Текст книги "Таємне Товариство Брехунів"

Автор книги: Леся Вороніна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Розділ 7
Піщана схованка перетворюється на пастку

Коли ми дійшли до гроту, де я заховав «Запорожець», на нас уже чекав Заєць і, як завжди, усміхався, показуючи свої кумедні довгі, мов у куцохвостого, передні зуби. Між іншим, саме через цю особливу прикмету хлопець і отримав своє прізвисько. Так само, як наш чорнявий товариш із темними, мов вуглини, очима, який і справді нагадував симпатичного, заклопотаного своїми справами жука.

Мушу сказати, що своє прізвисько – Музикант, за яким мене знали усі члени ТТБ, я отримав також не випадково. Просто, коли я вперше потрапив до Таємного Товариства Боягузів, у мене з собою була скрипка. І якщо спершу я соромився свого непоказного старенького інструмента, то згодом скрипка не раз допомагала мені виплутатися з небезпечних ситуацій.

– Агов, Музиканте, прокинься! – почув я голос Жука, який, як завжди, почав командувати.

– Я не сплю, просто згадав про скрипку…

– До речі, ти її часом не захопив? – по-діловому поцікавився Заєць, який завжди вигадував якісь веселі розіграші, особливо, якщо це стосувалося небезпечних завдань, що ми отримували від ТТБ.

– Зараз, коли ми виявили в готелі «Мушля» ціле кубло агентів синьомордів, саме час згадати наші показові виступи, – додав наш винахідливий товариш і зазирнув до «Запорожця», ніби сподівався побачити там не лише мою скрипку, а ще й купу циркового реквізиту.

– Та ти що! – обурився я. – Синьоморд звалився мені мало не на голову. Добре, що я його знешкодив… – промовивши останні слова, я відчув, що зашарівся. Кахикнув і додав: – Точніше, його знешкодив не я, а… муха. Ви ж знаєте, як на блакитних жаб діють наші комахи!

– Ну, годі базікати! – наказав Жук. – Час вирушати!

Ми вже зібралися зручно розташуватися в нашому непоказному «Запорожці», але тут трапилося дрібне непорозуміння, яке призвело до непередбачених ускладнень.

Заєць сів на заднє сидіння, а Жук упевнено зайняв місце водія. Я ж спокійно стояв біля машини, чекаючи, що буде далі. Справа в тому, що наш самовпевнений товариш забув, що пульт управління часольоту реагує саме на мене – сканує відбитки моїх пальців і лише тоді починає працювати. Ми із Зайцем перезирнулися, крадькома підморгнули одне одному – в Таємному Товаристві Боягузів усі добре знали, що відчайдушний і кмітливий Жук має один недолік – він дуже любить давати розпорядження й керувати найскладнішими операціями.

– Не розумію, чому пані Соломія запрограмувала управління часольоту на твій дотик, – невдоволено пробурмотів собі під ніс Жук. – Ну, не барися, швидше сідай за кермо!

Та щойно ми з ним почали мінятися місцями, як пісок під нашими ногами ледь помітно затремтів, і не встигли ми схаменутись, як ціла піщана лавина підхопила нас і наш маленький автомобільчик, і ми полетіли у бездонне темне провалля.

– Хлопці, тримайтеся! – звідкись ізгори почувся голос Зайця.

Останнє, що я побачив перед тим, як піщана лавина остаточно поглинула нас, це те, як Заєць високо підлетів угору над вирвою, що утворилася на місці затишного гроту, де я сховав наш часоліт. Я зрозумів, що наш спритний товариш усе ж встиг увімкнути катапульту, якою були обладнані сидіння в часольоті, й вилетів із піщаної пастки. Над ним розкрився парашут, і Заєць, підхоплений попутним вітром, полетів у бік моря.

Розділ 8
ПУПС стає у пригоді

Коли я отямився, то відчув, що на зубах у мене скрипить пісок і в горлі пересохло так, що я не міг вимовити ні слова. А мені дуже треба було подати голос, щоб дізнатися, чи є десь поруч Жук. Раптом серед цілковитої темряви почулися звуки, які віддалено нагадували голос мого самовпевненого товариша:

– Музиканте, ти мене чуєш? Як ти думаєш, куди це ми провалилися? – прохрипів Жук.

Я проковтнув сухий гарячий клубок у горлі й так само ледь чутно відповів:

– Здається, з нас вирішили виготовити свіженькі мумії. Ти ж знаєш, який тепер попит на єгипетські сувеніри.

Чому саме в цю хвилину мене потягло на жарти, не знаю, але впадати у відчай я не збирався, а найкращі ліки від переляку (в цьому я не раз переконувався) – сміх!

– Я серйозно, – вже не так розгублено озвався Жук. – Якщо це пастка, яку розставили синьоморди, то нам гаплик. А якщо якась старовинна підземна печера, то в нас ще є шанс урятуватися…

– Зажди хвильку, я спробую знайти нашу машину часу. – Я почав розгрібати навколо себе пісок, що сягав мені аж до пояса, і врешті відчув під пальцями металеву поверхню нашого вірного «Запорожця». Від радості в мене скажено закалатало серце.

– Чого ти замовк? – відчувалося, що Жук ось-ось запанікує. Досі я ще ніколи не бачив свого товариша таким наляканим.

І раптом я зрозумів, що вся самовпевненість і хвалькуватість Жука – це лише маска, бажання приховати свій переляк. Ми ніби помінялися з ним місцями. Тепер командувати й вирішувати за нас обох мав я, бо з власного досвіду добре знав, як важко подолати цей липкий і невідчепний страх, коли твоє єдине бажання – тікати від небезпеки світ за очі!

– ПУПС! Він нам допоможе! – раптом вигукнув я.

– Ти що, сказився?! – визвірився на мене Жук. – Який ще пупс і звідки дитяча іграшка може з’явитися у цьому піщаному проваллі та ще й допомогти нам?

Я зареготав, хоча розумів, що час і місце для цього зовсім непідходящі.

– Ти не зрозумів, ПУПС – це Похідний Універсальний Просторовий Сканер, останній винахід пані Соломії. Зараз побачиш, як він діє.

Я дістав із кишені невеличкий плаский предмет, що зовні нагадував звичайну мобілку, і натиснув на єдину кнопку, що реагувала лише на дотик власника, тобто мене. Тієї ж миті на ПУПСІ заблимав екран, і я побачив місце, куди ми з Жуком і часольотом так безглуздо провалилися.

– Музиканте, це що – якийсь підземний музей? – вражено запитав Жук.

– Та ні, не думаю. Скоріше це схоже на старовинну усипальницю – поховання фараона. Однак я ніколи не бачив, щоб у гробницях було так багато мумій фараонів, і до того ж, щоб вони мали такий квітучий і свіжий вигляд. І ще: ці прозорі капсули, зажди, вони нагадують…

Я не встиг висловити своє божевільне припущення, бо раптом у підземеллі стало видно, як удень, і пісок, що до половини засипав нашу машинку й нас, почав витікати крізь невидимі отвори. Ми нарешті змогли підвестися й оглянути це дивне приміщення.

Розділ 9
Загадкові капсули, жук-скарабей і велетенська жаба

Ми вражено роззиралися навкруги, намагаючись зрозуміти, хто ж спорудив усі ці підземні приміщення й розмістив тут прозорі капсули, у яких завмерли гігантські людиноподібні істоти, замотані в тонку, блискучу, як фольга, тканину.

– Слухай, Музиканте, по-перше, це ніякі не мумії, бо з мумій, як ти знаєш, витягали всі нутрощі, а тоді бальзамували їх. Я бачив ті мумії по телевізору – вони схожі на висушену тараньку. А ці дядьки, запаковані, як кури гриль у блискучі кульки, видаються цілком живими й здоровими. Схоже, що вони сплять, ось лише їх сон розтягся років на сто…

– А може, й на кілька тисячоліть, – припустив я, роздивляючись вирізьблені на стінах зображення.

Я не раз бував у експедиціях разом зі своїми батьками – вони в мене археологи і досліджують культуру стародавнього Єгипту, – тому досить добре розрізняв усіх отих моторошних богів із людськими тілами й головами звірів. Їх у єгипетському пантеоні безліч. Хоча сучасні туристи найкраще знають одного – Сфінкса, міфічне чудисько з головою жінки і з лапами та тілом лева. Цей покруч мав охороняти кордони Єгипту від бога смерті Сету, який ніс із собою спопеляючий вітер.

І ось тепер я побачив велетенську скульптуру Сфінкса, вирізьблену з суцільного шматка прозорого яскраво-жовтого каменю, що ніби випромінював сонячне сяйво. Сфінкс височів у центрі найбільшої зали, де стояли прозорі капсули з тілами людей, загорнутих у сріблисті мішки.

Блискучі, мов дзеркало, стіни підземелля прикрашали зображення жука-скарабея, що штовхав перед собою сонячний диск. Недаремно ж Єгипет у ті прадавні часи називали країною Сонця, а верховних правителів, фараонів, – синами Сонця.

– Ти збираєшся приєднатися до цих рум’яних бройлерів? – почув я роздратований голос свого товариша, – здається до нього знову повернулася самовпевненість і бажання командувати. – Нам треба якомога швидше звідси вшиватися, а ти розглядаєш картинки на стінах, ніби потрапив до якогось історичного музею.

Я стріпнув головою, востаннє обвів поглядом стіни велетенської підземної зали, яку тепер мені зовсім не хотілося називати гробницею, і рушив до нашого «Запорожця», що терпляче чекав на нас, притулившись до стіни цього загадкового приміщення.

– Скоріше! Уявляєш, як хвилюється пані Соломія! Та й Заєць невідомо куди полетів на тому парашуті. Принаймні сподіваюся, що його не схопили оті двоє ворожих агентів, які вмить вирахували тебе на понтоні, коли ти, роззявивши рота, насолоджувався змаганням драйверів.

– Слухай, Жук, я ж не дістаю тебе через твої проколи… – я вже хотів нагадати про те, через кого ми провалилися в підземелля, але вчасно зрозумів, що саме завдяки моєму хвалькуватому товаришеві ми, можливо, відкрили якусь прадавню таємницю.

Тож я стріпнув головою, ми сіли до часольоту (як ви розумієте, тепер Жук уже не претендував на те, щоб керувати автомобільчиком), я увімкнув навігатор і ввів точні координати бабусиної садиби. Цього разу ми рухалися в режимі реального часу – інакше, якщо б ми перенеслися, наприклад, у сьогоднішній ранок, перемоги на змаганнях із дайвінґу, яку здобули мої друзі, а точніше, Заєць та дублер Жука, просто не було б. І цінний грошовий приз, заради якого й змагалися члени ТТБ, отримав би хтось інший.

Звісно, я не забув налаштувати наш апарат так, щоб він зробив невеличку просторову петлю, й ми по дорозі захопили Зайця. Наш товариш, напевно, все ще ширяв у струменях вітру над пустелею на парашуті, який легко можна було перетворити на дельтаплан. Саме так цю корисну річ запрограмувала моя видатна бабуся.

Наш вірний «Запорожець» затремтів, його потужні фари освітили гладеньку поверхню стіни, і останнє, що я побачив перед нашим переміщенням, було зображення велетенської блакитної жаби із синьою пикою і довжелезним язиком, яким те огидне створіння вхопило муху.

Розділ 10
Ворожі агенти вивчають моє фото

Напевно, відпочивальники розкішного курорту на узбережжі Червоного моря ще довго переповідатимуть неймовірну історію про те, як просто на їхніх очах зник дельтапланерист, який щойно летів у безхмарному небі. Адже ми буквально втягли Зайця до «Запорожця», і зробили це так швидко, що він навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.

– Ну ви даєте! – засміявся Заєць, коли вже зручно вмостився на сидінні часольота. – Знаєте, коли ви мене підібрали, я саме стежив за двома підозрілими суб’єктами на пляжі – рудоволосою жінкою з блискучим перснем у вигляді синьої жаби, яка сварилася з гладким чоловіком із дивним татуюванням. Той був одягнутий, як клоун у цирку – в ядучо-сині кумедні шортики, і мав таку ж дурнувату кислотну кепочку-бейсболку на голові. Бачили б ви їхні фізіономії, коли мій парашут-дельтаплан раптом згорнувся у маленький клуночок і впав їм до ніг. А я – упс – і просто випарувався.

– Не забудь подякувати пані Соломії – це ж вона кілька днів тому додала нову функцію своєму часольоту. Тепер, коли він рухається по землі, по воді чи по небу в режимі реального часу, то може набувати будь-якого кольору і відтінку. Тож зараз «Запорожець» просто злився з небом, і нашого хитрого автомобільчика ніхто не зауважив, – Жук знову став самим собою і взяв на себе командування нашим маленьким загоном.

– Зайцю, а що ти там казав про руду тітку з жаб’ячим перснем і гладкого дядька з татуюванням на плечі?

– А, це дуже цікава історія, – усміхнувся Заєць, показуючи «фірмові» довгі передні зуби. – Річ у тім, дорогий наш друже Климе на прізвисько Музикант, що ці двоє роздивлялися твою фотку. Ти ж знаєш, у мене напохваті завжди є потужний прилад, що наближує зображення з відстані кількох кілометрів. Я не міг помилитися – на знімку був саме ти. Так от, цікаво, звідки у них ця світлина?

– Не знаю, я їм не позував, та й побачив їх уперше тут, на понтоні, коли стежив за вашим виступом.

– А я думаю, що все дуже просто, – озвався Жук. – Під час свого першого візиту на нашу планету космічні пірати створили цілу мережу, завербувавши серед землян таємних агентів, які чекали слушної хвилини, щоб почати діяти. А тепер вони надіслали цим агентам фотографії усіх відомих їм членів ТТБ, які збереглися в їхніх архівах. Треба негайно оголошувати стан найвищої небезпеки і збирати загальну раду! Ой, що це?!

Голос Жука так несподівано змінився і затремтів, що ми із Зайцем не втрималися й зареготали.

– А це, пане командире, просто впала на дах «Запорожця» стигла абрикоса! – пояснив я наполоханому Жукові. – Ти так захопився командуванням, що й не помітив, як ми прибули на місце.

Справді, наш вірний автомобільчик стояв посеред бабусиної садиби, під старою абрикосою, на якій було повно стиглих плодів, що час від часу падали додолу. У літній кухні на великій старовинній печі стояла мідна миска, в якій варилося моє улюблене абрикосове варення, солодкі пахощі якого розливалися по всьому подвір’ю.

Картина була така мирна й спокійна, що я на якусь мить засумнівався – чи справді все, що відбулося за останні кілька годин, мені не приверзлося. Можливо, саме через це я вчасно не розповів бабусі про дивовижне підземелля, у яке ми провалилися з Жуком поблизу розкішного курорту, де відбувалися змагання з фрідайвінґу.

Тоді я не уявляв, до яких страшних наслідків це призведе у майбутньому. А ще я не замислився над тим, чому й мій хвалькуватий товариш Жук, який раз у раз виявляв ознаки переляку, вирішив промовчати й нічого не сказав про знайдені нами дивні капсули з рум’яними «муміями».

Розділ 11
Синьоморд розв’язує язика

– Ну, нарешті! – почувся голос бабусі Солі, але тепер перед нами стояла не старенька лагідна пенсіонерка, а зосереджена ділова жінка, яка готувалася до складної й небезпечної роботи. – У нас багато справ, і боюся, що цього разу спекатися синьомордів буде набагато важче. Ви пам’ятаєте: коли вони прислали свій перший десант, я винайшла антидот від вірусу страху, а самих прибульців знешкодила за допомогою квітів, які впливали на їхню агресивність. Тобто перетворила хижаків на миролюбних істот, не здатних скривдити навіть муху…

Промовивши останні слова, пані Соломія ледь усміхнулася, а ми з хлопцями зареготали. Адже мухи, метелики й комарі були тією головною здобиччю, заради якої ці потвори ладні були на все.

– Пані Соломіє, а може, ви знову застосуєте оті квіти, за допомогою яких перепрограмували синьомордів під час минулого нападу? – запитав Заєць.

– Та ні, цього разу мої рослини безсилі. Я зробила деякі аналізи нашому синьомордові й виявила, що ці хитрі й небезпечні істоти виробили стійкий імунітет проти моїх квітів. Тож треба шукати інші рішення. І робити це слід якомога швидше. На них діють тільки наші комахи – ось бачите, цей синьоморд повністю відключився і проспить ще години зо дві.

– А ти змогла щось вивідати у нашого непроханого гостя? – я поглянув у бік клумби, куди приземлився синьоморд, і побачив, що хижак спокійнісінько хропе, розкинувши лапи й облизуючись довгим язиком. Мій улюблений гамак, яким ми зв’язали синьомордівського розвідника, був розірваний на клапті – блакитна потвора уві сні весь час плямкала, ласо облизувалася й дриґала пазуристими лапами, ніби намагаючись когось упіймати.

– Був єдиний спосіб змусити цього запеклого хижака заговорити. І ви, певно, здогадуєтеся, який…

Бабуся перевела погляд на дивний предмет – він звисав із гілки старої груші-лимонки, що росла поблизу квітника, на який так невдало приземлився розвідник синьомордів. Щиро кажучи, я не зрозумів, що то за блискуча стрічка повільно розгойдується на вітрі.

– Напевно, можна було б назвати цей предмет секретною хімічною зброєю проти блакитних жаб.

– Невже, поки я літав по хлопців, ти винайшла якийсь новий засіб, який знешкоджує синьомордів?

– Зраджу вам таємницю: у себе на горищі я зберігаю багато потрібних речей, серед яких знайшла і цю просту, але дієву зброю, за допомогою якої люди з давніх давен полювали на мух. Хоча ти, Климе, часто мене критикуєш за те, що я не хочу викидати, як ти кажеш, старий мотлох. Так от – це звичайнісінька мухоловка. Стрічка, намащена спеціальним неймовірно липким розчином, який полюбляють мухи. Мушу зізнатися, що винайшла цю корисну й потрібну річ не я, але діє вона бездоганно. Ось погляньте, скільки мух уже назавжди зав’язли в пастці, і скільки ще літає навколо солодкої стрічки…

– То ти хочеш сказати, що синьоморд злив інформацію в обмін на мух?

– Авжеж, мені навіть не довелося його довго переконувати. Я була змушена діяти за принципом бартеру. За кожну муху він розголошував чергову синьомордівську таємницю. Так що план захоплення Землі я знаю до найменших подробиць.

Розділ 12
Пані Соломія оголошує операцію «Антижаб-2»

– Та це ж класно! – зрадів Заєць. – Хоча мене дивує, як ви змогли зрозуміти мову синьоморда? Адже вона нагадує звук автомобільної сигналізації, скрегіт заліза й сюрчання міліцейського свистка, і досі лише єдина людина в світі – Музикант міг розібратися в тому, про що думають ці космічні монстри.

– А мені й не потрібно було розуміти їхню мову. Цього разу синьоморди ретельно підготувалися до захоплення нашої планети, тож кожен із них має універсального перекладача – крихітний прилад, вмонтований у них під носом… Ось послухайте.

Бабуся швидко нахилилася, підняла із землі тонку лозинку й полоскотала нею під носом у синьоморда.

– Я буду верховним правителем цієї відсталої планети, яка постачатиме комах високорозвиненій цивілізації блакитних жаб! – почули ми противний голос велетенської блакитної жаби, яка хрипко заговорила крізь сон, голосно підсвистуючи й цмокаючи в кінці кожного слова.

– Нічого собі! – ця синьопика потвора знає українську мову! – вражено зойкнув Заєць.

– І не лише українську, – завважила бабуся. – Використовуючи універсальний перекладач, космічні хижаки можуть спілкуватися будь-якою з відомих на Землі мов, включно з міжнародною мовою есперанто! їм же треба було підготувати до заключної операції із захоплення нашої планети своїх вірних агентів!

– Мені здається, що цей пузатий завойовник проспить без задніх лап ще не одну годину. Адже він зжер кілька десятків мух? – запитав я у бабусі, яка накривала балакучого синьоморда рядниною, щоб його не було видно з вулиці.

– Так, він перебуватиме у комашиному трансі аж до ранку. А ось решта прибульців готові до висадки. Я весь час стежила за їхнім бойовим кораблем. На жаль, крім мене, його на Землі ніхто не може побачити – синьоморди оточили свій космічний апарат потужним екраном, який робить його цілком невловимим для сучасної техніки. Отже, ми можемо розраховувати лише на власні сили. Я оголошую стан найвищої небезпеки і збираю загальну раду! Ми розпочинаємо операцію «Антижаб-2»!

– Пані Соломіє, я саме це хотів запропонувати і нещодавно говорив про це хлопцям! – гордо промовив Жук і зверхньо глянув на нас із Зайцем.

Та бабуся, яка тепер зовсім не нагадувала лагідну стару жінку, а рухалася й говорила швидко і владно, лише ковзнула поглядом по обличчю Жука, і той умить втратив свій зарозумілий вигляд і слухняно пішов слідом за пані Соломією в бік старенького непоказного будиночка з побіленими стінами й солом’яною стріхою.

– Майте на увазі: користуватися технічними приладами не можна. Синьоморди миттєво перехоплюють будь-які сигнали. Ну що ж, доведеться вдатися до хитрощів. Климе, ти добре знайомий із метеликовою поштою. Пам’ятаєш, саме метелик приніс тобі інструкції під час нашої першої антижаб’ячої операції? Зараз ми спорядимо метеликів-листонош за різними адресами. Вони ніколи не помиляються – в них закладено генетичну програму точного орієнтування на місцевості. Тобі допоможе Заєць. І запам’ятайте: жодних розмов по мобілках, тоді синьоморди ні про що не зможуть здогадатися!

– А що робити мені? – трохи ображено запитав Жук.

– Для тебе у мене буде спеціальне завдання. Ти стерегтимеш розвідника синьомордів і при перших же ознаках пробудження годуватимеш його мухами.

Я був певен, що зараз Жук обуриться і почне вимагати, щоб йому дали якесь відповідальніше завдання. Але мій хвалькуватий товариш на диво легко згодився виконувати це принизливе доручення. Він вдоволено усміхнувся і зверхньо позирнув на нас із Зайцем. Ми вже хотіли йти, аж раптом Жук стріпнув головою, ніби відганяючи від себе погані думки, й простягнув мені на прощання руку. Я з радістю потис його долоню, але тут-таки відчув, що моя долоня прилипла до чогось в’язкого й противного. Я ледве висмикнув свою руку й почав витирати її об джинси.

– Ти що, сказився? – обурено запитав я у Жука, який зловтішно шкірився й обережно відліплював від своєї руки якусь прозору плівочку.

– А це на згадку про нашу вірну дружбу – я збираю відбитки дружніх долонь! – зареготав Жук і пішов до бабусиної хати, наспівуючи дурнувату пісеньку: «Харашо! Всьо будєт харашо, я ето знаю!»

Заєць покрутив біля скроні пальцем, я знизав плечима, і ми поспішили виконувати бабусине завдання. Ми й не підозрювали, чим пізніше обернеться ця безглузда, як нам тоді здавалося, витівка нашого друга…