Текст книги "Миротворець"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Відчуваючи за собою захист святої католицької церкви, Лянґе наважився дістати портрет Штукенгайзена, аби стати до свого ляку обличчям в обличчя.

Штукенгайзен дивився на нього вмиротворено, і Лянґе відчув у серці знайомий стрибок радості. Відчуваючи, що страхіття пекельних проваль залишилися позаду, він сів за аркуш паперу і почав зіставляти основні наукові відкриття з тезами, сформульованими Штукенгайзеном, аби унаочнити паралелі.

Отож, він знав, що за документом «Адамового яблука» полювали червоні, одначе плоди їхньої науки свідчили радше про те, що їхні шукання були марними. Лянґе поставив прочерк біля слова «червоні», але не викреслив їх повністю. В радянській науці мали місце аномалії Лисенка і Вавілова. Також радянці першими запустили людину в космос. Військова сфера – не варто забувати про неї. Хто зна, наскільки велика сфера знань залишається до сьогодні засекреченою в цій північній країні. Лянґе дійшов висновку, що наука СРСР розвивалася радше завдяки почуттю конкуренції з Заходом. Під словом «СРСР» він дописав «конкуренція».

Німеччина зазнала стрімкого злету і такого ж стрімкого краху. Вся ця зброя відплати, берилієві дзвони, крилаті ракети – все це нагадувало відголоски великої науки, куди німці тільки прочинили двері, одначе сила, що кипіла за ними, змела їх самих, разом з винаходами і всім Третім райхом. «Винятковість» – записав під ними Лянґе.

Китай – черговий знак запитання. Химери Дзяна вказували на те, що хтось із китайських інтелектуалів отримав шматок «Яблука», де відкривалися таємниці процесів змішування. Можливо, саме аура цього уривка допомогла китайцям зробити пасіонарний викид своїх агентів у світ Заходу. Можливо, ці один чи два афоризми Штукенгайзена, наче фермент росту, спровокували їх колосальне примноження, людське, економічне, і хто зна яке ще у майбутньому. Біля слова «Китай» Лянґе поставив позначку «ріст».

Франція та Англія розділили між собою афоризми, присвячені структурі та композиції. Озброївшись цими ієрогліфами як іконами на хресний хід, вони мимоволі здійснювали своє призначення у науці, медицині, політиці, вигадане їм Штукенгайзеном ще десь на початку століття. Франція породила покоління бунтівників і декомпозиторів, які підірвали устої, чи радше, залишки устоїв традиційного суспільства, схиляючи суспільство планети до все важчої форми розладів сприйняття і мислення, що проявились у філософії постмодерну. Англія ж почала заповнювати порожній простір, вичищений постструктуралістами і деконструктивістами, новими знаками: біосеміотикою, герменевтикою, новою фізикою.

Сполучені Штати Америки були, прецінь, найбільш облюбовані Штукенгайзеном. З невідомої милості вони отримали найбільший шмат пирога. Вони були посудиною, де всі елементи змішувалися воєдино, де відбувалося світове ферментування ідей, де світ думки перетворювався на матерію.

Лянґе позначив США словом «вихід», і це перегукнулося йому з біблійним «exodus». «І будете, як боги», – згадав він, і раптом увесь його план почав ворушитись. Це ворушіння відбувалося десь у голові, наче якась сила сама укладала йому розрізнені факти в єдине бачення, єдиний процес, єдиний корінь усіх явищ, що його так барвисто розписував Чиж-Вишенський. Раптом йому стало зрозуміло, чому Штукенгайзен використовував метафору дерева і чому його текст називався «Адамовим яблуком».

– Так ось як воно, виявляється! – тільки і встиг сказати Лянґе. У голові в нього стрімко вкладалася картина, що ставала чимраз більшою, панорамнішою: він зрозумів, як за незбагненним промислом змінюються технологічні уклади, як змінюється знання, як плавно змінюються цінності й мотивації людей, дедалі сильніше розпалюючи в серці вогонь бажання. І за оскалом, що потроху відкривався йому, він почав убачати перехняблене обличчя Адама, і Адам був чимось іншим, ніж він гадав до цього, – Адам дивився на нього з очей кожної людини, кожнісінької особистості, простягаючись в обидва боки – в минуле і майбутнє, Адам був тут, і він сам був часткою Адама, він виявив, що всі, кого він знає, – споріднені цими глибинними генетичними звʼязками, які тягнуться від незапамʼятних часів і які ніколи не перервуться в майбутньому.

– Господи, Ти всюди! – Лянґе склав руки в молитві, зачудований. Усе, що він бачив навколо себе, було виліплено руками тисячоликого, тисячоокого Адама, що простягався на нескінченність у минуле і на нескінченність у майбутнє, і основою для ліпнини був Сам Господь, який дав Себе Адамові, бажаючи вдоволити бажання його голодного серця. Лянґе упав навколішки, спостерігаючи, як перед ним освячується нутро буття. А далі він зрозумів, що насправді не було ніякого Адама, ніякого єдиного чоловіка – завжди був він і Бог, і щоразу Господь приходив саме до нього, наче запитуючи: Чи тепер ти вже наситився, чи тепер досить тобі? Тож коли Лянґе побачив, що все повʼязано, і все є Богом, він зрозумів, чому так лагідно, а водночас насмішкувато дивився на нього Штукенгайзен – адже Сам Господь нікуди не дівався від Адама, а лиш Адам відвертав своє обличчя від Бога. Все було Богом. Не було нікого, крім Нього, і Він був усім. І Лянґе зрозумів, що він більше не має сил обманювати себе, більше не може бути тим, ким упродовж усього життя вважав себе – школярем, потім студентом, потім аспірантом Лянґе, сином і чоловіком, австрійцем, мовознавцем, хорошим громадянином, платником податків і читачем газет, власником європейського паспорта і членом клубу історичної реконструкції «Хоббіт». Він не міг більше бути тим, хто хоче чогось, бо хотіти чогось ще було смішно, і не міг більше бути тим, хто ненавидить, бо не було більше кого ненавидіти. Не було більше гідного заняття, не було більше чого боятися. Тепер він знав – він ніколи не помре, бо ніколи не народжувався. Не було більше того, що слід пізнавати понад те, і не було що забувати. Не було місця, куди можна було би померти, і не було місця, куди можна було би народитися – скрізь був тільки Господь. Він лагідно усміхався Лянґе, увесь цей час Він постійно був поруч, і завжди буде поруч, завжди підтримуватиме його, навіть якщо Лянґе захоче зараз сказати собі, що нічого такого не було, і спробувати вдати, що все це – його фантазії. В голові у нього більше не залишилося темного місця, куди можна було б утекти і фантазувати – тепер усе світилося знанням повсюдної присутності Господа, і він знав, що вони з Господом разом завжди, і Він – його найкращий друг, це вічна дружба – полумʼя та іскри, океану та краплини, пана над панами і слуги всіх слуг.

– Господи, – звернувся Лянґе, і сльози накотили йому на очі. – Невже Ти прийшов сюди заради мене? Чому я не відчуваю вдячності? Чому моє серце таке тверде?

І крик болю, схожий на стогін пораненої тварини, вирвався у нього з грудей.

Раптом щось почало згортатися. Лянґе відчув, як зникає надприродно тонке світло, зникає потойбічний легіт і відчуття піднесеності. Далі речі знову стали звиклими речами. Лянґе спробував іще раз прогледіти їхній суворий звʼязок, однак ані сліду більше поєднаності в одну ґірлянду, де все, що є, нанизано на нитку, мовби коралі.

Мов очманілий, Лянґе почав ходити по хаті, з ванни до кухні, з кухні до вітальні, аби зрозуміти, що трапилося. Побожну простоту розуму починало знову заповнювати місиво незрозумілих думок, і тепер Лянґе точно знав, на чиїй він стороні – точно не на стороні тої плісняви повсякденності, що зараз нею знову обростає його свідомість. Він не знав, що йому робити – падати на коліна і дерти собі обличчя чи битися головою об стіну – однаково все видавалося не тим, не підхожим, чужим йому за природою. Як йому дістатися назад, до того світла?

Лянґе відчув, що груди його починає переповнювати розпука. Він розумів усе, а водночас не розумів нічого. Щойно все було осяяно світлом Божим, а тепер знову все старе і марне, тварне і смертне, пронизане духом відділеності та гріха. Лянґе завив, наче тварина, і кров його захолола в жилах від власного голосу. Він відчував, як волосся стоїть сторчма на голові та як напружилася вся шкіра в передчутті чуда, але чудо було десь там. Десь дуже далеко, і десь тут, поруч. Всередині всіх речей, і містило всі речі в собі. І Лянґе не знав, як йому бути в цьому осерді творіння – і він, мов пʼяний, і вже напевне збавлений глузду, сів на кухні, спершись до стіни, і почав читати біографію Штукенгайзена. Ще раз, від початку, уважно промовляючи про себе кожне слово, починаючи від моменту народження і до описань дивних похорон, і далі, читаючи одкровення Чиж-Вишенського з його апокаліптичним баченням майбутнього.

На ранок, прокинувшись на кухні, він відчув необхідність розкаятися. Він узяв до рук компʼютер і заглибився у Фейсбук, надсилаючи десятки листів із проханнями пробачити його і пробачити йому. Не читаючи здивованих листів-відповідей, він наближався до того, аби написати листа Андреа.

«Люба Андреа! Пробач, що не зміг скласти тобі компанії на цьому життєвому шляху. Іноді люди сходяться, а іноді – ні, й лише Богові відомо, чому так стається. Ти обрала собі свій шлях, і я буду щасливий, якщо на ньому ти зможеш зустріти Єдиного, не того, за котрого ти могла би вийти заміж чи народити дітей, а Того справжнього Єдиного, котрий Один лише поправді та є. Не тримаю на тебе зла, прощаю тобі, прости і ти мені, коли що було не так. З любовʼю, Стефан».

Насамкінець він зателефонував мамі. Він не збирався вдаватися в подробиці, лише сказав, щоби мама не хвилювалася за нього, у нього вже все добре, він одужав, бо, слід визнати, справді сильно хворів останній час. Але тепер уже все добре, він одужав.

Надвечір Лянґе, відчуваючи дивну потребу закрити старе життя якимось визначальним вчинком, розпалив вогонь у пʼєці та почав вкладати в нього всі нотатки, що були ним зроблені з дослідження загадкової постаті Себастьяна Штукенгайзена. Йому захотілося залишити принаймні портрети. Але щось казало йому, що він мусить відвʼязати себе геть і повністю, аби могти поплисти, як човен, у відкрите море. Він, признатися, таки залишив складений учетверо портрет Штукенгайзена з ланню – поклав його собі до нагрудної кишені. Все інше віддав вогневі та, скріпивши серце, попрощався з усім, що хотів іще зробити, але не встиг.

Смеркалося, коли він вийшов із дому. Була відлига, падав препаскудний львівський дощ зі снігом, але Лянґе відчував полегшення. То була якнайкраща погода для нього. Йдучи вулицею, котрою колись прогулювався Штукенгайзен зі своїм приятелем Чиж-Вишенським, він побачив, що все навколо – будинки, вулиці, бруківка, крім того, що були освічені ліхатрями, світилися тихим власним світлом. За ними, за знайомими ліхтарями, бруківкою і домами, неначе дійсність за правдоподібним сном, проступало щось нове – нове і добре знайоме водночас. Лянґе відчув, що радість підіймається в його серці, як шумке вино.

На черговому повороті він, нарешті, побачив їх – двоє панів із тростинами, один високий, могутній, широкий у плечах, інший – єдвабний, статурою майже дитина. Дивне світло йшло від них, так, наче постаті купалися в золоті. Вони рухалися велично і просто, наче ледь торкалися землі. Вони рухались, як рухаються королі на шпацірі. Пани тихо перемовлялися між собою. Здавалося, негода ніяк не заторкувала їх.

– Зачекайте! – гукнув він їм.

Лянґе кинувся бігти за панами, але ті чомусь простували швидше, ніж він, і завжди випереджали його. Тоді Лянґе кинувся бігти.

– Стривайте! Пане Штукенгайзен! Пане Чиж-Вишенський!

Врешті, на котромусь пішохідному переході Лянґе відчув – якщо він зараз не порушить правил вуличного руху, панове сховаються від нього у натовпі, і він ніколи не наздожене їх. Він ступив на дорогу, побачив, як у цей момент Штукенгайзен і Чиж-Вишенський обернулися, аби поглянути на нього, і коли той, хто називав себе Штукенгайзеном, поглянув на нього та усміхнувся йому, Лянґе десь віддалено відчув скрегіт автомобільних гальм і легкий, практично невагомий удар. Він зі здивуванням побачив себе, що лежить посеред дороги, і Штукенгайзена, який, усміхаючись, запрошує його рушити далі. Він побачив, що Штукенгайзен справді такий, як Його описав Чиж-Вишенський, – Його очі були схожі на два гірських озера, Його чоло було як світанок, обличчям Він був схожий на місяць, а Його усміх був наче цвіт ружі.

«Я гадав, що смерть – це сон, але я почуваю себе так, ніби пробуджуюсь», – то були його останні думки, які могли ще якось відобразитися в цьому Яблукові знаків, усе інше виходило за межі адамічного буття, за межі сиґніфікату, денотату і референта, рівно як і за межі будь-яких інших, найсміливіших уяв і припущень.

Так, власне, завершується дивна історія Стефана Лянґе. Варто було би звернути увагу на те, що саме її існування вже є досить парадоксальним. Розказана начебто від особи Стефана Лянґе, аспіранта Віденського університету, ця історія, тим не менше, не є відтворенням жодних документів, які могли би потвердити її правдивість. Окремі її моменти видаються надуманими, інші – заанґажованими ідеологічно, ще інші прочитуються як провокація та варті осуду з боку церкви. Багато елементів цієї історії викликають сумнів, ба навіть підозри. Зокрема, останні хвилини Стефана Лянґе описано так, начебто існував (чи існує?) деякий інший (другий, третій?) спостерігач, чиїми очима цю історію й було побачено. Але жодних матеріальних доказів існування такого спостерігача, за винятком хіба що самої історії, немає. І все ж таки, ця історія присутня, вона існує в чиємусь зацікавленому, дещо відстороненому погляді. Залишається загадкою, хто цей таємничий спостерігач, одначе, гадаємо, у кожного читача цього тексту, одного із фраґментів єдиного тексту нескінченності, є достатньо часу, аби знайти власну відповідь, яка принесе повне, виняткове задоволення і впокоєння.

2013

Миротворець

Джуліус Роберт Оппенгеймер, відомий серед друзів як Оппі, на світанку 16 липня 1945 р. стояв біля вікна командного пункту в Аламогордо, чиї вікна виходили на схід, на усамітнений край пустелі – Хорнада дель Муерто (Перехід Мерця), обраний спеціально для того, аби подивитися на наслідки першого ядерного вибуху в історії людства.

Роберт глянув на годинник – була за десять п’ята ранку, до вибуху залишалося сорок хвилин. Роберт понад силу зітхнув і потер обличчя. Сьогодні видалася неспокійна ніч. Властиво, він не міг сказати навіть, спав він чи ні – здається, ті кілька годин поміж дев’ятою вечора, коли він приліг, і першою ночі, коли задзвонив будильник, він провів на межі, де кошмари допікають рівно настільки, аби не пробуджувати, а поволі підсмажувати свою жертву на нестерпно повільному жариві. Всю ніч казилася несамовита гроза, і його душив жах необхідності відкласти випробування.

Роберт почував себе вкрай незатишно. Він не міг пояснити причини того неспокою, що раптом увійшов у його серце вчора ввечері. Адже до цього все було добре. Все було чудово до цієї ночі. Цієї ночі всередині нього розверзлася безодня.

Він був одним із тих молодих фізиків, котрі долають навчальні програми гарвардів і стенфордів за два-три роки, легко проходять крізь тісні місця академічної науки, аби вже у двадцять, захистивши титул доктора філософії, виплисти на просторі води незвіданих явищ і недосліджених законів природи. «Як глибоко могла пірнути людська думка в глиб цього океану причин?» – ось що цікавило його насправді. Що було там, далі, глибше, ніж описані Нільсом Бором протони й електрони, що лежало в основі природи, до чого міг би доторкнутися людський розум? Що, врешті, спричиняло, що ці електрони, як навіжені, зі швидкістю світла бігали по своїх орбітах – невідомо коли розпочавши свій марафон і невідомо коли збираючись його припинити? Звідки бралася енергія натхнення, аби складний механізм Всесвіту, з усіма його планетами, зірками та іншими небесними тілами, велично обертався, загинаючи свій простий, визначений першим законом Ньютона шлях у пошуку осей обертання чимраз вищого порядку – довкола центру планетної системи, галактики, метагалактики. Він завжди, від самого дитинства, мав ясне відчуття, що існує певна єдина сила, яка наскрізною спицею пронизує цей світ, од величезних астрономічних об’єктів до найменших протонів. Він бачив ту силу, відчував її присутність, і все, що йому було цікавого в цьому житті – це пізнати, звідки вона виникає. Що є причиною для причини?

Генерал Ґроувз та інші цабе мали от-от виїхати на місце спостереження. Біля командного пункту вже стояло кілька помальованих у камуфляжні кольори автобусів, з яких вийшли зазирнути в серце проекту з десяток різних військовиків. У Лос-Аламосі, їхній науковій лабораторії за вісімдесят миль від місця випробувань, такі, як вони, завжди вели себе однаково – почережно виходили зі своїх автомобілів, зі складеними за спиною руками проходжалися науковим містечком, зазирали в наукові лабораторії, іноді їх рекомендували одне одному: «Генерале Уоллес – це наша надія, містер Оппенгеймер, науковий директор проекту «Мангеттен». – Дуже приємно, генерале Уоллес, – ледь не вклонявся він, докоряючи собі за свою нікчемну покірливість, за вимушене плазування перед вартими зневаги людцями. Але чи був він сам кращий, якщо дозволяв собі схилятися перед ними, не наважуючись раз і назавжди сказати їм усім – усім цим генеральським поплічникам, полковникам, директорам-бюрократам – сказати своє «ні», виказати врешті все, що накопичилось у ньому, раз і назавжди розірвати цей ганебний зв’язок, принизливий для самої його суті? Ні, мабуть, він заслуговував бути тут рабом, служити їм і вклонятися їм у страху, що в нього заберуть його улюблену справу, його дітище, його мрію, що його амбіції непоправно покалічать, відмовивши в доступі до найбільшої пристрасті, яку тільки могла собі помислити жива душа, – пристрасті пізнати матерію.

Ситуація вийшла з-під контролю вчора ввечері – було парадоксально, чому так довго він не відчував ані грама сумнівів. Чому це мало статися саме вчора, менше, ніж за добу до випробувань? Він повернувся до свого блока, з його затишною маленькою верандою і скромною кухнею, звідки було видно велике небо пустелі. Він повернувся швидше, ніж звичайно. На цьому наполіг генерал Ґроувз, він хотів бути певним, що розум Оппенгеймера не зрадить їм унаслідок виснаження в найвідповідальніший момент. Останні три дні над районом випробувань вирували страшні грози, ніяк не характерні для пустельного Нью-Мексико. Вони тримали постійний зв’язок із синоптиками. Але, попри те, що під вечір неділі небо розпогодилося, синоптики не могли обіцяти нічого певного на ранок.

Після вечері він вийшов на поріг свого будиночку – акуратна стежка, мініатюрна біла загорожа перед домом, і далі – десятки, сотні таких же будиночків, закинутих посеред ніде, оточених пустелею і – десь далеко – патрульними машинами, які зрідка виїжджали на огляд периметра. Сонце вже зайшло, тут, у пустелі, були фантастичні заходи – небо забарвилося в несамовиті переливи брунатного, золотого і фіолетового. Гігантське склепіння над головою поглинуло його. Він дивився на призахідні барви і не міг зрозуміти – як це можливе? Як можливе таке поєднання відтінків, який закон допускає існування цього прекрасного непізнаного, яке мовби саме собою виникає щовечора просто у нього над головою? Він задумався над тим, яка краса може існувати всередині найменшої частки цього світу, якщо її розщепити. Що побачить він завтра? Яку силу вони збираються випустити?

Зненацька він відчув, ніби дещо в його серці, яке позирало на дивовижний захід сонця разом із ним, сховалося, і щось суттєве зникло з цього світу. Він розгледівся подумки навсібіч, але не міг зрозуміти, чого раптом стало бракувати у краєвиді. Бракувало чогось настільки суттєвого, від чого втратилося будь-яке значення краси, що розверзлася перед ним у своїй безсоромній, неприхованій довершеності, яка не знала пощади і не знала, що таке ощадливість, яка жбурляла нові й нові барви у небо, ще і ще, допоки густина переливів небесної безодні не досягла апогею.

І раптом – щось пропало. І замість урочистого фіналу симфонії, замість епічного розрішення спектаклю він відчув, як захід сонця став просто ще одним, черговим заходом сонця, банальними сутінками напередодні експерименту. Він навіть озирнувся навколо, аби зрозуміти, що раптом зникло, що стало причиною занепаду. Куди поділася солодка мелодія, яка вела його до цього місця, до цього перехрестя доріг у закритому містечку посеред Нью-Мексико? Без жодних об’єктивних на те причин він відчув раптом усепереможну самотність. Намагаючись не піддаватися тискові почуття, що раптово навалилося на нього, він вирішив удати, буцім нічого не сталося, просто він став свідком іще одного заломлення видимих радіохвиль у земній атмосфері, ось і все. Роберт заклав руки у кишені, ще трохи постояв на порозі, але тепер стояти було незатишно. Тепер небо було чужим і відстороненим. Однакові ряди будиночків, чий монотонний порядок потай заворожував його, як будь-який інший порядок на цьому світі, також утратили свою чарівність. На вулиці було безлюдно. Намагаючись подолати твердість, що раптом скувала його серце, він, насвистуючи, пішов до будинку.

То була найтяжча ніч, яку він тільки мав у своєму житті. Він дивився повними розпачу очима у стелю майже іграшкової спальні, а в голові в нього билось одне запитання: «Чому? Чому? Чому?»

Він не розумів причини свого неспокою, що раптово заполонив його, і подумки пролітав над сплетіннями життєвих ситуацій, вишукуючи той вузловий момент, де він припустився непоправної помилки, яка, в результаті, призвела до того, що він лежав зараз без сну і відпочинку напередодні найбільшого експерименту його життя, почуваючи себе пораненим звіром, який не здатний усвідомити причини своїх страждань, а здатний лиш крутитися з боку на бік і скавуліти.

В університеті у себе на факультеті він був світилом, зіркою. Коли він вперше познайомився зі світом великої науки, то зрозумів, що чекав цього моменту впродовж усього свого життя. Нарешті йому дали в руки інструменти, якими він міг би здійснити своє найпотаємніше бажання. Нарешті хтось навчив його мови, якою розмовляють зорі та атоми. І він почав говорити. Він говорив без упину, формули злітали з його олівця, наче він завжди робив це, наче він робив це життя за життям, все ставало на свої місця, коли він розкладав світ на елементи, на змінні та функції. Він зрозумів, що ось воно – те, заради чого варто жити, те, куди варто рухатися, хай там що. У нього під ногами з’явився шлях, і цей шлях вів його. Іноді з його язика, коли він намагався сформулювати те, що бачив і відчував, злітали такі карколомні конструкції, що на мить в аудиторії зависала дзвінка тиша, навіть професор відкладав убік свій журнал. Він відчував у такі моменти, ніби сама істина приходила до нього на уста, і він начебто ставав звитяжцем, нездоланним, могутньоруким, тим, хто здобуває справжню владу над цим світом.

Тільки одна сила була, природу якої він ніяк не міг зрозуміти. Можливо, якби він у дитинстві не читав Джона Донна й Шекспіра, то просто проігнорував би цей слабкий різновид притягань, цілковито зосередившись на електромагнітних полях і ядерній взаємодії. Одначе ці поети посіяли у ньому нездорову слабкість – слабкість капітулювати перед красою, красою, яку неможливо знайти у конкретних словах чи літерах, але яка одначе виразно проступала, коли він читав ці рядки, коли ті розпукувались у ньому, наче пуп’янки квітів. Це через них він на все життя зробився вразливим до невидимих стріл, якими поціляли в нього всі прекрасні речі цього світу. Природа, небо, хмари, птахи, звірі – все це мало значення, і він складав подумки великі переліки того, що йому подобається, і намагався проаналізувати, що ж такого притягального було у цих звичайних речах. Він намагався розкласти своє переживання на атоми, і, якби йому пощастило віднайти елементарну частку привабливості, квант любові, він розщепив би її, аби дізнатися, що міститься всередині.

Кітті була однією з найчарівніших речей цього світу. Це було непояснимо. Чому на позір неприваблива, позбавлена розкішної фігури, ефектної зовнішності дівчина раптом закрутила йому голову, здалася йому центром тої вселенської краси, яку він намагався перелічити у списках? Чому її манера тримати себе зачаровувала більше, ніж красуні із фільмів, що їх показували по суботах у кінотеатрі в Берклі?

– Роберте, – покликав його старший науковий працівник Еллісон, висмикуючи з думок. – Генерал Ґроувз уже їде. Він хоче побачити тебе перед від’їздом.

– Дякую, Еллісоне, вже йду. – Оппенгеймер поправив на собі костюм і пішов до виходу.

– Містере Оппенгеймер, – покликав його Ґроувз. З генералом вони провели останні кілька годин у командному центрі, переносячи початок вибуху з 4.00 на 5.30, суворо допитуючи синоптиків щодо прогнозу погоди на найближчі години і самі раз по раз вискакуючи назовні, аби вивчити запнуте хмарами небо і переконати один одного, що небо роз’яснюється і кілька зірок стали видимі ясніше. Дощ їм був геть не на руку – він міг рознести радіоактивні викиди на велику територію, а, крім того, завадив би спостереженню.

– Так, сер, – спілкуючись із генералом, Роберт відчув себе, як завжди, ні в сих, ні в тих. За останні три роки він зробився великим майстром спілкування. Він умів спілкуватися з найстаршими військовими чинами так, як, напевне, спілкувався б із ними сам Господь, надумай Він постати перед ними у вигляді товариша. Він розповідав їм про перспективи розбудови мирного атома. Про тонкощі термоядерного процесу, викладав перед ними ази квантової фізики просто в їхніх кабінетах. Він був артистичним. Був утіленням красномовства, яке саме наче лилося з нього. Він уже знав цих людей. Умів керувати інтонаціями свого голосу так, наче то була ручка радіоприймача – від холодних і зумисне зверхніх до епічних, урочистих, або несподівано теплих, проникливих. Це був його зоряний час, його божественна комедія, де перед ним розчинялись усі замкнуті брами, всі секрети уряду та армії, і де всі стратегії, всі плани країни таємним чином сходилися врешті на ньому, на його знанні та баченні. На його таланті втримати велетенський, різноманітний колектив геніїв від науки згуртованим, скерованим на досягнення єдиної цілі – створити її, Штучку. Пристрій. А-Бомбу. Вони всі танцювали перед ним, самі не розуміючи, як вони раптом опинилися заручниками його колективу та їхньої праці. Світ потребував припинення війни, і в нього в руках був ключ до перемир’я, можливо, навіть ключ до вічного миру на планеті. Тільки Америка могла допомогти світові, і тільки бомба могла допомогти Америці. І тільки одна людина на всій планеті знала, як її зробити.

Була тільки одна людина, якої він боявся. Боявся, ненавидів, а водночас не міг втриматися від того, щоб не лизати йому рук, як покірний пес, коли вони опинялися віч-на-віч. Як він ненавидів себе за це! Цією людиною був генерал Ґроувз.

– Містере Оппенгеймер, я хотів сказати вам два слова на прощання, – мовив генерал. Так, начебто це не вони викурили разом за останні три години пару пачок сигарет! Але навіть попри те, що вони вже п’ять років працювали разом, перетинаючись останні місяці ледь не щодня, Роберт не міг стриматися від почуття страху і повної беззахисності перед військовиком. Тому що той знав його секрет. Знав його потаємну слабинку.

– Так, сер.

– Я знаю, яка для вас це відповідальність. Ви зробили колосальну справу для Америки. Ви можете бути впевнені, що вас уже вписано в історію Америки золотими літерами. Ваше ім’я стоїть поруч з іменами Резерфорда, Шредінґера та Ейнштейна. З іншого боку – це внесок не тільки в науку. Це внесок у все людське. Повірте, ви станете відомі як батько зброї, яка принесла мир.

Роберт відчув, як із кожним черговим словом генерала все його красномовство випаровується і він більше не може гостро парирувати дотепами, відтинати всі надумані компліменти – він міг тільки слухати ледь не з розтуленим ротом, зачарований картиною, яку йому змальовував генерал, і час від часу кивати головою. Це було його ганебною таємницею.

– Я хочу одного, – тепло, майже по-батьківськи сказав йому генерал. – Аби ви були певними того, що зробили праве діло. Ви зробили те, для чого Господь створив вас і явив у цей світ.

– Це просто мій обов’язок, – сухо, безвиразно озвався він, аби генерал не чув, як сильно він припадає до його слів, як сильно він потребує чути саме те, що каже йому цей чоловік. А втім, генерал і сам знав це. Ось що було в їхньому тандемі найстрашнішим.

– З вами буде генерал Фаррел, містере Оппенгеймер. Я впевнений, ви зробили все, що могли, і ви зробили все якнайкраще. Помилок не буде.

Роберт кивнув.

Генерал простягнув руку, і Оппенгеймер потис її, відчуваючи, як цей обмін поглядами перед початком експерименту скріплює їхній двозначний союз на роки, якщо не навіки.

Генерал, не кажучи більше ні слова, пішов до автобуса.

До нього підбіг уже знайомий йому чоловік, з яким вони час від часу перетиналися на різних об’єктах, пов’язаних із дослідженнями. Його звали Атомний Білл, він працював для «Нью-Йорк Таймс», і його козирем було те, що його начебто вважали найбільшим спеціалістом із атомного проекту з-поміж усієї американської преси. Віднедавна Роберт став справжнім улюбленцем газетних шпальт.

– Містере Оппенгеймер, сер, – прискочив до нього Атомний Білл. – Я з газети «Нью-Йорк Таймс», ви зможете сказати мені пару слів про сьогоднішнє випробування?

– Не зараз, – вичавив із себе Роберт. Він відчував, як у шлунку підіймається нудота. Що далі, то страшніше йому ставало. – Перегодом.

– Саме так, сер, після випробувань! Тільки нікуди не зникайте, благаю вас!

Роберт неуважно кивнув, стиснувши зуби так, аж на щоках у нього проступили жовна. Він намагався втримати себе від усіх небажаних проявів слабкості. Не озираючись, Роберт повернувся до головної кімнати командного центру, вже заповненої людьми. У центрі на нього чекав генерал Фаррел зі своїми підопічними.

– Еллісоне, починайте відлік, – кинув він своєму помічникові та став біля оглядового вікна. Його нудило.

Еллісон вимкнув диксиленд, що транслювався останні три години по репродукторах на полігоні, та взяв до рук мікрофон.

– Двадцять хвилин, – сказав він. – Усім зайняти свої позиції.

Буквально фізично стало відчутно, як напруження у командному центрі підскочило до свого чергового піку. Ще два дні тому він гадав, що межі напруження його почуттів уже давно пройдені, відколи він приїхав на полігон Аламогордо. Одначе тепер він відкривав себе заново і щопівгодини виходив на нові пороги чуттєвості. Генерал Фаррел, аби пом’якшити ситуацію, озвався до Роберта: