Текст книги "Пробудження Лол В. Штайн"

Автор книги: Марґеріт Дюрас

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Чи стала вона таким чином Татіаною, у цей день? Чи, може, трохи, чи й зовсім навпаки? Їй траплялося також мати розпущене волосся на спині, носити світлі сукні. Я вже не пам’ятаю.

Вони обмінялися кількома словами й пішли тим самим бульваром, далі за передмістя.

Вони йшли на відстані кроку одне від одного. Вони дуже мало говорили.

Я гадаю, що бачу те, що мала бачити Лол В. Штайн.

Між ними є вражаюча узгодженість, яка не походить від взаємного знання, але якраз навпаки, від нехтування таким. Вони мають однаковий вираз мовчазного потрясіння, жаху, глибокої байдужості. Вони йдуть швидше, наближаючись. Лол В. Штайн підстерігає, виношує їх у собі, сама вибудовує їх, цих коханців. Їхня хода не ошукає її. Вони не кохають одне одного. Що це означає для неї? Інші обов’язково сказали б щось одне. Принаймні. Вона – сказала б інше. Але вона не говорить. Інший зв’язок тримає їх укупі, інші пута, які не є ні почуттям, ні щастям, йдеться про інше, щось, що не приносить ні болю, ні радості. Вони не щасливі, вони й не нещасні. Їхній зв’язок створено з нечутливості, у такий спосіб, що є для них спільним і який раз по раз їх лякає, адже будь-яка симпатія з нього є вигнаною. Вони разом, поїзди, які проходять одне повз одного на дуже близькій відстані, навколо них однаковий тілесний та рослинний пейзаж, вони бачать його, вони в тому не єдині. З ними можна укласти угоду. Вони протилежними шляхами прийшли до такого самого результату, що й Лол В. Штайн, вони – через зроблене, сказане, намагання, помилки, через те, що йшли і поверталися, брехали, програвали, вигравали, йшли вперед, знов поверталися, а вона, Лол – через ніщо.

Тепер є місце, яке слід зайняти, те, яке їй не вдалося здобути в Т. Біч тоді, десять років тому. Де? Вона не варта цього оперного місця в Т. Біч. Яке? Потрібно буде задовольнитися тим, щоб нарешті пробити собі прохід, трошки наблизитись до цього далекого берега, де вони живуть, інші. До чого? Що то за берег?

Будівля. Довга, вузька, певно, колись була або казармою, або якимсь адміністративним приміщенням. Одна її частина слугує гаражем для автобусів. Інша – це Готель де Буа, що має погану славу, але який залишається єдиним місцем, куди міські парочки можуть приходити в повній безпеці. Бульвар має назву бульвар де Буа, на якому цей готель є останнім номером. Перед його фасадом ростуть дуже старі вільхи, висаджені в ряд, у якому бракує декількох дерев. Позаду простяглося велике поле жита, рівненьке, без дерев.

Сонце ще освітлює цю пласку рівнину, ці поля.

Лол знає цей готель, тому що ходила туди в юності з Майклом Річардсоном. Вона, напевно, приходила туди якось і під час своїх прогулянок. Саме там Майкл Річардсон освідчився їй. Спогад про зимовий день, як і інші спогади, також поглинуло незнання, у повільному, щоденному зледенінні С. Тахла під її кроками.

Та юна дівчина з С. Тахла почала в цьому місці вбиратися в шати – і це, певно, продовжувалося місяцями – для балу в Т. Біч. Саме звідси вона виїхала на той бал.

На бульварі де Буа Лол утрачає трохи часу. Вже немає потреби переслідувати їх так близько, відколи вона знає, куди вони йдуть. Загроза бути впізнаною Татіаною Карл це найгірше, чого слід боятися.

Коли вона підходить до готелю, вони вже нагорі. Лол, залишившись на стежці, чекає. Сонце заходить. Червоніючи, приходять сутінки, певно, сумні. Лол чекає.

Лол В. Штайн уже за Готелем де Буа, вона стоїть на кутку будівлі. Час іде. Вона не знає, чи досі винаймаються погодинно ті кімнати, вікна яких виходять на житнє поле. Це поле, у кількох метрах від неї, поринає, все більше й більше, у зелену, молочну тінь.

В одному вікні на третьому поверсі Готелю де Буа запалюється світло. Це ті самі кімнати, що й за часів її юності.

Я бачу, як вона іде. Дуже швидко вона опиняється на житньому полі, зісковзує по ньому, сідає, і ось уже вона лежить. Перед нею тепер це освітлене вікно. Але Лол далеко від цього світла.

Думка про те, що вона чинить, не виникає в її свідомості. Я також вважаю, що вперше вона знаходиться там, без думки про те, що вона там є, і що якби її спитали, вона б сказала, що відпочиває. Від тієї втоми, якої вона набралася поки прийшла сюди. Від тієї втоми, яка ще з’явиться, коли вона ще муситиме повертатися звідти. Жива, вмираюча, вона глибоко дихає, цього вечора повітря медове, виснажливо ніжне. Вона не запитує себе, звідки в ній з’явилася ця чудова слабкість, яка змусила її лягти в цьому полі. Вона дозволяє їй діяти, заповнити себе аж до нападів задухи, різко колихати її, невблаганно, аж допоки не засне Лол В. Штайн.

Під її спиною хрущить жито. Молоде жито початку літа. З очима, прикутими до освітленого вікна, жінка слухає пустоту – це означає живитися, пожирати цю неіснуючу, невидиму виставу, світло однієї кімнати, у якій існують інші.

На віддалі проминає спогад з якоїсь пам’яті, який має пальці чарівниці. Вона злегка доторкається до Лол трохи після того, як та лягла в полі, вона показує їй у цю пізню вечірню годину, у полі жита, цю жінку, шо дивиться в прямокутне віконце, вузьку сцену, обмежену, як камінь, на якій ще не показався жоден персонаж. І, можливо, Лол ще боїться можливості ще більшого розриву з іншими, але настільки мало. Вона знає все ж таки, що деякі боролися б – і вона також, ще вчора – що вони б повернулися до себе бігом, відколи залишок розсудливості змусив би їх захопити одне одного зненацька в цьому полі. Але цей страх останній, якого навчилася Лол, це той страх, який інші відчували б на її місці цього вечора. Тільки вони б сміливо ув’язнили його у своїх грудях. Але вона – зовсім навпаки, вона викохує його, приручає, пестить своїми руками, які спочивають на житі.

Обрій з іншого боку готелю втратив усякий колір. Спадає ніч.

Тінь чоловіка проходить через прямокутник світла. Один раз, потім другий – у протилежному напрямку.

Світло змінюється, воно стає потужнішим. Воно вже не йде з глибини, ліворуч від вікна, але падає зі стелі.

Татіана Карл, у свою чергу, оголена, оповита своїм чорним волоссям, перетинає сцену, утворену світлом, повільно. Можливо, вона зупиняється тільки в прямокутнику бачення Лол. Вона повертається в глиб кімнати, де має знаходитись чоловік.

Вікно маленьке, і Лол має бачити лише погруддя коханців, обрізане на рівні живота. Тож вона не бачить, де закінчуються коси Татіани.

З такої відстані Лол не чує, коли вони говорять. Вона бачить лише рух їхніх облич, що став подібним до руху частини тіла. Вони розчаровані. Вони мало говорять. І ще, вона їх бачить, лише коли вони проходять біля центру кімнати за вікном. Німотний вираз їхніх облич робить їх ще більш подібними одне до одного, помічає Лол.

Він ще раз проходить через смугу світла, але цього разу – вдягнений. Трохи згодом проходить Татіана, все ще оголена: вона спиняється, вигинається, її голова злегка піднята і в обертальному русі її торсу – руки здійняті в повітря, долоні готові прийняти його – вона перекидає своє волосся перед собою, звиває його і знов піднімає. Її груди, відносно до її худорлявості, важкі, вони вже доволі зруйновані – це єдине, що піддалося руйнації у всьому тілі Татіани. Лол, певно, згадує, якими чистими були колись їхні приязні стосунки. Татіана має стільки ж років, що й Лол В. Штайн.

Я пригадую: чоловік підходить до неї, коли вона займається своїм волоссям, він схиляється, занурює голову в м’яку та густу масу, цілує, вона – продовжує піднімати своє волосся, вона дозволяє йому робити все, сама ж – продовжує зачісувати волосся й відпускає його.

На доволі довгий час вони зникають із рамки вікна.

Татіана знову повертається одна, її волосся знову впало. Вона підходить до вікна з цигаркою в роті і спирається ліктями на підвіконня.

Лол, я бачу її – вона не рухається. Вона знає, що якщо не бути попередженим про її присутність у полі, викрити її неможливо. Татіана Карл не бачить темної плями в житі.

Татіана Карл віддаляється від вікна, щоб з’явитися в ньому одягненою, знову вкритою своїм чорним костюмом. Він також проходить, востаннє, зі своєю курткою на плечі.

Скоро світло в кімнаті згасає.

Таксі, без сумніву, викликане по телефону, зупиняється перед готелем.

Лол встає. Вже зовсім темно. Її тіло заніміло, попервах вона погано тримається на ногах, але йде швидко, щойно дійшовши до маленької площі вона ловить таксі. Вже давно минула година вечері. Вона надзвичайно спізнилася.

Її чоловік на вулиці, він, стривожений, чекає на неї.

Вона збрехала і їй повірили. Вона сказала, що мусіла зайти далеко від центру, щоб дещо купити, купити таке, що вона могла знайти лише у розсадниках передмістя – саджанці для живоплоту, який вона задумала зробити між парком та вулицею.

Її ніжно пожаліли через те, що їй довелося так довго йти темними та пустими вулицями.

Кохання, яке Лол пережила до Майкла Річардсона, було для її чоловіка найбільш певною запорукою вірності його дружини. Вона не могла знайти вдруге чоловіка, який би був створений за мірками чоловіка з Т. Біч, або треба було, щоб вона вигадувала, але ж вона нічого не вигадувала, думав Жан Бедфорд.

* * *

Протягом наступних днів Лол шукала адресу Татіани Карл.

Вона не припинила свої прогулянки.

Але світло балу якось раптово потьмяніло. Вона вже не може ясно бачити. Сіра пліснява рівномірно вкриває обличчя й тіла коханців.

Родина Карлів ніколи не жила в С. Тахла. Лол і Татіана спілкувалися лише в коледжі, а також разом проводили канікули в Т. Біч. Їхні батьки не були, так би мовити, знайомі. Лол забула адресу Карлів. Вона написала до Товариства випускників коледжу – після виходу на пенсію батька Карли переїхали, вони жили на березі моря, біля Т. Біч. Після цього переїзду вони ніколи не отримували жодних новин від Татіани. Лол затято продовжувала пошук, вона написала пані Карл довгого та заплутаного листа, щоб сказати їй, як би їй хотілося віднайти Татіану, єдину з її подруг, яку вона ніколи не забувала.

Пані Карл відповіла Лол дуже сердечно й дала їй адресу своєї дочки, яка вже вісім років була одружена з доктором Беньєром у С. Тахла.

Татіана жила у великій садибі на півдні С. Тахла, біля лісу.

Багато разів Лол ходила гуляти в околицях цієї садиби, яку вона вже бачила, як і всі інші садиби в місті.

Вона знаходилася на невеликому узвишші. Великий та лісистий парк не дозволяв добре роздивитися її з фасаду, але позаду, через звивистий накал великої алеї, її було краще видно, від поверхів до балконів, велику терасу на якій Татіана часто проводить час улітку. Саме з цього боку знаходилися залізні вхідні ворота.

Безперечно, у плани Лол не входило стрімголов поспішати до Татіани. Спочатку вона хотіла походити навколо її будинку, поблукати вулицями, які його оточували. Хто знає? Можливо, Татіана б вийшла, вони б зустрілися так, зустрілися б так, ніби випадково.

Але так не сталося.

Напевно, вперше Лол побачила Татіану Карл на терасі, вона, одягнена в купальник, лежала в шезлонгу, на сонці, із заплющеними очима. Другого разу так само. Одного разу Татіани там не було. Там стояв шезлонг і низенький столик із кольоровими журналами. Погода того дня була похмурою. Лол забарилася. Татіана не вийшла.

Тож Лол вирішила завітати до Татіани. Вона сказала своєму чоловікові, що збирається знову зустрітися з давньою подругою з коледжу, Татіаною Карл, фотографію якої вона випадково знайшла під час прибирання. Чи вона коли говорила йому про неї? Вона вже не пам’ятала. Ні. Жан Бедфорд нічого не знав, поки не почув це ім’я.

Оскільки Лол ніколи не виявляла бажання побачити чи зустрітися з кимсь, така ініціатива здивувала Жана Бедфорда. Він почав розпитувати Лол. Вона не відступилася від єдиної причини, яку вона йому назвала: вона хотіла почути новини про своїх колишніх приятельок із коледжу, особливо про Татіану Карл, яка, з її спогадів, була найбільш привабливою серед усіх. Як вона дізналась її адресу в С. Тахла? Вона якось побачила її на виході з кінотеатру в центрі міста. І вона написала до Товариства випускників їхнього коледжу.

Жан Бедфорд звик роками бачити свою дружину поряд із собою, задоволеною, без жодних додаткових вимог. Образ Лол, яка говорить із кимсь – таке неможливо собі уявити, і навіть це може бути неприємним для тих, хто її добре знає. Проте, схоже, Жан Бедфорд нічого не зробив, щоб завадити Лол поводитися, нарешті, як інші жінки. Ця очікувана мить, яка доводила, наскільки їй, із часом, стало краще, мала відбутися рано чи пізно, і він сам цього бажав, певно, згадав Жан Бедфорд, чи хіба ж він волів би, щоб вона лишилася такою, якою вона була впродовж десяти років у Ю. Бриджі, у цій бездоганній віртуальності? Я уявляю собі, який жах пронизав Жана Бедфорда: він мав остерігатися самого себе. Він мусив удавати, що є щасливий з цієї ініціативи Лол. Все, що виводило її з рутини повсякдення, у нього, казав він, просто викликало захват. Чи вона того не знала? А її прогулянки? А чи міг би й він познайомитися з Татіаною Карл? Лол пообіцяла йому це в близькому майбутньому.

Лол придбала собі сукню. Вона відклала на два дні свій візит до Татіани Карл, їй був потрібен час, щоб здійснити цю складну покупку. Вона зважилася на зовсім літню сукню білого кольору. Ця сукня, на думку геть усіх її домашніх, їй дуже пасувала.

Криючись від свого чоловіка, від своїх дітей, від служниць, того дня вона готувалася годинами. Не лише її чоловік, але всі знали, що вона збиралася відвідати свою подругу з коледжу, з якою вона дуже близько товаришувала. Всі дивувалися, але мовчали. Коли вона виходила, нею милувалися, вона подумала, що має дещо уточнити: вона вибрала цю білу сукню, щоб Татіана Карл її краще впізнала, щоб їй було легше; вона пригадує, що то було на березі моря, – як вони бачилися востаннє з Татіаною Карл – то було десять років тому, і під час тих канікул за бажанням одного друга вона весь час вбиралася в біле.

Шезлонг був на своєму місці, столик також, і журнали. Татіана Карл, мабуть, була вдома. То була субота, близько четвертої години. Була хороша погода.

Я гадаю, що все було так:

Лол, укотре вже, обходить садибу, і вже не з надією випадково зустріти Татіану, але щоб спробувати трохи вгамувати це нетерпіння, що збурює в ній хвилювання, яке може змусити її бігти: не слід нічого показувати цим людям, які ще не знають, що їхній спокій скоро буде порушений назавжди. Татіана Карл, за ці декілька днів, стала для неї такою дорогою, що якщо її спроба зараз провалиться, якщо вона зараз не зможе побачитися з нею, вона не зможе дихати в цьому місті, вона помре. Успіх був необхідний. Ось ці самі дні, у більшій мірі навіть, ніж близьке майбутнє, стануть для цих людей такими, якими їх зробить вона, Лол В. Штайн. Вона створить необхідні обставини, потім вона відкриє ті двері, які потрібно: вони увійдуть.

Вона обходить навколо будинку, трохи перебирає той час, який вона сама собі призначила для відвідин. Вона радісна.

У якому загубленому світі Лол В. Штайн навчилася такої непримиренної сили волі, таких методів?

Прийти до Татіани ввечері їй, можливо, здалося б більш привабливим. Але вона, поміркувавши, дійшла висновку, що вона мала виявити розсудливість, і вона підлаштувалася до звичного часу відвідин, усталеного серед буржуазії, до якої вони належали, Татіана й вона.

Вона дзвонить у ворота. Вона навіть бачить, так би мовити, рожеві свої щоки, до яких прилила кров. Вона має бути настільки вродливою сьогодні, щоб це було помітно. Сьогодні, за її бажанням, усі мають побачити Лол В. Штайн.

Покоївка вийшла на терасу, подивилася на неї якусь мить, зникла всередині. За декілька секунд потому Татіана Карл, у свою чергу, у блакитній сукні вийшла на терасу подивитися.

Тераса знаходиться за сотню метрів від воріт. Татіана намагається впізнати, хто ж це прийшов, так несподівано. Вона не впізнає, наказує відчинити ворота. Покоївка знову зникає. Ворота відчиняються, електрична защіпка клацає, звук змушує Лол підскочити.

Вона в середині парку. Ворота зачиняються.

Вона йде вперед алеєю. Вона вже на півдорозі, коли двоє чоловіків приєднуються до Татіани. Один із цих чоловіків – той, кого вона шукає. Він бачить її вперше.

Вона усміхається групі й продовжує повільно йти до тераси. Уздовж алеї, на газоні тепер видно квітники, гортензії відцвітають у затінку дерев. Їхня розплавлена маса, що вже набирає бузкового кольору, напевно, стає зараз єдиною її думкою. Гортензії, гортензії Татіани, у той самий момент, коли Татіана тепер є тою, хто із секунди на секунду вигукне моє ім’я.

– Це ж Лола, я не помиляюся?

Він дивиться на неї. Вона бачить у ньому той самий зацікавлений погляд, що й на вулиці. А це ж Татіана, ось її голос, ніжний, раптом такий ніжний, з давніми барвами, її сумний дитячий голос.

– Ні, але ж це Лол? Я не помиляюся?

– Це вона, – каже Лол.

Татіана бігом спускається з ґанку, підбігає до Лол, зупиняється перед тим, як дійти до неї, дивиться з ледве стримуваним, але й трохи розгубленим, здивуванням, що переходить від приємності до невдоволення, від переляку до заспокоєння. Лол – непрохана дівчинка зі шкільного двору, Лол із Т. Біч, цей бал, цей бал, божевільна, чи вона досі його любить? Так.

Лол опиняється в її обіймах.

Чоловіки з тераси дивилися, як вони цілуються. Вони чули, що про неї говорила Татіана Карл.

Вони дуже близько до тераси. З хвилини на хвилину відстань, що відділяє їх від цієї тераси буде подолано назавжди.

Перед тим, як це станеться, чоловік, якого шукає Лол, раптом опиняється серед полум’я її погляду. Лол, поклавши голову на плече Татіани, бачить це: він злегка похитнувся, він відвів очі. Вона не помилилася.

Від Татіани більше не пахне свіжою білизною дортуарів, де її сміх пробігав вечорами в пошуках вух, яким можна довірити витівки завтрашнього дня. І ось завтрашній день настав. Татіана, вбрана в золотаву шкіру, пахне амброю, зараз, теперішнє, яке кружляє, кружляє в пилюці, і яке нарешті вкладається в крик, ніжний вигук зі зламаними крилами, надрив якого може вловити лише Лол В. Штайн.

– Боже! Лоло, я не бачила тебе десять років.

– Справді, десять років, Татіано.

Обійнявшись, вони підіймаються сходами ґанку. Татіана представляє Лол П’єра Беньєра, свого чоловіка, та Жака Гольда, одного з їхніх друзів мене. Дистанцію подолано.

* * *

Мені тридцять шість, я входжу до цеху медиків Лише рік тому я прибув до С. Тахла. Я працюю в службі П’єра Беньєра в лікарні департаменту. Я – коханець Татіани Карл.

Відколи Лол потрапила до будинку, вона більше ні разу не глянула на мене.

Вона одразу почала розповідати Татіані Карл про фотографію, випадково віднайдену під час недавнього прибирання в кімнатці на горищі – на тому фото вони були разом, узявшись за руки, у дворі коледжу, одягнені у форму, їм було п’ятнадцять років. Татіана не пригадувала цієї фотографії. Я сам повірив у існування такої. Татіана попросила показати їй цю фотокартку. Лол пообіцяла.

– Татіана розповідала нам про вас, сказав П’єр Беньєр.

Татіана взагалі не була говіркою, а цього дня вона говорила ще менше, ніж звичайно. Вона прислухалася до найменшого слова Лол В. Штайн, вона викликала її на розповідь про своє недавнє життя. Вона бажала водночас якнайкраще познайомити нас і дізнатися про неї якомога більше – про її спосіб життя, про її чоловіка, її дітей, її дім, її розклад часу, її минуле. Лол говорила мало, але з достатньою ясністю, чіткістю, щоб заспокоїти будь-кого щодо її теперішнього стану. Але тільки не її, не Татіану. Татіана турбувалася інакше, ніж інші через Лол – те, що їй вдалося дуже добре приховати причину, Татіану засмучувало. Адже насправді ніхто не може остаточно вилікуватися від пристрасті. І, тим більше, пристрасть Лол була невисловленою – Татіана із цим погоджується завжди, попри стриманість, яку вона все ще виявляє щодо тієї ролі, яку вона зіграла в кризі Лол.

– Ти розповідаєш про своє життя, як по писаному, зауважує Татіана.

– З року в рік, – каже Лол, вона зніяковіло усміхнулася, – навколо мене нічого не змінюється.

– Скажи мені дещо. Ти добре знаєш про що я. Коли ми були юними… – благала Татіана.

Лол з усієї сили намагалася зрозуміти, що саме в її юності, яка деталь дозволила Татіані віднайти дещицю цієї приязні, такої живої, яку вона їй дарувала в коледжі. Вона не знаходила. Вона каже:

– Якщо хочеш знати, я думаю, що ми помилилися.

Татіана не відповіла.

Бесіда стала спільною, уповільнилася і, зрештою, заціпеніла, тому що Татіана стежила за Лол, за її найменшою усмішкою, найменшим жестом, і займалася лише цим. П’єр Беньєр заговорив із Лол про С. Тахла, про зміни, які тут відбулися з часів юності двох жінок. Лол знала все про розбудову С. Тахла, про виникнення нових вулиць, про плани забудови передмість, вона говорила про це поставленим голосом, як і про своє життя. Потім знову встановилася тиша. Говорили про Ю. Бридж. Говорили…

Ніщо не могло дозволити розгледіти в цій жінці, навіть побіжно, дивну жалобу, яку носила Лол В. Штайн за Майклом Річардсоном.

Від її божевілля, знищеного, зачищеного, здавалося, ніщо не збереглося, жодного залишку, за винятком її присутності в Татіани Карл цього дня. Причина присутності забарвлювала лінійний та монотонний обрій, але ледь-ледь, адже вона могла, цілком вірогідно, просто занудитися в себе й прийти відвідати Татіану Карл. Татіана запитувала себе, чому все ж таки, чому вона була тут. Це питання було неминуче: Лол не мала нічого такого, щоб сказати, нічого, щоб розповісти їй. Їхні спогади про коледж? – здавалося, її пам’ять про них була дуже вражена, втрачена; про десять років, проведених в Ю. Бриджі, вона розповіла за декілька хвилин.

Я був єдиний, хто знав, через цей погляд, нескінчений, зголоднілий, яким вона подивилася на мене, обіймаючи Татіану, що була конкретна причина її присутності тут. Як то було можливо? Я сумнівався. А оскільки мені ще більше сподобалося віднаходити уточнення цього погляду, я сумнівався сильніше. Він повністю відрізнявся від тих поглядів, якими вона дивилася тепер. Від нього нічого не лишилося. Але підкреслена незацікавленість, яку вона виражала до мене тепер, була надто великою, щоб бути природною. Вона уникала дивитися на мене. Сам я не звертався до неї.

– Як це ми помилилися? – запитала нарешті Татіана.

Напружена, бо не любила, щоб їі так запитували, вона все ж таки відповіла, глибоко засмучена через необхідність розчарувати Татіану:

– Щодо причин. Ми помилилися щодо причин.

– Це я знала, – сказала Татіана. – Тобто… я це підозрювала… все завжди не так просто…

П’єр Беньєр знову перевів розмову, було очевидно, що він був єдиним із нас трьох, кому було важко зносити обличчя Лол, коли вона говорила про свою юність, він знову почав говорити, говорити з нею. Про що? Про красу її саду, адже він проходив повз нього, яка чудова ідея цей живопліт між будинком та вулицею, на якій так багато перехожих.

Здавалося, вона зачула щось, запідозрила, що між мною і Татіаною було щось інше, ніж дружні стосунки. Коли Татіана хоч трохи залишає Лол, коли вона припиняє розпитувати її – це видно ще певніше: Татіана в присутності своїх коханців завжди бунтує проти свого, завжди близького, спогаду про години, проведені в Готелі де Буа. Чи рухається вона, чи підводиться, чи поправляє зачіску, чи сідає її рух завжди плотський. Її тіло дівчинки, її рана, її щасливе горе – цей спогад – він волає, він кличе втрачений рай своєї цілісності, він кличе без кінця, від моменту, коли його втішили. Він є цілісним лише в ліжку готелю.

Татіана подає чай. Лол очима стежить за нею. Ми дивимось на неї, Лол В. Штайн і я. Будь-яка інша іпостась Татіани видається другорядною – в очах Лол і в моїх очах вона є лише коханкою Жака Гольда. Я неуважно слухаю те, що вони тепер згадують удвох легким тоном своєї юності, про волосся Татіани. Лол каже:

– Ой! Твої розпущені коси! Вечорами весь дортуар сходився подивитися на них, тобі допомагали.

І ніколи не йтиметься про білявість Лол, ні про її очі, ніколи.

Чому? Я дізнаюся чому, у який би спосіб мені не довелося це зробити, я дізнаюся.

Це сталося. Поки Татіана знову поправляє зачіску, я згадую про вчорашнє – Лол дивиться на неї – я згадую про те, як вчора поєдналися моя голова, її груди. Я не знаю, що Лол бачила, проте такий погляд, яким вона дивиться на Татіану, змушує мене згадати про це. Мені здається, що моє незнання того, якою може бути Татіана, коли вона зачісується, роздягнена, у кімнаті Готелю де Буа, стає меншим.

Що приховувало в собі це спокійне повернення такого великого кохання, такого сильного, що, як говорили, вона ніби втратила розум? Я остерігався. Вона ніжна, усміхнена, вона говорить про Татіану Карл.

Татіана ж не вірила у вирішальне значення балу в божевіллі Лол В. Штайн, вона відносила його до більш раннього часу в її житті, до більш раннього періоду її юності, вона вбачала її в іншому. У коледжі, казала вона, щось бракувало Лол, вже тоді вона була дивним чином незавершеною, вона ніби прожила свою юність під дією того, чим вона стане, але чим вона так і не могла стати. У коледжі вона була дивом ніжності та байдужості, вона міняла подруг, вона ніколи не боролася з нудьгою, і жодної дівочої сльози. Коли пішов розголос про її заручини з Майклом Річардсоном, Татіана повірила лише наполовину цій новині. Кого б могла знайти Лол, хто міг би затримати всю її увагу? Або принаймні частину її достатню для того, щоби зважитися на добровільний шлюб? Хто міг би завоювати її незавершене серце? Чи ще вважає Татіана, що вона помилилася?

Мені здається, що Татіана мені переказала також розмови, багато розмов, чуток, які ходили в С. Тахла під час одруження Лол В. Штайн. Можливо, вона вже була вагітна своєю першою донькою? Я погано пам’ятаю, у цей момент вони створюють ніби віддалений шум, я більше не розрізняю оповіді Татіани. У цей момент я є одним з усіх цих фальсифікаторів, я знаю – я нічого не знаю. Саме таким було моє перше відкриття з цього приводу – нічого не знати про Лол – це вже знати її. Мені здавалося, можна було знати про неї ще менше, все менше й менше знати про Лол В. Штайн.

Час минав. Лол залишалася. Весь час щаслива, вона не переконувала нікого, що це через зустріч із Татіаною.

– Ти проходиш іноді перед моїм домом? – запитує Татіана.

Лол каже, що таке трапляється, вона прогулюється після обіду, кожного дня, сьогодні вона прийшла навмисно, вона написала багато листів до коледжу і потім до її батьків після того, як вона знайшла ту фотографію.

Чому вона залишається, ще і ще?

Ось уже й вечір.

Вечорами Татіана завжди смутнішала. Вона ніколи не забувала. Цього вечора вона ще дивилася якусь мить надвір: білий прапор закоханих, що мають свою першу подорож, завжди майорить над стемнілим містом. Поразка припиняє бути приреченням Татіани, вона розповсюджується, розтікається на весь всесвіт. Татіана каже, що вона б хотіла здійснити подорож. Вона запитує в Лол, чи вона розділяє таке її бажання. Лол каже, що про це ще не думала.

– Можливо, але куди?

– Ти знайдеш, – каже Татіана.

Вони дивуються з того, що ще ні разу не зустрілися в центрі С. Тахла, але дійсно, каже Татіана, вона мало виходить, у цю пору року вона часто подорожує до своїх батьків. Це неправда. Татіана має вільний час. Весь вільний час Татіани забираю я.

Лол декламує, ніби вірш, своє життя, від одруження: народження дітей, відпустки. Вона деталізує – вона гадає, мабуть, що це те, що вони хочуть знати – розміри останнього будинку, у якому вона жила в Ю. Бриджі, кімната за кімнатою, і достатньо довго, щоб замішання знову охопило Татіану Карл та П’єра Беньєра. Я не пропускаю жодного слова. Насправді, вона розповідає про спустошення будинку з її появою.

– Вітальня там така велика, що там можна було б влаштувати танці. Я так нічого не змогла зробити, щоб вмеблювати її, ніколи нічого не вистачало.

Вона описує ще. Вона говорить про Ю. Бридж. Раптом вона більше не робить це, щоб нам сподобатись, помірковано, як вона, певно, собі це поклала. Вона говорить швидше, гучнішим голосом, її погляд нас відпустив: вона каже, що море зовсім не далеко від садиби, у якій вона жила в Ю. Бриджі. Татіана підхоплюється: море знаходиться в двох годинах від Ю. Бриджу. Але Лол нічого не помічає.

– Тобто без цих нових будівель із вікна моєї кімнати можна було бачити пляж.

Вона описує цю кімнату і помилка залишається… Вона повертається до Т. Біч, який вона не плутає ні з чим іншим, вона знову присутня тут, і володіє всіма засобами.

– Якось я повернуся туди, немає причини цього не зробити.

Я хотів знову впіймати її погляд на собі – я кажу:

– Чому б туди не повернутися цього літа?

Вона подивилася на мене так, як я того бажав. Цей погляд, що вирвався в неї, відвернув плин її думок. Вона відповідала навмання:

– Можливо, цього року. Мені дуже подобався пляж. – І до Татіани: – Ти пам’ятаєш?

Її очі оксамитові, такими бувають лише темні очі, але ж її очі зі стоячої води і зі змішаного мулу, нічого немає в них у цю мить, крім сонної ніжності.

– Ти зберегла ніжність шкіри свого обличчя, говорить Татіана.

Ось воно! У цій усмішці, у дуже радісному глузуванні, на мою думку, не вельми доречному, Татіана раптом упізнає щось.

– А! – каже вона. – Ти колись так само насміхалася, коли тобі таке говорили.

Вона, мабуть, щойно прокинулася від довготривалого сну.

– Я не насміхалася. Ти так думала. Ти така гарна, Татіано, о, я добре пам’ятаю.

Татіана підвелася, щоб обійняти Лол. Інша жінка поступилася місцем цій, непередбачуваній, недоречній, непізнаваній. З кого глузувала вона, якщо глузувала?

Я мав пізнати її, тому що вона жадала, щоб це сталося. Вона порожевіла для мене, усміхається, глузує для мене. Раптом стало жарко, у вітальні Татіани можна задихнутися. Я кажу:

– Ви також вродлива, ви також.

Рухом голови, різким, ніби я дав їй ляпаса, вона повертається до мене.

– Ви вважаєте?

– Так, – каже П’єр Беньєр.

Вона знову сміється.

– Що за думка!

Татіана стає серйозною. Вона гарячково розглядає свою подругу. Я розумію, що вона майже переконана, що Лол іще не зовсім одужала. Вона в цьому глибоко переконана, я знаю це; це божевілля, хай навіть і блякле, яке збереглося в Лол, приводить до поразки жахливу скороминущість усього, трохи вповільнює позбавлену сенсу втрату минулих літ.

– Твій голос змінився, – каже Татіана, – але твій сміх, я б упізнала його навіть через залізні двері.

Лол каже:

– Не хвилюйся, не треба хвилюватися, Татіано.

Опустивши очі, вона чекала. Ніхто не відповідав їй. Це до мене вона зверталася.

Вона схилилася до Татіани, зацікавлена, звеселена.

– Яким він був раніше? Я погано пам’ятаю.

– Грубий, трохи. Ти говорила швидко. Тебе важко було зрозуміти.

Лол почала щиро сміятися.