Текст книги "Миротворець"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

4

Артьом, покуривши, став іще задуманішим, ніж до того. Раскатову, з його стажем віндсерфера, було однаково – що куривши, що не куривши, просто покурити було певною символічною дією, яка зближала людей, а ще хтось йому казав, що трава охолоджує. Стало збіса спекотно, і від цього не було куди подітись.

– Ти не зауважував, в чому полягає особливість Дахаба? – спитав його Артьом.

– Тут здійснюються бажання.

Це було правдою. Дахаб мав цю магічну властивість підносити приємні сюрпризи.

– А ще?

– Ще? Ну, тут дружнє середовище, – сказав Раскатов. – Тут кожен може допомогти тобі... Ну, це я все одно кажу про здійснення бажань.

– Вчора я балакав з одним чоловіком, і ми дійшли цікавого висновку, – сказав Артьом. – І я з ним повністю погоджуюсь. Головна риса Дахаба – це те, що всі події тут розвиваються дуже драматично.

– Ну так. Погоджуюсь. Наприклад, Дік із Канади, цей письменник – приїхав сюди на місяць, за цей час почалася революція. Він сидів у кафе і, поки рейси було скасовано, цілими днями писав. А потім він зустрів Жюстін, цю французку, і вони тепер одружились.

– Так. Або, наприклад, історія з цим чемпіоном із фрідайвінґу, який після встановлення рекорду святкував із друзями десь в «Ель Фанар», після чого спʼяна вирішив пірнути.

– А, це той німець? Він пірнав пʼяний? Я гадав, що він просто втопився.

– Так. Пірнув пʼяний. І це – людина, яка знала техніку безпеки, яка страхувала пірнальників на світових чемпіонатах.

Вони замовкли, поминаючи небіжчиків.

– У мене теж, можна сказати, дилема. На розвилині сюжету, – сказав Артьом. – Памʼятаєш таку дівчину, Соню? Вона була тут із двома малими дітьми?

– Тут багато з малими дітьми.

– Це теж правда. Ще одна риса Дахаба. Сюди втікають народжувати. Ще сюди втікають ті, які вже народили, і тепер не знають, що робити далі. Ті, що бояться народжувати, теж утікають сюди.

– Зачекай, Соня? Чорнява така?

– Так.

– Ну і?

– У нас із нею трапився бурхливий роман. Як то кажуть, ми запеленгували одне одного. І все відбулося дуже стихійно. І от вона мені пише, що тепер чекає від мене дитину.

Раскатов одразу зрозумів задуманість товариша, викликану аж ніяк не ідеями поширення істини і не травою. Він, можна сказати, зіткнувся з проявом істини безпосередньо у власному житті.

– І що ти збираєшся робити?

– Ну, вона має приїхати теж сюди, десь у вересні. Поки що вона у родичів.

– Тобто, ти станеш батьком? У двадцять чотири?

– Я не бачу виходу, і це мене гнітить. Дуже сильно гнітить. Ми жахливо не пасуємо одне одному і зараз по скайпу сваримося щодня. Ти вмієш сваритися по скайпу? Я – ні, а Соня вміє. Вона пише, що в неї токсикози. Коротше, вона в паніці. У мене немає роботи, є тільки ідея Хронокосмосу і музика.

Раскатов кивнув головою. Так, справді, ситуація виглядала малопривабливою. Водночас, він відчув незрозумілу повагу до Артьома. Той не заговорив про аборт, не переховувався, як це зробили би його друзі з серф-станції. Було щось дуже чоловіче в цьому хлопцеві – маючи в голові всю цю мішанину з напівреальних ідей, аранжовану міцними ритмами дабстепу, який Артьом грав вечорами в місцевому клубі, він продовжував дивитися в очі своєму майбутньому і здаватися не збирався.

– Слухай, я хочу допомогти тобі з твоїм проектом, – раптом сказав Раскатов, перервавши павзу, що повисла в повітрі. Складно було сказати, з огляду на міцність тутешнього гашишу, скільки часу вони просиділи мовчки, одначе слова прозвучали рішуче, навіть більш рішуче, ніж сам Раскатов на це розраховував. – Грошей я тобі зараз дати не можу, роботи зараз ні в кого немає. І це взагалі не до мене. Але я можу робити щось інше. Скажи тільки, що.

– Потрібно читати.

– Читати?

– Так. Знаходиш в Інтернеті Ріґведу і читаєш. Потім знаходиш Авесту і читаєш. Потім шукаєш Єгипетську книгу мертвих і теж читаєш. Треба багато читати. Я теж буду читати. Я тебе залоґіню на сайті, і ти зможеш викладати на ньому цитати. Коли почнуть зʼявлятися цитати, можна буде встановлювати між ними звʼязки.

– Хм, ну гаразд. Гаразд, це може виявитися цікавою справою. Борода, давай пʼять, мені треба йти, там уже пацани мали повернутися. Приходь до нас увечері, пограємо музику.

– Гаразд, прийду. – Артьом недбало дав пʼять і повалився на матрац. Дозволивши собі секунду полежати, він піднявся, потягнувся за компʼютером і продовжив клацати те, що клацав від самого ранку.

5

Читати Раскатов колись полюбляв. Він читав пригоди Тома Сойєра, читав Даніеля Дефо, був частково знайомий з Конан-Дойлем і якоюсь мірою з Фенімором Купером. Усе, що він читав після пубертатного періоду, стосувалося віндсерфінгу, або ж країн, куди він збирався поїхати.

Однак Артьому пощастило запалити його. Прийшовши додому, він побачив, що там іще порожньо. Цуцики, що їх народила собака на прізвисько Бейбі (також відома як Бейбі-собака), вже почали потроху вилазити з виділеного їм короба. Він поскладав цуциків, що розбрелися по всьому подвірʼї, назад до короба, нагодував Бейбі-собаку і сів за компʼютер.

Артьом уже відправив йому на пошту лінк на бета-версію їхнього сайту, який наразі висів на одному з безкоштовних блоґспотів. Він набрав у Ґуґлі слово «рігведа», відкрив Вікіпедію і почав читати: «Ріґведа (санскр. ṛgvedá, від слів ṛc – гімн, вірш і veda – знання) – стародавній збірник релігійних гімнів, написаних ведичним санскритом. У словʼян корінь «рк» зберігся у словах «речення», «ректи» – казати та ін. Збірник є одним з чотирьох канонічних текстів індуїзму та індійської літератури загалом, відомих як Веди».

Артьом відкрив іще один вкладень на слові «Веди», потім, дочитавши до кінця статті, відкрив ще декілька: «індуїзм», «індоєвропейські мови», «Адронівська культура» і «Авеста». Перейшовши на слово «Веди», Раскатов присвиснув, дістав сигарету, підсунув ближче попільничку і заглибився в читання.

Від читання його відволікли Еззі й Камаль, які прийшли години за три. Раскатов відчув, що він засидівся.

– Ну що, пацики? Сьогодні Артьом у нас грає музику, треба намутити якоїсь їжі, купимо пива, зробимо паті!

– Йо, чувак. Смалиш! – відповів йому Еззі.

Наче трохи пʼяний, Раскатов вийшов на берег розімнутися. Вітру не було. Сонце вже перетнуло зеніт. Бедичі, що цілими днями вилежувались у пальмових будиночках-арішах в очікуванні сутінків, коли можна буде напитись і наїстись, ліниво спостерігали за ним, підперши голови. Раскатов зайшов у море, і все видалось йому чудовим. Море було теплим, як молоко. Гори нагадували необроблені шматки золота впереміш з грубою породою. Далі, в напрямку Блакитної діри, до самого горизонту, наскільки вистачало йому погляду, вздовж берега тягнулися пляжі, кемпи і готелі. Життя було прекрасним. Огледівши дно під ногами на предмет отруйної риби крилатки чи смертельних молюсків, він здійняв руки до неба і пірнув.

6

Несподівано виявилось, що життя саме перегорнуло сторінку, без жодної допомоги з його боку. Поки він чекав приїзду Алі, життя тривало. Тепер, перетинаючись із Артьомом десь, приміром, у «Нірвані», їхні зустрічі виглядали приблизно так:

– Що там у тебе? – питав Артьом.

– Ядристий, – відповідав йому Раскатов. – Знаєш, звідки це слово? Ядристий, індристий...

– Давай.

– Від імені бога грому в індуїзмі, Індри. Того, що кидався блискавками. До речі, така сама постать у греків – Зевс, у римлян – Меркурій, у наших теж був, здається, Перун.

– Ну, римляни ясно звідки взяли, а от греки могли запозичити цей образ в індусів. Стародавні індуси називали греків яванами і вважали їх відпалою частиною своєї цивілізації...

Або й так, наприклад, від самого ранку:

– Чувак, ти вже прокинувся? – гукав Раскатов Артьома, коли не було ще й сьомої. – Нова тема: велетні й карлики! Скрізь велетні. У скандинавів, у єгиптян, навіть у Біблії! Я вже не знаю, що думати тепер. І всі ці мегалітичні споруди...

– Я ще не лягав. Підіймайся давай, – відповідав Артьом і йшов заварювати чай або каву. – Велетні – це цікаво, але в мене зараз інша фішка. Ти чув щось про літаючий камінь мусульман? На ньому літав архангел Джебраїл. До твого відома, у Біблії архангел Джебраїл, він же Гавриїл, зʼявляється 15 разів, а в Торі він значиться як Пан Божий, дослівно. Один із семи головних ангелів Божих.

– Про нього є в Корані?

– І не тільки про нього. Що ти знаєш про джерело Замзам? Що ти знаєш про походження Кааби?..

– Я чув, що це міг бути метеорит...

– Що ти знаєш про ієрархію ангелів, яку відтворив Діонісій Ареопагіт зі слів свого учителя апостола Павла? Ти вже брався за неканонічні Євангелія? Гадаю, нас там чекає чимало сюрпризів...

– Ти знаєш, я зараз більше по китайцях, тибетцях застряг... До речі, що ти думаєш про теорію нордичного вторгення?

– Не маю наразі однозначної думки. Збираю докази.

Люди, чи то пак, піпл, дивився на них скоса і трохи з острахом. Утім, спека завмерла на рівні 45–47 градусів, і піплу було не до Діонісія Ареопагіта. Артьом і Раскатов виглядали наче два студенти-другокурсники, які захопилися вивченням нового цікавого предмета, тоді як піпл ледве-ледве спромагався на те, щоби загорнути акуратного косяка. Поліція, здається, покинула місто. Місто покинули всі, хто міг. Навіть бедуїни, хто міг, звичайно, поїхали в гори, у Санта-Катріну, де, як не як, було градусів на пʼять прохолодніше. Штиль стояв уже третій тиждень, і вечорами над затокою підіймалася водяна пара.

– Це все від зміни клімату, – пояснював Раскатов Алі по скайпу, сидячи з ноутбуком у «Нірвані». – Раніше такого тут не було. Справжня лазня. Але це надзвичайно красиво, – повідомляв він їй. – Коли сідає сонце, туман стає рожево-золотистим, і протилежний берег тане у мряці.

– Ти став поетичний, – казала йому Аля.

– Слухай, а коли вже ти приїдеш?

– Соррі, маленький, я ще маю деякі справи з квартирою. Ти знаєш, як це все довго в Москві тягнеться... Я скоро приїду...

– Ну і гаразд, ну давай, дзвони, – прощався він, в душі навіть радіючи такому відтермінуванню їхньої зустрічі.

Чи міг він здогадуватись, що скоро все переміниться для нього? Чи міг здогадуватись, що скоро для нього відбудеться така ж зміна, яка відбулася для критської цивілізації з приходом греків, чи для вавилонян, яких захопили перси? Ні, він рішуче цього не знав. Він знав одне – завтра вранці він прокинеться, викурить ранкову сигарету, випʼє ранкової кави і сяде за компʼютер. Пацики прокидалися десь о восьмій-девʼятій, коли сонце вже винищувало все живе килимовим бомбуванням палючими променями. Раскатов почав прокидатися тепер о пʼятій-шостій, коли можна було запопасти хоч якусь прохолоду. Він брав за приклад Сергія Івановича – його однолітка з Ярославля, який працював на якусь велику контору програмістом. Той прокидався о першій ночі та програмував до полудня, уникаючи таким чином спокус, які могли би відволікти його від праці. Перша година для Раскатова – то було занадто, але вставати вдосвіта йому сподобалось.

У Дахабі було чимало програмістів. Багато програмістів, серферів і дайверів. У серферів був вітер у лагуні, у дайверів – рифи і Блакитна діра, у програмістів – гашиш і тиша. Іншим професіям тут було робити нічого.

А програмісти якось прижилися – прижилися до місцевої трави, до ядерних сигарет, до фреш-соків. Дехто навіть учив арабську. Більшість, одначе, на це плювала і жила у своїх нетрях Асали цілком відокремлено, хіба що раз на місяць платячи данину орендодавцеві. За велику кількість російських серферів і програмістів цей район Дахаба прозвали Рашалою.

Отож, прийшовши вкотре до Артьома – а діло було ще десь до обіду – він запопав того в несподівано активному і зосередженому стані. Той прибирав свій закуток.

– Соня приїжджає?

– Гірше.

– Що може бути гірше за молоду вагітну жінку з двома малими дітьми, без чоловіка, без роботи та без постійного місця проживання?

– До мене їде Вероніка.

– Хто така Вероніка?

– Це моя стара приятелька, ми з нею дружили ще зі школи.

– І що?

– Вона теж вагітна.

– Що, теж від тебе?

– Слава Богу, ні, – сказав Артьом, перетягуючи у ванну важкі баки з водою, яку тут купляли з водовоза. – Може, допоможеш?

– Так, звісно. – Раскатов взявся допомагати товаришеві. – Ну, розказуй.

– Памʼятаєш, що ми говорили про Дахаб?

– Драматизм, закручені сюжети. Памʼятаю.

– На цей раз їхньою жертвою став іще один мій приятель, і в цьому вся заковика. Мені доводиться вибирати між однією дружбою та іншою. Памʼятаєш Смоковніка?

– Цей з баяном? Ще б пак, – усміхнувся Раскатов. Пару місяців тому, на весняний сезон, сюди залітав один московський джміль, молодий прозаїк, знаний у поетичних колах як Смоковнік. Прозаїку Смоковніку було заледве двадцять, ну, може, двадцять два, одначе поводився він так, наче біля його ніг лежала вся московська богема. Власне, найкумедніше в Смоковніку був якраз контраст між його виглядом і його поведінкою – бо виглядав він доволі жалюгідно. Видно було, що життя його вже трохи потріпало, і певне, було за що. Приїхавши до Дахаба, Смоковнік влаштувався при місцевому російському культурному клубі й почав випускати власний журнал – вісім скріплених двома скріпками листків із віршами та прозою. Проза належала, безумовно, його перу, поезії йому стали приносити місцеві дахабчанки, до яких Смоковнік мав свій, особливий і вельми приватний сентимент. Смоковнік працював на живця, і журнал був частиною його каверзного плану із захоплення влади над Рашалою. План, одначе, не дотягував за низкою пунктів – зокрема, Смоковніку бракувало гарної «легенди». Натомість Смоковнік брав таємничістю. Іноді він розгулював набережною зі своїм старовинним другом-баяном, горланячи російські романси, іноді зʼявлявся в «Нірвані» у костюмі, мештах і краватці, сіючи паніку серед місцевих собак і приваблюючи погляди підстаркуватих засмагальниць-европейок, ласих до всього молодого, зеленого і нетямущого. Смоковнік, одначе, не втрачав голови – він продовжував твердо накопичувати життєвий досвід, такий важливий для прозаїка, і його черговим рішенням після приїзду до Дахаба стала поїздка автостопом через Ліван, Ізраїль, Йорданію, Саудівську Аравію, Судан і, врешті, Лівію. Собі в супутники він вибрав Артьома. Та й Артьом, як виявилось, розгледів у Смоковніку щось вартісне, чому й погодився на цю витівку. Десь у Йорданії, проїхавши половину із запланованого маршруту, вони розсварилися, і Артьом повернувся до Дахаба, де вирішив прописатися надовго. Смоковнік занервував, відмовився від затіви та повернувся до Москви. І за хитрим бажанням долі, мовби навмисно, зустрів у Москві стару приятельку Артьома, Вероніку.

– Вони зустрічалися десь, може, з пару місяців. Я був радий за них обидвох, – сказав Артьом. – Тому що Смоковнік насправді хороша людина, і я дуже хочу зберегти повагу до нього. Але Вероніка сказала йому, що чекає від нього дитину, і Смоковнік утік знову сюди.

– Так він зараз тут? Я й не знав.

– Тут. Живе десь у Мубарраку, пише свій роман. Тепер Вероніка хоче з ним зустрітися і поговорити, але Смоковнік намагається цього уникнути. І я, як ти розумієш, опинився між двох вогнів.

– І коли ж приїжджає ця ваша Вероніка?

– А сьогодні й приїжджає.

Після обіду й справді приїхала Вероніка. Артьом і Раскатов допомогли витягти з буса, що привіз дівчину з Шарм-ель-Шейха, її валізи і занесли речі на другий поверх. Вероніка виявилася миловидною, трохи блідою дівчиною років двадцяти двох, з великою пузякою, всередині якої плавав маленький Смоковнік.

Вероніка розглянулася навколо, і місце їй сподобалось. Артьом поселив її у спальні, сам же остаточно переїхав на терасу. Вероніка мило усміхалася, говорила тихо і багато думала. Коли вже зовсім стемніло, Раскатов і Артьом на честь появи нової людини накурилися в зюзю і стали гнати на тему Хронокосмосу.

– Це буде щось на взір Вікіпедії, – розповідав Артьом, причому чітко і звʼязно. Це вміння він розвинув, працюючи у великих московських компаніях, що розробляли програмне забезпечення. Артьом зізнався, що на співбесіді в цих компаніях так і запитують – як ви ставитесь до паління трави? «Я за», – несміливо підіймав руку Артьом. «Дуже добре, – казали йому. – Будете робити це на балкончику в коридорі. Ми заохочуємо наших працівників розкривати свій потенціал на всі сто!»

– Вони просто пожирають тебе, разом із твоїми тельбухами, – ділився Артьом. – Для них без різниці, що ти там робиш: куриш, нюхаєш, ковтаєш, колешся – їм потрібен результат. А коли ти перегориш від такого темпу, тебе просто викинуть, а на твоє місце візьмуть наступного. Ось так.

– Отже, – Артьом, досвідчений капітан у морі неспокійної свідомості, тримав курс на структуризацію думок. Раскатов, бувалий штурман, що пройшов під ямайським прапором не одну сциллу і харибду, його уважно слухав. – Отже, це буде щось схоже на Вікіпедію, де кожен може дописувати нашу статтю. Така собі Вікіпедія архетипів. Людина розміщуватиме якусь цитату і вказуватиме звʼязки, в яких вона перебуває з іншими цитатами. Спільне місце. Спільний сюжет. Спільна ідеологія. Або, навпаки, заперечення того, що вже було зроблено. Все дуже просто. Ми вирощуємо з тобою велетенське дерево знань. Якщо моя цитата підтверджує твою, наша гілка версій потовщується, якщо заперечує – розгалужується.

– А якщо зовсім про інше?

– Тоді це нова гілка. Головний ефект – це те, що все наочно. Можна буде зразу бачити, що ми знаємо про цей світ, а що – ні.

– Ти хочеш зайнятися лікнепом населення?

– Я хочу, щоби знання зберігалося і примножувалося. Знання змінює людину, врешті, знання робить людину вільною. Свобода без знання неможлива. Ми ніби збираємо докупи шматочки розбитого дзеркала, розумієш, про що я?

Але Артьом завжди був на пʼять кроків попереду, і Раскатов його, чесно кажучи, не завжди розумів. Він знав, що розуміння прийде до нього, добре якщо по кількох місяцях. Це було дуже дивно – перша людина в житті Раскатова, яка не дратувала тим, що намагалася вдати розумнішу. Раскатов просто змирився з фактом, що Артьом знає більше, і намагався чогось у нього навчитися.

Раскатов узяв до рук гітару і став награвати щось ліричне. На терасу прийшла Вероніка. Вона принесла чоловікам чай у старому чайничку і тарілку з фруктами, і сама сіла біля них. І від неї щось таке увійшло в серце Раскатову, що він, сам не знати чого, заграв про зороньки та болота – щось із білоруського хард-року, і всім стало тепло одразу зсередини, ну а далі сам капітан уже взявся за весло – Артьом поставив перед собою ноутбук, де у відкритому вікні висіли «Пісні царства Чжоу і країн на південь від нього», один із розділів знаменитої Ши-цзин (тепер знаменитої, хоча ще два тижні тому Раскатов нічого не чув ні про Ши-цзин, ні про «Пісні царства Чжоу»). Вдивляючись в екран, Артьом взяв на гітарі мотив реґґі та заспівав:

 
Стебли простёрла далёко кругом конопля,
В самой долине покрыла собою поля.
Вижу густые, густые повсюду листы;
Иволги, вижу, над нею летают, желты.
Иволги вместе слетелись меж частых дерев.
Звонкое пенье несётся ко мне сквозь кусты.
 

Це була «Стебли простёрла далёко кругом конопля», друга пісня книги «Ґофін». Тепер Раскатов знав, що це – один з найдавніших текстів китайської літератури. Коли ж Артьом дійшов до іволґі, віжу, над нєю лєтают, желти, Раскатова охопило незнайоме відчуття піднесення, так, наче вони з Артьомом провадять справді виняткову діяльність, яка непомітним чином кардинально змінює, причому не тільки його, а й увесь світ навколо.

Переповнений цим відчуттям, більшим, ніж дозволяли вимовити слова, Раскатов пішов до себе в дім. Пацики влаштовували вечірку, запросили якихось американок, Єгор теж грав на гітарі, але порівняно з Артьомом він виглядав не те що хлопчиком – дівчинкою. Та й пісні його, переспіви Захара Мая та одеської класики, бажали кращого. Раскатов трохи посидів із хлопцями, покурив кальян, але говорити не хотілося. Хотілося думати про щось велике, для чого в нього ще не було слів, знань, бачення. Він занурився у це відчуття і просидів так до пізнього вечора. Коли запала опівнічна тиша, дівчата пішли до себе на Лайтхаус, Раскатов тихо пройшов у свою кімнату і ще довго лежав у мʼякій внутрішній тиші, поки не заснув.

7

Всесвітній потоп, як дізнався Раскатов, був однією з найбільш часто згадуваних катастроф минулого. Так, повінь описувалася в епосі про Гільгамеша, давньовавилонському тексті, що його датували 22 ст. до нової ери. Згадувалася повінь і в шумерських переказах про царя Зіусудру. Широко відомими є описання повені в Біблії, що підкріплювались аналогічними місцями в Корані й Торі. Згадується повінь у схожому сюжеті і в «Матсья-пурані».

Про історичні докази існування світового потопу оповідав навіть опальний археолог Скляров у документальних фільмах «Заборонені теми історії». Однак Артьом казав, що до праць Склярова слід ставитись обережно: він – аматор.

Новиною було дізнатися про те, що повінь знайшла відображення у грецьких мітах. Деякі автори, як-то Сервій, вказували, що повеней було три, а такі авторитети, як Платон, стверджували, що потопів була велика кількість.

– Майлзе, а ти віриш у потоп? – спитав Раскатов у чорного хлопця-масажиста, з яким час від часу спілкувався в «Нірвані». Вони сиділи під деревʼяними парасолями, криючись від нещадного сонця, пили індійський чай з молоком та їли гарячі індійські хлібці.

– Що тобі сказати, друже, – сказав Майлз. – Звісно, вірю. Я християнин, – додав він. – Хоч я вірю в Будду теж. Я вірю, що повінь може статися зараз. Ти знаєш, я мав сни. Ти маєш сни з приводу 2012-го?

– Ні, – відповів Раскатов.

– У мене були сни, – значуще мовив Майлз. – Я бачив, як іде під воду Америка. Я гадаю, що буде великий «бум!» у 2012-му. І тут, у Дахабі, може бути небезпечно.

– Акабська затока досить вузька, тут не повинно бути цунамі.

– Зате вона глибока. Ти знаєш, яка її глибина? Її глибина місцями до двох кілометрів. І ми не знаємо, що може лежати на її дні.

– Наприклад, що?

– НЛО? Німецькі підводні човни? Я ж кажу, ми не знаємо. Але я цій затоці не довіряю, старий, – сказав Майлз зі знанням діла. – Я бачив тут дивні вогні у пустелі...

– І все ж таки мені цікаво, як її могли переходити ізраїльтяни, утікаючи з полону єгипетського, – сказав Раскатов. – Якщо тут така глибина. Хай навіть море справді розступилося, не спускалися ж вони так глибоко.

– Ні, не спускалися, – хитро відповів Майлз. – Вони переходили море не тут, вони переходили його в Нувейбі.

– У Нувейбі?

– Так, я читав, там археологи виявили дуже цікавий підводний міст. Щось схоже на похилий спуск, завширшки два кілометри. Він тягнеться від Нувейби аж до саудівської сторони, чотирнадцять кілометрів. Цікаво, чи не так? – усміхнувся Майлз. – Цікаво, що ти якраз про це запитуєш мене, бо я буквально на днях читав статтю про це місце.

– Хронокосмос починає діяти, – озвався Раскатов звідкись із глибин себе. Черговий пазл став на місце, і Раскатов відчув, як крізь історію дує вітер позачасся. Волосся на руках наїжачилося.

– Ти гадаєш? Ні, чоловіче, я гадаю, ми наближаємося до сингулярності 2012-го. Я гадаю, що нам усім треба добряче запастися фініками. Я тобі скину лінк на один фільм, там розповідається, що таємний уряд збирається підірвати дороги в день «Де»...

– Ок, старий, краще скинь мені лінк на статтю про підводний міст у Нувейбі. Ти ідеш?

– Так, у мене зараз клієнт в «Аманді». Бувай, побачимось!

– Побачимося, старий! – Раскатов розтягнувся сам на диванчику. В «Нірвані» було кілька дівчат-росіянок, які, незважаючи на спеку, чи може, завдяки їй, продовжували тренуватись у глибоких пірнаннях на затримці дихання. Дівчата зверхньо дивилися на всіх, хто не вмів пірнати глибше трьох метрів, а надто ж на серферів, котрі в пірнанні не вбачали нічого цікавого. Тому Раскатов не спілкувався з ними. Він думав про всі ці збіги, про Гільгамеша, «Матсья-пурану», свідчення Платона і знахідки Склярова. Чому праотець людства Сваямбгува Ману, описаний у «Матсья-пурані», пришвартував свого ковчега в Гімалаях, на півночі сучасної Індії, де заснував місто Маналі? Якщо Ной і Сваямбгува Ману – той самий чоловік, тоді чому в Біблії кажеться, що Ноїв ковчег пристав до гір Араратських? А якщо це різні люди, припустімо, зображено різні потопи, тоді чому, на Бога, у Вірменії таке поширене прізвище Манукян, що означає «син Ману»?

– Лакі, – спитав він у бармена-індуса, – а ти віриш у Біблію? Як ти вважаєш, ходили тут гебреї через море?

– Я думаю, це можливо, – відповідав йому темношкірий Лакі, світячи білими зубами. – Якщо Господь Рама проклав міст від Рамешвара до Ланки, то чом би Господь не допоміг хорошим людям перейти таку вузьку протоку?

Раскатов, що зайшов до бару випити чогось прохолодного, – скажімо, мангового фрешу – і викурити сигарету перш ніж піти додому, спитав:

– Що це за історія? Ще одна історія про перехід через море?

– О так, це описано в «Рамаяні». Колись був злий чоловік, якого звали Равана. Він був володарем острова, який називався Ланка.

– Шрі-Ланка?

– У «Рамаяні» сказано: «Ланка». Отож, Господь Рама разом зі своєю дружиною Сітою були змушені піти з королівського палацу в Айодгʼї. Я, до речі, з Айодгʼї. Це на півночі Індії, недалеко від кордону з Непалом.

– А чому вони були змушені піти?

– Це довга історія. Його вигнав із палацу власний батько, а того на те підмовила його дружина. Але справжньою причиною цього було те, що царя прокляли пара старих відлюдників, тому що він на полюванні з необережності убив їхнього сина...

– Гаразд, це вже задалеко. Як щодо мосту між Індією і Шрі-Ланкою? – Раскатов відчув, що губиться у глибинах індійської історії.

– Отож, міст. Злий Равана, якого намовила його зла і потворна сестра, викрав Сіту у Рами, і Рама відправився на її пошуки. У тих пошуках йому допомагав його слуга Хануман.

– Щось знайоме.

– Це велетенський ванара, напівлюдина-напівмавпа. У вас не знають, хто такі ванари. У вас їх не було, я так гадаю.

– Може, це щось як снігова людина? Єті?

– У Рамаяні сказано: «ва-анара». «Майже як людина». Таким був Хануман, – Лакі посміхнувся. – Отож, Хануман віднайшов прекрасну Сіту на острові Ланка, в палаці Равани. І тоді Господь Рама сказав: «Я прийду на Ланку і покараю негідного Равану!». І тоді армія ванарів почала кидати каміння у воду. На кожному камені Хануман писав імʼя Рами, тому ці камені не тонули. Так вони побудували міст із каменів аж до самої Ланки, це 50 кілометрів. Так Господь Рама разом із армією ванарів зміг пробратись у царство Равани і відвоювати Сіту. Цей міст є досьогодні.

– Справді?

– О, так. Це все правда. Так написано в «Рамаяні».

Раскатов замислився, крутячи в пальцях запальничку. Йому подобалося розмовляти з Лакі. Якщо вірити теорії реінкарнації, на обличчі людини було видно, чим вона переймалася в попередньому житті, і ще в цьому житі ставало ясно, ким вона стане в наступному. За Лакі Раскатов міг бути спокійним – на його ясному обличчі виднілося сонце і усміх. А от пірнальник Ганс, чемпіон Німеччини з фридайвінгу, який сидів при вході до бару і гортав якийсь журнал, викликав стурбованість – уже зараз на його обличчі читалося, що Гансові судилося стати таранькою. Родіон глянув за Ганса, на столики біля моря, дивлячись, чи не зʼявився там, бува, Артьом. Дівчата-пірнальниці у відвертих купальниках розсілися за столиком під парасолею, обклавшися з усіх боків рурками, масками і моноластами. З деяким мстивим задоволенням Раскатов відзначив, що у них теж на обличчях починають проступати риси земноводних.

– Гаразд, чувак, спасибі. Піду додому думати. Скільки з мене?

– Вісімнадцять за чай і сирний нан, і пʼять за сік. Нема проблем, приходь іще. Не забудь сигарет.

Раскатов, розрахувавшись дрібними, кинув до кишені сигарети і як був, голий по пояс, у широких шортах, вийшов на сонце, що дерло вже десяту шкуру з тих, хто не міг сховатись у затінок.

Дахаб стояв порожній. Було зачинено магазини з обладнанням для дайверів, позачинялися крамниці з лампами та абажурами, не зʼявлялися власники крамничок сувенірів. Навіть Мохаммед, власник фалафельного місця біля набережної, старий, битий життям мусульманин, теж поїхав до Каїра провідати свою доньку.

На майдані Дахаба, тим не менше, відбувався звичний рух. Сновигали туди-сюди кози, гасали джипи і вантажні «тойоти», іноді зʼявлялася занадто люксусова тачка котрогось із магнатів-бедуїнів, скажімо, якийсь «ланос» чи «хонда» з підсвіткою днища, розсікала тишу і зникала далі у глибині Асали. Раскатов зайшов по дорозі на базарчик до Ібрагіма, захопити якихось фруктів. На базарчику він зустрів Вероніку.

Вероніка, округла в животі, мʼяка й погожа, походжала між рядів манго, гір винограду, між фініків, інжиру, капусти, баклажанів, динь і кавунів, вибираючи щось на вечерю.

– Привіт, Родіоне, – привіталася вона. – Як справи?

– Та нормально все, – Раскатов знову відчув цю незвичну для себе зніченість у розмові з Веронікою. – Був на Лайті щойно, народу взагалі немає. Вода як молоко, плавати нереально, спекотно навіть у воді. Ну, біля човна там крилатка висить, бачила?

– Хто?

– Крилатка, риба така отруйна. Схожа на півня. У них зараз сезон парувань, вони підпливають близько до берега. Так що ти вважай, як будеш купатися ходити. У нас на Асалі вони теж бувають. Дивись, не наступи. На сім років ногу паралізує.

– Та ти що?

– Серйозно, – ствердив Раскатов, задоволений, що вдало розплутав незручну для себе ситуацію. – А що там у вас? Як справи? Артьом дома?

– Ми переїжджали сьогодні, – сказала Вероніка, перебираючи пучки зелені. – До будинку позаду вашого. Той, що біля старої мечеті, зразу біля бугенвілії.

– А, все. Знаю. Там колись серфери жили.

– Видно, що якісь хлопці цікаві були, – загадково сказала Вероніка. – Скоро приїздить Соня з дітьми. Артьом дбає, щоби вистачило місця для всіх.

– Він відповідальний.

– Так. Він удома зараз, меблі перетягує. А ти прийдеш до нас сьогодні? – Вероніка зміряла його поглядом. – Ми тебе запрошуємо на вечерю.

– Ну, клас. Прийду. Музичку пограємо. – Раскатов відчув раптом незвичну припіднятість. – Слухай, давай з овочами допоможу.

Задоволений, що може проявити свої якості, Раскатов ніс пакети з овочами до нового дому Вероніки. Все ж таки їй потрібно побільше позитиву, вирішив він. Надто вже вона у скрутному становищі опинилася. Відчуття підтримки, ось що їй прописав би доктор Раскатов. Двічі на день по пʼятнадцять хвилин. Що ж, здається, це він їй може запропонувати.

Втім, Вероніка, хоч і перебувала у стані повної невизначеності, здається, не піддавалася паніці й вела себе напрочуд спокійно. Від неї віяло вмиротвореністю, покірністю і якимось легким жалем, з яким вона, здається, вже внутрішньо змирилась.

– Родіоне, ти справжній джентльмен. Дякую, – сказала вона біля дому. – Візьмеш сметани, коли йтимеш до нас? Я готуватиму голубці.