Текст книги "Ти чуєш, Марго"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Андрійка взяв на себе Андибер, чим дуже полегшив життя Марго. Два чоловіки – великий і малий – якось швидко порозумілися, в них навіть з'явилися свої чоловічі секрети. Андибер спілкувався з малим на рівних – без сюсюкання і роздратування, ніколи не відмахувався від нього, завжді радо йшов йому назустріч у його дитячих проблемах, чим дуже швидко завоював дитяче серце. Андрійко і в машині завжди сидів біля Андибера, і за обіднім столом. Андибер укладав щовечора малого спати, розповідаючи казочки. Малий намагався усьому наслідувати його. Марго дивувалася Андиберові: маленька, по суті, чужа йому істота стала для нього чимось важливим і незамінним. Як йому не жаль витрачати стільки часу і любові не на свою дитину? "Я б так не змогла!" Марго ніколи не питала Андибера про його сім'ю. Чесно кажучи, їй було це просто нецікаво, її цікавило лише те, що відбувалося між ними. Андибер теж ні разу не спитав про її сімейні справи. Лев і левиця.

Коли приєдналися до експедиції два старші сини Марго – Максим і Сергій, вони перший час були шоковані незвичними стосунками, що склалися між Андибером і малим Андрійком. Це викликало в них неабиякі ревнощі. Проте дуже скоро Андибер зумів здружитися і з ними на фунті справжніх чоловічих інтересів: рибалка, машина, футбол і навіть полювання. В душі вона була безмежно вдячна Андиберові за це. Щодо них самих, то вони з ним не мали часу на любовні ігри: робота поглинала повністю, їх цілком задовольняло партнерське взаєморозуміння.

Віка з важкого підлітка поступово перетворювалася на молодого дослідника. Разом із синами Марго Віка приносила шикарні матеріали із сільських дискотек.

У цьому регіоні впоратися за місяць, навіть за півтора було майже неможливо. Перейшли на автопілот. Щотижня передавали матеріали в Київ для комп'ютерної обробки. Паралельно вивчали інформацію з корпунктів інших регіонів. Ті американські гроші, які у Львові видавалися скарбом, зараз здавалися не вартими таких гігантських зусиль. Про розбіжність їхніх результатів з офіційними даними намагалися не говорити. Це вносило дестабілізуючий момент у робочий ритм.

їхня група через деякий час стала схожою на зграю здичавілих собак. Коли вони виходили в районному містечку зі свого мікроавтобуса – неголені, розпатлані, в порваних джинсах, в пом'ятих лляних платтях – і завалювали в ресторан, – провінційні офіціанти перебували деякий час у стані специфічного напруження аж до тієї хвилини, поки дивні люди не розраховувалися по чеку.

Якось – голодні і на смерть потомлені – вони завалили в курортному містечку до ресторанчика, де святкували іменини місцевого авторитета. Наминаючи всі пункти меню, соціологи спостерегли, що святкова компанія скоса поглядає на них. Однак їм не хотілося забивати голову цими дурницями. Марго кинула оком на себе і своїх супутників: щось середнє між вуйками, що спустилися з гір, столичними стилягами. Місцеві "круті" зі своїмі дівчатами були вбрані з найдорожчих ларків місцевого базару.

Несподівано з-за столу встала фарбована дівуля в коротенькій спідниці і рушила до їхнього столу. Стіл місцевих авторитетів занімів. Дівуля підійшла до Андибера і запросила його до танцю. Судячи з того, як у чоловічої половини столу місцевих "крутих" відвалилася щелепа, Марго зрозуміла, що дівуля належала найкрутішому. А вона виявилася з перцем і захотіла насолити "коханому" Тож запросила до танцю загадкового незнайомця хвостиком і золотою сережкою.

Подерті джинси, подерті кросівки і зіжмакаш теніска Андибера дещо дисгармоніювали із зовнішністю ляльки Барбі. Марго замилувалася ним. "На козаку, бідному летязі, три серомязі, опанча рогожовая, поясина хмельовая, сап'янці – виді п'яти і пальці." "Ой Андибере-Андибере. На біа тобі заміжня жінка з трьома дітьми? Чи тобі дівчаї у світі бракує?" Андибер танцював під "Ты разбила моє сердце й осколки разбросала" і посміхався до Марго. Після танцю він галантно провів даму до її місця.

З-за столу встав найголовніший:

– А це що за бомж? – "пожартував" він щодо Андибера, і вся його компанія розсміялася. – Кати звідси, бо буде больно!

Андибер своєю шикарною посмішкою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але переконливо сказав:

– Тихо будь! Андибер такого не любить! "Круті", немов загіпнотизовані пітоном кролики, зіщулилися і стали маленькими-премаленькими.

"Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний летяга, а єсть се Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький".

Ця сцена не лишила байдужим нікого. Жінки з ворожого столу кидали закохані погляди на загадкового незнайомця.

Шеф замовив пива і від задоволення не на жарт розвеселився:

– Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки посміхався.

– Слухай, звідкіля ти такий узявся?

– Зі степу...

"Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири да потеряв з-під себе три коні воронії..."

– У вас є українська музика, холера ясна? – заревів п'яний шеф. – Тут шанують державну мої чи ні?

Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася класна пісня.

Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив "місцевий авторитет". Вася запросив офіціантку. А Марго з Андибером.

"А вона, а вона, – долинав мужній баритон, -сидітиме сумна..."

Андибер співав Марго на вухо:

"Моя дівчинко печальна, моя доле золота, продовжую кричати: ніч безмежна і пуста..."

їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.

Робота тривала.

Час від часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.

Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період Руїни. Піднесенням, про яке так переконливо говорить влада, і не пахне. Народ, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з державних бутафорій, з пихи недолугих політиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Ненавидить владу і зневажає мас-медіа за те, що ті вважають людей дурнішими за себе. Насправді народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: "народ темний і не розуміє наших високих намірів; народ не завжди правий". Ні. Народ завжди правий. Народ не хоче жити за тими законами, які витворює еліта. Вона витворила своє – неписане законодавство, яке вставляє палки в колеса писаному законодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкціям влади, народ живе за тими законами, які вважає правильними. У душі народ чекає приходу месії або харизматичного лідера. Владу – і абстрактну, і конкретну, в персоналіях, ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність —' він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог – влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.

– Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? – питав шеф, вдихаючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогні м'яса, що готувалося до їхньої вечері.

Питання було риторичне. Усі мовчки наминали гуцульський бануш.

– Ну скажіть хоч хтось хоч що-небудь! – спонукав до одкровення шеф.

– А в чім проблема? – поцікавилася Віка. -Хіба це неправда, блін?

– Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.

"У цьому світі? – повторила Марго. – Гарна думка".

– Наша правда нікому не потрібна.

– Як не потрібна? – завелася юна поборниця за права людини. – Хай тим дебілам нагорі вона непотрібна, а нам? А народу?

– Люди й так її знають, без нас. Так хочеться "взути" владу цими матеріалами, а вийде, що влада "взує" нас!

– Нам капець, – спокійно сказала Леська. -Всі зібрали "на чорний день"?

– Знову ви каркаєте? – заверещала Свєтка. -Ви мене доконаєте!

– Ми тебе? – обурилася Леся. – Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зробили проти нечистої сили.

– Дайте мені влаштувати моє приватне життя!

– Світлячок, – лагідно сказав шеф. – Пан Роман нас усіх "наколов". Він старий приколіст.

Усі зацікавлено поглянули на нього.

– А ви що думаєте: все, що він говорив, -правда? – здивувався шеф.

Судячи з мовчанки, друзі були переконані в цьому.

– А я... – пробував заперечити Васьок.

– Я ж гроші загубив!

– Васьок, – розважливо сказав шеф. – Навчися розрізняти два слова – "загубив" і "пропив". Це різні речі.

– А шо таке? – вставила свої "п'ять копійок" Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів

її мами.

Дорослі мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малолітніми!

– Ну блін, подумаєш! – не на жарт розсердилася та. – Як опитування молоді, то Вікторія – наша надія", а як секрети, то "Віко, марш у свій пісочник"!

Леська скривилася, і донька замовкла. Вони розуміли одна одну з півслова. Очевидно, шлись і Леська була "важким підлітком".

Марго встала з-за столу, щоб піти "до вітру". За нею підхопилася і Леська. Відійшли трохи далі від колиби і присіли за ялиночками.

– Щось ти, Лесько, часто пісяєш... – сказала Марго. – І на лиці змінилася... Ти стопроцентне вагітна. Це я тобі кажу.

Ти. Марго, як завжди, права. Залетіла я з тріском. Що мені робити?

– Як що? Народжуй!

– Ні, я робитиму аборт!

– Лесько, благаю, не роби цього. Не бери гріх на душу.

– Куди мені до моєї компанії ще й дитину?

– Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?

Що вдалося?

– Завагітніти?

– Ой і не питай: "стидно признаться"...

– "Стидно" – кому? Мені?

– Здається, це сталося у Кобилохвостівці...

– А-а-а! Знамениті походи по хмиз? Та не. У хаті!

– Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!

– В тому-то й річ. Ви спали всі, як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?

– Підозрюю...

– Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявляєш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й подумала: не до добра це!

– Як ти можеш таке казати? Народжуй!

– А Льоля?

– Що Льоля! Бездітні сім'ї – неповноцінні, їх навіть Бог не визнає.

– Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з'явився цей Андибер. Ти з ним спиш?

– Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.

– Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?

– Що саме?

– Наше паралельне життя?

– Думаю, що є.

– Краще б я завагітніла в тому житті, як ти.

– Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.

– Боже, я так скучила за місячними... – зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.

На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.

Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звернули на них уваги. Однак потім помітили, що чоловіки ж знімали шапки і топчуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.

Столичні пани перестали жувати.

– Вибачайте, що ми оце вас так зненацька... їжте, їжте, не зважайте на нас... – непевно говорили гуцули.

– Ви до нас? – спитав шеф. – Сідайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!

Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...

– Просимо до столу! Сідайте і питайте!

– Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближче до Києва, до влади...

– Та де... Ми ж такі самі, як ви... – сказав шеф лозунг соціопсихолога.

– Ми оце зібралися громадою до вас, бо з на–ми ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?..

Це питання київські пани чули не вперше. І так і не навчилися ясно давати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місті. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?

– Нема в світі правди, – сказала Марго. – Ніколи не було. І ніколи не буде.

Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали, їм наче полегшало. Навіщо страждати, коли просто в принципі в цьому світі не існує справедливості? І ніколи не існувало. І не існуватиме.

– Золоті слова, пані... Золоті слова... Треба просто жити... – додала вона.

– Правду кажете, пані, просто жити... Вуйки поклонилися і вийшли з колиби. Якось уже й не хотілося холодного м'яса. Взагалі нічого не хотілося.

– Ця візантійська релігійна ідеологія непротивлення злу нас до добра не доведе, – з докором на адресу Марго сказав шеф.

Ви пропонуєте щось інше? Революцію? Скинення самодержавства? Військовий переворот?

– Уже ж краще, аніж рабська покірність. Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п'ять днів подзвонив давній шефів приятель на мобілку і попередив:

– Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!

І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири кремезні чоловіки у штатському і забрали шефа. Шеф зник.

– За що? – тільки й устиг він спитати.

– За измену родине! – відрубали суворі хлопці. Експедиція без шефа потихеньку зібралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх чекає там?

Якось дивно і незвично було всім. Не було кому почати розмову. Взагалі, без шефа не було колективу.

Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.

– Що сталося з дорогою? – сварився Вася. Вся якась допотопна, як до війни.

– Щось усе це мені не подобається... – сказала Леська.

– Невже в Києві знову путч? Що за свинство'. Це порушення прав людини! Без ордера на арешт Навіть у брежнєвські часи такого не було. Хіба ще при Сталіні, – говорила Марго.

– А ти, Марго! Теж мені – "спеціаліст". Ти ж захищала дисертацію з психології злочинця! Скільки в'язниць обійшла! Мала б знати! – злилася Леська.

– Я не встигла й отямитися, як його скрутили, – виправдовувалася та.

– – Щось усе це мені не подобається... – знову затягла Леська.

– Може, це рекет? – сказав Вася. – Його викрали! Скоро зажадають від нас викуп!

Усі замислилися.

– Щось мені це не подобається... – зітхнула Леська.

Та якісь вони – ті мужики – й на рекет не схожі... – вголос думала Марго. – Совкові костюми. Стрижка під "бокс"...

– Невже це через шефові слова про революцію, заколот, повалення самодержавства?..

– А хто його попереджав по мобілці? Здається, його однокурсник. Треба в Києві з'ясувати... Щось мені це не подобається...

Запала мовчанка. Дорога справді була жахлива. Дівчат стало закачувати. Леська кілька разів просила зупинити мікроавтобус. Вітер ніс пісок. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.

– Ви помітили: назустріч жодної машини! сказав Вася.

Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом вся напружилася:

– Серед нас є-стукач! Вася, спиняй машину! Вася з'їхав на узбіччя.

Марго розвернулася боком, щоб бачити всіх одночасно, і сказала:

– Серед нас є стукач. "За измену родине" – це ж ясно, як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф сказав ті трикляті слова. Я точі пригадую. Хтось серед нас "настукав".

Точно! – заверещала Леська. – Уб'ю!

Тихо, мамо! – заспокоювала її Віка.

– Не можу тихо! Бо є серед нас підлотник. Він тихо їсть із нами з одного казана, поряд спить і водночас паскудить... Він серед нас!

Леська обвела прискіпливим поглядом колег. І зупинила його на Сидоренкові:

– Ти мені "давно вже не подобаєшся! Все мовчиш... Майже нічого не робиш! І ці твої смердючі журнальчики... Сексот! Збоченець!

Сидоренко перелякався.

– Чесне слово, це не я!

– А ти, – продовжила Леська, перевівши погляд на Свєтку. – 3 того часу, як забрали шефа, щось ти підозріло тиха!

– Я просто злякалася... – намагалася опиратися та.

– Так, злякалася, що ми тебе розкусили! Тобі все не подобалося в нашій експедиції. Все тобі не подобалося! Це ти, га? Признавайся!

– Не я, Лесько, не я... Я б не змогла!.. Я ж боягузка!...

– Ото ж бо й воно! Саме боягузи цим і займаються!

– – Мамо, не треба, прошу тебе, – обняла її Віка.

Проте та не могла спинитися.

– І ти, Васьок, такий солодкий, такий нещирий! Саме персональні водії завжди закладали своїх начальників!

Вася зблід і схопився за серце.

Так-так, саме персональні водії! Це підколодні змії. Всі вони перебувають на службі, всі вони мають офіцерське звання, доплату за вислугу... Всі вони!..

Вася тремтячими руками витягнув з кишені валідол і поклав під язик.

– А ти, мабуть, за сто грам продався. Так? Ану кажи!

Марго намагалася спинити Леську. А ти, Марго, просто провокатор! Це ти спровокувала його! Взагалі ти завжди своїми психологічними штучками провокуєш його на крамолу! Така чесна, така справедлива! "Ніяких ретушувань результатів! Чистота експерименту!" – це ж твої слова? А на фіга мені твоя правда? На фіга? Я жити хочу! Просто жити! Я не хочу ні з ким боротися, нікому нічого доводити... Я хочу спокійно прожити своє життя і спокійно вмерти!..

– Лесько, заспокойся! Ми ж пропрацювали разом десять років! І ніколи не сварилися!

Леська вся тремтіла.

– Що таке десять років? Ну що таке десять років?

Зненацька її осяйнуло:

Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п'ять. І... тільки Андибер кілька місяців...

Усі, мов по команді, повернули голови до Андибера.

Той. підперши рукою підборіддя, дивився відкрито прямо у вічі і мовчав.

– Це ти? – спитали в нього хором.

– Я таким не займаюся... – сказав він так, що всі одразу йому повірили. – Давайте краще пообідаємо... – мирно запропонував він.

Відразу згадалося, що вони не снідали.

– А котра година? – схаменулися. Поглянули на свої годинники і з подивом помітили, що у всіх вони зіпсувалися.

– Дивіться, дивіться! – закричав весело Сидоренко. – У мене секундна стрілка пішла назад!

– Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, – сказала Віка. І молодь стала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.

– Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший вимір, – розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій – середній син Марго.

– – Ану-ну! – заохочував його до розмови Андибер.

– Раніше вважалося, що ті дірки викликані об'єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або просто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб'єктивних факторів.

– Ну ти просто професор! – жартувала Марго.– То що ж таке суб'єктивний чинник?

– Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов'язане з суб'єктом, тобто з людиною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле...

Публіка перестала жувати і стала посилено ворушити мізками. Всі згадали недавні пригоди, однак ніхто не насмілився завести розмову при дітях.

Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:

– Варто затесатися в компанію нормальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.

– А як розпізнати таку людину? – обережно поцікавилася Марго.

– Ну, не знаю:.. Кажуть, що така людина часто й сама не здогадується про свої здібності.

– Доросла частина компанії почала розмірковувати на тему: а чи не я є причиною дивних пригод? Водночас вони прискіпливо розглядали одне одного.

Завершивши трапезу, вийшли з машини: хлопчики наліво, дівчатка направо. Поступово стали повертатися до мікроавтобуса. Хто курив, хто сидів на траві. Правда, погода не давала засиджуватися. Хотілося сховатися в мікроавтобус, однак тягай час, бо до Києва було далеко: ще насидяться.

– І справді: дорога якась дивна, стара і безлюдна. Васьок, ми не заблукали? – спитала Марго. Однак Васьок не відгукувався.

Зненацька почувся гуркіт автомашини. Всі подивилися на дорогу і здивовано провели поглядом старий-престарий ЗІЛ, щоправда, в досить пристойній формі.

З лісу вийшов Вася, несучи в руках якусь металеву табличку:

– Дивіться, що я знайшов!

На табличці був намальований суворий чоловік у будьонівці, який попереджав: "Будь бдителен!"

Дорослі перезирнулися і шкірою відчули небезпеку.

– Вася, заганяй мікроавтобус у ліс, – скомандувала Марго. – Діти, беріть малого і погуляйте зі тими деревами. Але не далі. Нам треба порадитися. Так-так, ідіть. Панове, треба вирішити, що робити. Особисто мені зовсім не хочеться опинятися в 37-му. Тим більше, я з дітьми. Ясно, що шеф таї»

І його треба визволяти. Хтось повинен піти в розвідку. Хто йде?

– Тільки зайчику й доведеться, – пожартував Андибер словами із народної казки "Пан Коцький".

– Один? – захвилювалася Марго.

– Один.

Тобі треба змінити імідж: постригтися і вийняти сережку з вуха.

– Краще смерть.

– Це тобі й гарантовано, якщо підеш у такому вигляді.

Тут Леська зчинила скандал, який Андибер егоїст бездушний. Там людина гине, його товариш, а він не хоче пожертвувати пасмом волосся...

Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попереду йшов маленький барабанщик. За ним – горніст.

– Здрастє! – сказала Марго. – А це що за "Ти-мур та його команда"?

Піонери промарширували до групи незнайомців і зупинилися біля них.

Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спитав:

– Ви шпигуни?

– Ні, – не розгубилася Марго. – Ми – комуністи з Леніним у серці.

– Ні, – засумнівався Тимур. – Ви – шпигуни.

– Ні, – наполягала Марго. – Ми...

– ... дослідники-орнітологи, – виручив Андибер.

– А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд? – примруживши очі, спитав юний ленінець.

– Я... – давно не стригся. Все в лісі та в лісі...

– А чого сережка у вусі?

– Це запасне кільце для кільцювання птахів. Щоб не загубилося.

Ленінці здивувалися, але повірили.

– Товариш Сталін учить бути пильними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, – бадьоро розповідав піонер.

– У міліцію забрали? – наморщивши лоба, суворо спитав Андибер.

– Ага, забрали. Уже й розстріляли... Смерть ворогам радянського народу!

І дружний піонерський загін зі щирими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.

Щойно вони зникли за деревами, Марго сказала:

– Швидко марш у машину і хода! Куди-небудь подалі.

– Бажано в напрямі польського кордону, – додав Андибер. – Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Васьок, вибач, я сяду за кермо.

Андибер гнав, як скажений, обганяючи вози і селян з виряченими від подиву очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався, як умів. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Сидоренко мовчав. А Леська то ридала, то стогнала, хапаючись за живіт, її гладила по голові Віка.

Одного разу їм заступили дорогу вантажівки із солдатами. Однак не на тих напали. Андибер звернув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів, як вітер.

Марго почала молитися. Вечоріло. У Андибера стікали цівки поту по скронях. Сорочка ззаду змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більш-менш пристойну дорогу. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Всі завмерли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.

Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру "пастку" для водіїв-джигітів, закричали '"Ура!", а даїшника дівчата гаряче розцілували.

"Відстібнувши" розгубленому хлопцю та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.

Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:

– Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому недобре!

– Він живий? – здивувалися колеги.

– Цур вам! Певно, що живий! Тільки якийсь схибнутий! Все торочить: "Мене розстріляли!" Що там сталося, у вашій експедиції?

– Не питайте, пане Романе! – сказала Марго.-Дайте краще води. Ні, чогось міцнішого.

– У мене файне вино у пивниці. Ходімо!

– Тільки не в пивницю! – в один голос запротестували гості.

Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.

– Уже за північ. Вип'ємо вина і спати, – сказала Леська.

Ніхто не заперечував.

* * *

Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок поданий на несвіжій скатертині і має цілком холостяцький вигляд.

– А як пані Цигельдорф? – спитала вона у пана Романа.

– Та щось заслабла, – відмовив той.

– А що з нею?

– Хтось наче її переслідує. Чи цигани, чи татари...

– То що з Грицем робимо?

Треба його визволяти з божевільні. Вони там зарахували його до буйних і тримають у гамівній сорочці.

– О Господи!

Поступово всі зібралися до столу і стали розробляти план дій.

Після того, як обговорили кілька варіантів, запозичених із сюжетів американських фільмів, прийшла дуже проста і слушна ідея:

– А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?

І всі радо погодилися.

День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відправили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вогню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.

Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою пані. Вона вийшла в довгий темний коридор і пошепки покликала:

– Пані фон Цигельдорф! У відповідь – мовчанка.

– Пані фон Цигельдорф! – іще раз гукнула Марго.

Знову – ні звуку.

З кімнати вийшов пан Роман:

– Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не розмовляє.

– Цить, Ромку! Завше ти встромляєш носа до чужого проса! – почувся грубий голос графині.

– Пардон, пардон, – позадкував той і зник у вітальні.

– Ходімо, дитино, нагору, в мансарду, – поманила за собою стара графиня.

Марго стало спокійно і безпечно від звертання "дитино". Сильним жінкам, до яких вона себе зараховувала, просто фізично необхідно час від часу чути це слово. Воно магічним чином знімало психічну напругу, яка постійно кліщами стискає таку жінку, не даючи ні на мить розслабитися. Марго відчула себе маленькою дівчинкою, слухняною, довірливою, що вірить в існування добрих духів, чарівної палички і казкового принца. Вона піднімалася сходами нагору, а поручні були високо-високо. Вона справді стала маленькою дівчинкою! Як дивно!

На мансарді все видавалося таким великим, як у дитинстві. Картини були просто величезними. Маленька Марго ставала на невеличку табуреточку, точнісінько таку, як у дитинстві, і роздивлялася їх. Здавалося, щойно табуреточка хитнеться, як Марго впаде прямо в той світ, зображений на картинах. Тому вона міцно трималася за шляфрок пані фон Цигельдорф. На картинах були зображені дуже знайомі люди, але дуже далекі. Вони були наче живі й наче не живі. Вони повільно, дуже повільно рухалися, час від часу підморгуючи малій Марго або всміхаючись кутиком вуст.

– Вони всі з твого життя, – на старому обличчі графині зарухалися зморшки, що мало б означати доброзичливу посмішку.

– А це ти, – додала вона. – А це твій "принц" і твоя дитина.

Марго роздивлялася, як на фоні заходу сонця темніли дві фігури – вершник і вершниця на конях. Вершник гримав попереду сідла маленьку дівчинку...

Десь затишно цокав годинник. Теж як у дитинстві.

Графиня посадила маленьку Марго на коліна і, гладячи її по волоссю, сказала, трохи гаркавлячи:

– Ти мудра й акуратна дівчинка. Я тобою пишаюся. Ти завжди складаєш іграшки в кошик. Ти не боїшся старших дітей і не ображаєш молодших. Не можна тільки їсти солодкого. Солодке дуже шкодить жінкам. Запам'ятай, воно забиває в них жіночу гордість і перетворює на покірних рабинь чоловіків. Солодке вбиває в жінках бажання бути вільною. Запам'ятала?

– Так, – чемно сказала маленька Марго і хотіла була поколупати в носі, але згадала, що так поводяться тільки невиховані дітки. – Бабусю! А що у вас болить?

– Ой, не питай. Все в мене болить. Це паскудне Ахметове плем'я мало мене не замордувало. Як були безбожними бусурманами, так ними й лишилися.

– А що вони вам зробили?

– Краще спитай: чого вони не зробили? Вони не захотіли мене провести до Гриця. Хоч Гриць і є їхнім нащадком, та я його люблю, паскудника, як рідного! А ті кривоногі кочівники затаїли на мене зло за те, що я колись підбурила їхніх жінок проти них. Ха-ха-ха! – засміялася графиня. – Я дала їм зілля, від якого чоловіки стають безплідними. Ха-ха-ха! І, щоб народити дитину, жінка йшла до сусіда – тільки не з Ахметового племені... Ха-ха-ха! А вони, ці бундючні безбожники годували чужих дітей. Ха-ха-ха!

– Бабусю, а навіщо ви це зробили?

– Дівчинко моя, ти виростеш і збагнеш: все зло у світі від чоловіків. Бог спершу створив землю, воду і небо. Після того – рослини, птахів і тварин. Потім чоловіка. І – найостаннішою – жінку. Ти бачиш градацію: від найнижчого – до найвищого. Жінка є найдосконаліша з божих творінь. І це відразу ж і позначилося на існуванні Всесвіту. Чоловіка задовольняло життя в раю: повна бездіяльність, живлення плодами, які не треба вирощувати, відсутність клопотів, бажань, дій і... свободи. Для чоловіка це був рай. Та й тепер чоловічі уявлення про рай є саме такі. А жінці цього було замало. Вона хотіла пізнати все: любов, біль, страждання, щастя. Адже не можна відчути щастя, не пізнавши нещастя. Уявлення про щастя в первісному раю – це фікція. Людина в божому раю може бути щаслива, лише пройшовши пекло життя на землі. Розумієш?

Маленька Марго кивнула, щоб зробити приємне графині, хоча насправді це було не так.

Пані фон Цигельдорф продовжила: – Саме жінка кинула виклик системі, в якій жила, виклик раю. І з гордо піднятою головою пішла з нього. Пішла на свободу. Запам'ятай, моя дівчинко, жінка – це першопричина здобуття свободи людством. Жінка – це першопричина здобуття землі людством. А чоловік за це її й ненавидить. Ненавидить за те, що вона позбавила його безтурботного життя. За те, що примушує його працювати, страждати, любити, відчувати біль і жагу. І чоловіки стали гуртуватися і витворювати систему, подібну до втраченої. Саме так і була створена держава. Держава – це чоловічих рук витвір. Ти мене слухаєш?

Марго кивнула голівкою, але очі її вже злипалися.

– Вони створили систему, при якій є все що завгодно, крім свободи. Вони витворили громіздку бюрократичну машину, в тенетах якої гине дух свободи. А їхні закони, то ж сміхота! Хіба вони можуть порівнятися з законами життя, з законами природи? Саме тому закони й порушуються, бо вони суперечать життю і виживанню в цьому житті." А чоловік цього не розуміє. Він будує, вибудовує штучні конструкції, плете обмеження реальному життю, а життя не хоче йти за його законами і ламає всі ці конструкції. А він утирається і знову будує, будує, будує. Ти виростеш, моя дівчинко, і сама в цьому переконаєшся... На власні очі... Не спи, не спи! – лагідно штурхала маленьку Марго кістлявими пальцями графиня.