Текст книги "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Омару було десь пiд п'ятдесят. Я не думала, що такi блискучi сорочки, як була на ньому, хтось iще вдягає. А ще я не думала, що з таким чоловiком опинюся саме я. Добре було те, що Омар був мовчазний. Едуард – молодший, приблизно мiй однолiток. У нього було маленьке обличчя, блискучi оченята бiгали. Коли вiн щось говорив – вiн посмiхався. I менi було цiкаво, як це вдається йому одночасно? Чомусь, коли вiн щось казав, менi кортiло вимити руки. Як вiд чогось липкого. Я подивилася на Мiлу, вона вдягнулася в блакитнi джинси й чорну майку. Їй пасувало. Очима вона показувала на мiй одяг. Їй подобалося, що ми вдягненi майже однаково. В мене було враження, що це не вона мене, а я скопiювала її. Було огидно.

Столик обрала я. Менi набридло вештатися. Я подумала, якщо я їх не всадовлю за столик, ми будемо вештатися без кiнця. Вздовж цiєї дамби я бiгала щоранку й була щаслива, але вранцi для бiгання та вдень для прогулянок – це були двi абсолютно рiзнi дамби. Денна менi зовсiм не подобалася – забагато людей, забагато свiтла, замало кисню та води, навiть воду окупували, затьмарили люди. Омар мiг мовчати дуже довго, Едику було байдуже, про що молоти язиком, давно я не зустрiчала людину, яка постiйно щось говорила, але щось таке, що неможливо вiдтворити. А ще менi хотiлося попоїсти. Омар попрохав меню i втупився в нього. Едуард прасував меню нiгтиком, який був знайомий з манiкюром, вiн наче диригував назвами блюд та їхнiми цiнами. Торочив про щось незрозумiле, зокрема, про гумовi рукавички для миття посуду. Мiла копирсалася в серветках. Я терпляче чекала, поки вони визначаться, а що менi було робити? Минуло п'ятнадцять хвилин. Офiцiантка, яка завзято почала нас обслуговувати, зiв'яла на дванадцятiй хвилинi й пiшла собi.

«Мiло, ти будеш пиво?» Запитала я. «Так», – тихо вiдповiла Мiла, яка встигла зробити собi дуже гарну браслетку з блакитної серветки. Едуард дiстав iз сумки вологi серветки й почав терти свої доглянутi руки. Якийсь час я стежила за тим, як ретельно вiн дiставав пил з-пiд нiгтiв. Омар мовчав собi. «Дiвчино!» Звернулась я до офiцiантки. «Будьте ласкавi, нам – «Стелла Артуа» – два по нуль п'ять». «А може, будете щось до пива?» – натренованим голосом спитала дiвчина. «Кальмари є?» «Є анчоуси, жовтопузик та кiльця омарiв».

Я подивилася на Омара. Вiн мудро змовчав. Вiн був схожий на щось таке величне, що вiдкриває писок тiльки тодi, коли просиш його про пораду. Напевне, по ньому можна було ворожити, як по Книзi Змiн.

«Знаєте, омари в нас уже є, дякую». Нi, i зараз не вiдреагував! «Ну, оце тепер знаю. А ви знаєте, в нас не можна вечеряти своїми омарами». «А ми не будемо їх їсти». «О'кей. Але звиняйте, я буду придивлятися. То що вам принести?» «Анчоуси». Менi було шкода, що нiхто не додумався назвати продукти «едиками». Могли б так назвати, наприклад, цитрину. «Едичка». На честь Едуарда Лiмонова, але – нi. А якби назвали, тодi б ця дiвчина могла спитати: «А едичок до коньяку не бажаєте?» Я б тодi таке їй вiдповiла… «Анчоуси i все?» «ЦЕ ВСЕ??» – не вiдмовила собi в задоволеннi заверещати я до своїх спiвзастiльникiв.

«Зачекайте». Промовив Омар. «Три пива», – виник Едик. Вистрибнув грайливою рибкою з власної промови. «А анчоусiв на порцiю – нормально»? Запитав. «Едик, може, анчоусiв на порцiю i нормально, але менi, наприклад, треба подвiйна порцiя», – сказала я. «Тодi менi – грецький салат». Едик сяяв. «Яблучний сiк». Це вже Омар. Усi ми мовчали, тiльки Едик щось говорив по мобiльному телефону. Я в принципi не дуже балакуча, але то був мiй вихiдний, я мала намiр спiлкуватися з сестрою, а натомiсть отримала двох незрозумiлих чоловiкiв. Один – постiйно мовчить, iнший – несповна розуму. Я вiдчувала напруження. Мiла чухала плечi. Спочатку – лiве, потiм – праве. Було б у неї бiльше плечей – вона б перечухала всi по черзi. Едик теревенив по телефону, Омар мовчав. Чудово.

Я кахикнула. «А чим ви займаєтеся?» – спитала. Омар подивився на мене несподiвано уважно, покопирсався в барсетцi, яка нагадувала морду бульдога, i витяг вiзитiвку. На нiй було написано, що вiн – власник ресторацiї схiдної кухнi, розташованої в центрi мiста. «Це ж треба! – не витримала я. – А чого ж тодi ми тут сидимо? Ти чого нас до себе не запросив? Посидiли б, як люди, люля-кебаб, самса, кальян». Я була настiльки здивована, що покликала офiцiантку й замовила ще пива собi та Мiленi, а також каву, арахiс, фiсташки та прикопчений сир – сулугунi. Омар не вiдповiдав. Вiн знизав плечима. «В Омара кухня на цiнувальникiв саме схiдної кухнi, вiн нiкому не нав'язує свої смаки». Сказав менi Едик, вiн уже скiнчив розмовляти по мобiлцi. «А ти – цiнувальник?» Поцiкавилася я. Едик зареготав. Менi було сумно. Я замовила ще пива. Менi неважко напитися, як будь-якiй людинi, хто зазвичай не зловживає спиртним, хоча чому, власне, зловживає, хто це сказав? Людина спиртним насолоджується. Або використовує його. Я подумала, що зараз натовчу пику Едику. Встромлю йому в очi анчоусiв, що вiн тодi теревенитиме?

«Може, i в тебе є ресторацiя?» Запитала в Едика. Той знову протер руки вологими серветками. Потiм узяв серветку й почав терти краєчок свого бокала. Потiм схопив i почав терти бокал Мiлени. «Нi, я – хiрург». I тут мене наче вразила блискавка, я згадала, хто такий Едик. «Мiлено, це той бовдур, який вигнав тебе зi свого замiського будинку в Новий рiк, тому що ти наставила вiдбитки пальцiв на його вiтражних дверних врiзах?» «Так, це вiн. Слухай, менi так приємно, що ти пам'ятаєш цю дотепну iсторiю». Мiла мала натхненний вигляд. Я не зводила очей з Едуарда. Вiн посмiхався. На його мiсцi я б не почувалася так упевнено, я можу бути брутально-невихованою з людьми, яких ненавиджу. А ще я думала, як менi примудритися насцяти в його бокал або, може, просто прополоскати там руки так, щоб вiн цього не побачив, а потiм випив цю рiдину.

Я згадувала, як вона менi телефонувала тодi. Мiла. Трохи завернуло на першу ночi, i я встигла випити келих шампанського (тiльки через повагу та за компанiю з мамою, тому що я ненавиджу цей напiй), як зателефонувала Мiлена. Розгублена, чужа. Вона була наче зламаний банкомат, повiдомляла, що не може йти, не може їсти, нiчого не може. Не знає як. I я тодi зiрвалася й поїхала в передмiстя – забирати її. Скiльки коштувало менi таксi в новорiчну нiч? О, це пусте. Скiльки коштували мої сльози, коли я побачила це створiння, яке було подiбне на снiговика на узбiччi. Я б його застрелила, цю наволоч. Едуард. Чого вiн запросив мою нечупару Мiлу в свiй охайний будиночок? На що вiн сподiвався? На те, що вона стерилiзує себе на цю новорiчну нiч? Або на все подальше спiльне життя пiд одним дахом? Яке право вiн мав вигнати її надвiр тої казкової ночi, її, Мiлку, яка до двадцяти рокiв вiрила в дiдуся Мороза? Вбити.

Замiсть убивства я спокiйно допила своє пиво i з'їла все, що залишилося в тарiлках. Знищила недоїдки. «Я пiду». Сказала я. Пiд моїм поглядом Мiла закрилася, як денна квiтка надвечiр. «Заходьте при нагодi до мене в ресторацiю». Урочисто промовив до мене Омар. Вiн заслiпив мене металокерамiкою, наче сонцем. «Слухайте, панночко-Ганночко, було великим задоволенням нарештi познайомитися з вами. Треба частiше бачитися!» – джеркотiв Едуард.

Мiла задзвонила менi ввечерi. «Привiт. Дякую тобi за… Як тобi Омар та мiй Едик?» Я думала, чи гострiше їй вiдповiсти, чи нiчого не вiдповiдати, а просто заслати на хер? Якби в мене не було Андрiя, я б поводилися, як завжди – безцеремонно. Сказала б Мiлi, що вона непристосована до життя iстота, позбавлена можливостi думати ще з дитинства, що вона обирає чоловiкiв, поруч з якими я б не пiшла виносити навiть смiття, що кращого екземпляра на вiдстрiл, нiж Едик, не iснує… Але зараз я наче побачила, як Мiла сховалась у власнi плечi, тому я була шляхетною, Андрiй облагородив мене м'якiстю. Я була поблажливою. «Я думаю, Мiло, що ти – доросла дiвчина i сама здатна обирати собi знайомих». Тiльки це й вiдповiла. «А вони тобi не телефонували?» «Хто?» Я встигла подумати про господарiв, якi здають Мiлi хату, про податкових полiцiянтiв, про сусiдiв, яких Мiла перiодично затоплювала, але аж нiяк не про…

«Омар та Едик. Менi здалося, що вони тобi хотiли зателефонувати. То вони не телефонували, нiчого не питали про мене?» Я мовчала. «Розумiєш, я почала думати, а чи кохаю я Едика? I не змогла собi нiчого вiдповiсти. Уявляєш, зовсiм нiчого? Так дивно, я завжди наодинцi з собою була такою вiдвертою. Тодi я випадково познайомилася з Омаром. Вiн такий надiйний, ти не вважаєш? Вiн менi здається саме таким, але для впевненостi менi конче необхiдно було комусь його показати. Таким людям, що розбираються в людях. А в людях серед усiх моїх приятелiв розбираєшся ти та Едик… От я i… Вiн вiдмовився зi мною говорити про Омара, а що скажеш ти?» «Ну, вiн дуже стриманий». Так вiдповiла я. I поклала слухавку. I пiшла вкладатися спати. Завтра я буду точно знати, як звуть Андрiя. Обов'язково буду це знати. Знати – або вмерти. Тiльки так.

хii)

Зранку болiла голова. Нестерпно. Але я все одно посмiхалась i гладила її. Я не спала всю нiч, крокувала по кiмнатi, навiть розбудила маму. Розповiла їй про нього. Так важко нести це повне вiдро i не розхлюпати. Ми з мамою рiдко були вiдвертими одна з одною, нiколи не були подругами, вона зазвичай розповiдала менi щось про свою роботу, а я слухала i думала, коли вона залишить мене наодинцi з самотнiстю. Нiколи про особисте. Вона не розповiдала менi, як це – жити без батька, я нiчого не знала про її особисте життя нi до шлюбу, нi протягом шлюбу, нi – потiм. Яка вона була дiвчиною – моя мати – я не знала, менi було нецiкаво. Так само я не розповiдала їй про свої особистi здобутки, але саме тому, що їй це було цiкаво. Я завжди була невпевнена у своїх стосунках, у своїх чоловiках, у своїх почуттях, тому боялася дiлитися з кимось, менi здавалося, що чим частiше я буду про це говорити, тим скорiше вони розтануть, розчиняться в моїх сумнiвах. Мама завжди мене дратувала своєю допитливiстю. Коли йшлося про особисте життя, мама перетворювалася на професiйну нишпорку.

А зараз я насмiлилася розповiсти їй про зовсiм незнайомого чоловiка, який пiдкорив мене своїм поглядом крiзь фiранку. «Вiн дорослий?» Розпитувала мати. «Не дитина». Фиркнула я. «Чи таке буває? Скажи менi, чи буває кохання з першого погляду крiзь фiранку?» «Мабуть, буває. Як би там не було, менi подобається колiр твого обличчя, Ганю». Менi стало смiшно, давно я не почувалася настiльки щасливою, наче на очах життя моє наповнювалося сенсом, як гумовий човник, схожий на нiкудишнє ганчiр'я, перетворювався на справжнiй човен за допомогою натискання на звичайну «жабку». Я думала, як дотепно буде розповiдати нашим з ним дiтям iсторiю знайомства. Коли вони мене спитають, мамо, як ви познайомилися з батьком, я вiдповiм, що ми обидва просто обожнювали ранки. А потiм ми з ним, постiйно перебиваючи одне одного, розповiли б їм про те, як я бiгала, i як вiн стежив за мною з вiкна. I дiтям вiдразу закортить бiгати з нами, так ми будемо бiгати вже спочатку втрьох, потiм – учотирьох, а згодом, може, i вп'ятьох? Як пiде…

Спочатку я нiчого не зрозумiла, тому що дивилася на його вiкно. Потiм бiль у ногах, на мене наїхали дiти на роликах, невiдомо звiдки вони з'явилися, дiти не катаються вранцi. Я щось крикнула їм жартома. «Гей, слони на колiщатках, пильнуйте!» I знову дивилася на його вiкно. Аж вони знову повернули й почали наближатися до мене, за ними ще дiти – вже на скейтбордах, тодi я закричала, i ще хтось волав: «Звертайте, куди ви прямуєте, дiти?» Я побачила очi, їхнi очi, порожнi, шаленi, вони летiли прямо на мене, а в мене не було нiякого безпечного вiдступу. Я крутила шиєю, поштовх, знову поштовх, ноги перетворилися на палицi. Останнє, що я пам'ятаю, це – бiль та свiй крик, який поглинала безодня, потiм дамба, що неухильно наближалася. П'ятдесят або двадцять п'ять метрiв – немає нiякої рiзницi, коли в тебе вибухають вуха. I бетонна плита, яка от-от стане подушкою для твого обличчя. Нi-i-i-i-i-i-i-i-i-i.

Так дивно, я був на роботi, але почув. Я тiшився з того, що знав: завтра буде той ранок, який я не зустрiну, бо знаходитимуся в цупких обiймах здорового сну. Нарештi все це скiнчиться. Цiкаво, що там? Хтось допомагає їй пiдвестися, каже, ох, уже цi пiдлiтки, замiсть того, щоб збиратися до школи, вони влаштовують естафети на набережнiй. Роликовi перегони. Вона, переконаний, скиглить трохи. Через розбитi колiна, чи що? Нiколи не падала? Ну, то пiде на користь, дiвчинко, всi люди колись падають, нiчого страшного. Треба бути уважнiшою та обирати для ранкових прогулянок бiльш спокiйнi та безпечнi мiсця. Такий от рецепт. Бувай здорова.

Що це в обличчя? Пити. Свiтло. В обличчя. Що це б'є в обличчя? Пити. Приберiть. Свiтло. Губи. Де губи? Сухо. Сушить. Води. Немає голови. Немає голови. Немає. Як я думаю? Чим? Де голова? Води! Пити. Я бiльше не можу. Приберiть свiтло! Не можу. Тiнь. Багато. Чиї? Де? Чому? Руки. Маски. Кати? Що? Як? Пити. Сухо. Ковдру. Трусить. Ковдру. Пити.

Це ж треба. Падають люди, наче зiрки, тiльки встигай замовляти бажання. Власна необережнiсть. Одна злетiла з ескалатора, а треба, люба моя, висиплятися й за поручень триматися, як тобi говорить тьотя. Iнша злетiла з дамби. Самогубця, чи що? Дуже романтично. Черепи не витримують, тонкi в жiнок черепи. Чиясь мати ридає. Чого ж ви зараз плачете, мамо? Треба було дивитися за донькою, чого ж вона в тебе нi сiло нi впало – шугонула з дамби? Впала. Штовхнули. Угу. Всi так говорять. Попросив, щоб її десь подiли, не можу цього бачити, дратує. «Андрiю Iвановичу, ви мене пам'ятаєте? Ви мене оперували». Каже крiзь сльози. Як вони швидко дiзнаються нашi iмена та по батьковi, цi нав'язливi родичi. «Я так вам вдячна за те, що ви поставили мене на ноги, благаю, врятуйте мою донечку, чому це сталося з нею, навiщо, вона така молода, така хороша дiвчинка». I знову окремi лiтери гуркочуть камiнцями серед водограю слiз. Чому всi батьки думають, що травмувати можна лише поганих дiточок? Хто-небудь, заберiть звiдси цю жiночку. Хай посидить там, у холi.

Тепер усе просто. Чистi руки, прозорий погляд. Що в нас? Кепсько, але впораємося. Всi iнструменти в порядку, втiм, у мене завжди порядок. Три години копирсання в чужому мозку. Кажуть, що в жiнок його немає, а в чому тодi я порпався? «Не забувайте стежити за потом, не за її, чорти вас забирай, за моїм! З лобу витрiть. Дякую». Скiльки? Чотири години? Ого. Хтось пройшовся долонею по плечу. «Старий, ти – генiй».

Тепер вiдпочити. Знову вона. Каже, що я її оперував, цiлком можливо, я не запам'ятовую облич матерiалу. Спокiй, усiм зараз потрiбний спокiй. Треба перепочити. Їй, вам, менi. Нiяких хвилювань. Зараз до неї не можна, поки що вам туди не можна, нiкому не можна, розумiєте людську мову? Не хвилюйтеся, ще раз вам кажу, все нормально, за нею доглядатимуть. За хвилин тридцять можете пiдiйти до мене, тодi я все розповiм, так. Тiльки не треба нервувати, по-перше, я цього не люблю, по-друге, це не корисно. Ще на одну операцiю – подивитися, що там i як. Утомився, але нiчого. Завтра вранцi завалюся спати – тiльки мене увi снi й бачили, еге.

«Сiдайте. Пiдсуньте стiлець ближче, я захрипнув, важко говорити голосно. Ну, що я вам можу сказати, небезпеки вже немає. Жити вона буде. Та не треба менi дякувати, жiночко, не треба. Зарано дякувати. Жити – це ще не все, тому що про наслiдки я вам сказати зараз не можу. Коли вона отямиться, чи буде вона щось пам'ятати, бачити, усвiдомлювати – поки я нiчого не можу сказати. Ось так. Не треба дякувати, це – моя робота. У вас є робота? От, якщо є робота, треба робити її якiсно. Закрили тему. Як це трапилося, ви знаєте? Дуже небезпечна травма, не уявляю собi, як це можна впасти, щоб таке собi заподiяти. Пiдлiтки зiштовхнули? Де це було? Так. Днiпровська затока на Оболонi… на Оболонi, так. I що вона, там бiгає, кажете? Кожного ранку. Ах, спорт вона любить… Зрозумiло. Та нi, нiчого! НIЧОГО! Я ВАМ КАЖУ. Що ви кажете? Нi, менi не погано. НI! Нормально менi. Я просто не мiг виспатися тривалий час, але… Господи… Що? Я не вию, це вам мариться. Йдiть, вiдпочивайте, та ЙДIТЬ УЖЕ!!!!!»

«Нi, я не хочу води. Нi, я вам сказав, не треба ВОДИ! Що ви тут робите взагалi? Дайте менi спокiй. Вам слiд iти. Я ж вам сказав – геть! ГЕТЬ! Нi. Я не нервуюся. Чого б менi нервуватися, га? Все минеться, i це – минеться, так. Що зi мною? Нiчого. Нiчого такого зi мною, це не зi мною що, а з вашою донькою. ДОНЬКОЮ! Сестро, янголи, ви де? Чого тут стороннi люди, можете менi ПОЯСНИТИ?? Менi немає нiякого дiла, чи запрошував я цю жiнку, чи нi! В мене є право на перепочинок, правда, кицю? То й ЗАБЕРИ ЦЮ БАБУ ВIД МЕНЕ!!! Я не кричу, кицю, я не кричу, тобi ЗДАЄТЬСЯ ЦЕ! Я – ЦIЛКОМ СПОКIЙНА ТА ВРIВНОВАЖЕНА ЛЮДИНА, КОЖНОГО РОКУ ПРОХОДЖУ МЕДИЧНИЙ ОГЛЯД, У ТОМУ ЧИСЛI У ПСИХIАТРА, ВТОРОПАЛИ ВИ ВСI?? Покиньте мене усi ви. Я не кричу, менi не зле. Приберiть цi склянки. Хочу спокою, хочу тiльки спокою, а ж хотiв тiльки спокою, чи не так? Я не кричу. Цього не може бути. Всього цього не може бути, але є. Чому? ЧОМУ???»

«Хай, Ена. Ти коли-небудь замислювалася над тим, як ми живемо? Коли ми вкладаємося спати, й коли пiдводимося, i чому саме тодi? Чим керується людина? Свiтлом i темрявою? Її орiєнтири – ранок та нiч. Але ж – ранок i нiч – убивцi, ранок убиває нiч, а нiч убиває ранок, а що ж роблять люди? Люди живуть за розкладом цих убивць. Щоранку, щоночi. Людина, що чула крик. Аят? Колiр того, хто послизнувся в повiтрi, який вiн? Вiн губиться… Але вже зараз вiн шурхотить зеленими травами, огортає кожну стеблину, вбирає в себе зеленi кольори, кольори життя, яке, в принципi, в кожного бiле, незалежно нi вiд чого…»

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

18.06.2009

Спасибо, что скачали книгу в бесплатной электронной библиотеке Royallib.ru

Оставить отзыв о книге

Все книги автора