Текст книги "Пробудження Лол В. Штайн"

Автор книги: Марґеріт Дюрас

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

– Я була глухою, – сказала вона, – але ніхто не знав, я мала голос глухої.

По четвергах, розповідає Татіана, вони вдвох відмовлялися виходити з коледжу разом з усіма, вони танцювали в пустому шкільному дворі – потанцюємо, Татіано? – приймач у сусідній будівлі, весь час той самий, грав старі танці – ностальгійна програма, на яку вони чекали, наглядачки десь поділися, одні в просторому дворі коледжу, у якому було чути того дня шум із вулиць. Ходи, Татіано, давай, танцюймо, іноді шалені, вони грали, кричали, гралися, щоб налякати одна одну.

Ми дивилися на неї, як вона слухала Татіану, і, здавалося, що вона бере мене за свідка цього минулого. Чи це дійсно так? Чи дійсно так вона говорить?

– Татіана нам розповідала про ці четверги, – каже П’єр Беньєр.

Татіана, як і завжди, пропускає до кімнати напівтінь сутінків, і я можу дивитися на Лол В. Штайн довго, досить довго, перед тим, як вона піде, щоб більше ніколи не забути її.

Коли Татіана ввімкнула світло, Лол підвелася, з жалем. До якої ілюзорної домівки мала вона повернутися? Я ще не знав.

Вже вставши, збираючись іти, вона говорить нарешті те, що мала сказати: вона бажає ще раз зустрітися з Татіаною.

– Я хочу з тобою побачитись ще, Татіано.

Тож, те, що мало здаватися природнім, здається фальшивим. Я опускаю очі. Татіана, яка намагається знайти мій погляд, губить його, як монетку, що впала. Чому Лол, яка, здається, може обійтися без будь-кого, хоче ще раз побачитися зі мною, зі мною, з Татіаною? Я виходжу на ґанок. Ніч настала ще не остаточно, я помічаю це, ще далеко до того. Я чую, як Татіана запитує:

– Чому ти хочеш зустрітися зі мною ще? Це фотографія тебе сповнила такого бажання побачити мене? Я заінтригована.

Я повертаюся: Лол В. Штайн більше не володіє собою, вона шукає мене очима, вона йде від брехні до щирості, сміливо зупиняється на брехні.

– І ця фотографія. – І вона додає: – А також те, що я мала познайомитися з людьми в цей час.

Татіана сміється:

– Щось на тебе це не дуже схоже, Лоло.

Я дізнаюся, що природність сміху Лол є незрівнянною, коли вона бреше. Вона каже:

– Ну, ми ще побачимо, побачимо, куди ми так дійдемо, але мені так добре з тобою.

– Побачимо, – говорить весело Татіана.

– Ти знаєш, можна припинити зустрічатися зі мною, я розумію це.

– Я знаю, – каже Татіана.

Того самого тижня в С. Тахла проходило театральне турне. Чи не було це нагодою зустрітися? Вони б пішли потім до неї, Татіана познайомилася б із Жаном Бедфордом. А П’єр Беньєр та Жак Гольд – чи не могли б вони прийти також?

Татіана вагалася, потім вона сказала, що прийде, що вона відмовилася їхати на море. П’єр Беньєр був вільний. Я спробую, сказав я, скасувати замовлення на вечерю. Того самого вечора ми мали зустрітися в Готелі де Буа з Татіаною.

Татіана стала моєю жінкою в С. Тахла. Чарівна краса моєї проституції. Я більше не міг обходитися без Татіани.

Наступного дня я зателефонував Татіані, я сказав їй, що ми не підемо до Бедфордів. Вона повірила в мою щирість. Вона сказала мені, що для неї неможливо було не прийняти цього, першого разу запрошення Лол.

* * *

Жан Бедфорд пішов до своєї кімнати. У нього завтра концерт. Він вправляється в грі на скрипці.

Ми знаходимось у цей момент вечірки, десь о пів на дванадцяту, в ігровій кімнаті для дітей. Кімната велика та пуста. Там є більярд. Іграшки дітей – у кутку, складені до скринь. Більярд дуже старий, певно, він був у Штайнів ще до народження Лол.

П'єр Беньєр набирає очки. Я дивлюся на нього. Він сказав мені, виходячи з театру, що потрібно залишити Лол і Татіану наодинці на якийсь час перед тим, як до них приєднатися. Ймовірно, додав він, що Лол мала зробити якесь важливе зізнання Татіані, наполегливість, яка поєдналася з бажанням із нею зустрітися, доводила це.

Я кружляю навколо більярду. Вікна, що виходять у парк, відчинено. Великі двері, що ведуть прямо на газон, також. Ця кімната суміжна з кімнатою Жана Бедфорда. Лол і Татіана можуть, як і ми, чути скрипку, але не так голосно. Вестибюль відділяє їх від двох кімнат, де залишилися чоловіки. Вони також мають чути глухі удари більярдних куль одна об одну. Вправи Жана Бедфорда дуже різкі. Їхня монотонна несамовитість є розгублено музичною, спів самого інструменту.

Незважаючи на хорошу погоду, Лол зачинила вікна вітальні, що суперечило її звичці. Коли ми прийшли до будинку, що поринув у темряву, зі своїми відкритими вікнами, вона сказала Татіані, яка здивувалася, що вона робила так у цю пору року. Цього вечора, ні. Чому? Напевно, це Татіана попросила її. І це саме Татіана має сьогодні розкрити своє серце перед Лол, серце, про яке ми ніколи не говоримо разом. Татіана, а не Лол. Я це знаю.

Лол показала Татіані своїх трьох дітей, які спали. Було чутно їхній стриманий сміх, що злітав між поверхами. А потім вони знову спустилися до вітальні. Ми вже були в більярдній. Я не знаю, чи Лол здивувалася, не побачивши нас. Ми почули, як зачинялися три віконниці.

Вона, з іншого боку вестибюлю, і я, тут, у цій кімнаті для ігор, де я ходжу, ми чекаємо на ту мить, коли знову побачимося.

П’єса була смішною. Вони сміялися. Тричі ми, Лол і я, сміялися одні. У антракті, у майже непомітному обміні репліками, коли я проходив повз них, я зрозумів, що Татіана та Жан Бедфорд говорили про Лол.

Я виходжу з кімнати для більярду. П’єр Беньєр не звертає на це уваги. Загалом, ми не прагнемо залишатися довгий час наодинці через Татіану. Я не думаю, що П’єр нічого не знає, як це стверджує Татіана. Я обходжу будинок за кілька кроків і ось я вже за одним із бічних вікон вітальні.

Лол сидить навпроти цього вікна. Вона мене ще не бачить. Вітальня не така велика, як більярдна кімната, вмебльована розрізненими кріслами, дуже великим сервантом із чорного дерева, у якому знаходяться книги та колекція метеликів. Стіни голі, білі. Все сяє педантичною чистотою і прямокутним порядком, більшість крісел стоять уздовж стіни, світло падає зі стелі, його недостатньо.

Лол піднімається й пропонує скляночку черрі Татіані. Вона ж іще не п’є. Татіана, певно, вже на межі зізнання. Вона говорить, робить паузи, опускає очі, говорить щось, але це ще не воно. Лол рухається, намагається відбивати удар. Вона не хоче відвертих зізнань Татіани, здається, вони були б для неї незручними, вона може лише зізнаватися сама. Ми в її руках? Чому? Як? Я нічого не знаю.

Я зустрінуся з Татіаною в Готелі де Буа лише за два дні, післязавтра. Я б хотів, щоб це сталося цього вечора, після цього візиту до Лол. Гадаю, що цього вечора мою жагу Татіани було б вгамовано назавжди. Завдання було б виконане, яким би воно не було, яким би тяжким, складним, довготривалим, виснажливим не було воно. Тоді я був би перед упевненістю.

Якою впевненістю? Вона мала б стосуватися Лол, але я не знаю, яким чином, який сенс вона повинна мати, який простір Лол, фізичний чи душевний, має розкритися внаслідок мого вдоволеного бажання Татіани, я навіть не намагаюся про це дізнатися більше.

Ось Татіана підводиться, щось палко говорить. Тоді Лол спочатку віддаляється від неї, потім – повертається, підходить до Татіани й легко пестить її волосся.

До останньої хвилини я намагався затягти Татіану до Готелю де Буа, тоді, як мені було необхідно побачити Лол. Я не можу так вчинити з подругою, сказала Татіана, після такої довгої розлуки, після такого минулого, і ця її вразливість також, ти помітив її? Я не можу не піти до неї. Татіана повірила в мою щирість. Зовсім скоро, зовсім скоро я заволодію всією Татіаною Карл, повністю, до кінця.

Лол усе ще пестить волосся Татіани. Спочатку вона дивиться на неї прискіпливо, потім її погляд стає відсутнім, вона наосліп пестить того, кого хоче впізнати. Тепер відступає Татіана. Лол піднімає очі, і я бачу, як її губи промовляють – Татіана Карл. Її погляд неясний та ніжний. Цей погляд, який був призначений Татіані, падає на мене: вона помічає мене за вікном. Вона не показує жодної емоції. Татіана нічого не помічає. Вона робить кілька кроків до Татіани, вона повертається, вона легко обіймає її і, невідчутно, вона відводить її до дверей, що ведуть у парк. Вона відкриває їх. Я зрозумів. Я просуваюся вздовж стіни. Ось я стою на розі будинку. Таким чином я їх чую. Раптом, ось їхні голоси переплітаються, ніжні, у нічному розслабленні, сповнені жіночності, так само поєднаній у мені. Я їх чую. Це те, чого бажала Лол. Це вона говорить:

– Поглянь-но на оці всі дерева, ці прекрасні дерева, які ми маємо, яка м’яка погода.

– А що було найскладніше, Лоло? – запитує Татіана.

– Регулярний розклад. Для дітей, їжі, сну.

Татіана жаліється в довгому втомленому зітханні:

– У мене й досі безпросвітний безлад. Мій чоловік багатий, я не маю дітей, що ж ти хочеш… що ж ти хочеш…

Лол, тим самим рухом, як і перед цим, відводить Татіану до центру вітальні. Я повертаюся до вікна, з якого їх бачу. Я чую їх і бачу. Вона пропонує Татіані крісло таким чином, що вона повернеться спиною до саду. Вона сідає навпроти Татіани. Всі вікна тепер перед її поглядом. Якщо вона хоче подивитися, вона може це зробити. Вона цього не робить жодного разу.

– Ти хочеш змінитися, Татіано?

Татіана знизує плечима й не відповідає, принаймні, я нічого не чую.

– Ти помиляєшся. Не змінюйся, Татіано, о ні, ні.

Татіана промовляє:

– На початку мала вибір: жити так, як ми жили, коли ми були юними, у загальному розумінні життя, ти пам’ятаєш, або ж влаштуватися в дуже розміреному існуванні, як ти, ти розумієш, що я хочу сказати, вибач, але ж ти розумієш.

Лол слухає. Вона не забула про мою присутність, але вона дійсно розривається між нами двома. Вона каже:

– Я не змогла обрати моє життя. Так було краще для мене, так казали, бо що б я зробила? Але тепер я не можу уявити собі жодного іншого життя, яке я б могла мати натомість. Татіано, я дуже щаслива цього вечора.

Цього разу Татіана підводиться й обіймає Лол. Я їх добре бачу. Лол чинить дуже легкий опір Татіані, але остання, певно, приписує його цнотливості Лол. Вона не ображається через це. Лол вислизає, стає посеред кімнати. Я ховаюся за стіною. Коли я заглядаю знову, вони знов повернулися до своїх крісел.

– Послухай Жана. Іноді він грає до четвертої ранку. Він про нас зовсім забув.

– Ти завжди слухаєш?

– Майже завжди. Особливо, коли я…

Татіана чекає. Закінчення фрази не буде. Татіана знов починає:

– А на майбутнє, Лол? Ти нічого собі не уявляєш? Чогось інакшого? – Як ніжно говорила Татіана.

Лол узяла склянку черрі, вона п’є маленькими ковточками. Вона розмірковує.

– Я ще не знаю, – сказала вона нарешті. – Я думаю про завтрашній день більше, ніж про більш далекі дні. Дім такий великий, мені завжди є чим зайнятися. Цього важко уникнути. О, я кажу про господарчі клопоти, знаєш, покупки, покупки, які треба робити.

– Ти прикидаєшся дурненькою, – сказала вона.

Вона знову піднімається, обходить по колу вітальню, трохи нетерпляча. Лол не рухається. Я ховаюся. Я більше не бачу. Певно, зараз вона повернулася на своє місце. Так.

– Які покупки? – запитує грубо Татіана.

Лол піднімає голову. Збожеволіла? Мабуть, я зараз з’явлюся у вітальні, змушу замовкнути Татіану. Лол одразу ж говорить винуватим тоном:

– О, розрізнені назавжди тарілки, наприклад. Так, сподіваюся все ж таки, що їх можна знайти в магазинах у передмісті.

– Жан Бедфорд говорив про одну покупку, яку ти зробила в передмісті минулого тижня, так далеко, так пізно… яка подія! Це правда, Лоло, скажи мені?

– За такий короткий час він уже встиг розказати?

Я переходжу від одного вікна до іншого, щоб бачити або чути краще. Голос Лол уже більше не стривожений. Вона ледь обернулася до Татіани. Те, що вона скаже, її не цікавить. Здається, вона дослухається до чогось такого, чого не чує Татіана: до моєї ходи під стіною.

– Але це вийшло саме собою. Ми говорили про тебе, про твоє життя, про твій порядок, від якого, здається, він дещо страждає. Ти знала це?

– Він мені ніколи нічого не говорив про це. Я не пам’ятаю. – додає Лол. – Мені здається, що він щасливий, коли я виходжу. – І Лол додає ще: – Послухай музику, і те, як вони грають там, у більярдній. Вони також про нас зовсім забули. Ми не часто приймаємо в себе людей, особливо так пізно. Як же я люблю це, бачиш.

– Ти хотіла тоді купити кущі, чи не так? Саджанці для загорожі? – запитує цього разу занадто природно Татіана.

– Один приятель Жана сказав мені, що в цьому регіоні іноді вдавалося виростити гранати. Тож я почала шукати.

– Один шанс із тисячі знайти їх, Лол.

– Ні, – каже Лол серйозно, – жодного.

Ця брехня не бентежить Татіану, навпаки. Лол В. Штайн бреше. Обережна, цього разу з пересторогами, щоб змінити манеру, Татіана ризикує зайти в іншу сферу, ще далі.

– Чи ми дійсно були такими близькими подругами в тому коледжі? На тій фотографії, які ми?

Лол робить зажурений вигляд:

– Я знову її десь загубила, – сказала вона.

Татіана тепер це знає: Лол В. Штайн бреше й Татіані Карл. Її брехня є брутальною, незрозумілою, незбагненно неясною. Лол усміхається до Татіани. Здається, що Татіані починає здаватися, що вона зараз відмовиться.

– Я вже й не пам’ятаю, чи ми так уже й дружили, – каже Лол.

– У коледжі, – каже Татіана. – Коледж, ти не пам’ятаєш?

Татіана дивиться, не відводячи очей, на Лол: чи відштовхне вона її назавжди, чи, навпаки, знову зустрінеться з нею, зустрінеться з нею знову, з тією ж пристрастю? Лол усміхається їй, весь час байдужа. Чи вона зараз знаходиться поряд зі мною, по той бік вікна? Чи деінде?

– Я не пригадую, – каже вона. – Ніякої дружби. Нічого такого.

Здається, вона розуміє, що потрібно було б бути обережнішою, що вона лякається того, що має відбутися потім. Я бачу це, її очі шукають мої. Татіана все ще нічого не помічає. Вона говорить, вона бреше у свою чергу, вона намагається:

– Я не знаю, чи я з тобою зустрічатимуся так часто, як ти того, начебто, хочеш.

Лол починає благати.

– О, – каже вона, – ти побачиш ще, ти побачиш, Татіано, ти ще звикнеш до мене.

– У мене є коханці, – каже Татіана. – Мої коханці займають увесь мій вільний час, повністю. Я бажаю, щоб це так і було.

Лол сідає. Безсила журба читається в її погляді.

– Ці слова, – каже вона тихо, – Татіано, я й не знала, що ти їх вживаєш.

Вона підводиться. Вона віддаляється від Татіани навшпиньках, так, ніби зовсім поряд треба було оберігати сон дитини. Татіана йде за нею, трохи пригнічена тим, що видається їй посиленням смутку Лол. Вони коло вікна, дуже близько від мене:

– Як тобі цей наш друг, Жак Гольд?

Лол повертається до парку. Її голос, невиразний, речитативний, звучить гучніше.

– Найкращий з усіх чоловіків помер для мене. Я не маю ніякого враження.

Вони замовкають. Я бачу їх зі спини, обрамлених завісою дверей. Татіана шепоче:

– Після стількох років я хотіла запитати тебе, чи…

Я не чую кінця фрази Татіани, тому що я просуваюся до ґанку, де Лол тепер стоїть спиною до саду. Голос Лол увесь час ясний, дзвінкий. Вона хоче уникнути таємниці, зробивши її публічною.

– Я не знаю, – каже вона, – я не знаю, чи я ще про це думатиму.

Вона повертається, говорить, майже не зупиняючись:

– Ось і пан Жак Гольд, ви не були в більярдній?

– Я щойно звідти.

Я виходжу на світло. Татіані все видається природнім.

– Здається, вам холодно, – каже вона мені. – Лол запрошує нас зайти. – Вона подає мені черрі, яке я випиваю.

Татіана задумлива. Може, вона занепокоєна, але тільки трішки, через те, що я з’явився надто рано? Ні, вона надто багато думає про Лол, щоб це було правдою. Лол, склавши руки на колінах, нахиливши тіло вперед, у знайомій позі звертається до неї.

– Про кохання, – каже вона, – я пам’ятаю.

Татіана фіксує пустоту.

– Цей бал! О! Лол, цей бал!

Лол, не змінюючи позу, фіксує ту саму пустоту, що й Татіана.

– Як? – питає вона. – Як ти знаєш?

Татіана вагається. Нарешті вона вигукує.

– Але, Лол, я всю ніч залишалася коло тебе.

Лол не дивується, навіть не намагається згадати – марно.

– О! Це була ти, – каже вона. – Я забула.

Чи вірить у це Татіана? Вона вагається, стежить за Лол, знемагаючи, отримавши підтвердження навіть більшого, ніж її сподівання. Тож Лол запитує, з розпорошеною цікавістю, столітня емігрантка своєї юності:

– Я страждала? Скажи мені, Татіано, я ніколи не знала.

Татіана каже:

– Ні.

Вона довго хитає головою.

– Ні. Я твій єдиний свідок. Я можу це сказати: ні. Ти їм усміхалася. Ти не страждала.

Лол стискає пальцями свої щоки. Обидві вони замкнулися в цьому балу й забули про мене.

– Я пам’ятаю, – каже вона, – я мусила усміхатися.

Я обходжу навколо них по кімнаті. Вони замовкають.

Я виходжу. Я йду шукати П’єра в більярдній.

– Вони чекають на нас.

– Я шукав вас.

– Я був у парку. Ходімо.

– Ви гадаєте?

– Я гадаю, що їм байдуже, чи говоритимуть вони в нашій присутності. Можливо, вони б навіть воліли говорити при нас.

Ми заходимо до вітальні. Вони все ще мовчать.

– Ви не кличете Жана Бедфорда?

Лол устає, проходить до вестибюля, зачиняє двері – звук скрипки одразу приглушується.

– Він воліє бути далеко від нас цього вечора.

Вона подає нам черрі, бере собі ще. П’єр Беньєр випиває залпом, тиша його лякає, він погано зносить її.

– Я в розпорядженні Татіани, щоб поїхати, – каже він, – коли вона забажає.

– О! ні, – благає Лол.

Я не сідаю, я блукаю кімнатою, не відводячи від неї очей. Все мало б бути очевидним. Але Татіана занурена в бал Т. Біч. Вона не має бажання йти звідси, вона не відповіла своєму чоловікові. Це був також бал Татіани. Вона знову переглядає його, вона не бачить навколо себе жодної особи з присутніх.

– Жан усе більше й більше любить музику, – говорить Лол. – Іноді він грає до ранку. Це трапляється з кожним разом частіше.

– Це людина, про яку говорять, говорять про його концерти, – каже П’єр Беньєр. – Рідко трапляється бенкет, вечірка, де б про нього не говорили.

– Це майже правда, – кажу я.

Лол говорить, щоб затримати їх, щоб затримати мене, намагається полегшити собі задачу. Татіана не слухає.

Лол сідає на краєчок стільця, готова піднятися, якщо хтось дасть сигнал про відхід. Вона каже:

– Жан одружився за цікавих обставин. Мабуть, через це також люди говорять про нього, вони згадують про наше одруження.

Тоді я запитую в Татіани:

– А яким був Майкл Річардсон?

Вони, не здивовані, дивляться одна на одну без кінця, без кінця вирішують неможливість розказати, усвідомити ці миті, цю ніч, глибина якої відома тільки їм, години якої спадали, вони бачили, одна по одній, до останньої, яка знайшла кохання, змінене руками, іменами, помилкою.

– Він ніколи не повертався, ніколи, – каже Татіана. – Яка ніч!

– Повертався?

– Він нічого не має в Т. Біч. Його батьки померли. Спадок він продав також не повертаючись.

– Я знала, – каже Лол.

Вони говорять між собою. Скрипка продовжує грати. Напевно, Жан Бедфорд грає також для того, щоб не бути з нами цього вечора.

– Можливо, він помер?

– Можливо. Ти його любила, як саме життя.

Лол робить легку гримаску сумніву.

– А чому приходила поліція?

Татіана дивиться на нас, дещо приголомшена, розгублена: цього вона не знала.

– Ні, твоя мати говорила про це, але поліція не приходила.

Вона задумалася. І саме тоді неясність повертається. Але вона повертається лише на бал.

– Проте мені здавалося. Було необхідно, щоб він поїхав?

– Коли?

– Вранці?

Лол прожила всю свою юність тут, у С. Тахла, її батько був німець за походженням, він був викладачем історії в університеті, її мати була родом зі С. Тахла, Лол має брата, що старший за неї на дев’ять років, він живе в Парижі, вона не говорить про цього свого єдиного родича. Лол зустріла чоловіка з Т. Біч під час своїх шкільних канікул одного ранку на кортах. Він мав двадцять п’ять років, єдиний син великих землевласників в околицях, без роботи, освічений, блискучий, занадто блискучий, з похмурим настроєм. Лол покохала Майкла Річардсона, відколи побачила.

– Як тільки він змінився, він мусив поїхати.

– Жінка, – каже Татіана, – то була Анн-Марі Штреттер, француженка, дружина французького консула в Калькутті.

– Вона померла?

– Ні, вона постаріла.

– Як ти знаєш?

– Іноді я бачу її влітку, вона проводить кілька днів у Т. Біч. Це кінець. Вона ніколи не покидала свого чоловіка. Те, що було між ними, певно, продовжувалося дуже недовго, кілька місяців.

– Кілька місяців, – повторює Лол.

Татіана бере її за руку, стишує голос.

– Слухай, Лол, послухай мене. Чому ти кажеш хибні речі. Ти це невмисно?

– Навколо мене, – знов починає Лол, – всі помилялися щодо істинних причин.

– Відповідай мені.

– Я брехала.

Я запитую:

– Коли?

– Весь час.

– Коли ти кричала?

Лол не намагається відступати, вона здається Татіані. Ми не рухаємось, не робимо жодного жесту, вони забули про нас.

– Ні. Не тоді.

– Ти хотіла, щоб вони залишилися?

– Тобто? – каже Лол.

– Чого ви бажаєте?

Лол замовкає. Ніхто не наполягає. Потім вона відповідає мені:

– Побачити їх.

Я виходжу на ґанок. Я чекаю на неї. Від першої хвилини, коли вони обіймалися перед терасою, я чекаю на Лол В. Штайн. Вона цього хоче. Цього вечора, затримуючи нас, вона грає з вогнем, це чекання, вона весь час відкладає його, схоже, що вона все ще чекає в Т. Біч того, що відбудеться тут. Я помиляюся. Куди ми йдемо з нею? Можна помилятися без кінця, але ось ні, я спиняюсь: вона хоче бачити, як приходить зі мною, насувається на нас, нас поглинає темрява завтрашнього дня, що стане ніччю в Т. Біч. Зовсім скоро, коли я поцілую її губи, двері відчиняються, я повернуся. П’єр Беньєр слухає, він більше не говорить про те, щоб піти, його замішання зникло.

– Він був молодший за неї, – каже Татіана, – але наприкінці ночі, здавалося, вони мали однаковий вік. Ми всі мали величезний вік, незліченний. Ти була найстаршою.

Кожного разу, коли одна з них говорить, ніби відкривається шлюз. Я знаю, що до останнього ніколи не дійде.

– А ти помітила, Татіано, танцюючи, вони говорили щось одне одному укінці?

– Я помітила, але я не почула.

– Я почула: можливо, вона помре.

– Ні. Ти весь час залишалася там, де ти була, біля мене, за зеленими рослинами, у глибині, ти не могла почути.

Лол повертається. Ось вона, раптом байдужа, неуважна.

– Отже, та жінка, яка пестила мою руку, то була ти, Татіано?

– То була я.

– Ах, ніхто, ніхто про це не подумав!

Я повертаюся. Вони обидві згадують, що я не втратив слова.

– Коли почало розвиднятися, він шукав тебе очима, але не знайшов. Ти це знала?

Лол нічого не знала.

Наближення до Лол не існувало. Не можна було наблизитися чи віддалитися від неї. Потрібно чекати, поки вона прийде шукати вас, поки вона забажає. Вона хоче, я це ясно розумію, щоб я зустрів її та побачив у певному просторі, який вона облаштовує тепер. У якому просторі? Він населений привидами з Т. Біч? А може, єдиною, яка вижила – Татіаною, захопленою в пастку хитрощами двадцяти жінок з іменем Лол? Чи він інакший? Зовсім скоро відбудеться моє представлення, сама Лол представить мене. Як вона проведе мене до себе?

– Я гадаю, що за десять років залишилося лише три особи, вони та я.

Я ще раз запитую:

– Ви чогось бажаєте?

З точнісінько таким само ваганням, з тією ж самою паузою, вона відповідає:

– Побачити їх.

Я все бачу. Я бачу саме кохання. Очі Лол поранені кинджалами світла: навкруги – чорне коло. Я бачу одночасно й світло, і темряву, що огортає її. Вона підходить до мене, весь час однаковою ходою. Вона не може просуватися ні швидше, ні повільніше. Найменша зміна в її русі здається мені катастрофою, остаточною поразкою нашої історії: ніхто не прийде на побачення.

Але чого я не знаю про себе самого до такої міри, і як через неї я зможу отримати пізнання? Хто буде там, у ту мить біля неї?

Вона приходить. Продовжує приходити навіть у присутності інших.

Ніхто не бачить, як вона просувається вперед.

Вона говорить ще про Майкла Річардсона, вони нарешті зрозуміли, вони намагалися вийти з бальної зали, помиляючись, направляючись до уявних дверей.

Коли вона говорить, коли вона рухається, дивиться або відволікається, у мене таке відчуття, ніби маю перед очима особистий та фундаментально розроблений спосіб брехати, величезне поле, але із межами зі сталі. Для нас, ця жінка бреше про Т. Біч, про С. Тахла, про цю вечірку, про мене, про нас, зовсім скоро вона брехатиме про нашу зустріч, я передбачаю це, вона бреше також про себе, про нас. Вона бреше тому, що розрив, у якому ми перебуваємо – вона і ми – його проголосила лише вона одна, – але мовчки – у такому потужному сні, що вона навіть не зафіксувала його віртуальність, і вона вже забула, що мала такий сон.

Я жадаю, як спраглий, пити це туманне та позбавлене смаку та кольору молоко слова, що йде від Лол В. Штайн, стати частиною брехні, яку говорить вона. Нехай вона забере мене, нехай нарешті все піде інакше після сьогоденної пригоди, нехай вона знищить мене до останку, я стану покірним, мов раб, нехай залишиться тільки надія бути знищеним до останку, бути покірним.

Западає довга тиша. Зростаюча увага, яку ми приділяємо одне одному, є її причиною. Ніхто цього не помічає, ще ніхто, ніхто? Чи я в тому впевнений?

Лол повільно іде до ґанку, повертається так само.

Коли я бачу її, я думаю, що, можливо, цього для мене достатньо – бачити її, і все зробиться так, що не потрібно буде іти далі у вчинках, у розмовах. Мої руки стають пасткою, у якій можна зробити її непорушною, припинити назавжди це її ходіння туди й назад, від одного краю часу до іншого.

– Вже так пізно, а П’єр устає так рано, – каже нарешті Татіана.

Вона подумала, що Лол, вийшовши, пропонує їм прощатися.

– О, ні, – каже Лол. – Коли я зачинила двері його кабінету, Жан навіть не звернув уваги, ні, я благаю тебе, Татіано.

– Ти вибачишся за нас перед ним, – каже Татіана. – Це не страшно.

Це сталося – розвиток подій вислизнув від мене. Я дивився на Лол: погляд Татіани тепер став важким. Все йде не так, як вона хотіла. Вона щойно це відкрила: Лол не сказала всього. І чи немає в кімнаті, між однією та іншим, чогось подібного до підземного руху, аромату отрути, якої вона боїться більше за будь-яку іншу, тут, у її присутності, чи утворився союз, з якого її виключено?

– Щось відбувається в цьому домі, Лол, – каже вона, вона намагається усміхатись. Чи, може, так тільки здається? Чи, може, ти чекала на когось, кого ти боялася о цій порі? Чому ти нас так затримуєш?

– Когось, хто прийде лише заради вас однієї, – каже П’єр Беньєр. Він сміється.

– О! Я не думаю, – каже Лол.

Вона насміхається в такий спосіб, який Татіані вже не подобається. Ні. Я все ще помиляюся. Татіана нічого не знає.

– Насправді, якщо ви хочете повернутися, ви можете це зробити. Просто, я б хотіла, щоб ми ще побули разом цього вечора.

– Ти приховуєш щось від нас, Лоло, – каже Татіана.

– Навіть якщо б Лол і розкрила цю таємницю, – каже П’єр Беньєр, – вона не була б тою, про яку вона думає зараз, навіть попри її волю, це буде інша таємниця…

Я чую, як я говорю:

– Досить!

Татіана залишається спокійною, я все ще помиляюся. Татіана каже:

– Вже так пізно, все так заплутується. Вибач його. Скажи нам щось.

Лол В. Штайн трохи відпочиває, здається. Вона втомлена перемогою, яка могла б бути надто легкою. Я знаю абсолютно певно, що мета цієї перемоги – це усунення ясності. Для інших, але не для нас, у цю мить вона мала надто веселі очі.

Вона каже це, не звертаючись ні до кого:

– Це щастя.

Вона червоніє. Вона сміється. Слово розважає її.

– Але тепер ви можете йти, – додає вона.

– Ти не можеш сказати чому? – запитує Татіана.

– Це не буде зрозуміло, це не буде корисним.

Татіана тупає ногою.

– Все ж таки, – каже Татіана. – Одне слово, Лол, про це щастя.

– Цими днями я мала зустріч, – каже Лол. – Щастя йде від цієї зустрічі.

Татіана підводиться. П’єр Беньєр підводиться у свою чергу. Вони підходять до Лол.

– Ага, так-так, – каже Татіана.

Вона щойно злегка зачепила жах. Я не знаю який. Тепер вона має усмішку одужуючої. Вона майже кричить:

– Будь обережна із собою, Лол, о! Лоло!

Лол у свою чергу підводиться. Перед нею, за Татіаною, – Жак Гольд, я. Він думає, що помилився. Він не той, кого шукає Лол В. Штайн. Йдеться про іншого. Лол каже:

– Мене нічого не бентежить в історії моєї юності. Навіть якби все мало розпочатися наново, мені б не було боляче ні від чого.

– Бережи, бережи себе, Лол.

Татіана повертається до Жака Гольда:

– Ви йдете?

Жак Гольд каже:

– Ні.

Татіана дивиться на них обох, по черзі.

– Ти бачиш, – говорить вона. – Ви будете разом у щасті, Лол В. Штайн.

* * *

Вона щойно провела Беньєрів. Вона заходить, повільно прихиляється спиною до дверей. Так, схиливши лице, вхопившись руками за завісу, вона залишається там. Я зараз упаду. Слабкість здіймається в моєму тілі, рівень підіймається, кров не знаходить виходу, серце стає ніби з мулу, воно вкривається багнюкою, воно зараз засне. Кого зустріла вона замість мене?

– Отже, ця зустріч?

Жінка згорблена, худорлява у своїй чорній сукні. Вона піднімає руку, кличе мене:

– О! Жак Гольд, я була впевнена, що ви здогадалися. – Вона кличе на допомогу брутальність. Цирк. – Скажіть все ж таки, ну…

– Що?

– Хто це.

– Це ви, ви, Жак Гольд. Я вас зустріла сім днів тому, спочатку одного, а потім разом із жінкою. Я стежила за вами аж до Готелю де Буа.

Мені стало страшно. Я волів би повернутися до Татіани, бути зараз на вулиці.

– Чому?

Вона відриває свої руки від завіси, розпрямляється, підходить.

– Я вас обрала.

Вона підходить, дивиться, ми ще ніколи не наближалися одне до одного. Вона вся біла, ця її блідавість – ніби якась оголена. Вона цілує мене в губи. У цьому поцілунку я нічого не даю їй. Мені надто страшно, я ще не можу. Вона знаходить цю неможливість очікуваною. Я серед ночі Т. Біч. Це сталося. Там Лол В. Штайн теж нічого не отримує. Вона бере. Я все ще маю бажання втекти.

– Але чого ви хочете?

Вона не знає.

– Я хочу, – каже вона.

Вона замовкає, дивиться на мої губи. І потім, ось, наші погляди перетинаються. Нездоланно деспотична, вона бажає.

– Чому?

Вона робить жест. Ні, скажи моє ім’я.

– Жак Гольд.

Незайманість Лол, яка вимовляє це ім’я. Хто, якщо не вона, помітив необґрунтованість віри в цю особу, так названу Лол В. Штайн, так звану Лол B. Штайн? Запаморочливе віднайдення того, від чого відмовилися інші, чого вони не впізнали, те, що не показувалося, беззмістовність усіх чоловіків C. Тахла, яка так само визначала мене самого, як і плин моєї крові. Вона прийняла мене, захопила мене. Вимовлене вперше, моє ім’я не називає.

– Лола Валері Штайн.

– Так.

Крізь прозорість її охопленого полум’ям єства, крізь її зруйновану природу, вона зустрічає мене усмішкою. Її вибір вільний від будь-якої преференції. Я є чоловік із С. Тахла, за яким вона вирішила йти. І ось ми обоє прикуті одне до одного. Наша спустошеність росте. Ми повторюємо собі наші імена.