Текст книги "Багаті і бідні"

Автор книги: Лариса Чагровська

Соавторы: Христина Шніцар
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

Оленка пильно стежила за словами коханого.

Славко промовляв їх чуттєво з тихеньким придихом.

– І я хочу віддячувати тобі за те, що ти мене робиш таким щасливим. Ти вже надумала щодо нашого одруження?

Оленка хотіла схопити його за руки, але на заваді стали товсті лижні рукавиці. Славко хутко скинув їх і, вивільнивши праву долоню, дістав з кишені маленьку коробочку. Вона була обтягнута атласом кольору морської хвилі.

– Відчини. У мене замерзли руки, – подав він її Оленці.

Славко надягнув рукавиці, а Оленка цілком збентежено, повільно обдивившись чарівну коробочку, відчинила її. На неї зухвало зиркнув великий дорогоцінний камінь. Він виблискував усіма гранями, хизуючись своєю неймовірною красою. Оленка застигла, її очі розчинились у сяянні діаманта. На віях виступили сльози.

– Я згодна!

Натовп, що вже встиг зібратись навкруг Оленки і Славка зааплодував.

* * *

Небо засмучено сіріло, накрапав скупий дощик. Природа противилась зимі, але пагінці весни були ще надто слабкими. За кілька тижнів під ногами вже проросте нова зелененька травичка, прийдуть довші дні і тепліша погода.

Оленка вибігла з офісу і підняла комір плащика.

– Уже біжиш? – Охоронець, що курив на сходах, підморгнув Оленці.

– Біжу, – Оленка граційно збігла сходинками.

Тоненькі шпильки високих коричневих чобітків звабливо цокали. Оленку просто не впізнати: елегантна, впевнена у собі і щаслива. Вона посміхнулась охоронцеві і зацокала по доріжці. Раптом її гукнули.

– Вибачте!

Оленці здалось, що вона вже чула цей голос. Вона повільно обернулась. Перед нею стояла розчепурена фарбована блондинка у коротенькій курточці і ще коротшій спідничці.

– Думаю нам з вами варто поговорити, – упевнено заявила блондинка.

Оленка підняла брови, вона не розуміла чого хоче ця жінка.

– Я так не думаю, – Оленка обернулась і пішла геть.

Жінка, наздогнавши її, вхопила за лікоть. – Ходімо, тут за рогом є кав’ярня.

Оленка вже відкрила рот, але раптом упізнала цю платинову блондинку.

Це була Валентина Кучеренко. Оленка спам’яталась уже у кафе. Вони сиділи за столиком, а молоденький офіціант фліртував з Оленчиною викрадачкою. «Чого вона хоче? Стільки часу минуло? Навіщо вона мене знайшла», – Оленка губилась у здогадках. Їй було справді цікаво чого ж хотіла особа, через яку все Оленчине життя полетіло шкереберть. Але ж усе навпаки змінилось на краще. Оленці не терпілось дізнатися про що вони говоритимуть.

– Ну що? – Поважна дама попивала каву з мініатюрного горнятка.

Оленка скривилася, намагаючись вичавити з себе посмішку. «І справді що? Чого вона притягла мене сюди?»

– Ти думаєш що отак просто дістанеш його, – почалася атака. – Захотіла. Я тобі не віддам його. Не віддам! Розумієш?!

Оленка не розуміла, зовсім нічого не розуміла.

– Ти думаєш, якщо ти молода, то маєш право відбирати чужих чоловіків?

Оленка почала розуміти, але не могла повірити. У неї у голові не вкладалось. «Невже – це дружина Славка?»

– Ми дуже давно живемо. А ти просто захоплення, швидкоплинне захоплення. Він усе обміркує і обере родину. От побачиш.

Пані Кучеренко засмучено подивилась на дно порожнього горнятка. Вона не знала, що казати. Тактика нападу не діяла, у Оленки на обличчі застигла маска, наче вона залишила своє тіло.

– Чого ти мовчиш? Не можеш нічого сказати? Не можеш, правда? А що тут скажеш? Вкрала чужого чоловіка та й все, правда?

Оленка іронічно скривила ротик.

– Чого посміхаєшся?

Кучеренко люто подивилась на Оленку, яка похитала головою і тихо сказала.

– Мені шкода вас.

Суперниця нервово кліпала нарощеними віями.

– Офіціант принесіть віскі з льодом, – Кучеренко повернула голову до бару, а потім перемінившись в обличчі завела свою жалібну пісеньку, – ми багато пережили разом. У нас є син. Ти знаєш, що у нас є син?

– Знаю, – Оленці стало соромно.

– І тобі не шкода дитини? – Оленка відвела очі. – Ти ж також жінка. Уявляєш як мені боляче? Як мене принижено?

– Уявляю.

Пані Кучеренко наче не помітила цієї відповіді.

– Я законна дружина мушу говорити з тобою… – образитись Оленка не встигла, бо пані Кучеренко продовжувала, – так, у нас останнім часом не все гаразд. Я визнаю це… От він і шукає розради. Я пробачаю йому. Бо кохаю.

Нарешті принесли віскі. Оленці так і не випадала нагода щось сказати.

– А ти? Тобі ж потрібні тільки наші гроші.

– Ваші? – Оленка не витримала. – Ваші?

Кучеренко перелякано глянула на співрозмовницю.

– А ти що думаєш, що я виходила заміж за мільйонера. Ні, дорогенька, тоді у нього ще нічого не було.

– Але ж це ви його змушували працювати як проклятого. Це вам усього було мало й мало.

– О! Це він тобі сказав? Звичайно, якби не я, ми б досі сиділи у болоті. А ти б бігала за іншими багатіями.

– Та як ви смієте?

– Я смію. Бо я – дружина, а ти ніхто.

Оленка відчула, як клубок підступив до горла. На пальчику виблискував дорогий камінець, та чи він справді так багато означав?

– Він тобі багато чого наговорив, так? Бідна дівчинка… А ти й повірила. Та знаєш скільки у нього таких, як ти?

– Не знаю, – Оленка різко глянула на суперницю. – І я не вірю вам.

– Послухай!

– А дитиною ви зовсім не займались, а жили тільки для себе.

Кучеренко запалила цигарку, Оленка вихопила її і загасила.

– При мені не палять!

Здається більш за все саме це розлютило жінку.

– Ти що собі дозволяєш?

Оленка всміхнулась, в сумочці закалатав телефон. Оленка вимкнула.

– То він був?

– Він, – Оленка збрехала. То була Марічка. Вона ж як раз поспішала до неї на зустріч.

– Послухай, ти ще молода, – Кучеренко несподівано розкисла. – У тебе ще все буде. Знайдеш собі якогось багатенького. Їх на моделей тягне. Ти ж не знаєш, що таке справжнє життя.

– Звичайно, звідки мені знати, – Оленка саркастично спотворила голос. У неї одразу перед очима стала сцена її звільнення зі школи.

– Життя дуже складне. А ми зі Славком прожили його разом. Прожили добре. А тепер ти відбираєш моє життя.

Оленка хотіла вставити, що вони вже давно не живуть разом, але чомусь не змогла.

– Я не відбираю нічого, він сам хоче бути зі мною, – Останні підвалини Оленчиної оборони кришились. Їй чомусь стало шкода цю жінку. Нехай якою вона б не була.

– Він думає, що хоче. Повір мені. Я знаю його краще, ніж він сам себе.

– Так не буває, – Оленка похнюпилась.

– Я кохаю його і він кохає мене. Те, що він тобі говорить усе неправда, – Кучеренко наче зомбувала Оленку одними й тими ж фразами. – Відпусти його.

– Я його не тримаю. – Оленка опам’яталась: «Та що це я роблю? Чого я слухаю її? Кому я вірю чоловікові, якого кохаю чи…»

– Я наступила на свою гордість, прийшла до тебе, бо… Я хочу зберегти сім’ю.

– Це все просто слова. Я його не тримаю. Тим більше ви вже два роки не живете разом. Ви вже не зберегли сім’ю, – здавалось, Оленка більше переконувала себе, аніж співрозмовницю.

– Це не ваша справа. Вас ніколи не принижували так, як мене. Ви навіть не можете уявити через що я пройшла.

Жінки то переходили на ти, то знову вдавали ввічливість.

– А ти мене не впізнаєш? – Раптом спитала Оленка.

Кучеренко допила віскі і повільно підвела очі на співрозмовницю.

Оленка витримала її критичний погляд. Вона було вже хотіла промовчати і нічого не казати про сцену в школі, але… Але Оленка пригадала свій сіренький светрик і погляд яким Кучеренко тоді її зміряла. Тепер була черга Оленки.

– Не впізнаєте мене?

– Тобто?

– Восени вас до школи викликала вчителька математики. Ваш син погано поводився і…

Кучеренко наморщила чоло, біля перенісся розбіглись винуваті зморшки.

– Ви?

Оленка вже нічого не чула.

– Тоді ви нахабно і зухвало поводились з вчителькою. Наче господиня. Ви привселюдно ображали мене, принижували, звинувачували у тому, що не змогли виховати свого сина. У вас навіть вистачило нахабності піти до директора і вимагати від мене вибачень.

Кучеренко отетеріла.

Оленка розчервонілась і, зробивши паузу на відвертий погляд, продовжила.

– Мене звинувачували у тому, що я до вас не виявила поваги. І всім, всім було наплювати, як мене принизили. Перед моїми ж учнями. Мені довелось звільнитись, бо я не могла просити пробачення за те, що мене принизили. Мене нікуди не хотіли брати на роботу.

Кучеренко вийшла з оціпеніння і нервово оглядалась навколо своїм безнадійно жадібним поглядом.

– От тепер я сиджу тут перед вами. І ви говорите мені, що я не знаю, що таке приниження?

Оленка широко розплющила очі і приготувалась вислухати Кучеренко. Але вона повільно, не відпускаючи Оленчин погляд, відчинила сумочку і дістала гаманець. Поклавши на стіл гроші, Кучеренко підвелась і пішла.

Оленка не знала, що їй робити. Вона не відчула полегшення. Вона ніколи не була мстивою, та й чи це помста? Вона розгублено шаруділа рукою у сумочці.

– Марічко!

– Ти здуріла чи що? Я на тебе чекаю, а ти вимикаєш телефон.

– Вибач.

Марічка навіть по телефону, через тріскотіння і шипіння почула відчай у голосі подруги. – Що сталось?

– Усе нормально.

– Я ж чую. Оленко, що трапилось?

– Нічого, Марічко, я тобі потім перетелефоную.

– Добре. Тримайся, – стривожено прошепотіла Марічка.

Оленка підперла голову рукою, їй стало так важко.

«Що робити?», – запитувала вона саму себе, але чекала відповіді ззовні. «Чому це запитання взагалі постає? Невже потрібно ще й розмірковувати? Усе очевидно: я кохаю Славка. Він кохає мене. Дружина його рідкісне стерво і її шкодувати не варто. Але ж син…»

– Вибачте, пан, що сидить біля вікна, хоче пригостити вас кавою, – офіціант витягнувся над Оленкою у своїй білій сорочечці.

– Ні, дякую.

Оленка стандартно посміхнулась. Вона б, мабуть, пішла, але їй здавалось, що ноги не слухатимуть її. Тяжкість у душі скувала тіло.

– Ти що перетворилась на лебедя?

Високий худорлявий чоловік підійшов до Оленки і зняв з рукава її червоного светрика тоненьку пір’їнку.

– Вибачте, – Оленка не одразу збагнула, що пір’ячко, мабуть, вилізло з її пухової куртки.

– Ти мені подобаєшся.

Чоловік жестом закликав офіціанта. Той приніс пляшку вина і два тоненьких келихи на чорних ніжках.

– Олександр, – представився незнайомець. – Вип’ємо за знайомство.

– Вибачте, я не потребую товариства.

Оленка не піднімала очей, хоч відчувала на собі погляд настирливого незнайомця.

Чоловік пішов, Оленка зітхнула. Перед нею залишився келих з темно-бордовою рідиною. Оленка трошки надпила. Полегшало.

Вона ще довго сиділа і спостерігала, як на галасливе місто пускається ніч.

Думки розривали мозок. Вона згадувала неймовірно гарні візерунки феєрверків на вечірці, де зустріла Славка. Згадувала їхню першу ніч.

Несподівано для себе вона вирішила, що має відпустити його, як би сильно вона цього не хотіла. Вона не жаліла його дружину, ні, але син… Вона ніколи б не змогла позбавити дитину батька. Вона сама не раз уявляла ту жінку, що вкрала у них із мамою батька. Лиха і бездушна. Оленка не хотіла бути такою. Не хотіла і не могла бути.

* * *

– Куди їдемо красуне? – Таксист весело дивився у дзеркало, вивертаючи руль.

Оленка неохоче відповіла. Повертатись до порожньої холодної квартири, де ніхто на неї не чекає, вона не хотіла. На очах забриніли слізки, дрібні гіркі й гарячі. «Я роблю правильно. Так треба зробити. Я мушу…»,– запевняла себе Оленка, наче читала подумки заклинання.

По даху старенького авто забарабанив дощик. Дрібненький весняний дощик.

– Чого ти така невесела? – Вусатий дядько-водій намагався затягти звичайну розмову з пасажиром.

Оленка спершу змахнула сльози, а потім вирішила, що розмова з незнайомою людиною, яку навряд чи вона знов зустріне, тільки допоможе їй. Вона спробувала щось сказати, але сльози великими прозорими краплями покотились на хутряний комір.

– Ну чого ти, голубонько, – водій стривожено подивився у дзеркало заднього виду. – Така красуня, а плаче. Так не годиться. Що сталося? Він тебе не любить?

– Любить.

– То що ж? Як любить не міг покинути.

– Але це не він, а я його покинула.

Оленка вже подумки покинула Славка. Вона навіть не хотіла припустити, що їй доведеться пройти через розлуку назавжди.

– А ти його любиш?

– Люблю.

– А чого тоді покинула?

– Бо так буде краще.

Водій знизав плечима. «Краще б чоловік до нього сів, хоч би було кому похвалитись новими підшипниками»,подумав.

– А чого тоді плачеш?

Оленка у мить перестала плакати. І справді, якщо це правильно і так має бути, то не потрібно горювати і жалкувати. У них зі Славком усе було настільки чудово, що про це можна буде довго згадувати. Це одна з тих історій, яку можна розповісти внукам холодними зимовими вечорами. Оленка несподівано для себе посміхнулась. «Я його кохаю і ніколи не забуду того, що було. Я йому вдячна». – Вона заспокоїлась.

– От бачиш, як добре. Не псуй себе сльозами. У тебе така гарна посмішка, – водій був задоволений своєю роботою. – Ще зустрінеш іншого, кращого. Будеш з ним щаслива. Діточок народите. І буде велика щаслива родина…

Оленка вже не слухала. Вона завжди уявляла батьком своїх дітей Славка. Їй часом здавалось, що навіть до знайомства з ним, у своїх дитячих мріях, Оленка завжди бачила саме його. Усе вказувало на те, що це її доля. Її половинка. Оленка знову розридалась.

«Хто, хто може бути кращий за Славка? Хіба хтось інший може стати батьком моїх дітей? Хіба я колись захочу з кимсь іншим прожити все життя», – питання виринали в Оленчиній свідомості, як оголошення на вокзалі.

Водій насупився.

– Чого ти знову плачеш, красуне?

– Бо я не хочу його кидати.

– То й не кидай. Залишайся з ним. Не думай про всілякі незрозумілі «треба» і «так буде правильно».

– Я не можу не думати. Я не можу. У нього є син.

– Теж мені. Якщо він нормальний мужик, то свого хлопця не кине. Повір мені.

Оленка невпевнено хитала головою. Водій не переконав її, сльози текли градом. Дівчина почала схлипувати.

– Приїхали.

Оленка подякувала і заплатила.

Водій на прощання кинув, – послухай, красуне, життя це не чернетка. Ми живемо начисто. Тому роби так, як серце підказує.

Оленка похитала головою і, витираючи сльози рукавом, вийшла з машини.

Під’їзд. Оленка заридала. Вона подумки прощалась з коханим. Знову задзвонив телефон. Марічка. Оленка скинула дзвінок і рішуче зайшла до під’їзду.

Ледь двері встигли зачинитись, Оленка відчула знайоме дихання. Таке близьке і схоже на неї. Вона підіймалась сходами з опущеною головою, бо боялась побачити те чи того, кого зрештою побачила.

Славко сидів у кутку під Оленчиними сірими металевими дверима.

– Привіт, – Славко підвівся і його блискуче довге волосся розлетілося.

До Оленки долетів приємний аромат парфумів.

– Привіт, – витиснула вона з себе. – А що ти тут робиш?

Славко привітно посміхнувся.

– Я чекаю на тебе.

– Навіщо? – З очей полились великі сльози.

Вони обпікали замерзлі щічки і скочувались на комірець. Славко мовчав. Він не знав, що казати, жіночі сльози виводили його з рівноваги.

– Бо я кохаю тебе.

Славко зробив порух, щоб підвестись і наблизитись, але Оленка відвернула голову і він залишився на місці.

– Чого ти тут сидиш? – Проривався Оленчин голос через плач.

– Я живу тут зі своєю коханою жінкою.

Оленка відчайдушно посміхнулась – Слова, слова… Це все слова.

– Я живу тут з коханою жінкою, яку я шукав дуже довго. Усе життя шукав. Але сьогодні я забув ключі.

Славко підвівся.

Оленка відступила на сходинку назад і підняла тендітну руку, ніби зупиняючи коханого. – Не треба.

– Я прийшов сюди, бо я кохаю тебе і хочу прожити з тобою все життя. Ми з тобою одружимось і у нас буде багато діточок і великий затишний дім, – Славко повільно робив невеликі кроки, зупиняючись, щоб не налякати Оленку. Його голос сильний і міцний, здавалось ось-ось надірветься.

– Не треба, – Оленка відступила ще на одну сходинку, коли вже відчула його дихання на своїй мокрій, обпеченій холодом щоці.

– Оленко, я кохаю тебе, ми будемо разом щасливі, – Славко загорнув її у тонкий шар своїх міцних обіймів і Оленка розревілась.

– Не плач, – він цілував її. – Не треба, на плач.

– Я кохаю тебе. Я… – Оленка заплющила очі. – Але ж як твій син?

Славко заспокоєно посміхнувся. – Ходімо додому, – він взяв її за руку і вони зайшли до квартири. – Я приготую чогось теплого. Ти вип’єш заспокійливого, – розважливо пропонував Славко, знімаючи з Оленки куртку. – Сідай, сонечко.

Оленка вмостилась на своїй кухні, де раптом почала почувати себе чужою.

– Славку, – Оленка нетерпляче подивилась на нього.

– Я знаю, що вона з тобою зустрічалася. Я знав, що вона піде на все, щоб залишитись при грошах. Учора ввечері їй дзвонив мій адвокат і попередив про розлучення.

– А що ж з твоїм сином? Що з Андрієм? Що буде з ним?

– Оленко, заспокійся. Я говорив з Андрієм. Я тільки що від нього приїхав.

Оленка з надією глянула у світлі очі Славка і завмерла. Вона згадала, як виганяла цього нечемного рудуватого хлопчину з класу. Як сильно він їй докучав. Невже це може бути син її Славка.

– Я з ним поговорив. Він усе розуміє.

– Невже? – Оленка тяжко зітхнула.

– Він уже такий дорослий. Самому не віриться. Уявляєш закохався.

Оленка підняла брови і, не розуміючи, до чого тут це, насупилась.

– Що означає закохався?

– Отак, Оленочко, ти йому просто подобалась.

– Я?

Оленка нервово перебирала пальцями.

Славко поставив на стіл два горнятка, що дихали легким жасминовим ароматом.

– Так, ти.

– І що?

– Ну як що? Він же підліток. Думаєш він вміє висловлювати свою симпатію.

Оленка мовчала. Раптом їй стало смішно. Вона розплилась у посмішці і намагалась заховати її за горнятком.

– Я теж у дитинстві дівчат за косички тягав. От і Андрій так. Ти йому подобалась, а він намагався звернути на себе увагу.

– Тому він так поводився?

– Звичайно. Уявляєш, що відбувається з хлопцем перехідного віку, коли йому вчителька подобається? Тому він тебе і діставав.

– І таки добре діставав. Та я через нього роботу втратила.

Оленка сміялась, вона вже більше не могла стримуватись і відверто реготала. На очах знову з’явилися сльози. Але тепер сльози чи то радості, чи то полегшення.

– Ти чого, – не зрозумів її реакції Славко.

– У вас… у вас це родинне. Ха… У вас родинна симпатія до мене.

Оленка так реготала, що аж стіл трусився.

Славко скупо посміхнувся і думав, споглядаючи за істеричним сміхом Оленки.

– Ну що? – Славко долив Оленці у горнятко гарячої води. – Тобі краще?

– Так, – вона обійняла руками гарячу кераміку. – Тобто Андрій просто хотів завоювати мою увагу.

– Ну так. Він думав, що якщо буде крутим, то підкорить тебе.

– Справді? Це ж так мило. Він же навіть не уявляв, які наслідки така його поведінка матиме.

Славко насторожився, бо Оленчин голос перетворився на суворий учительський тон. Але вона вмить виправилась.

– Знаєш, Славку, я йому така вдячна.

– За те, що через нього ти втратила роботу?

– Так. Так, саме за це. Якби через нього я не втратила роботу, то, можливо, ніколи б не була моделькою, – Оленка задумалась. – Та що там напевно, я точно б ніколи не наважилась на таке. – Оленка пригадала, як вона крутилась перед дзеркалом у ніч перед відбором.

– І тоді я б не зустріла тебе. Уявляєш? – Славко з якимось невимовним жахом подивився Оленці в очі і міцно стиснув її долоню.

– Можна сказати, що твій син допоміг нам зустрітись.

– Можна, – вони засміялись.

– А що з приводу твоєї дружини? – Обережно запитала Оленка, не випускаючи Славка зі своїх обіймів.

– О-о-о, – Славко зовсім полегшено зітхнув, – я думав усе буде набагато складніше.

Оленка кинула на Славка запитальний погляд.

– Уявляєш, Андрій сам мені сказав, що розуміє чому ми розійшлись з його мамою. – Славко підвівся і збуджено розмахуючи руками продовжив говорити.

– Каже: «Я знаю, що мамі потрібні тільки гроші», – я аж злякався. Спершу злякався, а потім думаю, «Та він же вже дорослий. Має право все знати і розуміти».

– Мабуть, – Оленці було незручно мовчати, але Славко наче й не помітив, що вона намагається щось вставити.

– Уявляєш, він мені так сумно сказав: «Що, мовляв, є жінки, яким нічого не потрібно: ні любові, ні дітей, а лише гроші».

– Так, бувають такі, – Оленка пригадала, як вона сиділа у кафе з пані Кучеренко.

– І він розуміє що Валя, тобто його мама, належить до таких, хоча й любить її по-своєму. Вона ж таки його матір. Повір, йому дуже важко ці останні два роки.

– А звідки ти знаєш, що я не належу до таких?

Оленка дуже боялась, що Славко не зможе відповісти на це абсолютно провокаційне запитання.

– Звичайно, не належиш. – Він підійшов близько-близько. – Коли тобі були потрібні гроші, ти не шукала багатого чоловіка, а пішла працювати.

Оленка задумалась.

– Невже це такий показник.

– Ти горда, вільна і незалежна. Саме тому ти пішла зі школи.

– Так, деколи занадто горда, – наче сама до себе стиха промовила Оленка.

– Перестань. Ти поважаєш себе. Ти не хотіла продавати душу за гроші. Ти шукала вихід. І ти знайшла його.

Вона широко посміхнулась і знизала плечима.

– Ось така я.

– І я люблю тебе за це. А коли ти відмовилась на вечірці йти з…

Оленка зашарілась: «Не надто приємні спогади».

– Я не могла…

– У цьому вся ти. Ти б ні за що не пішла. Тепер я знаю це. А тоді… ти мене зачепила цим.

– Справді? – Оленчина тоненька брівка підстрибнула.

– Так. Я зрозумів, що ти не збираєшся продаватись. Я бачив, що ти, така тендітна і беззахисна, не думала про наслідки.

– Про наслідки???

– Я думаю більшість дівчат побоялись би за себе та свою кар’єру і наступили б на свою гідність.

– Ти знаєш, я більше за все боюсь своєї совісті та гідності.

Славко активно хитав головою.

– Я знаю, сонечко. Я знаю, що ти цінуєш людські стосунки понад усе. Я завжди шукав саме таку жінку. Саме таку, як ти. Саме тебе.

Оленка захотіла плакати. Вона не вірила своєму щастю. Ось перед нею її коханий чоловік говорить такі правильні й гарні речі. Усе, що вона коли-небудь очікувала почути від чоловіка.

– Я теж шукала саме тебе. Такого сильного і водночас такого чутливого. Ти вмієш кохати. Ти завжди знаєш, що сказати. Ти завжди говориш те, що мені потрібно почути.

– Уся справа у тобі. Це ти…

– Ні, ні… почекай…. – Оленка приклала Славкові до губ свій довгий тонкий палець. – Я хочу сказати. Ти поводишся так, наче хтось подарував тобі сценарій, який лежав у моєму серці під замком. Розумієш, це – як у кіно. Ти завжди робиш те, чого я очікую. Мені так добре з тобою. Я кохаю тебе. А якщо Андрій захоче, то я буду рада, коли він переїде до нас. Я, звичайно, ніколи не зможу замінити йому рідної матері, але присягаюся, що цього разу, зроблю все, щоб знайти з ним спільну мову.

– Вірю, що це буде неважко, – він прикрив її губи своїм поцілунком.

* * *

Оленка ніжилась у ласкавих обіймах сонечка і простирадл, а Славко, по-дитячому обійнявши подушку, спав. Оленка не роздивлялась його, вона просто лягла поближче і вдихала його запах. Теплий, ледь вловимий запах щастя.

– Не дивись на мене, – голосом з мультика прошепотів Славко, не підіймаючи повік.

– А я й не дивлюсь, – не заслужено звинувачена Оленка заперечила.

Несподівано напівсонний Славко схопився і майже прокричав:

– Слухай, у мене є для тебе сюрприз.

– Що за сюрприз?

Славко зник з кімнати, але за мить повернувся, тримаючи руки позаду себе, – закрий очі, – скомандував.

Оленка заплющила очі.

Славко наблизився і тихенько мовив, – а тепер відкривай.

Оленка розплющила очі і маленькі щілинки засвітились вогнем. Промінчики переливались у її палаючих чорних оченятах.

– Сюрприз… дуже важлива для мене річ… цінна… Це мій талісман.

Славко сів поруч з Оленкою і поклав собі на коліна кумедну рожеву скарбонку. Свинка весело посміхалась і здавалось підморгувала злегка витертим оком.

Оленка застигла. На неї дивилась та сама скарбонка, що її колись подарували однокурсники, та, що стала початком її нового життя.

– Цю свиню мені бабця подарувала… Тобто вона мені у спадок від неї залишилась…

– Цікаво, ти ніколи не розказував про свою бабусю… – Оленка вертіла у руках надуте рожеве тільце тваринки.

– Я тепер розказую… Вона мені її подарувала на десятиріччя… І я складав туди гроші.

– Невже?

Оленка посміхнулась і поцілувала Славка у кінчик носа.

Він трохи зніяковів, але продовжив свою захоплену розповідь.

– Так от. Хочеш вір, хочеш ні, але з тієї суми, яку я наскладав починався мій перший мільйон.

– Оленка зачаровано дивилась на Славка великими темними очима.

– Вона принесла мені удачу, дала поштовх. Тепер я хочу, щоб вона принесла удачу нам обом. І ще я б дуже хотів… Я хочу тебе попросити… Ти б не хотіла знову бути вчителем…

Оленці на очі навернулися сльози. «Вона так скучила за світом книжок і знань, світом, який, хоч і не надто забезпечує хлібом насущним, але так гріє душу»,– так. Я буду безмежно вдячна тобі за цей ще один шанс.

Оленка обійняла Славка і вони ще довго цілувались на ранкових шовкових простирадлах.