Текст книги "Намір!"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Піддавався хвилинним настроям. Впадав у відчай. Брався за розум, напружував волю і знову, знову, знову намагався добитися хоч якогось результату. Довести самому собі, що я це можу, вмію. А як не вмію, то навчуся.

15

Поки моя воля була повністю націлена на прориві крізь простір, прямо у мене під носом діялися речі прості, але непояснимі. Звернути увагу на них допоміг випадок.

Все трапилось у дуже повсякденній обстановці. Я чекав, коли на дворі перестане дощити, щоби піти прополоти по мокрому трускавки. Біля мене стояла склянка, наповнена соком. Сам я сидів на кухні за столом, біля вікна, і читав книжку про Ю.О.Гагаріна “Жизнь – прекрасное мгновенье”. На відстані трьох кроків від місця, де я сидів, стояла трилітрова банка з яблучним соком. Не знаю, чому не переставив її на стіл, адже кожного разу, випивши сік зі склянки, доводилось підніматися, робити три кроки до банки зі склянкою в руці, наповнювати склянку і повертатися до книжки за стіл.

Я допив сік, і склянка стояла порожньою. Не відриваючись від читання, потягнувся за склянкою, забувши, що вона порожня. Ще не закінчивши рух, я нагадав собі, що тягнуся до порожньої посуди, підняв очі й виявив, що НАСПРАВДІ СКЛЯНКА ПОВНА. Не знаю, чому такий дріб’язковий момент привернув стільки уваги. Здавалося б, ну забувся, не випив усього тощо. Найпростіше найчастіше найправильніше.

Єдине «але»: я добре пам’ятав, що сік уже допив, і що збирався вчергове піднятися та наповнити склянку.

Така от проста перед-історія того, що сколихнуло мене сильніше, ніж проникнення у червоне.

Сам не знаю чому, цілий день я повертався до цього мікроскопічного по суті конфузу, який на моєму місці кожен давно би забув. Я би теж з радістю забув, якби був на місці кожного, але я був тим, ким був, і пам’ять забороняла робити те, що на моєму місці зробив би кожен.

Пам’ять із силою зіштовхувала два спогади. Перший – порожня склянка. Третій – повна склянка. Від зіштовхування між спогадами викрешувалась іскра. А де ж середній епізод, в якому я підіймаю дупу з табуретки, підходжу до банки з соком і наповнюю склянку?

Вночі недостаючий елемент мені приснився, й уві сні я так зрадів цьому, що прокинувся.

16

Наранок впевненість у тому, що сон, який мені приснився – це справжній, утрачений і віднайдений спогад, тільки зміцніла. Виходило, з невідомої причини епізод-ІІ не потрапив у сферу свідомого.

«Давайте обмізкуємо, – сказав я собі за сніданком. – що ж це виходить? Що спогади не потрапляють за призначенням, а десь по дорозі губляться?» Уява зразу вималювала картину заводу, де по конвеєрній стрічці в цех №1 поступає сировина – враження від дійсності, як вона собі є. У цеху №1 сировина проходить обробку і поступає у цех №2, де за конвеєром сиджу я. І тут я виявляю, що «Юпітеру не доливають», чи як там кажуть – виявляю, що до мене чомусь дійшла тільки третина порції. А де ж решта, йоб вашу мать? – справедливо обуримось ми.

Це, так би мовити, наукова версія.

А ось погляд преси, бульварна версія. Із надійних джерел, котрі побажали залишитися невідомими, стало відомо, що зі свідомості повинен був випасти весь цикл спогадів – перший, другий і третій. Але від моєї уваги встиг сховатися тільки найважливіший, тоді як перший і останній були помічені та спіймані. Припустімо, якісь наглядові системи психіки розслабилися і дозволили вилізти першому і третьому уривкам на поверхню, сподіваючись, що я не зверну на них увагу.

Попахувало параноїдом, мовляв, психіка приховує від мене інформацію і т.д.

«Народ має право знати!» – наказав я пам’яті строгим тоном й пішов у туалет. Переїв зелених яблук.

17

Розум не хотів залишати спокусливу тему і повертався до неї, кожного разу, мов злодій, виносячи з темряви поцуплене, щоби вже при світлі роздивитися – вартісне щось украв чи пусту біжутерію.

«Якщо існує одна подія, яку ти зовсім забув, – нашіптував мені цей юродивець, – то де ґарантії, що немає інших речей, про котрі ти не пам’ятаєш?»

Я відповідав, що на таке в наш час гарантій ніхто не дає.

«Якщо ти пригадав один ланцюжок подій, – під’юджував голос далі, – то чому не пригадаєш інших?»

Я на це відповідав, що подумаю.

Жарти жартами, але під кінець дня мені справді стало здаватися, наче я «пригадую» певні «події». Це вже тягнуло на клініку, і називалося «фальшивою пам’яттю», тому я трохи злякався. Хоча спогади самі по собі були невинні й жодної суспільної небезпеки не чаїли. Ну, здавалося (підкреслюю, здавалося), ніби я «згадав», як позавчора ходив у Тернопіль. І провів майже дві години, нерухомо сидячи на лавці біля фонтану.

Підтвердити це чи спростувати я не міг. Як доказ неможливості такої «прогулянки» пам’ять наводила мені всю «офіційну», так би мовити, послідовність дій минулого дня. Прогулянку просто не було куди увіпхати – цілий день я наводив порядки на горищі. Робив це до пізнього вечора, а ввечері палив за хатою викинуте сміття.

Ще одна «згадка» із запашком божевілля:

я йду однією з центральних вулиць міста, свідомість ніби в лихоманці, важко зберігати контроль. Люди помічають мій стан і обходять стороною. Мені здається, що я знаю про кожного все, до остатку. Тому що люди – застиглі шматки пам’яті. Я сам зроблений із пам’яті, тому мені легко бачити пам’ять інших. Мною гойдає, і я притуляюся до холодної стіни, яка теж є у чиїйсь пам’яті – у пам’яті людей цього міста. До мене “підходить” якась пам’ять жіночого роду і “питається”, чи мені зле. Я знаю, що це пам’ять служниці у церкві. В даний момент я спілкуюся зі спогадом про те, як пам’ять жіночого роду повертається з міста, куди ходила виясняти за можливість оренди квартири – звідки я це все знаю? – це все видно з поверхні її пам’яті, але пам’ять стає щохвилі прозорішою, і я слабо розрізняю, чи справді ці події відбуваються з нами в одному часі й місці, чи насправді я говорю крізь простір і час – пласти спогадів прозорішають, зливаються у глибину

жінка бере мене під руку й обережно веде до лавочки, час розтягується до неймовірності, і тут я вловлюю, звідки я її знаю – я ж у тій самій церкві співаю в хорі! «Цьоця Марійка, – сипить хтось моїм ротом, господи, який сушняк, – то я – Ванько!» Як важко говорити, вона думає, що я п’яний. «Я не пив… то не горілка… тілько мамі… не кажіт…». Але мого мичання вона не розуміє, тому лякається і йде геть

я струшую головою – ніякий я не Ванько, що ж це зі мною робиться сьогодні? Півлежу, прихиливши голову до холодної стіни. Проходить групка неформалів, зиряють на мене важкими поглядами, я знаю кожного з них по імені – тому що я з ними тусую, я друг Папи, того, що грає біля драму на гітарі

чи я і сам є Папою??? Треба повзти звідси

стаю на негнучкі ноги, і чим далі йду, тим ясніше сприйняття, наче моє оп’яніння було викликане поганню місця. Тільки-но я це усвідомлюю, як відразу ж почуваюся щасливо й легко. В обличчя віє вітерець. Виходжу з проїзду на вулицю, де ходять трамваї, забув, як та вулиця називається…

пам’ять різко гасне, і я більше не можу пригадати, що було далі

Коли я вийшов зі спогаду, у мене схопило живіт. Пару раз здавило й груди, і навіть горло, але зразу ж відпустило. Мене пройняла неприємна тривожність, яку я вже давно не відчував. Це неспокій того роду, коли не певний остаточно, чи вимкнув ти газ на кухні, чи закрив воду, чи не наробив біди. Невизначеність, відчуття незахищеності. Вперше за всю роботу з пам’яттю у мене з’явився страх, що весь цей я час рухався в неправильному напрямку, і тепер зайшов надто далеко… ситуацію виправити не під силу.

18

Ближче до ночі взагалі не міг знайти собі місця. Щось мене муляло, не давало спокійно всидіти. Хотів було поговорити з бабою, щоби відволіктись, але вона якраз прийняла таблетки на сон. Думав і собі поступити аналогічно, та не зважився.

Вже зовсім стемнілося, коли я вийшов на подвір’я подихати повітрям. Теж не допомогло. Почав зростати пульс. Короткотривалі приступи паніки і нарізка спогадів із життя, якого я не жив:

– з тінистого провулка виходжу на яскраве сонце, на вулицю, де ходять трамваї. Я згадав, це вулиця Дорошенка. Свідомість понижена, відчуваю тупий біль унизу живота, десь на рівні сечового міхура. Бородатий хлопчина єврейської зовнішності звертається до мене по-імені, і далі говорить по-російськи, з московським акцентом. Каже, щоб я не ходив з відкритим ротом, а йшов у магазин, допомагав мити вікна.

– я всередині магазину, підлога викладена гарним сірим кахлем. На сірих, уже іншого відтінку, ніж кахля, стінах – великі художні фотографії міста Львова. Я впізнаю майже всі місця. В інтер’єрі магазину переважають два кольори – сірий і червоний. Гарно. Легкий хміль у голові, але загалом ясність, піднесеність.

– люди, багато людей. Мені починає ставати погано, тому що я розумію, що знаю про кожну людину все, я знову бачу гладь їхньої пам’яті, знову просковзує глибина. Надто багато людей, занадто багато відчуттів, мною колотить

Кинуло в холодний піт. Протер обличчя руками. Надворі споночіло, а мені стало ще гірше. Відчуття – як при отруєнні. Трясуться м’язи на ногах, тримаюсь дуже невпевнено. Пробував подихати глибоко, як на уроці фізкультури, але стало так страшно, що присів посеред подвір’я і тільки й зміг, що видавити жалюгідне: «Мамочка!». Щось різонуло мене в животі, й на секунду в очах потемніло.

«Ну все, – похолов я. – Зараз буду відкидати копита».

Скрутило кишки, і я, ледь не всираючись, підтюпцем побіг у туалет, одночасно сміючись і розмазуючи по обличчю сльози. Ледве встиг спустити штани, присів, спостерігаючи, як віддаляється світ.

Воно наближається. Важким клубком у горло встрягло серце. Бляха, я ж умираю!

Раптово усвідомлюю, що рахунок пішов не на хвилини – на секунди. Зісудомлений кишковими спазмами, думаю: «Невже я помру так просто? Прямо в уборній, засидженій мухами? Невже я помру, випускаючи з себе струмину рідкого калу, рідкого тому, що я переїв зелених яблук, які гриз, ніскільки не підозрюючи, що наступного дня, видрискуючи їх із нутра, я ВМИРАТИМУ?» НЕВЖЕ Я ПОМРУ ПРОСТО ТАК?

Я сиджу зі спущеними штанями на очку, і вже навіть не маю сили прикрити дверку до уборної, мною теліпає в пропасниці, з тіла виливається смердюча інфекційна юха, а я не можу повірити в те, що я помираю просто так, просто так –без попереджень, без прикрас, чому мені ніхто не сказав, що я подохну в засраній уборній, із теплим лайном на сідницях, без найменшого достоїнства, чому не попередили, суки, що все скінчиться так швидко? Чому не сказали, що смерть – це так брудно, не в сяйві та славі, а серед гівна і сцяків? Чому змовчали, тату й мамо?

Холод входить у тіло. Я не можу зробити наступного вдиху. Ноги брикаються, – дайте дихнути, – я валюся на діл, тіло спазмує, не маю, чим наповнити легені, – втягую повітря, а воно паперове, – дайте дихнути, фашисти… В темряві біліють мащені вапном дерева, але я не знаходжу у них ні співчуття, ні підтримки,

ну ще хоч ковток

Розділ VI
У «Відкритому кафе». Гагарін

1

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік.

Я синію. Рухаю ротом, як та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи на шиї. Я стою мостом на потилиці та п’ятках, руки стирчать покорченими пальцями.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються по тілу, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною. Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Навіть не вдумавшись, мотаю заперечно головою. Із запізненням до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…

– Тихо-тихо, лежи, – Юра вкладує мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки. І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри.

– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось показав мені, і я впав із табуретки.

Юра усміхається.

– Де ми зараз?

– У Львові. У “Відкритому кафе”.

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Ми й перед тим курили чимало: на квадратному червоному столі стояла переповнена фільтрами попільничка. Грала спокійна музика, певне то був Стінґ. Юра мовчав. У мене в голові фонила тиша.

– Відпочинь трохи. Віднови в пам’яті послідовність подій, – порадив Гагарін. – Це тебе збере. А далі я тобі дещо покажу.

Я кивнув. Жар тіла потроху минав, я починав заспокоюватись. Нікотиновий дим мовби придавав мені форми. Я спробував заглибитись у спогади. З чого почати? Напевне, з того, яким чином я потрапив у “Відкрите”.

Як підказувала пам’ять, приїхавши того літа до Львова, я відразу досяг цілі, – а я шукав роботу. На мене чекало тепле містечко у книгарні-кафе, яка мала відкритися із дня на день. Новітній заклад зареєстрував себе як ПП «Відкрите». Його назва вмотивована була тим, що «Відкрите кафе» виявилось чи не єдиною кафешкою (а книгарнею точно єдиною), яка працювала в режимі нон-стоп.

У кафе, споміж іншого персоналу, я познайомився з Юрком, a.k.a DJ GAGARIN. Тоді ж з’явилася та дівчина, з ім’ям, прости господи, як у сні п’яного лемка. Розкажу про неї.

2

Я помітив її ще на відкритті кафе, то був початок червня 2003-го.

Послідовність моїх реакцій на побачене була наступною. Спершу – миттєве виділення її постаті з натовпу та безперечний інтерес до чогось непересічного і яскравого. Це була досить висока, струнка дівчина, одягнута у широку плісову спідницю на підтяжках та якусь легковажну маєчку. На шиї вона мала важкий разок намиста в народному стилі, яке видалося мені смішним і недоречним. Дівуля ходила поміж гостей і фільмувала все на цифрову камеру.

Раптом інтуїтивно здогадався, що насправді вона вдягнута винятковомодно (хоча раніше я до шмоток, тим більше дівчачих, надто пильно не приглядався). А тут відразу було видно, що за таким недбальством та еклектикою стоїть добре продумана стратегія – що все це якісно, і стильно, і сміливо, і зі смаком. Коротше, perfect.

Тому перша реакція – коротка мить естетичного задоволення. І якраз у цю мить дівчина глянула на мене! Я по-хамськи не відвів погляду, і їй це, здається, сподобалося. Принаймні, після того ми ще кілька разів, не змовляючись, переглядувались. А потім дівчина чомусь зашарілася, почала видурнюватись, тягати якихось подружок за рукав і фотографувати їх, ховаючись за об’єктивом. «Дурепа», – подумав роздратовано. І це була друга реакція.

Для поглинутого собою Львова презентація російської книгарні була подією майже скандальною. Московський інвестор, російський філолог із характерним прізвищем Іцкович відкрив у самому серці галицького п’ємонту – на центральній вулиці княжого міста! у двадцяти метрах від пам’ятника Шевченку! – кафе-книгарню, де збирався продавати винятково – мамочка! – російську – ой-ой-ой! – літературу – жах! – філологічного – ай! наших б’ють! – напрямку! Мамо, ховайся! Умри, Бандера! Русифікація наступає! Перша реакція львів’ян була настільки ворожою, що зовнішній лайтбокс з «шовіністською» назвою “Русская книга” у лічені години поміняли на нейтральне “Відкрите Кафе”.

Я був лише офіціантом, тому спостерігав за цими снами розуму з нерозумінням і щирим співчуттям. А, крім того, у мене було досить роботи, щоби перейматися тим, чим могли і повинні були перейматися наші молоді московські менеджери.

На відкритті у не надто велике приміщення кафе набилася хмара народу: приїхав московський власник з дружиною, кілька російських практикантів, з’явився голова російського культурного центру, прийшли російськомовні поети і теде. Разом з іншими я мотався від столів до шинквасу й назад, розносячи таці з налисниками і бокали з вином. В додачу, того дня було спекотно. У кафе зробилося душно, та й публіка виявилася такою снобською, що скоро я почав закипати. Серед обов’язків офіціанта невидимість на першому місці, а я до цього не звик.

Чомусь виходило так, що та дівчина повсякчас вискакувала у мене просто перед носом. Скрізь натикався на просковзуючий по мені погляд її карих очей.

Коли стало темніти, народ розійшовся. Ввімкнулися лампи, залунала музика. В кафе залишилася розслаблена в національному питанні львівська молодь. Ті, на кого заклад і був орієнтований – “клубні” хлопці й дівчата, молоді інтелектуали, “просунуті” ді-джеї та інший самостійно мислячий, добре заробляючий континґент. Останній момент був обов’язковим – ціни в кафе були якщо й не столичні, то вже напевне вище середніх львівських. Грала музика, пилося пиво, велися розмови. Продавці з книжкового відділу гребли неслабу касу. А вона…

Вона дратувала мене цілий вечір. Тим, як вона пхалася всюди зі своєю дорогезною фотокамерою, як вона кружляла у розкішній сукні, наче королева балу, прекрасно усвідомлюючи, який тут створює ґламур. Забув додати: її супроводжував майже ляльковий закордонний лоск. Зразу видно – звідкись приїхала. Центральна постать, тьху на неї. Навіть наш молодий московський директор, Гриша Охотін, про щось уже домовлявся із тою цяцею, записував її координати у нотатник.

Особливо дівуля вкурвила мене, коли я зауважив, як вона вішається на молодика в компанії добре одягнутих очкариків-інтелектуалів. На мене глипати перестала, зате ніжно терлася щокою до його плеча. Молодий чоловік, на якому вона зависала, сприймав її вияви уваги з добре прихованою зверхністю. Періодично він відлучався від розмови з приятелями на звучний цьом. Дівчина від цього закидувала голову і голосно сміялася, беручи свою оптику «на плече», немов якась крута майстриня фото-арту.

Я здогадався, що вона просто п’яна.

3

Знову вдалося побачити цю юнку щойно в середині вересня.

Добропорядні львів’яни (чий консерватизм межував із ксенофобією) після кількох аґресивних наїздів у наш бік залишили кафе на розтерзання підліткам (чия розкутість межувала з карним кодексом).

Нашою основною клієнтурою стали заанґажовані інтелектуально українські неформали та незаанґажовані ідеологічно російські інтеліґенти – два опозиційні табори. Перші не здатні були забезпечити кафе та книгарню постійними прибутками в силу обставин фінансово-економічних; другі, у присутності слідів життєдіяльності перших, відмовлялися ділитися власними заощадженнями з міркувань естетичних (чистоплюї довбані). Так була закладена системна помилка, яка й призвела до погибелі проекту «Русская книга». Те, що виглядало дуже файно під час відкриття, на щодень виявилось не таким прибутковим. Народ збирався там справді яскравий, проте здебільшого незаможний.

Кафе на той час – мова йде про середину вересня – працювало не тільки і не стільки яко книгарня, але і як заклад громадського харчування. Похмурі асоціації до слів «громадське харчування», які малюють в уяві образ пізньорадянських столових, нашому кафе наразі не загрожував.

За непомірними для Львова цінами тут можна було скуштувати вишукані страви.

Омлет з курагою та горіхами (за моєї пам’яті не замовляли ні разу). Карпаччо з телятини (додавало меню помпезності, але замовити його не було можливості: Гриша забув купити слайсер, а потім на прилад не вистарчало грошей). Фінська зупа з лососем (шеф-кухара Михайла її навчив готувати вчитель-фін, дивовижна страва, але її куштувало всього чотири людини, включаючи мене та нашого шефа Грицька. Мабуть, не вистарчало грошей – а шкода, всього 1,2$ у перерахунку на вічнозелені). Курка по-королівськи, Михасева улюблена страва: філе курки, підсмажене клаптиками, у соусі, та з картоплею… як згадаю, серце крається. Крученики з чорносливом – теж потрясаюча річ. А ще були клубні сендвічі, салати (особливого визнання здобув з куркою та ананасами). Були ще всякі млинці з начинкою на десерт, їх теж часто замовляли. А найбільше зі солодкого користувався популярністю французький пляцок, його пекла Надя, бойова подруга Михайла і просто світла душа.

Я на той час – говоримо вже про вересень – був переведений із помічника завгоспа у помічники бармена. Завгоспом був двометрового зросту панк на прізвисько Спайдер, мастак на всі руки. Барменом був неговіркий чоловік у димчастих окулярах на прізвисько Гагарін. Він знав багатьох львівських ді-джеїв, часом і сам давав сети на запрошення. Один із ді-джеїв-побратимів – Їжак, a.k.a DJ КОЛЮЧИЙ– згодом замінив Гагаріна за барною стійкою. Бармени змінювалися часто, як і директори. І перші, і другі створювали імідж закладу. Бармени – це видимість, обличчя для публіки, директори – це стиль, обличчя для персоналу.

На одного директора в середньому припадало по півтора-два бармена. Якщо брати в динаміці – 1,3 барменолюдини на місяць. Коли я пішов у офіціанти, виявив, що у мені поховано талант калькулятора.

Ми обладнали два зали – сірий з фотографіями, де продавались книжки, та цегляний зі столиками – кухня-бар. У кожному була своя команда людей, своя каса. Відділ з книгами працював цілодобово, і завжди за комп’ютером сидів хтось із продавців-консультантів.

Вночі кухня працювала на меншій потужності, – винятками були бурхливі ночі вікенду: тоді ще в нас було море відвідувачів, і вільні руки завжди були доречні.

Ми з Гагаріном жили тут же, при кафе – у невідреставрованому підвалі. Поперемінно нам складав компанію офіціант Данило, син Космоса (тобто Косми, старого львівського гіппі). Данило був поет і художник, а також хімік і травник. Частенько до нас у підвал заходили переночувати Данилові товариші, без роду-без імені, такі ж загалом сини космосу, як і ми з Гагаріном.

Наші з Даном біоритми (і відповідно пристосований графік змін) знаходились у протифазі – коли син космосу залягав спати, я продирав очі і виходив на зміну. Жити в такій атмосфері було радісно і, як то кажеться, в жилу. Голилися ми по черзі в кафешному туалеті, а періодично котрась із Данилових колєжанок давала можливість прийняти душ у неї дома.

4

Кілька слів про Гагаріна. Він був досконало збудований, як у фізичному значенні, так у психічному. А це важило дуже багато, навіть якщо не помічалося – чистота шкіри, ясність очей, тонкі нюанси в одягу, жестикуляція – воно все було вичищено, витравлено від зайвого: зайвого поспіху, зайвої тривожності, зайвих суджень. Людина у власному часі. Гагарін свого часу готувався стати космонавтом, звідки й прийшло його поганяло. На нього глянути – і справді, з такого тіста космонавтів якраз ліплять. Йому відмовили – занадто високий.

До нашого знайомства я вважав себе пристойним пацаном – мускулястим, змужнілим, скромним та обдарованим. Але поруч із Юрком я виглядав сопливим хлопчиком у закаканих штанцях. Мої вади громадились неприглядними шанкрами, а він був гладким і цільним. Нічого зайвого. Жодних тріщин, вм’ятин чи швів від спайок. Цілий.

Він був першою людиною, котрій я розказав про пам’ять.

5

Зі всіх працівників у кафе саме він першим кидався у вічі. Точно як закордонна фіфа з фотіком на відкритті, він володів природнім магнетизмом. І цей магнетизм так чи інакше робив його яскравішим од решти. Як я вже казав, Гагарін був напрочуд мовчазним, і деякий час у нашому колективі його сприймали неоднозначно. Але неспішний, чіткий, у своїх димчастих окулярах він за шинквасом виглядав напрочуд стильно. Юра робив свою справу – хай і робив її мовчки. Що ж, тим краще для нас.

Я теж спершу не врубався у його прикол – його приколом було мовчати. Але згодом мені сподобалось. У присутності Гагаріна відпадала потреба напрягатися сприводу безлічі дрібних, але кровососних умовностей, якими пронизане спілкування з кожною малознайомою людиною.

Це направду було дивно. Попрацювавши всього два-три дні на пару з Гагаріном, між нами встановилося приємне порозуміння. Завдяки оминанню згаданих вже вимотуючих мікроконфліктів, ми безпосередньо вийшли на спілкування рівня homo sapiens – homo sapiens.

Мені, наприклад, подобалось виходити з ним на перекур у проїзд Крива Липа: за будь-якої погоди, у будь-яку пору доби, тому що в його присутності занудний дощ на світанку раптом здавався специфічно… доречним. По-своєму неповторним.

Добре було зранку пити з ним каву – теж мовчки, від чого кожен жест ставав знаком, кожна деталь ставала особливою. Я ніколи не чув від нього слів: “звичайно”, “само собою”, “очевидно” – щоразу, коли б мали прозвучати ці слова, він мовчав, ніби давав собі час побачити, не що хто думає, а як воно є. Давав можливість унікальному залишатися унікальним.

Ми не розмовляли, тільки перезиралися – і здавалося, Гагарін саме це й говорить мені своєю позою, своїми рухами, глибоким спокійним диханням: « Будь спокійний, відпусти себе. Будь обережний, слідкуй за собою».

Поки він працював поруч, я почувався захищеним.

Тому, повторю – недаремно Гагарін став першою людиною, котра довівалась про мою феноменальну пам’ять.

Діло було увечері, чи, краще сказати, вночі. Ніч стала моєю улюбленою порою. Після опівночі притік відвідувачів у кафе зменшувався до чотирьох-п’яти чоловік, що сиділи собі тихенько за столиками, потягували пиво і багато курили. Для «Відкритого» це стало фірмовим знаком – накурене приміщення, дим, за яким мало що видно. Чомусь добре запам’яталася музика, особливо дві речі. Стінґ «Little Alien» і 5’nizza: «Я солдат… Я не спал пять лет и у меня под глазами мешки, я сам не видел, но мне так сказали…».

Це те, що грало нон-стоп. Задавало напрямок. Те, чим пахли прокурені вересневі ночі серед сплячого міста.

Десь від першої до п’ятої була найкайфовіша пора зміни – мінімум клієнтури, офіціантки біля стійки мляво фліртують з останніми відвідувачами. Сергій, охоронець з обличчям інтеліґентного бладхаунда, читає томик Ф.Іскандера. З балкону над барною стійкою видно, як хтось із продавців у книжковому відділі куняє над зошитом замовлень, а монітор комп’ютера розрізає скрінсейвер «трубопровід», а програмка медіаплеєра, поставленого на «луп», знову і знову запускає: «Я солдат, и у меня нет бошки, мне отбили ее сапогами…»

Саме в такій атмосфері ми з Гагаріном сиділи на другому поверсі, спершись спинами на перила балкону, а ноги виклавши на сірий квадратний столик. Між нами стояла табуретка, теж сіра, на табуретці стояла переповнена попільничка. Ми палили цигарка за цигаркою.

Моя зміна мала тривати до сьомої ранку, а Гагарін звільнився ще об одинадцятій. Але він нікуди не йде – куди йти, коли всі наші речі, включно зі спальниками, лежать рівнем нижче, у підвалі? Місто, вулиця по вулиці, входило у сновидіння. Я теж від’їжджав у щось подібне на сон, – світ ставав затишним і локальним, немов усе, що не попадало в поле зору, переставало існувати і виринало з небуття тільки під моїм поглядом. Люди в кафе дивним чином співнастроїлись – це вчувалось у схожій тональності, в неспішному темпі розмов, у лаконізмі розслаблених жестів. Ми були єдиним організмом, одною затишною свідомістю. Гагарін теж проживав цю тему, а можливо, то він її задавав.

Керуючись спонтанністю моменту, я слово за словом почав розказувати Гагарінові про пам’ять. Ніби спостерігав за собою зі сторони. Розповів про її чіпкість, про її об’єми, про здатність яскраво пригадувати події. Розказав навіть про те, що я називав “неземними спогадами”. Мені було важко добрати слова про те, наскільки потужно помінялось моє світовідчуття за останній час. Але Гагарін кивав так доречно, мовби цілком розумів мої складнощі. Дивно, я думав, у мені назбиралося стільки всього, що потрібно виказати іншому… насправді ж ціла історія вмістилась у п’ятнадцять хвилин.

Весь цей час Гагарін сидів мовчки, тільки кивав головою. Не можу сказати, що я розраховував на бурхливе вираження емоцій з його боку, але бодай якийсь коментар мусів послідувати!

Ніби читаючи мої думки, Гагарін сказав:

– Тут нема про що говорити. Тут треба дивитися. Хочеш поглянути?

– Куди?

– У пам’ять. Ти ніколи не пробував сприймати її не як на перепону, а як на транспорт?

– Що ти цим хочеш сказати?

Він випрямився на табуретці й попросив мене зробити так само.

– Дихай животом. Дихай часто.

Я послідував його вказівкам. Юра став і підійшов до мене ззаду, пропхавши руки мені під пахви. Він трохи потрусив моїми плечами, даючи їм розслабитись. Я відчув, як від його рук у мене входить гіпнотичне тепло.

– На рахунок три набери повітря і затримуй дихання.

Не перестаючи глибоко сапати ротом, я ледь кивнув. Голова йшла обертом.

– Один… два… три… – його руки здавили мені грудну клітину.

Наступне, що я відчув, це вибух електричної темряви.

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік. Я мов та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи потилиці.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються тілом, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною.

Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Ще не обдумавши зміст його запитання, махаю заперечно головою. І тут до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…

– Тихо-тихо, лежи, – Юра повертає мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.

І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри. Він виглядав злегка розчарованим.

– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось сказав… чи показав мені, і я впав з табуретки.

Юра усміхається, і розчарування щезає.