Текст книги "Навіжені в Перу"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Повстанці замовкли і позадирали голови.

– Ґрінгос! – зраділо заволали вони, роздивившись мене й напарника. – Ми знайшли вас, факін’ ґрінгос! Ану злазьте вниз!..

У цей час журналісти французького телеканалу, які зголосилися супроводжувати перуанську армію і висвітлювати каральну операцію, змогли проштовхатися до головного начальника урядових військ.

– Месьє генерал, а як же туристи? Ви подумали про заручників? Невже ви залишите двох іноземних громадян на розтерзання бандитам?

Пузатий штабний генерал довго і пристрасно лаявся, рвав на собі волосся і грюкав кулаками об усе, що траплялося на шляху, а потім віддав наказ припинити відступ і повертатись на вихідні позиції – відбивати «приманку» назад. Щоправда, йому так і не вдалось зібрати всіх своїх вояків, оскільки чимала їх частина «відступила» надто далеко і на даний момент продовжувала відступати форсованими темпами, збриваючи на ходу верхній шар гумусу. А проте якась частина перуанського війська все ж повернула назад і атакувала передові загони повстанців.

Зав’язався незначний бій.

Тим часом ледь помітними стежками мене і Тьомика під конвоєм тягли на схід. Сталось так, що під час однієї з найбільш гарячих перестрілок, коли перуанська армія практично впритул підступила до повстанців, Тьомика контузило. Десь зовсім поряд бабахнула граната, нас разом з конвоїрами відкинуло до джунглів, я швидко прийшов до тями, спробував підвестись і втекти, проте мене наздогнали і збили з ніг, а Тьомик так і лишився на землі. Кілька хвилин він лежав, немов мертвий. Потім мій товариш усе ж розплющив очі, але все одно продовжував валятися, наче бездушний трупак, бездумно втупившись у небо.

Відчуваючи, що сили нерівні, генерал викликав на підмогу авіацію, проте надісланий військовий вертоліт збили майже відразу після того, як він наблизився до непроникної перини віковічного лісу [28]28
  Ця історія не вигадана. У 2009 під час однієї з сутичок повстанці дійсно збили перуанський військовий вертоліт над лісами Мадре де Діос.


[Закрыть]. Словом, все йшло до того, що антитерористична операція закінчиться так, як і завше, – регулярну перуанську армію вимажуть дьогтем, виваляють у пір’ї й змусять забратися геть. Незважаючи на повну перевагу в тактиці та вогневій потузі, повстанці не бажали продовжувати кровопролиття, а тому, скрутивши мене й контуженого Тьомика, почали злагоджено відходити у джунглі.

Французький телеоператор тим часом продовжував вести зйомку на місці подій. В результаті увесь світ обійшли страхітливі кадри, де показувалось, як терористи тягнуть мене й Тьомика в бездонні нетрища непрохідних лісів десь під кордоном з Бразилією, перуанські військові відчайдушно кидаються туди-сюди, але не можуть нічого вдіяти, а мій контужений товариш, не розуміючи, де він знаходиться і що взагалі коїться, несамовито горлає:

– Свободу папуасам!!!

4

Ось так ми з Тьомиком стали національними героями Перу…

Що ж тут такого геройського, спитаєте ви? Не поспішайте з висновками, панове, і дочекайтеся закінчення цієї історії.

Ар’єргардні загони повстанців якийсь час лишались на лінії вогню, відволікаючи увагу урядових військ від відступу основних сил, котрі, забравши міномети, важку артилерію і нас із Тьомиком, безшумно, наче демони, заглиблювались у непрохідні хащі. Наносячи короткі й неочікувані удари, ар’єргард тягнув час, після чого повстанці просто розчинились у джунглях. Хвилин двадцять перуанський спецназ розстрілював порожні хащі, поки зрештою не зрозумів, що веде бойові дії проти мух, комарів та жучків.

…Пройшовши кілометрів п’ять, основний загін, який складався з тридцяти-сорока бойовиків, спинився перепочити. Незабаром до них приєдналися загони прикриття. Я чув, як вони радилися, що робити зі мною та Тьомиком. Одні казали про те, що ми були лиш приманкою, а тому краще всього нас просто пристрелити: викупу все одно не дадуть, зате можуть прислати військо, причому чималеньке військо, позаяк після такого публічного фіаско перуанський уряд просто не може лишатись бездіяльним. Інші заперечували, твердячи, що європеєць – він і в Перу європеєць, і поки є надія добути хоч якийсь викуп, нас потрібно лишити живими, а перуанські війська як прийдуть, так і підуть – ні з чим. На щастя, прихильників другої пропозиції виявилось дещо більше, ніж першої. Відтак мене і Тьомика посадили на коней, попередньо скрутивши за спиною руки, потім надягли нам на голови чорні мішки і під конвоєм з десяти озброєних до зубів вершників повели на південь (напрямок я визначив по тому, що сонце постійно світило мені в спину). Головний загін повстанців зник у невідомому напрямку.

Надвечір кавалькада спішилася біля невеликої дерев’яної хатинки на березі неглибокого потічка. Нам дозволили зняти мішки і непогано нагодували. Наступного ранку ми залишили коней і продовжили йти далі пішки. Мішків на голови цього разу не одягали, певно, вважаючи, що нам нізащо не відшукати ці місця без сторонньої допомоги.

Обливаючись потом, знемагаючи від задухи, ми трюхикали цілий день. Зрештою дісталися штучно розчищеної прогалини в джунглях, більшу частину якої займало старанно оброблене поле марихуани та коки. В одному з кутків прогалини виднілися дерев’яна одноповерхова житлова будівля і невеликий склад зі зброєю та боєприпасами. На галявині поралося троє бородатих бойовиків, ще один сидів на ґанку ангара, жував листя коки і безперестану спльовував собі під ноги.

Особняк складався з двох сполучених між собою прямокутних кімнат і невеликої прибудови при вході. Менша кімната правила за спальню ватажку повстанської застави, більша слугувала відпочивальнею усім іншим розбишакам. Трохи послабивши пута, мене й Тьомика кинули на гнилуваті матраци в кімнаті відпочинку особового складу. Якийсь час ми тихенько лежали серед бойовиків, і я мовчки спостерігав за нашими мучителями. Хтось з терористів куняв, хтось жував вчорашні смажені сосиски, четверо чоловіків з насупленими пиками зосереджено грали в покер. На нас із Тьомиком практично не звертали уваги.

Аж раптом я з жахом усвідомив, що в мого товариша знову почались проблеми з животом – Тьомик почав добросовісно псувати повітря. Це тривало добрих чверть години. Перуанці спочатку тільки посміювались, одначе дуже скоро в кімнаті стало неможливо дихати. Бандити попервах чортихались упівголоса, згодом лаялись уже вголос, одначе Тьомик, як не старався, ніяк не міг вгомонитися. Зрештою якийсь головоріз не витримав, зірвався на ноги і заліпив нещасному Артемові кілька копняків. Та навіть це не допомогло – попри такі рішучі заходи хлопець не перестав виявляти непокору.

Харцизяки психували і шарпались. Це все було б дуже смішно, якби не усвідомлення того, що нас із Тьомиком можуть розстріляти через звичайнісіньке здуття живота. Втім, порадившись між собою, перуанці вирішили інакше. Кебетливі терористи зазирнули в кімнату до ватажка і переконались, що їхній бос спокійнісінько хропе, втомлений після довгого переходу. Потому, тихенько гикаючи, вони перетягли нас до спальні отамана і кинули на матраци в правому куті за дверима, таким чином вирішивши проблему з чистотою повітря у власній кімнаті і заодно насоливши своєму не дуже популярному отаманові…

У приватному кабінеті ватажка царювала півтемрява. Коли мої очі призвичаїлися до мороку, я розгледів, що, окрім всюдисущих потертих матраців, у кімнаті стояло ліжко, на якому, розвалившись хрестом, гучно схропував дебелий повстанський командир, а ще дерев’яний стіл, кілька кострубатих тумбочок та сім чи вісім табуреток. Повсюди валялися частини стрілецької зброї – ріжки від автоматів, приклади гвинтівок, пістолетні обойми, спускові механізми, начищені до блиску стволи, у протилежному куті стояв дерев’яний ящик з новенькими темно-зеленими «лимонками», на тумбочках лежали пакети з вибухівкою, детонатори, таймери. Наскільки я зрозумів, кілька бомб уже були повністю готовими.

Тьомик отетеріло водив вилупленими баньками по стінах горниці.

Охлявши після тривалого переходу, я відчув, що можу скинути мотузки, які стягували зап’ястки. Стараючись не дуже шуміти, я почав звиватись і викручуватись, поволі звільняючись від пут. Зрештою мені це вдалося.

– Тьомо, треба тікати, – шепочу на вухо напарнику, – я щойно скинув мотузки із зап’ястків.

– Це божевілля, Максе, – прохрипів Артем, – навіть коли ми втечемо, нам нізащо не вибратися з цього зеленого пекла. Ми навіть не знаємо, де знаходимось.

– Я волію за краще діяти, аніж безвольно чекати розправи!

Я хотів ще щось сказати, одначе на встиг.

Всі наступні події утиснулися в якихось нещасних кілька секунд.

Несподівано на тумбочці в узголів’ї командирового ліжка задзвонив мобільний телефон. За дивним збігом обставин поряд з мобілкою покоївся невеликий фугас з прикріпленим до нього сіреньким пластмасовим таймером. Спросоння повстанський ватажок вхопив до рук не телефон, а бомбу і, не розплющуючи очей, натиснув кнопочку запуску таймера. Годинник ожив, спалахнув червоненькими цифрами, почавши зворотний відлік: 10… 9… 8… 7…

Останні десять секунд свого життя грізний перуанський терорист старанно волав «Альо! Альо! Cual es? [29]29
  Це хто? ( ісп.)


[Закрыть]» в шматок тротилу. А потім його голову разом з настільною лампою, тумбочкою та куском ліжка винесло у вікно…

План подальших дій вималювався у моєму мозку практично миттєво. Я прожогом схопився і кинувся в протилежний куток кімнати до коробки з гранатами. Вхопив до рук одну з «лимонок», зірвав чеку і запхав гранату назад у ящик, стараючись занурити руку якнайглибше. Потому хватонув коробку і підступив до вхідних дверей опочивальні ватажка. Двері в ту ж мить розчинилися.

Перед моїм носом опинилося одинадцять допитливих мордочок, які з цікавістю зазирали мені в обличчя, сповнені похвального бажання дізнатися, що ж оце щойно так бабахнуло. Щоправда, терористи зовсім не очікували нарватись на мене за дверима та ще й із ящиком гранат у руках, а тому секунду – рівно одну секунду – ми стояли і сторопіло витріщались один на одного. За цей час перуанці встигли оглянути мене, побачити дірку в стіні за моєю спиною (якраз навпроти дверей) і обезглавлене тіло свого командира, з шиї якого досі курів сизуватий димок. Затим я всміхнувся, наступив ногою на поріг поміж кімнатами (прикмета, знаєте, така – щоб потім бува не посваритись), ввіпхнув найближчому хлопу коробку з «лимонками» і захряснув двері… Мені знадобилось ще три з половиною секунди, щоб схопити Тьомика за барки і виволокти його надвір крізь отвір у стіні будинку.

Відбігши кілька метрів від пробоїни, я повалив Тьомика навзнак, і тут-таки сам розтягнувся поряд, накривши голову руками.

…Ніхто з тих одинадцяти, що лишились за дверима у великій кімнаті, натужно розмірковуючи над тим, чого це я всучив їм цілий ящик з гранатами, навіть не нявкнув. Один за одним хатинку струсонуло кільканадцять вибухів, перетворивши стіни та дах на сито. Повітря згустилось, а небо потемніло від дрібних скалок, осколків та крихітних шматків штукатурки, які розлітались навсібіч. Запахло смаженими перуанцями.

Коли гул від вибухів стишився, ми з Тьомиком підвели голови і роззирнулися. У ту ж мить з гучним тріском дах бандитської халабуди завалився, потягнувши за собою стіни. На місці халупи лишився тільки фундамент і погризена основа задньої стіни, де-не-де охоплена млявим полум’ям.

Нараз я помітив, що з воріт ангару, який не постраждав після гранатної канонади, випурхнув останній, тринадцятий терорист. Схопившись за голову, він сновигав навколо згарища, очманіло повторюючи:

– Qué es esto? Qué es esto?.. [30]30
  Це що таке? Це що таке?.. ( ісп.)


[Закрыть]

Через сизуватий туман, що заслав галявину в результаті серії вибухів, перуанець не помічав ні мене, ні мого напарника. Нещодавній успіх у боротьбі з основними силами бандитів додав мені сил, відтак я рішуче схопив до рук добряче обгорілу половину тумбочки, на якій лежав фугас, що зніс голову ватажку повстанців, і почав тихенько підкрадатися до вцілілого терориста…

…Як незабаром виявилось, перуанська армія насправді не залишила мене й Тьомика напризволяще. Завчасно, ще перед початком операції, у видані нам туристські шорти вшили невеликі передавачі, які дозволяли запеленгувати наше місцезнаходження (якщо бути точним, то місцезнаходження шортів), незалежно від того, наскільки далеко в нетрища затягли б нас терористи. Після першої невдалої сутички з повстанцями командуючий операцією генерал перегрупував сили, ще раз викликав підмогу (в тому числі два нові гелікоптери, за яких, як йому сказали, він відповідає погонами), і відрядив загін найкращих солдат нам на порятунок. Саме в той момент, коли повстанському ватажку хтось подзвонив на мобільний, висланий на допомогу загін займав позиції в лісі довкола бандитської криївки. Мимоволі спецназівці стали свідками подій, що розігралися на переліссі після того, як я урочисто вручив одному з телепнів-інсургентів коробку з «лимонками».

Коли солдати регулярної армії увірвалися на галяву, я добивав останнього бунтаря, з усієї сили колошматячи його залишками командирської тумбочки…

Ось так ми з Тьомиком і стали героями. Річ у тім, що ніхто з перуанців не знав до пуття, що там у нас трапилося. Ззовні все виглядало наступним чином. Я та Тьомик були єдиними заручниками в кімнаті з ватажком. Несподівано пролунав вибух, за ним ще один, потім – ще, і ще, і ще, після чого на галявину увірвався спецназ і застукав мене за тим, як я якимось підозрілим обвугленим предметом вкорочую віку останньому живому терористу. Мене відразу обізвали Рембо і потягли до журналістів фотографуватись.

5

Через два дні сеньйор Алан Гарсія Перес, високоповажний президент Перу, на спеціально влаштованому прийомі особисто вручив мені та напарнику медалі «За відвагу», привселюдно назвавши нас героями Перуанської республіки…

21 березня, 28 травня, 5—15 червня 2010 // Київ

Деліріон Місто, якого не було

1

Ніколи не намагайтеся водити бізнес із державою. Я не кажу про якусь конкретну державу, наприклад, Україну, Перу чи Мексику. Я говорю в загальному: якщо у вашій макітрі несподівано постане який-небудь конгеніальний задум стосовно того, як можна «розвести» чиновників на «бабки», мерщій женіть крамольну думку з голови! Останні кілька років я крутив афери нечуваної зухвалості, я вертів круг пальця досвідчених підприємців, я обманював цілі корпорації, але ще жодного разу мені не вдалося «надути» представників державного апарату. Повірте, будь-яке шахрайство, так чи інакше пов’язане з державними мужами, від самого початку приречене на провал. Вас обдеруть, як липку, залишать ні з чим, ще й зроблять винним, погрожуючи посадити в тюрягу.

2

Звання героїв Перу та симпатія самого Президента розкрили перед нами двері найкращих родин республіки. Мене і Тьомика запрошували до себе у гості міністри перуанського уряду, верховний суддя, конгресмени з правлячої партії, за ними вже стояли в черзі начальник поліції, директор Національного банку, кілька адміралів флоту та сухопутних генералів. Нас буквально благали бути присутніми на різних публічних заходах, запрошували на телебачення, брали інтерв’ю. Дуже скоро мене, мого друзяку і його запаморочливу подругу-білявку почали впізнавати на вулицях столиці.

…Взагалі, шановні, слід розуміти, що, займаючись усілякими шахрайствами, завжди краще лишатися у тіні. І це не рекомендація чи яка-небудь нудотна порада. Це – непорушний закон. Аксіома! У випадку вдало провернутої афери такий підхід убереже вас від заздрісників і надто допитливих нишпорок, у випадку фіаско – анонімність може врятувати вам свободу і навіть життя. На жаль, так сталося, що після того клятого трапунку з терористами у джунглях Мадре де Діос про нас із напарником говорило все Перу.

Тож попервах я вирішив почекати з «бізнесом», закономірно вирішивши, що наша надмірна популярність тільки нашкодить розкручуванню якого-небудь темного дільця. Однак незабаром я передумав. Добряче все обмізкувавши, я вимислив, що стосовно нашої з Тьомиком ситуації можна застосувати дещо іншу аксіому, запозичену із шоу-бізнесу. А звучить вона так: чим більше людей тебе знає, тим більше на них можна заробити.

Відтак я накидав у голові генеральний план дій і вирішив грати по-крупному.

3

Для того, щоб заробити великі гроші, існує всього два можливих шляхи: або ви виготовляєте щось зовсім маленьке, якусь майже непотрібну і дуже дешеву дрібничку, зате продаєте її в астрономічних кількостях, або ж ви володієте дрібкою чогось, що раптово, в одну мить стає потрібним усім. Перший спосіб вимагає чималих затрат часу, великих капіталовкладень, продуманого маркетингу тощо. Для другого способу необхідні лиш інтуїція та вивертливий і авантюрний мозок.

Ми з Тьомиком сиділи на відкритій терасі простенького прибережного кафе в одному із кварталів Мірафлоресу [31]31
  Сучасний житловий масив на півдні Ліми, перуанської столиці.


[Закрыть], потягуючи недороге перуанське пиво. Маруся після кількагодинного купання в океані відпочивала у хостелі, де ми спинилися. Відразу за площадкою пролягала асфальтово-чорна смуга автотраси, за якою починався сірий кам’яний пляж. Тихий океан звично пінився і шумів; на відстані сотні метрів від бурхливого прибою на гостроносих дошках розляглося кілька серфінгістів у смолянистих водонепроникних костюмах; вони терпляче чекали на велику хвилю, готові при першій нагоді зіп’ятись на ноги і зі швидкістю вітру помчати до берега.

Я виклав перед Тьомиком кілька аркушів А4, густо списаних різноманітними блок-схемами і дрібними рядками обрахунків. Для того, щоб їх не здуло вітром, з обох боків притиснув листки пляшками з-під пива.

– У мене є ідея, яка може принести нам сотні мільйонів доларів, – нахилившись, повідомив напарнику.

– Та ну… – недовірливо звів очі Тьомик. Одначе, впершись поглядом у моє серйозне обличчя, затнувся і наготувався слухати.

– Знаєш, чувак, ми були б останніми телепнями, якби не скористались тим становищем, яке займаємо нині в перуанському суспільстві, особливо враховуючи наші теперішні зв’язки у верхніх ешелонах влади. Я довго міркував над тим, як перетворити славу та знайомства на гроші, і зрештою виметикував дещо цікавеньке.

– Розказуй, – Артем нетерпляче завовтузився і підсунувся ближче до мене.

– Ти знаєш, що це? – я витягнув один із аркушів і показав його товаришеві. На листку був роздрукований знімок пустельного плато. Фото, судячи з усього, робили з літака. На фотографії по поверхні пустелі тягнулись врізнобіч загадкові лінії, поміж якими то тут, то там проступали гігантські зображення тварин та дерев, немов вишкрябані якимось гігантом на землі.

– Ні.

– Це лінії Наски – таємничі геогліфи [32]32
  Ритуальні рисунки на землі.


[Закрыть]у пустелі на півдні Перу. Якась цивілізація дуже давно розмалювала все плато лініями, геометричними фігурами та зображеннями тварин, які видно тільки з висоти пташиного польоту. Місцина доволі популярна. Поряд є містечко з однойменною назвою Наска, де перуанці влаштували невеликий аеродром. На ньому базуються п’ятимісні «Cessn’и», на яких катають туристів, показуючи їм лінії з висоти пташиного польоту. Кількість туристів могла б бути набагато більшою, однак на сьогоднішній день до Наски можна потрапити тільки автобусом. Це довго і не зовсім комфортабельно. Будувати новий аеропорт з посадковими смугами, які зможуть приймати літаки класу «Boeing-737» та «Airbus A320» у свою чергу економічно невигідно. І тоді я подумав, що швидкісна залізниця від Ліми до Наски – ось ідеальне вирішення проблеми!

Тьомик розреготався.

– Максе, тільки не кажи, що ти збираєшся будувати залізницю.

– Звісно, що ні! – запально випалив я. – Я лиш хочу проштовхнути цей проект через перуанський Конгрес [33]33
  Мається на увазі перуанський Конгрес (Congreso) – найвищий законодавчий орган Перу. До нього входять 120 депутатів (конгресменів), які обираються за пропорційною системою терміном на 5 років.


[Закрыть], аби вонипочали прокладати швидкісну лінію.

– А на чому тоді мизбираємось заробляти мільйони?

– На ось цьому, – я поклав листок з ретельно розкресленим планом забудови кварталу невідомого міста, довкола якого тулились приплюснуті рядочки обчислень. – Між Лімою та Наскою майже чотири сотні кілометрів по прямій. Якщо переконати уряд республіки в тому, що залізницю найбільш доцільно прокласти східніше від Панамерикани, то колійка пройде повз міста і поселення, що розташовані ближче до узбережжя Тихого океану. Відтак виникне нагальна необхідність у проміжній станції. Я вже навіть підібрав місце, – я підсунув напарнику ще один листок, з роздрукованим фрагментом карти з сайту «Google Maps», де жирним фломастером було позначено точку в пустелі приблизно посередині між Лімою та Наскою. – Оскільки пасажиропотік буде чималим, станція розростатиметься, а це в свою чергу вимагатиме розширення інфраструктури. Хтозна, може, за кілька років на її місці виросте повнокровне місто. Я цілу ніч мізкував над назвою і вирішив наректи його Деліріоном [34]34
  Від ісп. «delirio» – марення.


[Закрыть]… Ось на цьому ми й заробимо, друже, – підсумував я, після чого нахилився і прошепотів на вухо товаришу кілька фраз.

Тьомик аж язика висолопив – так мене слухав. Одначе лиш останні слова, проказані шепотом йому на вухо, врешті-решт прояснили ситуацію.

– Уть! Круто… – прицмокнув він. – А якщо потік туристів не більшатиме?

Я завзято сплюнув під ноги, показуючи, що все вже обмізкував і передбачив.

– Чувак, на ділі ніхто не будуватиме залізниці. Головне – це розпочати проект і надати йому необхідного розголосу. Вчора ввечері я обговорив цей задум по телефону з сеньйором Ансельмо Оделісом, конгресменом, у якого ми обідали минулого тижня. Він загорівся ідеєю і готовий у найкоротший термін підготувати законопроект. Депутат, певно, спокусився можливістю заграбастати державні бабки, цебто він стовідсотково на нашому боці. Одначе нас із тобою, Тьомо, це не стосується. Нам треба лиш одне – затвердження плану будівництва і виділення хоч якого-небудь, навіть наймізернішого асигнування. А далі – гори воно все синім полум’ям! Якщо хочуть, нехай самі добудовують і місто, і залізницю. Ми ж скористаємось здійнятим ажіотажем і заробимо гроші на своєму…

Артем шкрябав потилицю. Хлопець, схоже, геть заплутався.

– То що, Деліріона насправді теж не буде?

Я зосереджено почухав підборіддя.

– Важко сказати. Гадаю, що ні. Все залежить від того, наскільки «розкрутиться» будівництво. Певна річ, для того, щоб ми могли крутнути свою аферу, будівничим доведеться закласти кілька фундаментів, можливо, навіть звести одну-дві будівлі. Треба, щоб громадськість переконалась: попри всю нереальність, складність та фантастичність проект почав рухатись. До того часу, поки вони зрозуміють, що затіяли, поки осягнуть реальний обсяг необхідних капіталовкладень, ми, не виходячи за рамки закону, знімемо, так би мовити, вершки і вшиємося геть, чувак!

Мій компаньйон довго мовчав, все ще сумніваючись. Небавом він знову причепився до мене з розпитуванням:

– А як ми зможемо вийти на конгресменів? Яким чином переконаємо їх, щоб вони проголосували за проект і виділили на нього фінансування?

– Частково самотужки – скористаємося нашою скороминущою славою, – а частково… кгм… за допомогою твоєї синьоокої подружки.

– Що ти маєш на увазі? – набундючився Артем.

– Ти добре знаєш, що я маю на увазі! З тієї сотні перуанських чоловіків, які трапились нам на шляху за останні кілька місяців, на Марусю не пускало слинки тільки троє: один був сліпим жебраком і зі зрозумілих причин не міг бачити всієї її кучерявої краси, другого збила вантажівка якраз тоді, коли він задивився на нашу красуню, тому він просто не встиг пустити слину, а третій був педиком і, по-моєму, кинув оком на тебе, Тьомо. Вона може вити з цих перуанців мотузки, як тільки їй заманеться, – Тьомик, погоджуючись, замислено кивнув, а я подумав, що не тільки з перуанців, – крім того, вона непогано знає іспанську, тому зможе уговкати чимало депутатів.

– Тільки не здумай сказати, що примушуватимеш її спати з ними! – позеленів від ревнощів мій компаньйон.

Я зітхнув і скорчив страждальницьку міну, неначе вчителька перед учнем, який уп’яте не може розказати завчений напам’ять алфавіт, щоразу збиваючись на літері «Д».

– Тьомо, ти вже мені пробач, але у тебе в голові, наче у Буратіно, – одна дубова стружка. Як ти міг про таке подумати? Ніхто не силуватиме Марусю до всяких аморальних актів. Невже ти не кумекаєш? Прихильність творців перуанських законів забезпечить не дівчина в їхньому ліжку, а лиш сподіванняїї в тому ліжку побачити! Вона мусить фліртувати з ними, обіцяючи туманну винагороду у випадку підтримки нашого законопроекту, і в жодному разі не йти на зближення. Зрозумів?

– Зрозумів… Проте ти ж сам колись казав, що, займаючись бізнесом, з державою краще не зв’язуватись.

На хвильку я зам’явся. Бісів Тьомик, вічно пхається, куди його не просять.

– Е-е-е… Я й нині не відхрещуюся від своїх слів. Але у цьому ділі ми співпрацюватимемо з перуанськими гілками влади лиш побіжно. У дійсності наш «вихлоп» напряму залежатиме тільки від нас, і справжнє діло розпочнеться тільки після прийняття законопроекту! Ми нічим не ризикуємо.

– Це займе чимало часу… – не переставав сумніватися Тьомик.

– Законопроект – так. Однак нам слід постаратись і чимшвидше вичавити перший транш асигнування, а далі – шуруватимемо самі.

Мій товариш закусив верхню губу і хвилину чи дві зосереджено її пережовував. Час від часу він підозріло глипав на мене, але так більше нічого й не сказав – схоже, всі аргументи «проти» вичерпалися.

– А тепер пішли, – рішуче підвівся я.

– Куди? – звів брови Тьомик, однак, не пручаючись, підхопився за мною.

– Не відкладатимемо діло до завтра й замовимо собі хороші ділові костюми. А ввечері не забудь розказати про все кучерявці. Тільки… тойво… не патякай лишнього.

Тьомик слухняно човгав за мною. За кілька хвилин ми взяли таксі і помчали в центр столиці, аби підібрати нормальний магазин чи салон пошиття ділового одягу.

– Слухай, Максе, я не певен, що Маруся погодиться, – заявив по дорозі Артем. – Ти ж знаєш, вона особлива…

– Особлива – це Анджеліна Джолі, а вона – така ж, як усі, – сухо обірвав його я. – Тьомо, це твої проблеми. Переконай її. Скажи: якщо вона хоче стати повноправною учасницею команди, то повинна без нарікань і зайвих запитань діяти в наших інтересах. Не хоче грати за правилами – нехай забирається під три чорти!

Я знав, що ризикую, адже, почувши ультиматум, Маруся почне упиратися. Ба більше, вона може спробувати контратакувати і налаштувати Тьомика проти мене. У той же час я розумів, що за останні кілька тижнів дещо змінилось у дівчині – вона прив’язалась до нашої компанії. Тому десь у глибині душі я був певен, що дівуля погодиться. Хоча б задля того, аби бути поряд з Тьомиком.

4

…Маруся посміхалась скептично, уперши кулачки в боки і переводячи погляд з Артема на мене і назад.

– Тільки навіжений і повністю пришелепуватий чувак ризикуватиме такою блискучою репутацією й чудовим іміджем, насмілившись привласнити державне асигнування, – розважливо проказала вона.

Я презирливо (хоча, мабуть, надто театрально) пирхнув.

Тьомик стояв трохи віддалік, наче боксерський рефері, не втручаючись у перебіг подій, однак готовий будь-якої миті вклинитись між мною та дівчиною.

– Поцупити казенні кошти – це надто примітивно, плоско й нехитро, – менторським тоном провадив я, – таке навіть найтупіший український депутат здужає. Крім того, як ти щойно правильно зауважила, красуне, провернувши цей фортель, ми з напарником навряд чи зможемо уникнути розслідування з боку перуанських фінансових та правоохоронних інституцій. Після такої, я не побоюсь цього слова, глупуватої афери, нам можна буде навіки забути про будь-який бізнес у Перу і лишиться тільки чимдуж ушиватися геть, стараючись не муляти нікому очі.

– Тоді для чого це все? Я сумніваюсь, що будівництво залізниці коли-небудь буде завершено, – логічно (аж надто, чорт забирай, логічно, як на кучеряву білявку) розвивала думку Маруся. – Перуанські міністри навіть приблизно не уявляють, в яку суму виллється даний проект і наскільки безглуздим він є в економічному плані…

– Попри це, – перериваю дівчину, – я навіть не думав торкатись до державних коштів!

Запала мовчанка.

– Ви щось приховуєте, – з притиском проказала вона. – Що саме?

Тьомик взяв мене під лікоть і, акуратно відвівши трохи вбік, прошепотів на вухо:

– Максе, давай їй все розкажемо, га? Все повністю. Бо вона мене задовбає!

– Чувак, це мояідея, і я не збираюсь вводити в долю якесь кучеряве дівчисько тільки через те, що ти за нею сохнеш! – приглушено прошипів я.

– Я не сохну!

– Сохнеш! Крім того, чим менше вона знає, тим спокійніший я за результат. А раптом вона накоїть дурниць і напартачить? І взагалі, це погана прикмета…

Артем жалібно глипнув на мене і простогнав:

– Максе, вона мене з’їсть…

– Якщо ви не викладете все начистоту, я відмовляюсь вам допомагати, – звіддалік заявила Маруся, – я хочу бачити, скільки і на чому мизаробляємо.

Я насупився.

– Чувак, я добре її знаю, – белькотів Тьомик, схилившись наді мною, – повір, тобі краще усе розказати, не пручаючись. Інакше вона нізащо не згодиться підсобити…

– Ну добре, – зрештою здався я, скривившись від безвиході.

Потому ми випростались і повернулися назад до дівчини. Якийсь час я сердито сопів, але зрештою зібрався з силами і виклав усе начистоту.

– Все просто, – говорив я таким голосом, наче зачитував прощальне слово на похороні, – незадовго до початку лобіювання проекту швидкісної залізниці нам слід взяти якомога більший кредит у шведському банку «Nordea», після чого… скупити практично за безцінь всю землю довкола того місця, де згідно з проектом мають звести проміжну станцію. Щойно генеральний план Деліріона затвердять у перуанському Конгресі, ціни на землю виростуть і… – я затнувся, скосивши погляд на Тьомикову подругу.

– Я все зрозуміла, – підморгнувши, сказала вона, а потім додала, імітуючи Тьомика: – Класна ідея, чувак! Ха-ха!.. Коли мені починати?

Її надмірні веселощі чомусь страх як мене дратували. Разом з тим я розумів, що без дівулі мій план має значно слабші шанси на успіх.

– Завтра, – сухо відрубав я, – ти починаєш завтра. Спробуєш перечепитися з одним конгресменом у кав’ярні. Я знаю місце, куди він кожного полудня вибирається подудлити кави. Представишся секретарем Артема, пофліртуєш із ним і ніби між іншим розбовкаєш йому про проект. А далі дій по ситуації. Він мусить тобі повірити! Затямила?

Очі дівчини заіскрились азартом.

– Ага! – і вона знову нестримно розсміялась: – Це так захоплююче! Хі-хі!

5

Потяглись довгі тижні підготовки та лобіювання законопроекту.

У кулуарах перуанського парламенту точились затяті бої. Ансельмо Оделіс, наш найпалкіший прибічник, ревно відстоював проект, ведучи тяжкі переговори з різними фракціями й поступово схиляючи супротивників на свій бік. У той же час Маруся заходила з тилу і причаровувала своєю красою найбільш упертих та чесних депутатів.

Тим часом преса не дрімала. Перуанське суспільство сколихнулось, немов спляче містечко після потужного підземного поштовху. Всі тільки й балакали про фантастичний задум кебетливих заморських інженерів прокласти швидкісну залізницю між Лімою та Наскою, спорудивши десь у пустелі надсучасну проміжну станцію. Одні лаяли й на всі заставки критикували проект, інші захоплювались і підтримували його, називаючи мою навіжену ідею «перуанською новобудовою століття». У цілій країні не було жодного, хто б лишився байдужим.