Текст книги "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"
Автор книги: Лариса Денисенко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)
Шацькi озера – це щось неймовiрне. Це вони вiддзеркалюються в повiтрi, тому повiтря, небо насиченi такими блакитними кольорами, що починаєш заздрити Боговi. Вiн це змiг зробити! Бо все це справдi диво. Другу добу поспiль я сплю. Тому що мiй виступ, яким я похрещу Дiрку, призначено на третiй день. Це мене тiшить, бо на третiй день, як каже менi мiй досвiд, нiхто й нiчого вже не здатний адекватно сприймати. А приготувався я погано. Абияк. Наче в iнститутi. В мене є пiдручник i фаховий журнал, якi я креативно покреслив. Може, вирiзати потрiбнi тексти ножицями та склеїти? Буде схоже на старовинний сувiй. Ще в мене є досвiд. Досвiду менi бракувало пiд час складання iспитiв та залiкiв. Але зараз вiн у мене є. Тому менi буде простiше, одначе все одно я буду верзти казна-що. Другу добу поспiль я прокидаюсь о пiв на шосту. Це – схибленiсть. Коза драна з'їла мiй спокiй. Смачного, стерво.
Вже майже одинадцята. Пiсля мого опiвшостення ще годину я намагався заснути, i менi це вдалося. Тому зараз я почуваюся меленим збiжжям, що розсипане на заснiженiй полонинi. Мiй виступ о третiй годинi, а зараз непогано було б попоїсти. «А як там Галинський? Добряче йому пiпчиться?» Раптом думаю я. Стукiт у дверi перебиває мої думки. Я вiдчиняю, схожий на римського iмператора. Якщо взути iмператора в гумовi капцi. Довге пряме волосся. Сiрi очi. Прямий нiс. Пряма спiдниця, прямi ноги середньої довжини. Панчохи. Тонкi. Тiлесного кольору, п'ятнадцять ден. Туфлi на прямих пiдборах середньої висоти. Надзвичайно прямий погляд. Надзвичайно крутi стегна. Це – Марина. Вчора ввечерi ми разом, у компанiї ще двох делегатiв форуму, грали в преферанс. «Ти забув». Каже вона. В її руках мiй гаманець для серветок. Тиснена шкiра кольору бордо. Його менi подарувала колись Iрка. Я пригадав її фiрмовi глибокi викоти. На Маринi був тонкий светр, пiд горло. Вона оглядає мiй стандартний номер. «У мене iнший телевiзор». Каже вона. В неї справдi був iнший телевiзор.
Ми сидимо на її балконi. Вчора на такому самому балконi поверхом вище ми грали в преферанс. Я курю, вона крутить у руках серветку, яку витягла з мого гаманця з тисненої шкiри. На низькому столику, який чомусь притрушений пiском, стоїть пляшка коньяку, два гранчаки, часточки лимонiв, схожi на жовтозубi вищири невiдомих створiнь. Я трохи замрiяний. Вона сякається. Бiла серветка швидко зникає, нагадуючи менi хвiст зайця. «Смiття». Каже вона. «Що?» «Все – смiття». В неї силувана посмiшка. «Щось не те?» Питаю я. «А решта – те?» Я мовчу, бо ненавиджу, коли наражаюся на випадки жiночої агресiї. «Ти думав, як ми живемо?» Я так далеко не думав. «Не думав. Тому що, по-перше, я тебе не знав, тому нiяк не мiг думати, як МИ живемо. А по друге, моя голова весь час окупована iншим». Вона знову кривиться. «А ти як живеш?» Я замислююся. Наливаю собi коньяку, мовчки запитую в неї: хочеш? Вона вiдводить погляд. Я наливаю коньяку їй. «Я живу досить просто». Починаю я. «Ха». Вона реагує. «В мене є своя хата. I машина». Я зупиняюся, тому що не розумiю, чого це я почав теревенi про банальнi матерiальнi речi. Вона ж слухає. «В мене є друзi. Хоча, переважно, це я в них є«. Вона витягує чергову серветку. «В мене бувають жiнки». Продовжую. «Переважно, це ти в них буваєш». Дражниться вона й регоче. Я теж посмiхаюся. Торкаюся її руки. «А ти? Що в тебе?»
«А в мене є чоловiк». Так просто каже вона. «А ще в мене є коханець. I в мого чоловiка теж є коханець, уявляєш собi, до чого призвело це рiвноправ'я? Але зваж, нашi коханцi – рiзнi люди!» Вона зайшлася в п'яному реготi. Чи це гикавка? Менi подобається Марина. Її довге блискуче волосся, дощовi очi, виразне стегно, на якому вмостилася серветка. «Менi з тобою було добре». Вона жестом забороняє менi говорити. «Я не хочу, щоб ти це повторював». «Повторював що? Слова чи кохання?» Питаю я. Вона ховається в своєму волоссi. Наче пiд вербою. «Кохання?» Запитує вона. «Знаєш, кохання є неповторним. Як подих». «Ти ж лiкарка». Всмiхаюся я. «Якщо не повторювати подих – помреш». Я хапаю її за руку й тягну в номер.
«Старий, узагалi це була халтура. Те, що ти зараз прорiкав».
Це менi каже Саша чи Михась, з яким я вчора грав у преферанс. «Дякую, що ти менi сказав, друже. I не знаю, як би я жив, коли б менi не говорили правду». Вiн плеще мене по плечах. «Я це тобi сказав, тому що трохи тямлю в кiстках». «Шкода, що я тебе не чув.
Може, навчився б чомусь корисному». Натомiсть кажу я. «Iронiзуєш?» Я запевняю його, що анiтрохи. «Я завжди виступаю в перший день. Щоб помiтили. Це – раз. Щоб слухали. Це – два. I щоб потiм нiщо не вiдволiкало мене вiд пияцтва. Це – три». «А чого ти сьогоднi сюди припхався? Не пилося тобi?» «Я вчився з Маратом. Вiн схвальної думки про тебе. Радив послухати. Власне, тому i». Весь лiкарський свiт учився з Маратом.
«У тебе з нею щось є?» Раптом запитує вiн. «З ким?» Тупо перепитую я, щоб виграти трохи часу. «Як там її… Ну, он, з нею, дивися». Я роблю вигляд, що стежу за його поглядом. «З Мариною?» «О! Я пам'ятав: iм'я з трьох складiв, але не мiг пригадати. Так! З Мариною в тебе щось є?» «А чого в мене має з нею щось бути?» Байдуже кажу я. «Слухай, ти що, єврей? Що б я не спитав, ти в мене перепитуєш». «Не знаю». Чесно та чемно вiдповiдаю я. Пiдходить другий.
Михась? Сашко? Чорти їх обох забирай. «Старий, у тебе був нiчого такий виступ. Вiн стовiдсотково пишався б тобою. Помiтно: його школа!» «Марат». Допомагаю я собi вказiвним пальцем. «Так!» Радiє Сашко чи Михась. «Учились?» Продовжую вгадувати я. «Захищалися». Виправляє мене вiн. Життя сповнене людьми, що мають дотичнiсть до Марата. «Слухайте, а чого ви не п'єте, це ж прощальна вечiрка?! Нумо!» Зауважує менi з Тим, Хто Захищався iз Маратом, Той, Хто Вчився iз Маратом.
«Ми побачимося?» Запитую в Марини. Вона намагається щось вiдшкребти зi светра. Прозора кава, незримий соус, невидиме вино? «Светр – чистий». Зауважую я. «Совiсть брудна». Вiдповiдає вона i раптом дивиться менi в очi. «Ти знаєш, де я працюю». Марина йде. «Старий, а я знав, я знав, що в вас щось є. Ви так злагоджено «лягали» на вiстах…» Я здригаюся.
«Заради годиться ти також мусиш там бути, синку. Катю, скажи йому». Мама така наполеглива. Катя каже щось нерозбiрливо. «Де?» Трохи мляво питаю я. Я вiдчуваю себе якимось млявоплинним через цi клятi ранковi пробудження. «На весiллi Зої. Ти ж пам'ятаєш Зою? Таку руденьку? Нас запросили родиною, тому родиною ми й пiдемо. Ти ж бо не будеш заперечувати, що маєш вiдношення до нашої родини?». Мама. Ой, Мама. I хто така ця Зоя? Хто вона нам така? «Зазвичай на весiллях бувають вiльнi дiвчата, може, буде якась, дарована тобi долею. Га, Катрусю, чого б нi?» Катерина починає смикатися, обертатися до мене й кривити мармизи, як у дитинствi. Потiм вона повертає обличчя до мами й каже, що переконана: привабливi дiвчата там будуть. «I де ти був три доби? Я тобi телефонувала, навiть приїздила – тиша». «Мамо, а мобiльний?» «Чого я мушу телефонувати тобi на мобiльний, я що – твоя подружка, якiй ти не дав домашнiй телефон?»
Я зiтхаю. Дуже тихо, щоб мати не почула. «Я був на лiкарському форумi. На Шацьких». Мама починає погрожувати менi пальцем. Я здивований. «Не бреши! Там була Катя. I щось вона не казала, що ви там спiвали пiснi родинним дуетом. I чого про Катю я знаю, а про тебе – нi?» Я вiдчуваю, що мої очi не на мiсцi. В Катi вiдчувається сум'яття. Бува ж таке. «Ма, Катька – вона ж наша вiдмiнниця, ходила на всi пленарнi, мабуть, що й виступала з промовами, а я – байдикань (ти ж сама неодноразово казала), пив собi три доби поспiль та з дiвками займався академiчною…» Я зупиняюся. «Ти коли виступав?» Питає Катерина. Вона рожева та чудова. Свiжа, наче садова квiтка. Я вiдповiдаю, що виступав третього дня. Менi нiяково, справдi, грав у карти, пиячив, кохався, це ж треба розминутися з власною сестрою. «А ми якраз цей день випустили з уваги. Пiшли на озера. Я виступала в перший. У першiй половинi дня». «Господи, дiти. Ну як можна заблукати в трьох соснах? Як можна бути в одному мiсцi й не побачитися? Не розумiю. Вiдтак, на весiлля ти йдеш». Мати нiколи не змiнює коней на переправi. Я дивлюся на Катерининi штанцi, на них помiтнi вовнянi волосинки. Таке враження, що вона грала в дитячiй виставi Красуня та Чудовисько, яке й начiпляло їй своє волосся. «Треба щiткою». Кажу я Катеринi. «Що?» Реагує мати, наче я щось кажу до неї. «Нiчого». Посмiхаюсь я i за звичкою ховаю руки за спиною. Її тон нагадує менi той, з мого дитинства, коли вона погрозливо питала, хто взяв це чи iнше. Я завжди був Тим, Хто Взяв. Катерина тим часом звернула увагу на свої штанцi. «О, цi коти». Каже вона. «У-у-у-у». Я кажу.
«То ми домовилися. Заради годиться!» Я питаю маму, заради чийого «годиться»? Тим часом я думаю, що в мене припадає вiльний день, тому було б непогано провести його в товариствi НАТО, Будди та Колобка – гуркотiти фiсташками; згадувати нашу молодiсть, сперечатися про жiнок; пити пиво, яке в нашому традицiйному генделику завжди розводять горiлкою. «Нашого!» Мама вiдповiла. «Нашого родинного». В вас є родинне «годиться»? Спiвчуваю. «Я бачу, що ти незадоволений. Це так, синку? Я ж не кат. Пiдеш з нами, трохи побудеш там. Навернешся на очi. А може, тобi самому сподобається? Га, Катрусько, може ж йому там сподобатися? А якщо не сподобається – пiдеш собi, куди ти там планував». Мама робить мiнiмальну поступку. Я ж уявив собi, як зрадiє невiдома Зоя, коли я навернуся на її очi, – наче дiвчисько, якому хлопчисько показав пiсюнчика. «Ось воно яке». Ось вiн який. Невiдомий Андрiй. Мати вiдчуває мої вагання. «Слухай, синку, невже тобi важко це для мене зробити?» Незаперечний материнський аргумент.
Як бачите, я пiшов на весiлля Зої. Купив квiти. В них був такий вигляд, наче вони от-от зомлiють, зарюмсають i втратять обличчя. Називалися вони дещо плаксиво й таємничо – анемони. Спробуйте це вимовити й побачите, як вам скривить рота. Анемони. «Ой, якi ж ви надзвичайнi». Почала панькатися з квiточками мати. Їй потрiбнi онуки. Блiн, чому коли комусь потрiбнi онуки, а комусь не потрiбнi дiти, страждає все одно той, кому не. «Андрiйчику, який ти оригiнальний». Вiдтяла менi шматок вiд свого комплiментарного запасу мама. «Слухайте». Наважився запитати я. «А ви знаєте, хто ця Зоя?» «Звiсно!» Мама була збуджена, жвавi очi, жваве обличчя. «Це донька Антонiни та Вєника». Iнодi краще не ставити запитання, тому що вiдповiдь може породити ще кiлька. «А вчора я був на весiллi у доньки Вєника. Мiтли». «Ха-ха». Похмуро промовив Катеринчин Борис. Наволоч. Теж менi, знавець вишуканих жартiв.
Слiд зауважити, що квiти-плаксiї чудово пасували Зої, тому що вона також мала вигляд плаксiйки. Знаєте, є такi губи, краєчки яких опущено донизу? Похнюпленi губи. Такi були в Зої. Коли на небi бачиш такий мiсяць – краєчками донизу, – хорошої погоди годi чекати. «Якi оригiнальнi квiти», – сумно сказала неоригiнальна Зоя. I схилилася, щоб порюмсати на шиї незнайомого менi дядька. Вiн був низенький, тому Зоя склалася майже навпiл. Було цiкаво, скiльки вони так протримаються. Зрiст Еллочки-Людожерки, як ви пам'ятаєте з Iльфа-Петрова, лестив чоловiкам, бо вона була маленька. Зрiст Зої лестив би жирафам, баскетболiстам та телеграфним стовпам. На мене Зоя не звертала нiякої уваги. Я подумав: «Коли я навернувся Зої на очi, одночасно зi мною на них навернулися сльози». Чого я не пишу романтичних новел? Хiба погано? Втiм, можливо, вона не звертала на мене уваги, тому що я був нижчий за неї, але вищий за дядька. Опосередкована постать. Я силкувався врубитися, хто тут є чоловiком Зої, але зазнав фiаско. А навiщо вiн узагалi менi тре'? Вiдверто кажучи, було цiкаво, який вiн на зрiст.
«Зоя». Раптом почув я багатий басище. «Хто це тобi подарував цi незнайомi квiти?» Я уявив собi, як ця дама (а це басище виявилося дамою) вештається ринками та знайомиться з квiтами. «Капiтолiна Гнатiвна. Тюльпан Толян. Дзвiночок Зiна. Маргаритка Рита. Дуже приємно. Ду-у-у-у-уже. Будемо товаришувати домiвками, себто клумбами». А тут вона зiткнулася з квiтами, якi їй не було представлено. Неподобство. «Ой, он той парубiйко, здається». Тицьнула на мене Зоя величезним пазуром. Басище обернулося до мене. Воно було доволi височеньке, так собi нiвроку, а нiс нагадував кнопку. Я подумав: а що буде, якщо натиснути? Поїде ця дама нагору; спуститься вона униз; розщiбне пiджак: «ласкаво просимо» (а це був би номер, їй-бо); заспiває про зрадливе серце красунi чи скаже: «пiп-пiп».
Поки я грався з її носом, вона вирушила в мiй бiк. Я теж розпочав свiй рух, але в бiк червоної iкри, закортiло солоненького. Я зробив це вчасно, вихопив з-пiд носа двох череванiв двi останнi канапки. Iкра вiд мене не втекла. Але й Басище з Кнопкою опинилося поруч зi мною. Я не втiк вiд Басища. «Професорка Нiкiтiна».
Розложисто-гучно промовила вона. На комiрцi її сукнi зелено-пляшкового кольору було вибито квiтчастi вишневi гiлки. «Адвокат Бернес». Проiнформував її я. Двiчi збрехавши. Вона не виказала подиву. «Ви чий?» Натомiсть запитала вона. Востаннє я чув таке запитання вiд Iрки, але ставила його вона не менi, а маленькому цуценятi. «Ти чий? Ти загубився, га, маленький?» А вiн у вiдповiдь бив хвостиком. Менi закортiло теж чимось заметляти й гавкнути у бiк господаря. «Оно я чий». Замiсть цього я за допомогою носа, брiв, лоба та верхньої губи зобразив щось на кшталт: «Янепереконанийвтомущоявасдобрерозумiю шановнадобродiйко». Нiчого так, еге ж? Тренувався на родичах хворих.
Виходячи з того, що професорка Нiкiтiна переформулювала своє запитання, такий вираз обличчя говорив їй багато про що. «Ви – Зоїн чи Василiв?» Ох, як менi кортiло вiдповiсти, що я – Бернес, як вам було, шановна, повiдомлено, а не Зоїн i не Василiв.
Але щось, що промайнуло за склом окулярiв професорки Нiкiтiної, утримало мене вiд цiєї дотепної реплiки. «Я – Нареченої Батькiв». Отакою була моя вiдповiдь. Володаря подвiйного прiзвища! «Зрозумiло». Професорцi було зрозумiло, але вона це сказала таким тоном, наче збиралася ставити менi «незадовiльно».
«Це ви подарували незнайомi квiти», – продовжувала бесiду професорка, нiс її смикнувся. Я подумав, що, мабуть, нелегко смикати такою кнопкою. «Це – анемони». Представив я квiти професорцi. «Та ну? Зрозумiло». Професорка пильно мене роздивлялася, наче мала щодо мене певнi пiдозри. Про всяк випадок я посмiхнувся. В мене була чудова посмiшка, ще б пак, у мене сестра – вправний дантист. Професорка продовжувала мовчки на мене дивитися. До речi, а де моя сестра? Подумалося менi. Чи не пошукати? Я схопив келих iз червоним вином, ще раз посмiхнувся професорцi, закрiпивши мистецтво причарування, себто свою невдачу в ньому, та ретирувався. На прощання ще раз кинув поглядом на професорчин кнопку-нiс.
Пiсля цього я знайшов Катерину, яка куняла у товариствi двох цицькастих молодичок (Бориса, на щастя, десь не було), щоб сказати їй «пока». «Нам треба буде поговорити». Сказала вона менi, коли ми вiдiйшли вiд її спiврозмовниць. «То й зустрiнемося». «Поговорити про форум». «Катю, слухай, давай не будемо обговорювати професiйнi поразки. Я знаю, що я там виступив кепсько, що поробиш, узагалi я несподiвано для себе туди поїхав. Довга розмова, чому саме. А там iще було до бiса людей, наближених до Марата. Нишпорки клятi. Можу собi уявити, як вiн розпатякається з мого приводу. Вiн любить робити з усiх посмiховисько, ти ж сама знаєш». Катерина хитає головою. «Ох, ти». «Ох, я», – посмiхаюся до неї та йду собi.
«Нi, ви бачили, хто сюди приходив? Не бачили, та ви що? Адвокат Бернес. Такий русявий з яскравою краваткою. Марк Михайлович Бернес. Саме так. Сама бачила. На власнi очi. А що, хiба ви не знаєте, хто це? Що ж ви. Це ж вiдома, перепрошую, наволоч. Фахiвець з брудних розлучень. Я все думаю, хто ж запросив його на весiлля? Невже це зробив Вєня? Чи сама Зоя? Але чому, навiщо в день власного свята? Невже вони не впевненi в своєму шлюбi? А ще квiти. Так. Цi квiти. Вiн подарував їм незнайомi квiти. Це – натяк. Квiти з душком. Так, це точно натяк. Вони ж, цi адвокати, нiчого не роблять просто так, без того, щоб на щось на натякнути. Мовляв, ось так вам. Все з кривлянням своїм, дурнуватими посмiшками, натяками, душком». Доносився до мене басище професорки Нiкiтiної, яка до того ж тримала за лiктик мою маму, яку роздимало вiд цiкавостi. «Та що ви кажете?» Дивувалася мати, крутила головою, щоб схопити за яскраву краватку Марка Михайловича Бернеса, наволоч iз розлучень. Буває ж таке.
Ага. Злякалася… Сьогоднi я виповз iз хати й причаївся за трьома туями. Це такi хвойнi дерева, а може, й кущi. Щось таке, чим новi багатiї дублюють паркани. То я в тих дерево-кущах зачаївсь. Моя люба сестра вiдразу порадила б менi навiдатися до психотерапевта. I не зволiкати iз цим. Але менi то було байдуже. Всi цi поради, всi цi порадники. Я не став вкладатися в лiжко, я став чекати в фотелi. Було трохи нудно, але не настiльки, щоб змусити мене вкластися, а потiм усе одно робити свiй традицiйний зiскок iз лiжка. Я сидiв у фотелi й читав про дiвчину, яка втратила власну дитину, схибнулася на цьому ґрунтi й почала красти чужих дiтей. Я гортав сторiнки й думав про неї, дiвку, яка краде чужий сон. А потiм вийшов на двiр i став за туями, коли прийшов час.
I я її дiстав. Безперечно. Вона на мить завмерла, думала, що вдарю. Намагалася роздивитися мене за вiкном (вона чудово знала, що я там буду, стерво! знала! я викрив її!), щоб зухвало посмiхнутися, крутнути пiдтягнутою дупою i бiгти собi далi, аж я – ось. Поруч.
Надзвичайно близько. Отримала? А нiс тремтiв. Я бачив. На вiдмiну вiд професорки Нiкiтiної, її нiс не був подiбний на кнопку, нiс звичайної довжини. Бiлий кiнчик. Як вона мене виснажила, неймовiрно. Безневинний погляд. Тварина. Тварина, вона ж бо не розумiє, як може псувати життя. Вона побiгла собi далi – втiм, я не мав намiру з нею розмовляти. Про що? Але вибачився, я ж чемний, бачу, що дiвчинка злякалася, не до жартiв нашiй дiвчинцi, тому чемно вичавив iз себе: «Звиняйте». Хитнула голiвонькою та побiгла геть. Сильнi ноги, якби вона захотiла i вдарила мене цiєю ногою – прощавайте, яйця. Чекало б на вас перетворення – стали б ви величезними, але синiми. Треба пильнувати. Бач, якi шорти в неї, нiчого собi шорти, м-да. Як казала у дитинствi мати: «Замала каструляка для тiста, так i лiзе, так i пре». Та сама iсторiя з шортами та сiдницями. Так i лiзуть, так i пруть. Злякалася мене, це – добре. То й не наближайся, зрозумiло? Не наближайся.
ix)
Повсякчас, коли я бiгала, я була наодинцi сама з собою. I мене це цiлком влаштовувало. Ми рiдко буваємо наодинцi з собою, завжди щось або хтось вiдволiкає, а що зараз? Зараз я постiйно з ним. З чоловiком, що ховається за фiранкою. В мене частiше б'ється пульс, коли я наближаюся до мiсця його схову. Вiн у себе вдома. Я сама в собi, тепер же – i з ним. Стовбичить за вiкнами. Роздивляється. Останнiм часом я вдягаюся, як повiя. Якщо можна уявити повiю, що займається ранковим бiгом. На мої бiлi шорти не реагують хiба що зовсiм затурканi життям чоловiки. Що там казати, я б сама залюбки на таке подивилася, бо саме в таких шортах стає помiтною дупа. Вона в мене є!
Вчора я майже зiткнулася з ним, вiн з'явився зненацька з-пiд трьох туй, наче манiяк-ґвалтiвник чи фiлософськи налаштована людина, яка вирiшила рано-вранцi похезати пiд своїм вiкном у товариствi хвойних дерев. Вибачився, i я побiгла собi далi. Вiн вродливий. Любаша про таких каже «трахкий» чоловiк. Себто такий, з яким хочеться опинитися в лiжку. Вiд вродливих чоловiкiв нiхто не застрахований. Його очi металевого кольору виблискували на сонцi. Дивнi очi. Майже злi. Такi очi iнодi видаються чорними. Не знаю, чого я злякалася бiльше – цих темрявних очей чи його несподiваної постатi на тлi вiчнозелених туй. Вiн сказав: «Звиняйте». Я навiть не вiдповiла: «Прошу». Важко впоратися з давно вже обраним ритмом. До якого призвичаївся. Важко звикнути до того, що я вже не сама на цих двох кiлометрах мого приватного життя.
У переходi я помiтила колоритну пару квiткарiв. Засмаглi, вони виглядали, як два засмалених оцупка серед райських кущiв. Про таких нiколи не скажеш, що їх умито росами. Один з них трохи хитається, мабуть, учорашнiй вечiр вдався. Iнший сидить на перевернутому цеберку. В нього вечiр був, на диво, кращим. Той, хто хитається, докопується: «Миколо, ну що, залив учора очi, га? Та що це, вперше в тебе, чи що? Миколо. Не пiддавайся. Чуєш? Миколо, нас таким нiколи нiхто не злама! Миколо. Треба знайти щось таке, щоб тебе вiдволiкти. Зроби щось, Миколо! Випий кавки, покури або сходи, Миколо, посци!» Миколi не сциться, не куриться, не кав'яриться. Йому зле.
Я бачу, що через свою несамотнiсть я запiзнююся стати до роботи. Не те, що менi обов'язково бути вчасно, я працюю не на заводi, не в лiкарнi, не в школi, не в урядових структурах. Через те, що я трохи запiзнюся, нiчого не змiниться для людства, але змiниться для мене, тому що я нiколи не запiзнююся. Нiколи. Тому я пришвидшила ходу. Менi назустрiч прямують веселi чоловiки. Вчора що, було якесь їхнє свято? Коли не маєш «постiйного чоловiка», втрачається орiєнтацiя щодо чоловiчих свят. Чоловiкiв було трiйко, вiку плюсмiнустогохтогодитьсяменiубатьки. Вони посмiхалися. «Добридень, панночко, а ви повнолiтня?»
Не без кокетування розпочав один iз них. Золотий голос трiйки, що вiдповiдає за трiйковий паблiк рiлейшенс. Я привiталася й повiдомила, що повнолiтня. Може, подарують квиток у кiно?
«Чудово! Тодi я можу у вас запитати. Я ж можу?» «Тiльки швидко», – попередила я його, глянувши на мобiлку, що вiдраховувала хвилини. «Чудово! Скажiть нам, панночко, в нас намалювався маленький диспут, що краще: ранковий бiг або ранковий секс?» «Це не таке просте запитання, – сказала я. – Кому саме краще?» «А що ви маєте на увазi? Я маю на увазi – взагалi краще!» «Я маю на увазi… О'кей. Приклад. От беремо iмпотента. То iмпотентовi було б краще побiгати». «Чудово! Iмпотенту було б краще побiгати. А от якщо нам?» Я почала їх роздивлятися, чомусь соромно менi не було, вони раптом знiяковiли. «Знаєте, в мене брак часу це з'ясовувати». Такою була моя вiдповiдь. Тому що їхнiй потенцiйний огляд нiчого менi не пiдказав. «Чудово… отже, з нами ви не розiбралися. А от вам? Що вам краще?»
«Менi – ранковий секс». Несподiвано для себе вiдповiла я. Вони засяяли посмiшками. «Чудово! А – я бачу, що ви на роботу запiзнюєтеся, так? Ай-ай-ай. Тому й запiзнюєтеся, що секс?» «Нi. Я запiзнююся через ранковий бiг», – втомлено сказала я. I -пiшла геть, завинена нiмбом власної чесностi пiд їхнiй мовчазний супровiд.
В офiсi на мене чекала листiвка. Вона мала вигляд багатопелюсткової квiтки, яку тримають два бiлих голуби. «Хто це ще одружується?
Що це, блiн, за день такий?» Замислилася я, перегортаючи квiтку дупою до себе. На дупi (чи спинi) квiтки було написано золотою пастою таке: «Шановна Ганно! Як швидко плине час, як мало вiн залишає нам для спiлкування з дорогими серцевi людьми. Прошу вас роздiлити хвилини радощiв та щастя з нами на моєму днi народження, який вiдбудеться сьогоднi за наступною адресою. Зi щирою симпатiєю, Зiна». Зiна-корзина. Корзина iз чим? Я замислилася, хто це взагалi така, i якого спiлкування вона вiд мене чекає? Таке екзотичне iм'я я б запам'ятала, навiть якби не запам'ятала людину, яку так нарекли. Зiна. Моя власна пам'ять оголосила менi бойкот. Руки вгору, здаюся. Я було думала про все це забути, жбурнувши квiтку з голубами в кошик для смiття, але моя цiкавiсть продовжувала копирсатися в усiх моїх пам'яткових купках, руйнувала натяки на системнiсть, а iнодi вишвиргувала на поверхню таке, що менi хотiлося заховати якнайглибше. Тому я витягла засмiчену папiрцями та чайовими потопельниками листiвку з кошика й зателефонувала за номером, який люб'язно було на нiй вказано. Звiдти й прилетiли цi голубки.
Секретарка офiсу, коли почула, з якого приводу я телефоную, довго реготала (на мiй погляд, секретарки не повиннi так завзято реготати у слухавку незнайомим людям, хоч би як їх роздимало з реготу), що змусило мене взяти пiд сумнiв нормальнiсть секретарки, самого офiсу i всiх його спiвробiтникiв, зокрема й Зiни. «Це – Зiна, наш керiвник проектiв». Вiдреготавшися, вимовила секретарка. «Скажiть, ви виступали коли-небудь доповiдачем на будь-якiй мiжнароднiй конференцiї?» Запитала вона мене. «Так», – трохи розгубилась я, тому що не могла намацати зв'язок мiж моїм запитанням щодо Зiни, її днем народження, реготом секретарки та моїми обов'язками доповiдачки на мiжнародних конференцiях. Зв'язок не намацувався. Загубився десь зi спогадом про Зiну. «Були? О, ну, тодi все зрозумiло». Секретарка зрадiла своїй здогадливостi й знову зайшлася у реготi. Втiм, моє мовчання змусило її вдатися до пояснень. «Розумiєте, яка фiгня. Ви були доповiдачем на мiжнароднiй конференцiї, а наша Зiна обожнює запрошувати таких людей на свої свята!» «Яких таких?» «Потрiбних». Вiдповiла вона й зареготала. Всiм, сьогоднi було весело. «Слухайте, якщо ви не зануда, то приходьте. Приходьте до нас увечерi й самi все побачите на власнi очi. Гарантую, що ви офiгiєте». I вона завершила нашу розмову. А я вже офiгiла.
Ви не повiрите, але я туди попхалася. День видався таким марудним, лайка за лайкою, все традицiйно, суперечки з Владом щодо того, хто з нас розумнiший; невблаганнiсть Ернста щодо збiльшення витрат на мiй проект; зовнiшнiй вигляд Любашi, яка мене сьогоднi дратувала бiльше, нiж завжди. Ще менi заважали спогади про чоловiка, що стоїть за вiкном i спостерiгає за моїм вiльним рухом. Якщо чоловiк заважає роботi, може, на фiг таку роботу? Та на довершення була одна пихата жiночка, з якою я мусила проробляти план чергової конференцiї, i яка дiстала мене так, як дiставала мене моя сестра Мiла, коли ще мешкала з нами, та мама. А ще менi було цiкаво.
Я купила бiлi троянди, шпичаки яких беззахиснi, як вiдомо з попсової класики, та органайзер. Думаю, що такiй людинi, якою вимальовувалася Зiна, необхiдно мати органайзер iз величезним обсягом пам'ятi. До останнього моменту я сподiвалася, що пам'ять мене брутально зрадила, а Зiну я мушу знати. От я й побачила Зiну. Вперше у своєму життi. Крихкотiлу дiвку з клоччям бруднувато-рудого волосся. Зiну було вдягнуто в єдвабний брючний декольтований костюм лазурового кольору. Чомусь костюм був пожмакований до такої мiри iнтенсивностi, наче цiлий день його жували корови або вiн вилiз iз дупи слона. Зiна була нафарбована, товстобока, як модель велетенської матрьошки. Я б її таку гарну не забула, якщо вам цiкаво.
До речi, на днi її народження я зустрiла багато своїх знайомцiв. Вони снували й гули, наче бджоли, шурхотiли целофаном та подарунковим папером, хапали мене за руку, вiталися, гиготiли, зникали, щоб потiм знову з'явитися, питалися, як справи, але найпопулярнiшим запитанням було: «О, а що ти тут робиш?» «Ти її знаєш?» Друге запитання, вiдповiдно до рейтингу популярностi. Пригощати нас не поспiшали, нас подарували нам самим. «Слухай, а може, тут є що випити?» – наважилась я запитати в однiєї привiтної дiвчини. Вона здалася менi мiсцево-офiсною та незлою. Вона почала реготати. «Бач, вони тут усi не цураються лiкувального смiху. Що за нарiд?» «Напевне, це вiдмiтна риса їхнього офiсу. Реготати у вiдповiдь на запитання». Я покiрно чекала, поки вона заспокоїться. «Випити є«. Сказала дiвчина. «Тiльки все це поставлять на стiл, як тiльки прийде Д. Г.» Я не спитала, хто таке є Д. Г., тому що вислуховувати чергову порцiю реготу бажання не мала. Але, судячи з усього, Д. Г. полюбляв запiзнюватися. Минула одна година. «Нi фiга собi запросини». Сказав хтось поруч. Але загалом люди не сумували, дехто зажимався бiля стiни, дехто танцював, хтось пив коньяк, що обачливо захопив iз собою. В цьому сенсi менi пощастило, тому що коньяк захопив Славко, з яким у мене були чудовi стосунки.
«Слухай, ти часом не знаєш, хто такий Д. Г.?» – запитала я, коли ми проковтнули п'яту пластикову чарчину. Вiдчутно хотiлося жерти. «А нам його знати на фiга взагалi? На фiга це Д. Г. нам?» – поцiкавився Славко. «Як тiльки вiн ощасливить нас присутнiстю – пообiцяли виставити пожерти». «Так-так. То треба з'ясувати», – сказав Славко натхненно. I вчепився у стегно вже знайомої менi дiвчини. «Мала, привiт! Чудова вечiрка. Хто такий Д. Г.?» Я знала, що вiн зараз почує замiсть вiдповiдi. Тому почала реготати першою. Дiвчина цьому зрадiла, кожен чекає на пiдтримку, тому згодом ми реготали разом, тримаючися за вiдсутнiй прес.
Коли ми припинили реготати, дiвчина повiдомила нам, хто такий Д. Г. «А вiн цю Клаву, що, знає?» Запитав Славко. «Зiну», – виправила його дiвчина. «Нi, вiн її не знає, а от вона його знає. Сьогоднi вже разiв п'ять телефонувала до його офiсу, щоб з'ясувати, чи отримав вiн запрошення i коли його чекати».
Дiвчина знову зареготала. I я не втрималася. Бо тепер я знала, хто такий Д. Г. Славко теж знав, хто такий Д. Г., директор однiєї вiдомої американської фундацiї. Нестриманий Славко зауважив: «Я фiгiю. Ця огрядна матрьошка що думає, що вiн усе кине, побiжить на Бессарабку, щоб купити їй орхiдеї, потiм пiдскоче до крамницi, щоб придбати дiаманти, й урочисто завiтає до неї на день народження? Оце-о справдi може так думати?» Дiвчина махала на нас руками, наче вiдгонила комарiв, їй було боляче вiд смiху, вона показувала, що зараз її живiт вiдпаде, i тiльки ми будемо в цьому виннi. «Пiшли, може, посидимо десь в iншому мiсцi?» Запропонував Славко, його очi були вологими. Гарнi очi.
Але всi очi не вартують тих металевих очей, що причаїлися за вiкном. «Ти як хочеш, а я – додому». «Слухай, але ти бачиш, яка в цiєї Клави самовпевненiсть? Бiльша за її сраку».
Цiкаво, хто такий Д. Г.? О, можу вiдкрити вам цю таємницю, мої маленькi друзi. Iсторична довiдка. Д. Г. Американський функцiонер вище середньої руки. Якщо ви здатнi уявити собi середню руку. Мiстер США якогось там року. Приятель Шварценеггера. Високий. Жилавий. Трохи за сорок. Синi очi. Брюнет. Майже Бонд. Щасливо одружений на Мiс Азiя якогось року. Чарiвнiй, засмаглiй шатенцi з карколомною фiгурою та довжелезними ногами. Мигдалеподiбнi очi кольору темного бурштину. Це я про нього знала. А ще я можу додати, що вiн надзвичайно недоскiплива людина. Анiтрохи.
В переходi менi пропонували спасiння у Христi, дешевi офiснi обiди, новi зуби, нову роботу для мол. приваб. до 30, комп'ютери за зниженими цiнами, як втратити вагу, не припиняючи жерти, продати волосся для вишуканих перук, навчитися водити автомобiль. Нiчого цього я не взяла. Навiть спасiння у Христi забракувала. Дурепа.