Текст книги "Багаті і бідні"
Автор книги: Лариса Чагровська
Соавторы: Христина Шніцар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)
– Ммм… – протягла Оленка.
Марічка посміхнулась. Вино було досить добре.
Оленка відчула приємне тепло у грудях і тихенько зітхнула, але пустку вином не зігрієш.
– Ну що? Готова розповідати? – Марічка вмостилася зручніше на кухонному диванчику, щоб не пропустити ані найменшого словечка з Оленчиної розповіді.
Оленка відпила ще трохи вина й почала:
– Пам’ятаєш я тобі про Кучеренка розповідала, який мене весь час діставав?
– Звичайно, такі прізвища не забуваються. То що сталося? Остаточно дістав?
– Ну, так. Я, як нова вчителька, весь час діставала найбільшу порцію його уваги, – Оленка іронічно імітувала щасливу посмішку.
– А що поробиш, – розвела руками Марічка, – на те він і Кучеренко. Ну і що далі?
– Узагалі знахабнів, кинув у мене паперову кульку з самостійною, яку не хотів писати. Уявляєш?
– Зрозуміло чого тебе вигнали, – Марічка посміхнулась.
– Не смішно, – Оленка трохи напружилась і ще відпила вина.
– Та чого ти? Я ж намагаюсь зняти напругу.
– Не дуже виходить.
– Якщо серйозно, то це просто жах. Тих дітей виховують чи тільки цяцьки їм купують?
Марічка значуще повела бровою, – не знаю, чи в їхніх батьків є час купувати їм щось. Вони все грошами видають. І увагу, і піклування, і виховання…
Оленка насупилась. Марічка зрозуміла, що краще прикусити язика.
– Так от, – Оленка долила собі ще вина, – я викликала маму. Сказала йому, що без розмови з батьками не пущу на урок. І наступного дня вона прийшла. – Оленка закотила очі. – Ти навіть не можеш уявити. Така розкішна жінка, просто нема слів.
– Можна було очікувати, що вона розкішна. Ти що не знаєш, хто її чоловік, – здивувалася з наївності приятельки Марічка.
– Чула щось, – Оленка опустила очі і незадоволено скривилась.
– Що означає чула… Та це ж…
– Менше з тим, – Оленка підсунулась ближче до подруги, – краще послухай, як вона себе поводила. Жах! Нічим не краща за синочка. Не дала мені й слова сказати, пояснити, що до чого, напала на мене, – щоки Оленки покрилися рум’янцем від одного спогаду, що їй тоді довелося пережити, – почала звинувачувати мене, ображати. Я так розгубилась. Ти розумієш при всьому класі. Я… – Оленка схлипнула, – мені так неприємно було, я навіть зірвалась. Теж нагрубіянила їй.
– Серйозно? – Марічка уявила свою тихеньку Оленку на хвилі люті і задоволена гримаса з’явилась на її обличчі.
– Молодець. Нічого ковтати образи таких нахаб. Молодець, Оленко, – Марічка взяла подругу за руку. – Молодець, треба себе захищати. Треба відстоювати свою гідність.
– Я знаю, – з почуттям власної гідності промовила Оленка. – Як би я далі працювала у тій школі? Як? Усі діти чули і сміялися. Ти ж знаєш, які підлітки жорстокі. Я теж їй наговорила, а мене одразу директор до себе.
Марічка мовчала і Оленка раптом засумнівалась чи правильно вчинила.
– Слухай, а може це й справді було непедагогічно? Може мені варто було б промовчати?
– Та ти що? Учитель має бути авторитетом для учнів. Ну що ти б потім робила? Усе одно довелося б звільнитись рано чи пізно.
– Твоя правда, – задумано прошепотіла Оленка, допиваючи вино.
– І що? – Марічка зиркнула на подругу, присуваючи до себе миску з салатом.
– Та нічого. «Іди перепрошуй пані Кучеренко чи пиши заяву про звільнення!»– спародіювала Оленка голос свого колишнього начальника.
– Оце так, – присвиснула Марічка.
«Родина Кучеренків школі дуже допомогла, – каже, – і допомагає, ми не можемо так себе поводити!»– Ну я й відповіла, що, мовляв, мені байдуже. Мене привселюдно образили і я напишу ту кляту заяву і до суду піду.
– Що? – Марічка ледь не подавилась салатом власного приготування.
– Що, що? До суду подам. Хай собі там не думають, що…
Марічка демонстративно розреготалась і ледь не подавилась помідором.
– Ти що, Оленко? Ти де живеш? На іншій планеті?
– До чого це ти? – Знизала плечима Оленка.
– Який суд? Ти що смішна?
– Ні, я цілком серйозно. Я так цього не залишу. Піду до суду. – Оленка намагалась говорити стримано й упевнено. Вона тільки й думала що про суд. Їй так кортіло подивитись на поразку цієї розкішної дамочки.
– Оленко, ти що справді до суду зібралась? Та хто тебе там слухати буде? У Кучеренка половина міста у кишені. А тут горда вчителька відстоює свою гідність. Цирк…
– Я знаю, що він впливовий бізнесмен, але ж це суд. Знайду адвоката хорошого… – сперечалася з подругою Оленка.
– На хорошого адвоката у тебе грошей не вистачить. До того ж навряд чи хтось за таке візьметься. Оленко, та подумай. Ти що? Ти ж доросла людина. Хто у нашому місті захоче псувати собі стосунки із Кучеренком старшим? – Марічка не знала сміятись їй чи плакати через наївність своєї подруги.
– Я вже все вирішила, – рішуче заявила Оленка.
Марічка заперечно хитала головою.
– Та що ти можеш у такому стані вирішити? У тебе стрес, ти розлючена і заплакана. Оленко, подумай добре. Витратиш гроші, час, нерви і нічого не отримаєш, крім проблем і принижень. Скільки ж то вони бруду на тебе виллють. Ти про це подумала? І до того ж ти ні за що не виграєш. У них найкращі адвокати у місті, а ще можуть суддю підкупити. Повір мені, ти лише згаєш час і здоров’я.
– Так думаєш? – Оленка задумалася і засмутилась. – Я просто почуваюсь такою беззахисною. І не знаю, що робити? Не знаю.
– Ти не знайдеш захисту в суді, – Марічці стало так шкода подругу, що серце на мить завмерло. – Забудь про цю божевільну ідею.
Оленка на кілька хвилин замовкла, а потім поглянула на подругу великими ображеними, наче у дитини, очима. – Так. Ти, як завжди, маєш рацію, я нічого не доведу. – Оленка взяла бутерброд і неохоче відкусила шматочок.
Вона виглядала такою нещасною, що Марічка вирішила змінити тему.
– Поговорімо про щось інше, га? Забудьмо про всі неприємності. Оленко, відпусти усе негативне. Відпусти, бо воно тебе з’їсть зсередини. Завтра буде новий день. Підеш до іншої школи. Учителі зараз всюди потрібні.
– Я спробую, – пообіцяла подрузі Оленка. Вона нарешті трохи розслабилась і несміливо посміхнулась, хитаючи головою. – Розказуй краще, що там твій Олег. Виглядаєш прекрасно. Може, скоро на весілля покличеш?
– Не знаю, – гарненьке личко Марічки зашарілось. – Може покличу, – мовила Марічка і відвела очі.
Дівчата просиділи за розмовами до пізньої ночі. Потім вляглись на величезній канапі у спальні.
Оленка пригадала, як ще у шкільні роки Марічка частенько ночувала в неї. Тоді мама діставала велику синеньку перину і ще одну подушку. Дівчата всю ніч розмовляли, ділились таємницями. Пригадалось, як Марічка розповідала про своє перше кохання. високий чорнявий красень з випускного класу. За ним усі дівчата бігали. А він звернув увагу на Марічку. Оленці ж, зазвичай, не було чим ділитися. Хлопці не цікавились нею, а вона не надто переймалась цим. У школі думала про золоту медаль. В університеті – про червоний диплом. Звичайно, у глибині душі Оленка прагнула великого кохання і сподівалась його зустріти. Сподівалась і досі сподівається!
Їй стало так гірко – гірко від самотності, від безпорадності, від несправедливості. «Що ж робити далі? Що робити?»– метушились риторичні запитання у сп’янілій Оленчиній свідомості. «Потрібно набратись сили і терпіння! Потрібно взяти себе в руки!»
Марічка вже заснула, розкинувшись мало не на півліжка. Оленка ж лежала з відкритими очима й тупо дивилася у стелю. і раптом до неї прийшло просте рішення. Просте як і сама ситуація – «Марічка права! Потрібно шукати нову роботу і не думати про всілякі дурниці. Шкіл у місті кілька сотень, кудись точно влаштуюсь!»– з таким твердим аргументом проти депресії, що закрадалась у душу Оленка заснула.
* * *
Тоненька стежечка між жовтогарячим сплетінням височезних кленів вела до невеличкого озерця.
Оленка завжди любила воду, але не море. Її непокоїли хвилі. А прозора, гладка поверхня водойми втілювала спокій та передбачуваність. Це ж так прекрасно, коли все чітко і зрозуміло. Жодних недомовок чи таємниць. У житті так не виходило. І перш за все у цьому була винна сама Оленка. Вона часто брехала сама собі, робила вигляд, що не знає у чому річ. От як тепер. Уже в другій школі вона отримала відмову і все через якісь дрібниці. Несуттєві, несправжні дрібниці. Насправді, річ у тому, що вона посварилась з однією з найвпливовіших родин міста і тепер ніхто не хоче мати з нею справи.
Перед очима з’явилася занадто молода секретарка, у зеленій блузочці з глибоким вирізом. «Вибачте, Ви нам не підходите.»
Оленка перепитала. Вона ніяк не очікувала такої відповіді, адже співбесіда пройшла так чудово. Вона поводилась невимушено, а директор раділа, що нарешті з’явиться молодий учитель.
Наступна зустріч також пройшла чудово. Співбесіду проводив заступник директора, молодий цікавий чоловік. Розмова з суто професійної перейшла у площину особистого. Оленці навіть здалось, що він поклав на неї око. Але наступного дня знову відмова. Час спливав, а ситуація все ніяк не вирішувалась. Залишилась ще одна вакансія. Гімназія, дуже престижний навчальний заклад для старшокласників. Не було сумнів, там двері для неї теж зачинені.
Оленка нахилилась до води і торкнулась пальцем тонкого скла. Розбіглись невеличкі кола і миттю розтанули. «Мої проблеми так само зникнуть!»– майнула думка у змученої дівчини. Вона дістала шматочок черствого хліба і покришила у воду. З’явились жадібні рибки. Сонце потихеньку наганяло вечір. Оленка поспішила додому.
– Ало, – тільки-но забігла Оленка і схопила телефонну трубку, з якої лунав вимогливий дзвінок. – Мамо! Привіт! Нарешті подзвонила, я вже почала хвилюватись, – Оленка сумно посміхнулась і почала незграбно розстібати плащик одною рукою, оскільки у другій тримала телефонну трубку.
У коридорі панував безлад. Зачепившись за край зім’ятого килимка, дівчина майже влетіла до кімнати. Корпус телефона впав і весело брякнув. Трубка все ще залишалась біля вуха. – Ой, телефон упав. У мене все добре, мамо. Так, все як завжди.
Мама вже другий рік жила у своєму рідному селі. Повернулась, аби допомагати стареньким батькам по господарству. Спершу Оленка несамовито переживала та скучала. Згодом пристосувалась і навіть звикла, що мами немає поруч. Хоча Оленці було зовсім не просто. Мама дуже багато означала для неї. Вони були справді близькими людьми.
– Як справи? Нормально, працюю, – збрехала Оленка і сльози підступили до горла.
Вона цінувала довіру, яка завжди існувала між нею і матір’ю. «Знайду нову роботу, тоді усе розповім»,– виправдовувала себе чемна донечка. Насправді ж виправдання були зайвими. Донечка виросла і як доросла людина розуміла, що близьких людей потрібно оберігати від своїх проблем.
– Та що там у тій школі нового може бути, – трохи роздратовано пробубоніла Оленка.
Мама відчула, як дрижить доньчин голос і перепитала чи все гаразд. Хіба ж від мами можна щось приховати?
– Мамо, кажу ж тобі, все нормально, усе гаразд. Просто втомилась трошки. Ну що, може, досить тітку Ганю розорювати? – На все село було лише два телефони, тож мама час від часу просилась до сусідів, щоб подзвонити. – Добре, тримайся там. Бабусі з дідусем привіт. Цілую вас усіх. Па-па.
Оленка майже впала на підлогу. Їй стало неприємно і прикро. «Так, треба щось робити!»– швидко розмірковувала вона.
Фізична монотонна праця завжди була найкращими ліками від хандри. Колись Оленка заспокоювала нерви вишиванням. Тоді їй було лише чотирнадцять. Батько отримав виробничу травму на заводі, де пропрацював усе життя, і звільнився за інвалідністю. Без діла він сидіти не міг і почав пити. Її сильний та мужній татко поступово перетворився на домашнього тирана, який приносив лише клопіт.
Мама все терпіла і тягла свій тягар. Було справді скрутно. Не вистачало на харчі і теплий одяг. Так вони протягли два роки. У мами почали здавати нерви. Вирішено було продати квартиру і переїхати до бабусі з дідусем у село. Але раптом усе почало налагоджуватись, приятель влаштував батька охоронцем на приватному складі, де платили пристойні гроші і він одразу ж забув про горілку. Мама перестала мити під’їзди і плакати у подушку по ночах. Усе потихеньку ставало на свої місця, життя набувало звичних обрисів. Усі негаразди залишились позаду.
Закінчилось усе так само несподівано, як і відродилось. Батько захопився іншою жінкою і пішов до неї. Туманного суботнього ранку зібрав невеличку сумку, залишив гаманець із трьома зарплатами і записку. Після двадцяти років шлюбу. Після усього, що вони пережили разом. Кинув їх, не роздумуючи. І навіть не знайшов у собі сили сказати мамі все у вічі.
Мати була розчавлена. Вона любила батька, і досі любить. Туга за батьком не вщухала.
Оленці також було тяжко. Вона сумувала за батьком, за своїм щасливим дитинством. Переживала через маму, яка зів’яла на очах. Перестала слідкувати за собою, постаріла, а найстрашніше у неї погас вогник в очах. Погасло життя. Мама довго мучилась, картала себе, ненавиділа батька, нарікала на долю. А потім просто відпустила образу і пробачила. Тоді вона і вирішила повернутись у рідне село до батьків. Звичайно, щоб допомагати стареньким батькам, але насправді, щоб віднайти душевний спокій.
Оленка заходилась прибирати. «Геть дурні думки! Завтра зберусь і піду до гімназії, відмовлять, то відмовлять, а може і візьмуть! Ні, точно візьмуть!»
* * *
Ранок видався холодним. Осінь відступала перед наполегливим натиском зими.
Оленка підняла комір своєї легесенької курточки і заховала руки у кишені.
З-за будинків визирнула бордово-червона будівля гімназії.
Оленка пришвидшила крок і майже побігла.
На шкільних сходах зібрався натовп школярів. Підлітки голосно розмовляли, сміялись. Кілька хлопців з цигарками демонстративно обговорювали якусь гулянку, не гребуючи нецензурною лексикою.
– Добрий день, я на співбесіду до Віолетти Сергіївни. Де її кабінет? – Звернулась Оленка до охоронця.
– На другому поверсі повертайте направо і до кінця коридора, кабінет 27, – недбало махнув рукою охоронець, при цьому уважно розглядаючи Оленку.
Оленка подякувала і пішла. Вона швидко знайшла потрібні двері й постукала.
– Заходьте, – з-за дверей пролунав низький жіночий голос.
Оленка увійшла і застигла, перед нею стояла фарбована білявка з яскравим макіяжем, років неповних тридцяти.
– Добрий день. Я на співбесіду, – ледь видавила із себе Оленка. Вона ще ніколи не зустрічала такого молодого й ефектного директора гімназії.
– Олена Іванівна? – Уточнила директорка. – Сідайте, – та показала Оленці на крісло навпроти себе.
Оленка сіла. Усе йшло більш менш нормально. Вона швидко опанувала себе і бадьоро розповідала про свою освіту, різні методики викладання математики і любов до дітей. Віолетта Сергіївна робила вигляд, що уважно слухає і посміхалась очима. Директорка схвально кивала головою, поки не почула, у якій школі Оленка працювала до цього. Обличчя жінки перемінилось, – у 86? А чому звільнились? – Провокативне запитання вислизнуло ненавмисне. Директор і так уже знала, що не візьме Оленку на роботу.
– За власним бажанням. Далеко їздити. А ви поряд, я от сьогодні пішки пройшлась. Замість зарядки, – спробувала хоч якось викрутитися Оленка.
Віолетта Сергіївна промовисто хмикнула й максимально ввічливо відповіла, – вибачте, Олено Іванівно, я думаю наша вчителька математики поки витримуватиме навантаження, а якщо що, то я матиму вас на увазі. Контакти ваші маю.
Віолетта Сергіївна підвелась й іронічно посміхнулась. Це був знак, що їхня розмова закінчилася.
Обидві знали, яка справжня причина. Але ж зручніше все сховати за красивими відмовками і марними обіцянками, а ще додати нещиру посмішку і взагалі все чудово. Наче так і має бути.
– Так, дякую, що знайшли для мене час. До побачення, – Оленка засмутилась і навіть не вдавала усмішки.
Вона йшла коридором і не чула ні звука. «Я так і знала! Що тепер робити?»– сльози навертались на очі. – «Як тепер бути? Гроші закінчуються, треба ж щось їсти! Невже доведеться йти торгувати чи ще щось таке?»
Оленці завжди здавалось, що продавати на базарі різний мотлох – найжахливіша робота. Запевняєш людей купити те, що їм зовсім не треба. Інша справа, наприклад, аптекар. Продає ліки, радить, допомагає. Оленка хотіла мати пристойну професію. Її лякали невідомість та неминучість змін. А вона передчувала, що її життя от-от кардинально зміниться.
Дорогою додому Оленка купила хліба й масла. Грошей майже не залишилось. На вечерю приготувала котлети та зварила гречку. Знайшлась ще й банка маринованих помідорів, яку мама передала.
Місто непристойно швидко накрив вечір і Оленка зібралась вечеряти. У двері голосно постукали, а згодом пролунав коротенький дзвінок. «Невже мати приїхала без попередження», – злякано подумала Оленка. Але на порозі стояла давня Оленчина приятелька Іра. Вони не бачились років зо два. З тих пір, як Ірина вийшла заміж.
– Іро, – весело вигукнула Оленка, відчинивши двері, – оце так несподіванка, давненько не бачились.
Дівчата міцно обнялись.
– Привіт! Оленочко, ти вибач, що без попередження. Просто я була поруч з твоїм будинком, та й, думаю, загляну, що там моя давня подружка поробляє.
Оленка допомогла гості роздягтись.
– Проходь у кімнату. Я зараз почастую тебе вечерею.
– Ні-ні, жодних вечерь, – Ірина категорично замахала своїми довгими витонченими руками. – От коли б теплого чайку, ще й зеленого…
Оленка вдавано ляпнула себе по чолі й посміхнулася, – вибачай, подруго, забула, що ти у нас на вічній дієті. Але тобі поталанило. Чай у мене є. І гарячий, і зелений.
Мимоволі Оленка окинула Іру поглядом. Зі спини вона виглядала так само, як і в університеті. Невисока, струнка дівчина, жіночна та елегантна. На ній була темно-вишнева сукня і коричневі чобітки. Волосся зібране в акуратну ґульку, закріплену шпильками.
Оленка поставила чайник, дістала із серванта печиво. «Лише півпачки залишилось», – скрушно подумала Оленка.
За якусь мить господиня уже принесла до вітальні тацю з чаєм та варенням.
Іра читала журнал, вгніздившись у м’яке крісло.
– Що це ти читаєш? – Поцікавилася вона в Іри.
– А, оце купила журнал, розгорнула гороскоп почитати, – гостя відклала журнал.
– Пригощайся, – Оленка поставила на симпатичний столик тацю.
На щастя в останній момент вона згадала про банку полуничного варення. Мамина заслуга.
Іра одразу ж взяла горнятко з зеленим чаєм і міцно стиснула його довгими худими пальцями.
– Сильно замерзла. Уже починає холодніти, усе-таки середина листопада.
– Грійся, Ірочко, варення бери.
Оленка уважно оглядала подругу. Ірина майже не змінилась, тільки погляд подорослішав. Личко залишилось таким же милим. Вона спробувала чай і задоволено поморщила носика. Це був точний знак, що Іра задоволена.
– Ну як ти, Оленко? Я дзвонила вдень, ти не брала трубки. От і вирішила без попередження зайти.
– І правильно зробила, – Оленка зручно вмостилася навпроти подруги. – Коли б із попередженням, то вже й не знаю, чи зустрілися б. Розповідай, дорогенька. Як там подружнє життя, ще на свободу не тягне?
– Ні, Богу дякувати, ще ні, – й Іра довго та із задоволенням почала розповідати про свої сімейні будні.
Вона одружилась з розлученим чоловіком, набагато старшим за неї. Кинула університет і народила йому синочка і двох донечок.
Оленка не розуміла Іру. Не могла і не хотіла зрозуміти. Що її привабило у цьому старшому чоловікові? Невже купилась на статок? І зараз, слухаючи монолог Іри про її чудове життя, про те, як вона любить дітей і як вони чудово розуміють одне одного з чоловіком, Оленка засуджувала приятельку. Засуджувала, бо не вірила, що це справжнє, щире кохання. Їй здавалось, що це самопожертва. Це те, від чого ти готовий відмовитись заради кохання.
А перед нею сиділа молода щаслива жінка. Вона жила у престижному районі, у просторій квартирі. Одягалась у дорогих бутиках. Відпочивала за кордоном. У неї все було чудово, вона була усім задоволена. А де ж жертви? Де страждання? Оленці і в голову не могло прийти, що кохання може бути щасливим, без переживань і стресів. А молода дівчина може справді кохати старшого за себе чоловіка, незалежно від того, скільки він заробляє.
Час збіг дуже швидко. Іра поглянула на годинника й спохопилася, – усе, люба, мушу бігти. Моїй няньці час додому. Я тобі обов’язково подзвоню, – пообіцяла Іра вже у коридорі, одягаючи свій червоний кашемировий піджачок.
А Оленці на якусь мить постала перед очима пані Кучеренко. Проте вона дуже швидко взяла себе у руку. «Ну й що з того, що її подруга одягається у тих же магазинах, що й та мальована стерва»,– вона обняла подругу на прощання.
– Звичайно, буду чекати.
Оленка задумалась. Приятелька мило посміхнулась і, попрощавшись, пішла.
* * *
На самоті Оленку знов охопив відчай. Думки про безробіття і мамин розчарований голос не давали спокою. Апетит зіпсувався, вона так і не повечеряла. Всівшись напроти телевізора, Оленка нервово перемикала канали.
На журнальному столику самотньо лежав модний журнал. – О, це ж Іра забула.
Намагаючись відігнати від себе гіркі думки, вона взяла знічев’я погортати журнал. Не допомагало.
Гортаючи сторінки, Оленка все ж не могла не думати про своє тяжке становище. Навіщо їй знати дванадцять способів, як одружити на собі багатого чоловіка чи три причини, чому категорично заборонено вдягати цього сезону чоботи з гострим носком.
Дійшовши до гороскопу, Оленка знайшла свій знак і прочитала: «У цьому місяці ваше життя кардинально зміниться. Доля готує кар’єрний зліт. А одинокі Діви нарешті зустрінуть справжнє кохання».
– Що за нісенітниця, – голосно знервованим тоном прокоментувала віщування Оленка і роздратовано перегорнула сторінку.
Але власне цієї миті гороскоп не здався такою вже нісенітницею. Особливо частина про кар’єру. Великими пурпуровими літерами на всю сторінку було надруковано оголошення про набір в модельне агентство. Оленка швидко пробігла його очима кілька разів. Шалена, ба навіть божевільна ідея промайнула у голові.
Оленка схопилась на ноги і побігла до великого дзеркала у коридорі. Вона встала перед ним і намацала вимикач. Їй стало моторошно. Зараз вона ввімкне світло і зрозуміє, що зовсім не тягне на модель. Так, вона висока і струнка, але ж вона не модель. Рука тремтіла, Оленка заплющила очі і натиснула на вимикач. Простоявши з закритими очима кілька хвилин, вона знову вимкнула світло: «Так! На раз-два-три вмикаю світло і відкриваю очі!»
– Раз, два, три… – голосно сама собі скомандувала Оленка…
У дзеркалі стояла висока худорлява дівчина. Трохи перелякана, але симпатична. Волосся кольору чорного шоколаду до плечей обрамлювало бліде овальне личко. Виблискували великі карі очі, прямий носик і тонкі губи підкреслювали правильність рис. Щоки палали. Довга шия, жіночні плечі і красива лінія талії, довгі ноги…
Оленка стиснула кулачки, повернулась у профіль і задерла заношену сіру кофтинку. Плаский животик. Ззаду теж нічого. Оленка ще більше перелякалась і побігла до кімнати, щоб ще раз прочитати оголошення – «Усе правильно. Набір у модельне агентство… дівчата віком до 25 років, відбірковий конкурс розпочинається завтра».
Оленка, вражена своєю сміливістю чи то легковажністю, впала на диван.
Телевізор голосно бубонів, але стукіт серця був голоснішим.
Оленка знову схопилася і побігла до дзеркала. Простоявши там більше ніж годину і тричі обдивившись кожну частину тіла, вона твердо вирішила піти на відбір. Ідея вже перестала здаватись такою шаленою та безглуздою.
Заснути вона б не змогла цієї ночі ні за що. Оленка сиділа при світлі і думала – «Так, довгі ноги і плаский живіт – це, звичайно, добре. Але треба б якось освіжитись. От як би зробити нову зачіску, макіяж».
І справді освіжитись не завадило б. Оленка давно вже не слідкувала за своєю зовнішністю. Ні, вона завжди була охайно зачесана та одягнена. Але зачіска обмежувалась звичайним хвостиком, а косметику вона взагалі не визнавала.
«Треба десь знайти гроші на салон краси»,– вирішила Оленка. Вона раптом відкинула усі сумніви і почала сміливо розмірковувати. Можливо, тому що у неї не було іншого виходу, а може вона вперше у житті прислухалась до своєї інтуїції.
«Де ж взяти гроші? Можна в Іри позичити», —Оленка навіть схопила телефон, але краєм ока зачепивши годинник, одразу поклала трубку. «Пізня година! Та й доведеться Ірі розповісти нащо гроші. Вона може не зрозуміти і ще чоловікові розповість. То що ж робити? Де взяти гроші?»
Оленка глянула на коричневий старий сервант, що підпирав протилежну стіну. Здається вона згадала, де можуть бути гроші. Несміливо відчинила велику шухляду, і з верхньої полички на неї глянули два веселі очка. Це була велика рожева свинька, стара скарбонка, яку одногрупники подарували Оленці ще на першому курсі університету.
Це досить кумедна історія, вона не хотіла, щоб їй дарували щось дороге, бо ж знала, як скрутно у студентів із грішми. Але друзі не розгубились і на одному з базарів купили величезну стару-стару скарбонку. «Вона недорога, але все залежатиме від тебе. Чим більше грошей ти туди покладеш, тим дорожчою вона буде», – прокоментували друзі.
Оленці пригадалось привітання. Відтоді Оленка час від часу кидала туди якісь копійки, але ніколи не витрушувала. – «Тут повинно бути чимало…»– занурившись у студентські спогади, подумала Оленка.
Вона урочисто понесла рожеве чудо до себе у кімнату. З-під дивана дістала металеву коробку з інструментами і, знайшовши там молоток, націлилась на пузату скарбонку.
Якась неймовірна сила і рішучість прокинулись в Оленці. Вона одним ударом без вагань розбила скарбонку. Тьмяно заблищали копійки у неосвітленій кімнаті. Оленка заходилась їх рахувати. Спершу дрібніші – приємніше на потім. На підлозі виростали акуратні башти, а потім башти об’єднувались і виходило десять гривень. Таких об’єднань Оленка назбирала чимало.
«От і все, – поклала вона останню копієчку на гору чималої купки, – має вистачити!»
* * *
Велике світле приміщення приємно пахло шампунями і різними засобами для волосся, а також теплим, наче підгорілим повітрям. На стінах висіли різні дипломи, у невеличкій дзеркальній шафці у кутику стояли численні нагороди.
Оленка розгублено зупинилась біля входу. З самого ранку в салоні вже було людно.
– Вітаю! Чим можу допомогти? – Перед очима виринула молода жінка-адміністратор.
– Добрий день, – Оленка розплилась у посмішці. Їй так тут подобалось. – Я хочу щось зробити з волоссям і макіяж. – Оленка посмикала свої пряменькі нечемні пасма.
Адміністратор уважно подивилась на клієнтку і похитала головою.
– Звичайно, а щоб ви хотіли зробити? Підстригтись, пофарбуватись чи просто зачіску? – Вона злегка підштовхнула Оленку рукою і вони зайшли у меншу залу.
Там висіло повно дзеркал. Перед ними на кріслах сиділи заклопотані жінки. Хтось із фольгою на голові, хтось у спеціальній шапочці. Навколо метушились перукарки, підстригаючи, фарбуючи та вкладаючи феном, коротке, довге, біляве, чорняве та руде волосся клієнток.
Оленка розгублено подивилася на адміністраторку.
– Я б хотіла, якщо це можливо, освіжити свій вигляд. Мабуть, підстригтись. Фарбуватися не дуже хочеться. Шкода псувати волосся, я ніколи його не фарбувала…
Адміністраторка, здається, зрозуміла у чому річ. Вона вказала Оленці на велике зручне крісло біля вікна, – сідайте, будь ласка, зараз щось придумаємо.
– Надійко, – жінка гукнула когось з іншого залу, а потім знову звернулася до Оленки, – я гадаю вам потрібна порада нашого майстра. Зараз вона прийде і ви все з нею обговорите.
Оленка захитала головою. Адміністратор принесла купу журналів і запропонувала каву. За кілька хвилин з’явилась молоденька дівчина і представилась Надійкою.
– Ну то що робитимемо? – Надя була у чудовому гуморі і посмішка не зникала з її обличчя.
Дівчина зробила на Оленку надзвичайно приємне враження, навіть викликала довіру. І вона вирішила щиро зізнатися:
– Я завтра маю дуже важливу зустріч. Мені потрібно бути настільки красивою, наскільки це можливо. Але я не дуже знаю, як це зробити. І, взагалі, я вперше у професійному салоні краси, – про це вона вже зізналася пошепки, наче соромлячись цього факту.
Проте Надійка посміхнулася іще ширше. Вона підняла рукою Оленчине волосся і деякий час розглядала її у дзеркалі.
– Нічого страшного. Я вже знаю, що ми з вами зробимо. Результат буде приголомшливий, – Надійка надягла халатик і підсунула Оленку ближче до дзеркала. – Отже, у вас хороше волосся. Здорове. Ну, тільки кінчики, але це в усіх так.
– У всіх, – чомусь перепитала Оленка.
– Ну, так. Кінчики посічені. Це все через погану екологію і неправильне харчування.
– Неправильне харчування, – Оленка перелякано округлила оченята.
Побачивши реакцію Оленки, Надійка зайшлася дзвінким сміхом, – ой, не зважайте, ваше волосся чудове. Тому ми можемо собі дозволити все. Також у вас дуже гарна форма обличчя. Я б пропонувала зняти довжину і надати об’єму.
Оленка готова була повністю довіритись цій сонячній дівчинці. Адже їй ще ніхто ніколи не говорив стільки приємних речей відразу. Звичайно, що тій дівчині за це платять, але все ж таки, вона сильно підняла їй настрій. Тому Оленка посміхнулась у відповідь і бадьоро промовила:
– Робіть, що хочете, я повністю довіряю вам.
Оленка вже не чула усіх премудрих термінів. Уперше за кілька тижнів вона відчула теплий спокій усередині. Її нічого не хвилювало, вона не думала про проблеми, а просто відпустила усе і розслабилась.
А перукарка Надійка тим часом клацала ножицями і примовляла, – ви маєте дуже гарний колір волосся, незвичайний – кольору справжнього чорного шоколаду. Такий тепер навіть у день з вогнем не знайдеш. Навіть пофарбувати у такий колір практично неможливо. Тому й не будемо його перефарбовувати.
Оленка посміхнулась і мовила, – дякую за пораду, не дозволятиму перефарбовувати.
За якийсь час Надя відклала ножиці й взяла до рук фен. Тепле повітря приємно лоскотало шию. Ще кілька штрихів.
– Ну от і все. Погляньте, – майстриня задоволено дивилась на свою роботу.
Оленка не могла відірвати погляд. Відчуття було дуже дивне. Вона наче зовсім не змінилась, але одночасно виглядала надзвичайно, наче зовсім інша людина – знайома і незнайома. Волосся набуло об’єму і тоненькі пасма обвили щічки і шию. Очі видавались більшими, а шия довшою. Оленка аж світилась.
Перукарка задоволена реакцією клієнтки передала її у руки візажиста.
Інша, також спритна та весела дівчина, чаклувала над Оленкою майже годину. Спершу зробила масаж і нанесла зволожувальну маску і аж потім взялася власне за макіяж.
Оленка поринула у світ мрій. Вона вже втратила відчуття реальності.
«Усе таки жінці необхідні маленькі жіночі радощі: шопінґ, салон краси, вечеря з галантним чоловіком», – роздумувала про себе Оленка.
Разом з новим виглядом з’явилася і впевненість у собі.
