Текст книги "Намір!"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Любко Дереш
н амір!

Смерть – це стріла, пущена в тебе,

а життя – та мить, що вона летить до тебе

Аль-Хусрі

Я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты,

Только помню, что идти нам до чистой звезды

БГ

Розділ І
Хлопчик із феноменальною пам’яттю

1

Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак втрачається весь перчений контекст. Тому перше, ніж посилатися на якусь хохму, я розказую її повністю. Ну ось:

Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:

– Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять бокалів пива!

На сцені хлопчик випиває п’ять бокалів пива. Овації.

– А зараз, – продовжує конферансьє, – хлопчик із феноменальною пам’яттю обпісяє глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик із феноменальною пам’яттю!

Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю – це про мене.

2

Для мене все почалося в 11 років. Я виліз на дерево і побачив там щось таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з мілкої калюжі в бурхливий океан.

Далебі, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось текуче, туге, іронічне… Справді, не пригадую.

Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягнуло покорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що видно з його верхівки.

Липа, про яку я говорю, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й куди вищі дерева – буки, приміром, два височенних дуба. Про ліс годі й говорити – але ж там усе сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?

Як уже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево і подивитися на захід. Я виліз, і побачив там щось дуже цікаве.

Але не пам’ятаю, що. Наступне, що я можу пригадати, – себе у пропахлих димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці – Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою біля водокачки до своєї хати.

3

Я вчився в міднобуківській школі, на той час вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, знає: до 92-го у місті було дві школи – номер перша і номер друга. Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди, і місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати – була думка обміняти хату на квартиру в Тернополі, поближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, і мамині сестри по черзі їздили доглядати за нею. Але якось то все з переїздом відтягувалося. Та й по-серйозному, бачу тепер, це не розглядалося.

Одним словом, відбувся масовий виїзд сімей, так що довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній шкільний спортзал, що був окремою будовою, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батя закурював «Приму».

З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Точно як той склад зі стертою розміткою для баскетболу на підлозі.

У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалось небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один стали лінією класів А, а з другої – класами Б.

Я був А.

4

Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли закінчиться четверть і наступлять канікули.

Але біда – перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робили попередні шестикласники, а вчили білети з укрмови.

Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив учитися. Ніколи не старався вникнути в те, що вивчаю, і просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася втомлюючою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися, рухатися взагалі – рух як заглиблення, чи що. Потім тою самою любов’ю я полюбив гоцатися. Секс – також заглиблення. Дуже веселе. Секс – динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.

Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою – пам’ять нагадує око метелика. Мозаїчна картина безконечного рівня деталізації.

Наранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив – марнота бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою по душах розмовляєш – і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.

За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Мої ідеї щодо часопроведення вражали навіть мене самого! Вражали якимось витонченим, благородним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й куплявся на мої витівки.

Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія із парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх – розчепірених зонтів – зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами із хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголосивши на умовностіпропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, сказали хлопці, давай!

Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок – у повній прострації вони дивилися в одну точку, і сиділи так тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їх розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, однак дальше простого блокування шкільна програма не заходила.

Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації – 14 дітей я переконав залізти під парасолі. Отак, на рівному місці.

Звичайно, прийшла керівничка, яка мала в нас географію. Це була найпротивніша учителька у школі, за що й поплатилася ще багато років до мене прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину – Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшними голосом наказала всім вилазити з піднятими руками.

Дальше були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, все це підсумовувалось і погрожувалося буттям винесення на педраду.

Найзабавніше те, що мене це гроно гніву так і не скропило. Бо я, навідміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, я залишився під парасольками!

Коли кера спитала, хто «це все» придумав, мене видали. Ясно хто – дівчата. А от коли спитали де він, де той, (…), П’яточкін, ніхто ані не пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок – Марічка? – сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і дусив сміх у долоні.

Після уроку я непомітно просковзнув повз учительську і вийшов на свіже повітря. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще дня три не приходив до школи, а вивчав топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.

В народі кажуть: як вода з гусака.

А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.

Придумав це все хто? – П’яточкін. А де він? – Його сьогодні не було!

І такі дива постійно, пос-тій-но.

5

Таким чином, особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора тільки переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то, все-таки: побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не у своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти, що.

З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями й крутими спецефектами. Як ліг, так і проснувся – не забув жодного сновидіння, все йшло суцільним потоком подій та переміщень. Кожного разу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стінкою, і навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. І це було дивно, таке зі мною вперше.

Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не було місця, куди лізти, і вони випхали мене на поверхню.

Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно – тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий по пояс, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: не то радість, не то сльози – аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, тільки намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.

А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.

6

Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен, і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі занило і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти “орлом” під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало умовність всіх на світі директорів та екзаменів.

От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений – але в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку) я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоби я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі – та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, котрі не мали біля хати квітника, мусили купляти букети на базарі. Чомусь їм здавалося, що квіти в целофані – це престижніше, ніж у газеті.

Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю втрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» – спитають не без задоволення. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі.

Або може все буде навіть так: я витягую сімнадцятий білет і розкажу все на пам’ять і без пам’яті, як нас навчили.

Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет, або двадцять другий (найстрашніший), і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду топати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!».

Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде, і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стержня – не те, що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила, і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.

А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.

Всі, хто не йшов у першу п’ятірку відповідаючих, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про не– з дієсловами і без, та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з мохнатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.

Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.

– Який білет, П’яточкін?

– Одинадцятий.

Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.

– «Не-» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?

– Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.

Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти із-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті.

– «Не-» з дієсловами пишеться окремо, – наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить», і траснути дверима?

І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусів пересвідчитися, чи не дивлюся у зошит безпосереднім чином. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.

Тоді я пішов у рознос.

7

Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький, і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (пауза) Директор міднобуківської середньої школи… (плечі здригаються), Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка (плаче…)».

А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, мов шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу не послідувало навіть додаткових запитань. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліґрафічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом(речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубав би завгоспові тичок.

Склав сумку, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив ошелешуючу записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!

ПЕТРО

8

Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.

На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії – мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він – боксер, багато тренується і знає, про що говорить), і запам’ятав, а тепер пересвідчився у їх правдивості. Сидячи у прохолоді скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати чудо, яке зі мною трапилося.

Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як махнути крильми… мовби у мені звільнились крила, і я для проби разок ними тріпнув.

Години три я сидів і від нічого робити випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який узор циновки на сходах між першим і другим поверхом, кількість сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій я викликав із пам’яті різне різняччя. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубика: повернув грань туди – маєш одне, повернув сюди – бачиш інше. Якщо ти чогось не пам’ятаєш, досить покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук – і ніякого фіґлярства.

Все це було достобіса інтриґуючим, але я мав легку вдачу, і у свої 11 довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.

Розділ II
Навіщо пацану пам’ять. Чужий на чужій землі

1

У наступний, сьомий клас я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому відношенні, що з мого життя зникли ситуації, коли мене питають урок, а я не готовий.

Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігтися поглядом по діагоналі, і він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (що ж, як і більшість моїх однокласників). Тратив на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг розказувати довжеленний вірш, заледве переглянувши його.

Міг серед ночі вказати площу, скажімо, Мадагаскару: 590 тисяч км.кв.

Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які від мене вимагала шкільна програма.

Я міг коли хочеш назвати шість перших степенів усіх чисел до ста – це взагалі несерйозно!

А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.

Питається, що може нормальна людина хотіти щепісля того, коли вона отримала такий шикарний станок, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Чомусь підозрюю, що потрап така пам’ять у руки якомусь фантазерові, він понапридумував би таких чудес, що всі би ахнули. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.

Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінням. Цілих півроку я ходив під враженням, солідним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене – справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.

Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав багато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалось, сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.

А тут усе по-інакшому. Святково. Навіть у дечому таємничо, як недосліджений мішок із подарунками.

2

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язику, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось – і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом – оце предивне відчуття легкого розкручування.

Для того, щоби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледь чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь нав’язується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою коли – нічого не чутимеш. Зате коли до неї повертається чутливість, у руці зароджуються дуже сильні й настільки ж малоприємні відчуття.

Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у певний занімілий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки сильний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне – це правильний тон, тон наказу, якого неможливо ослухатися ні мені, ні пам’яті. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька невпевненості чи очікування, все – команда не спрацює.

Деколи забуваю, що всякі порівняння – тільки порівняння. І починаю фантазувати: а що, як справді існує такий невидимий орган, пам’ять? Який у ході еволюції втратив своє значення, типу як апендикс.

Та що там орган – людська пам’ять потягне на цілу систему. Нормально так, а що? Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут – система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. І циркулює у цій системі не кров і лімфа, а що? Самі придумайте, по аналогії до крові.

Ну, я думаю, кожен здогадався.

3

А почав говорити я взагалі про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті притулити. Вірніше, чим би її таким корисним нагрузити, щоби самому розслабитися.

Пам’ять здоровсько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, я би взагалі не мав чим зайнятися. Уроків я не вчив – нащо? Проглянув і переказав, і всіх ділів. Книжок не читав – не цікаво. Приходила думка, що було б непогано вивчити мови, багато-багато мов. Можливо, навіть всі мови світу… Я думаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися, і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Але якось воно було ліньки шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.

Залишалося лазити по місту, байдикувати. Ну там, футбола поганяти, у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…

Нераз лежав собі так перед сном і думав – як воно у мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично, ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напрягатися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують – стайня-город-хата. Виросту – піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я – одна дорога, в клоуни.

Я, звичайно, буду не простим клоуном, а зі секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.

Ні, бути блазнем із такими даними – це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах – ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз – людина із феноменальною пам’яттю!». Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.

Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену у своєму фірмовому піджачкові, а за мною асистентка в трико вивозить шафу з книжками. Запрошується хтось із глядачів, котрий на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки процитувати напам’ять. Я раз – книжечку перегорнув, і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.

Попри неабияку охоту потріпатися, у деяких речах я тримався принципово скритним. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої дарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: у сім’ї знали, що в мене гостра пам’ять, але не більше. Тільки тато постійно бурчав, щоби я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, – думав я, – що ви там знаєте, про талант!»

Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не поширювався. Якби стало відомо, що мені не складає труднощів вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б не солодко. Страшно й подумати. Мусів би в якийсь інститут поступати, щось там вчити.

Краще зразу в армію. А після армії – в цирк.

Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване, і все доленосне, що могло статися, вже сталося.

4

Коли я це втямив як слід, стало трішки нуднувато. Я натрапив на смугу вічного байдикобиття. Ніби все, як завжди, але чогось немає. Бракує хвилювання, бракує напруження, тиску. Сьомий клас, восьмий клас – круглий рік канікули. Всі зубрять, тремтять перед контрольними, а мені – як солов’ю. Дев’ятий клас – круглий рік канікули. Десятий клас – знову, блін, круглий рік канікули. І на екзаменах – теж канікули. І до них, і після них – всюди канікули. Сім неділь на тиждень. Красота, звичайно, гріх нарікати.

Але все-таки. Чогось мені хотілося – чогось такого далекого, недосяжного. Що б це могло бути?

5

Скорше за все, це мені хотілося баби.

Непомітно для себе, я зробився досить грубим у виразах. А як іще називати цих (вирізано – Ред.), які не можуть запам’ятати, скільки буде два на два в десятому степені?

Але в ніжної половини людства, котра, хоч і не блискотіла інтелектом, було щось, до чого мене тягнуло. Чий запах, якщо не помиляюсь, у дні нудьги мене так вабив.

І так це все розпочалося, з дівчатами.

Ну, була собі така Надя, моя перша. Ще була Галька, на сім років старша. Була Мар’яшка, нормальна дівчина, шкода, що так із нею незручно склалося. Звичайно, Оля Вишенька, її не забуду.

Потроху почав курити. Це додавало мені крутості. Мало того, що найкращий учень класу, іде на золоту медаль, ще й курить на перерві. Та ще й (коли плітки не брешуть) вже скуштував того, чим так гаряче марили хлопці. Крутизна, та й годі.

6

Знаєте, людину часто судять по тому, з ким вона водиться. Мовляв, подібне притягує подібне.

Мимохіть я зауважив, що зі мною постійно волочаться одні недоумки. Точніше, виявив, що вони моя щоденна компанія, можна сказати, найкращі друзі. У мене була своя банда. Так про нас казали – що ми банда.

Прогулюючи уроки, ми часто лазили по стройках. Їх за школою було чимало, вони всі були збудовані наприкінці вісімдесятих, ще перед незалежністю. Тепер у їх власників не було грошей довести будівництво до кінця. Коробки хат, часто навіть некриті, мокли під дощами, цемент потроху розсипався й хати заростали лободою. Всі будинки були приватними, двоповерховими, і всі мали практично однакове планування.

Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, порослі бур’яном. Гори піску, що його потроху розкрадали сусіди. Загіпнотизовані бетоном іржаві відра. Кубометри цегли, критої руберойдом, поступово псувалися без уваги. Залізобетонні панелі, поскладані одна на одну через поперечну дошку, іржавіли і кришилися. Таке враження, що господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.

На периферії Мідних Бук (в напрямку левад понад річкою) пустували цілі квартали таких недобудов. Туди ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітри вили у порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на стройки, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» – на пару поставлених шторцом цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.

Там же, на будовах, ми курили сигарети і бухали вино. Нуднуваті розваги, вони швидко приїлись. Я б навіть клей уже нюхав, лиш би щось діялося. Та от – незручно перед продавцем. Що я йому скажу? “Дайте тюбик “Моменту”, тато хтіли си мешта заклеїти”? У Мідних Буках кожен знає, навіщо підлітку «Момент».

Гаразд, признаюся, раз таки нюхав, з пацанами. Але вам не раджу.

Подібне безцільне валандання тривало досить довго, і я встиг зростися з думкою, що я – ватажок придурків. Це мені імпонувало. В цьому була своя жила, хто би що не казав.

Одного разу, коли ми прогулювали школу на віддаленій стройці, ми заговорили «про це». Наші розмови були завше так чи інак пронизані темою сексу. Ми або говорили «про це», або висловлювалися словами, які на це наштовхували: «вона мене заїбала», «хай засуне собі в жопу», «та я в рот їбав цю хуйню…» і т.д. Врешті, недопалками малювали на шлакоблоках оці «жопи», «залупи» та інші, в ґрунті свому банальні речі.

Вам ніколи не спадало на думку, хто малює непристойності, які часто побачиш у нас на стінах? Та ж такі от, як ми, і малюють!

Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ – орган там, чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.

У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, ми полізли у підвал. Там, на земляному долі, стояли стоси цегол, що слугували нам за кріселка (у мене, наприклад, там був цілий «трон»). Кому не вистачало цегли і було ліньки йти за нею надвір, той сидів навпочіпки. Ну, як ото Сєрий.

Все почалося з мене. Я похвалився, що минулої дискотеки мені дала одна мала.

«Надя?» – спитали мене. Всі знали про наші ліричні стосунки, за що навіть прозвали мене «рамантіком».

«Надя», – підтвердив я.

Більше ніхто з компанії похвалитися чимось подібним не міг, і розмова на цьому би й скінчилася. Одначе Сєрий-косий хитро примружився і взявся переказувати нам історію, котра мала місце з його двоюрідним братом. Братан його, виявляється, вчився у Львові в бурсі, і був нашого віку. Разом зі ще одним ушльопком вони конкретно замацали «яку-та тьолку».

Слон, він сидів на цеглах навпроти мене, поцікавився, яквони її замацали.

Сєрий розказав, що замацали її «канкрєтно». Мовляв, не просто розстібнули ліфон, а в натурі, бля, здерли трулі, і кинули їй на грудак по палочці.

«А тьола шо?» – спитав пацик із Б-класу, котрий циганкуватіший.

Сєрий сказав, що тьола спершу видиралася, але, коли його брат витягнув свою махіну, у дури все потекло, і вона аж пищала, так хотіла, щоби їй вставили. Сєрий емоційно, ніби сам був свідком того, доповів, як тьола «брала в рот», «давала в зад» і як вони їй «спустили на рило». Розказуючи це, Сєрий аж здригався – він взагалі весь такий дриганий, нервовий, неприємний – а ще тема така, гидко було дивитися на нього. «Такі діла», – підсумував косий. «І то пацани нашого віку!», – додав він і поправив щось у майтках.

Тут всі почали обговорювати спершу пацанів, які в натурі безбашенні, потім тьолку, яка своєю поведінкою підтвердила, що всі з її породи – мокрощьолки і давалки.

Врешті, пацани задумалися (гіпотетично) над можливістю повторити подібну процедуру, хе-хе, власними силами. А що ми, не мужики? Наприклад, хе-хе, завтра – підстерегти якусь дирку, що вийде на уроці в туалет, і зробити все по-бистрому, кинути чисто по-палочці, хе-хе, «для галочки». Двоє тримають за руки, двоє за ноги, а один – кайфує. Сєрий порахував, що нас для такої операції навіть більше, ніж треба.

Слон так захопився, що басом протрубив: «Пацани, а чо’ не нині?». Піти прямо зараз, у школу, підстерегти якусь дуру. Двоє за руки, двоє за ноги, один кайфує. А потім тьола сама допре, шо це тєма, і – хто зна? – буде їм щодня давати.

«Тоді валимо!» – махнув рукою Фєдя, який усе це важно слухав (я його недолюблював – вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).

Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі переглянулися. Фєдя повторив: «Валимо на тьолок! Хто зі мною?».

Слон – той піднявся, Сєрий піднявся, Вітька – типу, не знає ще. Бачу, два сцикуна з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється це зробити серйозно – просто зараз піти і трахнути якусь малявку – і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, явно стали почуватися тут незручно.

– А ти? – спитав Федя у мене.

– А шо я? – спитав я дурним голосом. Не можу догнати, що від мене хочуть.

І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.

– Зараз-зараз… Так ви шо… в натурі?!. – спитав я, мов не своїм ротом. – В натурі хочете піти зараз когось трахати?!

Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя – той особливо.

– Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів був.

Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.

Стоп-стоп-стоп. Невже вони справді йдуть… чи тільки одне одного на понт беруть?

Пацани, посміюючись і переглядаючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою зверхністю.