Текст книги "Навіжені в Перу"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Чувак, у нас повідпадали колеса.

– Йоманарот!!! – заволав я і кулею вилетів з кабіни. – Цього не може бути!

Одначе Тьомику не примарилося: всі чотири колеса роз’їхались врізнобіч і лежали зараз дисками догори, причавлені днищем машини.

– Всьо, – розвісив вуха Тьомик, – нам тепер гайки.

На довершення всього Джумбо голосно чхнув, внаслідок чого покрівлю будки зірвало й відкинуло геть, наче поривом ураганного вітру. Далі мастодонт вистромив допитливу мордяку над кабіною і зацікавлено позирав на нашу трійцю, неначе промовляючи: «Шо такоє? Чьо стоїмо?» А потім знову взявся ритмічно хитатися, розтоптуючи жалюгідні залишки транспортного засобу і тихенько виспівуючи лейтмотив з «Маріо».

– Максе… Максе… – тремтячим голосом прошепотіла Маруся. – І що нам тепер робити? – в очах дівчини застиг невимовний відчай.

Я глитнув слину і прошипів:

– Я не знаю.

– А як же твій план? Як же твоя супер-блок-схема, де все передбачено?

– Дівко, я не міг спрогнозувати, що у вантажівки відваляться всі чотири колеса зразу… – грубо відрубав я.

Отож ситуація була ще та. Ніч. Ліма. Ми стирчимо посеред безлюдної вулиці в кількох кварталах від історичного центру. Перед нами – машина без коліс і з погнутою бляшаною будкою. В будці сидить поцуплений із зоопарку слон. А до Трухільйо – 540 кілометрів.

– У тебе є запасний план? – трохи оговтавшись, звернувся до мене напарник.

Я гарячково обдумував, як вибратися з халепи.

– Запасного нема. Але знаєш… у нас все ще є генеральний, тільки тепер він трохи помінявся, – загадково відказав я.

Затим, тихенько лаючись та бідкаючись на свою лиху долю, я випхав слона з будки. Джумбо щось ображено воркотав, але не опирався і слухняно вийшов на вулицю. Понурою велетенською громадою він вимальовувався наді мною у темряві ночі. Поодалік, вирячивши від страху та відчаю очі, тупцяли Артем з Марусею. Якби якийсь перуанець випадково наткнувся зараз на нашу компанію, то, певно, з’їхав би з глузду з перестраху.

Кількадесят секунд я напружено оглядав вайлувату тварину, сумніваючись, що він піде слідом за мною. Здавалося, легше зсунути з місця гору. Одначе вибору не було: я став до нього в півоберта і поманив рукою. Джумбо рвучко підняв хобота, замахнувся і… м’яко поклав його на моє плече. Маруся скрикнула, прикривши рот долонькою. Я теж ледь не наваляв у штани, причому як спереду, так і ззаду. Нічого страшного не трапилось: слон не задушив і не пошматував мене. Зібравшись з силами, я без поспіху закрокував вулицею, і тоді Джумбо… слухняно потюпав за мною, не знімаючи вологого й теплого хобота з м’язів трапеції.

– Не відставайте, – кинув через плече товаришам, і всі разом ми задріботіли крізь лабіринт вуличок перуанської столиці.

Через три години, коли над горизонтом на сході проступили невиразні пурпурові смужки, передвіщаючи прихід світанку, наш бравий загін опинився в самому серці бідацьких кварталах на півночі Ліми. Рушати далі було надто ризиковано; тепер нам потрібно було, по-перше, заховати слона і, по-друге, самим пересидіти де-небудь до темряви.

Зненацька мій погляд наткнувся на замшілий мотель, оточений брудними халупами. Не роздумуючись, я повів слона за собою до входу в нічліжку.

За рецепцією куняв молодий перуанець з немитим волоссям і сережками у вухах та носі. Судячи з характерного запаху, який витав у передпокої, хлопець був під кайфом. Я грубо розштовхав його і, не маючи ніякого конкретного плану, вирішив діяти експромтом:

– У нас тут слон, – кажу. – Можна ми у вас переднюємо?

– Шо-о? – спросоння пробубнів накурений молодик.

– У нас із собою слон, і нам потрібно десь перечасувати до вечора, – повторюю.

– Що за жарти, ґрінго? Який іще слон?

Я нічого не відповів і обкотив хлопця важким поглядом. Певно, прочитавши мої думки, він трохи відхилився і зазирнув мені за спину, після чого зблід, схопився на ноги і заверещав:

– О, Мадре де Діос! Слон! У них слон! Сло-о-он!!! Рятуйся, хто може!!!

Затим, перекидаючи стільці та шафки, бідолаха кулею вилетів з мотелю через чорний хід.

– Ідіот, – крізь зуби вилаявся я, забираючи Джумбо подалі від цього місця. – Він зараз розбудить усю столицю. Треба рушати далі…

Через кілька кварталів ми натрапили на більш-менш пристойний hospedaje, гостьовий будиночок, що мав стоянку у внутрішньому патіо, укриту високими цегляними стінами від допитливих очей з вулиці. Цього разу я діяв обережніше, чемненько спитавши у чергового, чи є у них вільні кімнати.

– Скільки вас? – уточнив заспаний прислужник.

– Троє.

Перуанець мляво кивнув:

– У нас є одна вільна кімната.

– Дуже добре. І ще нам одне парковочне місце, будь ласка, – бовкнув я, – для… хм… для…

– Ось реєстраційний бланк для вселення. Запишіть свої імена та марку машини, а потім, я вийду і покажу вам, де припаркуватись.

Я взяв ручку і вписав у анкету три вигаданих імені, сподіваючись, що у такій дірі метрдотель не перевірятиме паспортів. У місці, де треба було вказати марку авто, чесно нашкрябав «слон». Сонний прислужник узяв папірець з моїх рук і, навіть не глянувши на нього, повів мене до внутрішнього патіо: показувати місце для стоянки.

– А де ваша ма…

Тут він звів очі і надибався поглядом із Джумбо, який за звичкою, тихенько бумкаючи і попихкуючи, розкачувався посеред патіо. Кілька секунд бідолаха ошаліло кліпав очима, потім крадькома зиркнув на бланк і побачив акуратно виведене «un elefante» у графі «Марка машини». Хлопець почухався, ще раз глипнув на слона, а тоді тицьнув на вільне місце коло протилежної стіни і мовив:

– Ну… ставте його туди…

За кілька хвилин ми ввалилися у номер і втомлено повалилися на ліжка, застелені брудною постіллю, що аж кишіла блощицями. Виснажена переживаннями цієї ночі, Маруся відразу заснула. Тьомик, дочекавшись поки його подруга рівненько засопе, повернувся на бік і тихо мовив:

– Пробач, чувак… Я не думав, що все так обернеться.

Я невиразно знизав плечима.

– Дарма я послухав її, Максе. Може, здамо його поліції, – запропонував мій товариш.

– Ні, – я рішуче мотнув головою, виставивши щелепу вперед. Якщо вже я берусь за якесь діло, то обов’язково доводжу його до кінця. – Відступати нема куди.

– Тоді що ти збираєшся робити?

– Довірся мені, друже, – поважно відказую товаришеві. – Під час планування я, звісно, не міг знати, що у вантажівки підкосяться колеса, зате передбачав найгірший сценарій розвитку подій, цебто коли з невідомих причин ми не зможемо довезтислона до Трухільйо.

Затим я дістав з нагрудної кишені сорочки складений учетверо листок паперу і передав його Артемові, пояснюючи:

– Це я випросив у Педро Суфісьєнтеса. Сподівався, що він не знадобиться, але…

Мій товариш розгорнув записку і прочитав її впівголоса.

Checklist procedure [26]26
  Чек-ліст процедура – в авіації перелік чітких послідовних інструкцій для виконання певної дії (наприклад, пуску двигунів) чи маневру (зльоту, посадки тощо).


[Закрыть]по підготовці слона Джумбо до переходів на далекі відстані

(застосовувати в екстрених випадках)

1. Розбудити на світанні, не пізніше 6:00. Якщо слон проспить, то прокинеться у поганому настрої і довго йти не зможе.

2. Ретельно перевірити підошви. Для цього слід ляснути слона по нозі між коліном та стопою. Після того, як він зігне ногу в коліні, обстежити подушку ступні. При необхідності очистити її від камінців та інших сторонніх предметів.

3. Переконатися, що нічого не заважає нормальному диханню слона, іншими словами, чи не закладений у нього ніс, цебто хобот. Для цього слід міцно здушити хобот біля кінчика, потримати кілька секунд, а тоді різко відпустити. Відчувши, що хобот стиснуто, слон напружиться і висякається. (Примітка: ні в якому разі не стояти перед слоном під час цієї процедури!) З метою покращення інгаляції перед походом протерти хобот вологою ганчіркою.

4. Нагодувати слона з розрахунку 1,5 кг сіна, 0,5 кг моркви та 2–3 буханки хліба на кожний кілометр запланованого шляху, але загалом не менше, ніж 30 кг сіна, 10 кг моркви і 5—10 буханок хліба. Витрата води складає 3…5 літрів на кілометр, щоправда, для пустельних районів Перу може сягати навіть 10 л/км. При правильному харчуванні слон за день зможе пройти 60…80 кілометрів.

5. Перед довгим походом не давати слону солодкого!

– Я не розумію, що це означає… – промимрив Тьомик.

– Ми поведемо слона пішки через пустелю, – спокійно відкарбував я.

– Через Сечуру?

– Так.

Артем відкинувся на спину, закрив обличчя руками і проказав:

– Fuck me…

Надворі світало…

Прокинувшись відразу після обіду, я першим ділом переконався, що слон на місці. Затим вжив спеціальних заходів для маскування чи, як кажуть військові, з метою надання слону скритності під час пересування. Насамперед, роздобувши три слоїчки з сірою, жовтою та білою фарбою, пофарбував слона в захисний плямистий колір (ну, щоб хоботний не дуже кидався в очі у пустелі). В результаті Джумбо зробився схожим на бронетранспортер миротворчого контингенту НАТО в Іраку. Для більшого ефекту задля маскування вух я прикрутив йому над головою два висушені кущі чаппаралю.

Через кілька годин Артем та Маруся, вийшовши з мотелю, вражено пороззявляли роти. Мабуть, просто не могли впізнати Джумбо.

– Ну що? – гордо спитав я, милуючись результатами виконаної роботи. – Правда, він тепер схожий на піщаний пагорб?

Тьомик лиш прицмокнув язиком, а кучерява сказонула, аж бризкаючи сарказмом:

– Він тепер схожий на слона, заляпаного фарбою, з драним кокошником над вухами.

«От лахудра, – розсердився я, – хоч би мовчала вже, якщо нічого не тямиш у маскуванні». Але, розуміючи, що зараз не час виясняти стосунки, стримано відказав:

– Треба вшиватися звідси…

Незабаром стемніло, я озброївся GPS-навігатором і повів тварину на північ, туди, де починалася велетенська пустеля Сечура. Мій товариш і дівуля сиділи, притулившись один до одного, на шиї слона.

Щоб відірватися від переслідувачів, які, безперечно, вже шукають нас, я вирішив йти, не спиняючись цілу добу, аж до наступного вечора.

6

Полудень наступного дня…

Погоня. За нами погоня. Я зауважив її хвилин п’ять тому. Кільканадцять темно-синіх машин з червоними мигалками і чорними смугами на боках з’явилися на горизонті і, розтинаючи розмите марево, прудко мчали по шосе. Вони були ще далеко, настільки далеко, що до нас не доносилося скигління сирен та рев перегрітих двигунів, які астматично заковтували сухе пустельне повітря через прорізи решіток радіаторів, одначе я підрахував, що при нинішній різниці у швидкості переслідувачі наженуть нас щонайбільше за чверть години.

Джумбо тим часом розмірено дріботів по обочині Панамериканської магістралі, намотуючи 8…9 км/год. Це нормальна, так звана маршова швидкість слонів. Але це аж ніяк не нормально, коли вам на п’яти наступають перуанські копи.

Через хвилину переслідувачі наблизилися настільки, що їх помітив Тьомик.

– Максе, ти бачиш? Там… там… – при цьому мій товариш дуже сильно зблід.

– Копи… – похмуро мовлю.

– Нам кінець, Максе? – насупилась Маруся, спрямувавши погляд на горизонт.

Я нічого не відповів. Чесно кажучи, у цей момент я страшенно злився сам на себе. Я сильно пошкодував, що дозволив цим двом філантропам і збоченцям, які зараз сидять переді мною на спині Джумбо самі не свої від страху і відчаю, переконати мене пристати на їхню дурнувату авантюру. Одначе нічого змінити не міг: тепер ми в одній упряжці, чи то пак, на одному слоні. Відтак, не гаючи часу, я смикнув Джумбо за праве вухо, спрямувавши тварину на схід у незайману пустку Сечури.

Невдовзі кортеж переслідувачів, завиваючи сиренами і горлаючи щось у мегафони, досягнув того місця, звідки ми завернули в пустелю. На кілька секунд автомобілі завмерли, але згодом, певно, підкоряючись чиїйсь команді, рвонули за нами навпростець крізь дюни. Але, як я й передбачав, Сечура досить швидко остудила запал переслідувачів: одна за одною поліцейські машини загрузали в піску, застрягали поміж вапнякових горбків та заглибин.

Пальбу по нас не відкривали, либонь, побоюючись нашпигувати свинцем слона, тому якоїсь миті я повірив, що ми ось так відносно легко спекалися ревнителів закону. На жаль, я помилявся. Поліцейські покидали автомобілі, перегрупувалися і тісною ватагою підтюпцем почесали за нами. Погоня тривала…

– Вони наближаються, – застерегла Маруся.

– Максе… – пробелькотів Тьомик. – У мене є пропозиція.

Я звів на напарника запитальний погляд.

– Пропоную здатися! – випалив він. – Хто за повну і безоглядну капітуляцію?

Я нахмурився. Маруся промовчала, прикусивши нижню губу. Вона відмовлялася вірити в те, що все закінчиться так тупо.

– У мене є краща ідея, – кажу. – Ми можемо врятуватись, просто… просто потрібно розігнати це вайло, треба примусити його бігти швидше!

Під час підготовки до викрадення я вичитав, що в екстрених умовах середньостатистичний слон може розвивати швидкість 40 км/год., у виняткових випадках – дещо більшу. Шкода, але наш Джумбо, схоже, до таких спринтерів не відносився. Ми взялися ляскати його по спині, по боках та по сраці, ми товкли його кулаками, шльопали і давали йому розмашисті ляпаси, а він, зараза, вперто не хотів розганятися навіть до двадцяти кілометрів за годину. Добродушний слоняра виріс у неволі і, либонь, навіть не здогадувався, що може бігати; ручному хоботному просто було невтямки, на біса йому гнати пустелею з такою космічною швидкістю. Крім того, Джумбо був уже немолодий і підсвідомо розумів, що тварині його складу, форми та ваги не личить у такому солідному віці скакати пустелею, наче якійсь дурнуватій антилопі в сезон тічки.

Переслідувачі наздоганяли нас і бралися оточувати півколом, коли зненацька мене осяяло.

– Придумав! – кричу. – Я знаю, як розігнати його до сотні!

– Сотні чого? – здивувалася дівчина.

– Сотні кілометрів за годину!

Тьомик і Маруся підозріливо перезирнулися, але я говорив настільки впевнено, що вони просто не могли засумніватися в моїх словах. Обоє верескнули і на радощах заплескали в долоні. Хлопець і дівчина навіть не стали перепитувати, як саме я збираюсь надати лоходонту такого шаленого прискорення, – настільки сильним вважався мій авторитет у слонознавсті.

– Я знав, Максе! – зрадів мій товариш. – Я знав, що ти знайдеш вихід! Саме тому я завше покладаюся на тебе.

Щоправда, вже за мить я посерйознішав.

– Але, чувак, – звертаюсь до напарника, – затям: це діло вельми небезпечне. Існує велика імовірність того, що слон поведеться неадекватно, і замість того, щоб розганятися… ну, тоді…

– Що тоді? Кажи начистоту.

– Тоді, швидше за все, до сотні доведеться розганятись нам, рятуючись від нього…

Проте Тьомик не це не зважав. Він затулив мого рота рукою і твердо проказав:

– Друже, у нас немає іншого виходу. Ризик є ризик. Ми повинні відірватися від переслідування, інакше нам усім кінець. Я повністю покладаюся на тебе: чини, як знаєш.

– Тоді слухай мене уважно. Зараз я повертаюся до тебе спиною, лягаю на живіт і закладаю ноги тобі на плечі. Ти міцно хапаєш мене за щиколотки і спускаєш вниз головою так, щоб моя пика опинилися навпроти слонячого хвоста. Зрозумів?

Напарник почухав за вухом:

– Я нічого не зрозумів, але зроблю все, як ти сказав.

Я підбадьорливо поплескав товариша по плечу, затим зняв зі штанів пояс і перевірив, чи міцно тримається на ньому масивна металева бляха. Потому ліг на живіт, заклав ноги на плечі Артемові і підповз до слонячої корми.

– Спускай, – командую. – Тільки обережно.

Тьомик нахилився – я зісковзнув униз. Проминувши хвіст, гукнув товаришеві, щоб той спинився і так і тримав мене… Вони висіли прямо переді мною. Вони – це слонячі «батарейки».

– Гей там, нагорі! – гукнув я. – Повна бойова готовність. Зараз почнемо набирати швидкість! Тьомо, зберись!

Напарник сильніше стиснув мої ноги і припав ближче до масивного тулуба тварини. Затим я прошепотів: «Боже, поможи!», замахнувся паском над головою і… що було сили вперіщив бляхою слону по «батарейках»…

Ляснуло добряче, аж луна прокотилася…

Наступні кілька мілісекунд мені було дуже страшно, так лячно, що аж дух перехопило. По-перше, я все ще теліпався вниз головою між ногами Джумбо, а по-друге, я розумів, що після оцих от кількох мілісекунд слон може побігти, а може й не побігти, і тоді станеться щось таке, через що дуже багато народу (ми, копи, випадкові водії на Панамерикані) пожалкує сьогодні, що народилися на світ Божий.

Спочатку слон оглушливо протрубив і затрясся, неначе ракета перед стартом. Громоподібний рик, вирвавшись з прямого напруженого хобота, рознісся навсібіч пустелею і примусив поліцейських злякано спинитись. Потому Джумбо обдав мене хмаркою вихлопних газів і… кулею понісся через пустелю, аж земля задвигтіла.

Його ноги мелькали з такою швидкістю, що я просто не встигав від них ухилятися, раз по раз стукаючись головою то об одну, то об другу. Сіро-жовте полотно пустелі пропливало перед моїми очима з неймовірною швидкістю.

– У нас вийшло! – горлав десь над моєю головою (хоча якщо бути точним, то над задницею) Тьомик.

Маруся спочатку вилаяла мене, звинувативши у жорстокому поводженні з тваринами, але згодом, помітивши, як швидко більшає відстань між нами і переслідувачами, заткнулася. Поліцейські стали і зачудовано глипали на нас крізь біноклі, просто не ймучи віри тому, що бачать.

Наступного ранку одна зі столичних газет зі смаком описуватиме, як молодий лейтенант з відділу надзвичайних ситуацій столичної поліції спочатку сполотнів, а потім довго-довго тер очі, ніяк не наважуючись доповісти про побачене своєму начальнику. Зрештою тремтячою рукою він підніс рацію до губ і, розуміючи, що на кар’єрі у спецслужбах можна ставити жирний хрестик, розгублено промимрив:

– Сеньйоре капітан, доповідаю поточну обстановку… У п’ятистах метрах попереду бачу об’єкт пошуків, цебто слона. За минулу ніч слон поміняв окрас на плямистий, а над його вухами виросли два кактуси… – лейтенант ще раз притулив бінокля до очей. – Е-е-е… перепрошую, сеньйоре капітан, відставити кактуси! То звичайнісінькі корчі, кущі з колючками… Об’єкт пошуків… хм… слон цебто, рухається пустелею в напрямку норд-норд-ост зі швидкістю… кгм… п’ятдесят вузлів, не менше… Що?.. Підтверджую, сеньйоре капітан, п’ятдесят миль за годину… Підозрювані тікають разом зі слоном… цебто на слоні. Зловмисників троє: дівчина років 23–25 та двоє молодих чоловіків приблизно такого ж віку. Судячи із зовнішності, всі троє – іноземці, вірогідно, європейці. На даний момент підозрювана сидить на шиї у слона, один підозрюваний умостився в напівлежачому положенні трохи позад неї і тримає за ноги третього підозрюваного. Третій підозрюваний, звісившись головою вниз, щось покрикує і час від часу тицяється носом слону в задницю… Що, сеньйоре капітан?.. Для чого тицяється?.. Не можу знати, сеньйоре ка… Ні, не вживав! Увесь наряд з самого ранку тверезий, мов борсуки!

– Витягуй мене! – тим часом кричав я, задихаючись пилюкою, що вилітала з-під ніг слона, та вихлопними газами, що вилітали з-під його хвоста.

– У нас вийшло!! – все ще не міг нарадуватися мій напарник. – Марусько, у нього вийшло! Він примусив слона бігти.

– Витягніть мене, ідіоти!

– Що ти кажеш, Максе? За тупотом Джумбо тебе погано чути!

– Витягни мене назад, трясця твоїй матері!!!

Тьомик зрештою второпав, що від нього вимагається, і виволік мене на спину хоботного. Спершу я перевірив, чи працює на такій швидкості керування, наказавши Марусі смикнути слона за ліве вухо. На нашу спільну радість, підкоряючись виробленим рефлексам, Джумбо слухняно повернув праворуч і погнав, не знижуючи швидкості, на північ. Лиш тоді я обернувся і уважно обстежив пустелю на південному заході. Переслідувачів не було – копів проковтнуло пустельне марево.

На радощах я трохи захопився і лупонув бляхою слону по спині. Джумбо неправильно потрактував цей жест, оскільки видав відчайдушне «ту-ту!», наче паровозик, і почесав уперед ще швидше! Камуфляжні кущі повідпадали, але на такій швидкості вони були нам просто непотрібні.

– Скільки? – поцікавився Тьомик, перекрикуючи шум вітру над головою.

Ми всі тепер лежали, розпластавшись, на слоні: Маруся у виїмці між головою та спиною, Тьомик на горбку на спині, а я – з самого заду, постійно зісковзуючи і ризикуючи звалитися з слона на повній швидкості.

Я глипнув на супутниковий навігатор.

– Якщо ця штуковина не бреше, то сімдесят чотири цілих і дві десятих кілометра за годину!

– Це просто якийсь космос! Максе, ти не знаєш, вони часом не літають?

Я знизав плечима, а потім витяг інструкцію з експлуатації, дістав з кишені простого олівця і в самому низу таблиці нашкрябав: «влупити по яйцях – розгін до 70…75 км/год.».

7

Під вечір, буквально за кілька хвилин до заходу сонця, ми кулею пролетіли через якесь поселення на узбережжі Тихого океану. Я встиг помітити ветхі халупи з глиняної цегли на окраїнах, трохи охайніші будівлі в центрі, навіть пожежну станцію. Джумбо, здавалося, селища просто не зауважив. Скинувши на обочину пожежну машину, збивши кілька колон з лівого крила будівлі мерії, поваливши навзнак дерев’яну дзвіницю та розігнавши до бісової матері цілу похоронну процесію, він помчав далі у пустелю. Наче ракета, чесне слово…

Небо сіріло. Наближалася ніч. Слон біг, низько, якось так по-собачому нахиливши голову, притиснувши вуха до тулуба і ні на йоту не збавляючи швидкості.

– Слухай, Максе… цейво… а як його зупинити?.. – несподівано спитав Тьомик.

Я знизав плечима.

– Може, спробувати закрити йому очі, і тоді він сам спиниться? – підказала дівчина.

Я розсудив, що пропозиція слушна. Ми мерщій помінялися з Марусею місцями і перебралися в носову частину слона. Мій товариш знову вхопив мене за ноги і обережно спустив з голови Джумбо…

Проблема була в тому, що відразу до обох очей я не діставав. Коли прикривав ліве око, слон злегка забирав управо, коли праве, виходило навпаки – хоботного тягнуло ліворуч. При цьому результуючий вектор швидкості ніскільки не зменшувався. Крім того, якщо раніше, звисаючи з кормової частини Джумбо, я постійно лупився писком у його м’яку задницю, то тепер виходило так, що ми зі слоном постійно буцкалися лобами. Слону-то, звісно, нічого, але мені це не дуже подобалося.

– Зараза! – вилаявся я. – Нічого не вийде, Тьомо! Тягни мене назад.

– Що сталося?

– Я не можу дотягтися до обох очей відразу.

– От дідько! І що тепер робити?

– Може, виколоти одне око, – несміливо запропонував я.

– Ні-і-і!!! – в один голос закричали мої напарники.

– Тоді, певно, доведеться чекати, поки він не здохне…

Тьомик і Маруся лежали поруч, бліді й перелякані, відчайдушно вчепившись у слонячий карк. Від тривалої тряски й перенапруження я теж почувався далеко не найкращим чином. Мене страшенно нудило, спина боліла, м’язи передпліч вкрилися візерунком набряклих вен, а кисті рук дрібно тремтіли. Якщо ця скажена трясця продовжуватиметься ще хоч півгодини, я, певно, розвалюсь на частини, немов заіржавілий робот.

А слон все біг і біг, потвора…

8

Джумбо різко спинився прямо посеред пустелі лиш тоді, коли землю огорнула непроглядна темрява.

Ми втрьох важко попадали на пісок. Тьомик з подружкою гучно спорожняли шлунки (їх добряче закачало під час марш-кидка Сечурою), а я лежав і віддихувався, роздивляючись поцятковане холодними зорями небо над пустелею. Подумки я поклявся, що більше ніколи не розганятиму слона до такої швидкості.

Незабаром виявилось, що Джумбо має вельми специфічний характер. Самі того не бажаючи, ми розбудили в ньому монстра! Не далі, як день тому, ми не могли примусити його тюпати швидше, ніж якогось дженджика під час прогулянки, зате тепер, після шалених перегонів пустелею, йому, схоже, сподобалось бігати!

Протягом наступного дня, вимучені й голодні, ми пройшли кілометрів тридцять (я постійно мусив стримувати поривання Джумбо перейти на розмашистий алюр) і надвечір спинились у якомусь непримітному хуторі. Вкінець розбиті, ми дочвалали до найближчої халупки і попросились переночувати. Зате наш слон, розігрітий денним переходом, навіть і не думав утихомирюватись. Мов знавіснілий, Джумбо гасав по всьому селищу, радісно трубив, горланив і пхав свого хобота куди треба і не треба, доводячи до інфаркту ні в чому неповинних хуторян. Що ви смієтеся? Ви лишень уявіть себе на їхньому місці: сидите собі за столом, зібралися, значить, усім сімейством і мирно вечеряєте, аж тут крізь вікно засовується товстенний хобот і робить «ту-ту!». Ото ж то… Для всіх бабусь та дідусів, яким перевалило за сімдесят, то була остання вечеря у житті.

Ми з Тьомиком з останніх сил ганялися слідом за Джумбо і старалися вгамувати нажаханих до смерті перуанських селян, пояснюючи, що слон ручний і його не треба боятися. Лиш через півтори години спільними зусиллями нам вдалося вкласти розбишаку спати, нагодувавши його перед тим кабачками, капустою і морквою.

На ніч, про всяк випадок, я пришвартував Джумбо до деревця товстенною мотузкою. Вірьовка направду була міцнющою: такої навіть слону не порвати. І деревце, слід сказати, було нівроку – дебела така, сантиметрів п’ятдесят в обхваті секвоя, гордість усього селища, якою опікувався особисто пан бургомістр. Уявляю, скількох зусиль вартувало хуторянам виростити таку красуню в пустелі…

На ранок я не знайшов ні слона, ні деревця. Зате в пустелю тяглася пряма, мов стріла, борозна, схожа на слід від велетенського плуга. Тьомик, прокинувшись разом зі мною, вийшов надвір і вкляк, неймовірно вирячивши очі.

– От лихо! – схопився за голову мій напарник. – Селяни вночі грохнули Джумбо і вже, либонь, порізали на м’ясо!

Я діловито сплюнув собі під ноги:

– Не думаю, друже. Не думаю. Після вчорашнього вони навіть глянути на хоботного бояться, не те що наблизитися до нього і спробувати його порішити.

– Що ж тоді тут трапилося?

Я підійшов до чималенької ями, на місці якої ще вчора ввечері височіло розлоге дерево, чи не єдине нормальне дерево на сотню миль навкруги, і зазирнув усередину. З сухої сірої землі стирчали покручені обривки коренів.

– Він просто дременув, скотина, гуляти пустелею, – я ще раз сердито цвіркнув на пісок. – Геть здурів на старості… – а тоді повернувся до Артема: – Буди свою кралю, підемо шукати нашого вухатого спринтера.

Знайшли ми його аж опівдні. Товстошкуре одоробло, радісно задравши хобота в небо, гасало туди-сюди пустелею, лопотіло настовбурченими вухами, наче метелик крильцями, і щось наспівувало впівголоса. Обідрані залишки колись могутньої розлогої секвої теліпалися у нього під шиєю. Побачивши нашу трійцю, Джумбо прискакав до нас і захекано спинився, винувато потупивши голову і поклавши до ніг обскубане дерево, наче пес, що приніс закинуту в кущі палицю. Я втулив йому кілька розмашистих ляпасів і добряче вилаяв. Джумбо знітився ще більше, всім своїм виглядом висловлюючи жаль через свою негідну поведінку, і навіть допоміг мені хоботом, коли я забирався йому на спину.

…Того дня ми пройшли сорок п’ять кілометрів, так нікого й не зустрівши. Лиш надвечір, трохи звернувши з прямого шляху, причовгали до якогось села, аби нагодувати Джумбо кабачками. Загалом на той час ми вже подолали дві третини шляху між Лімою та Трухільйо…

На світанку я чисто випадково натрапив на позавчорашній номер однієї столичної газети, яку щойно завезли до хутора. Всі статті – я підкреслюю, абсолютно всі статті – з першої по третю сторінку були присвячені зухвалому викраденню слона. Поліція поки що утримувалася від коментарів стосовно мотивів злочину, зате журналісти в деталях описували його перебіг, розповідаючи про вантажну машину з підкошеними колесами, знайдену неподалік історичного центру, інцидент коло Панамерикани (якийсь писака навіть поцупив у копів фотографію погоні, на якій я теліпаюсь вниз головою на слонячій кормі), а також зі смаком переказуючи свідчення небагатьох уцілілих очевидців про нищівний розгром похоронного кортежу в передмістях Чімботе, де від слона не тікав хіба що небіжчик, зате всі інші учасники процесії, включно з одноногим племінником покійника, драпали так, що олімпійські спринтери могли їм тільки позаздрити.

– Ти бачив це? – тицяю газету під ніс Тьомику. – Я не на жарт розлючений.

– Ну й що? – моєму напарнику, схоже, на все було наплювати. – Ти очікував публічного схвалення і всенародного визнання?

Лише зараз я вповні усвідомив, чим закінчиться ця довбана авантюра.

– Ви ідіоти! – не стримався я. – Нас тепер точно посадять. У найкращому випадку депортують з країни, а в найгіршому – ми проведемо решту життя у грьобаній перуанській тюрязі!

Маруся кинула на мене несподівано грізний погляд і проказала, навмисно чи несвідомо імітуючи голос свого батька:

– Заткни пельку! Ти просто виконуєш свою роботу. Ми найняли тебе перегнати слона у Трухільйо за п’ять тисяч доларів. І все.

Я застиг з роззявленою пащекою. Тьомик відвернувся, не сказавши ні слова на мій захист… Колись я приб’ю її. Це точно.

9

Тепер ми більше не могли спинятися в селищах. Усе Перу знало про трьох диваків, які поцупили слона зі столиці, й відповідно, кожен законослухняний перуанець вважав нині за честь закласти нас поліції. Нам доводилося ночувати просто посеред пустелі, а на зорі кожного нового дня галопом вриватися в найближче містечко, обчищати склади з кабачками і капустою (аби було чим годувати слона) і мерщій тікати назад у пустелю, якомога ближче до гір, де нас значно важче помітити і розшукати.

Я почувався мучеником. Щодень більше розуміючи, що затіяне неподобство раніше чи пізніше однаково закінчиться кепсько, я мусив тягнути клятого слона пустелею далеко на північ Перу.

Через страх бути спійманими і пов’язані з цим застережні заходи денні переходи довелося скоротити до 10–15 кілометрів. Відтак лиш на ранок дев’ятого дня після безпрецедентного викрадення ми врешті-решт опинилися в передмістях Трухільйо.

Педро, знаменитий погонич слонів, уже давно чекав на нас. Він читав столичні газети, а тому розумів, що ми маємо з’явитися з дня на день. Того пам’ятного дня, узрівши масивний силует слона, який, наче якесь доісторичне чудовисько, повільно випливав з марева на горизонті, він миттю метнувся в похмуру сірість свого бідацького дому і викотив на подвір’я коляску з дочкою. Аделіна так само мовчала, однак, помітивши на горизонті невиразну розпливчасту масу, що неухильно наближалася, стрепенулася і витягнула шию.

Незабаром Джумбо впізнав місця, серед яких йому довелося провести більшу частину свого життя, схвильовано затрубив і припустив швидше. Через якийсь час, тягнучи за собою клубки пустельної пилюки, ми увірвались на подвір’я.

Щойно просунувшись через ворота, слон побачив Аделіну. Безцеремонно розштовхавши мене, Марусю й Тьомика, хоботний кинувся до дівчинки і, радісно попискуючи, тицьнув у неї хоботом. У ту ж мить Аделіну наче підмінили. Вона обхопила блідими долонями запилений слонячий хобот, притиснулася до нього і… посміхнулась, показавши сонцю два ряди білих зубів. Джумбо задоволено захурчав і замружився від задоволення. Тьомик закашлявся, шморгнув носом і почав сильно терти очі. Маруся відвернулась, сховавши обличчя на грудях мого напарника. А Педро Суфісьєнтес підійшов до мене і обійняв, розчулено прошепотівши: