Текст книги "Таємне Товариство Брехунів"

Автор книги: Леся Вороніна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Розділ 25
Ми вирушаємо у віртуальну експедицію

Усе, що відбувалося тієї шаленої ночі, я згодом згадував, як фантастичний багатосерійний сон. Мені часом сняться такі дивовижні сни. Наприклад, першої ночі я уві сні потрапляю на іншу планету, знайомлюся з місцевими мешканцями – кмітливими летючими мурашками. Ми разом мандруємо їхніми височенними будинками-термітниками, змагаємося з хитрющими співочими тарганами, які будь-що хочуть захопити мурашині оселі. І ось у найцікавішому місці мене будить пронизливий сигнал мобілки – це невблаганний будильник дурним голосом горлає: «Кукуріку!!!». Мені стає страшенно прикро, я не знаю, чим закінчиться ця пригода, але вже наступної ночі я бачу другу серію, потім третю, четверту – і так аж до закінчення мого нічного трилеру!

– Приготуйтеся! – почув я владний голос президента ТТБ пані Соломії, яка стояла біля карти-вітрини, на якій чітко було видно безкраю піщану пустелю і піраміду з усіченою верхівкою. – Зараз я вийду на зв’язок із нашими помічниками. Тепер лише від них залежить успіх операції «Антижаб-2»!

Завдяки кільком камерам, розставленим у різних частинах піраміди, я міг добре роздивитися своїх батьків. Вони саме натрапили на якийсь старовинний предмет – невеличку фігурку кицьки з людською головою, і ретельно обмітали її спеціальними щіточками.

З усього було видно, що екстрений виклик заскочив їх зненацька, адже на зв’язок вони звикли виходити в чітко визначений час.

– Я не маю часу обговорювати всі деталі нинішньої операції, – бабуся навіть не привіталася з моїми розгубленими татом і мамою. – Важливо лише одне: зараз від вашого досвіду й сміливості залежить надзвичайно багато. Нам стало відомо про підземний хід, що веде від вашої піраміди прямісінько до таємного поховання фараонів, де тепер перебуває десант синьомордів разом зі своїми агентами та колишнім членом ТТБ Жуком.

– Як це сталося?! – зойкнула мама. – Вони захопили Жука в полон?

– Та ні, все навпаки – Жук сам доправив їх туди, підступом заволодівши моїм часольотом. Мені боляче це говорити, але Жук – зрадник…

Бабуся коротко переказала мою розповідь про підземелля, де стояли капсули з людьми-велетнями, які, скоріш за все, перебували в анабіозі – спали вже не знати скільки років чи тисячоліть. А коли батьки почули про велику скульптуру сфінкса, яку я помітив посеред підземної зали, то не могли втриматися від здивованих вигуків:

– Це просто неможливо, – промовив тато.

– Дослідники давньоєгипетської історії натрапляли на поодинокі згадки про Сонячного Сфінкса, але все це вважали звичайними вигадками… – підтримала його мама.

– Ну що ж, виходить, вам випала нагода перевірити, вигадка це чи правда, – промовила бабуся. – Але прошу пам’ятати, що зараз ваше головне завдання – знешкодити синьомордів та їхніх помічників. А те, що їм допомагає Жук, ще більше ускладнює ситуацію. Адже він знає багато секретів ТТБ і може передбачити наші дії.

– Усе зрозуміло. Треба діяти негайно, – сказав тато, а мама швидко зібрала в наплічник необхідні речі: потужні галогенові ліхтарики, стінолази-присоски, лазерний діркокрут і такий же, як у мене, ПУПС – Похідний Універсальний Просторовий Сканер.

За кілька хвилин мої батьки вже були готові вирушити в небезпечну подорож до таємної усипальниці. Вони надягли на голови потужні ліхтарики на широких гумках, щоб освітлювати вузенький підземний коридор. А завдяки відеокамерам, вмонтованим в оправах захисних окулярів, якими тато й мама захищали очі, ми могли стати якщо не учасниками, то свідками цієї небезпечної експедиції.

Розділ 26
Сонячний Сфінкс існує!

Тато йшов попереду, мама за ним, коридор був вузький – у ньому, схилившись, ледве могла пройти одна-єдина людина. А я, затамувавши подих, стежив за тим, як вони впритул наблизилися до глухої стіни, і тато приклав ПУПС до піщаної поверхні.

– Перегородка, що відділяє нас від підземної зали, зовсім тонка, – пошепки доповів тато.

– Треба використати наш діркокрут, – мама швидко витягла з наплічника невеличкий прилад, схожий на звичайну іграшкову дзиґу.

Працювала ця чергова бабусина цяцька за тим самим принципом, що й справжня дзиґа. Варто було кілька разів натиснути на металевий стрижень, що запускав схований усередині механізм, як «дзиґа» починала обертатися з шаленою швидкістю, викручуючи в стіні дірку. Однією з головних переваг цього хитрого механізму було те, що працював він зовсім беззвучно. Тож коли піщана стіна, що розділяла підземний коридор і величезну залу, розсипалася, цього не помітили ні синьоморди, ні їхні агенти, ні Жук.

– Ми погасимо ліхтарики і спробуємо підійти ближче, – прошепотів тато.

Батьки по черзі переступили через купу піску, що утворилася на місці перегородки, і почали обережно просуватися до центру зали. Туди, де жовтим світлом сяяла загадкова фігура Сфінкса.

– Ви це бачили?! – вигукнув професор, підскочивши зі свого пластикового крісла. – Я не вірю власним очам! Отже, Сонячний Сфінкс існує!!! Тоді це може цілком змінити наше уявлення про Давньоєгипетську цивілізацію і причини її загибелі. Адже, за переказами, саме Сонячний Сфінкс…

– Професоре, якщо ви не заспокоїтеся і ми не почуємо якусь важливу інформацію, то, можливо, за якихось три тисячі років ваш майбутній колега буде досліджувати причини загибелі НАШОЇ цивілізації… – бабуся так суворо глянула на балакучого професора, що слова просто застрягли у нього в горлі. Поважний учений щосили смикнув свою борідку й ображено затих.

А я сидів у зручному кріслі в розкішному торгівельному центрі й не знав, що робити. Решта членів ТТБ, які так само, як і я, опинилися цієї ночі у секретному штабі Таємного Товариства Боягузів, тимчасово перейменованого на Таємне Товариство Брехунів, напружено стежили за величезним екраном, на який перетворилася вітрина дорогого салону сучасної електроніки.

Мені раптом здалося, що ми сидимо в кінотеатрі й дивимося якийсь фантастичний фільм у форматі 3D. Наприклад, нову серію «Аватару». Ось лише там чужопланетяни були беззахисні й добрі і жили у злагоді з природою, а земляни, навпаки, хотіли знищити їхній чудовий світ.

На жаль, усе, що відбувалося тепер, було не черговим кінотрилером. Моїм батькам, та й решті людства загрожувала цілком реальна смертельна небезпека. І я нічим не міг допомогти мамі й татові.

– Увага! Здається, синьоморди дають якісь інструкції своїм агентам, – сказала бабуся, і я відчув, як мої руки нервово вчепилися в поруччя пластикового крісла.

Розділ 27
Стах помічає міжчасовий коридор

Надчутливі камери, вмонтовані в захисні окуляри тата й мами, могли максимально наблизити зображення й посилити звук. З усього було видно, що банькаті монстри анітрохи не довіряють своїм прислужникам. Вони тримали на прицілі й огрядного мера, і його руду подругу, і решту поважних гостей супербалу, які виявилися агентами чужопланетян і разом із ними потрапили у пастку-клумачок.

– Хочу висловити своє спостереження, – раптом озвався біоробот Стах, який упритул наблизився до екрану й пильно вдивлявся у якусь точку на екрані. – Зверніть увагу на цей малюнок, – Стах притулив палець до екрану, і ми побачили зображення синьоморда на гладенькій, відполірованій стіні підземної зали. Час від часу малюнок ставав прозорим, і за ним відкривалася безодня, в якій вирувала ядуча блакитна субстанція.

– Це відкривається міжчасовий коридор! – заклопотано проказала бабуся. – Треба діяти негайно!

Та в цю мить заговорив головний синьоморд – найпузатіший і наймордатіший з усіх блакитних жаб, що з’юрмилися навколо Сонячного Сфінкса. Страхітливі звуки синьомордівської мови за допомогою універсального перекладача миттєво трансформувалися у мову, зрозумілу землянам.

– Усі тут присутні земляни мають довести нам, вашим повелителям, свою відданість. Ви мусите впритул наблизитися до цієї фігури, – провищав синьоморд і показав перетинчастою лапою на Сонячного Сфінкса, – здертися їй на спину і вкласти в спеціальний отвір на шиї ось цей диск.

Хижий покруч простягнув наляканому мерові плаский предмет, який випромінював таке сліпуче сяйво, що всім присутнім довелося примружити очі. Одна половина диска була кислотно-блакитного кольору, а друга – ядучо-жовтого.

– Ні-ні-ні! – заверещав мер і з жахом відсахнувся від синьої лапи, яка тримала сяючий диск. – Ви обіцяли мені повну безпеку! Ви обіцяли мені повну владу над Європою! Я вимагаю…

– Ги-ги-ги! – склепіння підземної зали наповнилося скреготом, вищанням, свистом та гарчанням – то сміявся головний синьоморд та його поплічники.

Огрядний мер вхопився за серце, втягнув голову в плечі й спробував сховатися за спину рудоволосої жінки. Та вона не хотіла виходити наперед і почала щосили відштовхувати свого недавнього спільника. За інших обставин ця нерозлучна парочка мала б доволі кумедний вигляд, але зараз мені зовсім не хотілося сміятися.

Напевно, головний синьоморд також вирішив, що треба поспішати, тож перестав реготати і заверещав ще пронизливіше:

– Якщо ви негайно не виконаєте мого наказу, вас буде ліквідовано!

– Це зроблю я! – почувся знайомий голос Жука. Жук простягнув руку і взяв у синьоморда плаский двоколірний диск.

– Запам’ятай! – гаркнув головний синьоморд. – Ти маєш вкласти диск в отвір на шиї Сонячного Сфінкса БЛАКИТНОЮ половиною!!! – гарчання ротатої потвори заповнило всю велетенську залу й відбилося від склепіння гучним відлунням. – БЛА-КИТ-НО-Ю-У-У-У!!!

Жук ствердно хитнув головою і почав зі спритністю мавпи здиратися вгору по гладенькій поверхні статуї.

– На що розраховує Жук? – схвильовано запитав Заєць, який, як і я, все ще не міг до кінця повірити у зраду нашого колишнього товариша.

– Боюся, що ми про це вже ніколи не дізнаємося, – сумно зітхнула бабуся. – Мабуть, він сподівається, що коли виконає їхнє завдання, то його помилують, та ще й дадуть йому владу над рештою землян. На жаль, історія нічого не вчить зрадників, адже закінчують вони завжди однаково – ганьбою і забуттям.

– А я б не була такою певною щодо цього хлопця, – раптом озвалася ведуча «Побрехеньки». Мені здається, що він бреше! І хоча робить це досить вправно, так, що зміг обдурити синьомордів, але деякі ознаки підтверджують мою правоту. По-перше, кутики вуст у нього опущені донизу. По-друге, він час від часу примружує очі. І по-третє, його права рука мимоволі стискається в кулак.

Розділ 28
Мама з татом вдаються до спецефектів

Президент ТТБ, видатна винахідниця пані Соломія Джура, яка водночас доводилася мені рідною бабусею, пильно глянула на чорняву телеведучу і ввічливо, але твердо відказала:

– Усе це дуже цікаво, і, мабуть, у деяких випадках ці прикмети спрацьовують, але боюся, що цього разу ви помилилися. По-перше, Жук викрав часоліт. По-друге, він переніс синьомордів до підземного саркофагу, в якому впродовж тисячоліть зберігалися прадавні таємниці. По-третє, саме в цю мить він збирається виконати наказ ватажка блакитних жаб, що може призвести до загибелі людства. А тепер пробачте, я маю зайнятися важливішими справами.

Бабуся відвернулася від ображеної зірки телеефіру і звернулася до мене:

– Климе, синьоморди про щось радяться. Ти маєш увійти з ними в телепатичний контакт, адже своїх таємниць вони не перекладатимуть на мову аборигенів, яких вони просто використають, а тоді знищать, як і обіцяли. А нам будь-що треба випередити цих космічних хижаків.

– Я готовий! Але мені потрібно бачити очі головного синьоморда.

– Гаразд, – прошепотів тато, який весь час перебував з нами в контакті, – ми з мамою спробуємо підійти зовсім близько.

Я побачив, що картинка на екрані стає все чіткішою, і врешті, коли морда блакитного монстра зовсім наблизилася, зрозумів, що батьки перебувають у небезпечній близькості до блакитних жаб.

– Тату, мамо, стережіться!

– Синку, не гай часу, – стиха промовила мама, – головний синьоморд саме дивиться в наш бік.

Я зосередився і уявив нашу першу зустріч, коли блакитний монстр гнався за мною на екскаваторі, та я зміг перехитрувати його. Тоді я зумів прочитати думки ватажка синьомордів. І враз я здригнувся, бо відчув знайомий стан і зрозумів, що вийшов на телепатичний контакт із пузатим мухощом. У моїй голові, ніби вибухнула бомба, і я відчув, що синьоморд готується до найголовнішої у своєму житті події.

«Ми заволодіємо Всесвітом! Диск – це ключ, що приведе в дію Сонячного Сфінкса, і моя влада стане безмежною! Головне, щоб ключ увійшов у шию саме блакитною половиною! Тоді влада синьомордів буде нездоланною! Мені підкориться час і простір! І ця смачна планета буде лише крихтою на моєму обідньому столі!»

– Тату, щойно Жук вилізе на спину Сфінксові й вкладе диск в отвір на його шиї, синьоморди заволодіють потужною космічною енергією і стануть непереможними. Ти можеш щось зробити?

– Не хвилюйся, у мене є ідея! Доведеться використати деякі спецефекти з арсеналу твоєї бабусі.

Відчувалося, що тато хвилюється, але він намагався жартувати, щоб підбадьорити мене і всіх членів ТТБ, які напружено стежили за розвитком подій у підземній залі.

– Климчику, зараз ти побачиш наш коронний номер, який ми виконали лише раз у часи нашої буремної юності, – додала мама.

Тато й мама скинули з плечей рюкзаки і витягли звідти… два маленькі паперові літачки. Батьки одночасно підняли вгору руки – й так запустили свої крихітні літальні апарати, що вони спіраллю закрутилися в повітрі, підлетіли аж до склепіння підземної зали і, торкнувшись її, розпалися на тисячі ледь помітних клаптиків. Ті клаптики почали падати донизу, білих цяточок ставало все більше й більше, аж весь простір величезної зали заповнила біла заметіль.

Синьоморди вимахували лапами, розганяючи білу віхолу, яка невідь звідки взялася. Гладкий мер зі своєю рудою помічницею та решта синьомордівських агентів затуляли обличчя руками. А штучний сніг все падав і падав.

– Цієї заметілі має вистачити ще на кілька хвилин. Отже, сподіваюсь, ми встигнемо, – вдоволено зауважив тато. – А ще нам допоможуть стінолази.

– Ну що, згадаємо молодість? – весело запитала мама, і мої чудові батьки, блискавичними рухами натягнувши на руки й на ноги спеціальні насадки з гумовими присосками на кінцях, почали спритно здиратися по гладенькому тулубу Сонячного Сфінкса. Так, як кілька хвилин тому це зробив Жук.

Розділ 29
Мумії перетворюються на богів

Коли мої мама з татом за допомогою стінолазів видерлися на спину велетенської міфічної істоти, висіченої з дивовижного каменю, що випромінював світло, я зрозумів, як важливо, що їхні очі були прикриті захисними окулярами. Бо наш колишній товариш Жук, який раніше за них опинився на спині Сонячного Сфінкса, ніяк не міг дістатися до шиї статуї. Він крутив головою, мружився, засліплений яскравим світлом, – але вперто, сантиметр за сантиметром, просувався вперед, міцно затиснувши в руці диск. Його відділяло від мети лише кілька кроків, коли тато закричав:

– Хлопче, схаменися!

Але Жук зробив останнє зусилля і вклав сяючий диск в отвір на шиї міфічної істоти. Та що це? На шиї Сонячного Сфінкса сяяла не блакитна, а жовта половина диска. Отже, Жук порушив наказ Головного синьоморда і перевернув ключ протилежним боком!

Тієї ж миті гігантська статуя – створіння з лев’ячим тулубом і лапами та з людською головою, – поворушилася, повільно стала на всі чотири лапи, і на її спині почали розгортатися великі прозорі крила.

Синьоморди, що стояли біля підніжжя Сонячного Сфінкса, зчинили жахливий лемент. Ватажок хижих блакитних жаб намагався давати вказівки Жукові, але той, міцно вхопився за опуклий диск, за допомогою якого щойно оживив велетенську статую, і почав повертати його то в один, то в інший бік, як кермо в автомобілі.

– Він мене слухається! – радісно вигукнув хлопець, озирнувся на моїх батьків, що припали до спини сфінкса, і, усміхнувшись, додав: – Тримайтеся міцніше, зараз ми зробимо тренувальний обліт території!

– Що ти робиш? – гукнула до Жука моя мама, але той лише махнув рукою і спрямував крилатого велетня в бік синьомордів.

Банькаті потвори почали обстрілювати Сонячного Сфінкса з бластерів, але потужні лазерні промені не завдавали йому жодної шкоди. Навпаки: дивовижна істота з тілом лева й людською головою раптом почала тихенько муркотіти, потім ця котяча пісенька стала голоснішою, аж залунала голосно-голосно, заповнюючи всі найменші щілини старовинної гробниці.

– Погляньте, від цієї потужної звукової вібрації почали розколюватися й падати донизу прозорі капсули! – промовив вражений професор, що невідривно стежив за подіями в підземеллі на велетенському екрані.

Саме в цю мить пісня-муркотіння перейшла в інфразвук, що здер із таємничих постатей сріблисті шати!

– Ви бачите – вони оживають! – вигукнув професор, показуючи на істот, які ще хвилину тому непорушно височіли в прозорих капсулах. – А що це вони натягають собі на голови? – старенький учений був такий приголомшений, що втратив дар мови.

І справді було від чого заніміти – мумії надягай собі на голови чудернацькі маски, що зображували богів давнього Єгипту! Саме тих, про яких нам розповідав старий балакучий професор.

– Я не вірю своїм очам! – вигукнув учений. – Та це ж Тот, Сахмет, Анубіс, Бастет, Бес і Гор… Вони ожили! – дідусь щосили смикнув себе за бороду, ніби хотів переконатися, що все це не сон.

А я разом зі своїми побратимами з ТТБ, мов заворожений, дивився на те, як дивовижні звіроголові істоти зіскочили з кам’яних п’єдесталів, на яких простояли, завмерши, кілька тисячоліть, і посунули до натовпу синьомордів. Анубіс – бог царства мертвих з вовчою головою – змахнув списом, Сахмет – богиня війни з головою левиці – грізно загарчала, Бастет – богиня любові з котячою головою – ошкірилася й засичала, а Гор – бог Неба і Сонця з головою сокола – пропікав синьомордів палаючими очима, з яких вилітали сліпучі блискавки. Решта богів-велетнів вишикувалися в один ряд і почали заганяти синьомордів у глухий кут.

Блакитні жаби відступали все далі й далі – в той куток зали, де на стіні синім полум’ям пульсувала безодня, відкриваючи часовий коридор. Що ближче до сліпучої безодні підходили синьоморди, то більшим ставав отвір у стіні.

Аж урешті якась невидима сила підхопила першого прибульця і затягла його у шалений вир. За ним у вирву в стіні почали один за одним провалюватися й інші любителі земних комах. Останнім у часовій прірві, смішно дриґаючи перетинчастими лапами й з останніх сил чіпляючись пазурами за підлогу і стіни, зник пузатий ватажок синьомордівського бойового десанту.

Розділ 30
Давні єгипетські боги повертаються додому

– Земляни, ми виконали своє завдання, – прогримів під склепінням велетенського підземного приміщення голос Гора. – Три тисячі років тому ми прибули на вашу планету, щоб захистити її від нашестя войовничої цивілізації квакожерів. Ці потвори нищать усе живе, що трапляється на їхньому шляху, залишаючи після себе випалену пустелю. Синьоморді космічні монстри підступом заволоділи пультом управління Сонячного Сфінкса, тож ми не могли повернутися до нашої галактики. Але ми вірили, що порятунок прийде, тому викопали цей велетенський підземний палац-бункер, щоб зберегти наші таємні знання, а самі розмістилися у спеціальних непроникних капсулах і занурилися в анабіоз… Ну що ж, тепер нам час повертатися додому.

– Заждіть! – вигукнув Жук і зробив крок назустріч Горові. – Невже ви не передасте свої знання людям?

– Людство ще не готове сприймати інформацію, яка може потрапити до рук істот, нічим не кращих від квакожерів.

Могутній бог повернув соколину голову в бік добровільних агентів синьомордів, які збилися жалюгідною купкою у найтемнішому куточку саркофагу й розгублено озиралися навсібіч. Певно, вони все ще не зрозуміли, що їхні господарі назавжди зникли в часовому вирі, й це врятувало їм життя.

Очі Гора засяяли жовтим полум’ям, і навколо мера та його поплічників утворилося вогненне коло. В якусь мить мені здалося, що зараз вогонь спопелить зрадників. Та коли сяйво згасло, ми побачили, що ці колишні VIP-персони живі й здорові, але було видно, що вони втратили весь свій гонор.

Я заворожено спостерігав за тим, як велетні з головами звірів на чолі з Гором попрямували до Сонячного Сфінкса. Гор зробив ледь помітний рух, і Сфінкс покірно ліг біля ніг свого повелителя. Один за одними прибульці з далеких світів сідали на спину крилатого лева з людською головою, аж урешті Гор осідлав Сонячного Сфінкса і поклав руки на променистий диск, що, як виявилося, і був тим пультом управління, на який посланцям космосу довелося чекати цілих три тисячі років.

Дивовижна істота розкинула крила й почала здійматися все вище й вище, спершу перетворившись на золотаву зірку, яка зникла з очей, розчинившись у безмежній темряві.

Пузатий мер, який першим отямився після смертельного переляку, почав вимагати пояснень, та його швидко заспокоїв мій тато, розтлумачивши, що всі перемовини між синьомордами та їхніми прислужниками, про всяк випадок, записані на диктофон.

Мер ущух, пошепотівся про щось зі своїми поплічниками, і вони, вилізши по металевому трапу нагору, вишикувалися в колону й понуро побрели в бік розкішного готелю «Мушля», де на них чекав теплий душ, м’яка постіль, а вранці – смачний сніданок. Звісно, якщо за все те буде чим платити. Але з усього було видно, що колишні агенти синьомордів – люди небідні, тож хвилюватися за їхній добробут було не варто.

Урешті в підземній залі залишилися тільки мої батьки і Жук. Хлопець досі мружився і ніяково поглядав на моїх маму й тата, розуміючи, що йому доведеться відповідати за свою божевільну поведінку перед президентом ТТБ.

– Може, ти спершу поясниш, що все це означає? – голос бабусі, що долинав з маленького передавача, звучав грізно й вимогливо.

Жук винувато усміхнувся, стріпнув головою і відповів:

– Пані Соломіє, ви ж самі перейменували нашу організацію в Таємне Товариство Брехунів! От я й випробував свої сили у мистецтві окозамилювання…