Текст книги "Пробудження Лол В. Штайн"

Автор книги: Марґеріт Дюрас

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Але заспокоїти Жана Бедфорда було просто, і коли його жінка була присутня – а так було більшість часу – коли вона перебувала посеред свого царства, воно втрачало свою агресивність і спонукало забувати ті запитання, які хотілося собі поставити. Присутність Лол робила такий порядок майже природнім, він їй дуже пасував.

Минуло десять років подружнього життя.

Якось Жанові Бедфорду запропонували вибирати між багатьма кращими посадами в різних містах, і в переліку була С. Тахла. А він завжди трошки жалкував за цим містечком, яке покинув після свого одруження, на прохання матері Лол.

Ті самі десять років пройшли й після остаточного від'їзду Майкла Річардсона. І Лол не лише ніколи про нього не заговорювала, але й поступово з віком ставала веселішою. Отже, якщо Жан Бедфорд трохи вагався перед тим як прийняти цю пропозицію, Лол швидко розвіяла його нерішучість. Вона сказала лише, що була б дуже рада знову побувати в будинку своїх батьків і навіть винайняти його знов.

І Жан Бедфорд зробив їй таку приємність.

Лол В. Штайн облаштувала свій рідний дім у С. Тахла з такою самою прискіпливістю, як і будинок у Ю. Бридж. Їй вдалося навести там такий самий крижаний порядок, життя в домі йшло в такому ж погодинному ритмі. Меблі вирішили не змінювати. Лол багато займалася садком, який перед тим перебував у запустінні, вона й раніше багато займалася ним, але на цей раз зробила помилку у своєму плані. Вона хотіла щоб алеї регулярно розташовувалися у формі віяла навколо портика. Але ці алеї, з яких жодна не сполучалася з іншою, неможливо було використовувати. Жан Бедфорд потішився з цієї забудькуватості. І тоді наробили інших бічних алей, які логічно уможливили прогулянку.

Оскільки становище її чоловіка помітно покращилося, у с. Тахла Лол найняла гувернантку й звільнилася від догляду за дітьми.

Вона мала тепер вільний час. Так раптово. Багато вільного часу. І в неї з’явилася звичка прогулюватися в місті її дитинства і в його околицях.

Упродовж десяти років у Ю. Бриджі Лол так мало виходила, що чоловік іноді змушував її до цього, задля здоров'я. Тепер, у С. Тахла, вона набула цієї звички сама.

Попервах вона виходила лише час від часу, щоб зробити покупки. Потім стала виходити без приводу, регулярно, кожен день.

Ці прогулянки дуже швидко стали необхідними їй, як і все, що стало необхідним іще раніше: пунктуальність, порядок, сон.

* * *

Загладжувати терени, глибоко розорювати їх, розкопувати могили, у яких Лол удає із себе мертву, здається мені більш правильним від моменту, коли потрібно вигадувати ланки, яких мені бракує в історії Лол В. Штайн, більш правильним, ніж нагортати гори, зводити перепони, вигадувати нещасні випадки. Я вважаю, знаючи цю жінку, що вона б воліла, щоб я виправив у цьому сенсі крайню вбогість фактів її життя. Втім, я це завжди роблю, саме починаючи з доволі вмотивованих гіпотез, які вже, на мою думку, отримали початок свого підтвердження.

Отже, якщо про те, що відбувалося далі, Лол не говорила нікому, то гувернантка пам’ятає. Не багато. Але вона пам’ятає про спокій вулиць у деякі дні, про те, як проходили повз будинок коханці, про те, як Лол заглиблювалася в себе. Нещодавно вона відвідала Бедфордів. Ще ніколи вона не бачила, щоб Лол так поводилася. Отже, оскільки, зі свого боку, я гадаю, що також пам’ятаю про деякі речі, я продовжую.

Коли її оселя була вже облаштована – залишалася тільки одна кімната на третьому поверсі, яку треба було вмеблювати – у пообіддя однієї похмурої днини якась жінка пройшла повз будинок Лол і та її помітила. Жінка була не одна. Чоловік, що був із нею, повернув голову й подивився на свіжопофарбований будинок, на парк, у якому працювали садівники. Щойно Лол побачила, як з’являється ця пара на вулиці, вона зачаїлася поза огорожею, і вони її не побачили. Жінка, у свою чергу, теж глянула, але не так прискіпливо як чоловік, ніби хтось, хто вже знає. Вони обмінялися кількома словами, яких Лол не почула, попри тишу, що панувала на вулиці. Але вона дещо почула. Тільки ці окремі слова, які промовила жінка:

– Може, вона померла.

Щойно проминувши парк, вони спинилися. Він узяв жінку у свої обійми й крадькома поцілував її, дуже міцно. Шум авто, змусив його відпустити її. Вони розсталися. Він повернув назад і, вже більш швидким кроком, знов пройшов перед будинком, уже не глянувши.

А у своєму садку Лол не певна, чи впізнала вона ту жінку. Подібності витають навколо цього обличчя. Навколо цієї ходи, навколо цього погляду також. Але цей, упійманий Лол, винуватий, солодкий поцілунок, яким вони обмінялися прощаючись, чи не перегукується він із тим, що ховається в її пам'яті?

Вона більше не шукає тих, кого вона побачила (або не побачила?) знов. Вона чекає.

Лише по проходженні певного часу вона вигадує – вона, яка, здавалося, не вигадувала нічого – ходити вулицями.

Зв’язок між її прогулянками та появою тієї пари я вбачаю не стільки в подібності жінки, яку Лол побачила тільки мигцем, скільки в словах, які перша промовила недбало і які Лол, напевне, почула.

Лол почала рухатися, вона поверталася у свій сон. Лол виходила на вулиці, вона навчилася блукати навмання.

Щойно вона виходила з дому, щойно вона опинялася на вулиці, щойно вона розпочинала свою ходу, прогулянка повністю оволодівала нею, звільняла її від усякого бажання бути чи діяти у відриві від цієї непорушності сновидіння. Вулиці самі несли Лол В. Штайн протягом її прогулянок, я це знаю.

Я йшов за нею назирці багато разів, і ніколи вона мене не помічала, не оберталася, повністю сконцентрована на тому, що бачила поперед себе, прямо.

Тільки незначний випадок, який, можливо, і вона сама не змогла б пригадати, визначав повороти її шляхів: пустота однієї якоїсь вулиці, вигин іншої, дім моди, прямолінійний смуток бульвару, кохання, обійми парочок по закутках садів, під портиками. Тоді вона проходила в релігійному мовчанні. Інколи заскочені зненацька закохані підхоплювалися – вони ніколи не бачили, як вона з’являлася. Тоді вона мусила вибачатися, але таким тихим голосом, що, певно, ніхто ніколи не чув тих її вибачень.

Центр С. Тахла – просторий, модерний, з перпендикулярними вулицями. Житловий квартал розмістився з усім комфортом на захід від центру, він розкинувся широко, без жодної ніяковості, сповнений звивин, непередбачуваних глухих кутів. Вже за цим кварталом починаються ліс та поля, а також дороги. Лол ніколи не заходила так далеко до лісу, що з цього боку С. Тахла. З іншого вона ходила всюди, саме там знаходиться її будинок, що затесався серед індустріального передмістя.

С. Тахла – доволі велике місто, доволі населене для того, щоб Лол, гуляючи, могла бути впевненою що її прогулянки залишаться непоміченими. Тим більше, що вона не надавала переваги жодному з кварталів, ходила скрізь, лише дуже рідко повторно проходила в тих самих місцях.

До того ж, нічого в одязі, у поведінці Лол не могло привернути до неї більш зосереджену увагу. Єдина річ, що змогла б стати предметом такої, – це її особистість сама по собі, Лола Штайн, дівчина покинута в казино Т. Біч, яка народилася і виросла в С. Тахла. Але якщо хтось би і впізнав у ній цю дівчину, жертву жахливо безчесної поведінки Майкла Річардсона, у кого б вистачило недоброзичливості та неделікатності знову заговорити з нею про це? Хто б сказав:

– Можливо, я помиляюся, але ви часом не Лола Штайн?

Навпаки.

Навіть якби пішов розголос про те, що Бедфорди повернулися до С. Тахла і якщо хтось отримав би підтвердження того, побачивши, як проходила вулицею ця молода жінка, ніхто б не підійшов до неї без сумніву, вони вважали, що вона зробила великий крок, повертаючись, і що вона заслуговувала на спокій.

Не думаю, що Лол могло спасти на думку що люди уникали впізнавати її, щоб не опинитися в нелегкій ситуації необхідності нагадати їй про давній біль, про проблему її минулого життя, про момент, з яким вона не йшла ні до кого і, здавалося, виявляла тим бажання забути.

Ні, Лол скоріше присвоїла заслугу свого інкогніто в С. Тахла, розглядала його як випробування, якому кожного дня вона піддавала себе і з якого виходила щоденно переможницею. Певно, кожного разу вона більше заспокоювалася після своїх прогулянок: якщо вона того хотіла, її бачили дуже мало, майже ніколи. Вона думає, що перелилася у форму особистості непевної природи, яка могла б називатися до нескінченності різними іменами й видимість якої залежить від неї самої.

Остаточне поселення подружжя, його впевнена позиція, гарний будинок, достаток, діти, спокійна розміреність ходи Лол, суворість її сірого плаща, її похмурі сукні в стилі тих часів – чи все це не могло вказувати на те, що вона вже назавжди вийшла зі своєї болючої кризи? Я не знаю. Але факт є фактом – ніхто не звертався до неї впродовж цих тижнів блаженного блукання містом, ніхто.

Чи впізнала вона когось у С. Тахла? Крім, хоча й непевно, жінки перед її будинком того сірого дня? Не думаю.

Я бачив, коли стежив за нею, – залишаючись схованим від неї – що вона іноді усміхалася деяким обличчям, або, принаймні, так можна було подумати. Але ця чарівлива усмішка Лол, незмінна самодостатність її усмішки мала таку дію, що люди йшли далі не інакше ніж усміхаючись і собі. Вона мала такий вигляд, ніби глузувала з себе та з інших, трохи знічена, але потішена тим, що знаходиться по той бік широкої ріки, яка відділяє її від мешканців С. Тахла, з того боку, де вони не були.

Так Лол В. Штайн знову опинилася у С. Тахла, своєму рідному місті, у тому місті, яке вона знала напам’ять, не маючи нічого, жодного знаку, що свідчив би про це знання в її власних очах. Вона впізнавала С. Тахла, впізнавала своє місто безперестанку й через те, що пізнала його дуже давно, і через те, що пізнала його напередодні, але без доказів на підтвердження того, вона була відштовхнута цим містом кожного разу – м’яч, попадання якого завжди було однаковим; залишаючись самотньою, вона почала впізнавати менше, потім – інакше, вона почала повертатися день за днем, крок за кроком до свого не-знання С. Тахла.

Цей куточок у світі, де гадають, що вона пережила свій минулий біль, той удаваний біль, стирається помалу з її пам’яті у своїй матеріальності. Чому саме це місце, а не інше? У якому б місці не знаходилася Лол – вона там ніби вперше. Незмінної дистанції спогадів вона вже не має – вона там. Її присутність робить місто чистим, невпізнанним. Вона починає крокувати в розкішному палаці забуття С. Тахла.

Коли вона поверталася у свій дім – Жан Бедфорд про це свідчив у присутності Татіани Карл – вона знов займала місце в тому порядку, який вона сама там установила, вона була радісна, так мало втомлена, ніби щойно прокинулася, вона ліпше зносила своїх дітей, вона ще більше знічувалася перед їхньою волею, бралася навіть, сперечаючись зі служницями, захищати їхню незалежність, підтримувати їхні вибрики, їхнє зухвальство по відношенню до неї, вона вибачала їх завжди; ті маленькі запізнення, які вранці вона не змогла б навіть помітити без страждання, невеличкі відхилення від розпорядку, незначні помилки в нагромадженні її порядку – вона їх ледве помічала після своїх прогулянок. До того ж, вона почала говорити про цей порядок зі своїм чоловіком.

Вона сказала йому якось, що, мабуть, він мав рацію, коли говорив, що цей порядок не був більше таким, яким вони його потребували, – вона не сказала чому – можливо, що вона змінить його, трохи згодом. Коли? Згодом. Лол не уточнила.

Вона говорила кожного дня, так ніби то було вперше, що вона гуляла там чи там, у якому кварталі, але вона не повідомляла про жодну, навіть найнезначнішу подію, при якій вона була б присутня. Жан Бедфорд вважав природньою стриманість своєї дружини щодо її прогулянок. Адже ця стриманість огортала всю поведінку Лол, усяку її дію. Її судження були рідкістю, її оповіді – не існували. Задоволення Лол, щоразу більше, чи не свідчило воно про те, що вона не знаходила нічого ні гіркого, ні сумного в місті своєї юності? Це було головне, так, певно, вважав Жан Бедфорд.

Лол ніколи не говорила про покупки, які вона могла б зробити. Вона ніколи їх і не робила під час своїх прогулянок. І про погоду також вона ніколи не говорила.

Коли йшов дощ, усі її близькі знали, що Лол чатувала на вияснення за вікнами своєї кімнати. Я гадаю, що вона мала знаходити там, у монотонності дощу цей інший край, одноманітний, бляклий, та прекрасний, більш привабливий для її душі, ніж будь-який інший момент її нинішнього життя, цей інший край, який вона шукала, відколи повернулася до С. Тахла.

Зазвичай ранки вона цілком присвячувала своїй оселі, своїм дітям, відправленню цього такого суворого порядку, який лише вона одна мала силу та вміння встановити, але коли йшов надто сильний дощ, щоб виходити, вона ні за що не бралася. Така її господарська лихоманливість – вона намагалася не надто показувати це – повністю розсіювалася, коли вона виходила, або мала виходити, навіть якщо ранок був важким.

Що робила вона в ці години протягом десяти років, що передували? Я запитував у неї. Вона не зуміла чітко сказати мені, чим займалася. У ці самі години в Ю. Бриджі, може, вона нічого не робила? Нічого. Але крім цього? Вона не могла пояснити як саме – нічого. Це було пов’язане з тим, що було за вікнами? Можливо, також, так. Але не тільки.

Ось, що я думаю.

Думки, цілий рій думок, всі однаково уражені безплідністю, щойно прогулянка скінчується – жодна із цих думок ніколи не перетинала порогу її дому – приходять до Лол В. Штайн, поки вона ходить. Можна сказати, що це машинальне переміщення її тіла, яке змушує здійматися їх в усій сукупності у невпорядкованому, неясному, благодатному русі. Лол приймає їх із задоволенням і з однаковим подивуванням. Повітря вривається до будинку, тривожить її, виганяє її. Думки приходять.

Думки, що народжуються та відроджуються, щоденні, весь час одні й ті самі, такі, що приходять у метушні, отримують життя та дихання в пустельному всесвіті, у межах якого панує порожнеча і серед яких одну, одну єдину, вдається з часом, вже наприкінці, прочитати та побачити трохи краще за інші, вона тривожить Лол трохи більше, ніж інші та зрештою затримує її увагу…

Той бал, давній бал, тремтів удалині – він був лише уламком, викинутим на берег океану, нині спокійного, серед цього дощу, у С. Тахла. Татіана пізніше, коли я їй це сказав, розділила мою думку.

– Тож саме через це вона прогулювалася, щоб краще думати про той бал.

Бал помалу оживає, тремтить, чіпляється до Лол. Вона відігріває його, захищає, живить, він росте, постає зі своїх складок, потягується, і однієї днини – він уже готовий.

Вона входить туди.

Вона входить туди щодня.

Пообіднього світла днів того літа Лол не бачить. Вона потрапляє до штучного, чарівливого світла балу Т. Біч. І в цьому замкненому просторі, що навстіж розкривається перед одним її поглядом, вона знову розпочинає минуле, вона наводить там лад, у тій своїй справжній домівці, вона прибирає її.

Розпусна хитруха, каже Татіана, певно, вона завжди думала про одне й те саме. Я думаю так само, як і Татіана.

Я пізнаю Лол. В. Штайн у єдиний спосіб, у який я можу пізнати, – через кохання. Саме через це пізнання я дійшов до такої думки: у численних формах балу в Т. Біч саме розв’язка тримає увагу Лол. Це конкретна мить завершення, коли з нечуваною брутальністю з’являється вранішня зоря і відділяє її від пари, яку утворили Майкл Річардсон та Анн-Марі Штреттер, назавжди, завжди. Кожного дня Лол усе далі й далі просувається у відбудовуванні цієї миті. Їй навіть вдається ледь уловити її приголомшливу швидкість, розкласти її по поличках, розбити її на секунди в надзвичайно нетривкій непорушності, у якій криється, разом із тим, її нескінченна благодать.

Вона прогулюється знову. Вона бачить усе чіткіше, все ясніше те, що вона хоче бачити. Те, що вона відновлювала, – це кінець світу.

Вона бачить себе – і ось у чому полягає її істинна думка – у тому самому місці, у цьому кінці, завжди, у центрі трикутника, у якому зоря та вони двоє довічно залишаються складовими: вона щойно побачила цю зорю, у ту мить, коли вони двоє її ще не помітили. Вона – вже знає, вони – ще ні. Але вона безсила завадити їм дізнатися. І все розпочинається знов.

У цей конкретний момент одна річ, – але яка? – мала бути випробувана, але не була. У цей конкретний момент Лол тримається, розтерзана, не маючи голосу, щоб покликати на допомогу, без аргументів, без доказів нікчемності цього дня перед лицем цієї ночі, вирвана й пронесена від зорі до їхньої пари у впорядкованому та марному сум’ятті всього її єства. Вона – не Бог, вона – ніхто.

Із цією усмішкою Лол звертається, звісно, до цієї хвилини свого життя, про яку вона думає. Наївність можливого болю чи навіть якогось смутку від неї відійшла. Від цієї хвилини лишається тільки її чистий час, що має білість кістки.

І це починається знов: зачинені, наглухо запечатані вікна, бал, оточений стіною свого нічного освітлення, має вміщувати їх, усіх трьох, і лише їх. Лол у цьому впевнена: разом вони б могли бути врятовані від приходу іншого дня. Іншого. Щонайменше.

Що відбулося б? Лол не заходить далеко в тому невідомому, до якого веде ця мить. Вона не має жодного спогаду, навіть уявного, вона не має жодного уявлення про це невідоме. Але ось, що вона думає – вона мусила проникнути туди, саме це їй потрібно було зробити, що це могло б бути назавжди, для її голови, для її тіла, їхній найбільший біль і їхня найбільша радість, що переплелися й переплуталися в усьому, навіть у своєму визначенні, що стало суцільною, але неназваною нестачею одного слова. Я люблю думати, адже я люблю її, що Лол є мовчазною в житті тому, що вона повірила – простір блискавки – що це слово могло існувати. Але через його не-існування вона мовчить. Це могло бути слово-відсутність, слово-діра, розрита в центрі ямки, ямки, в якій усі інші слова могли бути поховані. Його неможливо було б сказати, але його можна було б змусити зазвучати. Величезне, нескінченне, порожній гонг, воно б затримало тих, хто захотів піти, воно б їх переконало в неможливому, воно б заглушило їх до всіх інших слів, крім себе самого, одним махом воно б назвало їх усіх, їх, майбутнє та мить. Будучи відсутнім, створюючи простір нестачі, це слово псує всі інші, заражає їх, це відбувається так само, як із мертвим собакою на пляжі опівдні, ця діра плоті. Як вони були знайдені, інші слова? Серед секонд-хенду яких пригод, паралельних пригоді Лол В. Штайн, задушених у зародку, затоптаних і знищених – о! – що є в цьому, крім кривавих не-завершеностей, нагромаджених уздовж горизонтів, і серед них, це слово, яке не існує, все ж таки там знаходиться: воно чекає на вас на поворотах мови, воно вам кидає виклик – воно ніколи не служило – викликати його, змусити з’явитися за межами його царини, проколотої з усіх сторін, через яку витікають море, пісок, вічність того балу у кінофільмі Лол В. Штайн.

Вони, здивовані, дивилися, як проходять скрипалі.

Потрібно було оточити стінами цей бал, зробити з нього цей корабель світла, на борт якого кожного дня сходить Лол, але який залишається там, у цьому неможливому порту, назавжди приякорений і готовий залишити, зі своїми трьома пасажирами, все це майбутнє, у якому Лол В. Штайн тепер тримається. У деякі рази він має в очах Лол той самий порив, що і в перший день, ту саму фантастичну силу.

Але Лол поки ще не є ні Богом, ні особистістю.

Він би зняв із неї її чорну сукню повільно, з цього часу він би зробив великий етап подорожі, який було б подолано.

Я бачив Лол роздягнуту, поки ще невтішну, невтішну.

Для Лол є неможливим думати про те, що вона буде відсутня в цьому місці, де було здійснено цей вчинок. Цей вчинок не було б здійснено без неї: вона є з ним плоть до плоті, форма до форми, її очі прикуті до його трупа. Вона народжена, щоб бачити його. Інші народжені, щоб померти. Цей вчинок без неї, яка б могла його бачити, він умирає від спраги, він виснажується, він падає, а Лол перетворюється на попіл.

Видовжене та худе тіло іншої жінки з’явилося б помалу. І в прогресії чітко паралельній та зворотній, Лол була б заміщена нею біля чоловіка з Т. Біч. Замінена цією жінкою з точністю до подиху. Лол стримує цей подих: тією мірою, якою тіло жінки являється цьому чоловікові, її тіло стирається, стирається – о насолода – зовсім, геть із цього світу.

– Ти. Ти одна.

Це дуже вповільнене зривання сукні з Анн-Марі Штреттер, це знищення оксамиту її власної особистості, Лол ніколи не могла довести до кінця.

Те, що відбулося між ними, після балу, поза межами її присутності, гадаю, Лол про це ніколи не думає. Хай би він і поїхав назавжди, якщо вона про це думала, після їхнього розриву, попри її волю, свідчило б на його користь, переконало б її в уявленні, яке вона про нього мала, що він ніколи не зміг би пережити жодного істинного щастя, крім щастя швидкоплинності кохання без повернення, зі сміливістю, більше нічого. Майкла Річардсона кохали у свій час надто великим коханням, більше нічого.

Лол більше не думає про це кохання. Ніколи. Воно померло. Навіть запах його – це запах мертвого кохання.

Чоловік із Т. Біч має виконувати лише одне завдання, завжди одне й те саме у світі Лол: Майкл Річардсон кожного дня починає роздягати іншу жінку, а не Лол, і коли інші груди з’являються, білі, під чорною вузькою сукнею, він зупиняється на цьому, засліплений, цей Бог втомлений цим роздяганням, своїм єдиним завданням, і Лол марно чекає, що він знову візьме її. Своїм скаліченим тілом іншої вона кричить, вона марно чекає, вона даремно кричить.

Потім, одного дня, це скалічене тіло ворухнеться в животі Бога.

* * *

Щойно Лол його побачила – вона впізнала його. То був той, хто пройшов повз неї кілька тижнів тому.

Цього дня він був сам.

Він виходив із кіно, десь у центрі міста. Поки всі штовхалися в коридорі, він не поспішав. Коли він вийшов на тротуар, примружив очі на світлі, трохи затримався, щоб подивитися навколо себе. Він не побачив Лол В. Штайн, він ніс свою куртку на плечі, притримуючи рукою, він легко підкинув її, потім – надів, все ще не поспішаючи.

Чи був він схожий на її нареченого з Т. Біч? Ні, він нічим не нагадував його. Чи мав він щось у манері від цього зниклого коханця? Напевне, так – у тому погляді, яким він дивився на жінок. Певно, він упадав за всіма жінками, мабуть, тільки з ними він міг зносити це вимогливе тіло, яке продовжувало вимагати ще і ще, при кожному погляді. Так, у ньому це було, вирішила Лол, він це випромінював, цей перший погляд Майкла Річардсона, той, який Лол знала ще до балу.

Він не був таким молодим, яким здався Лол першого разу, коли вона його побачила. Можливо, вона помилялася. Безперечно, вона подумала, що він, мабуть, був нетерплячим, і, можливо, злегка жорстоким.

Він уважно оглянув бульвар навколо кінотеатру. Лол обійшла будівлю.

Спинившись позад нього, у своєму сірому плащі, Лол чекає, коли він нарешті вирішить, куди йти.

Я ніби бачу це:

Літня спека, яку вона майже не помічала до цього дня, залишаючись неуважною, раптом вибухає і розповсюджується. Ось Лол уже повністю підкорена нею. Все стає нею – вулиця, місто, цей незнайомець. Якою є ця спека, якою є ця втома? Це вже не вперше. Вже кілька тижнів вона ніби відчувала бажання, щоб тут було ліжко, щоб покласти на ньому своє тіло, важке, налите свинцем, якому так важко рухатися, цю безплідну та ніжну зрілість, прямо на краєчку свого падіння, на глуху та зажерливу землю. Ах, яким є це тіло, і раптом вона почувається позбавленою його? Де воно, те тіло жайворонка, яке вона мала до цього часу?

Він вирішив: почав підніматися бульваром. Чи він вагався? Так. Він подивився на годинник і зважився піти саме в цьому напрямку. А Лол, чи могла вона вже назвати ім’я тієї, яку він збирався зустріти? Ще не зовсім. Вона не знає, що саме її вона переслідувала, в образі цього чоловіка із С. Тахла. Але все ж таки для Лол вона вже не лише та жінка, яку вона побачила мигцем біля свого саду, я гадаю, що для Лол вона вже є більшим.

Якщо було конкретне місце, де йому слід бути в певну годину, він ще мав деякий час між цією годиною і оцим самим, теперішнім моментом. Отже, він використовував цей час так, попрямувавши скоріше туди, ніж у якесь інше місце, у неясній надії, яка ніколи не полишала його, як думала Лол, зустріти ще одну жінку, піти за нею, забути ту, з якою він збирався зустрітися. Цей час, він би витратив його в спосіб, який Лол вважала божественним.

Він ішов рівним кроком, проминаючи вітрини. Це вже не вперше впродовж цих кількох тижнів він іде так. На одиноких і вродливих жінок він оглядався, іноді й зупинявся, вульгарний. Лол здригалася кожного разу, ніби він дивився на неї.

Тоді, давно, зовсім юна, вона вже бачила на пляжі таку поведінку, подібну до поведінки багатьох чоловіків у С. Тахла. Чи вона згадала раптом, що страждала через це? Чи усміхалася вона від того? Можливо, ці перші кроки її юності містяться відтоді в ніжній та щасливій пам’яті Лол. Тепер вона помічає їхні погляди, що звернені на неї, у чіткій відповідності. Вона сама не бачить себе і таким чином її можна побачити в інших. Ось вона, всемогутність тієї матерії, з якої її створено. Без певного порту приписки.

Вони йдуть пляжем, для неї. Вони не знають. Вона йде за ним без болю. Його крок широкий, він залишає верх свого тіла майже повністю непорушним, стриманим. Він не знає.

То було в якийсь робочий день. Було мало людей. Наближався розпал сезону відпусток.

Я ніби бачу це.

Обачна, розважлива, вона йде доволі далеко позад нього. Коли він проводжає очима іншу жінку, вона схиляє голову і злегка відвертається. Те, що він, можливо, і може побачити – це ось цей сірий плащ, цей чорний берет, і більше нічого, нічого небезпечного. Коли він спиняється перед вітриною, або чимось іншим, вона уповільнює крок, щоб не спинитися одночасно із ним. Якби вони побачили її, чоловіки з С. Тахла, – вона б утекла.

Вона відчуває бажання переслідувати. Йти за ним, а потім – захопити зненацька, погрожувати раптовим нападом. І це продовжується деякий час. Якщо вона, у свою чергу, бажає бути захопленою зненацька, вона не хоче, щоб це сталося раніше, ніж вона вирішить це сама.

Бульвар злегка піднімається до площі, якої вони досягай разом. Звідтам починаються три інші бульвари, що ведуть до передмістя. З цього боку – починається парк. Галас дітей.

Він пішов тим бульваром, який був якнайдалі від цього парку: прямий бульвар, що його недавно запланували, де вуличний рух є більш пожвавленим, ніж на інших, адже то – найшвидший виїзд із міста. Він прискорив крок. Година вже минала. Запас часу, який він мав перед своїм побаченням, який вони мали обоє, Лол і він, увесь час зменшувався.

Тож цей час він використав у довершений спосіб в очах Лол – для пошуку. Таки ж він його витрачав, він ішов, ішов. Кожен його крок віддається в ній, б’є, б’є точно, в одне й те саме місце – гвіздок у плоть. Уже кілька днів, кілька тижнів кроки чоловіків із С. Тахла б’ють однаково.

Я вигадую, я бачу.

Вона починає відчувати літню задуху, лише коли він робить додатковий до цієї ходи жест, коли він проводить рукою по волоссю, коли він запалює цигарку, і особливо, коли він дивиться на жінок, що проходять повз нього. Тоді Лол здається, що вона більше не має сили йти за ним, і в той же час вона продовжує це робити, переслідувати цього чоловіка з-поміж чоловіків С. Тахла.

Лол знала, куди веде цей бульвар, повз кілька садиб, розташованих на площі, повз робочий квартал, відокремлений від основної частини міста, де знаходиться кінотеатр, кілька барів.

Я вигадую.

На такій відстані він навіть не може почути її кроки по тротуару.

На ній її пласка й тиха взуванка, яку вона надягає для прогулянок. Проте вона вживає додаткового заходу безпеки – знімає свого берета.

Коли він зупиняється на площі, якою закінчується бульвар, вона знімає свого сірого плаща. Вона одягнена в темно-синє, жінка, яку він усе ще не бачить.

Він спинився біля автобусної зупинки. Там було багато людей, набагато більше, ніж у місті.

Тоді Лол обходить площу і стає коло автобусної зупинки навпроти.

Вже й сонце зникло і майже торкалося верхівок дахів.

Він запалив цигарку, зробив кілька кроків уздовж і впоперек з одного і з іншого боку знаку. Поглянув на годинника, побачив, що іще не час, почекав, Лол здалося, що він пробіг очима по всьому просторі навколо неї.

Там були і жінки, у безладній юрмі вони чекали на автобус, перетинали площу, проходили повз зупинку. Жодна з них не могла уникнути його погляду, вигадувала Лол, жодна з них, яка б могла, принагідно, припасти йому до смаку, або, у крайньому разі, припасти до смаку комусь іншому, а не йому, чому б ні? Він не минав жодної спідниці, йому вільно дихалося, там, у натовпі, перед цим побаченням, яким він ласував наперед, яке було близьким, на відстані руки, беручи, уявляючи, що володіє протягом кількох секунд, потім відкидаючи жінок, залишаючись у жалобі по всіх, по кожній, по одній єдиній, по тій, яка ще не існувала, але яка могла би змусити його відчути в останню хвилину нестачу тієї, серед тисячі, яка мала прийти, прийти до Лол В. Штайн і яку Лол В. Штайн чекала разом із ним.

* * *

Вона насправді приїхала, вона зійшла з автобуса, переповненого людьми, які з приходом вечора верталися по домівках.

Як тільки вона прямує до нього, зі своїм дуже повільним, дуже м’яким гойданням стегон, яке перетворює кожну мить її ходи на об’єкт пестливих її лестощів самій собі, потайливих і нескінченних, щойно показується чорна маса цього імлистого, легкого та сухого волосся, під якою – дуже маленьке, трикутне личко, біле, яке ніби захопили величезні очі, дуже світлі, серйозність яких скорботна через невимовні докори сумління, через те, що вона носить це тіло перелюбу, Лол зізнається собі, що впізнала Татіану Карл. Отже, тільки й думає вона, вже тижнями це ім’я відчувається то тут, то там, десь удалині, і ось ім’я її вже тут: Татіана Карл.

Вона була вдягнена скромно, у чорний костюм спортивного стилю. Але її волосся було дуже старанно зачесане, заколоте сірою квіткою, підійняте золотими гребенями, було видно, що вона доклала всіх зусиль, щоб закріпити в нетривку зачіску цю довгу та густу чорну завісу, яка, обрамлюючи обличчя, відтіняла ясний погляд її очей, робила його більш широким і ще більш засмученим. І це все, до чого мав доторкнутися лише один погляд, що не можна було без загрози руйнації залишити на вітрі, вона – Лол це вгадує – ув'язнила під темною вуалеткою, щоб в одну мить він став єдиним, хто порушить та зруйнує чарівну простоту цього всього; один жест – і вона купатиметься у водоспаді свого волосся, про яке Лол раптом згадала і яке вона знову побачила, таке осяйне, і ніяк не пов’язане з цією жінкою. Про неї говорили тоді, що вона буде змушена одного дня обрізати його, це волосся, воно її втомлювало, її плечі могли зігнутися під його вагою, воно могло спотворити її своєю масою, надто великою для її таких великих очей, для її обличчя, такого витонченого, у якому так мало плоті. Татіана Карл не обрізала своє волосся, вона ніби виграла, побившись якось об заклад, можливість мати його надто багато.