Текст книги "Пробудження Лол В. Штайн"

Автор книги: Марґеріт Дюрас

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Я наближаюся до цього тіла. Я хочу доторкнутися до нього. Спочатку руками, а потім губами.

Я став незграбним. У мить, коли мої руки торкаються Лол, згадка про невідомого мерця повертається до мене: він слугуватиме вічним Річардсоном, чоловіком із Т. Біч, ми змішаємося в ньому, безладна суміш цього всього стане одним цілим, і вже не можна буде відрізнити одного від іншого, ні до, ні після, ні під час, ми зникнемо з поля зору, з називання, ми помремо так через те, що забуватимемо саму смерть часточка за часточкою, година за годиною, ім’я за іменем. Дороги відкриваються. Її рот розкривається на моєму. Її відкрита рука на моїй обіцяє різноманітне та єдине майбуття, промениста, єдина рука із зігнутими, зламаними фалангами, легкими, мов перо, які для мене сповнені новизни квітки.

Вона має видовжене та красиве тіло, дуже пряме, негнучке, через дотримання постійного стирання, поступового зникання, вирівнювання на певний манер, завчений ще з дитинства, тіло вихованки пансіонату, яка подорослішала. Але її ніжна покірливість уся цілковито виражається в її лиці та в рухах її пальців, коли вони торкаються до речі або до руки.

– Часом ваші очі такі світлі. Ви така білява.

Волосся Лол дещо повторює квіткову фактуру її рук. Засліплена, вона каже, що я не помиляюся.

– Це так.

Її погляд сяє під дуже низько опущеними повіками. Слід звикати до розрідженості повітря навколо цих маленьких блакитних планет, до яких тяжіє погляд, піддаючись смертельній небезпеці.

– Ви виходили з кінотеатру. То було минулого четверга. Ви пригадуєте, як тоді було спекотно? Ви тримали вашу куртку в руках.

Я слухаю. Між словами весь час закрадаються звуки скрипки, інструмент шаленіє на деяких руладах, повторюється.

– Навіть не думаючи про це, ви не знали, що вдіяти із собою. Ви виходили з цього чорного коридору, з кінотеатру, до якого ви зайшли самотній, щоб згаяти час. Того дня ви мали час. Вийшовши на бульвар, ви роздивлялися навколо себе жінок, що проходили.

– Як ви помиляєтесь!

– А! Можливо, – вигукує Лол.

Її голос знов став тихим. Як, напевно, за її юності, але вона зберегла всю його нескінченну повільність до останку. Вона сама собою опиняється в моїх руках, закривши очі, чекаючи, що відбудеться щось інше, її тіло вже передвіщає близьке вшанування цього. Ось воно, сказане зовсім тихо:

– Жінка, що прийшла на автобусну зупинку потім, то була Татіана Карл.

Я не відповідаю їй.

– То була вона. Ви були тим чоловіком, який мав рано чи пізно до неї прийти. Я це знала.

Її повіки вкриваються дрібною росою поту. Я цілую заплющені очі, їхня рухливість під моїми губами, її заховані очі. Я відпускаю її. Я залишаю її. Я іду в інший кінець вітальні. Вона залишається там, де стоїть. Я запитую.

– Це не тому, що я схожий на Майкла Річардсона?

– Ні, це не так, – каже Лол. – Ви на нього не схожі. Ні, – вона розтягує слова, – я не знаю, чому.

Скрипка припиняє грати. Ми замовкаємо. Вона заводить знов.

– У вашому номері світилося, і я бачила Татіану, яка проходила у світлі. Вона була оголена, оповита своїм чорним волоссям.

Вона не рухається, її погляд зупинився на парку, вона чекає. Вона щойно сказала, що Татіана оголена, оповита своїм чорним волоссям. Ця фраза – остання, яку було висловлено. Я чую: «оголена, оповита своїм чорним волоссям, оголена, оголена, чорним волоссям».

Два останні слова звучать особливо, з однаковою та дивною напругою. Дійсно, Татіана була такою, якою Лол її щойно описала, оголена під своїм чорним волоссям. Вона була такою в зачиненій кімнаті, для свого коханця. Напруженість фрази раптом посилюється, повітря виляскує навколо неї, фраза вибухає, вона розриває смисл. Я чую її з оглушливою силою, і я не розумію її, і я навіть більше не розумію, що вона нічого не означає.

Лол усе ще далеко від мене, прикута до підлоги, все ще звернена до саду, очі її не моргають.

Оголеність Татіани, вже роздягненої, виростає в перетримці, яка весь час позбавляє її найменшого сенсу. Пустота стає статуєю. Основа її тут – у цій фразі. Пустота – це Татіана, оголена, оповита своїм чорним волоссям, це сам факт. Він перетворюється, стає всюдисущим, факт уже не вміщує факт, Татіана виходить за межі самої себе, розповсюджується через відкриті вікна на місто, на дороги, багно, рідину, болітце оголеності. Ось вона, Татіана Карл, раптом між Лол В. Штайн та мною. Фраза щойно померла, я більше нічого не чую, це тиша, вона померла в ногах Лол, Татіана на своєму місці. Ніби сліпий, я торкаюся, я більше не впізнаю нічого з того, до чого я вже торкався. Лол чекає, що я визнаю не просто мою згоду щодо неї, але що я більше не боятимусь Татіани. Я більше не боюся. Ми вдвох у цю мить бачимо Татіану, оголену, оповиту її чорним волоссям. Я промовляю наосліп:

– Розкішна шльондра. Татіана.

Вираз обличчя змінився. Зараз Лол має вимову, якої я в ній ще не знав, жалібна та гостра. Звір розлучений із лісом спить, він снить про екватор народження, у тремтінні, його сонячний сон плаче.

– Найкраща, найкраща від усіх, правда ж?

Я кажу:

– Найкраща.

Я підходжу до Лол В. Штайн. Я цілую її, лижу, відчуваю її, цілую її зуби. Вона не рухається. Вона стала вродливою. Вона каже:

– Який надзвичайний збіг.

Я не відповідаю. Я ще тримаю її далеко від себе, самотню, посеред вітальні. Здається, вона ще не помітила, що я віддалився. Я говорю ще:

– Я покину Татіану Карл.

Вона сповзає на підлогу, німа, вона має позу нескінченного благання.

– Я вас благаю, заклинаю вас – не робіть цього.

Я підбігаю до неї, піднімаю її. Інші могли б помилитися. Її лице не виражає жодного болю, але тільки впевненість.

– Що?

– Я вас благаю.

– Скажіть чому?

Вона каже:

– Я не хочу.

Нас ніби десь замкнули. Всі відлуння помирають. Поволі, дуже мало, я починаю ясно бачити. Я бачу стіни, гладенькі, у яких немає жодної розетки – щойно їх тут не було, вони тільки що звелися навколо нас. Якби мені запропонували рятуватися, я б не зрозумів. Моє незнання саме по собі було замкненим. Лол стоїть переді мною, вона знов благає, раптово мені набридає перекладати її.

– Я не покину Татіану Карл.

– Так. Ви маєте з нею ще раз зустрітися.

– У вівторок.

Скрипка замовкає. Вона зникає, залишаючи за собою зяючі кратери найближчого спогаду. Мене жахають усі інші люди, крім Лол.

– А ви? З вами? Коли?

Вона каже, що в середу, називає місце й годину.

Я не повертаюся до себе. У місті ще все закрите. Тож я іду до садиби Беньєрів, потім я заходжу до середини через хвіртку садівника. У вікні Татіани світиться. Я стукаю в шибку. Вона вже звикла. Вона вдягається дуже швидко. Зараз лише третя ранку. Вона все робить дуже тихенько, хоча, я в тому впевнений, П’єр Беньєр все знає. Але для неї дуже важливо робити все так, ніби це було таємницею. Вона гадає, що в С. Тахла її вважають за вірну дружину. Ця репутація їй дорога.

– А у вівторок? – питає вона.

– У вівторок також.

Я припаркував машину далеко від воріт. Ми йдемо до Готелю де Буа, поки ми були в садибі, всі ліхтарі вже згасли. У машині Татіана запитує:

– Якою була Лол після нашого відходу?

– Розважливою.

* * *

Коли я підійшов до вікна в Готелі де Буа, де я чекав на Татіану Карл, у вівторок, у призначену годину, то було наприкінці дня, мені здалося, що я побачив між підніжжям пагорба та готелем чиїсь неясні обриси, жінку, чия попеляста золотавість серед стебел жита не могла мене ввести в оману, і, хоча я був готовий до всього, я мав дуже бурхливе переживання, істинну природу якого я розпізнав не відразу: щось між сумнівом та жахом, відразою та радістю, спокусою кричати «обережно», рятуватися, відштовхнути назавжди чи назавжди віддатися коханню до всієї Лол В. Штайн. Я придушив крик, я молив Всевишнього про допомогу. Я вийшов, бігом кинувся до виходу, я повернувся, я кружляв кімнатою занадто самотній для того, щоб любити, або більше не любити, страждаючий, страждаючий від нікчемної недостатності мого єства, щоб пізнати цю подію.

Потім переживання трохи заспокоїлося, воно замкнулося саме на собі, я зміг уміщувати його в собі. Цей момент збігся з миттю, якої я відкрив, що вона також мала мене бачити.

Я брешу. Я не відходив від вікна, пересвідчившись, до сліз.

* * *

Раптом золотавість перестала бути такою самою, вона поворухнулася, потім завмерла. Я подумав, що вона, мабуть, помітила, що я відкрив її присутність.

Тож ми дивилися одне на одного. Я так подумав. Скільки часу?

Я повернув голову, майже виснажений, подивився на правий бік житнього поля, де її не було. Саме з того боку підходила Татіана, у своєму чорному костюмі. Вона сплатила таксистові й повільно йшла серед вільх.

Вона відкрила двері номера не стукавши, дуже тихенько. Я попрохав її підійти зі мною на хвильку до вікна. Татіана підійшла. Я показав їй пагорб та поле жита. Я стояв позад неї. Таким чином я показав їй Татіану.

– Ми ніколи не дивимось туди, але з цього боку готелю досить красиво.

Татіана нічого не побачила й повернулася вглиб кімнати.

– Ні, цей краєвид сумний.

Вона покликала мене.

– Немає там на що дивитися, ходи до мене.

Жодною мірою не жаліючи її, Жак Гольд приєднується до Татіани Карл.

Жак Гольд оволодів Татіаною Карл нещадно. Вона не чинила жодного опору, нічого не сказала, ні від чого не відмовилася, була в захваті від такого оволодіння.

Їхня насолода була великою та взаємною.

Ця мить абсолютного забуття Лол, ця мить, ця розпливчаста блискавка, в однорідному часі їі спостереження. Не маючи найменшої надії її відчути, Лол бажала її прожити. І вона її прожила.

Прив’язаний до неї, Жак Гольд не міг розійтися з Татіаною Карл. Він поговорив із нею. Татіана Карл була не певна в призначенні слів, які їй сказав Жак Гольд. Безперечно, вона не повірила, що вони були звернені до неї, ні до іншої жінки, відсутньої сьогодні, але ці слова виражали потребу його серця. Але чому саме цього разу, а не іншого? Татіана намагалася знайти відповідь у їхній історії.

– Татіано, ти моє життя, моє життя, Татіано.

Просторікування свого коханця цього дня Татіана слухала спочатку з насолодою, яку вона любить, – бути в обіймах чоловіка невизначеною жінкою.

– Татіано, я люблю тебе, я люблю тебе. Татіано.

Татіана погодилась, втішаюча, по-материнськи ніжна:

– Так, я тут, я з тобою.

Спочатку з утіхою, адже вона любить бачити, як вільно чоловіки почуваються поряд із нею, потім – раптово – відсторонена в згубному перлинному виблискуванні слів.

– Татіано, сестро моя, Татіано.

Почути те, що він сказав би, якби вона не була Татіаною, о! Таке солодке слово.

– Як оволодіти тобою ще більше, Татіано?

Мабуть, вже годину ми були там, усі втрьох, вона бачила, як ми по черзі з’являлися в обрамленні вікна – цього дзеркала, яке не відбивало нічого й перед яким вона, певно, з насолодою відчувала таке бажане усунення своєї особистості.

– Можливо, не знаючи того… – промовляє Татіана, – ти і я…

Нарешті настав вечір.

Жак Гольд почав знов і знов, і з усе більшою трудністю оволодівати Татіаною Карл. У якусь мить він почав безперервно говорити до іншої, якої не бачив, яка не чула його, але у зв’язку з якою він опинився дивним чином.

А потім прийшла мить, коли Жак Гольд уже не був здатен знову оволодіти Татіаною Карл.

Татіана Карл подумала, що він заснув. Вона його залишила для перепочинку, пригорнулася до нього. А він був за тисячу миль від цього місця. Ніде. Десь у полях. І він чекав, що знову, ще раз він захопить її. Але марно. Вона думала, що він спав, і говорила з ним:

– О ці слова, ти мав би мовчати, ці слова, які вони небезпечні.

Татіана Карл була засмучена. Вона не була тією, яку він міг би полюбити. Але чи не могла б вона бути нею, настільки ж, як і інша. Від самого початку було зрозуміло, що вона проста жінка із С. Тахла. І нічого більше. Нічого. Було ясно, що вона не вважала, що приголомшлива зміна Майкла Річардсона щось означала в цьому рішенні. Але яка прикрість раптом – ці слова почуття. Втрачені. Можливо.

Цього вечора, вперше після балу в Т. Біч, каже Татіана, вона знов віднайшла, відчула в роті той самий смак, смак цукру серця.

Я повернувся до вікна, вона все ще була там, там, у полі, самотня і непомітна ні для кого. Я дізнався це про неї в ту ж мить, коли дізнався про моє кохання до неї – її безмежна самодостатність із дитинними руками.

Він знов повернувся до ліжка, ліг біля Татіани Карл. Вони обійнялися серед свіжості вечора, що народжувався. Через відкрите вікно було чути аромат жита. Він сказав це Татіані.

– Аромат жита?

Вона відчула його. Вона сказала йому, що вже пізно і що їй слід було повертатися. Вона призначила йому зустріч за три дні, боячись, що він відмовиться. Він погодився, навіть не перевіряючи, чи вільний він того дня.

У кроці від дверей вона спитала, чи міг би він їй сказати щось про свій стан.

– Я хочу з тобою побачитись, – каже він, – зустрітися ще і ще.

– О, ти не повинен був так говорити, не слід.

Коли вона пішла, я вимкнув світло в номері, щоб дозволити Лол відійти подалі від поля й дістатися до міста без ризику зустрітися зі мною.

* * *

Наступного дня я домовляюся про те, щоб після обіду на годину залишити лікарню. Я шукаю її. Я проходжу перед кінотеатром, перед яким вона мене знайшла. Я проходжу перед її будинком: двері до вітальні відкриті, машини Жана Бедфорда немає, сьогодні четвер, я чую сміх дівчинки, що доноситься з галявини, на яку виходять вікна більярдної зали, потім уже сміх двох дівчат, який перемішується, у неї тільки дівчата, трійко. Покоївка виходить на ґанок, молода й доволі вродлива, у білому фартушку, вона виходить на алею, що веде до галявини, помічає мене, який зупинився на вулиці, усміхається мені, зникає. Я йду. Я хочу уникнути необхідності їхати до Готелю де Буа, але я їду туди, зупиняю машину, я об’їжджаю готель на доволі великій відстані, я їду навколо житнього поля, поле пусте, вона приходить, лише коли ми там є, Татіана і я. Я їду геть. Я повільно проїжджаю по головних вулицях, мені спадає на думку, що, можливо, вона знаходиться у кварталі, де живе Татіана. Вона там. Вона на бульварі, що проходить повз її будинок, у двохстах метрах від нього. Я зупиняю машину і йду за нею назирці. Вона йде до кінця бульвару. Вона йде досить швидко, її хода легка, красива. Вона здається мені вищою, ніж у ті два рази, що я її бачив. На ній її сірий плащ, чорний капелюшок без крис. Вона повертає праворуч, у напрямку, що веде до її дому, вона зникає. Я повертаюся до машини виснажений. Тож вона продовжує свої прогулянки, і я зможу, хай у мене й не виходить чекати на неї, зустріти її. Вона йшла досить швидко, часом вона вповільнювала ходу, майже спинялася, потім ішла знов. Вона була вищою, ніж у себе вдома, більш стрункою. Цей сірий плащ на ній я впізнав, чорного капелюшка без крис – ні, на ній його не було в житньому полі. Ні, я також ніколи не підійду до неї. Я не скажу їй: «Я не зміг чекати до такого-то дня, до такої-то години». Завтра. Чи виходить вона в неділю? Ось уже цей день. Він величезний і прекрасний. Я не маю чергування в лікарні. Один день віддаляє мене від неї. Я годинами шукаю її, на машині, пішки. Її дім завжди однаковий, з відкритими вікнами. Машини Жана Бедфорда все ще немає, немає й дівчачого сміху. О п’ятій я маю іти на чай до Беньєрів. Татіана нагадує мені про запрошення Лол на понеділок – вже післязавтра. Безглузде запрошення. Можна подумати, що вона намагається чинити, як інші, каже Татіана, впорядковано. Увечері, цього недільного вечора, я повертаюся знову до її будинку. Дім із розчиненими вікнами. Скрипка Жана Бедфорда. Вона там, вона там у вітальні, вона сидить. Її волосся розпущене. Навколо неї рухаються три дівчинки. Вона не рухається, відсутня, вона не говорить до дітей, діти так само не звертаються до неї. Одна за одною, а я там залишався досить довго, дівчатка цілують її та йдуть. У вікнах на другому поверсі вмикається світло. Вона залишається в салоні, у такій самій позі. Раптом, ось вона усміхається сама до себе. Я не кличу її. Вона встає, гасить світло, зникає. Вже завтра.

Чайний салон біля вокзалу Грін Таун. Грін Таун знаходиться менше ніж за годину їзди від С. Тахла. Це вона призначила це місце, цей чайний салон.

Вона вже була там, коли я приїхав. Там не людно, адже ще досить рано. Я побачив її одразу, одну серед пустих столиків. Вона усміхнулася мені з глибини чайного салону, завороженою усмішкою, нещирою усмішкою, відмінною від тієї, яку я знаю.

Вона прийняла мене майже ввічливо, з ґречністю. Але коли вона підняла очі, я побачив варварську радість божевільну, лихоманкою якої було охоплене все її єство: радість від того, що вона тут, навпроти нього, з таємницею, яку він має в собі, яку вона ніколи в ньому не відкриє, він це знає.

– Як я вас шукав, як довго я ходив вулицями.

– Я прогулююся, – каже вона. – Хіба я забула вам сказати? Довго, кожного дня.

– Ви говорили це Татіані.

Знову я подумав, що можу зупинитися на цьому, просто дивитися на неї.

Одне споглядання її мене руйнує. Вона не вимагає жодного слова й вона могла б витримати нескінченне мовчання. Я б хотів діяти, говорити, висловити довге ревіння, створене з усіх слів розплавлених, які знов стали однією магмою, зрозумілою для Лол В. Штайн. Я замовкаю. Я кажу:

– Я ніколи ще так не чекав цього дня, коли нічого не відбудеться.

– Ми йдемо до чогось. Навіть якщо нічого не відбувається, ми просуваємося до якоїсь мети.

– Якої?

– Я не знаю. Мені щось відомо лише про недвижність життя. Тож коли вона порушується – я це знаю.

Вона знов наділа ту саму білу сукню, що й першого разу, коли прийшла до Татіани Карл. Її видно під розстебнутим сірим плащем. Оскільки я дивлюся на сукню, вона зовсім скидає сірий плащ. Так вона показує мені свої оголені руки. У її свіжих руках – літо.

Вона говорить зовсім тихо, схилившись уперед:

– Татіана.

Я не сумнівався, це – поставлене питання.

– Ми зустрілися у вівторок.

Вона це знала. Вона стає вродливою, тією вродою, яку пізно вночі, чотири дні тому, я в неї вирвав.

Вона запитує з видихом:

– Як?

Я відразу не відповів. Вона подумала, що я неправильно зрозумів питання. Вона продовжує:

– Якою була Татіана?

Якби вона не заговорила про Татіану Карл, я б сам це зробив. Вона стривожена. Вона сама не знає, що зараз відбудеться, що викличе відповідь. Ми вдвох перед питанням, перед зізнанням.

Я приймаю це. Я вже прийняв у вівторок. І навіть, певно, від перших митей моєї зустрічі з нею.

– Татіана чарівна.

– Ви не можете обходитися без неї, чи не так?

Я бачу, що мрію майже досягнуто. Плоть розривається, кровоточить, прокидається. Вона намагається слухати внутрішній шум, їй це не вдається, вона перевантажена досягненням, хай навіть і не завершеним, свого бажання. Її повіки б’ються під дією надто сильного світла. Я припиняю дивитися на неї в той час, у який продовжується надто довге завершення цього моменту.

Я відповідаю:

– Я не можу без неї.

Потім, це неможливо, я знову дивлюся на неї. Її очі наповнилися слізьми. Вона придушує дуже велике страждання, у якому вона не тоне, яке, навпаки, вона підтримує, з усіх своїх сил, на межі його найвищого вияву, який був би вираженням щастя. Я не кажу нічого. Я не приходжу їй на допомогу в цьому порушенні її єства. Мить закінчується. Сльози Лол, знов стримані, повертаються до затаєного потоку сліз її тіла. Мить не зрушилася, не привела ні до перемоги, ні до поразки, вона нічим не забарвилася, лише заперечуючи все, проминуло задоволення.

Вона каже:

– Так буде ще краще, ви побачитеся з Татіаною через деякий час, скоро.

Я усміхаюся їй, все ще в тому ж стані – одночасно незнаючий та попереджений щодо майбутнього, яке визначає вона одна, сама не знаючи того.

Ми обоє нічого не знаємо. Я кажу:

– Я б хотів.

Вона змінюється на лиці, блідне.

– Але ми, – говорить вона, – що ми зробимо з цим?

Я розумію цей вердикт, я б сам промовив його на її місці. Я можу поставити себе на її місце, але в тому, у чому вона не хоче.

– Я б також хотіла, – говорить вона.

Вона стишує голос. На її повіках виступив піт, смак якого я знаю від тієї ночі.

– Але Татіана Карл тут, єдина у вашому житті.

Я повторюю:

– Єдина в моєму житті. Саме так я кажу, коли говорю про неї.

– Це потрібно, так треба, – говорить вона і додає: – Тепер, оскільки я вас кохаю.

Слово перетинає простір, шукає і зупиняється. Її слово зупинилося на мені.

Вона кохає, кохає того, хто мусить кохати Татіану. Ніхто, ніхто не любить Татіану в мені. Я є частиною перспективи, яку вона зараз будує з вражаючою впертістю, я не боротимусь. Татіана мало по малу проникає, ламає двері.

– Ходімо, пройдемося. Я маю вам дещо сказати.

Ми пішли бульваром, поза вокзалом, де саме було мало людей. Я взяв її під руку.

– Татіана прийшла трохи пізніше за мене в номер. Іноді вона це робить навмисно, щоб спробувати змусити мене подумати, що вона не прийде. Я це знаю. Але вчора в мене було безумне бажання, щоб Татіана була поряд зі мною.

Я чекаю. Вона не ставить запитань. Як дізнатися, чи вона точно знає, що я бачив її серед жита? До того ж, вона не розпитує. Я знов починаю говорити.

– Коли вона прийшла, вона мала цей достойний вигляд, ви знаєте, її вигляд, коли її мучить сумління, вигляд нещирого сорому, але ми знаємо, ви і я, що за цим ховається в Татіані.

– Маленька Татіана.

– Так.

Я розповідаю Лол В. Штайн:

Татіана знімає свій одяг і Жак Гольд дивиться на неї, дивиться із цікавістю на ту, яку вже не кохає. Зі спаданням кожного елементу одягу він усе більше впізнає це ненаситне тіло, до існування якого він є байдужим. Він уже вивчив це тіло і знає його краще, ніж сама Татіана. Він усе ж таки довго дивиться на його прогалини білого, який нюансується на вигинах форми або чистою блакиттю артерій, або брунатним кольором сонця. Він дивиться на неї, аж допоки втрачає, випускає з уваги тотожність кожної форми, усіх форм і навіть цілого тіла.

Але Татіана говорить.

– Але Татіана щось говорить, – шепоче Лол В. Штайн.

Для її затишку я б вигадав Бога, якби це було потрібно.

– Вона називає ваше ім’я.

Я не вигадав.

Він ховає обличчя Татіани Карл під простирадлами й таким чином він має в руках її тіло, позбавлене голови, у повному своєму розпорядженні. Його сваволя повертає це тіло, розсуває його члени або збирає їх, напружено споглядає його непереборну красу, входить у нього, завмирає, у забутті чекає на вологу, забуття тут.

– О, як Татіана вміє віддаватися, яке диво, це має бути надзвичайно.

Це побачення, вони обоє, він і Татіана, дістали з нього багато задоволення, більше ніж зазвичай.

– Чи вона більше нічого не говорить?

– Вона говорить про Лол В. Штайн під простирадлом, що вкриває її.

Татіана розповідає з багатьма подробицями й часто повертається до одних і тих самих про бал у міському казино, де Лол, як кажуть, втратила розум. Вона дуже довго описує худорляву жінку вбрану в чорне, Анн-Марі Штреттер і пару, яку вони утворювали з Майклом Річардсоном, як у них вистачало сили танцювати ще і ще, як було зовсім дивно бачити, що вони змогли зберегти цю звичку в цьому урагані ночі, який, здавалося, вигнав з їхнього життя будь-яку звичку, навіть, каже Татіана, звичку кохання.

– Ви не уявляєте, – говорить Лол.

Знов потрібно змусити Татіану замовкнути під простирадлом. Але потім, ще пізніше, вона знов починає. У той момент, коли вони прощаються, вона запитує в Жака Гольда, чи він знов бачився з Лол. І хоча він не був певний нічого, що було між ними з цього приводу, він вирішує збрехати Татіані.

Лол спиняється.

– Татіана не зрозуміла б, – каже вона.

Я нахиляюся, я відчуваю її лице. Вона має дитинний аромат, подібний до тальку.

– Я дозволив їй піти першою, всупереч нашій звичці. Я згасив світло в номері. Я довгий час залишався в темряві.

Вона проходить повз відповідь на відстані подиху, саме час сказати інше – сумне:

– Татіана завжди так поспішає.

Я відповідаю:

– Так.

Вона говорить, дивлячись на бульвар:

– Те, що відбулося в цьому номері між Татіаною і вами, – я не спроможна пізнати. Я ніколи не дізнаюся. Коли ви мені розповідаєте – йдеться про інше.

Вона знов починає ходити, зовсім тихенько запитує:

– Але це ж не я, правда, це Татіана, з головою, захованою під простирадлом?

Я обіймаю її, я мушу зробити їй боляче, вона злегка скрикує, я відпускаю її.

– Це для вас.

Ми ходимо під стіною, нас не видно. Вона дихає, прихилившись до моїх грудей. Я більше не бачу її обличчя, такого ніжного, його напівпрозорих обрисів, її майже завжди здивованих очей, здивованих, шукаючих.

І ось коли думка про її відсутність стала для мене нестерпною. Я їй висловив цю болісну думку, яка прийшла до мене. Вона сама, вона не відчувала нічого подібного, вона була здивована. Вона не розуміла.

– Чому б я десь зникла?

Я вибачився. Але цей жах – і я нічого не можу вдіяти – вже тут. Я впізнаю відсутність, її вчорашню відсутність, мені її бракує кожної миті, і навіть тепер.

Вона говорила зі своїм чоловіком. Вона сказала йому, що вважає, що між ними все скінчилося. Він не повірив їй. Чи не говорила вона йому подібних речей раніше? Ні, ніколи вона того не робила.

Я питаю: Чи вона завжди поверталася?

Я говорив природно, але вона не помилилася щодо раптової зміни мого глосу. Вона каже:

– Лол завжди поверталася, тільки не з Жаном Бедфордом.

Вона починає довгий відступ про страх, який вона має: у її оточенні припускають можливість того, якось із нею може трапитися рецидив, особливо її чоловік. Ось чому вона не говорила з ним настільки прямо, як їй хотілося б. Я не запитую, на які підстави міг би спиратися цей страх. Вона цього не говорила. Певно, вона ніколи не говорила про цю загрозу протягом десяти років.

– Жан Бедфорд гадає, що врятував мене від відчаю, я ніколи цього не заперечувала, я ніколи не говорила йому, що все було не так.

– Чому?

– З тої миті, коли ввійшла та жінка, я більше не кохала мого нареченого.

Ми сидимо на лаві. Лол пропустила потяг, яким пообіцяла собі поїхати. Я цілую її, вона повертає мені мої цілунки.

– Коли я говорю, що я більше не любила його, я хочу сказати, що ви не уявляєте, до чого можна дійти у відсутності кохання.

– Скажіть мені слово, щоб це висловити.

– Я не знаю.

– Життя Татіани важить для мене не більше, ніж життя незнайомки, далекої, чийого імені я навіть не дізнаюся.

– Це ще більше.

Ми не розлучаємося. Я відчуваю її на своїх губах, вона розпалена.

– Це заміщення.

Я не відпускаю її. Вона говорить зі мною. Потяги проїздять повз нас.

– Ви прагнули їх бачити?

Я беру її губи. Я заспокоюю її. Але вона вивільняється. Дивиться на землю.

– Так. Я більше не була на своєму місці. Вони забрали мене із собою. Я знову залишилася без них.

Вона злегка супить брови й це для неї настільки не притаманне, що я тривожуся.

– Я іноді боюся, що це знову розпочнеться.

Я більше не обіймаю її.

– Ні.

– Але цього не слід боятися. Це лише слово.

Вона зітхає.

– Я не розумію, хто є на моєму місці.

Я притягаю її до себе. Її губи свіжі, майже холодні.

– Не змінюйся.

– Але якщо одного дня я… – вона спотикається на слові, якого не знаходить, – чи мені дозволять гуляти?

– Я вас сховаю.

– Вони помиляться того дня?

– Ні.

Вона обертається і говорить зовсім голосно, усміхаючись із запаморочливою впевненістю.

– Я знаю, що ви, ви зрозумієте, що б я не вчинила. Потрібно буде лише довести іншим, що ви маєте рацію.

За мить я заберу її назавжди. Вона зіщулюється, готова до того, щоб її забрали.

– Я б хотіла лишитися з вами.

– Чому ні?

– Татіана.

– Дійсно.

– Ви могли б так само кохати Татіану, – каже вона, – це було б подібно до…

Вона додає:

– Я не розумію, що відбувається.

– То буде подібним.

Я запитую:

– Навіщо ця вечеря за два дні?

– Так треба, для Татіани. Давайте помовчимо хвилинку.

Її мовчання. Ми не рухаємось, наші обличчя ледве доторкаються одне до одного, без єдиного слова, довго. Шум потягів зливається в єдиний шум, ми його чуємо. Вона говорить мені не рухаючись, лише кінчиками губ:

– У певному стані зникає всякий слід почуття. Я вас не кохаю, коли замовкаю в певний спосіб. Ви помітили?

– Я помітив.

Вона потягається, вона сміється.

– І потім я знов починаю дихати, – каже вона.

Я маю зустрітися з Татіаною в четвер о п’ятій. Я їй кажу це.

* * *

Отже, цей обід у Лол відбувся. Туди було запрошено ще три особи, з якими не були знайомі ні Беньєри, ні я. Літня пані, викладач у консерваторії Ю. Бриджу, двоє її дітей, молодий чоловік та молода жінка, на чийого чоловіка, вочевидь, дуже чекав Жан Бедфорд, і який мав з’явитися лише після вечері.

Я прийшов останнім.

Я не призначив зустрічі з нею. У ту мить, коли вона сідала на потяг, вона сказала, що ми призначимо її цього вечора. Я чекаю.

Вечеря відносно мовчазна. Лол не чинить жодного зусилля для того, щоб вона була менш мовчазною. Можливо, вона цього навіть не помічає. Упродовж усього вечора вона не завдає собі клопоту, щоб пояснити, хай навіть віддаленим натяком, чому вона нас тут зібрала. Чому? Мабуть, ми єдині люди, яких вона знає достатньо, щоб запросити до себе. Якщо Жан Бедфорд і має друзів, то переважно серед музикантів, я знаю від Татіани, що він зустрічається з ними без дружини, не вдома. Лол зібрала разом усіх своїх знайомих, це очевидно. Але навіщо?

Між літньою пані та Жаном Бедфордом точиться тиха, не помітна для інших, бесіда. Я чую: «Якби молоді було відомо про наші концерти, повірте мені, ми мали б повні зали». Молода жінка говорить із П’єром Беньєром. Я чую: «Париж у жовтні». Потім: «…Я нарешті зважилася на це».

І знову Татіана Карл, Лол В. Штайн і я – ми збираємося разом: ми мовчимо. Цієї ночі Татіана телефонувала мені. Вчора я шукав Лол і не знайшов її ні в місті, ні вдома. У вітальні, де вона зазвичай збирається зі своїми дівчатами, світло не вмикалося… Я погано спав, весь час перебував у тому самому сумніві, який розвіює тільки день, що хтось щось помітить, що їй більше не дозволять виходити одній у С. Тахла.

Здається, Татіана нетерпляче чекає завершення вечері, вона занепокоєна. Мені видається, що вона має щось спитати в Лол.

Ми весь час мовчимо, майже повністю. Татіана запитує в Лол, де вона збирається провести відпустку. У Франції, відказує Лол. Ми знов мовчимо. Татіана дивиться на нас, по черзі, вона, певно, помітила, що та увага, яку ми приділяли одне одному того разу, у Лол, зникла. Від нашого останнього побачення в Готелі де Буа – я часто сам проходжу на вечерю до Беньєрів – вона більше не говорила зі мною про Лол.

Розмова поступово стає спільною. Господині ставлять питання. Три запрошені особи перебувають із нею в дуже приязному знайомстві. З нею поводяться трішки лагідніше, ніж того вимагають її слова, або відповіді. У цій ніжній приязні – за нею спостерігає також її чоловік – я бачу ознаку минулої та майбутньої тривоги, постійної тривоги, у якій мають жити всі її близькі. До неї говорять тому, що так треба, але її відповідей бояться. Чи цього вечора тривога помітніша, ніж завжди? Не знаю. Якщо це не так, мене ця тривога заспокоює, я бачу в ній підтвердження того, що сказала мені Лол про свого чоловіка: ні Жан Бедфорд і ніхто інший ні про що не підозрює. Тоді, єдиний його клопіт, видається, – це завадити своїй дружині сказати щось небезпечне на людях. Особливо цього вечора. Він дивився несхвально на цю вечірку, яку він усе ж таки дозволив Лол організувати. Якщо він стережеться когось, то це Татіана Карл, наполегливий погляд Татіани на його дружину – я добре це бачу, я часто дивлюся на нього – він його помітив. Він не забуває про Лол, коли говорить про свої концерти з літньою пані. Він кохає Лол. Але позбавлений її, він, мабуть, так і залишиться люб’язним. Потяг – як це не дивно, – який викликає в нас двох Лол В. Штайн, скоріше віддаляє мене від нього. Я не думаю, що він знає її якось інакше, ніж через поголос про її колишнє божевілля, певно, він гадає, що володіє жінкою, сповненою несподіваних принад, з яких не найменшим елементом є загроза. Він думає, що захищає свою дружину.