Текст книги "Навіжені в Перу"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Я ваш одвічний боржник, сеньйоре викрадач слонів…

Я нехотя відповів кволими обіймами на цупкі обійми перуанця, а потім тихо промовив українською, звертаючись до Тьомика та його кудрявої зарюмсаної супутниці:

– Незабаром нам усім гаплик, голуб’ята. Слона – вистежать, нас – посадять…

Маруся підвела голову з Артемового плеча:

– Хай там як, але ти це зробив, Максе. Ти молодець.

Я встромив руки в кишені і трохи – зовсім трошки – задер носа. Дівуля мала слушність: що не кажіть, авантюра вдалася на славу. Втім, у цей момент втрутився Тьомик і, як завжди, повністю зіпсував момент мого хай незначного, та все ж тріумфу.

– Чувак, – сказав він, – ти все ще винен мені п’ять тисяч баксів.

10

Коли Аделіна врешті натішилась слоном, Педро Суфісьєнтес запросив нас до будинку і запропонував погостювати в нього кілька днів. Перуанець готовий був останню одежину з себе зняти, щоби хоч якось нам віддячити. Я верещав, наче недорізане порося, благаючи Артема і Марусю відмовитись і чимшвидше ушиватися з околиць Трухільйо, одначе вони виявили без перебільшення злочинну недбалість, проігнорувавши мої вимоги і радо приставши на пропозицію погонича слонів.

Педро неймовірно зрадів. Того ж дня він заколов молоденьке теля, почастував нас царською вечерею, напоїв домашнім піско, після чого, п’яні та ситі, ми вклалися спати на найчистіших постелях, які нам довелося бачити за останні півтора місяці (особливо, якщо врахувати що попередніх два тижні ми спали або на спині слона, або горічерева посеред пустельних пісків). Я проте довго не склепляв очей, дослухаючись до підозрілих шерехів ночі. Зрештою, зморений надміром алкоголю та переживаннями останніх днів, поринув у важке забуття.

Зранку я прокинувся раніше за інших (якщо не рахувати Педро Суфісьєнтеса) з дивним, але напрочуд ясним відчуттям тривоги, яке примушувало серце час від часу щемко стискатись. Душна півтемрява хатинки гнітила мене. От-от має статися щось страшне – підказувала інтуїція. Збираючись підвестись і розбудити Артема, я скинув із себе ковдру… В ту ж мить знадвору настирливо загрюкали. Завмерши на ліжку, я почув, як дресирувальник почовгав до вхідних дверей і відчинив їх. Здалося, морок кімнати згустився, а духота стисла горлянку липкими гарячими щупальцями. З сусіднього приміщення доносилась запальна перепалка між сеньйором Педро та візитерами. Я весь похолов: ось він – час розплати! Перуанські копи вже тут. Невже, думав я, треба було п’ять років займатися фінансовими аферами та шахрайством, щоби потім потрапити до лап правосуддя через якусь дурнувату авантюру зі слоном? Я просто не міг цього допустити. Не гаючись, зірвався на рівні ноги, вхопив до рук довженного черпака (перше, що втрапило під руки) і вискочив у коридор, готовий віч-на-віч зустрітися зі смертельною небезпекою. У дверному проході перед бідолашним батьком Аделіни вимальовувався виразний контур високого широкоплечого чоловіка, який погрозливо розмахував руками і безперестану щось волав прямісінько в обличчя Педро Суфісьєнтесу. Я розігнався і щосили вперіщив незваного гостя черпаком. Той замовк, показав на мене пальцем, а тоді закотив очі і гепнувся непритомний додолу.

– Сеньйоре, ви чого?! – здійняв руки колишній дресирувальник. – Це Бебето, мій друг, мій товариш із Трухільйо, він прийшов попередити вас про облаву!

– Пробачте, – пискнув я і непомітно відставив убік черпачок, а потім до мене дійшло: – Яку облаву???

Невеличка баталія, що розігралася на ґанку хатинки, розбудила Артема та Марусю. Потягуючись і позіхаючи, парочка ввійшла у вітальню.

– Із Трухільйо сюди мчать дюжина поліцейських автомобілів та два військові гелікоптери на чолі зі столичним генералом, – швидко залопотів Педро Суфісьєнтес. – Всі дуже розлючені і агресивно налаштовані. Якщо у найближчі кілька днів викрадачів Джумбо не зловлять, уся перуанська поліція буде виставлена на посміх.

– Тьомо… Тьомо… – сонно прошепотіла дівчина, – а звідки взявся цей труп?

Я тим часом біжу назад до гостьової спальні, де починаю натягувати штани. Кричу, намагаючись не здіймати зайвої паніки:

– Друзі, нам, схоже, пора евакуйовуватися з цієї гостинної домівки!

– Який труп?! – спросоння горлає Тьомик.

– Сеньйори, вам потрібно заховатися, – белькоче перуанець. – Часу більше нема – ви не зможете втекти далеко.

– Он той, що на ґанку, – тремтячою рукою Маруся показує на бездиханного Бебето.

– Максе, а де це ти примудрився дістати такого здорового і кріпкого мертвяка? Це частина нашого плану евакуації? – голосно гукає Тьомик, все ще не відійшовши від сну.

– Це не мертвяк! – кричу йому у відповідь. – Я просто вдарив його черпаком. Збирайте швидше свої лахи і вшиваємося звідси!

За лічені хвилини, розіпхавши до кишень найбільш необхідне (паспорти, гроші, GPS-навігатор), ми зібралися на подвір’ї. Джумбо мирно куняв у сараї, опустивши мордяку у ясла з морквою. За будинком дресирувальника починалося невелике поле, засіяне кукурудзою і відмежоване від пустелі примітивною загорожею з дроту. Далі тяглася ділянка голого піску шириною метрів сто, за якою починалися щільні зарості кущів та колючок. Ліворуч на незначній віддалі від будинку пролягала улоговина, яка збігала до кущів, поволі глибшала і простягалася далі на південь. Зігнувшись, нею можна було досить далеко забігти, лишаючись абсолютно непоміченими із землі. Одначе Бебето казав, що у переслідувачів є вертольоти…

– Кущі! – рішуче скомандував я. – Мерщій до кущів.

Ми миттю перетнули поле, продерлися крізь загорожу і щодуху припустили до кущів. Протискаючись навкарачки крізь густе переплетіння гілок, колючок та вузьких, наче леза, ножів колючок, я розчув, як десь далеко за спиною поволі наростає ритмічне ухкання бойових гвинтокрилів.

Відтак ми зачаїлися і почали спостерігати.

Не минуло й п’яти хвилин, як хатину Педро звідусіль оточили автомобілі з мигалками, а у подвір’я стрімко увірвався спецназ у масках, бронежилетах та з автоматами наперевіс. Погонича і його безталанного товариша Бебето виволокли надвір і приставили до стіни халупи. Бебето, щоправда, приставити не вдалося – бідолаха ще не до кінця очуняв і постійно з’їжджав на пісок. Зрештою його просто вклали на землю і примусили закласти руки за голову.

Незабаром на середину дворища викотили коляску з нещасною дівчинкою. Солдафони поводилися грубо й вороже, постійно лаялись, безперестану роздавали штурхани безневинним Педро та Бебето. Аделіна плакала, закриваючи личко долонями.

Зненацька з сараю, який підпирав хатинку дресирувальника, долинув нелюдський крик – переможний клич, який перекрив навіть рев сирен і чахкання завислих над пустелею гелікоптерів. Потому зсередини вискочив перуанський генерал, весь у сіні, обгризках моркви і капустяних кочережках, і заходився гасати подвір’ям й підстрибувати, мов біснуватий, підкидаючи коліна аж до грудей.

– Знайшли-и-и! – гримів він басом. – Ура-а-а!!! – кричав і розмахував кокардою.

– Герой… – презирливо процідив я крізь зуби. – Відшукав слона…

Потому вояка підскочив до Педро Суфісьєнтеса, схопив того за волосся, повалив на землю і двічі з усієї сили копнув у живіт. Нещасний погонич спочатку зігнувся, а потім почав корчитися від болю, загрібаючи руками пісок.

Ось тут мені щось у голові заклинило.

– Тримай, – твердо проказав я, увіпхнувши Марусі до рук GPS-навігатора. – Ти знаєш, де Трухільйо, гадаю, зможеш дістатися туди сама. Спочатку пройди кілька кілометрів на південь улоговиною, аби ті нелюди тебе не побачили і не наздогнали.

– Максе, я не розумію… – сторопіла дівчина.

– У тебе батько був десантником. Ти впораєшся. Бери навігатор і тікай!

Маруся отетеріло дивилася на мене. Генерал не припиняв знущатися над Педро.

– Щезни звідси! Негайно! – прикрикнув я, підштовхнувши дівулю до краю улоговини.

Все ще розгублено озираючись, дівчина спустилася в рів. Я почекав хвилину-дві, пересвідчуючись, що вона відійшла достатньо далеко, аби її не помітили, а тоді встав на повен зріст і вийшов до поліції, піднявши руки високо над головою.

– Не чіпайте його! – заричав через поле до копів. – Не чіпайте його! Це я все зробив. Я викрав слона. І я не знаю ні цього чоловіка, ні його дочки.

Кілька спецназівців, плутаючись поміж високих кукурудзяних бадилин, стрімголов кинулися до мене. За мить мене оточили, примусили стати на коліна і покласти руки за голову.

– Ти хто, в біса, такий? – спитав генерал.

– Я той, хто поцупив слона із зоопарку Ліми. Ваші співвітчизники тут ні до чого.

– В наручники собаку! І до машини його, – віддав наказ вояка. – Місцевих не чіпати.

Для того, щоб мені не було сумно в тюрязі, я тицьнув пальцем на Тьомика, який все ще лежав ніким не помічений у кущах, і мовив:

– Він зі мною…

11

– …Тебе не розбереш, чувак, – сказав мені Тьомик, коли нас під конвоєм вісімнадцяти поліцейських машин, одного бронетранспортера і двох вертольотів везли до перуанської столиці. – Тебе не розбереш…

4—21 березня, 12–13 квітня, 23–24 травня 2010 // Київ, Рівне, Гуанчжоу (Китай), Мармарис (Туреччина)

Антитерористична операція, або Як ми з Тьомиком стали національними героями Перу

1

– Максе, ти, головне, не хвилюйся, – почав Тьомик.

А як я можу не хвилюватися, коли з цієї фрази завжди починаються всі мої найбільші проблеми?

У коридорі за ґратами переступала з ноги на ногу Маруся. Одного разу вона вже приходила нас провідувати – розказувала про те, що підшукала найкращого адвоката на цілу республіку, просила триматись, запевняючи, що все скоро скінчиться. Цього разу вся її постать випромінювала якесь неприродне напруження.

Я всівся на нарах, поправив прим’яте після сну волосся і вп’явся сердитим поглядом в обличчя напарника:

– Викладай, що сталося.

– Поки ти спав, мене забрали на допит, – продовжив Артем, інстинктивно відсуваючись від мене на протилежний краєчок лави і зиркаючи на дівулю за ґратами. – Одначе насправді мене не допитували. Натомість запропонували розказати все начистоту про викрадення Джумбо, підписати зізнання у скоєному злочині і… і ще дещо. Прокурор зі свого боку, мотивуючи свою позицію тим, що слону не було завдано шкоди, зобов’язався звести покарання до мінімуму, можливо навіть, повністю зняти звинувачення, – Тьомик помітно нервував, раз за разом змахуючи з лоба краплини холодного поту. – І я погодився, Максе… Я цілком і повністю визнав нашу вину, після чого ми підписали мирову угоду з перуанським урядом.

Знаючи свого напарника, я не поспішав виявляти радощів.

– І що тепер? – питаю і підсуваюсь ближче до нього.

– Хороші новини: нас не віддадуть до суду і дуже скоро відпустять. Жодних звинувачень, штрафів чи переслідування. Прокуратура республіки також гарантує не притягувати до відповідальності Педро Суфісьєнтеса та його дочку.

Маруся сумно глипала на мене крізь скло.

– Я так розумію, – кажу, – якщо є новини хороші, значить, мають бути й погані.

Мій товариш зам’явся, а потім промимрив:

– Я б не був таким категоричним. Подумай сам, Максе, ми викрали цілого слона зі столичного зоопарку, ми переполошили пів-Перу, довели до інфаркту два десятки нещасних бабусь та дідусів у всіх селах, де тільки зупинялися, розігнали похоронну процесію, виставили на посміховисько всю поліцію республіки, вони вже ВПС задіяли, аби нас піймати! А тепер нам пропонують свободу в обмін на… на…

– На що?

– Отож – Артем прокашлявся і ще раз глипнув на Марусю, ніби просячи у неї підтримки, – перед тим, як нас відпустять, а це, друже, можеш не сумніватися, буде дуже скоро, ми мусимо зробити одну послугу перуанському урядові.

Напарник зробив паузу, очікуючи моєї реакції, проте я мовчав, і він продовжив:

– Перу – країна дуже різноманітна, як в етнічному, так і в географічному плані. На сході країни, за Андами, починається сельва – неосяжна Амазонська рівнина, де нема автомобільних доріг, аеропортів чи великих міст, – там з давніх-давен існують такі собі розбишацькі селища. Їхнє населення – дика й небезпечна суміш місцевих амазонських племен, перуанських індіанців, колумбійців, венесуельців, іспанців, португальців та американців, словом, авантюристів з усіх куточків світу. Незмінно протягом останніх десятиріч вони вирощують плантації коки, роблять з неї кокаїн і успішно сплавляють його до Штатів та Західної Європи. Поки їх не займають, вони теж нікого не чіпають. Кілька разів уряд намагався оголосити їм війну, проте розбишак виявилось настільки багато, крім того, вони настільки чудово знають свої джунглі, що республіканські війська щоразу були розбиті вщент. Витрусити їх із джунглів просто неможливо. Через якийсь час на наркоділків просто перестали звертати увагу. І все було б чудово, Максе, якби ці джентльмени удачі обмежилися тільки наркобізнесом. Одначе з часом цього їм виявилося замало. Останніми роками повстанці пішли на відкриту конфронтацію із законом і почали полювати на багатих закордонних туристів, переважно американців, які вибираються в Ікітос до витоків Амазонки у пошуках екстремального відпочинку. Цього року терористи вже встигли захопити дві групи туристів і успішно отримали за них викуп, а це вже, мій друже, псує міжнародний імідж Перу як туристичної Мекки Південної Америки…

– Слухай, – перериваю монолог товариша, – я це вже зрозумів. А тепер давай ближче до суті – які у нас погані новини?

– Уряд задумав конгеніальну антитерористичну операцію, що має на меті одним махом розчавити усю бандитську зграю! – бравурно випалив Артем.

– Молодці! – аж зааплодував я. – Поважаю такий уряд. От тільки нам-то що з цього?

– Ну, ми з тобою… я і ти… згідно з підписаними домовленостями… ми будемо приманкою в цій операції, – пролепетав Тьомик, а потім поквапно додав, через силу посміхаючись: – Чувак, але ти, головне, не хвилюйся – військові повністю контролюватимуть ситуацію…

2

– Сеньйори, запевняю, вам нема чого непокоїтися. Ми все тримаємо під контролем, – тлустий і низькорослий перуанський капітан у півсферичній касці, напнутій по самі вуха, говорив поважно й авторитетно, але… якось зовсім непереконливо. Останні три дні всі тільки те й робили, що запевняли мене у безпечності задуманої каральної антитерористичної операції і в абсолютній даремності переживань за власну безпеку, одначе з кожним таким запевненням мені чомусь ставало дедалі неспокійніше.

За спиною солдата, який уже втретє розказував нам із напарником про те, яку важливу роль у задуманому нападі на терористів відвело нам високе перуанське командування, одна за одною проїжджали вантажівки з кузовами, обтягнутими брезентом кольору хакі, в яких сиділи найкращі перуанські бійці, спеціально підготовлені до тривалих боїв у джунглях. Разом з військовими їхало кілька тележурналістів, в тому числі двоє чудил із Франції, які мали висвітлювати перебіг подій під час карального походу. Вони всі мали на головах сучасні шоломи з куленепробивними пластиковими забралами, на грудях – бронежилети, на ногах – високі берці з буйволячої шкіри, яку не могла прокусити жодна змія, солдати ж несли із собою новітню вогнепальну зброю, ножі з нержавіючої сталі і ситні харчові пайки. Нам з Тьомиком видали лиш пару картатих сорочок, коротенькі шорти до колін і дурнуваті американські бейсболки.

– Ви вдаватимете двох американських туристів, – провадив далі капітан, – які відбилися від основної групи і заблукали в джунглях. За даними нашої розвідки вже більше місяця в довколишніх нетрищах шастає група з десяти-дванадцяти бойовиків, які вистежують білошкірих мандрівників, аби захопити їх з метою отримання викупу. Отож після того, як ми залишимо вас, сеньйори, на мальовничій галявинці посеред лісу, по радіо буде розіслане спеціальне повідомлення-приманка про те, що два американці загубилися в джунглях, а рятувальні служби розпочнуть «пошукову» операцію. Звісно, ці нікчеми-терористи знайдуть вас першими, але – ви не переживайте! – ми тут-таки вискакуємо з хащ і хапаємо бандюків! Ха-ха! Ось так! – вояка стиснув перед моїм носом кулак, показуючи, як вони хапатимуть «цих нікчем-терористів». – І це буде тільки початком грандіозної каральної операції, – коротун значуще підняв пальця догори і стишив голос до шепоту: – Ми допитаємо полонених, дізнаємося, де у них центральне лігво, а тоді накриємо їх одним безжальним масованим ударом. Винищимо всіх до єдиного!

Згідно з даними розвідки, ніщо не могло завадити втіленню в життя цього простого, але досконалого плану. Єдине, що не врахувало командування перуанської армії, так це те, що у терористів теж була своя розвідка…

– Офіцере, а можна у вас попросити бронежилети? – несміливо звернувся я.

Після короткої ніякової паузи пролунала лаконічна відповідь:

– Ні.

– Хоча б один на двох? Ну будь ласка…

– Ні.

– Хоч шоломи тоді видайте…

– Забудьте про це! – гарикнув на мене капітан. – Невже ви не розумієте, що бронежилети і шоломи можуть поставити під загрозу зриву всю операцію? Як ви собі це уявляєте, га?! Хіба ви не розумієте, що вся захисна амуніція пофарбована у колір хакі, через що, надягнувши її, ви зливатиметесь із джунглями, і терористи можуть вас просто не помітити? Командування тоді мене самого на шоломи пустить.

– От халепа, – бурчу під ніс, подумки благаючи Господа, щоб «командування» виявилося хоч трохи розумнішим за цього недоростка з капітанськими погонами.

– Оце я мушу розпинатися і пояснювати такі очевидні речі… – бурчав у відповідь бравий вояка.

Тьомик тим часом перелякано зиркав навкруги, майже не слухаючи теревені приставленого до нас капітана. Мій напарник, здається, зрештою розкумекав, у що ми вляпалися: з кожною хвилиною йому все менше й менше подобалось те, що відбувалося навколо. На довершення у нього почались якісь проблеми зі шлунком.

– Максе, у мене живіт болить, – тихо простогнав він.

– Відчепись! Не до того зараз…

Я сильно пітнів і важко дихав. Клімат сельви разюче відрізняється від сухого пустельного клімату західного узбережжя Перу. Тяжка задушлива спека, стовідсоткова вологість, ядучі випари невідомого походження роблять тіло схожим на розм’яклий на сонці пластилін. Височенні дерева, щільно обвиті ліанами й обліплені грибками всіх форм та розмірів, непроглядним частоколом затуляють горизонт; змагаючись одне з одним, вони тягнуться вгору, заступаючи небо. Після привілля великої перуанської пустелі, де погляд мчить десятки кілометрів, не наштовхуючись на жодні перешкоди, а між головою і погожим куполом неба не провисають густі клуби дрімучої зелені, непрохідні амазонські ліси на сході Перу розплющували мене, підминали під себе, гнобили й втискували в землю, наче черв’яка.

– Чувак, здається, я зжер щось вельми хімічно активне, – тихо мовив Тьомик, промацуючи рукою дуже здутий живіт.

– Скільки можна скиглити, чувак? Ти поводиш себе так, наче твій живіт – це найбільша наша проблема на даний момент.

Я ще не знав тоді, що саме цій скромній і малозначущій, як мені тоді здавалося, проблемі вже зовсім скоро судилося відіграти вирішальну роль у каральній операції. Мені навіть на думку не спадало, що здуття живота в умовах перуанських тропічних лісів, які аж кишать кровожерливими головорізами, може призвести до жахливих і катастрофічних наслідків. Тож я лиш сидів, сердився на Тьомика і сумовито обдумував неприємність, в яку ми вляпались.

Офіцер врешті-решт помітив, що його слова нас ніскілечки не заспокоїли, а тому спробував підбадьорливо всміхнутися:

– Та ну ж бо, хлопці! Відкиньте оці кислі міни! Присягаюся, все мине швидко, без диму і пострілів, ви навіть оком не встигнете змигнути.

Капітан мав рацію. Усе минуло практично без диму і пострілів… Зі сторони урядових військ.

3

Спека. Мозок уже, певно, скидається на пересмажену яєчню…

Ми з Тьомиком вже другу годину сидимо на струхлявілому стовбурі поваленого дерева посеред галявини в джунглях. Шия, литки, передпліччя, словом, усі відкриті частини тіла рясно обліплені буйною амазонською комарнею.

Страшенно хочеться пити.

Височенна стіна віковічних нетрищ оточує нас звідусіль. Крізь неї проникає невпинне стрекотання цикад, кректання велетенських папуг, ухкання мавп і таємничий шелест. Одначе жоден звук, окрім бурчання Тьомикового живота, не видає присутності людини.

– Запара, – насилу вичавлюю з себе. – На хріна ми на це погодилися, Тьомо?

Артем напівлежить на стовбурі, обіпершись спиною на гілляку, відбиваючи від ніг третю поспіль масовану атаку гігантських червоних мурах. З його надутого черева коли-не-коли вириваються страхітливі звуки, схожі на мініатюрні виляски грому.

– У нас не було іншого вибору, – важко хекаючи, каже товариш.

– Я нутром відчуваю, що ця антитерористична операція добром нізащо не скінчиться! Нас або покусає якась амазонська тварюка, від чого ми розпухнемо і здохнемо, корчачись у тяжких муках, або ж сюди припруться повстанці значно більшою оравою, ніж очікувалося, і нам буде капець.

– Не кажи дурниць! – відрубав мій товариш. – Ти ж чув, що казав сеньйор капітан: армія нас захистить.

– Ти справді в це віриш, чувак? Тобі не здається, що замість того, аби брати в полон невелику терористичну групу і намагатися вибити зізнання хоча б з одного її члена, перуанцям легше дозволити бандитам захопити нас, а потім тишком-нишком вистежити їх на шляху до бази? Адже якщо хоча б один бойовик із цього передового загону вислизне з пастки, він встигне попередити своїх товаришів, і весь конгеніальний план башковитого перуанського командування накриється мідним тазом.

Артем стурбовано засопів. Було помітно, що він про це раніше не думав.

– Ти волів би за краще сидіти зараз у тюрмі в Лімі? – промимрив він.

– Дозволь тобі нагадати, мій любий друже, що то була не моя ідея – красти слона.

Тьомик якось так дуже вже важко зітхнув і притишено пікнув, скоцюрбившись від болю в животі:

– І не моя теж…

Я втримався від коментарів. Цим усе було сказано.

– Що у тебе з нею? – запитую після кількахвилинної паузи.

Артем скосив підозрілий погляд на мене.

– Нічого… Нічого, Максе.

Я недовірливо хмикнув.

– Нічого з того, про що ти подумав, – повторив напарник. – Ми просто дружимо. Ми з Марусею – друзі.

– Тобто оця… оця… вона тобі друг? – скривився я.

– Ага.

– А я тоді хто?

– Ну-у… ти теж друг, тільки трохи інший.

– А як це так, що у тебе двоє друзів?

– Максе, це все дуже складно, – відмахуючись від комарів, взявся пояснювати Артем. – Колись Маруся мені дуже подобалася, але потім обставини склалися таким чином, що нам довелося розійтися. Не буду кривити душею – як жінка, вона мені й зараз подобається, одначе, окрім зовнішності, є ще дуже багато інших факторів, без яких еволюція стосунків у щось більше, ніж просто дружба, є абсолютно неможливою. Крім того, ще цей її татко… Коротше, я говорив з Марусею на цю тему через тиждень після того, як ми здибалися на півночі Перу, і вона відразу розставила всі крапки над «і», сказавши, що мені не варто розраховувати на щось більше, ніж просто дружбу.

– Ти дарма так кажеш, – заперечив я. – Затям, дружби між чоловіком і жінкою не може бути за визначенням. По-моєму, вона просто намагається приспати твою пильність, щоби потім одного ясного погожого дня, коли ти не очікуватимеш ніяких підступів…

– Чувак, не вигадуй!

– Ти мені тут головою не кивай і руками не розмахуй. Я про життя більше, ніж ти, знаю. Вони так завжди роблять, коли розуміють, що з першого разу, наскоком нічого не вийшло: мовляв, Тьомику, мій хороший, мій любий, ми з тобою просто друзі, добрі приятелі, те-се, а потім – бац! – і тут я вже стою, розмазуючи сльози відчаю по обличчі, на хрестинах вашого первістка-спиногриза. Отак воно все буває, напарнику. Я тебе, звісно, вчити не збираюсь, просто… будь пильним.

– Що ти сказав?

– Будь пильним, – повторюю.

Тьомик затих, приклавши вказівного пальця до губів.

– Ти чуєш, Максе? – прошепотів напарник, різко змінившись на обличчі.

Я затамував подих і прислухався. Щось змінилося довкола нас, за якусь долю секунди щось поінакшало в лісі довкола галявини, проте я ніяк не міг уловити, що саме.

– Що таке, Тьомо? – мені передалося раптове Артемове напруження, через що я мимоволі теж перейшов на шепіт.

– Невже ти не чуєш… не відчуваєш… цієї убивчої тиші?

І тоді я втямив, що саме змінилося. На галявині встановилася сперта й липка, абсолютно ненормальна тиша. З джунглів більше не долинав електричний скрип цикад, з-поміж цупких крон не вилітало мавпячого ухкання. Хащі завмерли, стислись, причаїлись, і то була не солодка дрімота, а очікування чогось великого, грізного й смертоносного.

– Що за чортівня? – пролепетав я.

Проте не встиг я договорити, як сталеву тишу над нашими головами розітнув пронизливий шиплячий свист. Ми з Тьомиком синхронно задерли голови. Свист стрімко наближався, блискавично промайнув над нашими задертими писками і залетів за спини. Ми з напарником перелякано переглянулися, адже одного разу вже чули подібний шиплячий звук у Мексиці під час погрому гватемальської прикордонної застави [27]27
  Більш детально див. «Навіжені в Мексиці».


[Закрыть]. У ту ж мить свист обірвався, і аномальну тишу над нетрями розірвав на шматки оглушливий вибух. З переляку я зірвався на рівні ноги, а мій напарник гепнувся у траву і спробував залізти під повалений стовбур.

За першим мінометним залпом – а то був саме мінометний постріл – відразу розпочалася ціла канонада. Зі сходу з найбільш густих і заплутаних хащ безперервним потоком линуло бахкання, скрекотання, тріск і гуркіт усіх видів стрілецької зброї від гвинтівок та автоматів до протитанкових гармат та мінометів. У повітрі літали кулі, осколки фугасних зарядів, куски гарячої землі, деревні тріски й пошматоване листя. На заході, в лісах, де закріпилися урядові війська, безперервною хвилею гуркотіли вибухи, крізь густу й вологу зелень час від часу прорізувалися спалахи чорно-червоного полум’я і випорскували клубні густого смолистого диму.

Перших секунд десять-двадцять воєнні дії велися, так би мовити, в одні ворота – жоден звук не видавав присутність у кущах за нашими з Тьомиком спинами регулярних перуанських військ. Лиш після того, як ці десять-двадцять секунд минули, з нетрищ на заході почали доноситися перші звуки. На жаль, ними виявилися зовсім не дружній мінометний залп у відповідь, не злагоджений автоматний вогонь у бік неприятеля, і навіть не розкотисті, тверді й рішучі голоси командирів, які закликають доблесних спецназівців дати гідну відсіч нахабним терористам. З кущів регулярної армії долинав переляканий лемент, вереск і прокльони, на тлі яких зародився і поволі затихав, щосекунди віддаляючись на захід, безладний хрускіт гілляччя – перуанці безладно відступали.

Побачивши, що після першого несподіваного удару регулярна армія драпає на всіх парах, терористи з радісним улюлюканням кинулися в наступ.

Увесь цей час Тьомик з надією витріщався на стіну джунглів на західному краї галявини, очікуючи, що крізь неї от-от прорвуться передові загони перуанських військ, відкинуть повстанців геть і візьмуть їх в оточення. Я, проте, вже не мав жодних ілюзій стосовно того, чим закінчиться черговий раунд протистояння перуанського уряду й наркоторговців. Схопивши товариша за комір сорочки, я скрикнув:

– На дерева! – і потяг напарника в довколишні нетрища.

Повстанці шастали десь зовсім близько – автоматні черги підганяли нас, шваркочучи прямо за спинами. Буквально за кілька секунд, немов дві мавпи, ми видряпалися на вершечки двох сусідніх гевей, заховавшись серед листя на висоті десяти метрів над землею. З такої висоти мені було чудово видно, як ушивається з поля бою добірний перуанський спецназ. Раптом до мене дійшло, що грізний вигляд перуанської регулярної армії насправді є фікцією. На ділі вояки виявилися зовсім не готовими до бойових дій у справжніх джунглях.

Бойовики тим часом наближались. Ми з Артемом завмерли, притисшись до стовбурів. Пропхавши голову під рукою, я спостерігав за повстанцями, що метушилися внизу, прочісуючи джунглі. Спершу вони кинулися до поваленого дерева, на якому ми з напарником прочекали кілька годин, потому, розтягнувшись широким півколом, з автоматами напоготові посунули в глушину, ретельно обдивляючись кожен кущик та приямок, проштрикуючи палками пучки високої трави. Шукали нас.

Невдовзі кілька бандитів підібралися до місця нашої схованки, потопталися довкола дерев і… неспішно посунули далі. Я з полегшенням випустив повітря із легень, стараючись погамувати оскаженіле серце, яке аж захлиналося у грудях. Потому підвів голову і підбадьорливо підморгнув товаришеві, мовляв, будемо жити, чувак, – пекельні башибузуки подалися геть. Втім, я забув, що мій Тьомик, мій бісовий друзяка Тьомик, за доброю давньою звичкою стягує до себе неприємності у найбільш непідходящий момент, неначе металевий стовп посеред відкритого поля, що завжди притягує блискавку.

Тож поки пошуковий загін терористів помалу проходив повз, гроза, що бушувала в надрах Артемового черева, досягла апогею. У відповідь на моє підморгування Тьомик жалібно кліпнув, затим самими губами прошепотів «Максе, пробач…» і славненько перднув, струсонувши повітря на кільканадцять метрів круг себе.

Звук вийшов такий, що я з переполоху прикусив язика і ледь не шугонув з дерева вниз головою, а кілька повстанців – ар’єргард пошукового загону – перелякано звалилися в траву і, певно, подумавши, що нарвалися на засідку, почали оскаженіло відстрілюватися. Скосивши кільканадцятьма чергами всі найближчі кущі, терористи зрештою зрозуміли, що лиш марно тратять набої. Вони підвелися, обтрусились і почали боязко роззиратися навкруги, шукаючи джерело підозрілого звуку.

Я подумки перебирав усіх представників фауни тропічного лісу, на яких можна було б списати Тьомиків громоподібний вихлоп. Я не знав, чи водяться в джунглях великі ведмеді, а жоден інший з відомих мені хижаків не міг витворити щось подібне. Хоча навіть після такого «проколу» я все ще мав надію, що нас пронесе і терористи не викриють нашої схованки.

Так і вийшло. Не виявивши нічого підозрілого, бойовики повернулись назад і зібралися якраз під тим деревом, на якому сидів Тьомик. Влаштували коротку нараду.

– То була мавпа, – впевнено заявив один із них.

– Точно мавпа! – закивали головами інші, розгублено почісуючи кудлаті макітри.

В цей час «мавпа» сиділа акурат над їхніми головами і обливалася холодним потом, вчепившись у кору гевеї, наче дитинча кенгуру в шерсть матері. На руках та плечах мого напарника проступило опукле мереживо жил, від перенапруження страшенно тремтіли ноги. Ризикуючи бути викритим, я простягнув крізь листя руку і показав йому кулак, мовляв, ні звуку, бо приб’ю. Артем спочатку зажмурився, а потім різко захитав головою з боку в бік, і тоді я втямив, що удача сьогодні не на нашому боці. Мій товариш старався з останніх сил, він навіть спробував прикритися знизу долонькою (що, однак, не дало ніякого ефекту – це все одно що пробувати затулити гарматне жерло листком картону), а тоді схлипнув і голосно пукнув удруге.