355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Лариса Денисенко » Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць » Текст книги (страница 4)
Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
  • Текст добавлен: 12 октября 2016, 01:22

Текст книги "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"


Автор книги: Лариса Денисенко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Учора, коли я йшла сходами, я думала, а що буде, якщо зараз перечеплюся пiдбором i впаду. Головою бемцнуся, зубами вгризуся у бетоннi сходи, зламаю шию та заклякну в вимушенiй позi. Що буде? Нiчого. Я не перечепилася. Або ось прямо зараз наберу швидкiсть, послизнуся на дощовiй поверхнi й полечу з цiєї дамби, зламаю пару ребер, щелепу, шию, наберу пiску в очi, нiс, рот. Одного разу, коли я бiгала, зустрiла чолов'ягу з величезним бияком. Це було мальовниче видовище. Чолов'яга вийшов iз кущiв верболозу, вiн був голий, тiльки в майталесах (в брудних ромашках), в руках вiн тримав бияк, а на вигляд був не дуже люб'язний. З таким про погоду заговорювати не варто. Я вже тодi думала про смерть. Я сказала Богу: дякую, що я сьогоднi без прокладок у трусах. Я зупинилася й дивилася на чолов'ягу. Повз мене промайнула дiвчина з дитячим возиком, дитинкою та малим цуциком, усе це дивом умiщувалося в її руках. Рота її було вiдкрито, мабуть, вона верещала. Менi цього було не чутно. Я роздивлялася бияк i думала, як це, коли ним отримуєш по головi.

«Де вода?» – спитав мене Чолов'яга. Шкiрою я вiдчувала, що краще буде його не дратувати. Менi не подобалися труси, якi я вранцi вдягла. Невиразнi. До того ж – з учора. А щодо трусiв у мене з Богом домовленостi не було. Тому я вiдповiла, показуючи великим пальцем униз, як Клеопатра, що карає, «тама». «Дякую, мала». Вiдповiв вiн, затиснув бияк мiж нiг, помацав навiщось свою пику, може, перевiряв, чи все на мiсцi, а потiм почав спускатися. Мабуть, його мучила спрага. «Привiт». Весело каже до мене «Веселе Черевце». Я йому посмiхаюся. В мене завжди полiпшується настрiй, коли в мене жбурляються привiтами товстенькi чоловiки, якi вiком наближаються до дiдiвського. Не вiку мого дiда, а абстрактного дiдiвського вiку. Мiй дiд загинув у Велику Вiтчизняну, двадцятичотирирiчним, я вже пережила його на певну кiлькiсть рокiв. Мiй дiдусь годиться менi в… студенти. Я не сплю з чоловiками, що є молодшими за мене. Цього я не обiцяла Боговi. Колись я мрiяла загинути у Велику Вiтчизняну вiйну. В цьому моя проблема, я мрiю загинути у вiйнах, якi давно минули, а на вiйни, якi тривають, мене не затягнеш. То вже нi. «Хай, Костик», – кажу я. Костик автоматично махає менi рукою, тому що слухає СiДi-плеєр. Цiкаво, вiн колись чув, як у виконаннi когось iншого звучить його власне iм'я? Вiн постiйно в навушниках. Дiвчину Мадонну, себто – Евiту. «Донт край фо мi, Україна, так в тобi i згину…»

У метро напроти мене сидить жiнка з обличчям Грейс Келлi. Грейс Келлi вдягнута в турецьку шкiряну куртку, зашмиганi джинси та кросiвки, що мали колись бiлий колiр. Її ноги пiд лавою. Вона п'яна. Якби я працювала в газетi, я б зараз сфотографувала панi Грейс, а вже завтра вранцi той чоловiк у картузику, що отримує своє завтра сьогоднi, прочитав би мою статтю «Реiнкарнацiя. Грейс Келлi в київському метро, вона каже: "Я хотiла спробувати пожити життям незiграних мною бiдуючих героїнь"«. Мабуть, вiн сказав би, хитаючи картузиком: «Ох, чого тiльки не вигадають. Але – схожа ж! Схожа ж, от чортяка!» Грейс Келлi вивалюється на станцiї Контрактова площа пiд божественнi звуки клавесину. «Не приту-бля-тися», – каже вона двом офiсним жiночкам, затиснутим у бiлядверному закапельнику. Вони її не пiзнають. Обмiнюються поглядами. Одна одну чудово розумiють. «Це ж треба таке!» «Ох, сором, та й годi». Ми всi їдемо далi. Плебеї, яких залишила королiвська особа.

Напроти з розумним виглядом мандрує порносайтами Влад. Це ж треба, який серйозний чоловiк, навiть це його не тiшить. Вiн чує моє форкання. Повертається до мене. Встає. Пiдходить. Я читаю: «Вибране. Нiмецька фiлософiя». Вiн висмикує книжку в мене з рук (обожнюю, коли таке роблять), гортає сторiнки. «Ох. Усi навколо займаються тими клятими виборами, i ти також», – каже вiн. Я знову форкаю. «Це з чого випливає? – питаю я. – Вiддай книгу». Вiн вiддає. Терпiти не можу, коли хапають мої речi. Вiн каже, що це випливає зi змiсту моєї книги. Я кажу, що бiльше б логiки було, якби я гортала художнє видання «Плейбой», а тодi б вiн висловив припущення: «О, i ти також лесбiянка». Вiн мовчки щось жує – або слину, або шмарклi, чи, може, встиг щось непомiтно вкласти в рота (взагалi на роботi вiн або сопе, або хропе, плямкає або щось їсть – одне слово, нiколи не дає собi вiдпочинку). Вiн каже, що переконаний у тому, що або я давно нi з ким не спала, або я фемiнiстка. «А ти спав нi з ким?» – питаю я. Вiн знову повертається до порносайтiв.

Я – фемiнiстка. Це ж треба таке бовкнути. Одного разу я потрапила на збiр американських фемiнiсток – студенток та професорок трьох унiверситетiв. До цього я нiколи не бачила живих фемiнiсток, навiть, о сором менi, нiчого не знала про iснування Оксани Забужко та Марiї Арбатової, не кажучи вже про їхнiх суворих американських споборниць. Тому менi було дуже цiкаво подивитися, що вони таке є. Людей на збiговиську було повно. До того ж, тут були присутнi чоловiки, наприклад, зi мною був авантюрний Моня Б. з Одеси. Авантюрний Моня читав американцям лекцiї про Ленiна та Сталiна, а фемiнiсткам про Марка Вовчка. Ми вибрали собi стiльцi й зосередилися на промовах.

На сценi стояла доволi приваблива дама, поруч iз нею стояв стiл, на якому щось лежало. Сцену прикрашав плакат незрозумiлого змiсту. Менi здалося, що я бачу на ньому чоловiчий статевий орган, перекреслений. «Хiба це не член?» – спитала я в Монi, вiн на мене цитьнув. «Вони проти членiв?» Я була невгамовна. «Слухай!» Моня не любив надавати пояснення, за якi не платили у валютi. Але я почала слухати. Йшлося про губну помаду. I ось що саме: «Губна помада – це член. Наше завдання на сьогоднi – скласти петицiю до косметологiчних фiрм, якi дозволяють собi вмiщувати губну помаду в такi ганебнi упаковки. Це безвiдповiдально! Це принижує жiнку! Жiнка думає, що просто фарбує губи, але пiдступнi чоловiки влаштували все так, що вона зволожує свої губи членом. I що нам залишається? Або зовсiм не фарбуватися, але це шлях слабких духом. Або докорiнно змiнити ситуацiю!» Всi зааплодували.

Власне кажучи, весь цей час я думала, що все це жарти. Потiм почали виступати рiзнi дiвчиська та жiнки у вiцi, всi вони iз запалом говорили про те, який сором вони вiдчувають, коли торкаються губ помадою, як їм нiяково. Наче ти сама викручуєш голiвку члена, а потiм починаєш возити ним по губах. Особливо жахливо, коли хтось iз бой-френдiв просить фарбуватися при ньому. Все це змушує постiйно думати про секс. Унiформа губної помади огидна та образлива для сучасної жiнки. Не знаю, чим я привернула увагу до себе. Можливо, занадто нафарбованими губами. Тодi був час, коли я зловживала косметикою. До мене пiдiйшла жiнка-лiдер i спитала, чи я маю губну помаду? Дiдько мене смикнув сказати «так».

Справа у тiм, що я геть забула, що в Українi на той час були дуже популярнi помади, привезенi з Польщi. Помади, якi спецiально були зробленi «пiд чоловiчий член». Ми з Юлькою їх звали «членомазки». Юлька менi подарувала таку на честь поїздки. Вона вмiла вибирати подарунки. Бракує слiв, щоб передати, який фурор викликала ця помада в слухачок лекцiї. «Ви звiдки?» – розгублено спитала в мене жiнка-лiдер, автоматично потрапивши до перелiку моїх ворогiв, у яких, бач, виникав сумнiв щодо моєї англiйської. «З України», – сказала я. Моня Б. тим часом кудись зник. «Це де?» – спитала жiнка-лiдер, яка, можливо, теж занесла мене до перелiку власних ворогiв, котрi змушують її визнати недолiки своїх знань географiї (до всесвiтньовiдомого народного помаранчевого супротиву проти влади залишалося рiвно 10 рокiв!). «Це поруч iз Польщею», – повiдомила я. «О, – сказала жiнка. – В нас живе багато полякiв», – додала вона. Вираз її обличчя говорив про те, що, на вiдмiну вiд мене, тi поляки, якi тут живуть, добре обiзнанi з ворожою сутнiстю губних помад. «Треба допомагати жiнкам третього свiту!» – нарештi вимовила вона, рiшучо вiдрiзала Україну вiд Польщi й перенесла мою Батькiвщину до Азiї. Ця її фраза увiйшла до тексту петицiї. «Через те, що жiнки Азiї тiльки-но визирнули з-пiд паранджi та звикли до знущань, якими їх сторiччями мордували чоловiки, приниження губною помадою в цих країнах є надзвичайно поширеним». Помаду я в них ледь забрала.

Щодо сексу, то в мене справдi давно його не було. Так склалося. Кiлька пояснень. Тi чоловiки, що мене оточували, переважно були одруженими, а я не могла заради сексу, який мiг би виявитися не дуже приємним, зрадити свою обiцянку Боговi та внаслiдок цього померти з прокладкою в трусах. Угу. Зараз. Тi, що залишалися неодруженими, були переважно молодшими за мене, а з такими я не спала вiдповiдно до своїх власних принципiв. А ще – я з тих дуреп, яким потрiбно кохання. А ще – я з тих, хто дуже недовiрливо ставиться до чоловiкiв та й людей узагалi. З людьми я почуваюся наче та бабця, що довго-довго стоїть у черзi й дивиться на новеньких, хто тiльки-но пiдiйшов, як на потенцiйних злочинцiв, що можуть нахабно влiзти в чергу. «Вас тут не стояло!» Саме так. Можливо, колись я стану iнша.

Нещодавно в метро до мене пiдiйшов миршавий чоловiк похилого вiку з вузькою головою (лептоцефал), пiд пахвою вiн тримав три жоржини кольору страченого кохання, якi вiн загорнув у целофанову плiвку. «Доброго дня», – промовив вiн до мене. Я мовчки чекала, що буде далi. «Ви мене не впiзнаєте?» Я його не впiзнавала. «Я бачу, що ви мене не впiзнаєте», – продовжував вiн свiй «чiпляж». Бо це був саме «чiпляж»: я цього миршавця не знала. Очi в нього були бiлястi, вiн не поспiшав зустрiчатися зi мною поглядом. «Це не дивно, що ви мене не впiзнаєте. Я нещодавно зазнав автокатастрофи. Мене зараз нiхто не впiзнає. Але ж це не головне, правда? Головне те, що я, що я вас упiзнав!» Вiн був такий щиро радiсний. Але менi було не до того. Я не можу визнати за собою такi чесноти, як поважне ставлення до людей похилого вiку (i взагалi людей) та чуйнiсть. Тому я пiшла собi пiд «зачекайте, поговоримо, дiвчино, зачекайте, адже ви, адже ми…»

Тодi я подумала, що це непоганий хiд. Я маю на увазi, так можна чiпляти чутливих чи дуже цiкавих юних iстот. «Ох, юначе, це не дивно, що ви мене не впiзнали, мене збив лiтак, мене зараз нiхто не впiзнає, але я чудово пам'ятаю ваше натхненне обличчя. I це головне!» Коротенька промова (бажано ще й виглядати пристойно, наближено до симпатичної дами) – i парубiйко твiй. Ще тут треба додати, що я – колишня балерина. Тому що бiльш-менш освiченi чоловiки мають розумiти, що балет – це справа смаку, а от фантастична розтяжка балерин має смакувати кожному. Це я тому говорю, що думаю, коли я не помру до сорока рокiв, у сорок, принаймнi так менi здається, принцип не спати з молодшими за мене чоловiками я переросту, як у сiм рокiв ниркове захворювання. I треба до цього моменту набути рiзноманiтного досвiду в питаннях грамотного здiйснення «чiпляжу».

«Уявляєте (це Любаша до мене i Влада), акторка Холi Берi, ну така, в помаранчевому купальнику, що зваблювала «Бонд. Джеймс Бонд», їй ще дали Оскара, тому що вона чорна, згадали? (Ми згадали). Так от, вона бере одяг колишнього чоловiка й роздає бомжам». Влад гмикає. Вiн дивиться на Любашин виблискуючий рот i сопе. Я кажу: «Добрий, мабуть, був у неї чоловiк». Любаша клiпає очима. «Так! Абсолютно! В мене був такий чоловiк, що як пiшов – забрав усi мої труси. Абсолютно! А тут залишив свiй одяг колишнiй дружинi. Добрий! Абсолютно! Так!» Любаша пiшла собi. Iнколи, щоправда, дуже рiдко, я хочу, щоб хтось придумав гумову «любашобiйку».

«Ти бачила новий бюджет?» – це до мене Влад. «Я його складала», – вiдповiдаю я. «Ти нiколи не вiдповiдаєш прямо», – зауважує вiн таким тоном, щоб я второпала: вiн мене не схвалює. Бiльше вiн не каже нiчого. Вiн вважає, що сьогоднi дуже плiдно зi мною поспiлкувався. Для Влада важливо бути переконаним у тому, що вiн – ввiчлива, iнтелiгентна людина. Хай собi бавиться.

Запитання сьоме в «одкровеннику»: «Хто є вашим коханням»? (Це запитання багато хто iгнорував, а багато хто брехав, коли вiдповiдав на нього, я ж написала «таємниця»). В iнститутi я не закохувалася, в школi теж, у дитячому садку – так само. У школi, правда, в мене було одне поривання серця закохатися в мого однокласника, та поки я думала, як йому про це сказати i що робити, вiн випередив мене на пiвкорпуса, прозвав мене «тупа жирафа», на тому моє поривання наче вiтром здуло. Тому що навряд чи закохуються у дiвчат, яких звуть тупими жирафами. Ще було й друге – закохатися у вчителя фiзичної культури, але воно кудись зникло з причин, котрих я не пам'ятаю, тодi, втiм, мене теж мало цiкавило, чому це я припинила його хотiти, цього м'язистого бiлявця з глибокими карими очима. Своє перше кохання я зустрiла тодi, коли бiльшiсть жiнок уже забувають iмена своїх перших кохань.

Моє перше кохання звалося Євгеном Павловичем Гойдалком. Утiм, його так звати й зараз. I зараз, я переконана в тому на сто вiдсоткiв, вiн є чиїмось першим коханням, другим, останнiм. Нормальну жiнку моїх рокiв, ту, що вже забула iм'я свого садочкового кохання, мало б вiдразу наструнчити вiд цього прiзвища «Гойдалко», в мене ж воно викликало тiльки романтичнi асоцiацiї. Вiн був директором мережi магазинiв, куди я влаштувалася працювати молодшим менеджером.

У нього було довге свiтло-русяве волосся, пальцi пiанiста та обличчя драматичної наволочi. Все це виглядало дуже привабливо для мене. А ще вiн завжди виглядав як новенький. Був дуже чистий, охайний та поставний. Трохи за тридцять. Коли вiн говорив, вiн наче натискував на тебе своїми очима, i це натискування настiльки вiдчувалося, що менi ставало гаряче там, у животi, у грудях. Я зрозумiла, що дуже хочу цього чоловiка, як тiльки його побачила. Я зрозумiла, що вiн наволоч, так само, як тiльки його побачила, але скажiть менi, чи багатьох недосвiдчених дiвчаток це усвiдомлення зупиняло? Вiн теж усе чудово розумiв. Та це було й не дивно. Але мене дуже здивувало, насправдi здивувало й довгий час пiдкидало вiд щастя те, що вiн також мене захотiв. Мене. Молоду простоволосу дурепу. З опуклими сильними литками (результат регулярних ранкових пробiжок), трохи сутулу вiд навчань та читання напiвлежачи, з очима кольору простих олiвцiв. Агресивну та наполегливу, як тер'єр.

Моя ейфорiя вiд нього минула через пiвроку, але усвiдомлювати це було надзвичайно болiсно. Вiн любив, коли його персональна асистентка Алла прилаштовувала свої круглi колiна, вмощувала свої пишнi форми (хоча вона була молодша за мене, але вся така пишна та кругла) у вишневий фотель, що наче спецiально для її форм було поставлено в його кабiнетi. Вона скручувалася тлустою кицькою. Чи викладала свої повненькi литки на фотельнi бильця. I заходилася дзвiнким смiхом. I ви вмикали музику. I вiн також реготав їй у вiдповiдь. Оперний регiт. Усi впiзнавали ваш регiт. Я ще тодi хотiла сказати, що в гiєн теж такий регiт, який нi з чим не сплутаєш, його чутно здаля, а харчуються вони стервом. Я зараз згадую, а що ви таке слухали? Мiськi романси чи iталiйську танцювальну музику? Та це не важливо. Вiн просив її вiдчинити дверi досить широко, щоб усi, хто проходив повз, бачили та чули, як. Щоб бачили цi безсоромнi ноги, чули ваш смiх та надривний спiв того, хто грав почуття. Ви самi гралися в почуття почуттями.

Спочатку менi справдi було боляче, а вже потiм я стала робити вигляд, що менi дуже боляче. Менi подобалося робити саме такий вигляд. Наче менi болить бачити цi гладкi колiна, цей ваш регiт, музику серед робочого дня, цей вишневий фотель. Коли я вдавала, що менi «наче» боляче, бiль вiдступав. Я чекала, щоб вiн сказав: «Лап, це все… (на цьому мiсцi вiн завжди дуже кумедно наморщував нiс) знаєш, така нiсенiтниця, така маячня… ну, припини це. Чого ти? Ти ж така розумна, вродлива, доросла дiвчинка. Ну, ну. То чого ти?» Я знала, що тобi потрiбнi мої сльози. Для мене ж заплакати було проблемою. Але я плакала. Щоб це зробити, я згадувала мого однокласника, в якого я спробувала закохуватися, того самого, що звав мене «тупа жирафа». Вiн так звав мене через довгу шию, тому що моя шия, на яку Євген Павлович любив намотувати шовковий шалик i вимiрювати в поцiлунках («чотири з половинкою до всмiхненого пiдборiддя»), здавалася однокласнику задовгою. Нiхто не вигадав унiверсального мiрила, яким би можна було вимiрювати дитячi образи. Може, вершкове морозиво? Скiльки треба порцiй, щоб забутися? Двi, три, п'ять?

Для того, щоб я пройшла повз вашi розчиненi дверi, щоб я все це побачила на власнi очi, Євген Павлович смикав свого заступника, щоб той, своєю чергою, смикнув мене. Я так i не спитала в нього, навiщо вiн це робив (можливо, йому було приємно зайвий раз притиснути одним пальцем прiзвище заступника на кнопцi, може, саме в такий спосiб руйнується карма?) Якщо б навiть мене не смикнув заступник, то про цi подiї менi б доповiла музика, що лунала коридорами, ваш регiт, що шматував мою печiнку, або добрi люди. В Євгена був хист збирати й утримувати бiля себе добрих людей, з тих, що обов'язково вирвуть у вас кусень хлiба зi слабких рук, якщо ви роззявите рота, щоб помилуватися мiсяцем на тьмяному тлi безхмарного неба. Блиск очей цих добрих людей пiдтримувався завдяки моїм померхлим очам. Коли вiн хотiв сексу, вiн говорив: «Треба мене трохи поганьбити, чи не так, Лап?» «Поганьбити» – «тонкий» натяк на моє iм'я – Ганна. Можу собi уявити, як вiн не мiг без смiху вимовити слово «ганьба», це в нього, мабуть, мало б значити: «трахати Ганьку». Себто мене. Попри все, треба зiзнатися самiй собi, що якби не було таких вигаданих для двох утаємничених слiв (нехай образливих для одного/однiєї), iсторiя стосункiв двох людей була б збiднiлою. Вiн вважав мене молодою iстеричкою, досить вишуканою, вродливою, чистою. Йому подобалося зустрiчатися з молодою iстеричкою, живий i яскравий привiд для дружнiх плiток.

Я бачила його вже пiсля того, як усе давно скiнчилося. Нещодавно. Потягло. Так, провiдала старого знайомця. Того разу пiд зелений чай, який я ненавиджу як клас, вiн говорив менi, що «якби не бiлi мишi, донори, країни з перехiдною економiкою та балуванi, тупуватi молодi панянки, експериментальна наука померла б». Вiн дивився на мене так, як умiв дивитися тiльки вiн, вiн натискав очима. Перевiряв, де боляче, а де – нi. Що можна вразити, а що – не зараз. А я думала, за кого вiн тодi мене тримав – за бiлу мишу, донора, країну з перехiдною економiкою чи балувану, тупу молоду панянку. «Я не миша. Миша – це Майборода», – лопотiла я. Я вiдчула, як його загострений олiвець, яким вiн збирався подолати бар'єр – мої п'ять пальцiв, увiгнався помiж моїми великим та вказiвним. Я здригнулася. «Я став незграбним. Ма-зи-ло. Менi б вартувало кидати пити», – так сказав вiн.

Я знала, чого вiн потребував. Розради. Так, я це добре знала. Як можуть знати бiлi мишi, донори, країни з перехiдною економiкою та балуванi, тупi молодi панянки. Вони завжди знають, чого вiд них чекають. Правда ж полягає в тому, що одних це не зупиняє, а iншим зупинитися нiхто не дає. Вони добре знають, що з ними хочуть зробити. «Ти просто трохи втомився. Тобi треба вiдпочити – i все минеться», – кажу я лагiдним голосом, i бачу, як на моїх очах зморшки на його чолi зникають (таке явище показують у передачах про рослинний свiт: сповiльнене знiмання, коли зi зморшок випростуються нiжнi квiтковi пелюстки). Вiн такий задоволений. Клацання по столу бiля його руки. Вiн вiдсуває свою руку вiд моєї.

Не вiдразу. Але вiн вiдсуває руку не тому, що я йому натякнула клацанням, нi, всi рiшення вiн завжди приймає сам. Його самовпевненiсть та пиха живляться тiльки чужими сумнiвами, невпевненiстю та самовразливiстю, якi вiн старанно зрощує своїм презирством, кислим посмiхом та тиском свого погляду.

Вiн тодi спитав мене: «Ти взагалi як?» У нього було обличчя людини, котра вже вибудувала все моє життя та замкнула, як гаму, нотою «до». Моє життя легко склалося в його руках, як пазл для трирiчних, вiн вигадав менi тоскну родинну тяганину, безгрiшшя, дитину-йолопа, матiр – релiгiйну iстеричку, батька-алкоголiка, батькову сестру, яка тiльки й чекає, коли хтось помре, та колишнього чоловiка (так, саме колишнього!), який час вiд часу лiкується на стацiонарi в психiатричнiй лiкарнi.

Вiн завжди вигадував менi життя, тому що його нiколи не цiкавило, а що там насправдi. Нiколи. Тодi, щоправда, йому приємнiше було думати, що в мене ледь не аристократична родина, що в мене мама – вразлива панi, батько – доктор фiлософських наук iз родини кадрових вiйськових, що зi мною цяцькалися нянечки, якi звали мене «Ася». А народилась я у Празi. Жодного слова правди. То чого б зважати на правду зараз? Я тодi вiдповiла: «Та таке…». «Та таке…» – це такий невизначений український артикль. Вiн посмiхнувся. Натиснув поглядом. «Лап, не хвилюйся, все буде добре. Ти ж розумна, гарна, доросла дiвчинка, так?»

Його руки вже не шукали моїх рук, тому що вiн чудово пам'ятав моє клацання по столу бiля його руки. Вiн буде злитися на себе все життя через те, що дозволив з'явитися тому клацанню. Що вiн так розслабився, що проґавив момент, коли могло з'явитися це кляте клацання. Iншого разу не буде. Вiн насторожi. Якби я зiбралася зробити таке вдруге, вiн зробив би все: викрутив менi руку, зламав пальця, загнав олiвець пiд мою блiду шкiру, але не допустив би, щоб це клацання пролунало вдруге.

Вiн раптом пiдхопився: «Слухай». Уважно подивився на мою спiдницю. «Слухай, Лап, хiба це не ЖФФ?» Всi розмови з жiнками, що його бентежили, лякали, змушували нудьгувати, чимось загрожували, могли скривдити, були спроможнi завдати шкоди чи утиснути права – вiн вiртуозно зводив до лахiв. Але ж не до того, щоб аж мацати тканину. Клацання! Я зробила вигляд людини, яка зовсiм не розумiє, про що йдеться. «Що?» «Слухай, Лап. Слухай. Усе – забули, забули, забули. Саме так. За-бу-ли. Хоча… воно справдi дуже схоже на Ферре». Вiн посмiхається, наче школяр, прибирає волосся за вухо. Такий знайомий жест. Жести – справжня небезпека, саме вони здатнi вiдродити почуття. Коли я його не знала, я була переконана в тому, що так прибирають волосся, за вухо, винятково гомосексуалiсти. «Нi, ти що, звiсно, це не… Ферре». Я знаю, як з ним розмовляти, колись не знала, зараз – знаю чудово. Навчилася. Мої iнтонацiї сповненi знiяковiлiстю. В поглядi тремтить збентеження й запобiгливiсть. Ось час, коли вiн вiдчував себе трiумфатором! Пам-парарара-рам-пампампам! Вiн пiдскочив з фотеля. «Лап, слухай, Лап! Ти вже в такому вiцi, в якому слiд уважно, виважено, я б сказав, ставитися до свого одягу. Слухай, слухай, слухай… Слухай! Лап, я тобi подарую картку, вiп, тридцятивiдсоткова знижка!» Мiй погляд розкриває обiйми його ейфорiї.

Я тодi казала собi: терпiння, терпiння, моя люба. Я пiшла, майже хилилася додолу пiд тягарем вдячностi, трохи боялася переграти, але вiн iз задоволенням слухав себе, такого (несподiвано для самого себе) щедрого. Я йшла, затиснувши своє терпiння в кулак, щоб воно не вирвалось та не вчепилося в його жилаву шию. Я йшла, намагаючись не розреготатися, тому що в моєму дорогому шкiряному гаманцi лежала така сама картка. Вiп. Тридцятивiдсоткова знижка. Менi дуже хотiлося показати йому фокус: була одна, ахалай-махалай, стало – двi. Але я не хотiла залишати пiсля себе злiсть, це зробив вiн вiсiм рокiв тому, я хотiла пiти, щоб з ним залишилося свiтло. Хай навiть штучне, але – свiтло. Я не хотiла бути такою, як був вiн.

А тодi я ще згадала, що стало приводом для наших незлагоди та розриву. Я iз вдячнiстю згадувала звичайну сiль, яку я розсипала, коли ми вечеряли в твоїй оселi (до стелi було прибито янголiв, тiльки люди з тонким душевним складом могли прибити до стелi янголiв за цнотливi крила цвяхами). А ще я згадувала маленьку китайську солонку-черепашку, незграбно й випадково перекидати яку я тренувалася цiлий тиждень. Бо чим же ще треба керуватися балуваним, тупуватим молодим панянкам, як не приводом для незлагоди та розриву, який мав би виглядати одночасно достеменним, недоладним i таким непробивно тупим у його розумiннi, приводом, породженим народними прикметами, якi я увiбрала в себе разом з няньчиним «ой люлi, та й люлi»?

«Хай, Ена. В мене проблеми з ногою. Я знов написав Аят, що не можу за нею приїхати. Вона сказала, що чекатиме, вона фарбує шалик у колiр ранкових снiв. Знаєш, як упiзнати цей колiр? Це складно, хоча вiн є i в килимових вiзерунках. Вiн схожий на подих малої дитини, яка побачила увi снi матiр. Вiн схожий на сонний усмiх молодої дiвчини, яка побачила увi снi золотий черевичок. Вiн схожий на зiтхання старого, який побачив, що його померлий батько тягнеться до нього, усмiхаючись. Ти зрозумiла, який вiн? Я хочу, щоб ти мандрувала пустелею в шалику кольору ранкових снiв. Для цього ти мусиш його купити, цей шалик. Вiн буде твiй. Я нiколи не насмiлюся в тебе його просити. Шалик кольору ранкових снiв дорiвнює одному дню, що висмикнуто з її здоров'я.

P. S.Ти не знаєш, коли Пророк переставлятиме шафу з таємними фарбами? А куди?»

iv)

«А ти знаєш що?» Вона була така бiлотiла. Плела ногами косицю з моїх та своїх нiг. Я не знав що. Я нiчого не знав. Пiсля кохання мої очi вбирали в себе нiч, голова була пустим човном, що гойдається на темних хвилях. У такi часи я не любив розмов. Я любив, щоб хтось сплiтав ногами косицю з нiг. Я любив вслуховуватися в подих темряви. Я любив, коли хтось поруч мурчав, байдуже, що саме. «Що?» – спитав я. Тому що вона любила лiжковi розмови. Коли вона не бачила моїх очей, вона була смiливiша, не боялася бовкнути дурницю. Вона постiйно остерiгалася сказати щось не те. Коли ноги перетворюються на косицi, люди стають менш незрозумiлими одне для одного. «Кохатися в лiкарнi – не збочення, коли ти робиш це один раз задля новизни, коли ж ти займаєшся коханням тiльки в лiкарнi, то тобi варто самому лiкуватися». Колобок каже.

«Ти знаєш, що коли ми займаємося коханням, ти зовсiм не пiтнiєш. А коли ти оперуєш, я постiйно витираю пiт iз твого обличчя». Коли ми себе не контролюємо, за нас це роблять iншi? «Можливо», – муркочу я. Я цiлую її лiлiйну шию. «Чекай». Вона трохи вiдповзає, косиця стає менш тугою. «Про що це говорить?» «I про що це говорить?» «Це говорить про те, що ти – недобросовiсний коханець. От про що!» «А може, це є свiдченням того, що я – добросовiсний хiрург?» Вона вперто мовчить. Можливо, навiть плаче. «Це може говорити про величезну кiлькiсть речей, а може нi про що не говорити. Ми це робимо самi, розумiєш? Ми самi озвучуємо свої дiї, дiї iнших людей. Навiщо?»

«А може, це говорить про те, що менi зробити боляче ти не боїшся, а завдати шкоди хворому надзвичайно боїшся. Може це говорити про таке?» «Не знаю. Але я знаю декого, хто може таке говорити». «I хто? Кого ти знаєш?» Вона пiдводиться. Смикає простирадло, щоб накритися. Чого розплетена коса? «Чого ти пiдхопилася? Тут темно», – кажу я. «Ти не зважаєш на мене, коли я гола, – каже вона. – Коли я гола, я для тебе – тiло». Я шкодую, що колись спав з Тетяною, її подругою. Я шкодую про те, що Тетяну я скривдив. I говорив їй безжальнi слова. Я шкодую про те, що зустрiчався з мстивою жiнкою, яка через бiль iнших намагається вразити мене. «Ти хочеш сказати, що менi бракує власних слiв, що я така дурепа, що навiть слова в когось позичаю, так?» На мою думку, нiч створено для чого завгодно, але не для сварок. Цiкаво, що сварки бувають до та пiсля кохання. Кохання врятує Всесвiт, коли всiх людей перетворять на кролiв. Я зiтхаю, я не люблю розмов пiсля кохання. «Я хочу сказати, що всi ми позичаємо слова. А ще я хочу сказати, що якщо ти вже взяла чужi слова, то краще б позичила їх у когось бiльш гiдного». «Невже? В Гоголя?»

Коли янголи беруть слова в людей, вони перетворюються на демонiв. «Послухай». Я кажу. «Що?» Запитує вона. «Тихiше. Просто послухай». «Що?» Знову запитує вона. «Темряву». «Козел, який ти козел». Каже вона, вмикає свiтло, починає вдягатися. Нiч штучно порушено, мою нiч, безмежне темне кохання. «Я бiльше нiколи, ти чуєш? Я бiльше нiколи, зрозумiв?» Вона йде.

Її пружнi сiдницi я бачу пiд халатиком та трусиками, її сiдницi просвiчуються, як м'якоть стиглого яблука пiд тонкою шкiрою.

Чи може переважити пристрасть до цих рiдних сiдниць несприйняття цього чужого голосу? Вона обертається бiля дверей ординаторської. «Я бiльше нiколи, ти зрозумiв»? «Постав чайник».

Я кажу. Грюкає дверима вона. Ставить чайник. Янгол. «Андрiю, швидше давай сюди, привезли двох iз вогнепальними».

Нiч дарована людям для щастя. Не знаю, навiщо Бог створив ранки. Можливо, просто залишався матерiал. Бог – економна постать. Вночi люди вiдвертiшi, вночi краще бачиш, краще думаєш, легке може видатися важким, а поверхове – глибоким. Вранцi ми впевненi, що це – калюжа, а це – море. Вночi ми бачимо темну, непрозору рiдкоплиннiсть. Спочатку подумаєш, а потiм долатимеш, чи не так? Це не тому, що ми не бачимо. Це тому, що ми вчимося спочатку розумiти, а потiм робити. Вночi все не так виразно. Нiч для розумних. Для тих, хто здатен не брати на вiру «бiле», «чорне». Для тих, хто знається на сутiнкових вiдтiнках. Нiч для обрисiв та натякiв. Нiч для винахiдливих людей. Я справдi дуже пiтнiю. «Все йде як слiд. Не вiдволiкаймося. Ангелiно Василiвно, швидше тампонуйте це». Вона наближає до мене тампон прибрати мiй пiт, я думаю, чи велика зараз вiдстань мiж цим тампоном та її бажанням вибити менi око?

Треба перепочити. Циган виє на подвiр'ї. Вiн купається в мiсячному сяйвi. Вiн схожий на казкову iстоту. Ще мить – перетвориться на показного чоловiка в чорному костюмi, сповненого чужих таємниць. Я вiддаю йому половину своєї канапки. Кладу на асфальт. Вiдходжу. Тiльки тодi вiн пiдходить, обережно бере її, їсть. На мене вiн не дивиться. Я для нього не iсную. Вiн чорний та мiцний. Вгодований собака. Санiтари з моргу лякають своїх нiчних гостей розповiдями про те, що Цигана пiдгодовують з абортарiю.

У мене нiколи не було собаки, але завжди було дивне мiшане вiдчуття презирства та поваги до псiв. Я постiйно пiдгодовував дворових собак, але нiколи не купував їм їжi. Вiддавав трохи своєї. Я вважав, що роблю це не тому, щоб вони були нагодованими, не тому, що я за них хвилююся, а тому, що менi треба кудись подiти свої недоїдки. Не викидати ж? Наче Бог, я був економною постаттю. Я вiддаю їм недоїдки, от i все. Це не тому, що я хочу нагодувати їх, це не тому, що менi їх шкода. I не тому, що менi вони подобаються. Коли ти починаєш купувати харчi спецiально для псiв, хай навiть найдешевшi, тодi ти докорiнно змiнюєш свою мету i ставлення. Це не те саме, що вiддати кавалок своєї дорогої шинки, яку ти просто не в змозi доїсти. Дитячi забавки у виконаннi дорослого дядечка – це сумно.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю