Текст книги "Намір!"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

То пекучим, то морозним струмом мене почало колотити усвідомлення того, де я опинився.В компашці деґенератів, натуральних імбецилів – так, імбецилів зі всіма клінічними ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях і того, чим вони були насправді, окотила мене лихоманкою.

Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, до біса, роблю? Що я шукаю серед цих кретинів?». І, найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»

Не знаю від чого, але в той момент мене торкнулось обпікаюче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність чуда.

Я зрозумів, що ось він – цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце, і відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. Разом з тим, щось гірке низійшло на мене.

Можна сказати, я відчув смак горя – хоча, коли задуматись, про яке це горе я говорю?

Хлопці направилися ледачим кроком до школи, від стройок це хвилин п’ятнадцять ходу. Зараз там тривав третій урок. Першими йшли Фєдя, Сєрий і Слон. За ними, весь у роздумах, волочив ноги Вітька. Двоє хлопців із паралельного класу йшли останніми, вони гаряче (і стривожено) сперечалися. Сєрий озирнувся і поцікавився, чи я йду з ними. Фєдя дивився непривітно. Я заперечливо мотнув головою і побрів у протилежний бік, стежкою через леваду в ліс. Мені захотілося піти до скал, побути самому. Почувався розбитим.

Був початок травня. Пам’ятаю, сильно тріскотіли на спеку цвіркуни.

7

Наступного дня першим я зустрів Вітьку, зранку перед школою. Той на діло не пішов, як і двоє з Бе-класу.

Потім я зустрів Слона, який теж в останню хвилину вирішив відмовитись від участі. Зате Слон розповів, що Сєрий і Фєдя таки підстерегли якусь малу, на рік молодшу. Затягнули її в парашу, замацали. Ну там, трулі здерли, як положено. Але у туалет зайшов якийсь бик посцяти. Здається, отой хіпаблуд, Курочка. Він мешкав неподалік від Слона, на одній вулиці. І що цей син учительки зробив, уявіть собі: вмастив, як слід, обидвом по яйцях, а потім ще й по морді. Почувши це, я усміхнувся. Бити Федю шкаром в ряху – як мінімум, ориґінально. Хлопець має почуття гумору 1

[Закрыть].

Власне в цей момент повз мене – а я сидів зі Слоном на підвіконні біля фізкабінету – проходить Курочка. Вдає, буцім не помічає нас. У подертих джинсах, патлатий, як тьолка. Нормальний пацан, а когось із себе корчить.

Слон провів Курочку затуманеним поглядом. Слон узагалі туподоходячий, із ним спілкуватися найпростіше. Для нього в мене кредит довіри завжди відкритий.

– Жаль пацана. Уб’ють його нині, – вирік Слон.

– Ти це серйозно?

Він зітхнув.

– Ти ж Фєдю знаєш. Буду просити, щоб у голову того не бив. Усе-таки, сусіди.

8

Ще раз того дня ми перетнулися з Курочкою в їдальні. Я цілий день лазив по школі сам, уникав знайомих. До голови лізли дивні думки. Щеміло серце.

Побачивши мою присутність, Курочка занервував. Мабуть, гадає, що ми з Фєдьою в одній банді, за одну ідею. Воно зрозуміло – постійно бачити мене поруч із найбільшими кретинами школи. Асоціативне мислення.

В їдальні було людно. Я став у чергу і спостерігав, як Курочка несе два компоти і пару коржиків до столика біля сонця. Там сиділа якась розфуфирена шмакодявка. Судячи по темних мішках під очима, це і була вона – жертва вчорашнього террору. Вона теж мене опізнала. Провела тягучим поглядом.

Я взяв у буфеті тарілку салату «Дністер» і березовий сік. Пошукав очима вільне місце і з легким відчаєм побачив, що єдиний порожій столик – акурат поруч їхнього. Сів, розвернувшись до них боком, так, щоби сонце падало просто в очі. Чудове, добре квітневе сонце, як я тебе люблю.

Курочка смикнувся здриснути, однак мала присадила його. Вони сиділи і наминали свої коржики, я потихеньку жував салат. Відчував на собі їхні погляди.

Мені хотілося якось підбадьорити їх. Сказати щось заспокійливе. Але як тут заспокоїш: пацана після уроків будуть бити. Навряд чи Курочку втішить звістка, що Слон попросить Фєдю не копати в голову.

Нарешті я сформулював думку. Зараз розвернуся до них і скажу: «Вибач, фраєр… ». Ні, не «фраєр»… «Друг»! Точно, друг.

«Вибач, друг. Я чув, у вас вчора були праблєми. Сьогодні… – що далі? – Сьогодні будуть ще крутіші»? Ні, не підійде. Як показати їм, що я з ними – по один бік?

Я розвернувся до них. Гарне, тепле весняне сонце падає мені на щоку.

– Вибач, друг… – кажу я і забуваю все, що придумав.

– Я тобі не друг, – відрубав Курочка. Тихо, але твердо. Обидвоє піднялися і вийшли в темний коридор.

Ще кілька хвилин я просидів над склянкою соку і порожньою тарілкою. Сонце, приємне сонце зігрівало мене. «Я тобі не друг». Абидна, да?

Значить, так і повинно бути. Є моменти, коли треба приймати рішення. Є моменти, коли потрібно за ці рішення відповідати. Фєдя і Сєрий прийняли рішення і відповіли за базар. Курочка теж прийняв рішення і зараз теж буде звітувати по повній програмі. Мала теж щось та й отримала. Наприклад, досвід. Можливо, колись і їй потрібно буде приймати рішення. І відповідати, звичайно.

Тільки я почував себе розгублено. Я більше не міг повертатися у компанію дебілів. І я не мав можливості стояти в борні разом з Курочкою і його малою. Втручатися значить прийняти рішення, за яке потрібно відповідати.

Це їхнівійни, їхнібитви.

Почуваю себе чужим, розгубленим.

Грію обличчя в лагідному промінні. Люблю сонце у квітні.

9

Конкретно щодо цієї історії, то все склалося так. Фраєра побили, жахливо побили. Його знайшли за школою. Свідки переказують, фраєр був схожий на сливку в маринаді. Круговий – він психанутий. Та ще й Сєрий, два чоботи пара. Дай тільки привід.

А от буквально через два-три місяці Фєдя десь пропав. Казали пацани, він давно збирався змотати у Молдавію, типу, вшивався від армії. Дивно тільки, що так несподівано, посеред випускного балу. Навіть не хочу будувати жодних припущень.

Є рішення, і є відповідальність.

Мені не хотілося ні з ким спілкуватися. Після того епізоду я зробився відлюдькуватим, а коли вже попадав у товариство, то поводився так, що прости господи. Хамив, грубив. Потім сам дивувався, звідки в мені це береться. Ніяк не міг забути, яким тоном відрізав Курочка: «Я тобі не друг». Ніби щось мені від нього треба.

Дивне було літо. Спекотне і сухе, зате яке холодне на стосунки. Шумне, з компаніями і забавами – але мене чомусь ніхто не кликав. Чесно, я зовсім перестав розуміти, що зі мною відбувається. Чому в один момент люди й світ помінялися до невпізнання. У хвилини слабкості в тому, що зі мною відбувається, я вбачав руку невидимої Сили, яка повертає кожну ситуацію так, аби в результаті власної дурнуватості, дратівливої нестриманості й прямоти я залишався одиноким.

З Надею ми розійшлися через два тижні. Не зійшлись характерами.

Після неї була Галька, не така симпатична, як Надя, але на сім років старша і куди легша на перед. Теж посварилися, розійшлися. Галька лякала мене, бо хотіла мати від мене дитину. Потім навіть спробувала надурити, буцім вагітна. Брехню розкрив її сорокалітній хахаль. У суворій чоловічій бесіді той зрадив мені, що в Гальки проблеми з яєчниками, і вона стерильна. Мовляв, це їй пороблено, і він знає, ким. Хахаль напрочуд вчасно попередив, щоби більше ноги моєї в Гальки не бачив, інакше порве мені очко на німецький хрест.

Була також паралельна іншим, сентиментальна «любов» із однокласницею Олею Вишенькою, моїм ідеалом. Дивлячись на неї, гріх було подумати, що таку красу можна їбати. Якось я спробував наполягти на цьому, у досить прикрий спосіб… шкодую, що тут додати. Це провело між нами лінію.

Після неприємної сцени з Вишенькою (то був кінець травня) я вчинив панічну спробу захиститися від наступу чогось невблаганного. І буквально через тиждень, на танцях, я поклеїв Мар’яшку – худеньку дев’ятикласницю з милою мордочкою. Але Мар’яшка жалася. Підозрюю, вона була ще цілкою. А піддалася тільки тому, що не могла більше витримувати мого пристрасного шепотіння. Правду кажуть: нудному легше дати, ніж пояснити, чому не хочеш.

Впродовж вечора я не міг позбутися усвідомлення того, наскільки моя присутність підкоряє Мар’янчину волю. Розумів, що взаємності між нами бути не може, що вся її податливість – результат мого шарму й гіпнозу, а я ж нічого, по суті, крім взаємності, й не шукав… І все-таки не втримався, щоб не скористатися своєю владою над дівчатами бодай востаннє. Перед тим як вийти з Мар’яшкою в парк зажиматися, так і сказав собі: «Це вже востаннє».

Ми обмежилися глибоким петтинґом з еякуляцією. Це було на лавці у парку за клубом.

Я спустив і відчув, як спорожнів.

Цілий вечір я поклав на олтар короткочасної, притупленої насолоди. Щойно здобувши цей момент, збагнув, як низько все це виглядало. Мар’яшка, сопливе дівчисько, яке я ледве знаю, сидить, причумлена всім, що сталося. Не знає, об що витерти пальці, перемазані теплим сім’ям. Я розвалився поруч, із розстібнутою матнею, отупілий і роздратований тим, що все, блядь, так плоско – так плоско, блядь, що хоч бери та й плач. Знову те саме відчуття. Усвідомлення, що у всіх моїх забавах немає нічого, крім пласкої порожнечі. Подумки запитував себе: «Що не так? Що змінилося? Чому я більше не можу бути тим, ким я був?» Нема відповіді, тільки дубова гіркота.

За якийсь час я піднявся, сказав, що мені пора додому і я, на жаль, не зможу її провести. Мар’яшка сиділа, заклавши ногу на ногу, жувала жуйку. Таке враження, наче ця дурепа навіть не зрозуміла, що відбулося. Безголове мавпеня з налакованою зачіскою, у красивій маєчці, у модних джинсах. Напевне, найблатніша в класі.

Вона теж піднялася, не припиняючи цямкати жуйку. Щоби хоч якось віддячитись, я пригорнув її за плечі. Наші тіла були твердими й неслухняними, дослівно задерев’янілими. Праву руку, з підсохлою спермою, вона тримала поперед себе, щоб не замазати блюзочку. В обнімку, мов каліки з фронту, ми пошкутильгали на світло перед клубом. Першою нам трапилась Оля Вишенька, вона саме збиралася йти додому, шукала, кому по дорозі. Нещасна Мар’яшка навіть не знала, хто це така. Мар’яшко, дурепо малолітня, пробач, будь ласка.

При вигляді все-таки обкінчаної (як виявилось на світлі) Мар’янчиної блюзки слів нікому не потребувалось. Не наважившись при Олі, й без того шокованій, на прощання поцілувати дев’ятикласницю, я поплентався додому.

Найприкріша частина того вечора трапилась уже біля моєї вулиці. Оля, яка йшла за мною у темряві, позвала по імені. У мені все похололо, але я підійшов. Ми трохи порозмовляли – точніше, Оля говорила, я слухав, – та це тривало недовго. Якби довго – означало б, що несерйозно. Сердиться, але вибачить. А тут уже все. Без варіантів.

Дізнався про себе дещо нового та неприємного (погляд зі сторони, так би мовити). Заодно довідався, чому Оля, замість готуватися до іспиту, прийшла того вечора на дискотеку. Хотіла помиритися зі мною і почати все з початку – тільки повільніше…

Всюди творилося одне й те ж. Люди наче показилися. Скрізь, де я з’являвся, вибухали сварки, скандали. У кожного до мене знаходилась маса претензій. Все скрізь повторювалося. Скрізь проступав той самий присмак. Присмак дубової гіркоти.

10

У ті дні я багато лазив по лісі. Тупо лазив урвищами вгору-вниз, доки ноги під кінець дня не підкошувались від перенапруження. Так я відволікся від нав’язливих думок про те, що не маю в місті ні одної душі, до кого прихилитися, кому би поплакатись. Де мої друзі? Нема в мене друзів. Де мої подружки? Нема подружок.

Чи то Волею незримої Сили, а чи по власній глупоті, сталося те, що сталося – на всі Мідні Буки не залишилося нікого, хто би хотів мати справу з таким собакою, як я.

11

Ще раз, для обдарованих:

Де мої друзі?! – Нема більше друзів!

Де мої подружки?! – Нема більше подружок!

Розділ III
Як ся гартувала сталь

1

Багато часу в те рясне на грози літо я присвятив забавам із пам’яттю. Нарешті у мене з’явився вільний час на дослідження. Хоча, коли подумати – а чим я так був зайнятий до цього? Чому залишилося враження, нібито раніше було просто ніколи зі своєю пам’яттю бабратись? Де я згубив стільки часу?

Без веселої компанії дні здавалися довгими – майже нескінченними.

Добре, що я не сварився з лісом. Куди би тодія міг податися? Хіба йти вішатися.

Пам’ять – непогана розвага, особливо якщо ти сам. Коли не було що робити біля хати, я йшов у свіжість гір. Знаходив привітну місцину і проводив там усілякі науково-популярні досліди з пам’яттю.

2

Мене приколювало пригадувати. Як уже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний, і коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дріж. Що складніше завдання ставити, то більша певність, що дріж пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як оргазмічним.

Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані оргонні камери. Це кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргонний потік(чим би він не був) на людині всередині. При достатній концентрованості потоку людина всередині переживає спонтанний оргазм. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері в жодному випадку не еротичний. Він повинен бути нелокалізованим, тканинним.

Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями, тільки-но спогад одержано.

Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка паморозь, гадаю, більшості людей вона знайома. Найбільше вражень приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т.д. Чим повніше я ставив собі за ціль пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не противних – а незідентифікованих.

3

Дивом не полінувавшись, я подивився у підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273-275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.

Скажіть, коли ви пригадуєте вчорашній ранок, хто із вас чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алилуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я – ні.

Зате я чую свої спогади на дотик. А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався – це я алегорично про пам’ять).

Погляньте, як міняється людське тіло – від немовляти до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, мов якусь субстанцію, розбухає від потоку цієї субстанції, здобуває форму. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, змінює їх, залишаючи в тілі Пам’ять. А поскільки для більшості людей їхні тіла – як не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого.

У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад, задню частину стегон. Якщо вас після фізкультури відвідає яскравий спогад про давно забуті дні – я попереджав.

В якийсь переломний момент тіло починає старіти – але не тому, що потік існування слабшає, а тому, що в певному сенсі тіло стає недостатньо прозорим для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не переварили і не пропустили крізь себе далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла вказує на діапазон неприйняття ситуйовин із нашого щоденного лайфу. Хвороби – теж від низької пропускної здатності.

Як ми ставимось до життя, таке в нас і тіло. Тому деколи досить поглянути на людину як на тіло, і вже відомо, хто вона така.

Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а калічить його – поки врешті не стається самі знаєте що.

В цьому, як ви помітили, заритий собака довгожительства (а також короткожительства).

Ну, це так, загальна картина, яка вималювалась зі спостережень за рідними й близькими. Тому-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, що пам’ять криється в молекулах, які, наче голка зі смертю, криються в рибосомах, що заникані у нейронах, які сховані в голові, тільки не заячій, а людській.

Таке пояснення, далебі, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (їм відповідають незашлаковані, активні частини тіла), а зовсім забулися інші (відповідно, затверділі, знечулені ділянки). Оніміла частина системи, точно так само, як нерозвинутий м’яз, не слухається.

4

Подумав-подумав, і дозволив ученим бути правими. Нехай дійсно, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я готовий повірити навіть в РНК.

Я зрозумів просту річ – наша з наукою драма в тому, що ми знаходимось по різні боки презерватива. Вони підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь башку, вставляють туда градусник, міряють, зважують, досліджують одним словом. Я ж, навпаки, розглядаю всю штукатурку зісередини, зі всіма витікаючими наслідками, як то: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, властивими людині з не розпиляною башкою.

Впевнений, нам із наукою було би про що поговорити, якби ми зацікавились одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду – так само, як за допомогою дзеркальця можна поглянути на дірку в задниці.

5

Набагато пізніше я почув від московської приятельки історію про одного поважного чоловіка, професора лінгвістики у її інституті. Підозрюю, у професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Та біда, в чоловіка трапився перекос. Специфічні розлади психіки, боюсь, вони мені теж можуть загрожувати при недотримані техніки безпеки. У професора, до всього, розвинулась ще й болячка Альцгеймера, але вона була тільки фоном.

Основною проблемою став свого роду розвал звичайного сприйняття. Наприклад, йому здавалося, що рукавичка – це не цілісний предмет, а колосальне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, отворів, площин, параболічних контурів, векторів натягу, тепла та поколювання. Дедалі більше й більше подрібнення. Часом у чоловіка наступало прояснення, і він знову сприймав предмети цілими. Зате коли хвороба підтискала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому лякаючому просторі опинявся цей сірома: сам на сам із неопізнаним, страхітливим Чимось, із яким невідомо як поводитись. Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки у собі.

Я не довідався, чим скінчилася та історія. Чи живий цей поважний лінґвіст і досі, а коли живий, то як поживає? Подумки передаю привіт. З повагою, Петро.

6

Воно й зрозуміло, чому в професора все склалося так печально. Розщеплювати Пам’ять – усе одно, що різати голограму. Ви знаєте, з кожного шматка голограми можна отримати повноціне зображення, скільки б не різали її вуглецеву матрицю. Пам’ять – така ж сама голограма, навіщо її різати? Свідомість має дві передачі: «назад» і «вперед», зосередження і роззосередження, аналіз та інтеграція проаналізованого. Потік вражень, у якому живе кожен з нас, – це складна мозаїка цих двох станів. Стратегічно віддаючи перевагу роззосередженню, є шанс охопити щось Більше.

Пам’ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто туткайво вже заманався розводити народ на те, що спогади – у відчуттях, тобто, у тілі. Ну, але ж не тупо так – мовляв, якщо комусь відрізати вухо, він забуде, як звали його батька 2

[Закрыть]. Усе це набагато тонші горизонти – навіть не знаю, чи звідти повертаються людські слова, а коли повертаються, то чи далі схожі на себе…

Тому спробую проілюструвати на пальцях. Тобто – картинкою. Я помітив її, гортаючи підручники з психології. І подумав: це ж воно!

Подивишся раз – і бачиш молоду панянку. Глянеш знову – бачиш стару бабу. А що намальовано насправді?

Пригадувати, на мою думку, це впізнавати у тумані відчуттів однуіз картинок: дамульку чи бабку, спогад А чи спогад Б. Події, які ми не можемо пригадати – це «втрачені» картинки, які ми ніяк не виловимо із малюнка-загадки. Чи можна побачити два зображення на картинці одночасно? Не бачити жодного зображення, але бачити картинку, як вона є?

От тепер є сенс розповісти про один експеримент і його незвичайні результати. Дивіться і слухайте.

7

Якось я зайшов достатньо глибоко в ліс, мабуть, перетнув межу вовчухівського лісництва, а вийшов на турківське. Далі на південь, на Закарпаття, гори ставали могутніші, а разом і більш голі. Їхні хребти вкриті чорницею та каменем, поцяткованим психоделічним лишайником: салатовим, оранжевим, фіолетовим. Я любив і таке, але віддавав перевагу лісистим горбам, де потічки біжать по торішньому листю.

Саме в такій мальовничій місцевості я зупинився перепочити. Пристелив на камінь складений удвічі светр, присів, та й почав клювати носом. Ще давніше я помітив, що дрімота сприяє пишним спалахам пам’яті. Достатньо було розслабитися, вчутися в місце, як перед очі самі почали лізти спогади. Кажучи мовою малюнків-«загадок», моя пам’ять без порядку щось «впізнавала» у собі, і я стежив за її безцільними іграми внутрішнім зором.

Стало цікаво, що буде, коли я втримуватиму увагу на декількох спогадах нараз – тобто, спробувати втримати у фокусі кілька сценок з минулого одночасно. Пам’ять одразу підсунула –

ми з братом садимо чорнобривці, йому сімнадцять, мені тільки десять. Мої руки в болоті – брат лиє слоїком воду в ямку, а я втискаю в неї корінець розсади. Спогад дихає свіжістю. На небі світла хмарність. Брат розгинається, озирається на вікна з кухні. І витягує з кишені сорочки погнуту цигарку –

я з Вишенькою в клубі, танцюємо «мєдляк» під саморобну світломузику. Здивовано пригадую (бачу перед собою), що в залі всі п’яні. Мені вже п’ятнадцять, я роздратований: гарячий пеніс тисне у джинсах. Я опускаю руки з Вишеньчиної талії трохи нижче. Це не приносить радості. Вона теж у тугих джинсах, і мої долоні чують тільки тверді кишені. Тоді я –

вирішую присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягую з торби вовняний светер. Складаю удвоє і пристелюю місце для дупи. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко. Мене –

– не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який стався всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапилися рік і п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, й спогади виливаються самовільно, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав –

– брат пускає носом дим від цигарки, і каже, дивись, петро, я дракон. Переживаю щире захоплення братом, мене потрясає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, взагалі схожий на людину, котра пізнала правду світу

– легенько покусую Вишеньку за вухо і пробую пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її на вулицю і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертає губи. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за

– занурююся у спогад, прислухаюся до жебоніння води по торішньому листі й кайфую від жовтого світла, котре не лине з неба, а навпаки – випроміюється із-під землі.

– хочу повернутися назад у статус кво, але запаморочливо розумію, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно, кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, заповільнений вибух. Важкий спалах блакитно-сірого. Дезорієнтований, не можу навіть визначитися, де голова, де яйця, але дзвінкий удар, що надійшов звідкись за тисячу кілометрів, виявляється ударом тіла об землю

– це ж треба такому статися, щоб я звалився з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.

Пройшла може якась хвилина з початку експерименту, а видалося – прожив півроку.

Без видимої причини навалилася тоска і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це дійсно тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям – яскравим, повнокровним, реально-минаючим. А тепер я тут, і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию і стало трохи ясніше. Гори знову стали горами, а ріки знову стали ріками.

Тіло нило і страждало. Я почував себе так, наче оклигував після серйозного шоку. Може, пригадувати – шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Пройдешній стан зрозумілості, колосального прозріння щодо речей безконечно важливих, щойно був у кожній моїй клітинці, – а тепер розтанув без сліду. З’явилось відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.

Загорнувся в печаль та скорботу за далекими-далекими берегами.

Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці – майже до кінця листопада – зі мною не діялося нічого такого, екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів на уроках. Правда, ні з ким не спілкувався, зате й хамити перестав. Попросив пробачення у всіх, хто погодився мене вислухати. Загалом, пройнявся настроєм особливої, святої смиренності.

Така от була історія з розщепленням.

8

Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й повернути собі чутливість. Але для цього потрібні а) великі старання; яким супутні б) великі страждання; в) кому в наш час цікаво полювати за вітром на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти свій час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нєбила мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жізнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє – барьбє за асвабаждєніє…»

Кожен сам вибирає, як жити, і як не жити.

Тому я вирішив залишити людей у спокої. Якими би вони не були – люди перестали викликати в мене зацікавлення. Я не міг звинувачувати їх, – кожен сам вибирає ціль. Та й не мав інтересу це робити – тільки б не «жог пазор за мєлачнає прошлає». Вони такі ж, як і я.

Ми однакові.

Нас немає за що пожаліти.

9

Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати задоволення від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності – насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без усілякої бридливості спілкуватися з ким-завгодно. Я навіть знову поновив деякі старі знайомства – правда, свідомо тримав їх мілкими в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені по душі й чимось навіть імпонували.

Колись я боявся, що відверте поводження з людиною – запорука того, що вона використає отримані знання і нанесе удар по моїх слабкостях. Я ж опинився в парадоксальній ситуації – як би глибоко не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник – сильнішим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.

Непомітним чином із мене втекла маска такого собі хитрого куркуля, який щось знає, але нікому не скаже. Можливо, я й дійсно щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.

10

Літо в нашій сім’ї видалось неспокійним. Неля без продиху скандалила з мамою на предмет переїзду в Тернопіль до хворої баби Віри, про яку я вже згадував.

Хтось із маминої родини мусив сидіти біля старої, бо та уже геть ослабла, сама собі їсти не зварить. По всіх розкладах виходило, що настала черга мами. А мама власне придумала їхати в Польщу на заробітки, тому що з економікою в хаті стало зовсім хижо. Інша річ, що за кордон повиїжджали й інші мамині сестри. Як не крути, мусив їхати хтось із наших.

Тоді мама вирішила сплавити в Тернопіль Нелю, бо та вже однаково засиділася в домі, 23-й рік, як не як. Неля, коли дізналася про це, закатала страшну істерику – у нас в сім’ї ще такого не було. Жінки били посуд, говорили одна одній погані слова. Обидвом принципово розходилося на тому, щоб не їхати. Мамі – зрозуміло, вона за сім’ю думала. А Неля, я так підозрюю, мала тут якесь велике і дуже таємне кохання, від якого не можна було відходити, як від грудної дитини. Основним аргументом першої було: «Ти проститутка, думаєш тільки про себе!», друга погоджувалась, але зауважувала, що як вона про себе не подбає, то хто ще? Їй он, уже двадцять три, усі подружки заміж давно повиходили, по двоє дітей уже мають, тільки вона дівує. Ну, і так далі.

11

У серпні мама не витримала. Після виснажливого скандалу вона зібрала речі й просто вночі, благословивши нас словами: «Подихайте тут», пішла з хати ловити машину до Тернополя. Неля заціпила зуби і нічого не сказала. Було видно, що перемога їй тепер здавалась не такою бажаною, як гадалося. Але нічого – розхазяйнувалася, відчула себе господинею, і все в нас пішло на лад. Не подохли.

Хата спорожніла. Батя пустився берега, наскільки мені було відомо, поїхав десь із вуйком Зеньом на Закарпаття. Восени там багато роботи, завжди потрібні зайві руки.

Він сильно здав, мій батя, відколи розвалився СРСР. Там, на Закарпатті, вони з вуйком Зеньом будуть їздити від господи до господи, підробляти на виноградниках, а ввечері все пропивати. Він теж романтик, мій батя, як і я, – забити на все, мандрувати осінніми пейзажами, бухати і згадувати часи студентства. Колишній геолог, між іншим. Чогось у його дорослому житті бракувало з того часу, відколи припинились експедиції на Північ. Явно чогось бракувало, інакше б чого він так пив?

Брат переїхав у Мукачево, жив там із дівчиною. Влаштувався на фірму охоронцем. Продавав наліво якісь електрошашличниці. Сподіваюся, він не крав їх у себе на роботі. Але ні, він не такий.

А ще восени мене чекала армія.

Тривалий час я готував себе до моменту, коли доведеться поповнити ряди збройних сил України. Зранку присідав, відтискався від підлоги, ввечері йшов на турніки підтягуватись. Армія – це вам не жарти, слабаків там не люблять. Як «дєди» підуть «духів» табуретками пиздити, доведеться за себе постояти.