Текст книги "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Ксена була досвiдченою жiнкою, тому вона запросила НАТО випитикавичичаю, а потiм поiнформувала його, що в них, у мiнiстерствi оборони, секс називають «зарядив цiлу обойму – розрядив цiлу обойму». В правдивостi цього НАТО тiєї ж ночi переконався. Незважаючи на такi рiзнi погляди на секс, союз НАТО та Ксени вiдбувся i залишається рiдкiсним прикладом взаємопорозумiння. З тiєї ночi в НАТО з'явилося пiдпрiзвисько «Пiстон».

Що ж до Колобка, то навiть до армiї вiн потрапив через одну фарбовану бiлявку. «Це було єдиним способом дати їй самiй збагнути, яка вона шльондра». Насправдi Колобок дуже боявся, що хтось завагiтнiє, через що йому доведеться одружуватися. Вiн не мiг жити без присутностi фарбованих бiлявок у своєму лiжку. Може, такi смаки в нього сформувалися через те, що в дитинствi його сестра не давала йому гратися своїми ляльками, бiлими та пухнастими. А гратися дуже хотiлося. От вiн i грається, дякувати сестрi. «Слухай, Колобок. А тобi не примарювалося, що раптом ти прокинешся i усвiдомиш, що фарби для бiлявок немає?» – спитала в нього якось Ксена. «Примарювалося, – вiдповiв Колобок. – Щоб уникнути таких ситуацiй, я вивчив хiмiю». Таким був Колобкiвський пiдхiд до всього. Розумний та виважений. Щиро кажучи, я дуже радий, що товаришую з Колобком. Крiм того, що вiн – хороший друг, вiн iще й неодружений друг, якого я завжди можу поставити за приклад, коли мама та Катерина починають свої весiльнi зазiхання на мою свободу. Мiй останнiй бастiон. Друзяка Колобок. Та ще – Джордж Клунi.

А от у Будди з жiнками не склалося. Не те, щоб Будда не любив жiнок, вiн приязно ставиться до людства взагалi й до жiнок зокрема. Але Будда з тих навiжених, яких жiнки обминають. Особливо важко з ним стало, коли вiн почав стежити за предметами й аналiзувати, ким цей предмет був ранiше. Всi цi каменi та цеглини на iм'я Карл Ваганович, Маня та Агнес. Усi цi дерева, яким кидалося: «Привiт, Кирило, як ся маєш?» Усi цi собаки, яких вiн чухав за вухом: «А не треба було постiйно собачитися iз сусiдами, Ганно Митрофанiвно, тодi б, може, квiтли на лузi на радiсть закоханим». Я вже не кажу про раптовi запитання: «А як ти думаєш, Днiпро знає, що вiн зветься Днiпро? А ким вiн був, поки не став Днiпром? А може, вiн був знайомим Гоголя? Взагалi цiкаво, ким треба бути, щоб потiм тобi довiрили повiльно текти у вiчнiсть…» Спочатку жiнкам було цiкаво, тому що, погодьтеся, таке явище, як Будда, не часто побачиш, але як тiльки вони помiчали, що Будда вiтається з їхнiми трусами, погрожує сукнi чи сперечається зi шкарпетками, їм ставало трохи не по собi. «Я бiльше так не можу. Я вдягаюся й чекаю, коли власнi труси скажуть менi: "Хай, Тасю. Сьогоднi менi хотiлося б чогось нестандартного!"«Таке розповiдала Колобку його колишня подружка, яку вiн залишив з Буддою на якихось вечорницях.

Колись Будда працював хiрургом. Вiн був дуже талановитим. Одного разу, невiдомо через якi причини, вiн приклав дефiбрилятор не хворому, а собi. «Ми були очевидцями справжнього дива i наслiдкiв ранкового пияцтва», – казав професор Микита Васильович Живоглот пiсля того, як Будда опритомнiв. Професор тодi й припустити не мiг, що буде далi. А потiм сестри почали помiчати, як Будда спiлкується зi скальпелями. Та що там сестри! Коли Будда в їдальнi довiрливо схилився до мене й видав: «А ти знаєш, що Аристарх служив на флотi?», – я вiдчув деякий дискомфорт. Тому що людей з таким iм'ям я не знав. А коли Будда уточнив, що Аристархом є один зi скальпелiв, менi закортiло випити.

Якось на вечiрцi менi здалося, що Буддi сподобалася одна дiвчина. Вона була цiкавої зовнiшностi. Не дуже яскрава, але досить стильна. Синi очi, довге та пряме русяве волосся. Непоганi ноги. Принаймнi не короткi, рiвнi. Будда ж весь час витрiщався на її руки. Я теж подивився, Колобок теж. «Гарнi руки», – констатував Колобок. «Довгi пальцi», – додав я. Ми з Колобком утворювали гурт шанувальникiв довгих дiвочих пальцiв. «А ви свiдомо тримаєте так пальцi?» – раптом запитав Будда у незнайомої чарiвнопальцевої дiвчини. «Що?» – не зрозумiла вона. «Пальцi, вашi пальцi. Ви часто їх так скручуєте?» «Час вiд часу», – вiдповiла дiвчина й посмiхнулася. «А ви знаєте, що це – мудра?» «Я багато чого роблю мудро», – продовжувала посмiхатися русявка. «Мудра», – наполягав Будда. «Мудра-мудра», – пiдтвердила дiвчина. «Ви не розумiєте. Те, що ви викрутили пальцями, це – мудра. А крутять такi мудри зазвичай тi, хто страждає на манiакально-депресивний психоз». Власне, на цьому чарiвна зустрiч двох самотнiх сердець i завершилася.

З лiкарнi, як ви розумiєте, Будду звiльнили. Пiсля того, як почули, що вiн робить зауваження стерильним бинтам. Запевнення Будди, що бинти все усвiдомили й бiльше такого не повторюватиметься, остаточно переконали адмiнiстрацiю лiкарнi в тому, що вони ухвалили правильне рiшення. Зараз Будда працював на цвинтарi, причому вже й там прорiзалося певне непорозумiння мiж Буддою, який працював там молодшим адмiнiстратором (а простiше – вiдповiдав за чистоту, порядок та оформлював папери) та адмiнiстрацiєю цвинтаря. Буддi працювати подобалося, вiн мiг днями спостерiгати за тим, кого ховають, i за тим, що вiдбувається потiм. Я, власне кажучи, не хочу в це заглиблюватися й думати, чим вiн там займається на тих могилах, тому що починаю вiдчувати свiй шлунок, коли замислююся над такими речами.

Конфлiкт мiж Буддою та адмiнiстрацiєю розпалився через те, що Будда на табличцi, встромленiй у свiжу могилу, на якiй крейдою було зазначено прiзвище небiжчика та дати його народження i смертi, тiєю ж крейдою дописав наступне: «Коли звiльнитесь – термiново зайдiть до нас. Адмiнiстрацiя». Поруч теж когось ховали, i дамочка з поганими нервами, очi якої блукали в пошуках вiдносного спокою, натрапила на цей напис, прочитала його, а потiм здiйняла вереск. «Не розумiю, чого лякатися написiв, якi безпосередньо тебе не стосуються», – щиро обурювався Будда. «Як узагалi можна лякатися написiв?

Це ж не з лопатою хтось за тобою женеться», – продовжував Будда. Адмiнiстрацiя ж сподiвалася, що в дамочки не вистачить сил знайти родичiв «зайнятого» померлого й подати спiльний позов до суду. «Навiщо таке було писати?» – цiкавився Колобок. «Я домовився щодо облицювальної плитки. А де менi ще їх шукати? Вiд могили не вiдходити, чи що?» Так вiдповiдав Будда.

«То як вони всi?» – ще раз запитала Катерина, яка, поки я мандрував спогадами, домоглася свого: доскiпливого чоловiка пересадили за iнший столик. «Мабуть, у менеджера проблеми з зубами», – подумав я. «Вони… е… загалом… цiлком нормально». Взагалi, якщо ти маєш за друзiв таких людей, як Колобок, НАТО та Будда, розповiдати про їхнi справи треба дуже обережно. «Як у Колобка на особистому фронтi?» Це Катеринi дуже цiкаво. Ще б пак! «Посварився з Мариною. Сказав, що вона постiйно хоче його вранцi, а вiн чоловiк, що любить вранцi спати, а не знежирений йогурт – чудовий для снiданкiв». Я люблю небезпечнi для мене розмови з Катериною переводити на секс, тодi вона знiчується та змiнює тему. От i зараз. «Зрозумiло. А Будда що? На цвинтарi ще працює?» «А тобi що, треба про когось домовитися?» Я намагаюся зробити сумну пику. «Яка ж ти…» Злоститься Катерина. «О'кей-о'кей. Будда зараз вiдловлює людей, якi носять пакети з написом «Шамбала» та рiзними методами цi пакети в них вiдбирає«. Катерина мовчить. «Тiльки не запитуй у мене, навiщо вiн це робить, запитай у нього при нагодi сама». Кажу я. Катерина мовчить. «Звiсно, якщо тобi це цiкаво». Додаю я. «Звiсно». Вичавлює з себе Катерина.

«А як дитина НАТО?» Згадує вона. Катерину нiколи не цiкавлять розповiдi про дiтей, якщо вони не пов'язанi з нею. Я не помилюся, якщо скажу, що iм'я дитини НАТО вона не пам'ятає. «Щоб ви поздихали всi, американськi запроданцi! Наплодили тут своїх НАТ та пiднатникiв, самi в своїй державi розберемося!» – запально каже до нас сивий чолов'яга, що сидить на мiсцi доскiпливого чоловiка. Поряд iз нами з'являється менеджер з обличчям спанiєля, що не виловив качку. «Порахуйте нас», – кажу я. «Я хочу кави». Каже моя сестра. Нам пропонують «чудовий iнтимний столик». Менi дуже смiшно. Катерина незворушна. Вона каже, що такий столик мав би бути запропонований нам вiдразу, а ще каже, щоб каву принесли туди. Я починаю пiдозрювати, що їй є що менi сказати.

«А знаєш, хто до мене приходив?» Каже дiловито Катерина, яка тiльки-но перемогла краєчок пакетика з цукрозамiнювачем. Ось воно, почалося. Думаю я. Коли Катерина робить вигляд, наче буде говорити про банальнi побутовi речi, треба готуватися до найгiршого. «Хто?» Менi справдi цiкаво знати. «Аврора!» Каже Катерина, вона навiть не намагалася гратися зi мною в гру «здогадайся з трьох спроб», i це правильно, я б не здогадався i з десяти. Аврора. Я мовчу. Я чекаю. «Ну, ти що, зовсiм не здивований? Не бреши!» Катерина розраховувала на мiй подив. Не треба засмучувати жiнок. «Та ну?» – кажу я голосом людини, що виграла фальшивий мiльйон у шахрайську лотерею. «Припини це. Чому ти не здивований?». Катерина набурмосилася. Цi жiнки. Все їм не до вподоби. В головi, як i завжди, лунає пiсня про сни славетного крейсера. «Що ж тобi сниться, крейсер «Аврора», га?» Тiльки Будда може вiдповiсти на це питання.

«А чого б менi дивуватися? – питаю я. – Вона приходила лiкувати зуби?» «Полiрувати». «Полiрувати». Повторюю я. «Це не викликає подиву. Було б дивно, якби вона приходила до дантиста проповiдувати слово Боже; або привела до тебе дитину, кажучи, що ця дитина – твоя; або просто зайшла принести тобi насiннячка, щоб ти чогось перехопила до вечерi, або…» «Коли я чую, що ти iнодi говориш, я розумiю, чого з тобою не залишаються нормальнi жiнки». Каже зла Катька. «Що ж тобi сниться, крейсер «Аврора»?» «Що ти там наспiвуєш?» «Нiчого такого. Попурi». «Тобi нецiкаво?» «Цiкаво, ти що! В неї хорошi зуби?» Катерина починає тягнутися до мене, щоб уп'ястися в мою чуприну.

Зуби в неї завжди були хорошими. Бiлi, мiцнi. Вона сама була бiлою та мiцною. Аврора. Її батьки були диваками. Вони щиро сподiвалися, що виняткове iм'я Аврора, яке було дароване їхнiй дiвчинцi, народженiй у 60-ту рiчницю Великої Жовтневої Соцiалiстичної Революцiї, буде сприйматися радянськими людьми (не повiрите, але тодi вони жили повсюдно) як iм'я Богинi Вранiшньої Заграви,

а не як назва революцiйного крейсера.

Як я познайомився з Авророю? Володаркою струнких та сильних нiг, сильних стегон, сильних рук, сильного характеру, сильних та широких плiч та вузьких поглядiв на свiт? Зi стрункою фарбованою бiлявкою зi сталевими очима? В ресторанi. Ми одночасно просили рахунок. Ми однаково просили рахунок. Ми малювали в повiтрi маленькi прямокутники. I ми закохалися.

Першу половину свого життя Аврора була донькою тренера з футболу, а другу половину свого життя Аврора була пасербицею… тренера з футболу. Це були рiзнi люди. I не думайте, що я знущаюся чи жартую. Таке вже було її життя. Її мати любила брати шлюб винятково з тренерами з футболу.

Коли Аврору комусь представляли, неодмiнно шепотiли, що вона – донька того самого тренера з футболу. Нi в кого не виникало сумнiву, що тренер з футболу – це тiльки тренер київського «Динамо», i не просто тренер київського «Динамо», а славетний Валерiй Лобановський. Тому бiльшiсть людей думала, що Аврора є Авророю Валерiївною Лобановською. Хоча в неї було iнше прiзвище й по батьковi. Мати Аврори, коли та стала дорослiшати, почала її соромитися, бо хотiла здаватися молодшою за свiй вiк. Тому Аврора, коли їй виповнилося 14 рокiв, нiколи не називала матiр – мамою, завжди на iм'я; не вiдповiдала по телефону, що мами немає, а вдавала з себе її подругу, сестру чи обслугу; прибрала з оселi всi свої фотокартки, навiть дитячi. Дiвоцтво Аврори завершилося в 14 рокiв. З цього часу мати намагалася її вдягати, як дорослу жiнку, щоб нiхто не замислився над тим, чого в домi, де немає дiтей, розкиданий пiдлiтковий одяг. Аврора почала вдягатися, як чоловiк. З часом вона вже не бачила ознак свого iснування в їхнiй квартирi. Аврори тут не було.

Усе своє життя вона мала матiр за обмежену кретинку, яка передала їй свої недолугi мiзки. Аврора вважала, що в неї немає матерi, обох же своїх батькiв обожнювала. Та все ж, коли вони ставили перед нею неприємнi запитання, вона крила їх матом.

Дитя спортивних майданчикiв. Нiкого з батькiв це не бентежило.

Вона нiколи не говорила: «закрий рота», вона говорила: «прикрий…бальник».

Аврора була богинею в розгадуваннi спортивних кросвордiв, особливо пов'язаних iз футбольною темою. Вона безпомилково могла назвати, яким був рахунок матчу «Лiверпуль-Барселона» в будь-якому роцi; хто забив голи; скiльки рокiв Пеле; з ким брав шлюб Марадона; а також, скiльки разiв Спартак вигравав у Динамо й усе таке iнше. Водночас вона не знала й знати не хотiла, куди впадає Днiпро; хто такий Коперник; що таке симфонiя; хто такi пацифiсти. Моцарт для неї був чолов'ягою в перуцi на цукерках, якi привозив батько. Сила в її розумiннi нiколи не вимiрювалася в ньютонах (Ньютон для неї був породою величезних кудлатих собак). Сила вимiрювалася ляпасами, штурханами та стусанами. Аврора штурхала матiр, її подруг, батькiв, їхнiх друзiв, своїх приятелiв, коханцiв та подружок, осiб, якi «погано» на неї дивилися. Ще довгий час пiсля того, як ми з нею розiйшлися, я ухилявся вiд жiночих рук. Хто їх знає?

В Аврори було чотири пристрастi. Першою була любов до футболу. Вона вмiла носити бутси. Вона вдома ходила в батькiвських майках та блискучих блакитних шортах зi штучного шовку. В такому виглядi вона виходила до магазинiв i гуляла з собакою. Вона бiгала за м'ячем. Мало хто з хлопцiв мiг випередити її. Могла набити колiном шалену кiлькiсть ударiв, вона вмiла головою забивати гола. Я шаленiв вiд усього цього. Я нiколи не бачив таких жiнок. Ще вона робила дещо таке, вiд чого першого разу я почервонiв: вона чухала уявнi яйця пiд своїми блискучими блакитними шортами. Варто сказати, що мешкала Аврора в елiтному київському районi – на Печерську. Вiн славивися своїми iнтелiгентними бабцями в бiлих шкарпетках пiд босонiжками, якi гуляли вулицями зi своїми маленькими ковбасотiлими собачками на iм'я «Алiк», «Гарiк», «Розiк», «Пiня» та «Софочка». Вони постiйно робили Аврорi зауваження, пiсля чого чули про себе дуже багато одноманiтної лайки. Вони не припиняли робити зауваження. Аврора не припиняла їх лаяти. Так створювалися районнi традицiї.

Слiпенька Ганна Георгiївна взагалi називала Аврору Ромиком (варто сказати, що вимовляла вона це iм'я як «Гомик»), скаржилася iншим старим, що «Гомик носить задовге волосся, а батьки ним зовсiм не займаються». «Ходить дитина нечесана, не мiняє шогтiв та чухає яйця». В неї був пiнчер на iм'я «Алiк», вiн був сiрий, бородавчастий, мене вiн обожнював, тому, коли бачив, вислизав зi старих артритних рук i прямував до мене. Я брав його на руки та приносив власницi. «Ах ти ловелас, ах ти пагазiт». Говорила Ганна Георгiївна. Потiм довiрливо чiплялася за мiй лiкоть, пiсля чого в мене були синцi, й говорила: «Андгiй, ви культугний, вгодливий пагубок. У вас коготке ногмальне волосся. У вас завжди випгасуванi бгюки. То чому ви не можете вмовити Гомика пiдкоготити волосся, вдягти бгюки? Ви ж згозумiйте, ми не в Пагижi, тут, в СГСГ, не люблять викликiв суспiльству. А Гомик – це виклик суспiльству. Цi закороткi шогти, це задовге волосся. Ви ж це гозумiєте?» Я це «гозумiв». «Гомик» був викликом нашому суспiльству. Тим бiльше «гомик» iз «непiдкогоченим» волоссям. У своєму неповторному матiрному стилi Аврора запитувала мене, якого я веду розмови з цiєю старенькою? Вона не розумiла вимушеної ввiчливостi.

Другою пристрастю Аврори було змагатися в армреслiнг. Вона називала це «ведмежачi бiйки» чи «погратися у ведмедикiв». Чiплялася вона з цiєю забаганкою майже до всiх. Їй було байдуже, хочеш ти гратися у ведмедикiв, здатен ти гратися у ведмедикiв, головне, що хотiла й на що була здатна вона. Особливо невгамовною вона ставала, коли хиляла зайвого. В її подруг часто болiли руки. Якщо хтось у неї вигравав, а це були мiцнi дорослi чоловiки, вона їх попереджала, щоб були обережнi й не зламали прутня, коли мастурбуватимуть. Звiсно, висловлювалася вона не так лiтературно, як намагаюся це робити я.

А ще вона дуже не любила, коли її не поважали й вiдмовлялися з нею боротися. Я пам'ятаю, як ми вiдпочивали в пристойному примiському ресторанi, де Аврора причепилася до офiцiанта. Хотiла поборотися. Вiн коректно вiдмовлявся. Як потiм з'ясувалося, в минулому вiн був борцем, тому хвилювався, що заб'є клiєнтку. Аврора запропонувала йому поборотися вдруге. Вiн так само ввiчливо вiдмовився. «Зараз буде iсторичний залп Аврори». Спостережливий Колобок гигикнув. Тодi вона встала з-за столу. Швидко розiгнала нас по кутах ресторацiї. Скинула замовлену їжу. Одним рухом. Потiм пiдняла важку лавицю й почала все руйнувати, зокрема й спину нещасного офiцiанта. «Я тебе навчу поважати жiнок». Кричала вона. Отримав не тiльки офiцiант, лавкою отримав бармен, отримав i кухар, що з'явився на галас, отримав охоронець i Колобок. Вiн необачливо назвав Аврору «очманiлим стервом». Потiм викликали мiлiцiю. Потiм приїхав батько Аврори вирiшувати питання з адмiнiстрацiєю ресторану та мiлiцiєю. Аврора тим часом спокiйно сидiла на лавцi, дмухала й полiрувала футболкою свою пристрасть за номером три.

Третьою пристрастю Аврори були кращi друзi дiвчаток – дiаманти. Вона втрачала залишки розуму через них. Тiльки з ними вона була лагiдною. Вигадувала кумеднi прiзвиська, колисала, вкладала спати в коштовнi скриньки, доглядала. Поруч зi своїм лiжком вона облаштувала спецiальне мiсце, де розкладала улюбленi камiнчики. Одними-єдиними книжками, якi вона читала, були описи коштовностей та догляду за коштовними каменями. Батьки завжди дарували Аврорi дiаманти. Коханцям було складно. Я дарував Аврорi скриньки та книжки про камiнцi. На дiаманти в мене не вистачало грошви. А Колобок вважав, що дарувати дiвчинi дiаманти – це взагалi поганий тон. «Дiаманти пасують жiнкам у вiцi. Дiвчинi треба дарувати щось легше». Коли Аврора вiд мене пiшла до Колобка, їхнi стосунки не були тривалими. Бо Колобок нiколи не вважав дiаманти друзями своїх дiвчат.

Гiрше вiд дiамантiв було те, що через пристрасть за номером чотири Аврора зривалася, коли бачила дiаманти в когось iншого. Особливо такi, яких у неї не було. Одного разу вона вирвала дiаманти з вух незнайомої дiвчини, яку привiв до Аврори в гостi її приятель. Дiаманти були фамiльними. Дiвчина нiчого не розумiла, витирала сльози й пораненi вуха, Аврора ж кинула їй на колiна важкий золотий браслет iз блакитними камiнцями, який їй набридло носити. «Чого ти скавулиш? Нормально помiнялися». Сказала вона. Батьки у дiвчини виявилися не простими. Втiм, рiдко бувають простi батьки у тих дiвчаток, що у 18 рокiв тягають у вухах фамiльнi дiаманти. Каменi у Аврори забрали, як вона не опиралася. Вранцi вона забула геть усе, крiм чарiвного блиску дiамантiв. Зi своїми футбольними тренерами Аврора не розмовляла три мiсяцi, аж поки тi не викупили у матерi «Рваного Вушка», генеральшi, коштовностi.

Пристрастю за номером чотири був фiрмовий Аврорин коктейль «горiлка з шампанським». Коктейль такий: три чвертi горiлки, решта – шампанське. Вона втрачала розум, забувала, що вона робила, з ким, про що говорила. Не могла згадати, яким був її день до коктейлю й пiсля нього. В той час я собi дозволяв хiба що трохи шампанського та пива. Вона мене вражала своїм умiнням пити й жити настiльки розгонисто. Я тодi усвiдомив, наскiльки рiзним буває ставлення людей до свого життя. В мене були обов'язки, в неї – права. Обов'язки з'являлися в тих, хто з'являвся поруч iз нею. В мене були свої обов'язки, а додалися обов'язки, пов'язанi з Авророю.

Аврора не вчилася, не працювала – я з таким способом життя зiткнувся вперше. До Аврори я зустрiчався зi студентками Медичного, а одного разу – зi студенткою романо-германського факультету унiверситету, яка полювала на iноземцiв, а на менi (точнiше – пiдi мною) тренувалася кохатися. Зазвичай Аврора прокидалася пополуднi. Довго вовтузилася в лiжку, могла зателефонувати комусь iз таких самих, як вона, повiльних друзiв, щоб мене вiдшукали (ми тодi жили в безмобiльну еру). Тодi я прогулював пари, щоб приїхати, заварити каву, нарiзати тонкi прозорi часточки туркменських динь, якi щотижня привозили її батькам – футбольним тренерам спецiально для неї. Якби спитати, що для мене було дивом у студентськi роки, я б сказав: прозорi часточки стиглих динь узимку. Ми сидiли в її лiжку, я досi пам'ятаю морелевий колiр простирадл. Коли я на них дивився, менi здавалося, що немає нiчого теплiшого, а коли торкався, їхнiй шовк холодив менi долонi. Ми сидiли по-турецьки, i, як малi дiти, пригощали одне одного динними часточками. Потiм я витягувався на простирадлi, Аврора починала мене лоскотати й пестити. Тепле кохання пополуднi. Так, я був щасливим.

Уже потiм, коли я повертався до навчання, Аврора починала пошуки «дiтей капiтана Гранта». Так вона називала грошi. Вона не читала Жюль Верна. Вона вкрала цю фразу в котроїсь iз мамчиних подруг. «Дiтей» вона шукала по всiх шухлядах. I знаходила, тому що її мати й футбольнi тренери дуже недбало ставилися до грошей. Часто про них забували. Про їхню кiлькiсть, про мiсце їхнього знаходження. Аврора про таке не забувала нiколи. Потiм вона мандрувала ювелiрними крамницями, якщо щось подобалося – купувала. Купувала нове камiнчикове лiжечко – скриньку. Барвистi шовковi хустки – ковдрочки для камiнцiв. Потiм купувала ящик горiлки та ящик шампанського. Домовлялася з вантажниками, щоб вони притягли це їй додому. Їй подобалося з ними розплачуватися. Вдома вже шурхотiла обслуга Настя, яка готувала цитринковi канапки з iкрою, червоною та чорною, для Аврорчиних вечорниць. Так було щодня.

Колобок спочатку говорив менi, що я абсолютно оскаженiв, якщо маю справу з такою дiвкою. «Вона любить спортивнi кросворди, боротися руками, футбол, напиватися «пiвнiчним сяйвом», дiаманти та прокидатися пополуднi. З усього цього тобi подобається тiльки прокидатися пополуднi. Ти вважаєш, що цього досить, щоб зустрiчатися з дiвчиною? Що вас єднає?» Колобок мене смiшив. «Хто менi це говорить, ти? Скiльки в тебе було жiнок? Сiдай, подумай, порахуй, якщо зможеш, а потiм поговоримо про твої спiльнi з ними iнтереси i про те, що єднає тебе з твоїми жiнками». Говорив йому я. Колобок переможно промовляв: «Вiдчуй рiзницю. Я з ними сплю! Для того, щоб спати з жiнками, немає потреби в спiльних iнтересах, засвоїв? Я з ними сплю, а ти з нею зустрiчаєшся, а це – рiзнi речi». Аврора мала потяг до дармоїдiв. Вони паразитували на нiй. Численнi друзi, приятельки, золота молодь. Коханцi. Ми нiколи не говорили про те, скiльки в неї було чоловiкiв, мене це не хвилювало. Мене настiльки дивували мої стосунки з нею та вона сама, що не було мiсця думкам щодо її колишнiх. Звiсно, я знав, що вони в неї були. Я натикався на їхнi краватки задирливих кольорiв, яким не надавали перевагу футбольнi тренери. На презервативи не мого розмiру. На подарунковi металевi запальнички з гравiюванням. На дивнi солодкавi фруктовi папiроски, яким надавав перевагу один дженджик – мiй попередник.

Я знав про те, що вона нiколи не рахує грошей – може витрачати на коханцiв шалено багато, може пробачити, якщо хтось поцупить велику суму, одяг чи картину, але нiколи не пробачить, якщо хтось зазiхне на її дiаманти. Один усе ж таки наважився. Аврора не написала заяву до мiлiцiї. Вона зустрiла його бiля будинку i зламала йому три ребра i ключицю, а потiм сiла в його машину й наїхала на нього. Вiд поштовху вiн влетiв у стовп. У шпиталi пролежав довгенько. Я його бачив, бо саме там був на практицi. Коли Аврора злилася, її очi перетворювалися на очi митникiв – погляд, що пронизує i змушує хвилюватися хтозна вiд чого.

Коли я почав зустрiчатися з Авророю, мати була дуже задоволена. «Дiвчинка з поважної родини». Мати була рада, що я увiйду в «такi кола». «Футбольнi тренери, туркменськi динi взимку, щоденне шампанське, гарна дiвчина з грошима, перспективи». В її уявi я вже був головним лiкарем футбольної збiрної. Катерина насмiхалася. «Вона ж дурна! Обмеженiсть вражаюча». Казала Катерина. «Ти ж говорив, що розмови для тебе дуже важливi, чи ти не мав на увазi розмови з дiвчиною чи дружиною, га?» Я заперечував i говорив, що ми з Авророю розмовляємо. Хоча це було перебiльшення. Ми рiдко говорили. Я мало що знав про футбол.

Ще менше про дiаманти. Катерина примружувала котячi очi. «Я думала, що таке роблять тiльки жiнки». Вона звинувачувала мене у продажностi. Коли я повiдомив близьким, що розiрвав нашi стосунки, мати плакала,

Катерина теж виглядала розгубленою, мабуть, на той час у неї з'явилися власнi плани, що вибудувались на моїх взаєминах з Авророю. «Як ти мiг? Усе ж було добре!» Галасувала мати. Я казав, що не можу далi продовжувати стосунки з дiвчиною, якi призведуть мене щонайменше до пияцтва. Я говорив про те, що не можу уявити своє майбутнє спiвiснування з дiвчиною, для якої Бах – це удар кулака по столу. Я бив кулаком: «бах-бах». А слово «фуга» вона сприймає як композицiю з пальцiв. «Показати яку? – скаженiв я. – Показати?» Я не хотiв розповiдати їм, що Аврора зрадила мене з Колобком. Вiн завжди надавав перевагу фарбованим бiлявкам.

«Згадував?» – запитує Катерина. Я киваю. Згадував. «Шкодуєш?» Перед тим, як сказати «нi», я мовчу якусь мить. Час вiд часу, коли я дивлюся спортивнi новини, я бачу Аврору. Вона – спортивна коментаторка. Вишукана молода жiнка з бiлястим волоссям. Перли – зуби, перли – губи, перли – манiкюр, перли на шиї. Невеликi дiаманти в маленьких вухах. Типова жителька телесвiту. Дiва. «Вона мене поiнформувала, що вона тiльки вимовляє чужi слова. Як лялька – нахилиш її, то вона каже: «Ма-ма».

Вона сказала, що в неї з дитинства не було своїх слiв, та й життя було якесь вигадане, чуже. Вона передавала тобi вiтання. До речi, вона – розлучена». Катерина витягує з сумочки свiй маленький мобiльний телефончик. «Нi, – кажу я. – Сестро, якщо тобi вкрай необхiдно стати комусь корисною, передай цей номер Колобковi». «Колобку? А вiн тут до чого?» «Хоча б до того, що вiн завжди надає перевагу фарбованим бiлявкам».

iii)

Дощило. Не люблю дощу вранцi, це дуже обтяжує життя людям, що не вмiють шпетно ходити по калюжах, постiйно заляпують собi ноги (панчохи, вишуканi брюки, бiлi джинси), я вже не кажу про бiг. Коли я бiгаю в дощ, я примудряюся заляпувати собi спортивну кофтину.

Я люблю смакувати свої ранки, як каву. Довго роздивлятися, яким рiзним буває небо. Темне. Сiре. Бiляста пiнка з напiвпрозорих хмарок. Синява, дивитися на яку боляче. Заплющувати очi, вирiзати фiгурку людини, потiм вiдкривати, бачити когось, хто йде, поспiшає на роботу чи з роботи, от як зараз, стрункi чорнi нiжки пiд червоною парасолькою, уявляти, що ти сам вирiзав i вклеїв у цей ранок маленьку iстоту, що складається з червоного круглого тулуба та двох чорних прямокутникiв. Налiплювати на зеленi газони, на чорний асфальт, прикрашений аплiкацiєю з жовтого листя, на рожево-сiру брукiвку iнших парасолькових iстот, що тримають у руках сумки, пакунки, ведуть до садкiв та шкiл ще менших парасолькових iстот i вигулюють кудлатих песикiв.

Я вдягаю спортивний костюм темно-сiрого кольору й вирушаю. Починається нова, наступна стадiя мого приватного життя – ранкова пробiжка. Я починаю бiгти, як тiльки вислизаю з пiд'їзду, ноги починають викидатися швидше. Я вiдчуваю себе цуциком, якого заносять у воду, а вiн iще в руках свого господаря починає наче пливти, iнстинктивно ворушити лапками. Так i я. Залежна вiд своїх нiг, а вони – вiд ранку, вiд спортивного костюма, що я вдягаю, вiд останньої сходинки, з якої спружинює моя права нога.

Кiоск iз газетами, тiльки починають розкладати. Краплини дощу бомбардують накриття. Розумова їжа – преса, сповнена пестицидами та нескiнченними шкiдливими лiтерами на кшталт шкiдливих для здоров'я харчових домiшкiв «Е». Менi здається, що сувора газета «Цiлковито таємно» з дощовими плямами на обличчi чоловiка в чорному (мабуть, шпигуна) зi злiстю поглядає на останню сторiнку газети, назву якої менi не видно, де метеозведення на сьогоднi прикрашене зображеннями дуже ситого на вигляд сонечка. Газета без назви розсунула сторiнки, наче розводить руками: «Буває…»

«"Сьогодня" є?» – питає чоловiк у картузику. «"Сьогодня" немає. Буде завтра», – вiдповiдає йому панi газетярка, завжди стримана, її сиве волосся зiбране в невiдому квiтку. А я бiжу далi, я залишаю чоловiка в картузику, для якого сьогоднi немає, воно настане завтра. А в мене є, це сьогоднi? Його ще не змито цим дощем? Я вiдчуваю себе фантастичним персонажем, у якого забрали сьогоднi. «Сьогоднi немає«. Що з цим поробиш? А що робити тим, хто не вiрить у завтра? Що робити тому вiдсотковi людей, хто живе сьогоденням?

Я вже далеко. Бачу, що перший уже є. Вiтаюся з «бiлим козирком». Я не знаю, хто вiн, цей огрядний дядечко, я знаю, що вiн «бiлий козирок». Тi, хто постiйно бiгає вздовж затоки, звикли вiтатися одне з одним. Так, формально. Я вигадую, що «бiлий козирок» – колишнiй генерал КДБ, в нього холодний мозок, гаряче серце та заплямована совiсть, що ховається пiд бiлим козирком. Вiн про мене ще й не те може вигадати, хоча що я йому? Вiтаюся з людино-доберманом. Людина менi киває. Доберман намагається вкусити за п'яту. Я, як завжди, вишкiряюся на нього. Показую зуби. Вiн, як завжди, кумедно нахиляє пику. Мабуть, Людина на нього нiколи не шкiриться. Хоча, коли бачиш цю пару вперше, здається, що Людина вмiє не тiльки шкiритися, але й вкусити як слiд за шию. Далi-далi. Хлопець, який нiколи не вiтається. Вiн спортсмен. Вiн знай намотує собi свої кiлометри. Його мозок не зайнятий нiякими думками, крiм, власне, бiгу. Скiльки ще залишилося кiл, скiльки кiлометрiв, яка швидкiсть, який тиск, куди йде навантаження, стежити за диханням, поглядати на годинника, чи вкладається вiн у час? I таке iнше. Я йому заздрю, бо в мене на плечах голова, начинена думками, як пiца перцем, томатами, салямi, шинкою, куркою, ананасами, цибулею, анчоусами, креветками, оливками – безлiч компонентiв.

Вiтаюся з «Банданою». Я думаю про смерть. Дуже часто думаю про смерть. Я думаю, як я помру, мене хвилює, який у мене при цьому буде вигляд (рiдко в кого буває дуже гарний, але…), чомусь мене дуже непокоїть думка, як би не померти з гiгiєнiчною прокладкою в трусах. Я дуже не хочу, щоб у моїх трусах невiдомий менi судовий експерт знайшов прокладку. Я колись просила в Бога, я просила, зроби так, щоб я не померла з прокладкою в трусах, дуже тебе прошу, обiцяю нiколи не спати з одруженими чоловiками. Не знаю, записав вiн це в зошит iз позакласної роботи проти мого прiзвища чи забувся. Але з одруженими чоловiками я не сплю. Вiтаюся з «Дiвчиною, що позбавляється зайвої ваги». Вона позбавляється зайвої ваги вже понад два роки. А зайва вага хоче позбутися дiвчини. Зайва Вага. Схоже на угорське чи болгарське жiноче iм'я. «Приємно познайомитися. Вага Зайва. Персональнi гороскопи та ворожiння».