Текст книги "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Вчора, коли я бiгала, менi на хвильку здалося, що за мною хтось спостерiгає. Нi, не компетентнi органи, нi, не янголи, нi, не Бог. Зазвичай усi цi добродiї заклопотанi iншим, не мною. Менi здалося, що я помiтила Його. Смикнулася фiранка, i саме тодi я побачила, як вiн дивиться на мене. Його погляд здатний був обернути мене на попiл. Iнодi я уявляла, скiльки людей перетворилося б на попiл, якби активiзувати такi погляди. Безлiч. Не те, що на мене так не дивилися. Дивилися. Останнiй, хто дивився, зiрвав золотого хрестика з моєї шиї, повiдомивши мене, що «такi хвойди, як ти, не мають права на спiлкування з Богом». Судячи з того, що хрестик вiн менi не повернув, вiн не робив проблем iз власного спiлкування з Творцем. Ще так на мене колись дивився Андрiй… Сила однакова, почуття – рiзнi. Дивний пiдхiд, зупиняти таким пекучим поглядом жiнку, якщо навiть вона приваблює, о пiв на шосту ранку. Людям притаманно спати в цей час. Вiн не спав. Вiн дивився. Жайворонок?

На роботi все було, як зазвичай. У моєму кабiнетi влаштувався Леонiд Юрiйович. «Влад на нарадi». Поiнформував вiн мене. На мою вiдповiдь вiн не очiкував, тому що був зачарований монiтором. Я ж йому нiчого вiдповiдати не збиралася, бiльше задоволення отримуєш, коли спiлкуєшся з розлюченими осами, нiж iз цим. Як завжди, обличчя в нього було таке саме несвiже, як i його костюм. Вiн мав такий вигляд, наче його добряче пожувала корова. Пожмакована, стара, вередлива й огидна наволоч. Кожного разу, коли я бачила його борiдку (цi закрученi шорсткi кудли на його пiдборiддi нагадували менi посудомийного йоржика), я пiдхоплювалася: а чи вимила я посуд? «Чого ти постiйно прискiпуєшся до кожного його слова?» Таке питала жалiслива Любаша. Маю я чи нi право ненавидiти хоча б одного байдиканя? Вiн бив байдики, при цьому отримував величезну зарплату, зраджував дружинi, заощаджував на родинi, та й узагалi в нього смердiло з рота.

Щодня вiн стирчав в iнтернетi. Хоча мав би вiдповiдати за пiдготовку та втiлення проектiв. Що таке проект? Спитаєте ви. Це така робота. Буде моя вiдповiдь. Не думаю, що Леонiд Юрiйович узагалi вантажив себе усвiдомленням того, чим саме вiн має займатися на роботi. Переконана, що, на його думку, всi ми маємо бути щасливими через те, що така видатна постать, вiдомий державний дiяч, працює плiч-о-плiч iз нами – маленькими українцями та трохи бiльшими iноземцями. Ернест вiд цього шаленiв. Це як у дiтей: «А в мене є старший брат, вiн тобi як дасть прочухана!»; «А в мене є справжня морська свиня! А в тебе звичайнi рибки»; «А в мене батько – чемпiон iз дзюдо!» А в Ернеста – справжнiй народний депутат! Ернест – кон'юнктурник. Як же – колишнiй народний обранець фактично у нього в служках, як золота рибка у бабцi. Ежен також шаленiв вiд цього, а от Ежен – це окрема iсторiя.

Ежен у нас вiдповiдав за дуже серйозний проект. Йому було важко, тому що вiн не усвiдомлював, що це. Варто зауважити, що наша славетна установа була другими мiсцем роботи Ежена. Першим була робота бек-вокалiстом, тобто пiдспiвування одному швейцарському рок-гурту. Як на мене, одне тiльки словосполучення «швейцарський рок-гурт» – це смiх, та й годi. Ежен їм пiдспiвував, я навiть слухала їхнiй диск. Подарував менi його на день народження. В Ежена були такi слова: «У-у-у-у-у-у»; «Грха-а-а-а-а-а», «Оу-оу-и-и-и-и-и»; «I-i-i-i-i-i-и-и-их»; «Е-е-е-е-е-е». Менi здається, що швейцарцi могли б найняти собаку чи папугу, це було б дешевше, бiльш переконливо й оригiнально. А не платити за цi жахливi звуки Ежену. Незрозумiло як, iсторiя це замовчує, Ежен потрапив до вiддiлення нашої органiзацiї в Сербiї, там вiн вiдсидiвся секретаркою: «Чай, кава, потанцюємо?» та одного разу навiть заспiвав тамтешньому корпусу на благодiйнiй вечiрцi («У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-и-и-и-и-и»), аж потiм отримав пiдвищення й потрапив проектовим менеджером до нас.

Яке щастя, чи не так?

Якщо ви думаєте, що наш шановний народний обранець, вiн же золоте надбання офiсу, стирчав в iнтернетi з метою отримання iнформацiї, конче необхiдної для роботи, то вас поглине розчарування. Вiн стирчав у рiзноманiтних чатах, у яких намагався пiдчепити дiвок. Про цi його витiвки ми дiзналися завдяки одному з наших водiїв. Усе з'ясувалося через те, що водiй часто возив Юрiйовича вдень та ввечерi по всiляких «гарячих точках», помiчав, як той на когось пильно дивиться, тодi – ретельно розглядає, а потiм, залежно вiд того, сподобалася йому дiвчина чи нi (так, воно в нас до всього ще й балуване), запрошував її в машину чи просив їхати собi далi. «Уявiть, ця стара наволоч iще й перебирає!» Водiй так само не дуже приязно ставився до Юрiйовича.

«О, ви тут! Чудово!» Увiйшов Влад. «У нас зараз буде круглий стiл». Разом з ним зайшли дiвчатка: Катерина, Любаша, Валентина й Надiйка, останнiм – мачо Ернесто в прегарнiй чорнiй водолазцi. Цi iспаномовнi красенi розумiються на сексуальному, але не брутальному одязi. У принципi круглий стiл мав би вiдбуватися за головування Леонiда Юрiйовича, ми обговорювали його проекти. Але вiн стирчав у чатi. Всi це знали й мовчки злилися. Влад, котрий зачекав кiлька хвилин (може, Пан на нас зважить?), був вимушений розпочати нараду. Раптом ми почули, як вiн до когось звернувся. «Прошу?» Запитав Ернестино. Тому що iспаномовнi красенi розумiються на ввiчливостi. Проте Леонiдовi Юрiйовичу закортiло поспiлкуватися саме зi мною. «Ганно, ви ж добре знаєте українську?» Ви не дивуйтеся, Леонiд Юрiйович не обтяжував себе вивченням жодної мови, хiба треба робити виняток для рiдної? «Ви не пiдкажете менi, що таке «збоченець»?» Продовжував вiн. Ми заклякли. Я вiдчула, що менi дуже кортить йому збрехати, але вiдповiла правду: «Це така потвора, яка страджає на сексуальнi схиблення. Росiйською мовою "iзвращєнєц"«. «Невже? – щиро здивувався той. – От мала невiгласка, я думав: «цiкавий чоловiк», а воно…»

«Слухай, скажи менi, а чого ти на нього така зла? Не могла сказати йому те саме, але iншими словами?» Невгамовна Любаша. Вмiють же такi жiнки настiльки спiвчувати будь-якiй чоловiчiй наволочi. Любаша – янголятко ти наше. «Любо, слухай, я взагалi не добра». Зауважила я. I то була правда. Я не була доброю людиною. А якщо зважити на громадську думку про те, що жiнки добрiшi за чоловiкiв, то я була виплодом пекла.

Пориньмо у спогади. З Вiрою Андрiївною я познайомилася в лiкарнi. Вiддiлення полiтравми. Там лежала моя мати, яку збив автомобiль. У неї був струс мозку та численнi переломи. Коли я їхала в метро до мами, щоразу проїжджала повз гайок, у якому вигулювали псiв. Я загадувала: якщо побачу чорну вiвчарку – мамi стане лiпше. I серце кожного разу млiло, коли очi бачили чорну вiвчарку. А на пiд'їздi до цього мiсця воно торохкотiло, як навiжене. Лiкар, який оперував маму, був молодим i зухвалим. Мене вiн терпiти не мiг, тому що я знепритомнiла, коли побачила голу, вкриту синцями, тремтячу маму на вiзку. Вiн дав менi по пицi i сказав, щоб я вшивалася геть. «Я не злочинець, щоб гаяти свiй час на заспокоєння таких нервових шмаркачок, як ви. Пiдводьтесь i геть звiдси». Вiн був холодний, вродливий. Наволоч у бiлому саванi. Мати його обожнювала. Всi його обожнювали. Тому що вiн був молодий i вродливий. Та ще тому, що вiн нiкому не давав надiї, але дiяв вправно й талановито.

Палата була розрахована на шiстьох. Шiсть жiнок, що лежали. Нi, не жiнок. Шiсть випадкiв переломiв. Лiкарi орiєнтувалися не за їхнiми прiзвищами, а за характером отриманих ушкоджень. Отже, матiр збила машина. Мати була – надгвинченим переломом стегна, переломом литки та мозковим струсом. Одна бабця невдало намагалася наздогнати трамвай, у результатi вона була – Перелом шийки стегна та лiвої руки. Ще одна стара вiшала фiранку, впала зi стiльця й набула статусу Струс мозку та Перелом кiсточки. Дiвчина, що займала лiжко бiля дверей, напилася, тому що зрiзалася на iспитi. Захотiла подихати свiжим повiтрям, вийшла з хати (причому вирiшила, що за дверима сходiв немає, а є маленький низенький порiжок, на який вона легко ступила), у фiналi – перелетiла через десять сходинок. А коли отямилася, стала Переломом обох нiг, правої руки та сильним Струсом мозку. Обличчя її було бiле, наче шкiльна крейда, а бiля очей – чорнi величезнi кола. Вона жартома називала себе пандою. Дотепний i кумедний китайський ведмедик. Бiлявка з карими очима, яка вважала себе досвiдченим водiєм, врiзалась у стовп, отже – Сильний Струс мозку, Перелом ключиць, Перелом правої руки.

На лiжку ж бiля вiкна лежала голова. Сива голова без тiла. Сива голова, вiд якої йшла потужна енергiя. Чорнi вуглини-очi, тонкий породистий нiс, пiдтиснутi губи. Коли я увiйшла в палату й побачила цю голову, я вiдсахнулася. «Ма, а що там?» «Залiзова Вiра, легенда цiєї лiкарнi, вона лежить тут другий рiк поспiль». Поруч iз Залiзовою Вiрою сидiв iнтелiгентний старий i читав газету. Вiн поводився так тихо, що я не вiдразу помiтила його. Сидiв i погладжував простирадло. Вона не дивилася на нього. Пiд простирадлом, я знала, мало бути тiло Вiри, але не було видно нiяких опуклостей, нiяких обрисiв, нiчого навiть не вгадувалося.

Вiра Андрiївна була прокурором. Подейкували, що через неї жодна миша не прослизне, а сама Вiра вмiє прослизнути всюди, якщо це буде потрiбно прокуратурi, вiдновленню чи встановленню справедливостi та законностi. Невловна месниця. Неприборкувана, норовлива, владна. Вiрi не вдалося прослизнути перед звичайною «Волгою», за цим фактом порушили кримiнальну справу, шукали для годиться. Не знайшли. Вона вiдразу сказала, щойно повернулася до тями: «Шукати не стануть». Вiру збирали зi шматкiв. Хребет, ноги, руки. Скрiплювали, але погано загоювалося, погано зросталося, зросталося неправильно, її знову ламали, знову скрiплювали. Фiксували. Апарати Iлiзарова, болти, мутри, шруби. Залiзова Вiра.

Вона не пiдкорялася. Крiзь сльози, стиснувши покусанi до кровi губи, вчилася з медсестрами ходити. Вiдкидала слабким рухом їхнi турботливi руки. «Все. Сама. Ну, пiшла, годi тут, пiшла, стара хвойдо!» Скажена внутрiшня сила. Iнодi вона падала, пiдводилася, чiплялася за ноги, руки, халати, щiлини на пiдлозi, байдужi нiжки койок. Вона пила. Пила дуже часто. Напивалася, а тодi голова на подушцi сигналiзувала про це рум'янцем, що мiнився на запалих щоках. Пити вона почала пiсля того, як помер вiд саркоми її син. Вона не змогла прийти на його похорон. Фiзично не змогла. В той час i мови не було про те, що вона взагалi колись устане. Хоча б колись. Вона лежала розiбраним конструктором, а її хлопчик лежав «у дубовiй колисцi, яку гойдала не рiдна мати, а чужа стара з косою». I два її простирадла були мокрi, хоч викричуй. Верхнє – вiд слiз, а нижнє – вiд поту.

Я їй сподобалася, вже не знаю чому. Спочатку я її уникала, наскiльки це взагалi було можливо в тих умовах. Потiм вона просила щось пiднести. Тодi – просто посидiти з нею, поговорити. Почитати. Вона показувала свої фотокартки. «Дивися. Була ж красунечка, га?» На мене дивилося чорно-бiле погордливе обличчя, впевнене в собi. Строгiсть погляду, жодної схильностi до компромiсiв. Сила. Знову ж таки – величезна внутрiшня сила була в тому дiвочому обличчi. I деяке вiдсторонення. Класична врода. Темноволоса Марлен. Такi жiнки носять свiтлi панчохи на пiдв'язках, обов'язково коричневi туфлi на високих пiдборах, пiджаки у талiю, вузькi спiдницi. На комiрцi застиг подарований кимось, мабуть, прихильником, недбайливо пришпилений спалах блискавки. «Нiколи не ходи до прокуратури, Ганно. Тебе не скрутять, а отже – зламають. Бачиш? Я нiколи в життi не ламалася, нi з чоловiками, нi зi злочинцями, нi з можновладцями, пробивалася, рухалася вперед. Тiльки вперед. Завжди кидалася правдою, незважаючи нi на що. I що? Що ти бачиш? Суповий набiр дворовим собакам». Менi було цiкаво з нею.

Потiм почалися її ревнощi до мами. Iнодi такi дитячi. Iнодi – чоловiчi, сильнi, навiженi. Як тiльки я сiдала поруч мами, брала її за руку, заспокоювала, робила їй зачiску, розповiдала родиннi iсторiї, Вiра пiдводила голову i про щось просила мене: подати, принести, прибрати, вiдчинити вiкно, зачинити дверi, ввiмкнути свiтло, вимкнути свiтло, покликати сестричку. Вона могла обiрвати нашу розмову: «Так. Чого ти тут всiлася? Тобi нема що робити вдома, на роботi? З нею все добре, то й що, що зависока температура. Не цукрова вона. Не розтане. Ти що, лiкар тут? Iшла б краще додому, читала щось мудре, розвивалася, замiсть шмарклi розпускати тут». Потiм вона почала погейкувати на мене й коверзувати. «Чого ти вдягла цi штанцi? Що, не те щось iз ногами? Гарнi ноги не будуть гарними, якщо не дати їм це вiдчути, зрозумiло? Щоб сюди бiльше в штанах не приходила. Второпала?» «Хто так фарбує очi, ти що, зiбралася на панель?» «Стеж за тим, як говориш, що за наголоси? Мене вiд такого знудить». Моя мати i її чоловiк не знали, як з нею поводитися, щоб вона дала менi спокiй. Я приносила їй воду, вона умисне проливала її, а потiм гострим пiдборiддям репiжила менi по руцi. «Роззява». «Корова». «Незграба». Як ляпаси. В мене з'являлися синцi, я стискала зуби й терпiла. А вона дивилася на мене довгим поглядом. Мовчки. I безгучно реготала. Трясся тонкий кiнчик її римського носа.

«Пiдходь сюди». «Сiдай поруч». «Почитай менi це». «Поговорила? Змiни менi бiлизну». «Я дещо тобi хочу розповiсти. Йди сюди». «Давай хильнемо. За все моє гнилля – юриспруденцiю, i це твоє, чим ти там займаєшся? Так-так-так. Хильнемо! Хер з нами, хер з ними, за рiзнi хери!» Вона хрипко реготала. Коли до матерi приходили родичi, друзi, спiвробiтники, сусiди, вона починала говорити надсадно, щоб усi чули. «Чого до цiєї манди приходять, приходять? А я все сама. Як смердючий собака, сама й сама. Менi ж гiрше, я слаба зовсiм, менi зле, а з нею панькаються, як iз немовлям. Теж менi одна. Здорова кобила. Чому нiхто не думає, як менi все це, га? Як жити зi зламаним серцем?» Вона намагалися влучити в матiр порожньою чаркою. I напивалася вщент.

Мати просила мене не сваритися з Вiрою. «Ти хiба не бачиш, доню. Вона глибоко нещасна людина». Одного разу я все-таки не витримала i сказала: «Я вас поважаю, але нiколи й нiкому не дозволю поводитися зi мною, як iз цiєю мереживною малиновою комбiнацiєю, яку ви перетворили на засцяну нiчну сорочку». «Довго патякаєш. Патякальце не втомилося?» – сказала тодi Вiра, блищали її очi, втiм – замовкла. Пiсля цього вона намагалася стримувати себе, матюкалась у простирадло.

Коли я нарештi забирала матiр додому, я принесла їй квiти. Улюбленi бiлi тюльпани, добiрнi, чистi. I коробку її улюбленого фруктового зефiру в шоколадi. «Не навiдаєшся ж, нi, сучко? Не навiдаєшся». Вона зрання була напiдпитку. Я торкнулася рукою її чола. Одним рухом голови вона скинула мою руку. «Не прийдеш, сучко, я знаю. Я тебе дiстала». Менi захотiлося плакати, а вона цього чекала, чекала, авжеж, коли я кинуся на колiна й заскiмлю. Я стрималася. Нiгтями роздерла собi горбок Венери на долонi пiд великим пальцем, але стрималася. Вона побачила кров, пiдiбрала губи. Мати тихо чекала на мене. Моя незрiвнянна мама. На незручних костурах. Худенька, а вiд того нiби ще вища, нiж була насправдi. Безтiлесна, наче тiнь.

Я хитнула головою, наче офiцер, що запрошує даму на танець. Рвучко. Один раз. «Дозвольте вiдрекомендуватися, поручник Н-ського полку…» Пiдiйшла до мами, незграбно ховаючи скривавлену руку, повела її до дверей. Обернулася. «Одужуйте. Обов'язково всi ви – одужуйте». Посмiшки. Лагiднi погляди. «I нiколи сюди бiльше не потрапляйте!» Сива голова на подушцi – до вiкна. Вона на нас не дивилася. «Ви всi обов'язково одужаєте! Прощавайте!» Дверi вже вiдкрито. «Стiй. На це тебе вистачить. Iменем України, стiй!» Я повернулася. «Ще. Ти не прийдеш – я це знаю. Тому ти це теж знай. Ти, можливо, – найкраще, що я бачила за цi два нестерпних роки. Просто знай це, сучко. Їж вiтамiни. Не ламайся, не тушуйся. Та ще пам'ятай. Тiльки спiдницi. Нiяких штанiв. Зрозумiло? Йди». Тодi я подалася до неї, обiйняла її. «Ти пiдеш, Вiро, ти обов'язково пiдеш, чуєш мене? Вiруй!» Вона поцiлувала мене в горбок Венери, що кровив на долонi пiд великим пальцем. Бiльше ми нiколи не бачилися. Я не прийшла. Вона ж пiшла. Я переконана. Невдовзi пiсля цього, коли я вiдпочивала в Криму, я посадила на її честь лiрiодендрон тюльпанний, тюльпанне дерево. Воно загинуло рiк тому. Прощавай, Залiзова Вiро. Так, я – зла. Коли я вдягаю спiдницi, що трапляється зрiдка, я на мить бачу її очi, що палають життям.

«Хай, Ена…рвучко… перелом… жовте свiтло трикутник… зовсiм? Образа тягар що? терпкiсть почуттiв зраджена людина… мить прощення… сутiнковий грiх… Це те, Ено, що я пам'ятаю зi свого сну про тебе».

Останнiм часом усi його листи псують менi настрiй, хоча поруч зi мною немає людини, яка настiльки тонко, як краєчки бiлих тюльпанiв лiрiодендрона, вiдчуває мiй стан. Прямо перед очима – залiзна скринька, на нiй написано «Стукайте». Це – ятка обмiну валют. Я стукаю. В металевому прорiзi з'являється зозуля – бiлява, в окулярах. Вона питається: «Чєго?» Я люблю такi запитання. Ну що, спробувати попросити її вирвати менi зуба, квиток на концерт Елвiса Преслi чи попроситися сходити по великому? «Двадцять». «Чєго?» Знову питає вона. Бог вирiшив сьогоднi екзаменувати мене на терплячiсть. «Доларiв США». Роблю уточнення я. Поруч iз моїм носом раптом виникає хапалка – рука.

Вечiрнi двадцять хвилин у метро. Щоб вони були приємнiшими (а кому не хочеться бачити приємним своє приватне життя?), треба всiстися. Я виглядiла вузьку смугу дерматину, її було ледь помiтно серед фундаментальних церетелiвських моделей-тiл, але я стрiмко кинулася до цiєї рятiвної смужки з упевненiстю, що моя дiвоча дупка чудово там умоститься, що мiсця для моєї дупки там вистачить. Ха, то я погано про себе думала. Дупка, звичайно, вмiстилася, але якоюсь часткою бадьоро й вiдчутно черкнула брезклого дядька з пишними сивими вусами й бакенбардами, який крякнув i вирячився на мене з погано прихованим навiть не роздратуванням, а подивом. Поки вiн на мене дивився (дивувався), я продовжувала процес дупкового свердлування, який тривав успiшно, i ось мене вже було затиснуто, як корок у пляшцi чи м'ячик мiж м'язистими стегнами учасницi курортної гри-естафети «перенеси м'яч мiж нiг».

Дядько продовжував на мене дивитися зизом. Я взагалi не дуже шаленiю вiд пильних поглядiв, нiчим хорошим на моїй пам'ятi така увага не закiнчувалася. Але ще менше менi хотiлося, щоб на мене дивилися так пильно саме зараз, на це в мене була одна причина. Я збиралася читати й дуже не хотiла, щоб хтось спостерiгав за моїм читанням. Не те, що я читаю в метро якiсь жахливi книжки, звiсно, що нi, я ж не стовiдсоткове асоцiальне страховисько. Те, що я читала, не було книжкою «125 вiрних способiв розчленувати улюблену свекруху»; i не було книжкою, iлюстрацiї до якої мали вигляд членiв, що водять веселi хороводи; i навiть не було книжкою, яку я якось побачила в руках незнайомого парубiйка, що вжахнула мене однiєю своєю назвою «Вда Зуба» (таке менi прочиталося, бо решту лiтер не було видно), менi здалося, що це була книжка для канiбалiв-початкiвцiв або для дантистiв, що, власне кажучи, практично те саме.

Нi, книжка була пристойна. Iвлiн Во. «Єлена». Але справа в тому, що цю книжку до мене читало сусiдське цуценя, мушу визнати, в песика чудовий смак, читало воно її надзвичайно уважно, але неохайно. Пiсля цього читача книжка мала вигляд погано очищеного помаранча, практично бiла, але подекуди з рудими смужками, що свiдчили про колiр обкладинки. Сама я також виглядала, як якесь офермо. На бiлих штанях габами – пил, а ще пляма вiд зеленого чаю на светрi. Красуня та й годi. Мiй потяг до читання книжок у метро – сильнiший за основний iнстинкт, тому книжку я, попри все, витягла. Дядько вирячився на книжку ще бiльш здивовано, нiж на мене. А на мене вже з осудом. Я повернулася до нього i промовила: «Добрий вечiр». Я думала, що пiсля цього вiтання вiн мене сторонитиметься. Вiн вирячив очi, привiтався зi мною i звернувся, мабуть, до своєї дружини, що сидiла поруч. «Вона думає, що ми знайомi». Вираз обличчя в нього був такий радiсний, що цим виразом та бакенбардами вiн був схожий на великого кудлатого собаку. «Сенбернар». Проторохтiла я. Вiн iще раз подивився на мене й повiдомив дружинi: «Бiдна дiвчинка. Вона думає, що вона – Сара Бернар, тому, мабуть, i вирiшила, що вмiститься, коли ото сюди вперлася». Бiднiй дiвчинцi, себто менi, було дуже соромно i за себе, i за свою книжку, i за заплямований светр, i за свою дупу. Менi було незручно в усiх смислах, тому я провалилася в «Єлену». Втiм, у метро всi так роблять: провалюються хто куди.

«Я так вийду до базару?» Питає в мене тiтонька на колiщатках. Вона збила мене з ритму конячки, що сторчголов поспiшає додому. «Перепрошую?» «Я сюди вийду до базару?» «Нi, до базару туди». Показую. «А сюди що?» Питає цiкава тiтонька. От уже нашi люди. Тим особам, якi займаються аналiзами наслiдкiв та причин того чи iншого вектора полiтики держави, слiд просто згадати доскiпливiсть наших людей. Доскiпливiсть щодо того, що їх не стосується. Чого вони так роблять? Чого вони туди лiзуть? I чого ми так часто влазимо в халепи? Тому що: «а сюди що?» Байдуже, що те, що їй треба, – на iншому боцi, їй цiкаво: «а сюди що?» От що головне.

Я прямую додому. Назустрiч iде старенька, що спирається на врiвноважувач, вдягнутий у бiлу дуту коротку куртку. «Ну, Катю, що ти хитаєшся?» Обурюється стара. «Ба, ти чого до мене чiпляєшся на рiвному мiсцi? Я тiпа йду, як можу. Я ж дiвчинка. Я звикла сама триматися, а не когось тримати!» «За когось триматися – дурний зможе, кицю, а ти спробуй iти сама, а ти спробуй когось утримати!» Бiлий дутий врiвноважувач iще бiльше надувся. Чого цi старi такi нуднi? – мабуть, думає вiн. Прощавай, Залiзова Вiро.

viii)

«Пане Андрiю, я перепрошую, але вас кличе пан Марат». Яка вона лагiдна, цей новенький янгол. З мiстичним iм'ям Полiна. Iншi янголята знають, що «пан Марат» – звичайна «Дiрка». Це прiзвисько живе невiд'ємно вiд нього давно, з тих часiв, коли вiн вiрив у те, що є справжнiм науковцем i його лекцiї привертають увагу студентiв та молодих фахiвцiв. Отримав вiн його тодi, коли приготував (переклав з англiйської) лекцiю для дантистiв «Дiрка – це сигнал дiяти негайно!» Непорозумiння полягало в тому, що хтось або через недбальство, або умисно розвiшав об'яви щодо цiєї лекцiї у примiщеннях, де отримували свої глибокi знання гiнекологи. «Пане Андрiю, я перепрошую, але…» Стоїть i думає, торкнутися мого рукава чи нi. Торкайся, дитино, торкайся. «Полю, поклик пана Марата не стане слабкiшим вiд того, що я досмакую каву, ти так не вважаєш?» А вона не знає, як їй слiд вважати. Нiчого, навчиться. Якщо спритна дiвчинка – ранiше, якщо пригальмована – пiзнiше, але неодмiнно навчиться. «Бачиш, як у мене руки тремтять, не дай Бог, ще окуляри пану Марату зiб'ю». Вона не наважується щось вiдповiсти.

Я поволi вiдходжу вiд складної операцiї. Привезли трьох пиякiв. Їх побили пiдлiтки, якi каталися на скейтах i роликах. Пiдлiтки стали надзвичайно жорстокими. На бiса їм думати про наслiдки, погралися – i розчинилися в ночi. Пiшли додому. Поспiшали, щоб не запiзнитися на чергову стрiчку жахiв. А може, зникли, щоб устигнути зробити уроки. Гралися, бач, вони. Виштовхали цей непотрiб на проспект, водiй не встиг опанувати себе, як уже глухий такий «пугумпппп». А що ми маємо як наслiдок? А маємо ми численнi осколковi переломи, холодець iз тазостегнових кiсток, мiзки, викачанi в дорожньому пилу, а також одне чудове тiло – добряче вiдстуканий стейк iз кров'ю. I ще багато органiв у власному соку. Ну, й на десерт – три струси мозку. Але на це я вже не звертаю уваги, бо наївся.

Це схоже на те, як у святковому новорiчному цукерковому наборi в моєму напiвголодному радянському дитинствi на три смачнi шоколаднi цукерки припадало безлiч гидких, дешевих, старих, у прирощених до молочних тiл обгорткових сукнях, карамельок. Я ховав свiй набiр, а сам лiз до Катеринчиного, щоб ухопити найсмачнiшеньке. А Катерина потiм жалiлася мамi, що я й без того, як молодший, отримую все краще, та до цього ще маю нахабство цупити її речi. А я називав її ябедою. «Це я – бiда? – обурювалася Катерина. – Це ти – бiда!» Спробуйте зi стейка зробити свиню. Або з холодцю – живих качок. I я подивлюся, як у вас вийде. Чаклунство, кажете? А я змiг. Чи не генiй? «Пане Андрiю…» Жалiсно так скавучить янгол. «Уже йду». Пiдморгую їй. Вона виглядає такою переляканою, наче думає, що в мене нервовий тик. Свiженький янгол.

«Ну-с?» Це вiн мене питає, професор «Дiрка». Наче я вiд нього щось хочу, а не вiн. «Будеш каву?» Я кажу, що з мене досить. «Чув плiтки, що сьогоднi вночi ти був надзвичайний!» I гиготить. Вiн розмовляє так, наче постiйно проголошує непристойностi. Я теж гигочу. Бо так простiше спiлкуватися. Пристосування до манер iншої людини буває корисним. Вiн пiдтримує мiй регiт, наче кидає хмиз у вогонь, щоб не згаснув. I вiн, i я спали з двома тими самими жiнками. Я пам'ятаю, Тетяна говорила, що вiн має занизьку дупу. А я тодi здивувався. Тому що я вважав, що в нього задовга спина. I ми постiйно з нею сперечалися, коли бавилися в лiжку.

Її це заводило – теревенити про колишнiх коханцiв. Її б воля – вона б їх усiх менi продемонструвала, добре, що кiлька з них емiгрувало до Iзраїлю, хоча вона пропонувала їх навiдати пiд час вiдпустки. А ще один помер. Принаймнi на побачення до нього вона не поспiшала. Втiм, ми час вiд часу заходили до ресторану одного з. Авiаквитки я вимушений був купувати тiльки у iншого з. Навiть плитку в ваннiй кiмнатi менi клав черговий з. А ще до одного вона зводила мене на сповiдь. Не знаю, хто з нас бiльше здивувався. «Занизька дупа». Говорила Тетяна i активно розмахувала цигаркою. Умисно бiля мого обличчя. «Задовга спина». Говорив я, вiдхиляючись вiд траєкторiї цигарки про всяк випадок. «Закороткi ноги». Продовжувала Тетяна. «А член за таких умов виглядає довшим?» Цiкавився я. I ми реготали. I зараз, пригадуючи це, я реготав, як навiжений. Iнколи менi цiкаво, а що говорила вона про мене? Що в мене занизьке?

«Слухай, а ти б не поїхав на форум?» Запитує Дiрка, прореготавшись. «На який?» Питаю я i усвiдомлюю, що втомився вiд реготу. «На лiкарський! – каже вiн i знову починає реготати. – А на який ти подумав? На форум шльондр?» Вiн котиться з реготу. «Шльондри там будуть! Як то – форум без шльондр? Обiцяю». Вiн знову регоче. «На Шацькi?» Запитую я. I думаю, чому не можна людинi видалити регiт. Я б йому залюбки видалив. Усi метастази реготу. «Так, на Шацькi». Раптом вiн заспокоюється, погляд його блукає, шукає цигарки. Я кидаю свої. «Мерсi». «Слухай, Марате, а туди хiба не прямує Галинський?» Вiн бухикає i знову заходиться в реготi. Цигарка падає на обтертий зелений килимок, я тупцююся по нiй. Менi здається, що килимок – поле для гольфу, а Маратова цигарка – уламок метеориту. На полi панiка. Але я їх урятував. Вдячнiсть мiсцевих хiрургiв безмежна.

«Галинський туди їде, але вiн туди не їде. Розумiєш, яка справа?» Галинський вчився з Дiркою, вони старi приятелi.

Може, вони теж мали тих самих жiнок. Я потискаю плечима. Хто зна? «У Галинського, як тобi вiдомо, є панi Галинська. Ця жiнка продукує шаленi ревнощi, якщо хочеш знати мою думку». Я не хочу, але вже знаю. «А ще в Галинського є любаска. Ну? Второпав?» «На Шацьких?» Питаю я. «Та нi». Вiн знову шукає цигарку. «Тутешня вона. Хоче, щоб вiн проводив з нею ночi. Молоденька, гаряченька. Спiльнi вечерi, спiльнi снiданки, те, се. Повна дупа романтизму. А як цьому зарадити? На чергуваннях вiн працює, втiм, знаєш, я так думаю – вигадує щось, щоб її того, розумiєш? Але їй цього замало». Ще б пак. «Тому вiдрядження – це його останнiй шанс. Три доби Галинська буде думати, що чоловiк убиває себе заради кар'єри на форумi, а Галинський буде пiпчитися зi своєю малою. I всiм добре». «А я до чого?» «Тепер про тебе. Я все це тобi пояснював, щоб мiж нами не було нiяких недомовок. А хто буде пiпчитися там? На форумi. Хто? Знаєш, а менi важливо, щоб мої лiкарi були активнi в побудовi професiйної спiлки. Це, старий, менi великий плюс». «Хрестик». Кажу я. Вiн знову регоче. В мене починає поболювати голова.

«То ти їдеш?» Тепер уже вiн порпається в папiрцях. «Хрещу». Я кажу. «Що?» Перепитує вiн, пiрнаючи в паперовi хвилi на своєму столi. «Я кажу, що я тебе хрещу. Тобто ставлю тобi хрестика». Вiн знову регоче. Мабуть, я дуже дотепний. «Дякую, старий. Це тобi зарахується». «На небесах?» Я запитую. Вiн не регоче. Посмiхається. «Ти останнiм часом наче змарнiлий». Вiн стукає стосом паперiв. Програма форуму, теми лекцiй, бланки вiдрядження, добовi в конвертi. Глухий стукiт. Заминається краєчок запрошення. «Останнiм часом я дуже погано сплю». Бовкаю я. Вiн дивує мене проявом людяностi. Взагалi-то я добре знаю, що не слiд казати лiкарям, навiть таким, як Дiрка, щось таке, що вони можуть витрактувати як симптоми. А це – майже все. Тому спостерiгаю, як Дiрка залишає папери, клацає ручкою i хутко пише на квадратнiй жовтiй «склеротичцi». Я знаю, що там. Заспокiйливе. Порада сходити i зробити кардiограму. Здати аналiзи. Завiтати до уролога. Вiтамiн С. «Ще додай трохи кальцiю. Решта – пiсля аналiзiв». Каже Дiрка. «Скажи їм щось про формування кiсток. Думаю, так. Саме формування». «А решта – пiсля аналiзiв». Додаю я. Вiн починає реготати. Я зникаю за дверима його кабiнету, якi нагадують менi величезний, накладений на велетенську прямокутну ногу гiпс.

Я п'ю м'ятний чай i продивляюся папери. Секцiї, робочi групи, фокус-групи, пленарнi засiдання. Все, як у дорослих. Крутить ноги. Або через утому, або на змiну погоди. Моє манке лiжко притягує мене. Скiльки минуло часу? Бо це вона. Я нагадую собi казкового сина, якого батько ставлять охороняти сад вiд потвор. Їх немає, доля дарує синовi заспокiйливий сон, та тiльки-но вiн припиняє вiдчувати свої м'язи, як тут i чудовисько. «Гррррхаааа». Стерво. Що вирує хвилями. Вже майже тиждень я не можу виспатися через неї. Я навiть п'ю це кляте заспокiйливе та м'ятний чай, який ненавиджу з юнацтва, але щоразу о пiв на шосту (точно!) хтось дзьбом менi по мiзках. Клац. I я прокидаюся. Рiвно о пiв на шосту. Наче розвiдник. Але ж короткий сон i вмiння прокидатися вчасно – ознаки професiоналiзму саме розвiдника. Цьому вчили нас геройськi кiнострiчки. Я – людина мирної професiї, я заслуговую на свiй нормальний, спокiйний ранковий сон, хай їй грець! Довелося пiдкотитися до вiкна. Вона! А що вона робить? Посмiхається? До мене? Нi. Нi! Але ж так. До мене. Зовсiм здурiла. Скажена баба. Вiдколи вона помiтила мене? Цiлком можливо, що й не сьогоднi. Я мiг необережно, рвучко смикнути фiранкою чи гучно переставити горщик iз квiткою. Чи тицьнутися в скло лобом. Пташеня ранкове запримiтило мене i вiдтепер точно буде знущатися далi. Знаю я таких. Особливе задоволення дошкуляти ближньому своєму. Так, наволоч? «Мене просто так не вiзьмеш». Уголос кажу я. «На мене чекає форум порятунку. З'їла, коза драна?»