли Васю, годували недоїдками вечері, поїли чаєм і заспокоювали. "Кого він нагадує?" – думала Марго. Він увесь тремтів від страху, бо в цих ярах почувався, як у пазурах у Мінотавра.

Я забув тебе попередити, Васьок, що тут Блуд водить, – чи то серйозно, чи жартома сказав шеф, поплескавши бідного Васю по плечах.

–Га?

– Ну. нечистий такий, який спеціалізується на збиванні зі шляху подорожніх.

– Не треба, шефе...

Марго дивилася на стару іконку Матері Божої і дякувала в молитві, що вона не допустила гріха. Однак у душі вона розуміла, що її справи погані. Вона себе добре знала і дуже боялася за себе. Андибер сів до грубки і, підкидаючи дрова, замислено дивився на вогонь. Сидоренко спав. Одна Леська вмирала від сміху, поглядаючи на злого шефа, в якого все падало з рук.

– Їдьмо звідсіля, шефе, – благав Вася. – Тут добра не буде!

Завтра вранці й поїдемо! Не хвилюйся! Ці місця відразу чужинців не приймають. Трохи помучать – а потім звикають.

– Я не хочу, шефе. Ні за які гроші не хочу!Знаєте, кого я тут зустрів?

– Кого ти тут міг зустріти, окрім баби Секлети і діда Каюка?

– Я бачив чоловіка, голого, з гаком під грудьми.. А-а! – немовби згадав шеф. – Так то Стефко

Нечемний. Його турки підвісили за те. що він пив горілку вдень у Рамазан. Не бійся його. Він нічого лихого ще нікому не зробив.

– Господи! – захвилювалася Свєтка.– Знову починається!

її почала гладити по голові Льоля: Заспокойся! Я теж не відразу звикла.... Так це правда?

– Що саме?

– Що тут бродять духи.

– А чого ж неправда? – спокійно говорила! Льоля. – А що тут такого?

– Ні, я цього не переживу! – плакала Свєтка. -Для мене це занадто! Васю, поїхали!

– Як? Зараз? – здивувався він. – Та ми з цього яру зроду не виїдемо!

– Як ти їздив по ярах у таку погоду, так ми і виїдемо.

– А справді: як я їздив?

– Може, ти взагалі не їздив? – спитав Андибер.

– Я вже сам не знаю... – завагався Вася. Після того, як я побачив чоловіка з вовчою головою...

Песиголовця? поправив його шеф. Оцього справді слід боятися. А що він робив?

– Махав мені, щоб я вийшов з машини. То ти не вийшов?

Я що, дурний?

– А як він від тебе відв'язався? А я перехрестився...

– Молодець, Васьок! За що я тебе люблю, так це за кмітливість! – розреготався шеф.

У хаті всі почали сміятися. Всіх просто охопила істерика. З медичної точки зору це було само-позбавлення від стресу, однак із точки зору немедичної це був "дурдом "Веселка". Навіть важкий підліток Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Сидоренко спав. Це був його спосіб зняття стресу. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змозі заснути від шарудіння мишей.

Уранці всіх розбудило розпачливе Стьопине нявчання. Свєтка прокинулася першою і стала всіх розштурхувати. Прокидалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі пороззявляли роти. Яр у ранковому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої землі й акації. Акації рясно росли обіч яру, білі грона сніжнимі плямами біліли на зеленому тлі. Співали пташки Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кілька кружалець ковбаси, великий шмат сала, великий глечик з молоком і маленький зі сметаною, банка маленьких квашених огірків. Серед усього цього багатства сидів Стьопа і розпачливо нявчав.

– Що це за скатертина-самобранка? – солодко позіхаючи, спитала Марго.

– Сам не знаю. – здвигнув плечима шеф. -Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?

– Та де, – втрутилася Льоля. – Вона сама з мишами сидить.

– Більше нема кому. Може, постаралася бабуся для Грицька (так звали шефа): я їй місяць тому вислав сотню.

Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.

– Що? Сто гривень? – І вона понесла на шефа цілий комплекс звичайних жіночих докорів.

Шеф відразу роздратувався і сказав:

– Усе! Після сніданку рушаємо. Льолю, ти лишаєшся тут.

Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож говорила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дружиною шефа. Після вертихвістки Вероніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андромеди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку гарячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його гонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок просила не лише матеріалізованого домашнього вогнища, а ще й духовного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю, її перебив Вася:

– Шефе, ми з цього яру не виїдемо.

І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.

– Ага! Бачиш-бачиш! Це тебе Бог покарав!: Ти – підлий, підступний, брехливий!..

Льолине цокотіння явно дратувало публіку. Проте на це не було ради, її заспокоїла Свєтка. Як не дивно, та послухалася і стихла.

Публіка почала розсаджуватися за столом. Одна Свєтка насторожено дивилася на наїдки:

– Шефе, це явний підвох. Тут нечистий попрацював. Духом чую. Та й Стьопка нічого не їсть.

Однак ніхто не реагував на її слова, бо шлунковий сік почав активно виділятися. Одні вареники виявилися з картоплею, інші з маком. Домашня ковбаска була, наче з дитинства. Огірочки хрускали, аж слина бризкала з рота. Було смачно. Ні, було дуже смачно.

– Залиште трохи на обід,– сказала запопадлива Леська. – Хтозна, скільки ми тут прокукуємо.

– Ку-ку! – згодилася з нею зозуля. Сніданок виявився затяжким. Після нього всі сиділи на призьбі, на траві і грілися, обговорюючи те й се.

– Краса тут надзвичайна! – замріяно протягла І Леська.

– Мамо, тільки без сантиментів! – озвалася колюча Віка.

– А чого? – наїжачилася та. – А я не соромлюся цього. Де ти бачила таку казку?

– Ніде нікого, тільки ми самі... Неначе, одні в цілому світі... – продовжувала в невластивому їй романтичному дусі Леська.

– А може, так і є? – оцінила ситуацію Марго. -Може, ми справді одні в цілому світі? Ви думаєте, що там, нагорі, є люди? Я думаю, що нема. Ми знову в іншому світі.

Ці слова були сприняті як метафора.

Ти знаєш, Марго, – зрадів однодумцеві шеф, – коли я приїздив сюди на канікули, то опинявся наче на іншій планеті. Тут і час пливе інакше, і простір інакший. Інакші цінності й закони. Тут не можна було жити за законами того світу, звідки я приїхав.

– А я вообще тут балдію, – підхопила розмову Льоля. – У нас у селі – я з-під Києва – то такого нема. Земля – один пісок. Оце вкалуєш на тій землі, як раб. А вона ще й не родить. А тут: кинув насіння – і турки, як бики. І пріроди в нас такої нема. Нє-е. Тут красота. О!

– А розкажи про духів, що тут водяться.

– Ну, ні знаю. У нас такого нема. Якось я іду по яру, а назустріч дівка. Совсім гола. Я була подумала, шо то Гришина зазноба. І так на неї дивлюся подозрітєльно. А вона мені й каже: "Тьотю, гам татари нашу хату спалили і маму нашу в неволю забрали. Ховайтеся!" І щезла. Я ото як сіла від того дива на призьбу, так до вечора й просиділа. Отаке-о.

Усі замислилися.

– Цікаво, а що тепер діється на тому світі? І порушила тишу Марго. – Чи він іще існує взагалі?"

– Слухай, Марго, їй-бо, ти трохи пришелепкувата, – роздратувалася Свєтка. – Ви з шефом якісь

–ненормальні.

– Ну що,– перервав суперечку Камікадзе.– Як каже Марго, давайте сплануємо день. Сьогодні, -бачу – ми звідсіля не виберемося. Давайте в пам'ять про моє дитинство тут трохи наведемо порядок. Робіть хто що вміє.

Народ поволі розбрівся. Льоля десь знайшла крейду, розчинила її й почала мазати хату. Шеф із Леською "пішли по дрова". Андибер узявся за косу. Сидоренко, знайшовши на хаті стару гітару,* почав її настроювати і виспівувати. Вася після ранкових сто грам мирно спав у траві. Поряд лежала Віка і слухала плеєр. Марго затіяла прання.

Через деякий час з лісу повернувся шеф з Леською, несучи в руках купу хмизу. На вітрі лопотіло кілька рядів білизни. Покошена трава ароматно пахтіла на сонці. Хата сохла. Андибер цюкав сокирою – рубав дрова. Марго, розвішуючи білизну, спостерігала, як по його засмаглій спині скочується цівка поту. Він, здається, не звертав на неї ніякої уваги. Правда, один раз, – здалося їй, – вона піймала його погляд, коли застібувала на грудях ґудзика. "Може, він увесь час за мною потай підглядає, як я за ним?" – прийшло на гадку Марго. І вона відзначила для себе, що кілька таких поглядів лишилося в її пам'яті. Одного разу, коли співала зі Свєткою "А кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня". Ну, може, він просто слухав пісню. А вдруге було, як голова колгоспу посилено улещував Марго. Здається, в Андибера був розлючений погляд. Правда, пізніше він уже не дивився розлючено ні на голів колгоспів, ні на Марго. Може, тому, що зрозумів, що це своєрідна традиція: у голів колгоспів потьмарюється в очах від Марго, а Марго з удячністю приймає в подарунок смажене порося і трилітрову банку сметани і від'їжджає із села до своєї експедиції. Утретє, здається, він довго дивився на неї, поки вона спала у волошках у полі в обідню перерву, бо коли вона раптово прокинулася, він розгубився. Але з упевненістю Марго не могла нічого сказати. Зовні він був "айсбергом в океані".

Шеф, задоволений чи то з результатів роботи, ачи зі своєї прогулянки "по хмиз", розкотисте заспівав "'А не спеть ли мне песню о любви..." голосом Шевчука. Луна пішла яром. Марго подумки проспівала на ту саму мелодію: "Мо сходити з Андибером в ліс по хмиз..." Однак уявивши на мить, як практично це має відбуватися, вона скривилася: для першого разу "хмиз" не підходить. А що б підійшло для першого разу? Марго перебрала всі варіанти і прийшла до висновку, що в "польових умовах" це здійснити неможливо так, щоб потім не було гидко. Ну, а після повернення додому тим більше.

Усі почали гуртуватися навколо обіднього столу. Виклали на стіл недоїджений сніданок і свіжовідварену картоплю зі шкварками. Поглянувши на рештки сніданку, вони відзначили для себе, що недоїдки від ранку мовби "зросли", на що Свєтка погрозливо зауважила, що це точно від нечистого.

Оскільки хата сохла, вирішили відпочити пообідню пору на сіні, яке викосив Андибер.

– Молодець, Андибере!– оцінив роботу шеф.-Наче все життя косив. На гадюк не натрапив?

– Була одна біля погреба.

– Біля якого погреба?

– Ну там, за хатою, двері прямо в горі.

– А, так-так. До речі, треба заглянути туди. Може, щось лишилося від моєї прабабці. А на другому схилі яру десь є ще один погріб.

– З підземним ходом? – підозріло поцікавилася Свєтка.

Чесно, не знаю, позіхнувши, відмовив шеф і заплющив очі.

Перемовившись кількома словами, народ солодко поснув.

Марго снився сон, наче вона з Леською руками ловить рибу у воді. Риба пручається в руках, від чого ставало лоскотне всередині. Прокинулася вона від Андиберових поцілунків і відразу провалилася у прірву...

– Скільки можна спати? – суворим голосом сказала Марго. – Вже сонце сідає.

Шеф підхопився:

– Що? Вже? Ну й заспали! Я ж казав, тут усе по-іншому. От добре, вже дорога підсохла. Бог дасть, завтра рушимо.

– А як не дасть? – пожартувала Леська.

– То хтось інший дасть... – віджартувався той.

– Гришо! – дорікнула Льоля.

– Я мав на увазі "по писку", – не розгубився він.

Здається, Льоля почала здогадуватися про чоловіка і про Леську. Але реакція її була дуже дивною: здавалося, що вона заспокоїлася і змирилася. Шеф, відчувши це, користався моментом.

Марго дивилася на них, а думала про своє.

– Марго-о! – смикнув її шеф. – Повернися! Ми тут! Так! Усі на місці? Васьок, ти є? Є! А де Андибер? – озирнувся він.

– Пішов у ліс по хмиз, – задумливо промовила Марго.

– З ким? – автоматично вирвалося у шефа.

– Сам. – замріяно відказала Марго, навіть не прореагувавши на останні шефові слова.

Зате Свєтка прореагувала.

– Не всі ж ходять до лісу в парі!

Шеф почервонів і поглянув на дружину. Та з удячністю дивилася на Свєтку.

– Не пора ли нам подкрепиться? – голосом Війні Пуха сказала Леська.

Усі з радістю погодилися і пішли до обіднього столу.

– Вам не здається, що чим більше ми їмо, ти більше їжі стає? – спитала Леся.

– Нема чого дивуватися, – погодився шеф. – У цьому яру все навпаки.

– І любов? – спитала Марго.

Шеф сприйняв це питання на свій карб, проте не розгубився:

–Все.

"Усе тут навпаки, аніж у реальному житті", -промовила подумки Марго. І любов...

Повернувся Андибер з лісу і приніс у жмені напівдостиглі суниці. Ніхто на нього не звернув уваги. Звичайно, крім Марго.

– Відкрий рота і заплющ очі, – сказав Андибер. Марго, мов дитина, послухалася. Він висипав

їй до рота суниці.

"За столом знову ніхто не прореагував. Певно, крім Марго. З усіх ягід вона найбільше любила суниці.

– Ви знаєте, – з повним ротом сказав шеф. Моя прабабця Оляна була просто унікальна жінка. Вона "шептала". Вишіптувала навіть переломи. При мені було раз таке. Приходить дядько з закривавленими штаньми. "Бабо Оляно! – кричить. Мені жінка втяла грішне тіло! Рятуйте!" Прабабця вигнала мене з хати і шептала до рани. І що б ви думали? Приросло! Він казав, що воно на волосині теліпалося. Приросло!

– Фе, Гришо, які ти гадості при столі розказуєш! – обурилася Льоля.

– Чого це гадості? По-моєму, дуже еротична й апетитна розповідь!

Леська поперхнулася.

– Ну бачиш. Гришо, женщині плохо! – верескнула Льоля.

– Не переживай, Льолю, цій женщині харашо, – точнісінько на її діалекті відмовив шеф.

Леська докірливо подивилася на нього. Льоля плескала їй по спині.

Сулія потроху порожніла.

Сидоренко взяв гітару і запропонував поспівати.

– А де ти взяв гітару, Сидоре? – поцікавивсь шеф.

– На хаті.

– На хаті? А ти мальовану скриню там не бачив?

– Та щось таке бачив. Та там так страшно, ще схопив гітару і хода!

– А що ж там тебе так налякало?

– Сушені кажани. Народ одночасно зригнув.

– А-а! Сушені кажани? Ог це класна штука, зі знаттям справи весело розповідав шеф. – Це щоб стати невидимим. У кажана в грудях є така кісточка вилочка називається, як поглянен крізь неї – стаєш невидимим.

Хвате, Гриша! – запротестувала Льоля. Давай лучче поспіваємо. Ото оту пісню ловкеньку... Як її... "Парней так много холостих, а я люблю жонатого..."

Замовлення було виконане. Леся червоніла і біліла. Віка, жуючи жуйку, спокійно розглядала претендента на вітчима.

Поки співали інші пісні, Марго пошепки звернулася до Леськи:

– Слухай, ти, бува, не вагітна? Мені сон приснився, що ми з тобою ловимо руками свіжу рибу.

– Тьху на тебе, Марго, з твоїми снами. Він же яловий!

– Хто?

– Ну, шеф. Він же з жодною з дружин не мав дітей.

– Та ти що? Так, справді. В нього немає дітей. А я чомусь і не подумала. Бідненький!

Марго співчутливо поглянула на шефа. Однак те, що сталося потім, дещо дестабілізувало її нервову систему.

Льоля взяла чарку і, звернувшись до Леськи, проголосила тост:

– Ну що, Лесенько, ми з тобою в одне п... вступили. Давай вип'ємо за нашу гірку долю! Давай дружити!

У Леськи відвисла щелепа. Віка, здається, проковтнула жувачку. Льоля обняла водночас чоловіка і його коханку та випила до дна. Ті зробили так само. На що Марго сказала цитатою:

– Високіє отношенія!

Тут засміявся Андибер. За ним решта. Марго подумала: тут, у цьому яру, і справді все навиворіт.

Наближалася ніч, аз нею і проблеми розміщення спальних мішків. Проте спати не хотілося.; Сиділи довго. Розклали багаття. Жартували. Загадували бажання на зірки, що падали. Співали. Мріяли. Слухали солов'їв. Здається, лише над ранок полягали спати. Спали, як піонери в таборі: без] грішних думок і намірів. Сни не снилися.

Розбудила всіх гроза. Годинники показували десяту, а було темно, як уночі.

– Знову не виїдемо звідсіля! – констатував Вася.

Але ніхто не прореагував. Здається, вони тут жили цілу вічність. І не збиралися нікуди рушати.!

Поснідали і посідали. Не було що робити. Розбрелися по кутках. Віка гралася з котом. Леська, шеф і Льоля про щось гомоніли. Сидоренко бреньчав на гітарі. Васьок із Свєткою мили посуд. Андибер розглядав долоню Марго.

Нудилися-нудилися, поки шефа не осяйнуле ідея:

– Хлопці! Ходімо витягнемо з горища скриню. Це мальована скриня. Мінімум вісімнадцяте століття! Антикваріат! У "вен" влізе? Га, Васьок?

Та, щось придумаємо! – відмовив той. Драбина на горище була в сінях. Чоловію полізли на хату. Чулося рипіння, гупотіння, чоловічий сміх і лайка. Жінки, що тим часом пліткувалі про те І се, зненацька перелякано підхопилися з місць: почулося, ніби хтось із тріском провалився. Постоявши кілька хвилин мовчки у повній тиші, вони зрозуміли: провалилися всі. Тепер треба було з"ясувати – куди. Обстежили хату – жодних слідів. Обійшли хату – так само.

– Ну що, Лесюню, – сказала Льоля. – Полізли?

Та гіпнотичне послухалася Льолю. Потихеньку рипіла драбина в сінях. Почулися сліди нагорі. І... знову те саме: жахливий тріск і тиша.

Свєтка сиділа, як на голках. Коли вона зустрілася поглядом з Марго, різко сказала:

– Я туди не піду – і не проси.

– А я і не прошу, – спокійно відмовила Марго. Вона вже знала, в чім річ, тільки розмірковувала: воно їй треба чи не треба. Андибер був там. Отже, треба.

Вона, зітхнувши, встала і пішла. Обережно залізла по хисткій драбині на горище і зупинилася, звикаючи очима до темряви. Щось вона втомилася. Біля діри стояв маленький стільчик. Вона присіла і. як зачарована, стала дивитися. З кроков звисали пучечки трав, торбинки з насінням, старі соняхи і ще бозна-що. Марго взяла один сонях і видлубала звідтіля насінину, їсти можна. Трохи дивний смак. Наче сонях поливали горілкою. Але нічо. Почулося якесь рипіння. У прялки поволі закрутилося колесо, мирно порипуючи. На полиці стали в ряд старі горщики, гасові лампи, чавунні праски. У кутку постукували рогачі, кочерга. Задзижчала муха. Блиснуло дзеркало. Відчинилося віко на мальованій скрині і зачинилося, піднявши куряву солодкої га люки. Що ж на ній намальовано? Марго напружіла зір і відсахнулася: козак Мамай, сидячи по-грецьки, поворушив пальцями босої ноги і лукаве підморгнув їй очима шефа. Цур тобі! – відмахнулася вона. У кутку, забриніла стара ліра. Якось дивно крутилася голова. Чи повітря тут якесь зачароване? А може, насіння наговорене? Треба посидіти, відпочити. У дзеркалі з'явилося усміхнене! зморшкувате обличчя старенької бабці. "Баба Оля-1 на", – подумала Марго. "Не журися, дочко, довірся своєму серцю". Марго замислилася над словами, а поки думала, провалилася разом із стільцем невідомо куди.

Так само – на стільці – вона й опинилася серед великої зали з колонами. Тільки це був уже не стілець, а царський трон. Вона фізично відчувала на голові корону. "Напевно, із золота з коштовностями, – подумала вона. – Тисне, як холера. Жодну думку в голову не пропускає".

– Ахмет просить аудієнцію, – зігнулася перед нею в поклоні матінка Ісидора.

– Хай увійде.

Увійшов Ахмет. Тобто, шеф. Він же Камікадзе. Він же Гриша. Марго ще не освоїлася зі своєю царською роллю, тож розсміялася, побачивши ввесь почет його дружин – від Вероніки до Леськи. Решта присутніх в залі сприйняла її сміх як знак до публічного висміювання і глуму.

– Чому ти паранджі на них не начепив? – пожартувала Марго.

Проте Ахмет лише мовчки вклонився.

– Твій гарем добрий, а мій іще кращий! – похвалилася вона і махнула рукавом. "Ти диви, – спало їй на думку при вигляді рукава, – вишитий золотом і сріблом!"

У залу ввели групу чоловіків різного віку, різного калібру і різної масті. Марго від сорому мала провалитися крізь землю. Однак, очевидно, нікуди вже було провалюватися. А та Марго, що з вишитими рукавами, здається, анітрохи не розгубилася. Вона милувалася своїм гаремом.

Так і знай, Ахмете! Поки на твоїй землі діятиме закон приниження жінок, на моїй пануватиме закон приниження чоловіків.

– Чого сердиться вельмишановна пані? Чи я коли сказав їй слово впоперек?

– Слова не сказав, а справу свою погану робив!

Мій Бог дозволяє...

– А я – ні. Стратити його!

Атлетичні красиві жінки схопили Ахмета і поволочили через залу до виходу. Його дружини гірко заридали. І тут Ахмет зробив хід конем.

– Андибере! – зарепетував він. – Рятуй! Марго була приємно вражена. В залу ввійшов

Андибер у шароварах, по пояс голий. Він тримав на руках немовля.

"А ось і моя дитина!" – зраділа Марго.

Андибер вклонився Марго і попросив:

– Відпусти його, моя королево! Він мені життя врятував.

За сценарієм, очевидно, Марго мала бути невмолимою. Однак чомусь їй зовсім не хотілося позбуватися шефа і завдавати прикрості Андиберові. Вона думала. Жіночий колектив очікував смерті. А Марго в цей момент зовсім не хотілося крові. Що робити? Думай, Марго, думай! Ага! Ідея!

– Як порішить жіноцтво, так і буде, – з удаваною суворістю прорекла Марго. Вона була переконана, що Ахметові каюк. Так мало бути за сценарієм. Адже вона королева жіночого царства, де панує дискримінація чоловіків.

– Рішення жіноцтва розсердило королеву, правда, розвеселило справжню Марго.

– Помилуй його, королево! – схилили перед нею свої непокриті голови жінки.

Так-так....– наморщила лоба Марго. – Що діється на цьому світі! Ганьба! Ну що ж! Хай буде по-вашому! Дарую Ахметові життя!

– Слава королеві! – загаласувала зала. "'Мої стерви таки люблять цього Ахмета!"

сказала вона подумки і підняла руку. Зала стихла,

''Що їм сказати? – гарячкове думала Марго. -Те, що я не задоволена ними? Чи те, що я відрікаюся від престолу заради Андибера? Ні, тільки не це! Що ж тоді? Як же виправдати помилування Ахмета так, щоб це не зашкодило принципам і законам жіночого царства?"

– Ахмете, я дарую тобі житія лише за нові поповнення до наших гаремів. Причому термінових, якісних і безплатних. Твій чукча виявився зовсім недолугим. Мої дівчата лишилися дуже незадоволені. Правду я кажу?

"Дівчата" завищали,

– Забирай його назад! – скомандувала Марго. У залу ввели Васю. І тільки тепер стало зрозуміло, кого він нагадує.

– – Єс оф кос, моя королево, – сказав Ахмет слова, які примусили її здригнутися. Зате жіноцтво н залі заревло від задоволення.

– Але це не все. Розберися зі своїм гаремом. Чоловіки в моєму царстві мають лише одну дружину. Ясно?

Ахметів гарем затрясся в риданнях.

– Не плачте, ми вам знайдемо кожній по достойному чоловікові.

Однак ті захитали головами і кинулися обнімати і цілувати Ахмета.

– Фе, яка гидота, – скривилася Марго. – Ну що ж, Ахмете. Живи!

Той низько вклонився королеві і позадкував.

Жіноцтво в залі мовчало і чекало якоїсь команди. "Що ж я тепер повинна сказати?" її поїдали поглядами. Нетерпляче тупцювали на місці. Затаїли дихання.

– Оргія! – вирвалося з вуст Марго.

– Так, саме цих слів чекала публіка. Заграла музика. Жінки заплескали в долоні. Заходилися наливати собі вино. Чоловіки стали танцювати танець живота. Сп'янілі жінки вели бесіди на політичні теми. А тверезі чоловіки забавляли їх. Було дуже кумедне видовище. Марго просто отримувала кайф, сидячи на троні. Поряд сидів Андибер з їхнім дитям на руках. "Слава Богу, хоч він не вдає із себе гейшу! – подумала Марго. – Я б цього не пережила! Очевидно, він біля мене на правах улюбленого чоловіка. Ха-ха-ха!"

Зненацька в залу вбігла молода атлетка і завищала:

Турки в місті! Почалася паніка.

– Ховаймося у підземелля монастиря! – скомандувала матінка Ісидора.

Марго швидко, проте з почуттям власної гідності, рушила за нею. Довго йшли прохолодними темними лабіринтами. "Десь я вже це бачила", -зауважила Марго. Назустріч вискочила п'яна істота й упала на землю.

– Хто це? – спитала Марго.

Та це Стефко Нечемний! – сказала матінка Ісидора. переступаючи через нього. – Ну його до біса!

– Ух шайтан! – почулося іззаду. Марго обернулася:

– А ти що тут робиш, Ахмете? Чого ув'язався? Ану марш до своїх!

Але той навіть оком не змигнув, а сопів носом, доганяючи Андибера.

Нарешті вдалині зажевріло світло.

– Ми врятовані! – сказала матінка Ісидора. Усі опинилися біля дверей, замкнених іззовні.

Всі стали гупати в них і кричати.

Через якийсь час двері відчинилися. На виході стояла Віка і, жуючи жуйку, отетеріло дивилася на те, як. здавалося б, поважні й шановані люди гупають у двері погреба зсередини.

– Як ви тут опинилися? – спитала вона.

– Ми б самі хотіли про це дізнатися, – злісно пробурмотів шеф, обтрушуючись.

– Дорослим мудрим людям було соромно перед дурним важким підлітком. Усі, не дивлячись одне на одного, рушили до хати і стали збиратися в дорогу.

2

У райцентрі відбувся телефонний зв'язок зі столицею. Виявляється, вже тиждень знавіснілий американський бос намагається добитися до них і повідомити, що замість запланованого ними Придніпров'я вони повинні вирушити до запланованої ним Галичини, звідкіля була родом його бабуся. Шеф навіть не скривився. Покірно рушили до Києва на тижневий перекур.