Текст книги "Миротворець"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Тож коли «Чорна Анна», приваблена славою «лінґвістичних вечорів» Штукенгайзена, і собі вирішила відвідати Себастьяна, в залі знявся невеличкий переполох. Чиж-Вишенський писав, що не на жарт перелякався, побачивши на лекції цю несповна розуму: її поява означала, що скандалу не минути.

Кажуть, коли вона зайшла до залі, тільки й встигла спитати: «Де тут цей ваш Штукенгайзен?». Після чого, побачивши його на сцені, вбраного в акуратний сурдут, із ціпком, коли він неголосно, мелодійно розповідав щось про синтетичні мови, вона завмерла і кілька хвилин простояла у проході, дивлячись на лектора. Далі її попросили сісти, і вона тихо, не кажучи ні слова, сіла на перше-ліпше місце. «Чорна Анна» чемно просиділа всю лекцію, не намагаючись видатися провокаційною. Коли всі розійшлись, Марціновська продовжувала сидіти на своєму місці, глибоко замислена. Наступного разу вона зʼявилася знову. І так само уважно прослухавши всю лекцію, залишилася теж до самого кінця. Коли люди вже виходили, вона підійшла до Чиж-Вишенського і передала йому листа для Себастьяна. Як писав біограф, Марціновська виглядала молодою і старою водночас, зламаною і зціленою. Було видно, що в душі у неї панує сумʼяття.

Себастьян показав цього листа своєму приятелеві, і Чиж-Вишенський, читаючи, ніяк не міг повірити, що лист написала героїня скандальних хронік. У своєму посланні Анна Марціновська зізнавалася Себастьянові у коханні. Вона стверджувала, що нічого більш світлого і простого її серце ще не знало, і що, напевне, сам Господь хотів, аби вони перетнулися в цьому житті. Дівчина писала, що ця зустріч вплинула на неї кардинальним чином: вона зрозуміла, як ганебно вела себе останні роки, й відчула нагальну потребу змінитися. Вона розуміла, що такою, як є зараз, не має права не те, що бути, ба навіть думати про нього, Себастьяна, як про свого. Між нею та Штукенгайзеном – нездоланна прірва. В освіті, культурі, в манерах, а головне – в людяності. Вона зізнавалася, що вже не сподівалася побачити в цьому житті когось такого гідного, сповненого знання та блаженства, як Штукенгайзен, когось, хто нагадував би її найпотаємніші мрії. Його слова, саме його існування проникло в її серце так глибоко, що вона вирішила повністю змінитися. Вона писала, що цілком звітує собі, наскільки дивним, ба навіть ексцентричним виглядатиме її лист, а водночас наскільки нікчемно малою є ймовірність, що Штукенгайзен зверне на неї увагу, одначе вона просила у нього про одну лише ласку. Коли вже їй не судилося бути з ним, чи могла б тоді вона сподіватися бодай на дозвіл бути його служницею? Вона бажала Себастьянові знайти гідну супутницю життя, для себе ж просила одне – бути з ним, біля нього. Хай і на відстані, але допомагати йому, бо для неї розлука з ним – гірше смерті.

Навіть більш дивною, ніж цей лист, була відповідь самого Штукенгайзена. Він, у звичному для себе вишуканому стилі, писав, що добре розуміє її почуття, бо вони суть природа людини і дрімають до часу в серці кожного. Але, справді, доля іноді ставить людей у такі ситуації, що шлях до зближення двох сердець стає невимовно далеким, і тоді у пригоді стають терпіння і смирення. Штукенгайзен писав, що неодноразово зустрічав імʼя Анни у пресі й від самого початку знав, що у неї добре, чисте серце. Тільки біль від нерозуміння цього світу змушував її спричиняти страждання іншим. Він писав, що потайні пошуки Анни – то радше закономірність, аніж виняток, бо пошук чистоти і знання є притаманним людині. Він хвалив її за щирість і за сміливість зазирнути в себе так глибоко. Закінчувався цей незвичайний лист розповіддю про нелегку долю його матері, що залишилася без чоловічої опіки. Коли помер батько, мати продала віллу в Цюриху і вирішила повернутися на отчі землі. Вона придбала невелике обійстя в Дуклі, та знову зажила простим життям: повернулася до сільського господарства, як цим клопоталися її батьки. Вона тримала з десяток корів і город; хоча була вдовою знаного поміщика, не цуралася поратися коло землі, як проста селянка. Себастьян лагідно просив Анну, якщо її наміри послужити йому справді тверді, їхати в село до неньки і в усьому слухатися її, як власної матері. То буде її найвищим виразом дяки.

Чиж-Вишенський був повністю спантеличений рішенням товариша, одначе той лише сказав, що повірив щирості її слів і запропонував найкраще з того, що міг дати. Чиж-Вишенський ще якийсь час перечитував світські хроніки в пошуках її імені, та Марціновська, здається, зникла зі світського життя міста. На Святвечір вони з Себастьяном і ще кількома вірними друзями поїхали в Дуклю, і автор побачив її там, у новому обійсті Штукенгайзенів. Марціновська геть перемінилася: кинула палити, відростила косу, знову почала носити спідниці та за сільським звичаєм покривала голову хусткою. Вона посвіжіла й погарнішала. З великою любʼязністю купно з матірʼю Себастьяна вони зустрічали гостей, і в домі відчувався достаток в усьому: у їжі, в теплі, в мʼяких перинах, та в доброму слові. До столу ж Марціновська з усіма не сідала. Хоч як матір її просила, вона, наче наймичка, їла сама біля печі.

Подальші роки Штукенгайзена проминули між Львовом і поїздками в Дуклю, де він міг захоплюватися влітку живописом на пленері, а взимку – влаштовувати вертепи з університетськими друзями. У Львові він закінчив пʼятий рік навчання і вступив до аспірантури, де без поспіху взявся за написання монографії. Паралельно з мовознавством Штукенгайзена захопила психіатрія, і в період з 1930 р. по 1935 р. він регулярно відвідував львівську психіатричну лічницю на Кульпаркові, спілкуючись із пацієнтами і ділячись із лікарями своїми думками з приводу лікування. Чиж-Вишенський писав, що сама лише присутність Штукенгайзена біля тих, що несповна розуму, вгамовувала буйних, повертала до тями маячних і приносила полегшення нервовим.

А поки там що, його лекції в лінґвістичному клубі стали настільки відомими, що на них приїжджали навіть професори з Праги та Відня. Сказати, що то були лекції з мовознавства, було би напевним применшенням: складалося враження, що для інтелекту Себастьяна Штукенгайзена світ є галузистим деревом, і він, мов птах, провадить своїх слухачів, перелітаючи з однієї гілки знань на іншу, вказуючи на паралелі, даючи поштовх до здогадки. То була якась нова форма культурології, в якій, мов крізь збільшувальне скло, було видко всі труднощі й велич того часу. Мʼяко, без осуду, він змальовував слабкості людського серця, з якого виростали ґанджі культури і цивілізації. Уникаючи критики, Штукенгайзен розповідав кожного разу начебто ту саму історію – про створення, гріхопадіння і занепад, про пошук і про зцілення, про смерть і життя вічне, – одначе жодна його лекція за ті сімнадцять років, поки існував лінґвістичний клуб (1922–1939 рр.), не була схожою на попередню. Здавалось, у кроні світового древа, яку щоразу так живописно змальовував Штукенгайзен, було місце для всього птаства світу, і він усім їм знав лік. Його промовами замиловувались, як замиловуються нерукотворною красою природи. Здавалося, то тече солодкий потік живої води, яка гоїть рани, очищує і додає наснаги. І хоча він формально не виходив за академічні рамки мовознавства, жінки хотіли почути від нього, що таке любов і як досягти щастя, чоловіки ж запитували, в чому мета життя і яке вище призначення людини. Мудрість його слів упокорювала серця найзатятіших сперечальників. Штукенгайзен давав розраду кожному і відповідав на запитання всіх бажаючих, і для цього йому не потрібно було навіть міняти лексикон. Здавалося, він і далі продовжує розповідати про спорідненість гасконських говірок із мовою басків або ж тлумачить причини переходу мови з синтетичного строю в аналітичний. То був незвичайний приклад майстерності, коли можна було сказати все, не сказавши нічого. Тільки той, хто справді зрозумів природу мови, міг вести себе з нею так само артистично, як це робив Штукенгайзен.

Його впізнавали на вулиці. Пани поштиво скидали капелюха і кланялися, панянки припіднімали сукні в манірних па-де-де. Сам Штукенгайзен, одначе, цієї слави не любив – хоч і сприймав її спокійно, казав Чиж-Вишенському, що він – не зірка кабаре, аби його впізнавали, а науковець. Іноді Штукенгайзен зачинявся в бібліотеці й тижнями вивчав фоліанти, виписуючи цитати до своєї наукової праці.

З 1927 р. по 1939 р. він вів заняття на кафедрі мовознавства у Львівському університеті. Завоювавши симпатії студентів, розповідав, що спільного між ідишем і грою на роялі, пояснював особливості природних законів через синтаксис німецької мови, а принципів етики – через фонетику санскриту. Його вважали одним із кращих фонетистів у Европі, і на слух він розрізняв аж до одної шістдесят четвертої тону. Штукенгайзен працював над своєю другою книгою, одначе видавати її теж не квапився. Робота над нею розтягнулася більш як на пʼятнадцять років. У той період Штукенгайзен провадив інтенсивне листування із цвітом інтелектуальної спільноти світу. Так, достеменно було відомо, що він, ніколи не будучи в Америці, листувався з Ніколою Тесла. Серед його респондентів були такі відомі люди, як письменник Герман Гессе, психоаналітик Карл Юнґ, філософ Тейяр де Шарден, математик Джон фон Нейман, архітектор Бакмінстер Фуллер та інші світила тогочасної науки і культури.

Штукенгайзен так і не одружився. Час від часу Чиж-Вишенський бачив, що товариш відписує листа кудись у Европу, і мав досить тверді підозри, що то були таємні послання певній особі у Відні.

Напередодні Другої світової війни, немовби передчуваючи кардинальні зміни у світі, Штукенгайзен удався до надзвичайного вчинку. Він знищив рукопис вже готової книги, над якою працював останні пʼятнадцять років. Чиж-Вишенський стверджував, що повна назва книги звучала так: «Адамове яблуко: Досвід реконструкції. Вісім зустрічей з Істиною». Книга містила вісім поетичних афоризмів і розлогий коментар до них. Афоризми являли літературного Адама – плід шукань Штукенгайзена в царині прамови, такий собі пратекст, summum bonum усіх наявних текстів, присвячених ґенезі людської істоти. Образ Адама було зображено в такий вигадливий спосіб, що його минуле, сьогодення і майбутнє проступало у звʼязній, алегоричній формі перед читачем у вигляді своєрідних плачів, якими сам Адам наче звертався до нащадків. Центральною темою афоризмів було, власне, яблуко – багатозначний символ, котрий зображався як активна причина фундаментального розколу всередині Адамового буття.

У коментарях до «Адамова яблука» давалося трактування афоризмів в аспектах математики, фізики, мовознавства, антропології, психології та психіатрії. Були також філософський і теологічний коментарі.

Варто зазначити: Штукенгайзен звітував собі, що його праці становлять інтерес не тільки для наукового світу. Палячи рукопис, Штукенгайзен зізнався Чиж-Вишенському, що за цією книгою вже розпочато полювання, тож його обовʼязком є вберегти знання від негідників. На його думку, «Адамове яблуко» мало в собі потугу змінити хід історії на користь тієї чи тієї політичної сили. Побоюючись непередбачуваних наслідків, Штукенгайзен у присутності Чиж-Вишенського спалив єдиний рукопис книги, залишивши тільки першу сторінку з афоризмами. Саме ці вісім віршів і стали потім відомі як власне «Адамове яблуко» Себастьяна Штукенгайзена. Цей листок, із датою – 30 серпня 1939 р. – і дарчим підписом автора, він подарував своєму дорогому другові Чиж-Вишенському.

Із драматичними подіями довкола рукопису були повʼязані не тільки кінець мрії Чиж-Вишенського охопити океан знань, уособленням якого був його приятель. З ними виявилися повʼязані останні дні лінґвістичного клубу, останні дні спокою в Европі та останні дні самого Штукенгайзена. Ввіривши приятелеві «Адамове яблуко», Штукенгайзен вибрався до Дуклі навідати матір. Був останній день літа, Себастьян вийшов з етюдником на пленер. Малюючи череду корів, що паслися поруч, він, мабуть, не зауважив, як до його ноги підповзла гадюка. Він наступив на неї босою стопою, і гадюка вжалила його в пʼяту. Штукенгайзен залишив тіло просто там, на полонині, і лице його було спокійне, наче серпневе небо, наполовину вкрите хмарами, а наполовину чисте.

(Лянґе, заінтриґований таким поворотом подій, оминув розлогі описи похоронів Штукенгайзена і перейшов до розділу про наукову спадщину вченого).

Безумовно, увага публіки, яка не була знайома зі Штукенгайзеном особисто, зосереджувалася довкола його останньої праці – «Адамового яблука». На жаль, жодного вцілілого примірника «Досвіду реконструкції» знайдено так і не було. Чиж-Вишенський робив кілька цікавих, хоча, може, занадто сміливих припущень. Так, він допускав можливість, що кілька рукописних варіантів «Адамового яблука» все ж могли бути відправлені автором своїм колегам і друзям за кордоном. Чиж-Вишенський припускав, що одна з ранніх редакцій книги у 1920–1922 рр. могла потрапити через заїжджих російських поетів до рук Вєліміра Хлєбнікова. Зважаючи на його нестямні пошуки надсвітових законів у поезії, видавалося природним припустити, що доля свого часу звела його якщо не з самим Штукенгайзеном, то бодай із його працями. Вишенський був певний, що з афоризмами «Яблука» стикався автор «Розы мира», російський містик Даніїл Андреєв.

Також припускалося, що один із рукописів (Чиж-Вишенський уважав, що їх було загалом розіслано вісім, за кількістю тез) потрапив до рук вінницьких гебреїв, а там опинився в руках батька Ноама Хомського, який здійснив справжню лінґвістичну революцію на Заході.

Ще один рукопис міг бути відправлений відомому фізикові Нільсові Бору, одному з авторів квантової теорії.

Також висувалося припущення, що Штукенгайзен здійснив свою давню мрію і переклав рукопис китайською. До такого висновку автобіограф дійшов, почувши про засекречені за часів СРСР досліди генетика Дзяна Каньчжена, якому таланило схрещувати різні види рослин і тварин, як-от огірок і диню, соняшник і арахіс, курку і качку, досягаючи майже алхімічного перенесення якостей одного виду на інший.

Вишенський писав, що за архівами Штукенгайзена велася велика кампанія з пошуку і в Радянському Союзі. Усі згадки про Штукенгайзена ретельно затирались, а його праці вишуковувалися в бібліотечних фондах, вилучались і знищувались. Так, було конфісковано понад пʼять ящиків листувань Штукенгайзена. Біограф стверджував, що саме за «Адамове яблуко», конкретний текст якого дуже цікавив НКВС і КДБ, він поплатився пʼятнадцятьма роками таборів. Очевидно, радянці так і не знайшли цього вінка афоризмів, судячи з того, що значного поступу у вченнях, повʼязаних зі знаковими системами, в радянській науці не відбулось. Якоюсь мірою це пояснює й «анатему», накладену на цей розділ знань із боку комуністичної партії. Можна було припустити, що радянському генетикові Трохиму Лисенку було дано завдання відтворити текст «Адамового яблука» з листів ученого, які, безумовно, мусили перечитувати спецслужби. Невтішні експерименти Лисенка у сфері сільського господарства у 30-х роках доводили, що пройти стежками Штукенгайзена без його на те благословіння було неможливо. Водночас Вишенський мав переконання, що з афоризмами «Адамового яблука» був знайомий (скоріш за все, з усних переказів колег по ГУЛАГу, які, своєю чергою, спілкувалися в таборах із Вишенським), російський математик В. Налімов, що розробив імовірнісну теорію мови та свідомості.

Чиж-Вишенський доволі впевнено допускав прочитання праці Штукенгайзена в Управлінні стратегічних служб США, які використали його напрацювання для розгадування німецьких кодів під час Другої світової війни, а потім, у 50-х роках, уже під егідою ЦРУ, взяли за основу для розроблення систем штучного інтелекту. Він стверджував, що «Адамове яблуко» було працею, що безпосередньо заторкувала новітні галузі науки, такі, як семіотика і компʼютерна лінґвістика. Тож усі вісім афоризмів «Досвіду реконструкції» відобразились у бурхливих подіях 20 ст., як місяць відображається у неспокійних водах моря. Це, поза сумнівом, свідчило про надлюдський геній Себастьяна Штукенгайзена.

На цьому закінчувався короткий, але насичений опис Штукенгайзенової біографії. Стефан Лянґе відчув, що це прочитання змінило його.

Що ж, внутрішньо він порадів за правильний вибір теми дослідження. Хоча серед матеріалів, знайдених ним, було чимало неперевірених фактів і домислів, що їх його керівник у жодному разі не прийняв би, та деяка логічна структура майбутньої наукової праці вже починала вимальовуватись.

Лянґе почав наукову діяльність у Львові, наче виринаючи із тяглого сну. Нарешті він зіткнувся з темою, яка була по-справжньому цікавою для нього. Ба більше – темою розлогою, перспективною, яка змушувала його до опанування нових сфер знань. Лянґе розкошував від необхідності проводити дні у глибокій зосередженості, цінував кожну хвилину свого робочого дня, з насолодою дозволяв собі кілька годин відпочинку під вечір, які витрачав на прогулянки парком біля бібліотеки чи старовинним середмістям Львова.

Матеріалів щодо Штукенгайзена, не рахуючи праці Чиж-Вишенського (до свідчень якого в Лянґе зʼявилася певна зверхня, добродушна поблажливість), було вкрай мало. В архівному відділі бібліотеки Стефаника він зумів віднайти репродукції трьох портретів, на яких було зображено Штукенгайзена. На перші дві картини давав посилання Чиж-Вишенський, третя ж була його власною щасливою знахідкою: переглядаючи альбоми австро-угорських художників початку 20 ст., він випадково вгледів знайомі йому риси обличчя. Складно було сплутати цю особистість із кимось іще! Біла, наче сніг, шкіра, великі сині очі, повні, мов налита вишня, губи, гаптований камзол і тростина. Це був портрет Штукенгайзена часів його викладацької діяльності. Здавалося, він ніскільки не подорослішав, принаймні, на зображенні, де йому мав бути тридцять один, він виглядав червонощоким шістнадцятирічним юнаком. Лянґе настільки сподобався його портрет, що він, аби ні на годину не забувати про мету своїх пошуків, зробив із нього кольорову копію і повісив у своєму помешканні на стіну. З репродукції сходило тепло і спокій, наче з полотен Рембрандта чи ван Ейка.

Інша картина зображала доволі незвичний сюжет: посеред золотої осені під розлогим дубом діти грали в бабу-куцю. На полотні було зображено Себастьяна в компанії сільських дівчаток – на картині всім було років по вісім. Штукенгайзен, прикрашений квітами, із завʼязаними очима, намагався піймати котресь із дівченят, а ті, аби пожартувати з нього, протягували йому замість себе руки з фруктами: яблуками, грушами, виноградом.

Врешті, третя картина зображала Штукенгайзена на природі, босого, спертого на ціпок. Біля нього, мабуть, примальована скорше уявою художника, ніж узята з реальності, стояла полохлива молода козуля.

Ці дві картини Лянґе теж перекопіював собі та підшив у папку до решти матеріалів із дослідження.

Мабуть, саме тоді він відчув, що його життя почало змінюватися. Його сон став спокійнішим, глибшим, хоч і коротшим. Розум полегшав, і в ньому наче засяяло дивне світло – можна було формувати великі думки, від яких поліпшувався настрій і хотілося співати. Лянґе почував себе велично, а водночас – більше, ніж скромно. Хто він тут був? Простий випускник із Відня, що пише наукову працю про маловідомого мовознавця. Однак у глибині серця він дедалі більше упевнювався, що живе недаремно. Він почав відчувати, що в його житті, хай поки невиразно, але починає, точно починає вимальовуватися певна мета. Як солодко було відкривати для себе, що життя, виявляється, могло йому ту мету запропонувати! Чесно кажучи, доростаючи в оточенні студентів, чиї думки було зосереджено на здобуванні карʼєри, створенні сімʼї, на пʼятничних посиденьках за пивом, він уже встиг злякатися, що то й усе, що життя, в яке його привели і яке йому так барвисто змалювали у дитинстві, раптом закінчилося, як невдало написана пʼєса, просто посередині інтриги. Ні, тепер він точно відчував, що життя мало сенс, і той сенс полягав у чомусь глибшому, ніж у написанні докторської праці. Він стосувався життя загалом, ставлення до себе, до людей, до того, що відбувалося на світі. Можна сказати, в його нехитре існування прийшла якась легкість, якої він іще не міг до кінця відчути, не міг розгледіти її причини, але та легкість була радісною.

«Це, певне, і є дорослішання», – гадав Лянґе, вирушаючи до бібліотеки. Солодка врівноваженість, підпорядкованість його графіку певній дисципліні прояснювала розум і дозволяла думати вільніше, ясніше. Він легко складав план наукової праці, тож і не зчувся, як більш або менш оформив її перший і другий розділи. Третій розділ, який вимагав діалогу ідей Штукенгайзена з іншими дисциплінами, він

поки що відклав, сподіваючись надолужити це у Відні.

Якось, прийшовши додому після чергового тяжкого, але продуктивного дня в архіві, він сів навпроти портрета Штукенгайзена і відчув ні з чим не зрівнянне почуття вдячності до цієї людини. Робота над його біографією поступово змінила його умонастрій, вчила його ставати розумнішим, більш терплячим і навіть люблячим. Він відчув, як тепло приязні до Штукенгайзена заливає його серце, і на душі стало затишно. До очей йому підкотилися сльози каяття: каяття за те, що раніше так марнував своє життя, був так зосереджений на речах і так мало цінував людей. Коли Лянґе зрозумів, що плаче, то схаменувся і втер очі, одначе тепло в серці нікуди не зникло, а тільки посилилось, і Стефан просидів біля портрета Штукенгайзена до пізньої ночі.

Відчувши новий смак до роботи, Лянґе під новим кутом почав перечитувати біографію Штукенгайзена. Раптом деталі, з такою дбайливістю змальовані Чиж-Вишенським, припинили видаватися йому кумедними і старосвітськими. Він перечитував деякі абзаци по кілька разів, особливо ті, де Чиж-Вишенський робився поетичним і змальовував осінь на Лемківщині, родинний побут Штукенгайзенів або їхні із Себастьяном дитячі пустощі. Він учитувався знову і знову в розділ, де були описані їхні ігри в театр і де батько Себастьяна віз на санях їх театральний гурт до Львова. Тепер усі ці деталі видавалися йому значущими, сповненими особливої, солодкої ваги. Раптом вони стали значити для Стефана не менше, ніж зріла діяльність Штукенгайзена. Він перечитував їх знову і знову, сподіваючись знайти якесь ірраціональне, а все ж пояснення незвичайному життю Себастьяна Штукенгайзена, натомість відчував, як дедалі більше привертається до цієї постаті.

Лянґе було тяжко розставатися з історіями про Штукенгайзена навіть увечері, коли повертався з бібліотеки. Вдома, перед сном, він діставав копії книги Чиж-Вишенського і знову поринав у Штукенгайзенове дитинство.

Він був упевнений, що відкрив постать генія, слава якого ще прогримить у майбутньому. Випередивши своїх сучасників на сто років, Штукенгайзен, як видавалося Лянґе, розумів природу своєї геніальності, однак не давав оточенню більше, ніж те могло б узяти. Що більше він роздумував над впливовістю ідей Штукенгайзена, то менш кумедними видавались йому припущення Чиж-Вишенського. Справді, той вибух наук, повʼязаних із вивченням логіки знаків, був вельми примітним. Семіотика, герменевтика, коґнітивна лінґвістика – в усіх цих дисциплінах можна було знайти впливи ідей Штукенгайзена. Він прослідковувався в працях Юнґа, з яким Штукенгайзен, якщо вірити Чиж-Вишенському, був знайомий від часів свого першого турне Европою. Ці ідеї вгадувались у працях із квантової механіки. Ах, як добре було би бодай одним оком подивитися на «Адамове яблуко» Штукенгайзена! Ці вісім куплетів, написані алегоричною мовою, не давали йому спати. Що там могло бути? Завуальовані цитати з Біблії? Хлєбніковська гра в літери? Абсурдистська багатозначність? У Лянґе склалося враження, що він потроху доходить (звісно, він не вважав себе генієм, не причислював свій інтелект до розряду виняткових чи особливих) до розуміння потаємного задуму «Реконструкції». Авжеж, гріш була ціна таким припущенням, не підкріпленим фактами. Але правдою було й те, що за останні місяці Лянґе став покладатися більше, ніж на факти, на дві речі: на тверезі міркування та на голос серця.

Охопивши основні сфери знання, де відбувся значний поступ упродовж 20 ст., Лянґе припустив, що появу навіть таких речей, як стільниковий звʼязок та Інтернет, соціальні мережі та загальне «пришвидшення» світу, було опосередковано спричинено «Адамовим яблуком» Штукенгайзена. Якщо це справді так, тоді виникало питання: яку мету переслідував автор «Яблука»? Повернення до мови справжніх імен? Відновлення діалогу з Істиною? І хто, в такому разі, був цей автор?

Стефанові іноді здавалося, що на вулиці – ніяк не 2013, а 1913, і він – не студент із Відня, а один із друзів Штукенгайзена, що народився разом із ним у Дуклі, але не потрапив на полотно, де Себастьян грає в бабу-куцю із сільськими дівчатками, випадково.

Перший дзвіночок, який віщував тривогу, пролунав, коли він поїхав на зимові вакації до Відня, провідати матір і наречену. Йому страшенно не хотілося розставатися зі своєю щоденною роботою – здавалося, він вимушений буде страждати без таких близьких йому Чиж-Вишенського, його міжвоєнних замальовок та історій про Штукенгайзена.

Приїхавши до Відня, він тільки й говорив про свою наукову працю. Андреа слухала спершу з цікавістю, потім – із нудьгою, далі – з нерозумінням. Коли вони пішли на різдвяну вечерю до матері Стефана, і він уже вдесяте пояснював Андреа, що знайшов справжнього генія від лінґвістики, Андреа сказала:

– Стефане, може, годі? Відколи ти приїхав, ти тільки про те й розводишся, що про цього Штукенгайзена.

– Це справді велична постать! Тобі неодмінно потрібно почитати його біографію! Шкодую, що не зробив копій спеціально для тебе... зрештою, ти ж не читаєш українською... Шкода... О, я знаю! Ти приїдеш до мене на Великдень, і я влаштую тобі штукенгайзенівські читання! Це буде щось на кшталт того, що відбувалося у їхньому лінґвістичному клубі! Ми запросимо ще декількох наших друзів, і я влаштую вам екскурс у штукенгайзенознавство.

– Поправді, що більше ти мені про нього розказуєш, то менше мені хочеться дізнаватися про нього ще щось, – відповідала йому роздратована та ображена Андреа.

– Даремно! Цілком даремно! Це космос, Андреа! Тобі, можливо, здається, що я надто заглибився у ці свої дослідження, одначе ти не бачиш усієї картини так, як її бачу я. Подивись на речі моїми очима, і ти зрозумієш, що це – не порожня трата часу. Я заново відкриваю якісь принципові, універсальні, я сказав би, речі. Я не заглиблююся в якусь нору, навпаки, це пробудження! Андреа, це справжнє пробудження!

За святковим столом Стефан не стримався і повів далі:

– У мене склалося враження, що він просто розділив свої «Вісім зустрічей з Істиною» на вісім частин, вклавши по одному віршеві у кожен конверт, і розіслав їх найвизначнішим представникам науки свого часу. І що ми бачимо? Зʼявляється квантова механіка, зʼявляється теорія ноосфери, Уоссон і Крік відкривають ДНК, далі виникає теорія систем, холістичний підхід, екопсихологія, екофемінізм, бурхливий розвиток семіотики, поява лінґвістичної генетики. Врешті, виникнення соціальних мереж в Інтернеті – хіба це не очевидно? Це все наче пазли великої замороки. Я бачу, як її шматки пасують одна до одної, але мені бракує інтелекту зібрати їх усіх докупи. Це його послання, і свого часу ми зможемо прочитати його...

– Стефане, синку, ти себе добре почуваєш? – стурбовано спитала мати. Андреа, колупаючись виделкою у різдвяному паштеті, дивилася на нього з-під лоба. Стефан зрозумів, що останні тридцять хвилин було чути тільки його та його розмови на тему його PhD.

– Ти не перевтомлюєшся, синку? Мені здається, тобі слід трохи відпочити.

Стефан, збагнувши, до чого хилить мама, спробував опанувати себе.

– Зі мною все в порядку, я розумію, можливо, я вибрав не найкращу тему для розмови за Різдвяною вечерею...

– Може, залишишся на місяць у Відні? Побачся з друзями, відіспись, перепочинь...

Стефан поклав виделку на стіл і відсунув тарілку від себе. За кого його тут уважають? За хворого?

– Дякую. Я вже поїв. У мене ще шмат роботи, який я намітив на сьогодні. Смачного!

– Стефане!

Він вийшов із кухні, грюкнувши за собою дверима. Невже вони були настільки нечутливими до того, що справді мало значення на цьому світі? Стефан уже шкодував, що приїхав сюди. Мало того, що витрачає час на порожні балачки, то ще й виставляє себе посміховиськом.

Андреа образилася на нього. Він спробував заспокоїти її, але натомість вони посварилися ще гірше.

– Навіть не знаю, як нам тепер далі спілкуватися з тобою, – сказала вона. – Ти настільки зайнятий своєю дисертацією! Весь у цьому. Ти навіть не спитав, як у мене справи.

– Я спитав.

– Тобі було байдуже.

– Ні, не байдуже!

Андреа мала рацію. Його любов до Штукенгайзена була на тому фанатичному етапі, коли всього себе хотілося віддати дослідженню. Він також знав, що той ентузіазм, який зараз вирує в ньому, так само легко міг і закінчитися. Від цього вдвічі гіркіше було перебувати тут, у Відні, в бездіяльності, знаючи, що є значно достойніше застосування сил і часу.

– Ти не хочеш мене бачити! – далі звинувачувала його Андреа.

– Я запросив тебе до Львова!

– На Великдень!

– А до цього я приїду до тебе сам. Після чого ми разом поїдемо до Львова. Згода? У Львові дуже красиво святкують Великдень.

– Але ж це аж у травні!

Стефан відчув, що стосунки з Андреа звʼязали його по руках і ногах.

– Слухай, не хочеш, не приїжджай, – сказав він розсерджено. А потім зімʼяк. – Ми можемо розмовляти по скайпу...

– Останній раз я бачила тебе у скайпі місяць тому.

– Я був зайнятий...

Тепер уже не витерпіла Андреа. Вона зібрала свої речі та й, траснувши дверима, поїхала до своєї подруги. Увечері від неї прийшла тривожна есемеска, яка прозвучала рефреном до ранкової сварки: «Ти дуже змінився. Не знаю, як ми будемо спілкуватися далі».

Стефан вирішив, що це добра нагода проявити чоловічий характер, і не відписав їй нічого. Захоче – сама прибіжить. Врешті-решт, він був науковцем, він мав заглиблюватись у тему і мав сягати висот. Як іще, як не через зречення, це можливо? Ет, що ці жінки тямлять у науці. Він відчував орієнтир у власному серці – тепло, яке огортало його, коли він заглиблювався у матеріали зі штукенгайзенознавства. Історія з Андреа трохи псувала йому загальну картину, одначе на все свій час.

Дійшовши висновку, що їм і справді краще зараз побути порізно, Стефан, майже спокійний, повернувся літаком до Львова. По якімсь часі вони відновили з Андреа спілкування есемесками, і їхні розмови були підкреслено дружніми, з деякою прохолодою.