Текст книги "Намір!"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Нелі випадало зоставатися одній на господарстві. Вона це розуміла, тільки не могла наразі второпати, добре це чи погано. Напевне, були ще проблеми з отим засекреченим коханням. Все виходило зовсім не так, як вона планувала, і її це гнітило.

12

Віддамо сестрі належне, Неля показала себе не такою вже й безпорадною. Вона відкрила курси з підготовки до вступу в розрекламований коледж за містом, наступного року там передбачався перший набір. Кажуть, у Львові коледж уже користувався успіхом. Не знаю, звідки взялися гроші, але з інтернату, що стояв безпритульним на околицях міста, буквально за рік ударними темпами зробили чічу-лялю.

Від нічого робити – повістка щось барилася – пішов у коледж на будівництво, спитав, чи не потрібна допомога. Мене взяли штукатурником. І башляли тут пристойно, погодинно. Зі мною в одній бригаді працював Слон. А бригадиром назначили Вітьку, уявляєте?

До сестри зачастили інтеліґентні підлітки зі Стрия, яких вона підтягувала з англійської. Відколи поїхала мама, Неля змінилася до невпізнання. Вдавала тепер із себе велику інтелектуалку, ходила по хаті, накинувши на плечі мамину хустину. Навіть голос, тон помінявся, став, як у вчительки. На кухонному столі перед приходом учнів вона клала кілька збірок поезій, авторами догори – Зеров, Стус, Олена Теліга. Я здогадувався, на що вона мітить – хоче влаштуватись у коледж. Вона баба з характером, куди хочеш пролізе, а якщо треба, то й кого хоч попхає.

Підлітки, що навідувалися до нашої хати, всі як один, мріяли вчитися в новомодній бурсі, і всі жадали нових зустрічей зі своєю репетиторкою. У їх присутності навіть мені до сестри слід було звертатися англійською. Good morning, Petro. – Good morning, Nelya.

Підлітки з великою охотою приймали Нелині пригощання, просили another cup of tea, а потім закривалися разом із учителькою в Нелиній кімнаті. Спершу заняття проходили на кухні. Потім, напевне, Неля дойшла до таємних параграфів, які мені чути не можна було, і стала запрошувати юнаків до себе в «ґабінет».

Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».

– Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? – питала Неля і хихотіла.

– Е-е-е… Зе уезер із файн… ой, забувся… Май фейворіт… ги… Ой! Шовиробите… Ай!..– і по паузі, геть розпачливе: – Ой-йо-йой!

На що Неля муркотіла:

– Вуд йу лайк ту лик сам айс-крім ту, Павло? М-м-м-м… делишис…

13

Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.

Зате приїжджав кілька разів Василь, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів із кунґ-фу, навчив правильно наносити удар. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном, і мене ніхто не буде чіпати.

У десанті Василь опанував багато корисних речей, типу, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпет (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з іншої – збиралку води).

Ще показав мені кілька нових акордів і навчив забавної пісеньки про есть в батвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом…Ну і ще там – про два фінські ножа, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:

 
дорога в жизни одна,
ведет лишь к смерти она,
и все что хочеш, поймёш,
прошлого не вернёш
 

Василь казав, що це стара пісня радянських геологів. Його цій пісні колись навчив батя, тепер пора Василеві навчити мене.

Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не затягувати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.

З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що проведе зиму в товариша аж зі самого Хусту. Переночував і знову зник.

Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course.

14

Врешті, обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, які мої справи, та не мучити душу.

Поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на пару років старша за мене, довго розгрібала папки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене у реєстрі не числилось.

Врешті, в пухкій амбарній книзі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Це виявився мій брат.

Справа заповідалася непростою, а дівчині геть не було охоти вникати у наші сфери сімейні. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє – один, котрий значиться, той служив, інший ні, але хоче, однак того іншого, котрий ще не служив, і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.

– Якщо ти є, то чому тебе немає? – бовкнула секретарка і почервоніла.

Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було би взагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді би точно все було, як у списку.

Нарешті їй терпець урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчилися в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріше йти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.

Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там, або вийшов попісяти, але відчув: тут усе набагато серйозніше.

Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.

Такі дивні, дивні справи.

15

До кінця зими працював у коледжі. Все-таки, це будівництво для Мідних Бук трапилось вельми вчасно. Кожен, хто бідував, міг знайти собі роботу, хоч би й мити вікна після побілки.

Зиму, яку провів на роботах, тепер буду згадувати як дуже спокійну, рівну пору свого життя. Зима завжди для мене час затишшя.

До мене часто приходили дивні думки. Наприклад, що людська увага подібна до магнітного поля. Або що людина загорнута в пелену щойно-минулого, тому не бачить теперішнього. На перекурах з іншими штукатурами, щоби не здатися незрозумілим, вдавав із себе дурника. Зробився малослівним, за день міг сказати всього пару фраз.

Під час розмови мене проймало сюрреалістичне відчуття, ніби я розмовляю з людиною, котра відповідає крізь сон. Не бажаючи потурбувати сплячого, я підтримував бесіду щодо конкретного сюжету сновидіння. Я почувався дуже легко – у цій країні приспаних нікому не було до мене діла.

Я став вільним, але ціною свободи була самотність.

Розділ ІV
Моя бабця. Хоботне

1

Неля збиралася одружуватись. Я познайомився зі своїм шваґром – високим кістлявим хлопчиськом, смішним, веснянкуватим і кучерявим. Інтеліґентний, зовсім ще юний Мирослав Полісун, дуже приємно, будьмо знайомі. «Мирослав, – розказувала Неля, – походить із дуже хорошої, дуже порядної сім’ї». А ще, Мирослав пройшов по конкурсу на посаду викладача в міднобуківський коледж. А там, запевнила Неля, зарплата – перша кляса.

Я поцікавився, як щодо самої Нелі – її на роботу в коледж не візьмуть? Неля повисла на юнакові, глянула на того солодкими очима і майже ствердила: «Візьмуть, обов’язково візьмуть! Правда, Мирку?»

Я добре знав цю шовковисту інтонацію. Ох і страшна жінка моя сестра 3

[Закрыть].

З весіллям треба було поспішати, позаяк молодята чекали на поповнення. Головне – відгуляти перед Великим постом, інакше потім буде видно живіт.

Мама, довідавшись, що буде мати внука, відразу пробачила всі образи й повернулася додому.

Без попередження, перед самим весіллям з’явився тато. Він і Мирослав навзаєм пережили легкий культурний шок, але це швидко минулося.

Усе само собою налагодилось.

У березні відгуляли весілля. Трохи курило снігом, але старі люде казали, що це молодятам на гарну дитину. Хех, приколісти.

Молодого прийняли до хати, і стало трохи тіснувато. А тут ще й у Нелі пузо округлилось. Поза тим, хтось терміново повинен був їхати до баби Віри в село. Обставини синхронно вказали на мене, і того ж дня, всією сім’єю, вирішили довірити бабцю на мою опіку. Діватись було нікуди. Спакував речі в наплічник, збігав на вокзал, дізнався, коли поїзд на Тернопіль.

Домашні за той час оцінили, як це, виявляється, зручно для кожного, і зазнали неабиякого полегшення. З радощів влаштували святкову вечерю – на харчах, що залишилися з весілля. Особливо тішилася Неля. Звечора я розпрощався зі всіма, а вдосвіта, нікого не будивши, почимчикував собі на потяг.

2

Баба мешкала не в самому Тернополі, а в селі Хоботне. Від міста це дванадцять кілометрів асфальтною дорогою (ходить автобус) або сім кілометрів через поле (пішки, що не так вже й багато). Хоботне лежало в кільці лісонасаджень, за кордонами якого – сотні гектар занедбаного колгоспного поля.

А за полями, ще далі – ліси. Над Хоботним небо глибоке й безкрає. Земля ситна і благодатна.

По дорозі в мені заграли веселі весняні мелодії. Так що з автобуса я висів у грайливому настрої. Все мені посміхалося, і все мені було у кайф. Ішов по селу, насвистував, поки не знайшов знайому з дитинства фіртку.

На час мого приїзду баба вже вийшла у півфінал. За свій вік баба добре попила крові і донькам, і зятям. Але це було колись – іще до старечих хворіб, до пенсії та слабості. Тепер на бабу дивилися чи то з іронією, чи з погано прихованим роздратуванням. Хоч ніщо на те прямо не вказувало, рідні достроково приписали бабі старечий маразм, мабуть керуючись принципом «око за око». Адже й на схилі літ бабиним улюбленим заняттям залишалося говорити людям «все, що вона думає». «Чекай-чекай, – сварилася баба Віра однаково, що тепер, що двадцять років тому. – Прийде твоя мама, я їй всескажу. Все, шо про неї думаю».

Ой, баба Віра багато кому встигла сказати «все, що думала». Тому доньки й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто із тих, що знали бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфенінґи.

У хаті не було телефона. Я знав, що баба вже от-от помре, і з того секрету не робилося. В умовах ізоляції наше спілкування могло досягти неабиякої відвертості.

Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти. Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками і закивала головою, ніби щось подібне якраз і передбачала. Скрипучим голосом сказала, що ніц іншого від моєї мами і не сподівалася. Крім як такого огірчення. Баба виглядала всцєклою і готовою атакувати.

Я запевнив, що я не огірчення, а навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед панотцем Богданом. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна, і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки, протер виделкою і нагодував.

Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунку.

Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:

– Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хто зна, як там завтра буде.

І вона виїла все-все.

3

Так ми з нею і зажили.

Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще наразі до кльозету. Дріботіла все з тою ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, і одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи. Зранку баба мала духовне життя: молилася, до самого обіду слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян або ж до євреїв, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.

Після обіду в неї починалося життя мирське – баба слухала прямі включення Верховної ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, молячись. Телевізор шипів, але не показував – згоріла трубка.

Іноді баба бажала посидіти біля вікна – тоді я допомагав їй залізти у високе крісло.

Я ходив у місто за продуктами, варив нам їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Немигаючим жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилось небо. Наша хата в селі була крайньою, далі кілька людських наділів і безкраї колгоспні лани.

Вечорами, при світлі каганця, ми з бабою вели задушевні розмови про речі суть такі екзистенційні, що нормальна людина від наших одкровень негайно б збожеволіла. Баба не божеволіла, позаяк мала твердий намір померти при ясному розумі і при нагоді сказати смерті все, що вона про неї думає.

4

В основному, балакали про смерть. Мені хотілося знати, як баба сприймає факт, що от-от помре. Перший час бабця всіляко переводила стрілки: розповідала про своїх дітей і все, що вона про них думає; про смерть мого діда, богоугодного професора Галушки, упокой Господь його душу, і все, що вона про нього думає; про політику і політиків (щодо цих речей у бабці думок було особливо багато); про те, як усі будуть за нею плакати, а ми, найрідніші, не будемо; про те, як за це нас бозя покарає, а сусіди осудять, і так далі. Коли ж я вольовим зусиллям повертав бесіду в потрібне русло, баба плакала.

Гм-м, переконливо звучить: «…як баба сприймає факт, що помре». Факти – це щось незаперечне, незалежне. Наприклад, можна змінити наше сприйняттяфактів, але не самі факти. Вони суть дійсність. Із фактами треба миритись, інакше про тебе скажуть, що ти живеш у вигадках.

Говорять: «Тільки факти» – тобто, тільки те, що не викликає сумніву.

Кожній людині доведеться померти – це факт. З цього і почнемо.

5

Я, по можливості, бабині соплі присікав на корені. У перший же день довелося запевнити стару, що ніхто за нею горювати не буде. Вона по дитячому здивувалася: «Як ніхто?»

«А так ніхто», – відрубав я. Баба знову розплакалась. У перші дні нашого знайомства баба часто плакала.

6

Прибираючи у кабінеті проф.Галушки, царство йому небесне, я знайшов клепсидру. Коли баба вчергове зайшлася плачем, я повернувся із приладом і поставив його на стіл біля ліжка. Баба на час припинила плач. Стежила, що я роблю.

А я просто перевертав клепсидру, коли весь пісок з верхньої долі пересипався у нижню.

Баба не витримала. Почала вимагати, щоби я пояснив свої дії.

Я мовчки перевертав клепсидру. Баба побачила, що я не реагую на неї, скривилася і затягла своєї: «Гі-і-і-і-і… ніхто мене не любе-е-е…».

Тоді я сказав, що один період пересипання триває шістдесят секунд. А вона вже плаче впродовж семи періодів. Чи їй це нічого не говорить? – поцікавився я. Стара схлипнула, глянула безнадійно.

У повній тиші ми стежили, як пересипається пісок з одної колбочки в іншу. Потім баба повернулася на ліжку до мене спиною і сказала, що буде спати. Я залишив її саму. Пішов у кабінет і порпався у дідовій бібліотеці. До дідька багато цікавого було серед цих книжок. Ніколи й не думав, що книжки бувають цікавими.

Дідо Іван ґрунтовно працював з літературою – зразу видно академічний стиль. На кожній сторінці тьма підкреслень: синім олівцем, простим олівцем, червоним чорнилом, ще й коментарі на полях.

Взяв першу-ліпшу книжку до рук. Підручник з фізіології, той самий, де я віднайшов колись «подвійну» картинку. Книжка сама розгорнулася на потрібному розділі. Дідові, мабуть, цей зоровий парадокс теж припав до душі, і він часто повертався на цю сторінку.

Поруч із підручником я помітив підбірку альманаху «Наука и религия», далі – брошурку епістолярій К.Е.Ціолковського зі своїм приятелем, письменником А.В.Луначарським. Чимось брошурка привернула мою увагу. На внутрішній сторінці незаповнений бібліотечний штамп: «Кабинет кафедры философии Львовского госуниверситета им.Ив.Франка». Відкрив навмання, і подивився, що ж там такого дідо попідкреслював. «…незліченний ряд майже безтілесних істот живуть поруч з нами…», – писав Костянтин Едуардович у публікації «Иная, более разреженная материя». З книжки випала вирізка з газети «Известия». Заголовок підкреслено червоним, двічі: «В Калуге над домом-музеем К.Э.Циолковского часто появляются НЛО». На щастя, без фотографії.

Окремо стояв цілий ряд журналів та книжок по космонавтиці. Видно, дідів розум ця тема не на жарт хвилювала. Інвентар полиці доповнював репринт портрета, виконаного тушшю – Юрій Гагарін, зі скромною, але світлою усмішкою першої радянської людини у космосі. Що за дивний фетиш космонавтики?

Я виклав собі на підлогу штук з десять книжок для подальшого ознайомлення. Підлога у діда була застелена твердим квітчастим килимом. Інший, м’який килим висів на протилежній від п’єца стіні, збоку від книжкової шафи. Над килимом, якраз посередині, за кімнатою спостерігало дідове фото у напівпрофіль. З чорною смужкою на знак смерті. Смішний клаповухий дідуля, типовий Галушка, ну копія мами. Таким, певне, збирати вирізки про НЛО на роду написано.

Під пильним професорським оком читав до третьої ночі.

7

Я слідкував, щоби клепсидра постійно опинялась у баби перед очима. Пісочний годинник викликав у старої безпричинний неспокій. Коли вона заходила до кімнати, де чекав утікаючий пісок, баба починала тихо молитися і голосити. Вона молила мене поглядом, вона скиглила, – наче я мав силу припинити це збігання піщинок. Але ні я, ні будь-хто, кого я знав, не міг би зупинити пісок у клепсидрі.

Здається, під кінець місяця воно почало доходити і до баби. Якщо рахувати в клепсидрах, на прийняття цього факту вона потратила не менше 20 000 продуктивних перевертань.

Те саме, що 20 000 разів сказати піску:

 
Ні, не течи, зупинись, припини!
Не течи, не течи, не течи…
 

Куплет цілком у дусі Степана Гіги, якого ми з бабою часто слухали разом.

8

Ми продовжували наше спілкування, незважаючи на сльози, крики і погрози здати мене міліції. Час від часу я делікатно нагадував бабі, що є останньою людиною на Землі, яка прийшла в її дім, щоби готувати їй їсти. Окрім мене, більше не було нікого, хто би зміг нагодувати її смачненькою гарбузяною кашкою і прочитати наніч статтю Мірче Еліаде про поховальні ритуали – те, що її найбільше повинно цікавити.

Баба це усвідомила.

Вночі вона часто горланила, що вмирає. Раз було так.

На крик я збіг на перший поверх, повмикав світла. Баба вертілася на ліжку, мнула простирадла і сичала, ніби випускала із себе демона. Мене завжди приваблювали такі видовища. Скажу вам, цього разу було на що подивитися.

Нарешті баба знесилилась.

«Не можу», – сказала вона, перевівши подих.

«Шо не можете?» – спитав я.

«Вмерти не можу».

Я знизав плечима і пішов назад, досипати.

Наранок баба перемінилася. Коли ми снідали, вона сказала, що вночі їй було дано одкровення. Я поцікавився, якого плану це одкровення, та чого воно стосується.

«Ти не людина», – відповіла вона.

«Ні», – погодився я.

Баба моєї капітуляції не чекала, тому навіть розгубилася. Напевне, гадала, що я буду впиратися та відбріхуватись, та переконувати її у зворотньому. А так моя реакція навіть навіяла страху, адже одне діло називатисвого внука чортом, а зовсім інше – дізнатися, що твій онук і справдічорт. Вона пояснила, що я вже ніби не людина, але й не антихрист. Мовляв, вищі сили прислали мене приготувати її душу до страждань пекельних. Я підтвердив, що справді, є певною різновидністю нелюдів, які готують передпокійників до переходу.

Такий поворот ввів у наші стосунки щось нове. Баба змирилася з моєю присутністю. Більше того, тепер не-люд із клепсидрою не викликав у ній панічного бажання заритися в перини і затаїти дихання, як колись. Такі переміни я міг тільки вітати, адже це був рух до прийняття фактів.

Ще кілька днів баба всіляко адаптовувалась до ідеї щодо моєї потойбічності. Нарешті, одного дощового, камерального за настроєм вечора – то був початок квітня – вона почала потроху розказувати власне життя.

9

Мої дні в Хоботному були схожі.

Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь за кілометр від Хоботного, посеред зарослого гірчаком поля.

Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу різностороньою особистістю. Можливо, аж занадто різносторонньою – його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством. Взагалі, мій дідо, якщо я не казав ще цього, за спеціальністю був математиком. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер ще коли мені було п’ять, а мо’ й давніше. Дивно – коли пригадую його, неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були дуже споріднені.

В негоду, коли нічого було робити на вулиці, я просиджував у діда в кабінеті, пробував відтворити його стиль мислення, його погляд на світ.

Окрім широкої вибірки літератури, мене здивувало, що багато полиць на стелажі були порожніми. Наче книжки звідти десь поділись. Верхня полиця, де переважно тримають словники та енциклопедії, взагалі пустувала.

Тому природньо, що одного дня я попросив бабу розповісти мені про мого діда більше.

– Йой, тяжкий був чоловік, – сказала баба. – Цвяха в стіну забити було проблемою. Тільки і вмів, шо книжки читати.

Баба трохи подумала, ніби не знала, розказувати чи ні. Стягнула тугіше хустку на підборідді й порухала щелепою, поправляючи вставні зуби.

– Ти тільки мамі не кажи, бо вона сі вгніває, що я тобі то розказую. То таке, – баба показала рукою, яке – «нефайне». Про таке, мовляв, не говорять.

– Але маю гріх на душі, Петрусю, мушу тобі про нього розказати. Ну, може, то й не гріх, але він мене муляє. Слухай. Твій дідо був вар’ят.

– Он як?

– Ну та, натуральний вар’ят! На людях ше нічо тако, «добридень-до побаченя», вихований, тихий. На базар сходити, у місто поїхати – то все міг. Але в сім’ї годі було його стримати. То все від тих книжок ся почало в нього.

– Від яких?

– Та від тих, шо я попалила, – баба байдуже махнула рукою.

– А які ж ви, бабцю, попалили?

Баба вдоволено гмикнула:

– А де я знаю. Якісь попалила. Іностранні попалила.

– Чого ж ти палила їх, жабо стара?! – Я нарешті допер, куди поділися книги з полиць. По спині забігали мурашки. Серце закалатало.

– Та бо він їх читав і дурів від того. Я знаю, жи то від них він помер.

Опановуючи серцебиття, я спитав бабу, в чому ж полягало вар’ятство мого діда. Вона відказала, що дідо говорив такі речі, які не можна було слухати. Дідо, виявляється, був трохи не при свому розумі.

То почалося в нього після скандалу на кафедрі, де внаслідок підлих інтрижок діда мали звільнити з посади завідувача, внаслідок чого у професора Галушки трапився сердечний напад. Дідо був ще нестарим, але після нападу став хворобливим і нікудишнім. Він написав заяву про звільнення і перебрався у Хоботне. Невдовзі опісля цього дідові стали ввижатися якісь істоти – не то чорти, не то янголи, тут діло темне. Спочатку вони приходили до нього у сни, і дідо по ночах зривався весь в поту. Потім вони стали докучати йому і вдень, коли він лягав передріматися. Через якийсь час дідо став бачити “примари” і вдень, при ясному розумі. Баба розповідала, що кілька разів доходило навіть до того, що дідо відмахуючись від чогось невидимого бігав по хаті в чім мати родила. Рідних при цьому не впізнавав, а коли хтось підходив до нього, він боляче копався. Приступи, на щастя, не тривали довго, і за якусь годину півтори дідо заспокоювався, мов ні в чім не бувало. При цьому говорив з полегшенням: “Ну все, відчепилися, нарешті”.

– А ви лікареві його показували?

– Та йой, – махнула баба, – та то би такий встид був для сім’ї. Нам всі в селі завидували, що в нас хата така велика, і шо діти всі тьфу-тьфу-тьфу виросли, шо і дідо твій до професора доробився… Певне, думали, шо він багато грошей заробляє. Ая, завидували, завидували, я то завше відчувала. А якби сі довідали, жи з дідом не альо, знаєш, як засміяли би мене? Казали би: “А шо, Вірунцю? Не хтілась простого хлопа? А маєш теперка пруфесора!”. То й ми дохтіра не звали. То твоя мама іно хтіла го в лікарню положити. А я знала, жи йому то сі мине.

І справді. За якийсь час – може, менше, ніж за рік, – дідові кошмари минулися. Доньки, що раніше мешкали в Хоботному, за цей час пороз’їжджалися: котра до сватів, котра в місто. Тепер навідувалися хіба на пару днів, внуків показати. І то, з певним острахом – боялися, що в батька знову “почнеться”. Але після кількох нестерпних місяців дідові наче й справді минулося. Повернувся сон, і він перестав переконувати, що за стайнею живуть жахіття.

Забув сказати, дідова ідея-фікс полягала в тому, що бабаї, котрі його лякали до півсмерті, приходили з-за стайні, зі здичавілого, завжди затіненого саду. Він розказував, що в них там “діра”, через яку вони пролазять. От таке він говорив, і не жартував, а всерйоз говорив, ще й брався переконувати сумящихся, і це 50-літній чоловік. Про те, щоби піти за стайню, викосити там кропиву, обрізати сухе гілля та навести порядок, не могло бути й мови, так боявся він того місця.

– Не хлоп, а баба якась, – злостилася стара.

Несподівано щось таке невиразне відгукнулося у мені – про «бабайку за хатою». Якась таємниця була у нашій хаті, зміст якої мені недоступний. Я сиджу в коридорі, під столом, у мене тут мильничка з камінцями, які я наколупав на городі. Це мої друзі, вони мені розказують історії. Зараз у коридорі вже темнувато, і стає незручно сидіти в одних колготках на зимній підлозі. Та я боюся вилізти з-під столу, боюся шарудіти, тому що подумають, що я підслуховував. Я ж не підслуховував, я просто собі бавився з камінцями, а вони там, на кухні, почали говорити про щось таке… чого не можна чути маленьким. Та я однаково не розумію, про що йдеться. Можу хіба вслухатись в інтонації. Мама про щось ніби просить у діда, і вона чимось мучиться, чимось важким, тому просить, просить щось у діда, а дідо ніби захищається, дідо якийсь наляканий, баба теж до нього щось говорить, у кожному її слові отрута, і мені від цього стає жалко діда, бо він не може пояснити бабі з мамою щось дуже важливе, хоча так старається, що ледь сам не плаче. І я вловлюю ці нотки розпачу в голосі діда й сам починаю плакати, і дідо, не розуміючи, чому, теж починає плакати на кухні, і від того, що мій дідо – такий мудрий і старий дідо – плаче, я починаю плакати сильніше, і ми ніби резонуємо з ним на одній частоті, попадаємо в ту саму тональність і підсилюємо наше спільне ВЕЛИКЕ ГОРЕ, ми двоє, нас двоє, ми одне – а всі решта нас не розуміють

і тут з кухні на мій плач виходить мама, вона витягує мене з-під столу, а я реву на всю горлянку, мама бере мене на руки і заходить на кухню, вмикаючи по ходу верхнє світло, баба знову кидає щось образливе дідові, мовляв, налякав дитину, і сама хреститься, а дідо –

– мені здається, наче кухня – величезних розмірів зал, і посеред цього прост ору, на маленьцій табуреточці, сидить мій дідо, худенький як патичок, зісутулений, клаповухий, у великих кумедних окулярах, заплаканий, з обцьмоканими вусами, мій дідо дивиться на мене, а я дивлюся на нього з висоти маминих рук

Я зі здивуванням збагнув, що поринув у спогади просто посеред бабиної оповіді. Згадане було таким емоційним, що у мене в грудях стояло відчуття, як після плачу. Кімната з бабиним ліжком, бабою та каганцем дихала химерною несправжністю. Я відчував потребу усамітнитися і продихати ще кілька спогадів, які ладні були піднятись на поверхню.

Баба, не зауважуючи мого стану, говорила далі. А я, на очах позбуваючись контролю над собою, то виринав, то потопав у чомусь, схожому на сновидіння, де слова баби набирали образів, переплітаючись із відлуннями подій, свідком яких давним-давно був я сам

той самий період скандалів і хатніх таємниць. Дідо з того часу з хати виходив досить рідко. А по хаті ходив дуже смішно – ніби в нього підгиналися ноги. Коли вдома не було більш нікого, дідо позвав мене до себе на коліна. На вушко він мені сказав, щоби я сам ніколи не ходив за стайню, бо там «бабайка сидить». А я з власної волі туди б і не лазив – запущений сад за стайнею лякав мене й без попереджень. Лякав високою кропивою, густою тінню, і ще дечим… дечим схожим на сон

коли одного дня я таки поліз у «розвідку» за стайню. Роззираюся, чи ніхто мене не бачить. Світла хмарність на небі, поривчастий вітер пахне дощем. Висока трава на подвір’ї, і нікого з дорослих поблизу. З буди, виклавши на лапи морду, виглядає Муха. Я йду вузьким перелазом, наді мною височіють грубі стебла кропиви, якої я побоююсь. Але я маю патичка, патичком можна розсовувати кропиву і проходити боком. Високо притискаю до грудей лікті, але таки обпікаюся. Я долаю останніх кропив’яних вартових і бачу тепер сам сад – запущений периметр, де ростуть низькі покручені яблуньки, вони рясніють маленькими, як сливи, зелепухами. Сад дихає сирістю і таємничістю. Зненацька моє серце тьохкає – на траві я помічаю великий шматок церати на теплицю. Церата побіліла від погоди, знизу вкрита краплинами вологи. Чим довше я дивлюся на церату, тим страшніше мені стає. І тут наче якась сила починає мене притягувати до церати, ноги, мов не мої, самі ведуть мене до неї, я відчуваю, світ змінився і вигнувся, церата гіпнотизує мене, і враз, без попереджень, мовби від пориву вітру, вона зриваєтся з трави й кидається на мене, наче який звір, опадає на мене і хоче накрити з головою, мене окроплює водою і я не тямлячись, вириваюся з-під неї й біжу крізь кропиву, біжу і розумію, що церата женеться за мною, зараз вона накриє мене і забере, я вибігаю за ріг стайні й чимдуж біжу до Мухи в буду й забиваюся в сам її куток. Через якусь хвилю до мене в буду залазить і сама Муха, починає лизати мене в губи й дихати на мене смердючою пащею