Текст книги "Миротворець"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Святий Христофоре, молися за нас

1

«А що сказати про кінокефалів, собачі голови яких

і гавкіт скоріше видають їх за тварин, ніж за людей?»

Св.Аврелій Августин, «Про град Божий»

Згадки про кінокефалів, або ж песиголовців, трапляються серед античних істориків так часто, що мимоволі починаєш задумуватися, звідки росте ця одностайність. Скажімо, Геродот, Мегасфен, Пліній Старший одностайно стверджують, що бували (бачили, зустрічали) в землях, де в чоловіків на плечах собачі голови з потужними щелепами, а замість голосу – собачий гавкіт. «І не відають вони славної іменем мови інших смертних» – казав про них Симмій Родоський. Про песиголовців ходила слава безстрашних воїнів, вони знали, як користуватися зброєю, інструментами, а також носили одяг, що свідчило про наявність сорому. Це, своєю чергою, дало підстави середньовічним християнським теологам прираховувати песиголовців до істот, що мають душу.

Дивовижно, що сцени боїв із кінокефалами мають таку популярність у середньовічній мініатюрі. Так, існують зображення винищення песиголовців індійськими воїнами. Зображено їх і на перських мініатюрах. Про битви з кінокефалами пишуть китайські хронографи. Не забувають згадати про собачий народ і тибетські джерела. Що вже казати про Александра Македонського. На одному індійському зображенні можна побачити полководця у розпалі битви з песиголовцями.

За середньовіччя про песиголовців писали такі гідні довіри мужі, як Августин Блаженний, францисканський монах Плано Карпіні. Ісидор Севільський, єпископ Севільї, який за свої енциклопедичні знання у наші дні вважається захисником Інтернету, писав про кінокефалів у своїй християнській енциклопедії «Етимології».

Врешті, оминаючи багатьох інших авторитетних свідків, згадаймо коптські апокрифічні «Діяння святого Варфоломія», де Спаситель, відправляючи апостолів у країну хазареїв, сказав: «Надішлю вам чоловіка з землі песиголовців, що в нього голова собача, і за його помочі увірують у Мене».

Щодо місць проживання кінокефалів, маємо різні дані. Насамперед їх розміщують на скандинавських землях (китайські, тибетські джерела), далі згадують про Індію, зокрема її гористі північні частини, нинішні території Пакистану. Також згадуються Лівія, Етіопія, Скитія. Геродот свідчив про племʼя неврів-вовкулаків, що мало звичай на час зимового сонцестояння збиратися разом і колядувати у вовчих шкурах.

Не обійшлося без песиголовців і в Московії – на французькій мапі 16 ст. в області Колмогора зображено мисливця з рушницею, одягнутого у шкури. Замість людської голови у нього – знову ж таки собача. Скептично налаштовані історики вважають, що середньовічні невігласи відсували землі, де мешкали песиголовці, то далі, що далі заходили загони колонізаторів. Однак, беручи до уваги те, що песиголовці не знали ні вогнепальної зброї, ні обладунків (за винятком хіба Московії, де, можливо, отримали рушниці в результаті обміну), можна припустити, що песиголовців просто витрутили – у пустелі, в гори та пустища.

З-поміж інших свідчень на користь кінокефалів найпереконливішим є певне постать святого Христофора. До 18 ст. на всіх іконах, як і в патериках (та навіть у Київському псалтирі 1397 р.!), святий Христофор зображався з головою собаки. У 1722 р., Синод заборонив зображати святого із собачою головою як те, що мерзенне «природі, історії та самій істині».

Про святого Христофора розповідають, що він був захоплений римлянами в полон під час одного з боїв десь на Півночі Африки. Він став вояком африканського мармарійського підрозділу римської армії. Від інших вояків, як і належить песиголовцеві, його відрізняли кремезна статура, велика фізична сила, а також собача голова. Не знаходячи собі притулку серед людей, цей чоловіко-пес знайшов відраду у вченні всіх знедолених, і ще до хрещення почав проповідувати слово Боже серед римлян.

Своє духовне імʼя цей песиголовець отримав, згідно з переказами, таким чином. Відрікшись людей, що зневажали його за потворний вигляд, Репрев (так звали його серед римської центурії) прийняв служіння біля бурхливого потоку: він вирішив переносити через воду людей на руках. Так, одного разу до нього прийшов хлопчик, що попросив його перенести на інший берег. Репрев згодився. Але десь посередині дороги відчув, що хлопчик стає непомірно важким, ще трохи, і їх обидвох мало змити водою. «Чи знаєш ти, кого несеш?», – запитав хлопчик. Репрев сказав, що ні. «Знай, що несеш Спасителя», – відповів хлопчик і промовив: – Нарікаю тебе Христофором – Тим, хто ніс Христа».

Святий Христофор проявив чимало чудес во славу Христа, зокрема показав примноження хлібів, цвітіння палиці, навернув блудниць, був стійким до розпеченої міді. На сьогодні святий Христофор переведений католицькою церквою в ранг другорядних святих, одначе, попри поширену думку, деканонізованим не був. Святий Христофор залишається заступником парубків, перевізників-далекобійників, мандрівників, штормів, епілептиків, садівників, а також віндсерферів.

2

«Привіт усім. Мене звати Родіон Раскатов, і мені 32. Я зайнятий улюбленою справою – віндсерфінгом, і це дозволяє мені жити так, як я хочу. Я живу в місці, де я мріяв жити, спілкуюся з цікавими людьми і у мене все зашибісь. У мене є дівчина, яку я люблю, і робота, яка завжди годуватиме мене, тому що люди завжди бажатимуть кататися зі швидкістю вітру».

Написавши цей текст під своєю світлиною у Фейсбуці, Родіон Раскатов, 32 роки, родом з Одеси, відкинувся на фотелі та блаженно закурив. Курив він вдумливо, не поспішаючи, мовби між ділом прислухаючись до того, як хропе в сусідній кімнаті його друган Казік із Малопольськи. Вони орендували цей бедуїнський будинок учотирьох – він, Казік, і ще двоє єгиптян, які вирішили порвати зі своєю ідентичністю: переїхали з Александрії на Сінай, проміняли сніжно-білі ґалабеї на джинси, забили на мусульманську охайність, відпустили дреди і повний день серфіли. Це було головне – те, що вони повʼязали своє життя з віндсерфінґом.

Отож, поки двоє єгиптян, один із Каїру, інший з Александрії, Камаль та Еззі, гуляли десь із серфами в лагуні, Родіон користувався з нагоди щось пописати. Навколо було тихо, стояла обідня пора. Всі місцеві були в мечеті, дауншифтерські нетрі спали або ж дрімали десь у прохолоді, якщо десь тут була прохолода – тут, у місяці липні, на самому краєчку Африки, у священний місяць рамадан.

Писати він почав недавно. Відносно недавно – до цього, соромно зізнатись у компанії, він теж щось пробував писати – часом якісь вірші, іноді якісь філософські міркування, одначе це супроводжувалося такими напливами сорому, що ділитися ні з ким у нього духу не вистачало. Навіть дівчатам, яких він зваблював паками, – що в Одесі, що тут, у Дахабі, – він читати це не наважувався. Та й не випадало це йому – засмаглому, мускулястому красеневі з вигорілим до соломʼяного кольору волоссям – виказувати сором, читаючи якісь... вірші? Родіон подивився на дошку свого приятеля Вані, що приїхав до нього з Люберців: на ній, з наслідуванням шрифту на пляшці віскі «Джек Деніелс», було написано: «Ваня Кравцофф». Череп і перехрещені кості під написом підтверджували, що жарти з Ваньою Кравцовим могли закінчитися печально. І не дивно – Ваня був професійним борцем у боях без правил, пройшов через люберецьку шпану і битви з хачиками, його бойові татуювання могли стати передісторією до невеликого наукового дослідження на тему падінь і злетів підмосковного криміналу. Зараз Вані теж не було – разом зі своїм братом Єгором вони захопилися китайською гімнастикою цигун. На це діло їх підсадив іще один ветеран Люберців Коля Вєлікан. Коля був місцевим ґуру. Він розчехляв новеньких на тему дао, в натурі реально базарив, що вся ця галіма маза – це чисто ілюзія, і всі нормальні пацани втикають по кислоті у дзен. Зараз, у мертвий сезон, коли всі туристи розʼїхалися, коли всі аборигени з іще не прокуреними остаточно мізками втекли до себе в Росію, Україну, Німеччину, Канаду, роботи не було взагалі. Стояв штиль, і серфери сушили вітрила. О цій порі всі нормальні пацани збирались у Колі Вєлікана і курили, аби прикликати вітер. Увечері в них почнуться їхні практики, хлопці будуть робити «вісім шматків парчі», стояти у стійці «велике дерево» і накопичувати ци. Зараз же вони коротали час у Колі, травлячи історії, пʼючи чай з мармарією і неквапно передаючи по колу олдскульний косяк моделі «факел».

Родіон відчував утому від цієї компанії. Можливо, йому вже час постатечнішати – міркував він. Можливо, він уже виріс із цих постійних тусичів, де всі накурюються і перебрехують байки зі свого хуліганського минулого. Він уже знав напамʼять усі ті небилиці, і тепер йому хотілося чогось іншого. Можливо, вони з Алею одружаться і заведуть дітей... Вони зустрічалися з Алею вже три місяці, і Родіон відчував, що Аля – якась особлива для нього. Вона – наче його квиточок в інше майбутнє. Щоправда, це і лякало здорово теж. Що там?

Цього він іще не розумів. У нього було вже все, про що міг мріяти хлопець із робітничих районів – він заробляв нереальну, за його мірками, купу грошей, навчаючи людей тому, в чому був асом і що любив понад усе – в катанні на дошці. Він витрачав скажені, за мірками його батьків, гроші на серфи. Сама лише дошка коштувала штуку зелених, і її вистачало, скажемо прямо, на сезон. Недешевий вид спорту, Раскатов тут повністю погоджувався, і все ж таки він міг дозволити собі їхати на зиму в Таїланд, на Ко Самуї. На весну ж повертався до Одеси, щоби зустрітися з корешами і загудіти на пару тижнів, забратися кудись на Тарханкут і провести кілька веселих деньків там. Він не хотів від життя багато – лише можливості подорожувати там, де йому праглося, мати добрі дошки для катання, мати що їсти і де переночувати. Навіть одяг був йому не так уже й потрібен – там, де він провів більшу частину свого життя, потребу в одязі було зведено до мінімуму.

Раскатов був, що й казати, щасливою людиною! Саме щоб увіковічнити це відчуття, він і всамітнився за ноутбуком, оформлюючи свою сторінку на Фейсбуці. До нього вже почали надходити запрошення на дружбу, і серед них було чимало симпатичних молодих осіб, які бажали опанувати вітер. Раскатов обожнював свою стихію.

Докуривши «Клеопатру» (на рамадан у дахабських крамницях наступав дивний, майже блокадний стан – припинили завозити палені «Мальборо» та «Елем», залишивши тільки один вид тютюну – страшні, немов ядерний вибух, сигарети, що їх бедуїни звали «Ґліубадра»), Раскатов витягнувся у плетеному фотелі. Чого йому хотілося? Може, піти на свіжі соки в місцеву джусівню? Випити густої гуави, або свіжого манго,  або соку з цукрової тростини, дешевого, зате холодного і смачного?

Скоро, можливо за тиждень, мала приїхати його дівчина, Аля, і тоді у нього не виникатиме питань, що робити. Раскатова засмучував факт, що дівчата настільки звʼязували його. З ними було складно, одначе без них неможливо. Навіть Аля, його чарівний білет у невідоме майбуття... Навіщо я тебе так люблю, Алю? – питав він подумки, збираючись написати їй листа.

У мечеті, що була за сусіднім будинком, закінчився обідній намаз, про що й сповістив на всю околицю старий, тріскучий гучномовець.

Расказов зрозумів, куди він хоче піти насправді. Він хоче піти провідати свого нового товариша, Артьома.

3

Артьом жив у великому бедуїнському будинку посеред Асали. Весь другий поверх аж до вересня належав йому. Власне, поверх був не те, щоби великий – кухонька, спальня і щось на кшталт вітальні, завішаної зображеннями тантричних символів та Будд, що залишилися від попередніх власників. Найбільшим багатством другого поверху цього будинку була велика тераса. Серфери, що свого часу мешкали тут, обладнали все, як завжди, зі смаком і комфортом. Ця публіка розумілася на відпочинку, цінувала добрий лаунж і вміла його створювати. Вони не любили одного – коли їм обламують кайф. Коли їм не обламували кайфу, серфери були напрочуд милими людьми, дбайливо ставилися до речей та обовʼязково майстрували щось із залишків розтрощених віндсерфів – крісла, лежаки, сушилки для білизни.

З другого поверху відкривався чудовий краєвид на Асалу. Пласкі дахи одноповерхових домів, залиті сліпучим сонцем, обриси пальм, що завмерли в липневій спеці, наче кадр, вирізаний з кінофільму, лазурна смужка Акабської затоки і теракотове пасмо гір на протилежному березі, який належав саудитам. Недобудована мечеть додавала пейзажеві деякої інопланетності й нагадувала ландшафти із «Зоряних воєн».

Артьом, рятуючись від спеки, лежав під очеретяним навісом на матраці та працював за компʼютером. Останні тижні, відколи настала справжня спека, залишатись у приміщенні не було змоги, навіть попри ввімкнені вентилятори. На шкільній дошці в «Нірвані» – ресторанчику і дайв-центрі на набережній – щодня записували температуру води і повітря, й останні дні градус повітря ріс і ріс, наближаючись до позначки плюс 45. Над пустелею, позначеною ламаними кривими гір, стояла особлива, вібруюча тиша.

– Привіт, старий, що робиш? – гукнув Родіон Артьому, підіймаючись до нього на другий поверх.

– Хронокосмос.

– Що?

Артьом упав головою в матрас і звідти повторив щось.

– Я приніс диню. Будеш диню?

Артьом відірвав голову від матраца, подивився на диню і знов упав обличчям в гаряче забуття.

– Зараз, – врешті сказав він і почав підійматися. Спека чавила капітально, і Раскатов поскорше сховався від сонця в затінок кухні.

На кухні в Артьома панував такий самий парубоцький безлад, що і в будинку Раскатова. Між пакетами з бедуїнським хлібом, пачкою фети і відкритою банкою хумусу валялася фольга для куріння і власне сам курильний матеріал. Банани вʼяло виглядали з закутків кухні, немов жертви невідомого ще науці передозу.

– Як справи? – спитав Артьом, повертаючись із ванної з мокрою головою. За останній місяць у нього відросла борода, і Артьом мало нагадував того життєрадісного юнака, якого Раскатову пощастило зустріти якось вранці на набережній Асали. Артьом ішов тоді у своєму незмінному капелюхові, якого він не знімав від часів мандрівок Тибетом, і перше, що він спитав у Раскатова, це чи вміє Раскатов грати музику. Раскатов сказав, що трохи вміє грати на гітарі, Артьом відповів, із жалем, що на гітарі сам уміє, він шукав клавішника у нову групу, що грала дабстеп.

– Нормуль справи, – повідомив Раскатов. – Аля приїжджає за тиждень.

– Це твоя дівчина?

– Та.

– Будете одружуватися? – спитав Артьом, заливаючи окропом каркаде.

– Одружуватись? Я ще якось про це не думав... Не дуже то й хотілося б.

– Ну, ти її любиш?

– Ти ставиш надто прямі запитання.

– Тому що в усьому потрібно доходити до істини. Як ти інакше дійдеш до істини, не ставлячи прямих запитань? – спитав Артьом серйозно, дивлячись на нього з-під капелюха, якого вже встиг натягти на себе.

– Ти знаєш, я не впевнений, що її люблю, – сказав Раскатов, присідаючи біля Артьома. Той поставив тацю з чашками, тарелю з динею і чайник між ними на матрац. – У тому сенсі, що вона класна, але мені складно уявити, що ми просто беремо й одружуємося, як ти кажеш. Мені здається, краще бути у вільних стосунках, коли ніхто нічого нікому не винен. Подивися на Трейсі, – Раскатов вирішив обґрунтувати свою позицію. Артьом був збіса цікавим хлопцем, страшенно полюбляв сперечатись і в усьому міг обстояти свою думку. Раскатову це сподобалося в ньому, і він учився в Артьома мистецтву ведення діалогу.

– От візьмімо Трейсі, з якою гуляє малий Смірнових, Іллюша. – завівся Раскатов. – Вона з Америки, з Нью-Джерсі, і в них там так прийнято. Тут Трейсі гуляє з Іллюшою. Там, у Джерсі, в неї є бойфренд, а ще вона їздить на мотоциклі з Анілом із «Нірвани». От як це роблять на світі.

– В якийсь момент доводиться перебирати на себе відповідальність, – суворо відповів Артьом, втягуючи в себе гарячий каркаде.

– Старий, я не кажу, що шлюб – це кепсько, просто іноді потрібен довший час, щоби люди дізналися одне про одного. Років пʼять-сім, щоби вони покрутилися одне біля одного, тоді ти вже знатимеш, що це твоя людина, що ви створені одне для одного. Ти зрозумій, я не проти, щоб Аля мала ще когось там у Москві, я тільки радий, що в нас такі довірливі стосунки в цьому плані.

– Ну так, і ще ти можеш користуватися своєю свободою тут. У вас же там постійно вечірки у «Вітрилах». Я бачив світлини у тебе на Фейсбуці.

– Навіщо так жорстоко, – сказав Раскатов, нарізаючи диню. – Є просто час для насолоди, є час для того, щоби ставати серйозним.

– Скільки тобі?

– Тридцять два. У вересні тридцять три буде.

– І скільки ти ще так збираєшся?

– Ну, пару років ще так точно. Слухай, Артьоме, давай про щось інше поговоримо. Мене і так мама цим постійно допікає.

– Гаразд. Просто для того, щоб установити істину, необхідно бути також чесним із собою і не боятися на всі запитання відповідати до кінця.

– А ти хочеш установити істину?

– Інакше ніяк.

– Іди до Колі Вєлікана, вони з кислотою в пустелю їздять, потім розказують, у кого які ізмєни були.

– Після того, коли встановлено, що істина є, немає потреби повторювати той самий експеримент ще раз. Слід повторити той самий експеримент уже іншими засобами. Я говорив на цю тему з Колею, але Коля хоче повторювати той самий експеримент багато разів.

– Та їм тільки би чимось розкумаритись. Це не той народ, з яким можна про щось говорити.

– Вони просто зупинилися на одному інструменті пізнання, їх приваблює метод, а не істина.

– А тебе?

– Я шукаю способи, якими істиною можна поділитися з усіма бажаючими.

– Себто, ти нею вже володієш?

– Це вона володіє мною.

– Ну ок, а інші?

– Іншими вона теж володіє, але їм це нецікаво.

Раскатов задумливо попивав каркаде, вдивляючись у смужку моря за будинками. Артьому було всього двадцять чотири, але він був першою людиною, яку він не міг вкласти у вікові рамки. Зазвичай усе було просто – людина долала певну вікову стелю – скажімо, вісімнадцять, і вона наче виривалася з атмосфери впливу батьків і ставала повноцінним, самостійним метеором, що відправлявся у мандри на пошуки власного шляху, чи як би то сказати. Десь там, потім, після сорока, чи навіть після пʼятидесяти, чи навіть пʼятдесяти пʼяти, як у випадку Корнія Корнійовича, місцевого старожила, на ці вільно літаючі тіла починала діяти інша гравітація, і їх притягувало до чогось прісного і традиційного. Раскатов не хотів думати про це друге притягання – він не так давно вирвався з-під впливу першого, аби наламувати собі кайф передчасними думками про старість. Зрештою, він був серфером, а серфери не люблять, коли їм наламують.

Усіх тих вільних блукачів між полюсом дитинства і полюсом старості Раскатов сприймав як одного, доволі розмитого, але загалом приязного субʼєкта, з яким він міг легко знайти спільну мову. Артьом не підпадав під це загальне описання. Це був перший випадок у житті Раскатова, коли він відчув себе молодшим. Артьому, хоч і мав усього двадцять чотири, розсудливості було не позичати. І то була якась нова розсудливість, відмінна від навʼязливої поміркованості батьків – у принципі, Раскатов уважав, що в Артьома є чому повчитись.

– То над чим ти працюєш зараз? – спитав він у Артьома.

– Над Хронокосмосом. Це мій новий проект.

– І про що він?

– Про істину, – сказав Артьом, длубаючись у своєму компʼютері.

Раскатов плеснув себе по нозі.

– Поглянь, – підсунув йому компʼютер Артьом. – Це наш мабутній сайт.

– Наш?

– Якщо ти допоможеш мені його зробити.

– Яким чином?

– По-перше, мені потрібна штука зелених на розроблення дизайну у професійного дизайнера. По друге, мені потрібен ще хтось, хто би міг читати літературу і створювати наповнення сайту. Суть Хронокосмосу в тому, що вся інформація в Інтернеті звʼязана між собою, але цей звʼязок не є очевидним. Потрібно встановити первісний звʼязок між усіма видами знань, які є, для того, аби побачити призначення цих знань. Їхню кінцеву мету. Щоби наша робота була авторитетною, ми повинні спиратися на авторитетні джерела. Наше завдання – відновити історичну звʼязність усього знання. Ми працюємо в Інтернеті, тому ми працюємо з текстами. Отже, ми беремо найперші тексти людства, які нам відомі – беремо Ріґведу, Авесту, беремо китайські тексти І-Цзин і Шу-Цзин, беремо найдавніші міти людства – епос про Гільгамеша, Єгипетську книгу мертвих і т.д. І ми починаємо встановлювати звʼязки між цими текстами. Нас не цікавить реалістичність таких звʼязків. Реалістичність прийде потім. Ми беремо цитату з Ріґведи і встановлюємо звʼязок із Авестою, скажімо. Потім проводимо паралель із тибетськими текстами. Так поступово у нас починає вимальовуватися дерево версій.

– Версій чого?

– Версій істини. Кожна з версій буде змальовувати свою історію, свою траєкторію події. В кожної версії своя мова, своя образність, свої символи. Але ми будемо проводити звʼязки і показувати, що це все – не розрізнені факти, а частини єдиного цілого. Єдиного знання.

– Вау, чувак, це звучить круто. Але хто цим буде займатися?

– Я знаю десятки людей і сайтів в Інтернеті, які вже таким переймаються. Ти зрозумій, насправді, коли людина перестає фанатіти від зовнішнього лоску життя, їй хочеться дізнатися, в чому ж суть. І найрозумніші намагаються принаймні спробувати це.

– І ти – один з них?

– Я завжди ставив свою планку дуже високо, ще в школі. І я розумів: можливості, що їх дає життя, треба використовувати. Тоді буде рух уперед, тоді можна буде щось змінити. Ти теж так можеш.

– Ну так, – погодився Раскатов. – Можливо, тоді люди хоч трохи перестануть купляти всі ці речі, які потім лежать, нікому не потрібні. Або припинять дивитися телевізор.

– Так, – підтримав його Артьом. – Дивися ширше. Коли люди знають істину, їм не потрібні держави, які використовують людей у своїх цілях. Знання звільняє людину, їй більше не потрібен такий старший брат. Починає формуватись інше суспільство, суспільство знання, де панують зовсім інші цінності.

Раскатов усміхнувся. Приблизно так само розмито, як він бачив людей у віці між 18 і 55, він, мовби у тумані, бачив складне мереживо протистоянь, в яке було втягнуто просту людину. Корпорації, держави, вільні ринки, суспільство споживання і коливання ціни на нафту – все це він відчував, і відчував тривожно, хоч і нерозбірливо. Він відчув цей теплий вітерець, що дув зі слів Артьома і погоджувався з ним. Що ж до корпорацій, то він і сам їх не любив, і завжди жалів людей, які чекали на новинки у світі телефонів чи ноутбуків. Ідея Артьома йому подобалася зусібіч.

– Наша мета – знайти протокод, – сказав Артьом. – Набір знаків, з яких виникає все різноманіття знання, яке ми маємо зараз. Тому ми досліджуватимемо не тільки тексти. Ми вивчатимемо всі знаки, які тільки відомі на планеті. Порівнюватимемо алфавіти, аби побачити цю схожість на базовому, фундаментальному рівні. Нам потрібно відновити цей первинний текст, який розповідає людині про все, що відбувається на світі, власне, інструкцію до цього світу, виражену в знаках. Я називаю це протокодом.

– Ну круто, – сказав Раскатов, беручи шматок дині. Диня стікала підборіддям, тож вільною рукою він ловив краплі соку, що мали крапати на матрац. – Може, покуримо?

Артьом, дивлячись кудись за горизонт, кивнув.

– Давай.