Текст книги "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"
Автор книги: Лариса Денисенко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)
У Колобка був пес. На iм'я Вiльгельмiн Торрес Лючiя Сантос. Менi кортiло дописати в його родовiд – Король Iспанiї. Це був величезний м'язистий бордоський дог. «Величезна така падлюка».
Так менi змалював його НАТО. «Ну, трохи такий, монстр. Побачиш».
Так вiдрекомендував його Будда. Звали ж його – Черевань, Срана Дупа, Товста Злидня. Вiн був надзвичайно подiбний на Колобка. Егоїстус. Коли Черевань займав собi мiсце на лiжку, Колобку доводилося примощуватися скраєчку. Черевань не спав на килимах, не кажучи вже про голу пiдлогу. Ага, ще чого. Тiльки лiжко. Iнколи, влiтку, коли Черевань хотiв похолодити собi яйця, вiн перелазив на iспанську плитку. Срана Дупа любив добрячий секс, якiсну їжу, трахати ззаду ветеринарiв. Земля, пiсля того як вiн робив трiйко гребкiв, виглядала так, наче тут годинами розважалися вепри. Ще вiн любив так обтрушуватися, що заляпував тебе слиною. Вiн нацiлювався в обличчя. Вiн був цiлкий. Коли я спитав у Будди, ким, на його погляд, Товста Злидня був у минулому, той без вагань вiдповiв: «Наволоччю якоюсь». Будду Черевань iгнорував, НАТО вiн побоювався, через це кiлька разiв згризав його чревики. Мною вiн керував. Вкладав величезну голову менi на колiна. Змушував чухати. Вологим носом пiдкидав мою долоню. Я не знаю чому, але я дуже цим тiшився. «Слухай, Колобок». Одного разу звернувся я. «Може, вiддаси менi Череваня?» «Це – мiй пес. I байдуже, що вiдчуваєш з цього приводу ти». Колобок сказав.
«Це не твоя жiнка». Колобок сказав. Пiсля того, як у моє життя увiйшла Iрина. «Це – моя жiнка». Я сказав. «I байдуже, що з цього приводу вiдчуваєш ти». То була моя домашня заготовка, я довго чекав нагоди, щоб сказати це йому. Я був задоволений. Якийсь час. Бо я усвiдомив, що Колобок не зрозумiв, навiщо я сказав саме це. Колобок не впiзнав власнi слова. Колобок прибирав з пам'ятi незначнi для нього розмови миттєво, як спускаєш у нужнику лайно. Так сталося, що я пам'ятав майже все, що б не казав Колобок, а вiн зберiгав у пам'ятi лише маленькi уривки. Крихiтнi уривки мого життя. «Ти зi мною живеш набагато довше». Колись сказав я йому. «Набагато довше вiд чого?» Колобок спитав. «Вiд того, скiльки я живу з тобою». «А». Колобок акнув. I все.
Коли Гарi зустрiв Салi? Коли я зустрiв Iрку? Колись зустрiв. Я, власне, пам'ятаю, яким жахливим був день, коли я прокинувся пiсля зустрiчi з Iриною. Я був вiрний собi й вiдкрив очi близько дванадцятої. Квартира була чужа. Але це мене не дуже здивувало, саме в цей час я пив багато, пив майже все, я взагалi забув тi часи, коли келих шампанського чи маленька пляшка пива за вечiр були моєю межею дозволеного. Але чолов'ягу, який присурганився до кiмнати, я бачив уперше. Вiн був рудим i кудлатим. Голий торс та незграбнi ноги в якихось iдiотських закоротких картатих штанцях. «Ну що? Як ти?» Спитало воно мене. В такi моменти, до речi, усвiдомлюєш, що розмiр твого члена вiдчутно зменшується. «А ти?» Спитав вдавано-спокiйно я. «Так я спав». Вiдповiло воно. «I я». Як ви самi можете переконатися, то була чудова розмова двох великих iнтелектуалiв сучасностi.
«Валера». Протягнув руку вiн. «Андрiй». Протягнув руку я. «Ну от, короче – снiг взагалi». Вiн сказав. «Ага». Я сказав. «Снiжить». «Може, тобi пива?» Вiн спитав. I тут я подумав, що вiн правий. Менi – пива, так! Пива – термiново та обов'язково. «Так, менi пива». Сказав я. «Слухай, може, ти вийдеш, а я тут вдягнуся?» «А ти й не роздягався». Сказав вiн. I знову був правий. «Ще в мене є яєчня з цибулею та салом». Додав вiн. I я побiг блювати в нужник.
Виявилося, що сюди, до Валери, мене вчора принесла Iрина. Її я пам'ятав. I-ри-на. Вона скручувала каштанове блискуче довге волосся в тугий вузол i примощувала його на шиї. Я хотiв її, як тiльки дивився на цей вузол, подумки я скручував i розкручував його, вiдчував важкiсть її волосся. В неї були виразнi ноги. В дитинствi вона займалася бальними танцями. Стрункi, пiдтягнутi литки та розкiшнi стегна. Вона була старша за мене, i серце її було не на мiсцi, стукотiло в усi дверцята: скронi, шию, зап'ястки. Я вiдчував, що дуже не неї впливаю. Iрина не знала, куди ховати очi, в неї були такi рухливi пальцi. Вона постiйно терла скронi. Весь час скручувала серветки так щiльно, що незабаром вони перетворювалися на мушлi. Низько нахиляла голову, аж тодi всмiхалася. Вона дивно вдягалася. Я б сказав, що незвично жiночно. Всi цi грайливi спiдницi-дзвоники. Всi цi вузькi кофтини з хвилюючими глибокими викотами. Вчора я пiшов на побачення. Саме так. I що далi?
А далi я напився. Вона мене споїла – досить швидко й непомiтно для мене самого. Тодi я не знав, що в неї проблеми зi сприйняттям чоловiкiв. Я думав, у її вiцi подiбних проблем не може iснувати. Така виразна доросла жiнка з такими глибокими викотами не може соромитися чоловiкiв. Вона народжена, щоб до неї торкалися. Поглядами чи губами. «Iрка так не може». «Що?» Спитав я. «Вона не може не пити, коли бачить чоловiка, який видається їй цiкавим, – продовжив Валерiй. – Я знаю. Я сам таким був». «Теж пив, коли бачив чоловiка?» Спробував, як вiн щодо жартiв, я. «Ми жили разом. Не дуже довго, в мене виникли проблеми з її братом». Отже, в неї є брат. Подумав я. Визнаю, я був упередженим до братiв. Наголошую, що з упередженням щодо цього брата я не помилився. Вiн вкрав мiй улюблений лижний костюм, тенiсну ракетку з фальшивим автографом Агассi та двi тефлоновi пательнi – маминi та Катерининi подарунки на вхiдчини.
Валерiй розповiв менi, що Iрина дуже хотiла замiж. «Не розумiю, навiщо їй це треба, вона ж фiзично не може нi з ким жити». Сказав Валерiй. «Тобто як?» Поцiкавився я. «Взагалi. Розумiєш, є такi люди, яким краще жити самотнiми. В них наче алергiя на чужу присутнiсть. Вона саме така». «Буває«. Погодився я. «А вона все одно хоче замiж. Дiтей. Типовi жiночi бажання, помилкове щастя, розумiєш?» Я тодi не дуже розумiв. «Чоловiкiв вона боїться». Я мовчки пив пиво. «Знаєш, як воно буває. Вона боїться, що вони подумають, що вона застара, що вона нiкчема, що з її рота вранцi смердить, що в неї закороткi вiї«. «Невже?» Запитав я. «Так, це такi штучнi Iрчинi жахи. Вона боїться чоловiкiв, але хоче замiж. Зрозумiв? Складна штукерiя». Я погоджувався, що штукерiя дiйсно складна. «Знаєш, як вона каже? "Пiд пiхву, що лежить, сперма не тече"«. Я намагався уявити цей процес. Голова болiла. «А в яку тече?» Запитав я. «В активну». Вiдповiв знавець пiхво-фiгурацiй Валерiй. «Коли вона п'яна, – її життя спрощується». «Але ж…» Промугикав я. «Атож. Про те, що потiм, вона нiколи не думає«.
«Розповiсти тобi, як ми з нею познайомилися?» Валерiй запитав, очi його були iмлистi. Знаєте, коли сп'янiла чоловiча постать пiд час ранкового похмiлу ставить перед вами такi питання, то ви, звичайно, можете вiдповiсти категоричне «нi», але вiн вам усе одно розповiсть те, що запланував, а вас вважатиме нечуйним лайном, позбавленим почуття товариськостi; то краще скажiть «так». Вiн, звичайно, почне свою розповiдь (годi сподiватися, що вас позбавлять такого задоволення чи випробування), але ви залишитеся в його пам'ятi шляхетною людиною (а чи багато ви знаєте людей, якi визнають вашу шляхетнiсть?) «Колись я прийшов на вечiрку до свого приятеля. То була офiсна новорiчна вечiрка. Приятеля я там уже не знайшов, тому що зайшов туди з iншої вечiрки, пiд ранок. Напоїв на столах уже не було, i я запитав якусь дiвчину, чи є тут що випити? Вона сказала, щоб я пошукав у сутеренах. Сутерени були темнi, свiтла там не було. Я намагався намацати вмикач. Але той не намацувався. Тодi я почав придивлятися i побачив чорну ялинку. Офiснi спiвробiтники поставили її саме там. Попрямував я на її обрис, тому що подумав, що зможу ввiмкнути гiрлянду. Йшов я, йшов, а потiм перечепився i впав. Те, об що я перечепився, i була Iрина, i ще один хлоп'яга, що валявся поруч iз нею».
«Вони там що… е… той?» «Нi». Валерiй – кмiтливий хлопчина. «Не той. Вони танцювали, впали й поснули. Може, звiсно, пiсля того, як упали й поснули, вони й той, але не тодi, коли я увiйшов». «Усе?» Зiтхнув з полегшенням я. «Нi. Потiм вона в мене вчепилася, тому я принiс її додому. Так почали жити. А пiсля того, як вона мене кинула, стала приносити менi додому своїх бахурiв-бухарiв». «Як я?» «Ну».
Ми ж з Iриною познайомилися банально: в лiкарнi. I вона нiде й нi з ким не валялася. Хоча в нас є де повалятися досхочу. Наприклад, пiд операцiйним столом. Iрина була травматологом. Пила вона, за свiдченнями Валерiя, ще з медичного училища. «В неї дуже мiцний органiзм. Я не знаю людей, якi можуть її перепити». Я уявив собi чергу людей, якi приготувалися перепити Iрину. «Привiт, невдахи». Сказав їм я. «Тому чоловiки не витримують. Iрка трохи п'янiє, стає розкутою i до всього готовою. А вони теж стають готовими. Вщент». Я згадував, як за п'ятою чаркою вона пожвавiшала, як її струнка ступня почала блукати лабiринтами моїх схрещених пiд столом нiг. Аж раптом я зник зi свого поля зору. «Так воно й буває«. Констатував мудрий Валерiй.
«Потiм починає працювати перевiрена схема. Вона кличе офiцiанта, вона платить за вечерю, вона пiдхоплює кавалера й тягне до мене. Ресторан вона обирає так, щоб був неподалiк вiд мого житла. Ось так воно й буває, хлопче». Iз цим не сперечатимешся. Буває. «А я почав пити, знаєш». Каже менi Валерiй, вiн дуже вiдвертий. «Вона знає, що я п'ю. Думає, що з солiдарностi. А я просто так п'ю». Вигляд при цьому в нього задерикуватий. «Ось залишила нам трохи грошви, щоб ми похмелилися. Ох, то баба винувата, що дiвчина черевата». «Вона сказала, щоб ти поки в мене полежав, а потiм вона побачить». «Що побачить?» Занервував я. Валерiй здвигнув плечима. Варто зауважити, що Iрина про мене геть забула.
«Привiт». Сказав я їй на роботi. «Привiт». Сором'язливо усмiхнулася вона. Вона говорила дуже тихо. «Що робитимеш надвечiр?» Поцiкавився я. «Та нiчого такого». Вона трохи пiдняла плечi, покрутила головою, пройшлася по них своїм тугим вузлом. Я її дуже хотiв. «Слухай, приходь завтра до мене. Тiльки вдень. Я нiколи не встаю рано». «Я завтра заступаю на добу». Сказала вона. «Може, сьогоднi ввечерi?» «Сьогоднi я в нiч». «У нас не збiгаються цикли». Знову посмiхнулася вона. «А ти вiзьми лiкарняний». Порадив я. I Iрина скористалася моєю порадою. Вона стала надзвичайно хворобливою жiнкою.
Колобку вона не подобалася. НАТО її схвалював. Втiм, НАТО був налаштований на пiдтримку будь-яких стосункiв, якi можуть вважатися засадами для справжнього подружжя. Варто сказати, що моя мати й Катерина, хоча i вважали НАТО не дуже кмiтливим хлопцем, обожнювали його за «нормальнi», «правильнi» життєвi погляди. Будда її коли уникав, коли не помiчав (у принципi, Будда так ставився до переважної бiльшостi людей). Я казав Колобку, що вона й не повинна йому подобатися. «Чому тобi повиннi подобатися мої жiнки?» «Тому що ми друзi». Колобок вiдповiдав. А я нiчого не говорив йому з приводу його фарбованих бiлявих подружок, бо це були не його жiнки, а тренери з сексу. «Андрiю, там привезли таке, матiр Божа, в нього чи неї не голова, а схованка вивiркових харчiв».
У нас з Iриною були складнi стосунки. Я важко сприймав її пияцтво, її випадкових подружок, її брата, котрий усе життя паразитував на нiй, а отже, спробував паразитувати й на менi. Мати говорила про те, що роман зi старшою за мене жiнкою спочатку її бентежив, а тепер вона розумiє, що ми iдеально пiдходимо одне одному. «Як вродилися!» Мати казала. Катерина Iрину не схвалювала, вважала її невдахою, хвойдою та п'яничкою. «Ти вiдзначаєшся повним невмiнням пiдшукувати собi рiвню». Катерина зауважувала. Вони були однолiтками, мали спiльну професiю, а отже, мали всi можливостi стати подругами, але Катерина ставилася до Iри зi скепсисом. «Що вас узагалi пов'язує? Секс?» Катерина запитувала. Iрина до всiх людей ставилася досить дружньо, спокiйно, нейтрально, але нiколи нi до кого не прив'язувалася. В неї нiколи не було близьких подруг, я так думаю, що свого брата вона тягла на собi, пробачала, сплачувала всi його борги (а вiн був схибленим гравцем), тому що насправдi думала, що це єдина у свiтi людина, яку вона любить.
Я ж його не любив. По-перше, вiн надзвичайно дратував мене своєю зовнiшнiстю. Цi його маснi очиська, блуклива посмiшка, рiдка борiдка, вертикальна ямочка на пiдборiддi. А ще вiн фарбував волосся. I користувався гелем. А по-друге, важко любити чоловiка майже твого вiку, який нiде не працює, грає в казино, нюхає кокаїн, переховується вiд боржникiв, програє великi суми. Часто програє твої, до того ж важко заробленi грошi. Повертаючись iз добового чергування, я сподiвався насолодитися ранковим сном, але часто мене зустрiчав п'яний Iринин малий, який продавлював мiй диван; його пiдозрiлi приятелi, темнi типи з вiдсутнiми поглядами; залишки смужок бiлого роздмуханого кокаїну на моїй занедбанiй кухнi; порожнiй холодильник; а iнколи й худорлявi голi незнайомки, що чекали на мене в ваннiй кiмнатi. Їм постiйно було холодно, тому вони тремтiли на махрових рушниках.
Одна з них, довiрливо притиснувшись до мене, повiдомила, що серед вiзерункiв на дерев'яних дверях моєї ванної кiмнати вона помiтила голу, розп'яту за ноги мертву жiнку з довгим хвилястим волоссям. Я не пам'ятаю, який вигляд мала та мала наркоманка, але щоразу, коли заходив у ванну кiмнату, шукав очима мертву, розп'яту за голi беззахиснi ноги жiнку. I часом менi здавалося, що я її бачу. Тодi я раптово пiтнiв, сiдав на пiдлогу, тримав голову двома руками, бо менi здавалося, що моя вiдтята голова зараз опиниться бiля нiг тiєї нещасної на дверях. (На цьому мiсцi Катерина неодмiнно запитала б, чи є в нашiй лiкарнi тямущий психiатр).
Iрина була вiдчайдушною нечупарою, чого я органiчно не був здатним терпiти. Я трохи вмiв куховарити i нiколи не вважав за проблему невмiння жiнки готувати. Я обов'язково прибирав хату щотижня та робив генеральнi прибирання щомiсяця. Вона ж розкидала свої речi по стiльцях, мiй вiшак вона перетворювала на чудернацьке дерево з листям-панчохами, плодами-лiфчиками та трусами, суцвiттям грайливих спiдниць; її панчохи можна було знайти пiд диваном, пiд крiслом, бруднi шкарпетки вона могла запхати мiж диванними подушками. Чашки з недопитками чаю та горнятка з кавовою гущею перетворювалися на шатерникiв, вони бродяжили столами, шафами, полицями. Їх легко можна було вiднайти пiд столом та лiжком. Вони були всюди, крiм тих мiсць, де їм належало бути. Я починав обурюватись, Iрина не зважала. «Якщо тебе це так бiсить, то прибирай. Мене воно не бiсить». Iрина казала. I я прибирав. А потiм припиняв прибирати. Тому що це було, на мою думку, несправедливо – не я все перетворював на смiтник. Коли я припиняв усе вичищати, бруд заполоняв геть усе. Я знову заводився. Iрина казала, що мене не розумiє. «Якщо це настiльки тебе колошкає, то чого ти доводиш до цього, чого вчасно не прибираєш? Я взагалi не розумiю, навiщо ти з цього вироджуєш проблему». Я ж вiдчував себе бiлим комiком нiмого кiно. Що стоїть iз роззявленим ротом та розведеними руками, занурюючись у проблеми, якi iншим не здаються вартими уваги.
Апофеозом моєї лютi став випадок, коли я побачив на своєму застеленому вишуканою бiлизною лiжку двi бруднi запилюченi валiзи. Я був тодi здатен тiльки вимахувати щось руками. «Спина затерпла?» Iрина в мене запитала. Вона сидiла на бильцi крiсла, копирсалася в купцi своїх трусикiв, щось складала, щось розкидала на пiдлозi; бiля неї на колiщатковому столику вишкiрилися на мене чотири брудних чашки. Тодi я скинув валiзи на пiдлогу. Вони важко гепнулися. Я здригнувся. Вона цього не помiтила. Тодi я скинув її. З фотеля. Вона засмiялася. «Ти чого, я ж збираюся! У вiдрядження!» «Навiщо ти поклала свої смердючi валiзи на моє чисте лiжко?» Я запитав. «Ну, так, а що сталося»? Iрина виглядала трохи спантеличеною. «Вони – бруднi, розумiєш, а лiжко – чисте. Взагалi-то ми на ньому спимо!» Злобився я. «То ти ж їх наче скинув? То в чому тепер проблема?» Iрина посмiхнулася й простягнула до мене руки. Їй хотiлося швидкого кохання. «Сядеш у поїзд, хай собi їде, може у Прагу, може у Вiдень, мокрi дерева бiгтимуть слiдом, лишиш позаду всi радощi й бiди». Їй спiвалося. А менi хотiлося швидкого вбивства.
Поступово особисте життя Iрини налагоджувалося. Пiсля того, як з її вини ледь не загинула людина, вона пиячила набагато менше. Вона стала лагiднiшою, нiж була. Хоча в нiй вiд природи було мало в'їдливостi. Спокiйна та осяйна. Налагодила стосунки з Катериною, в них з'явилися спiльнi таємницi. Я помiчав, як часто вони сокорять по телефону. В них з'явилася спiльна косметичка. А нiщо, на мiй погляд, так не поєднує жiнок, як спiльнi перукарки, гiнекологи та косметички. Катерина безплатно ставила Iрцi пломби, Iрка домовлялася про неї зi своїм гiнекологом. Пам'ятаю, що в той час Катерина почала вдягати романтичнi блузки з глибокими викотами. А в неї була така гарна шия. Вони обмiнювалися намистами. Обирали подарунки для матерi. Несподiвано для мене в них усе стало гаразд. Натомiсть ми з Iриною вiддалялися одне вiд одного з кожним кроком їхнього зближення. Вона дуже хотiла дитину, а я думав, у що перетвориться моя хата пiсля того, як вона народить.
Менi здавалося, що я живу з людиною, якiй, власне кажучи, на мене чхати. Я щось робив, обурювався, виявляв проблеми, можливо, їх створював, вона цього навiть не помiчала. «Ну, так, а що сталося?» В неї було своє життя, зовсiм невiдоме й закрите вiд мене. Нi, вона нiчого вiд мене не приховувала, але я начебто не розумiв нi того, про що вона думає, нi того, про що мрiє, нi того, чого вона хоче досягти, нi того, що, власне, вона робить. Як то каже розумненька Софi Коппола? «Lost in Translation». Складнощi перекладу. Саме так. Свої стосунки зi мною вона вибудовувала через моє середовище. I навiть не розумiла, що цi мiстки, якi вона наводить, ведуть куди завгодно, але не до мене. Вона стала приятелькою Ксени; до неї почав прислухатися упереджений Колобок; навiть Будда не вiдсторонювався вiд неї, як зазвичай це робив, а дiлився особистою iнформацiєю. А де тут був я? Де я був тодi? Не знаю. Мабуть, бiля розп'ятих нiг мертвої жiнки на дверях моєї ванної кiмнати.
Коли в мене зникло бажання виборювати її у горiлки, вона припинила пити, а я припинив її кохати. На її днi народження НАТО промовив тост, що, мовляв, домами ми давно товаришуємо, i йому здається, прийшов час товаришувати родинами. Колобок та Iрина зарепетували «ура». Ксена крикнула, що треба пити до дна. Навiть Будда чомусь заволав: «Гiрко-гiрко-гiрко». Я тодi був здивований i почувався зрадженим. Як нiколи, я тодi вiдчував свою самотнiсть. Як найдальша вiд сонця планета.
Вони не розмовляли зi мною, хто цiлий тиждень, хто – мiсяць, Ксена пiвроку. Коли я її покинув. Усi вони, крiм Будди. «Нi, ти сам скажи нам, чого тобi треба? Чого тобi треба вiд життя? Чого тобi треба вiд людей?» Що я мiг вiдповiсти? Я мовчав, вони злостилися. «Слухай, поясни менi, навiщо було настiльки затягувати цi стосунки, гратися в пару, жити разом, сплачувати борги її брата, щоб потiм, коли все покращилося, вчинити так жорстоко?» Колобок казав. «Покращилося порiвняно з чим? Покращилося для кого?» Я питав. Колобок говорив, що з нього досить, i йшов. «Ти розумiєш, чого всi такi розлюченi?» Будда питав. Я говорив, що не хочу тримати такi думки в своїй головi. «Вони розлюченi не тому, що їм шкода її, хоча, можливо, шкода, а тому, що ти зламав їхнi мрiї«. Так сказав Будда. А я тодi подумав, що все своє життя я руйную мрiї людей, котрi оточують мене. «А тобi? Я нiчого не зламав тобi?» Питався я в Будди. «В мене, звiсно, є мрiї. Але вони iншого формату». Будда вiдповiдав.
«Андрiю, ти додому, тебе пiдвезти?» «Так». На обидва запитання. Це – Тетяна. Анестезiолог. З нею я також спав.
Ще до того, як почав спати з янголами. «Я чула, в тебе неприємностi з Гелею? Милi сваряться – тiльки тiшаться. Будь терплячим, вона ж така дитина». I погляд, цей поблажливий погляд. Ох, Тетянко-Тетянко, хитра потворо. Вона думає, що народжена крутити людьми, як цим кермом. Ким – рвучко, ким – ледь-ледь. «Про що ти думаєш? Утомився? Сьогоднi нам ще пощастило, треба подивитися в календарi, вчорашнiй день був дуже жадiбний щодо свят. Мало скалiчених п'яничок. Нiчого, сiчень урiзноманiтнить нашу практику». Її рука торкається мого волосся. Замружився на мить. Було б так просто запросити її додому, було б так просто кохатися з нею, вiдчути знову її сильне тiло, потiм солодко заснути на її грудях. Ох, як це все складно. «Трохи є«. Кажу я. Вона розумiє, що я – корабель, який не помiтив сигналу з її маяка. Вона не була прикро цим вражена, тому що знає, що менi ще пливти у зворотному напрямку. В неї переможна усмiшка.
Поки ми стоїмо в заторi, земля вкривається першим снiгом. Я побачив хлопчика приблизно п'яти рокiв, що йшов мармуровим бордюром. У мiстi багато мармурових бордюрiв, особливо бiля державних установ. Хлопчик iшов i кидав у батькiв снiжками. Його батько щось кричав, тому я вiдчинив вiкно. Батько щоразу, коли малий у нього влучав, кричав йому: «От приїдемо додому, я тобi руки повiдриваю». Або таке: «Я зараз до когось пiдiйду, схоплю та вiдлупцюю як слiд. Отримає хтось за повною програмою». А мати малого, тендiтна жiнка, спина якої вочевидь боялася снiжок, коли вiн влучав у неї, лагiдно зверталася до нього: «Синку, вдягни рукавички, будь ласка, iнакше змерзнуть ручки». Втiм, нiхто з них не звертав уваги на слова iншого.
А я згадав, що минулого року був на конгресi лiкарiв у Лондонi. I вiдпочивав в одному з численних лондонських паркiв. У цьому парку позаду батькiв iшов хлопчик, однолiток цього, вiн брав акуратнi камiнцi, яких було вдосталь накидано вздовж дорiжки, i жбурляв їх у спини батькiв. Спокiйно йшов, нахилявся, обирав камiнець, а потiм жбурляв. Батьки так само спокiйно йшли, вiн примудрявся читати книжку, вона гомонiла з кимось по маленькому мобiльному телефону, вони не звертали на манiпуляцiї сина нiякої уваги. Наче кожний з них зараз перебував у своєму паралельному свiтi, камiнцi до батькiв не долiтали, як зараз до хлопчика на бордюрi – батькiвськi погрози та материнськi прохання. «Що ти будеш робити на Новий рiк?» Це Тетяна. «Чергувати». «Хм, отак? Я теж». Корабель обов'язково пропливатиме у зворотному напрямi. Така карма всiх кораблiв.
v)
Iнодi навiть у мене ранки не складаються. Що вже тодi казати про життя, якщо навiть викоханi ранки?… Прокидаюсь я щаслива, як завжди, але потiм усвiдомлюю, що далеко не все так весело. Переважно таке трапляється через те, що зимно, а коли зимно, бiг не таке вже й задоволення; через те, що пiсля метушнi свят у мене виникає обов'язкова лiнь, коли всi м'язи та мiзки майже атрофуються, а функцiонують лише тi з них, що вiдповiдають за пiдвищений апетит; а ще через те, що моя мати вирiшує теж встати вранцi, щоб поставити черговi питання щодо мого особистого життя (втiм, я її розумiю, бо вона й бачить мене тiльки вранцi та у вихiднi, а питання можуть докучати людинi сильнiше за сверблячку). I сьогоднi все це збiглося. Ранок пiсля новорiчних свят, якi в нашiй країнi тривають до кiнця сiчня. Менi здається, що сiчень таким чином компенсує своє прохолодне ставлення до людей. «Зимно, так». Каже Сiчень. «А що ви хотiли, зима ж на дворi, не ще щось. Але зважте, скiльки я влаштовую вам свят i як забезпечую приводи, щоб зiгрiтися?»
«Ти, я бачу, сьогоднi не хочеш бiгти?» Мама дуже спостережлива. Я вмостилась у фотелi, грiю ноги в спецiальнiй «теплiй» ковдрi кольору пряженого молока. Не схоже, що я вдягаю кросiвки, правда ж? П'ю каву, ласую нiжним печивом iз кавовою начинкою, менi – добре, тобто було добре до цього моменту. Тому що я знаю, про що вона зараз спитає. «I що, Ганно, невже ти не познайомилася нi з ким iз симпатичних угорцiв?» Продовжує мати. Ха. Моя мати, як завжди, в своєму репертуарi. Репертуар мамин складають мелодрами та драми. Iсторiї кохання. Це її особлива риса, її постiйно хвилюють симпатичнi чоловiки, для неї й кiнострiчка не кiнострiчка, якщо там немає на кого кинути оком. Кiно, яке нiхто не потурбувався нафарширувати симпатичними чоловiками, – вiдверто погане кiно.
Я святкувала новорiчнi свята в Будапештi. Звiсно, там багато симпатичних чоловiкiв. Вони прямують тими ж самими вулицями, що й я, одночасно зi мною, але десь у паралельному вимiрi, але нiчого такого не скажеш про тiстечка. Вони реальнiшi, нiж симпатичнi чоловiки. Ах, якi вони звабливi, цi кондитерськi вироби цукернi «Жербо». А якi доступнi! Мамi краще про таке не казати. «Я познайомилася з оперним спiваком». Брешу я. «Але вiн не дуже симпатичний». «Менi здається, що ти занадто вибаглива. Можливо, вiн якраз досить симпатичний, у тебе є його фото? Вiн що, затовстий? Це трапляється з оперними спiваками. Дай-но я подивлюся».
Ось так моя мати дає шанс щодо привабливостi уявним угорським оперним спiвакам. «Мамо, в мене немає його знiмкiв, вiн не любить фотографуватися». «Треба було сфотографувати його непомiтно! Потiм показала б своїй доньцi. Немає нiчого цiкавiшого, нiж роздивлятися кавалерiв власної матерi (суперечливе зауваження, чи не так?). А на роботу ти йдеш?» На роботу менi доведеться бiгти, втiм, намагання втекти марнi, бо маминi запитання завжди наздоганяють мене. «Добре, що нагадала, мамусю, менi вже час бiгти». Кажу я i мерщiй зникаю у ваннiй кiмнатi.
У Будапештi було чудово. Тому що коли ти залишаєшся самотнiм на свята вдома, це викликає смуток, а коли ти опиняєшся самотнiм на свята в iншiй країнi, миттєво знаходиш собi виправдання.
А я з тих, кому це необхiдно. Новий рiк я святкувала бiля «найєвропейськiшої з рiчок» – нестримного Дунаю. Я навмисно привезла днiпровської води у фляжцi, зробила ковток i вилила її в дунайськi води, довiчно ув'язненi у вимiрах вiденських вальсiв. «Привiт, iз Новим роком!» Сказала Дунаєвi я. Менi здалося, що саме в цю мить, коли в нього входять води Днiпра, вiн розумiє українську. «В iм'я отця, сина, святаго духу i дядечка Шороша».
Бiльшiсть людей, щойно починаєш патякати про Угорщину, вiдразу починають бурно щось пригадувати – виявляється, бiльшостi людей є що сказати про Угорщину. Токай; термальне озеро Хевiс; споруда парламенту; чудовий Балатон; гуляш, фаршированi перцi; рудаш; мiстки арпад та маргiт; одне слово – Будапешт, перлина Дунаю. Колись моєю першою асоцiацiєю щодо Угорщини було замовлене мною м'ясне асортi, котре менi принесли на тарiлi завбiльшки з народнобилинний щит, на яке усмiхненi мадяри постiйно пiдкладали м'ясо, ще м'ясо, i нiчого бiльше, крiм м'яса. Я взагалi люблю м'ясо, але навiть для мене це було занадто, бо не було кiнця-краю цим м'ясним шлунковим катуванням. Але пiд час цього мого вояжу вiдбулась одна подiя, яка змiнила мою персональну угорську низку асоцiацiй. Коли ти мандруєш на самотi, тобi в голову приходять рiзноманiтнi забавки: можна замовляти собi в номер суницю з горiлкою та цiлодобово там сидiти й чекати, що саме про тебе будуть плiткувати покоївки. До речi, пригадала. Якось я приїхала до Лондона, де вiдбувалася конференцiя менеджерiв мiжнародних органiзацiй. Тобто зiбрали людей, якi нiчого не вмiють робити, але дуже люблять говорити про те, що й як слiд робити iншим. Взагалi-то менеджери мiжнародних органiзацiй не схвалюють, коли органiзатори конференцiй намагаються на них економити, але тут розселенням займалася дуже жадiбна (вони вважають це не жадiбнiстю, а принципом) органiзацiя, яка тиснула на те, що нам має бути соромно жити в шикарних номерах, коли дiти Африки голодують. Втiм, їм самим було не соромно отримувати вiд 5 до 6 тисяч фунтiв щомiсячно тiльки за те, що вони розселяють менеджерiв мiжнародних органiзацiй.
Треба думати, що в цьому випадку голоднi дiти Африки виявляють розумiння. Отже, нас розселювали попарно, про що попередили тiльки перед вильотом.
Це, напевне, для того, щоб у нас не було часу влаштувати скандал i прихопити з собою тухлi яйця, щоб закидати ними менеджерiв з розселення. Я вже облаштувалася в своєму номерi, розпакувала валiзу, як до мене ввалився хлопець. Мама б визначила його як симпатичного хлопця. Вiн був менеджером мiжнародної органiзацiї з Росiї. Взагалi-то я була в захопленнi вiд таких широких поглядiв конференцiйних органiзаторiв. Це ж треба таке. Я ж думала, що вони снобської породи, а тут – таке. Хлопець iз Росiї уважно на мене подивився, потiм зник за дверима, звiрив номер, надрукований на його гостьовiй картцi з номером на дверях. Збiглося. Мабуть, я не здалася йому симпатичною – або в нього були вузькi погляди, або трохи ширшi за погляди органiзаторiв у тому сенсi, що вiн надавав перевагу симпатичним чоловiкам. Вiн трохи повагався, аж потiм запхав свою валiзу й себе до кiмнати. «Алєксандр Магда». Представився вiн. I ми почали знайомитися: хто, що, звiдки, кого представляєш i таке iнше.
Коли пiд час першого ланчу я познайомилася з дiвчиною з Вiрменiї на iм'я Аревiк, яку органiзатори поселили з таким собi Адамом Збагневськi, я збагнула, що Алєксандра до мене поселили не через широкi погляди, а через обмеженi знання, вони думали, що вiн – дiвчина на iм'я Магда. Їхнi мiзковi файли не змогли сприйняти, що Аревiк – це жiноче iм'я, а Алєксандра вони легко перетворили на Магду з типовим англосаксонським прiзвищем Алекзандер, i байдуже, що ця панi чомусь мешкає в Росiї, врештi-решт у Росiї живе багато iноземцiв.
Аревiк було дуже зрадiла тому, що зi мною живе хлопець. «Помiняємося!» Схопила вона мене за руку. Мабуть, Адам не здався їй симпатичним. «Давай до них пiдiйдемо, розтлумачимо, що до чого, хай нас перепишуть та переселять!» Наполягала вона. «Знаєш, менi лiньки». Сказала я вiдверто. «Я настiльки ненавиджу з'ясовувати стосунки, пояснювати, потiм iти до реєстрацiйної дошки пояснювати знову, отримувати новi картки, переносити речi, а нам жити тут двi доби. Хай буде собi, як є«. Аревiк образилася. «Як так можна?» Запитала вона. «В тебе що, з ним щось є?» Поцiкавилася Аревiк i пiдiбрала губи. «Тодi зрозумiло». Витлумачила вона моє викликане споживанням зеленого горошку мовчання.
Те, що про нас iз Алєксандром говорять дещо пiкантне, ми вiдчули ввечерi. На нас багатозначно дивилися. Пiдморгували, схвально бумцали лiктями, шурхотiли за спинами. Потiм ми поїхали танцювати в нiчний клуб, а коли повернулися в готель i зайшли до номера, я спитала його. «Спати хочеш?» «Наче нi». Вiдповiв Алєксандр. «Слухай, а давай влаштуємо їм виставу?» «Яку?» Поцiкавився вiн. Я пояснила. Потiм ми почали вiдчайдушно стрибати на лiжках, стогнати й викрикувати власнi iмена. Поставлено було нашвидкуруч, але ми виявилися талановитими акторами. Втiм, людям, яким кортить знайти доказ на пiдтвердження власних пiдозр, багато не треба. О, це вiдчуття не можна передати – такими поглядами нас супроводжували вранцi… Тут було все: заздрiсть, бридливiсть, захоплення, осуд.