Текст книги "Навіжені в Перу"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

6

Тьомик помилився: церкву добудували ще за царя Гороха, просто від старості фарба на деревині полущилась і майже всі шиби повилітали з вікон – от звіддалік вона й виглядала ніби як незавершена. Попри це всередині було тепло, сухо й затишно, можливо, трошки моторошно, але з часом я призвичаївся, заспокоївши себе шляхом самонавіювання. Повторюючи, наче мантру: «Все добре… все добре…» – я переконав свою розбуялу уяву в тому, що насправді знаходжусь зовсім не в храмі, а у звичайнісінькому гаражі чи ангарі.

Словом, усе йшло просто чудово до тих пір, поки Тьомикова здатність притягувати неприємності у, здавалося б, абсолютно буденних ситуаціях знову не запрацювала на повну котушку.

Я і напарник умостились на купі старої соломи, прілого листя та ялинкових гілок, які нагребли прямо під старий облущений вівтар. З боків, щоб менше дуло, поставили віконні рами. Гіпсова статуя Христа з розпростертими руками, вицвіла від часу, але майже непошкоджена, нависала прямісінько над нами. Нічний холод дошкуляв і примушував нас щораз ближче підсуватися один до одного, поки зрештою ми не злилися в міцних обіймах і ритмічно сопіли, випускаючи з ніздрів клуби пару і час від часу перестукуючись від холоднечі зубами, наче два радисти, які спілкуються морзянкою.

Несподівано на запилюженій підлозі трохи праворуч від нашого лежбища і прямо навпроти підкошеної кафедри проповідника проступив клаптик загадкового сріблястого світла. За мить схоже світіння заструменіло крізь порожні віконні рами. Серце моє завмерло, руки похололи, і я вже подумав, що просто вмру там на місці.

– Тьомо, дивись! – я ледь видушував слова з горлянки, а зуби в цей момент зацокотіли, немов друкарська машинка під пальцями вправної стенографістки.

Але замість того, щоб панікувати, мій товариш підняв руку над собою і спокійно тицьнув пальцем кудись угору. Задерши макітру, я побачив, що в одному місці – прямо над сяйливою плямою на підлозі – дах божниці провалився, і крізь отвір у стрісі можна було бачити клапоть неба. Чистого неба. У просвіток в покрівлі заглядала скибка молодого місяця.

– Певно, вітер розігнав хмари, – мрійливо прошепотів Тьомик, – а може, просто розвиднилось…

На мене аж гикавка напала – так відразу полегшало.

Артем тим часом не зводив очей з дірки в покрівлі, нерівні краї якої все чіткіше вимальовувалися в півтемряві церковки. Він дуже довго витріщався на такі далекі й чужі зорі, що люто зиркали зі сталево-чорних небес на нас, двох чужинців, а потім тужливо затягнув:

 
Свєтіт нєзнакомая звєзда,
Снова ми оторвани от дома,
Снова мєжду намі гарада,
Взльотниє огні аерадромов.
 

Тільки не подумайте, що Тьомик гарно співає. Якраз навпаки: музичний слух у хлопа не набагато кращий від річкового молюска, а голос схожий на виск вакуумного пилососа, який працює на повну потужність. Просто, розумієте, момент був такий – особливий; як ото в книжках розумних пишуть – несолодкий, але разом з тим якийсь емоційно-піднесений. Та й пісня, що не кажіть, трапилась хороша, житейська така.

Попри те, що співаю не краще за Тьомика, можна сказати, навіть у два рази гірше за нього, я схлипнув, притулився ще ближче до товариша і давай хрипло підвивати:

 
Надєжда – мой компас зємной,
А удача – награда за смє-е-елость…
 

Аж раптом в одвірку церковного входу вигулькнуло виразне кружальце світла, надто яскраве, аби мати природне походження. Хтось світив крізь напівпрочинені двері божниці кишеньковим ліхтариком. За мить промінь проникнув у церковку, і яскрава латка, тремтячи, поповзла по підлозі до олтаря. Цебто у напрямку до нас із Тьомиком. Захлинувшись жахом, я зарився якомога глибше у листя й солому.

Затим з темряви пролунав грізний голос:

– Policia de la provincia de Cotopaxi! Manos arriba! [8]8
  Поліція провінції Котопаксі! Руки вгору! ( ісп.)


[Закрыть]Негайно вийдіть зі сховку!

– Що вони кричать? – злякано перепитав напарник, не впоравшись з іспанською.

– Це копи… – тільки й устиг бовкнути я, після чого мій напарник невідь чого зірвався на ноги, двома великими стрибками досяг порожнього бокового вікна божниці, пролетів крізь нього, немов якийсь, бляха, спецназівець із американського бойовика, перекотився через голову і чкурнув світ за очі.

Чисто інстинктивно я підірвався і кинувся за ним.

– Caramba! Ловіть їх! Хапайте! – донеслось нам услід. – Он вони! Біжать до лісу! – тут я зрозумів, що переслідувачів декілька.

Ми й справді, мов очманілі олені, неслися до густого переліску, що починався на відстані кількох десятків метрів від церкви.

За мить на повній швидкості ми ввірвались у хащі і на хвильку спинились, оскільки пітьма навкруг нас різко згустилася – слабке місячне світло зовсім не проникало крізь крони дерев.

– Слухай, Тьомо, а чого ми тікаємо? – питаю у напарника, намацуючи його руку в суцільній темряві.

– Я не знаю! – захекано пролопотів Тьомик. – Ти ж сам сказав, що там копи.

– Але я не говорив, що треба ушиватися!

– Як це не говорив? А хто вибив з мене обіцянку дати драла з церкви, раптом щось піде навкосяка? Я діяв строго за інструкціями.

Спересердя я смачно сплюнув собі під ноги.

– Ти знов усе переплутав, чувак! Я мав на увазі… ну, раптом там… метеорити почнуть з неба падати, чи блискавки сильно лупитимуть, чи щось таке…

– От халепа… І що тепер робити?

Аж тут… Спочатку я не розібрався. Думав, то так голосно хрустять сухі лісові гілляки під ногами переслідувачів. А потім щось чвиркнуло у мене над вухом, і в ту ж мить від дерева, коло якого я стояв, на мене сипонули скалки і шматки кори – нам услід стріляли з пістолетів. (N. B.: Еквадорці – вони й без того такий народ, що спочатку пальнуть, а вже потім заглядають, у що влучили. А тут посеред ночі, прямо в горах, двоє незнайомців кидаються навтьоки, відмовившись вийти на вимогу поліції. Ясне діло, по нас без попередження відкрили вогонь на ураження.)

– Вони десь тут! Зникли за он тими деревами! – загриміло зовсім поряд за нашими спинами.

Часу на роздуми не було.

– Тікаємо! – скомандував я, після чого ми з Тьомиком дунули галопом через ліс, неначе два кабани, обриваючи по дорозі листя і збиваючи головами найнижчі гілляки. Еквадорські поліцейські проводжали нас пістолетним вогнем.

На щастя, непроникна темнота, нерівність довколишнього рельєфу та відсутність собак у переслідувачів виручили нас. Завдяки цьому ми з товаришем досить скоро відірвались від полісменів.

Відбігши на безпечну віддаль, спинилися на краю величезної галявини, котра похило сповзала кудись униз, у темряву, і повалилися в кущі на узліссі, спинами прямо на холодну землю. Якийсь час я розрізняв лиш власне серцебиття та уривчасте дихання напарника, а потім все стихло. І тільки вітер знишка шарудів кронами у височині.

– Ти чув? – глухо прохрипів Тьомик. – Ти це чув, бляха муха?! Вони по нас стріляли, живодери кляті! Я ледь у штани не наваляв – таку нам тут паніку затіяли!

Несподівано я розреготався. Незважаючи на небезпеку бути викритими (чи на крайній випадок – підстреленими), я не міг стриматися і заливався, мов навіжений.

– Максе, тихше! – Тьомик силкувався затулити мого рота рукою. – Чувак, угомонись! Що з тобою таке? Геть очумів, дурбило!

Проте я ніяк не міг втихомиритися…

А сміх, знаєте, вельми заразна штука. Тьомик так і не второпав, через що я так запекло вирегочую, однак менш ніж за хвилину перестав затискати мого рота і сам гоготав, мов гусак, та іржав, як коняка. Якби в той момент мене й напарника почули еквадорці, на наших надгробках можна було б сміливо писати: «Так весело і смішно ще ніхто не помирав».

Заткнувся я тільки після того, як товариш запхав мені до рота пругкий пучок трави. Затим він і собі у пельку напхав якогось бадилля, оскільки попри всі намагання так і не зміг перестати сміятися. Лиш тоді ми затихли.

Отак ми й сиділи в якихось плішивих корчах посеред еквадорських Анд: скоцюбившись у повній темряві, неспинно здригаючись від внутрішнього безгучного реготу і напакувавши за щоки жмути соковитої трави, неначе два опецькуватих хом’яки…

7

Дана розповідь не матиме якого-небудь спеціального завершення з чітко окресленою та глибоко філософською мораллю. Я переповів її лиш для того, щоби, по-перше, пояснити, яким чином ми з Тьомиком знову опинилися в Латинській Америці, а по-друге, підготувати вас, шановні читачі, до наших подальших пригод. Якщо ви дочитали цю історію і вам невтямки, як двоє на перший погляд цілком адекватних хлопців можуть опинитися посеред неприступних Анд без грошей, спорядження, без теплого одягу і конкретних планів на майбутнє, відмовившись від затишного байдикування в одній з найчепурніших європейських столиць, та ще й отримувати від цього кайф, то вам, певно, не варто читати далі цю книгу. Не шукайте в ній логічних вчинків, виважених кроків, геройських подвигів та глибокої моралі, що надихатиме вас на шляхетні вчинки. Це лиш історія про двох навіжених чуваків, які на повну смакують життям.

Тож якщо раптом після прочитання першої хуліганської оповідки у вас у роті зостався гіркуватий присмак, а в голові застигла одна єдина фраза: «Вони що, ідіоти?..», краще відкладіть книгу вбік, бо на цих сторінках ви знайдете що завгодно, але тільки не заперечну відповідь на ваше слушне запитання…

15–29 вересня 2010 // Київ, Львів

Мої п’ять мільйонів доларів

1

Це сталося приблизно за рік до того, як ми з Тьомиком надумали пертися в Перу. Якраз після того, як мій товариш відхопив свою спадщину в Стокгольмі…

2

Того незабутнього зимового вечора у мене в голові зчинилося хвилинне сонячне затемнення (чи щось таке…), і я інспірував напарника на найбільшу авантюру всього нашого нікчемного життя, а саме – рвонути до Мексики у пошуках легких грошей, легких жінок та легкої слави [9]9
  Більш детально див. «Навіжені в Мексиці».


[Закрыть]. (На той час ми справді думали, що саме бойовий десант у Мексику був найбільшою нашою авантюрою; я ж іще не знав тоді, що через рік ми попхаємося в Перу, і навіть помислити не міг, що з того вийде…) Незадовго перед тим, як зірватися і чкурнути в Мексику, я покинув столицю Швеції і на кілька днів припхався до Києва, щоби перед далекою дорогою зустрітися з батьками й зібрати всі необхідні речі.

Прощання з предками забрало трохи більше чверті години. Розпачливих емоцій, сліз чи ще якоїсь шмаркатої чортівні, яка зазвичай супроводжує розставання батьків і блудного сина, не було. Взагалі нічого не було. Я просто сказав, що їду в Мексику і… поїхав. Чесно кажучи, мої старі не вельми зраділи моїй появі і не вельми бідкалися, коли я повідомив, що налаштований щонайменше на кілька місяців податися за океан – вишукувати щастя на чужій землі. По-перше, я й так рідко з’являвся в батьківському домі, через що тато й мама вже давно звиклися з думкою, що я постійно десь там, цебто дуже далеко. По-друге, всі мої нечасті появи означали для батьків одне: величезну купу нових і абсолютно незрозумілих їм проблем. Незрозумілих через те, що старенькі просто не могли второпати, як це я за один рік ухитряюся нахапати на свою голову стільки халеп, скільки нормальні люди не здужають наскладати за добрий десяток життів.

Збирання екіпіровки відібрало в мене ще менше часу, оскільки речей у мене було обмаль. Останні три роки я сповідував виключно кочовий спосіб життя, а тому привчився обходитись тільки найнеобхіднішим і не обростати непотрібним хатнім дрантям. Тож менш ніж за добу після прильоту зі Стокгольма я вже мчав у таксі назад до Борисполя, звідки старенький «Боїнг-737» мав понести мене назад у столицю Півночі.

Підстаркуватий таксист з вицвілими очима і прогірклим від куріння голосом запросив за проїзд 160 грн. Я дав йому двохсотгривневу купюру, оскільки дрібніших грошей в кишені не знайшлося. На що водій розвів руками, показуючи, що в нього немає здачі. Я занервував. Посадка на літак до Стокгольма от-от добігала кінця – часу гасати й шукати когось, хто зміг би розміняти двохсотку, не було.

Та несподівано таксист найшов вихід із ситуації.

– Я можу віддати тобі решту доларами! Підійде?

І він показав мені п’ять страшенно пожмаканих однодоларових папірців, так, наче ними хтось підтирався. Це по тодішньому курсу якраз складало сорок гривень. Я всміхнувся, розуміючи, що тих п’ять затасканих баксів навряд чи приймуть в банку чи в обмінному пункті у Швеції. Так само я не був певен, чи зможу розміняти таку потерту й наче коровою пожовану дрібноту на мексиканські песо після прибуття до Мексики.

Помітивши, що я вагаюсь, чоловік вдумливо й без поспіху проказав:

– Тримай їх при собі, хлопче, поки одного дня до кожної з цих одиничок не додасться по шість нулів, – він зробив паузу, пильно й серйозно дивлячись мені в очі, – і лиш тоді – можеш їх тратити.

Я комерсант, а комерсанти, знаєте, народ вельми забобонний. «Такими побажаннями не можна легковажити», – миттю зринуло у мене в голові. Відтак я посерйознішав і хутко забрав у таксиста долари, сховавши їх собі в гаманець…

3

П’ять стареньких доларів провалялися у моєму гаманці протягом усього того часу, поки ми з напарником валандалися Мексикою. Через якийсь час я припинив про них думати. Просто забув. Так вони й лежали: використати нема як, а викинути жаль. Лиш зрідка, перераховуючи нечисленні активи у час найбільших скрут, я натикався на п’ять сіро-зелених папірців і згадував про побажання таксиста. У такі моменти я довго витріщався на пожмакані «бакси», акуратно м’яв їх у руках, а потім ховав назад, сподіваючись, що коли-небудь слова старого шофера таки здійсняться.

Минув рік, я і Тьомик повернулися живими і побитими з Мексики, але небавом знову вирядилися в мандри. Цього разу в Перу, будучи впевненими в тому, що в Мексиці нахапалися достатньо мудрості, аби, займаючись підприємництвом на чужій землі, знову не «просвистати» останні штани. Вручені таксистом долари так і лежали в моєму гаманці.

До Перу, як ви вже знаєте, ми зразу не потрапили, помилково припершись у Кіто замість Ліми. (Саме у Кіто я вперше довідався, що національною валютою Еквадору є американський долар.) Зрозумівши помилку, ми з друзякою почали помалу пробиватися на південь – у напрямку перуанського кордону.

Наступного дня після того, як мене й напарника ледь не пристрелив нічний патруль коло якогось села далеко за межами еквадорської столиці, спіймавши попутку, ми добрих півгодини котилися на південь Панамериканою, милуючись красою високогірних андійських кряжів. Зрештою, залишивши за спиною добру сотню кілометрів, водій висадив нас на узбіччі, оскільки далі він завертав у гори і наші шляхи розходилися.

До вечора лишалося чимало часу, тому ми неспішно пленталися вздовж траси, час від часу виставляючи великі пальці попутним автомобілям. Ми подолали кілометрів три чи чотири, коли надибали невисокого молодого еквадорця, який без діла чатував на узбіччі магістралі поряд з великим і потужним позашляховиком «Toyota».

Джип стояв ліворуч від дороги, відразу за ним починалася прикрита заростями розбита ґрунтовка, що петляла на схід. Я не міг бачити, куди вона веде, оскільки небо на сході було затягнуте тугими хмарами, котрі на такій висоті, здавалося, пригортаються аж до землі. Однак відчувалося, що за щільною кучугурою хмар, схожою на недбале нагромадження пом’ятих після сну подушок, ховається щось по-справжньому могутнє, величне і… моторошне. Присутність якоїсь невідомої, але грізної сили за хмарами надавала кришталевому гірському повітрю незрозумілого свинцевого присмаку і примушувала раз за разом несвідомо поглядати на схід.

Не схоже було, що перуанець готується найближчим часом рушати на південь до Латакунги, проте я все ж вирішив підійти і привітатися. Після стандартного обміну люб’язностями ми ще якийсь час гомоніли про всяку всячину: про дорогу на південь, про погоду, про те, де краще заночувати, тощо. Хлопчина поділився з нами сушеним листям коки, що здавна використовується андійськими індіанцями в якості тонізуючого засобу, а білим мандрівникам допомагає боротися з гірською хворобою і швидше адаптуватися до зміни висоти. Я пригостив його цигарками. Натомість еквадорець запропонував нам з Тьомиком по бутерброду. Певна річ, ми не відмовились.

Якоїсь миті наш випадковий знайомий спостеріг, як я крадькома зиркаю на хмари, що кучугуряться на сході.

– Хочете, відвезу вас туди? – несподівано запропонував власник «Toyot’и».

– Куди туди? – перепитав я.

– Туди, – він задер руку і показав пальцем кудись у вишину, – на гору. Усього за двадцять доларів.

– А що там?

– Котопаксі – найвищий діючий вулкан планети, – повагом пояснив еквадорець.

Ми з Тьомиком перезирнулися.

У цей час здійнявся дужий північний вітер. Могутні потоки повітря, наче щупальці якогось велетенського чудовиська, вповзали у долину. Хмари рвалися на клапті, поволі сповзаючи на південь. Незабаром у світло-сірій імлі на сході виступили обриси гігантського вулкану. Пологий бурий конус вражав своєю похмурою величчю. Крізь серпанок поріділих хмар було видно, як до його вершини тягнулися язики вічних снігів, одначе коло самісінького жерла відступали перед теплом, що вибивалося з кам’яних надр.

– Ого… – пролепетав мій напарник, зачарований картиною, що відкрилася нашим очам.

– Круто, правда? – прошепотів я.

Неждано-негадано мені закортіло будь-що залізти на того андійського велета.

– Поїдемо? – спитав я тоном, що не допускає заперечень.

Тьомик кивнув, не зводячи очей з темно-бурого конуса.

– Але, чувак, – раптово зам’явся я, – у нас майже не лишилося готівки…

Артем спохмурнів.

– Ну… ми можемо спершу доїхати до Перу, там почекати, поки надійде місячна рента за квартири з мого будинку у Швеції, а потім повернутися сюди, – запропонував мій товариш. – Лишилося тиждень чекати.

Утім, я чудово розумів: якщо ми зараз розпрощаємося з еквадорцем, то навряд чи коли-небудь повернемось у це місце і швидше за все більше ніколи не побачимо Котопаксі, найвищий діючий вулкан планети…

– Скільки в тебе є зараз? – скоса глипаю на напарника.

Артем перериває усі свої кишені і складки одягу аж до трусів.

– Шістнадцять баксів.

Я машинально поліз у кишеню шортів, видобув звідти схудлого гаманця і зазирнув усередину, чудово усвідомлюючи, що портмонетка порожня.

Аж тут я несподівано надибав у потаємній кишеньці п’ять потертих доларових папірців, про які давно забув, але… до яких найближчим часом (можливо, вже зовсім скоро) мало додатись шість нулів. Звісно, якщо їх не потратити. Після цього підвів голову і ще раз подивився на Котопаксі, обриси якого все чіткіше проступали на тлі просвітлілого неба. Таємничий гігант надив і притягував, наче магніт. А тоді я раптово відчув, що мені більше не потрібні ті нулі. Мені не потрібні мільйони. Замість витрачати п’ять мільйонів, я краще тратитиму п’ять доларів, але там, де я хочу, так, як я хочу, і тоді, коли я хочу. Хай краще тратитиму п’ять нещасних доларів, але… буду вільним.

Я вийняв з гаманця чотири долари і вручив їх Тьомику.

– Плати. Ми їдемо.

4

За останній доларовий папірець я купив півлітрову пляшку «Coca-Cola» в Латакунзі, куди ми дісталися після відвідин Котопаксі.

Ось так я витратив свої п’ять мільйонів доларів.

28 червня – 2 липня 2010 // Київ

Собачий бізнес

1

То були дивні часи. Безладні, хаотичні та сумбурні, але водночас – багатообіцяючі. Кругом витав п’янкий аромат грандіозних можливостей. Це відчувалося скрізь, особливо у великих містах. Найбільше – в Києві. Скрізь, куди не глянеш, погляд наражався на зухвалих типів виразної хамлуватої зовнішності – «героїв нового часу», «крутих», – з тих, які ще зовсім недавно мали дірку в кишені, та згодом зуміли напрочуд швидко розбагатіти, провертаючи настільки заплутані афери, що сам чорт не розбереться. Кількадесят сірих, бездарних вискочок, що їм поталанило опинитися у потрібному місці в потрібний час, за кілька років нажили собі статки, для набуття яких у нормальній цивілізованій країні знадобилося б щонайменше три покоління. Вони створили ілюзію незліченних багатств, що лежать десь зовсім поряд, варто лиш заткнути пельку власній совісті, нахилитися й згребти їх. Вони принесли в повсякденність елемент авантюризму, змушуючи молодих людей якщо не взятись за якісь афери власноруч, то принаймні мріяти про те, що одного дня вони продадуть міністерству оборони кілька вагонів китайських шкарпеток або сплавлять за кордон кількасот тонн роздобутого бозна-де металобрухту й вмить стануть багатими.

То були великі часи. На закони плювали всі без винятку, навіть ті, хто ці закони приймав. Не порушити хоча б одну статтю, хоча б одне-однісіньке правило чи постанову, бодай не з кримінального, а з адміністративного кодексу вважалося ознакою поганого тону. Ті, хто з останніх сил намагався жити чесно, викликали зневажливу усмішку. Кожен представник нової «еліти», який піклувався про власну репутацію, повинен був неодмінно плювати на правила дорожнього руху, не платити податки, обманювати митницю, врешті-решт дурити власного компаньйона, бо інакше його обізвали б пришелепуватим і старомодним диваком…

То був український Дикий Захід. Всякому, хто вибився нагору, було начхати на інших, тих, що внизу, якщо тільки від них не залежав його власний прибуток. Кожен, хто лиш дерся туди, був сам по собі. І всі разом вони були… великими порожніми мильними бульбашками.

Період нашого з Тьомиком морального змужніння припав на сам розквіт споживчого фетишизму. Як і багато інших, ми піддалися «золотій лихоманці» українського стихійного капіталізму. Ми були молоді й гадали, що сьогодні можемо перебиватися на дві сотні баксів у місяць, зате через рік (ну, максимум – два) натрапимо на «золоту жилу» і купатимемось у мільйонах, не знаючи, куди подіти бабки. Я сліпо вірив, що найважливіше в наш час – зовсім не знання й уміння, не наполеглива праця чи колосальна самовіддача; головне нині – вчасно схопити фортуну за хвоста. «In the end it’s all about luck [10]10
  Врешті-решт все зводиться до удачі ( англ.).


[Закрыть]», – як казав мій знайомий з Британії, і я з ним повністю погоджувався.

Приїхавши до Перу, ми з Тьомиком притарабанили цю віру з собою.

2

– Чуєш?

– Що?

– Можна питання?

– Валяй.

Ми з напарником розляглись навзнаки у траві на узбіччі поблизу Панамерикани відразу за виїздом з Піури [11]11
  Піура (Piura) – місто на півночі Перу, адміністративний центр однойменного регіону.


[Закрыть]. Помаленьку віддихуємося. Довкола нас, висолопивши язики після тривалої пробіжки, розпростерлося семеро різномастих дворняг. Кінці шворок, що обвиті навколо шиї кожної розкошлаченої собачки, я міцно тримаю в руці.

Отож Тьомик повертається на бік і питає:

– Якого дідька ти тягнув за собою собак? Ми ж через них ледь не попались.

З невідомих причин у Швеції виникла затримка з переказом, тому наші гроші в перуанський банк не прийшли й донині. Відтак ми з напарником опинилися геть чисто без засобів для існування посеред пустелі на півночі Перу. Аби не околіти з голоду, нам довелося обчистити супермаркет у Піурі… Я знаю: звучить дико, але це правда… Я встиг хватонути пакет кефіру і батон, Тьомик захапав палку ковбаси. А потім ми драпали через усе місто від охоронців, і я волік за собою семеро кістлявих барбосів…

Я довгенько не відповідаю на поставлене питання, розуміючи, що мій друзяка має рацію: саме через моїх гавкунів, які постійно плутались під ногами і заважали, поки ми вшивалися від гонителів, нас ледь не пов’язали.

Зрештою я кажу:

– У мене народився новий бізнес-план.

– Який він має стосунок до безпритульних собак, яких ти визбируєш у кожній підворітні? – стираючи піт з лиця, суворо випитує Артем.

– Пряме.

Ми знову мовчимо, дихаючи у такт із нашими цуциками.

– Чесне слово, друже, – всідаючись на траві, підсуваю під себе ноги, – я просто не міг їх відпустити. Ці шавки – це наш майбутній капітал. Не віриш?.. Щойно ми перетнули еквадорський кордон, я надибав ось це, – порившись у рюкзаку, я дістав й простягнув товаришу пожмакане пістряве оголошення.

Тьомик довго й уважно приглядався до листівки, після чого віддав її мені назад.

– Я ні бельмеса не второпав – там усе іспанською. Поясни людською мовою.

– Ще в Тýмбесі [12]12
  Тýмбес (Tumbes) – найпівнічніше місто Перу неподалік від кордону з Еквадором.


[Закрыть]я помітив, що цими оголошеннями обклеєні всі стовпи. Попервах я не надав цьому значення, друзяко, одначе коли ми прибули в Суйяну [13]13
  Суйяна (Sullana) – невелике місто в Перу, регіон Піура.


[Закрыть], історія повторилася – скрізь висіли ці чудернацькі оголошення: перуанський фонд захисту тварин спільно з WWF [14]14
  World Wide Fund for Nature – Всесвітній фонд дикої природи.


[Закрыть]пропонують винагороду кожному, хто приведе їм бездомних котів чи собак. В усіх великих містах спеціально для цього організували особливі колекторські пункти, де за кожного кота видаватимуть двадцять нуебо солів, а за собаку – цілих тридцять!

– Для чого їм це?

– От і я задав схоже питання. А тому, не довго думаючи, почав розпитувати місцевих жителів і незабаром про все довідався. Виявилось, що нещодавно Перу вступило в боротьбу з іншими південноамериканськими країнами за континентальну першість по футболу. Перуанці хочуть, щоб у 2016 році чемпіонат приймала саме їхня країна. КОНМЕБОЛ [15]15
  КОНМЕБОЛ ( ісп. CONfederacion suda MEricana de Fut BOL) – КОНфедерація південноа МЕриканського фут БОЛу, організація, яка керує футболом у Південній Америці, аналог європейської UEFA.


[Закрыть]швидко відреагувала, вказавши перуанським можновладцям на кілька неприйнятних обставин, котрі на даний момент не дозволяють розглядати Перу як претендента на звання господаря майбутнього чемпіонату. Однією з таких умов футбольні функціонери назвали засилля напівдиких собак та котів на вулицях більшості перуанських міст. Відтак уряд нашвидкуруч схвалив програму заходів по підготовці до Copa América, один з пунктів якої санкціонував тотальний відстріл бродячих котів та собак. Нещасних перуанських шавок та кицьок почали мочити наліво і направо. Певна річ, не минуло й тижня, як за нещасних тварин вступились природоохоронні організації. Вони здійняли такий галас, що південноамериканська федерація футболу змушена була надіслати в Перу гнівного листа з погрозами та вимогами негайно спинити кровопролиття. В листі, зокрема, зазначалось: якщо перуанці не покинуть відстрілювати котів і собак, наче якісь середньовічні варвари, то Copa América їм не бачити до кінця III тисячоліття. Перуанський уряд неохоче підкорився й розпочав переговори з «грінпісівцями». Зійшлись на тому, що безпритульних тварин більше не вбиватимуть, натомість їх ловитимуть і віддаватимуть у спеціальні пункти прийому бродячих котів та собак.

Тьомик зморщив лоба, зважуючи почуте, і почухав пальцем перенісся.

– Стривай, я якось не можу збагнути: а що з ними роблять у пунктах прийому?

– Як це що? Стерилізують! Після чого – відпускають. Більшість тварин до 2016-го року помре своєю смертю, не давши при цьому потомства. Таким чином проблему буде гуманно вирішено!

– Що значить «стерилізують»? Обливають окропом чи що?

Іноді напарник просто вбиває мене своєю наївністю.

– Ні, друже, – м’яко заперечую, – «стерилізують» означає каструють.

– Та ти що?!

– Ага. А ти думав, що «стерилізують» – це, типу, купають у ванній з шампунем, а потім полощуть у чистій воді? – усміхаюсь я.

– Щоб тебе так прополоскали, Максе! – аж вискнув Артем. – І це називається гуманно?! А вони у котів та собак питали, чи їмтаке рішення подобається? Вони ж позбавляють нещасних тваринок абсолютно всіх радощів у житті! Перетворюють їх на зомбі – без емоцій, без почуттів! Ти бач, гуманісти грьобані! Якби мене поставили на місце нещасних звіряток, я б, не вагаючись, вибрав розстріл!

– Не гарячкуй так, чувак. Подивись на дане питання з іншого боку. Для нас це – реальні гроші. Глянь, за один день я без котрих-небудь зусиль заволодів сімома собачками, а це – 210 нуебо солів або 70 доларів. Цілих сімдесят баксів, чувак! На рівному місці!..

Ми ще довго дебатували, але зрештою я схилив напарника на свій бік.

За тиждень Тьомик врешті-решт отримав грошву з Швеції. Затим ми заорендували чималеньку вантажівку із закритим кузовом, розділили кузов на дві частини (одна – для котів, інша – для собак) і взялись роз’їжджати від міста до міста, хапаючи всіх безпритульних звірюк, які тільки траплялися нам на шляху.

3

Оффтоп. У дитинстві я страшенно не любив бігати. Найгіршими тортурами для мене були стометрівка і крос на уроках фізкультури. Я обожнював підтягуватися на турніку, любив відтискатися від підлоги, мені подобалося вправлятися на брусах. Одначе зараз, скажу вам відверто, я страшенно жалкую через своє упереджене ставлення до біганини. Хочеться дати пораду молодим та недосвідченим юнакам (звісно, якщо такі є серед читачів цієї правдивої історії): ні в якому разі не слід ігнорувати біг на довгі дистанції та недооцінювати його значення у вашому житті. Забудьте про лінь і гартуйте свою витривалість! Бігайте зранку, в обід і ввечері! Бігайте влітку і взимку, в спеку та в дощ! Одного дня, повірте, потрапивши у справжню халепу, ви несподівано виявите, що нікого – абсолютно нікого, чорт забирай! – не цікавить, скільки разів ви підтягуєтесь на турніку чи віджимаєтесь від підлоги. Коли справжня пригода постукає в двері й у вашому житті почнуться повноцінні неприємності, пам’ятайте: єдине, що справді матиме значення, – це тільки те, наскільки швидко ви бігаєте…

4

Кілька днів потому. Шосе Панамерикана – десь поміж Піурою та Чіклайо [16]16
  Місто у Перу, адміністративний центр регіону Ламбайєке.


[Закрыть]…

Я послинив олівець, підтягнув поближче до себе калькулятор і, напевно, вже вдесяте повторив обрахунки, час від часу роблячи помітки у блокноті. Понад дорогою, шурхочучи невеликими камінчиками, котились хвилі теплого пустельного повітря; у кузові вантажівки нервово шаруділи й шкрябались спіймані нами собаки і коти. Вкотре переконавшись, що мої підозри справдились, я зрештою покликав напарника:

– Тьомо, мушу тобі дещо сказати…

Стурбований моїм безрадісним тоном Артем вистромився із кабіни. Я напружено прокашлявся і продовжив:

– Я тут дещо уточнив стосовно нашого нового бізнесу і… хм… виявилось, що на самому початку я дрібку, так би мовити, прорахувався. По-перше, я… кхе-кхе… тобто ми прогадали з ціною на пальне – переїзди обходяться нам зовсім недешево. По-друге, ми не врахували, що оренда вантажівки обійдеться аж так дорого. Ну, і по-третє, у меморандумі «грінпісівців» є один проблематичний пункт, де йдеться про те, що котів та собак потрібно постачати на пукти збору живими, а це значить, чувак, що… що нам доведеться їх годувати. А я про це якось зовсім не подумав…

– А це проблема?

– Так.

– Наскільки велика?

– Ну-у… навіть врахувавши тих котів та собак, яких ми, ймовірно, виловимо по дорозі, виходить, що ми займаємось бізнесом заради бізнесу. Виторг від кастрації заледве покриє транспортні видатки, оренду вантажівки та харчування нашого звіринця на колесах…

– Максе, ти облажався! – отак грубо й безпардонно вишпетив мене товариш. – Можеш вигадувати які завгодно відмовки, але відповідальність за всі збитки лежатиме на тобі! – потім Артем надув щоки, впер руки в боки і чванькувато доказав: – Сам напартачив – сам і розхльобуйся, а як не тямиш, то пиши мені нову боргову розписку.

Через такі слова я, зрозуміло, сильно насурмився і, відповідно, і собі напнув щоки й приткнув руки в боки.

– Чувак, ти чого розпсихувався?! – грізно насупивши брови, підступаю впритул до напарника. – Такі твої слова страшенно прикрі для мене, і вони… вони просто неприпустимі! Невже ти ставиш під сумнів мій бізнесовий нюх? Невже ти більше не віриш у мою божу іскру та шулерський хист? Розплющ очі і добре протри, адже насправді не все так погано. Я все добряче обмізкував і запевняю тебе: ми все ще можемо накосити на цьому ділі капітальні гроші, потрібно лиш… збільшити оберти.