Текст книги "Пробудження Лол В. Штайн"

Автор книги: Марґеріт Дюрас

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

– Коли знов розпочнеться страждання?

Вона дивується.

– Але. Ні.

– З вами таке ніколи не трапляється?

Тон змінюється, вона щось приховує.

– Ви бачите це, це цікаво, чи не так?

Я не знаю.

– Ніколи, ніколи?

Вона шукає слова.

– Коли хатня робота погано зроблена, – вона жаліється, – не питайте мене.

– Це кінець.

Вона знову заспокоюється, вона серйозна, вона думає, доволі довго, і ось вона викрикує цю думку.

– О, я б хотіла мати змогу віддати вам мою невдячність, яка я негарна, якщо мене не можна любити, я б хотіла вам дати це.

– Ти мені це дала.

Вона трохи піднімає своє обличчя, спочатку здивоване, потім раптово одразу постаріле, деформоване емоцією, такою сильною, яка його позбавляє грації, його витонченості, робить його чуттєвим. Я уявляю собі її оголеність поряд із моєю, цілковито, цікаво, що це вперше, я дуже швидко дізнаюся, що якщо прийде ця мить, я, можливо, не зможу зносити її. Тіло Лол В. Штайн таке далеке, і разом із тим нерозривно пов’язане з нею самою, одиноке.

Вона продовжує розповідати про своє щастя.

– Море було у свічаді, у залі очікування. Пляж був пустим о цій порі. Я сіла в дуже повільний потяг. Всі купальники повернулися. Море було таким самим, як тоді, коли я була молодою. Вас зовсім не було в місті, як раніше. Якби я вірила у вас, як деякі вірять у Бога, я могла б запитати себе, чому ви, із чим це пов’язано? І все ж таки пляж був такий пустий, ніби він не був завершений Богом.

Я розповідаю їй у свою чергу те, що відбулося позавчора в моїй кімнаті: я добре оглянув мою кімнату й перемістив деякі речі, ніби потай від себе і в згоді з тим баченням цього, яке б могла мати вона, Лол, якби прийшла, і також у згоді з простором, який могла зайняти між ними вона, рухлива, між ними – нерухомими. Я їх уявив переміщеними так багато разів, що мною заволоділо страждання, щось на кшталт горя розійшлося по моїх руках, до такої міри, що я вже не міг визначити точне місце речей по відношенню до її життя. Частину я полишив, я більше не намагався розмітити її живою посеред смерті речей.

Я не відпускаю її, поки розповідаю. Потрібно тримати її весь час. Вона лишається. Вона говорить.

Я розумію те, що вона хоче сказати мені, те, що я розповідаю про речі з моєї кімнати, відбулося з її тілом, це змушує її про це думати. Вона прогулювалася його містом. Але цього вже не достатньо. Вона все ще запитує себе, де це тіло мало б знаходитися, де саме можна розмістити його, щоб воно припинило жалітися.

– Тепер я менш далека від знання, ніж раніше. Я довгий час провела в намаганнях помістити його десь-інде, ніж воно мало б бути. Тепер, я гадаю, що я наближаюся до того місця, де воно було б щасливе.

Через її лице, і тільки через нього, коли я торкаюся до нього моєю відкритою долонею, все більш і більш поквапливо, брутально, вона відчуває любовну втіху. Я не помилився. Я дивився на неї так зблизька. Суцільний жар її дихання обпік мені губи. Її очі померли і, коли вони знов відкрилися, я отримав її перший погляд непритомної. Вона зітхає з легким стогоном. Погляд виринув зі свого занурення і спинився на мені, сумний та пустий. Вона говорить:

– Татіана.

Я заспокоюю її.

– Завтра. Із завтрашнього дня.

Я беру її в мої обійми. Ми дивимося на пейзаж. Ось вокзал. Потяг зупиняється. Маленьке містечко тулиться довкола ратуші, нещодавно пофарбованої в жовте. Вона починає матеріально пригадувати ці місця.

– Це передостання станція перед Т. Біч, – говорить вона.

Вона говорить, вона говорить до себе. Я уважно слухаю її монолог, дещо непослідовний, і, як на мене, неважливий. Я слухаю, як її пам’ять починає рухатися, розміщуватися в пустотілих формах, які вона підганяє одну до іншої, як у грі з втраченими правилами.

– Там була пшениця. Стигла пшениця, – вона додає. – Яке терпіння.

Саме цим потягом вона колись від’їжджала назавжди, у такому ж купе як це, оточена батьками, які витирають піт, що котиться з її чола, які змушують її пити, лягати на полиці, мати називає її своїм пташенятком, своєю красунею.

– Цей ліс поїзд проминав швидше. Над селом не було жодної тіні і, попри це, сильно світило сонце. У мене болять очі.

– Але позавчора було сонце?

Вона не помітила. Що вона побачила позавчора? Я в неї того не питаю. Вона перебуває в цей момент у механічному розгортанні послідовних впізнавань місць, речей, це вони, вона не може помилятися, нам добре в потязі, що їде до Т. Біч. Вона нагромаджує риштовання аргументів, міркувань заплутаних і малопереконливих, яке є для неї в цю мить необхідним – деревина, пшениця, терпіння.

Вона дуже зайнята тим, що вона шукає знов побачити. Це вперше вона відсутня так сильно біля мене. Все ж таки час від часу вона повертає голову й усміхається мені, як хтось, не слід було, щоб я в це вірив, хто не забуває.

Наближення підганяє її, у кінці вона говорить майже без упину. Я всього не чую. Я весь час тримаю її в моїх руках. Коли когось нудить, його тримають ніжно. Я також починаю дивитися незруйновані місця, які в цей момент стають місцем мого приходу до влади. Ось настала година мого доступу до пам’яті Лол В. Штайн.

Бал уже буде наприкінці подорожі, він розвалиться як картковий будиночок, так само, як у цю мить сама подорож. Вона знов бачить свою пам’ять, але востаннє у своєму житті вона ховає її. У майбутньому це буде бачення сьогоднішнього дня, саме цієї людини поряд із нею, яку вона запам’ятає. Це відбудеться так само, як і з С. Тахла, містом, що тепер зруйноване під її кроками теперішнього. Я кажу:

– О, я вас так кохаю. Що ми будемо робити?

Вона говорить, що знає. Але вона не знає.

Потяг іде вперед повільніше по залитій сонцем сільській місцевості.

Горизонт усе більше й більше освітлюється. Ми скоро приїдемо до краю, де світло омиває все, у добру годину, яка звільнює пляжі, – це буде десь опівдні.

– Коли ви дивитеся на Татіану й не бачите її, як того вечора, мені видається, що я впізнаю когось забутого, саму Татіану під час балу. Тож мені трохи страшно. Можливо, не потрібно більше, щоб я вас бачила разом, крім…

Вона говорила швидко. Можливо, фраза була незакінченою цього разу через перший удар гальмів під час зупинки: ми прибуваємо до Т. Біч. Вона підводиться, підходить до вікна, я також встаю, і разом ми бачимо, як наближається курортна станція.

Вона виблискує у вертикальному освітленні.

Ось море, воно спокійне, міниться кольорами райдуги, у залежності від його глибини, стомленою блакиттю.

Поїзд спускається до станції. У височині неба витає фіолетовий серпанок, який сонце розриває в цю мить.

Можна побачити, що зараз на пляжі дуже мало людей. Величний вигин затоки барвиться широким колом купальних кабін. Високі білі ліхтарі, розміщені в правильному порядку, надають площі гоноровитого вигляду великого бульвару, дивна висота міста над рівнем моря, ніби море перемагало місто з дитинства.

У центрі Т. Біч ніби знаходиться величезний, молочної білини, птах, його обидва правильні крила вишиті балюстрадами, його нависаюча тераса, його зелені куполи, його зелені завіси опущені на літо, його фанфаронство, його квіти, його янголи, його гірлянди, його позолота, його білина молока, снігу, цукру – міське казино.

У гострому й протяжному скреготі гальм воно поволі проходить. Воно зупиняється, видиме у своїй цілісності.

Лол сміється, глузує.

– Казино Т. Біч, як же я його добре знаю.

Вона виходить із купе, спиняється в коридорі, замислюється.

– Ну, ми все ж таки не залишимося в залі очікування.

Я сміюся.

– Ні.

На пероні й на вулиці вона йде, спершись на мою руку, моя жінка. Ми виходимо з нашої ночі кохання в купе потяга. Через те, що відбулося між нами, ми з більшою легкістю, простіше доторкаємося одне до одного. Тепер я знаю силу, чутливість цього, такого ніжного, обличчя – яке також є її тілом, її очима, її очі, які бачать, також є ним – втонуле в ніжності нескінченної дитинності, яка виринає на поверхню плоті. Я кажу їй:

– Після потяга я вас знаю краще.

Вона добре розуміє, що я цим хочу сказати, вона сповільнює крок, перемагає тінь спокуси повернути назад.

– Ви тепер із цієї подорожі, яку мені забороняють зробити вже протягом десяти років. Яке ж це було безглуздя.

При виході з вокзалу вона дивиться на вулицю з одного боку, потім з іншого, вагається піти в одному чи іншому напрямку. Я тягну її в напрямку казино, чиє основне тіло тепер ховає місто.

У ній нічого не відбувається, крім формального впізнавання, весь час дуже чистого, дуже спокійного, трохи зацікавленого, можливо. Її рука в моїй. Спогад як такий є попереднім до цього спогаду, до самого себе. Спочатку вона була здоровою, перед тим як стати божевільною з Т. Біч. Але що це я розповідаю?

Я кажу:

– Це місто вам нічим не прислужиться.

– Про що я б згадувала?

– Прийдіть сюди, як до С. Тахла.

– Тут, як у С. Тахла, – повторює Лол.

Вулиця широка й спускається разом із нами до моря. Молоді люди підіймаються по ній у купальних костюмах, у сукнях яскравих кольорів. У них однакова засмага, волосся злиплося через морську воду, вони мають такий вигляд, ніби приєдналися до єдиної, дуже чисельної родини. Вони прощаються – па-па – призначають зустрічі за кілька хвилин, всі на пляжі. Вони повертаються, у більшості, до маленьких двоповерхових умебльованих котеджів, залишаючи вулицю щоразу більш пустельною, по мірі того, як ми просуваємося вперед. Жіночі голоси вигукують чиїсь імена. Діти відповідають, що вони вже йдуть. Лол роздивляється свою юність із цікавістю.

Ми незчулись, як прийшли до казино. Ліворуч від нас, десь за сто метрів, воно стояло серед галявини, яку ми не могли бачити з вокзалу.

– Якби ми туди пішли, – говорить Лол.

Його перетинає довгий коридор, який одним боком виходить на море, а іншим – на центральну площу Т. Біч.

У міському казино Т. Біч немає нікого, крім однієї пані в гардеробі при вході та чоловіка в чорному, який ходить туди й назад, зчепивши руки за спиною, він позіхає.

Великі завіси з квітковими візерунками, темні, закривають усі виходи, вони постійно ворушаться на вітрі, який гуляє коридором.

Коли вітер є надто сильним, можна помітити пусті зали із зачиненими вікнами, одна ігрова зала, дві ігрові зали, столи вкриті великими плитами зеленої жерсті.

Лол просуває голову до кожного виходу й сміється, ніби зачарована цією грою нової зустрічі. Цей сміх підкоряє мене. Вона сміється тому, що вона щось шукає, щось, що вона сподівалася знайти тут, отже, те, що вона має знайти тут і що вона не знаходить. Вона підходить, повертається, піднімає завісу, проводить носом, каже, що це не те, що нічого не можна сказати, це не те. Вона бере мене за свідка її невдачі з кожним новим падінням завіси, вона дивиться на мене, сміється. У сутіні коридору її очі блищать, яскраві, ясні.

Вона досліджує все. Все з однаковою уважністю – афіші, що оголошують урочистості, спортивні змагання, вітрини з прикрасами, сукнями, парфумами. Інший, але не я, міг би помилитися щодо неї в цю мить. Я опиняюся глядачем непередбачених, нестримних веселощів.

Чоловік, що ходив туди й назад, підходить до нас, вклоняється перед Лол, запитує її, чи їй потрібні його послуги, чи може він допомогти. Лол, зовсім розгублена, повертається до мене.

– Ми шукаємо бальну залу.

Цей чоловік люб’язний, він каже, що в цю годину, звісно, казино не працює.

Цього вечора о пів на восьму. Я пояснюю, я говорю, що одного погляду нам би вистачило, щоб знов побачити, тому що ми приходили сюди, коли були молодими, лише один погляд – це все, чого ми б хотіли.

Чоловік усміхається, розуміє та просить нас іти за ним.

– Зараз усе закрите. Вам буде погано видно.

Він звертає до коридору, який іде перпендикулярно першому: ось що слід було робити. Лол припинила сміятися, вона вповільнює крок, йде за нами, десь позаду. Ось ми там. Чоловік піднімає завісу, ще нічого не видно, і він запитує нас, чи ми бува не пригадуємо назви зали, оскільки в казино є дві бальні зали.

– Зала Пліткарок, – говорить Лол.

– Тоді це тут.

Ми заходимо. Чоловік відпускає завісу. Ми опиняємося в доволі великій залі. Столи концентрично оточують танцювальний майданчик. З одного боку – сцена, закрита червоними завісами, з другого – крита галерея для прогулянок, обсаджена по боках зеленими рослинами. Там стоїть стіл, вкритий білою скатертиною, він довгий та вузький.

Лол дивилася. Позад неї я намагався пристосувати з такої близької відстані мій погляд до її, я почав пригадувати, і кожної миті більше, її спогади. Я пригадав події, дотичні до подій, які відбувалися навколо неї, подібності, які вимальовувалися, одразу ж зникли, щойно побачені серед чорної ночі зали. Я почув фокстроти простої молоді. Якась білявка з усієї сили сміялася. Пара коханців приходить на її місце, повільний метеор, первинна паща кохання, вона ще не знала, що це означало. Навала другорядних обставин, крики матері. Відкривається простора й темна прерія вранішньої зорі. Величний спокій вкриває все, і все поглинає. Один єдиний слід зберігається. Єдиний, який неможливо стерти, навіть спершу не ясно, де він. Але що це? Може, хтось знає? Ні. Жодного сліду, жодного, все було поховано, і Лол разом з усім цим.

Чоловік ходить туди й назад поза завісою коридору, він кашляє, він чекає без нетерпіння. Я наближаюся до Лол. Вона не бачить, що я підходжу. Вона дивиться з перебоями, бачить погано, закриває очі, щоб краще це робити, знов відкриває їх. Вираз її обличчя свідомий, упертий. Вона знов може бачити це, нескінченно, знов бачити це, отупіло, те, що не може бути побаченим знов.

Ми почули клацання перемикача й зала засвітилася одразу десятьма люстрами. Лол скрикує. Я говорю чоловікові:

– Дякую, але не варто.

Він гасить світло. Зала стає через контраст набагато темнішою. Лол виходить.

Чоловік чекає за завісою, усміхається.

– Давно це було? – запитує він.

– О, десять років, – говорить Лол.

– Я вже був тут.

Його вираз обличчя змінюється, він упізнає панну Лолу Штайн, невтомну танцівницю, сімнадцяти-вісімнадцяти років із зали Пліткарок. Він говорить:

– Перепрошую.

Певно, він знає кінцівку цієї історії також, я це добре бачу. Але від Лол це впізнавання повністю вислизає.

Ми вийшли через двері, які ведуть на пляж.

Ми пішли туди, нічого не вирішуючи. Вийшовши на денне світло, Лол потяглася, вона довго позіхала. Вона усміхнулася й сказала:

– Я так рано встала, що тепер я зовсім сонна.

– Сонце, море, воно відступає, відступає, відступає, залишаючи позад себе блакитні болітця неба.

Вона лягає на піску, дивиться на болітця.

– Зараз ми підемо поїмо, я зголодніла.

Вона засинає.

Її рука засинає разом із нею на піску. Я граюся з її обручкою. Під нею її шкіра світліша, тонка, ніби на шрамі. Вона нічого не знає. Я знімаю обручку, я нюхаю її, вона не має запаху, я знов надіваю її на палець. Вона нічого не знає.

Я не намагаюся боротися зі смертною пріснявістю пам’яті Лол В. Штайн. Я засинаю.

* * *

Вона все ще спить, у тій самій позі. Вже цілу годину вона спить. Сонце трохи опустилося. Від її вій спадають тіні. Повіває легкий вітер. Її рука залишилася в місці, у якому вона заснула, трохи більш занурена в пісок, ніж раніше, так, що більше не видно її нігтів.

Вона прокинулася відразу після мене. З цього боку дуже мало людей, пляж замулений, люди купаються далі, за кілька кілометрів, море дуже відступило, зараз воно непорушне, зверху верещать дурні чайки. Ми розглядаємо одне одного. Ми недавно зустрілися. Передовсім ми здивовані. Потім ми віднаходимо нашу поточну пам’ять, чарівну, зі свіжістю ранку, ми обіймаємося, як я притискаю її до себе, ми залишаємося так, не говорячи одне до одного, жодне слово не могло бути висловленим аж до того моменту, коли з боку пляжу, де є купальники – Лол, сховавши своє обличчя коло моєї шиї, не бачить цього – пожвавлюється рух людей, які зібралися навколо чогось, можливо, то був мертвий собака.

Вона встає та веде мене до маленького ресторану, який вона знає. Вона вмирає від голоду.

Ось ми в Т. Біч, Лол В. Штайн і я. Ми їмо. Інші події могли б відбутися, інші революції, між іншими людьми на нашому місці, з іншими іменами, з іншими протяжностями могли б мати місце, більш довгі чи більш короткі, інші історії забуття, вертикальних падінь у забуття, приголомшливі доступи до чужої пам’яті, інші довгі ночі, кохання без кінця, як мені знати? Це мене не цікавить, тут має рацію Лол.

Лол їсть, вона живиться.

Я заперечую кінець, який, можливо, прийде, щоб нас розлучити, його легкість, його нестерпна простота, оскільки від моменту, коли я заперечую такий кінець, я приймаю інший, такий, який ще треба вигадати, який я не знаю, який ніхто ще не вигадував: кінець без кінця, нескінченний початок Лол В. Штайн.

Коли я дивлюся, як вона їсть, я забуваю.

Ми не зможемо уникнути того, щоб провести ніч у Т. Біч. Ця очевидність сходить на нас, поки ми їмо. Вона зміцнюється всередині нас, ми вже забуваємо, що могло б бути інакше. Це Лол говорить:

– Якщо ви хочете, ми залишимося цієї ночі тут.

Ми не можемо повернутися, це так.

Я кажу:

– Ми залишимося. Ми не можемо вчинити інакше.

– Я зателефоную моєму чоловікові. Цього все ж таки не достатньо, що я в Т. Біч, щоб він…

Вона додає:

– Потім я буду дуже розумною. Я ж йому вже сказала, що це вже був кінець нашої історії, хіба я не можу змінитися? Я можу, ви ж це бачите.

Вона чіпляється за цю впевненість.

– Погляньте на моє лице, це має бути видно, скажіть же мені це, що ми не можемо повернутися.

– Це видно, ми не можемо цього зробити.

Послідовними хвилями, безупинно, її очі наповнюються слізьми, вона сміється крізь них, але цей сміх мені не знайомий.

– Я хочу бути з вами, але як же я цього хочу.

Вона просить мене піти винайняти кімнату. Вона чекатиме мене на пляжі.

Я в готелі. Я винаймаю номер, я запитую, мені відповідають, я сплачую. Але я з нею, поки вона чекає на мене: море нарешті починає підніматися, воно заливає блакитні болітця, одне по одному, поступово і з рівною повільністю вони втрачають свою відособленість і зливаються з морем, для одних це вже сталося, але інші ще чекають своєї черги. Смерть болітців сповнює Лол огидним сумом, вона чекає на нього, вона передбачає його, вона його вже бачить. Вона його впізнає.

* * *

Лол снить про інший час, коли та сама річ, що має відбутися, відбудеться не так. Інакше. Тисячу разів. Скрізь. Деінде. Між іншими людьми, між тисячами людей, які так само, як і ми, мріють про цей час, обов’язково. Ця мрія переходить на мене.

Я змушений роздягти її. Вона цього не зробить сама. Ось вона оголена. Хто є тут, у ліжку? Хто? – думає вона.

Витягнувшись, вона не рухається. Вона занепокоєна. Вона нерухома, залишається там, де я поклав її. Вона слідкує за мною очима, як незнайомець, через кімнату, коли я роздягаюся у свою чергу. Хто це? Ось вона – криза. Її розв’язала наша ситуація, у цей момент, у цій кімнаті, де ми є одні, вона і я.

– Поліція внизу.

Я не сперечаюся з нею.

– На сходах б’ють людей.

Я з нею не сперечаюся.

Вона не впізнає мене, зовсім уже не впізнає.

– Я забула, хто це?

Потім вона мене погано впізнає.

– Ми зараз підемо.

Я говорю, що поліція нас забере.

Я лягаю поряд із нею, з її закритим тілом.

Я знов упізнаю її запах. Я пещу її, не дивлячись на неї.

– О, як ви мені робите боляче.

Я продовжую. Доторкаючись, я впізнаю пагорби жіночого тіла. Я малюю зверху квіти. Вона більше не скаржиться. Вона більше не рухається, певно, згадує, що вона тут із коханцем Татіани Карл.

Але ось вона нарешті сумнівається в цій ідентичності, єдиній, яку вона впізнає, єдина, якої вона завжди вимагала для себе, принаймні впродовж часу, коли я її знав. Вона каже:

– Хто це?

Вона стогне, просить мене сказати. Я говорю:

– Татіана Карл, наприклад.

Виснажений, на межі моїх сил, я прошу її допомогти мені.

Вона допомагає мені. Вона знала. Хто це був, до мене? Я ніколи не дізнаюся. Мені байдуже.

Потім, серед голосіння, вона лаялася, вона благала, молила, щоб її забрали і щоб її залишили одночасно, перелякана до смерті, намагалася втекти з кімнати, з ліжка, повертаючись туди, щоб бути спійманою, кмітлива, вигадлива, і вже не було різниці між нею та Татіаною Карл, крім її очей, позбавлених докорів сумління, і в імені, яким вона називала себе – Татіана не називає себе – і у двох іменах, які вона собі давала: Татіана Карл та Лол В. Штайн.

Вона мене розбудила.

– Час уже повертатися.

Вона була одягнена, її плащ був на ній, вона стояла. Вона продовжувала бути схожою на ту, ким вона була протягом ночі. Розумна на свій манер, оскільки їй хотілося б залишитися ще, і вона хотіла б, щоб усе розпочалося знову, і вона вважала, що не потрібно було. Їі погляд був опущений, її голос, який вона зовсім не підвищувала, уповільнився.

Вона йде до вікна, поки я вдягаюся, і я також уникаю наближатися до неї. Вона нагадує мені, що я маю зустрітися з Татіаною в Готелі де Буа о шостій. Вона забула багато речей, але не це побачення.

На вулиці ми дивилися одне на одного. Я покликав її на ім’я, Лол. Вона засміялася.

У купе ми вже були не одні, слід було говорити тихо.

На моє прохання вона розповідає про Майкла Річардсона. Вона розказує, наскільки він любив теніс, що він писав вірші, які вона вважала красивими. Я наполягаю на тому, щоб вона розповідала про це. Чи, може, вона сказати мені ще більше? Вона може. Я страждаю всіма частинами. Вона говорить. Я знову наполягаю. Вона наділяє мене болем зі щедрістю. Вона розповідає про ночі на пляжі. Я хочу знати ще більше. Ми усміхаємось. Вона говорила так, як і першого разу в Татіани Карл.

Біль зникає. Я кажу їй це. Вона замовкає.

Це кінець, дійсно. Я кажу їй це. Вона може все мені розказати про Майкла Річардсона, про все, що вона забажає.

Я в неї запитую, чи вона вважає Татіану здатною попередити Жана Бедфорда про те, що між нами щось відбувається. Вона не розуміє запитання. Але вона усміхається при згадці імені Татіани, при спогаді про цю чорняву голівку, таку далеку від підозр щодо долі, яку для неї приготовано.

Вона не говорить про Татіану Карл.

Ми почекали, поки останні подорожні вийдуть із потяга, щоб вийти у свою чергу.

Я все ж таки відчув віддалення Лол, як велику складність. Але що це? Лише секунда. Я попросив її не повертатися одразу ж, оскільки було зарано, і що Татіана могла чекати. Чи думала вона про таке? Я не думаю. Вона сказала:

– Навіщо цей вечір?

Коли я прийшов до Готелю де Буа, спадав вечір.

Лол нас випередила. Вона спала в житньому полі, втомлена, втомлена нашою подорожжю.

Маргарит Дюрас (справжнє ім'я Маргарит Донадьє), всесвітньо відома французька письменниця, драматург, сценарист та режисер, народилася 1914 року у французькому Індокитаї (сучасний В'єтнам), у передмісті Сайгону. Її дитинство та юність минули в невеличкому злиденному маєтку в дельті Меконгу.

У 18-річному віці Маргарит вирушила до Франції, 1935 року вона закінчила Сорбону, де вивчала право та політологію.

1943 року виходить її перша книга «Les impudents» («Безсоромні»).

Вона стає відомою як письменниця у 50-ті роки, коли виходить її роман «Un barrage contre le Pacifique» (1950), у якому йдеться про бідну французьку родину в Індокитаї, психологічний роман «Le marin de Gibraltar» (1952) та новела «Le square» (1955). Маргарит Дюрас захоплюється вивченням можливостей слова, явиш пам'яті, забуття та почуття відчуженості. Вона зосереджує увагу на внутрішньому житті персонажа, її тексти являють собою уривчасте, лаконічне письмо, сповнене тишею, неясністю, білими плямами, мовлення, у якому одночасно відчуваєш недостатність та надлишок. Її творчість часто позначена автобіографічністю.

Наприкінці п'ятдесятих вона починає займатися театральною режисурою, пізніше приходить до кінематографу як сценарист та режисер. Чимало її літературних творів мають театральні та кіноверсії, зокрема «India Song» (1973), за який авторка отримала гран-прі Французької академії кінематографу.

У 1984 році з'являється роман «L'Amant» («Коханець»), певною мірою автобіографічний, який приніс Маргарит Дюрас Гонкурівську премію. 1992 року цей роман екранізує Жан-Жак Анно і фільм зазнає всесвітнього успіху.

Письменниця померла в Парижі 1996 року, залишивши по собі близько сорока романів та двадцяти п'єс, кіносценаріїв та фільмів.