Текст книги "Багаті і бідні"
Автор книги: Лариса Чагровська
Соавторы: Христина Шніцар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)
Лариса ЧАГРОВСЬКА
Христина ШНІЦАР
БАГАТІ І БІДНІ
Оленка сперлась тонкою рукою на нещодавно замінене пластикове підвіконня і відклала книгу. За вікном під ледь теплими осінніми промінчиками гомоніли школярі і розгойдувались невисокі молоді деревця. «А дітлахи зовсім не такі, як ми колись були», – думала молода вчителька. Продзвенів дзвоник і різнобарвна маса галасливих і трохи нахабних підлітків увірвалася до класу з диким галасом і реготом.
– Будь-ласка, тихо і швидко сідайте за парти, у нас багато роботи та ще й самостійна у кінці уроку, – голосно і впевнено промовила Оленка.
Клас зашарудів, з другої парти донісся писклявий голос Кучеренка, – Олено Іванівно, але ж ви не попереджали нас про самостійну, – рудий хлопчина зухвало атакував поглядом, демонструючи невдоволення.
– Андрію, я й не збиралась попереджати вас, це звичайна самостійна робота. Я хочу перевірити, як ви засвоїли матеріал, – відповіла вчителька.
Клас затамував подих в очікуванні нового конфлікту.
Кучеренко впевнений у собі та зарозумілий син заможних батьків був головним хуліганом школи. Ніколи нічого не вчив і знущався з учителів, а коли з’явилась молоденька вчителька, то обрав її головною жертвою своїх гострих підліткових витівок.
Олена Іванівна насправді була просто Оленою чи навіть Оленкою для друзів. 23-річна дівчина одразу після університету прийняла запрошення працювати в одній з найкращих шкіл міста, вважаючи це непоганим стартом для кар’єри.
Оленка не вважала за потрібне пояснювати очевидні речі, тож почала урок.
– Відкривайте підручники. Сторінка двадцять восьма. Зробимо кілька прикладів на повторення.
Усе було, як завжди, нечемні та неуважні учні розмовляли, не реагували на зауваження, ігнорували те, що відбувалось під час заняття. Молода вчителька хоч і працювала лише другий місяць, вже зрозуміла, що навчити тих, хто не хоче навчитись неможливо. Спершу ще якось намагалася зацікавити, але вже через місяць махнула рукою. Для проведення уроків обрала, на її думку, найкращу стратегію: учні можуть працювати або байдикувати, головне, щоб не заважали іншим.
Деколи Оленці здавалось, що це все не її, що вона занадто молода, недосвідчена, що взяла забагато годин, що втомлюється, не встигає. Вона шукала причину поганої успішності учнів у собі. Вона взагалі звикла завжди у всьому бачити лише свою провину. Насправді ж все було інакше. Самовпевнені або навіть частіше нахабні дітки, які вже з пелюшок знають, що вчитимуться у Лондоні чи Парижі, не звертають уваги на математику. Адміністрація також розводить руками, адже школа з поглибленим вивченням іноземних мов.
От і тепер ця самостійна. Оленка передчувала, що знову опиниться в центрі скандалу, але навіть не підозрювала, як після нього зміниться її життя.
– Ну що ж, а тепер я роздам кожному окремий аркуш, де вже надруковані завдання. У вас є 15 хвилин, – розповідала Олена Іванівна, повільно проходячи між рядами і роздаючи кожному учневі інший варіант. – Гарно подумайте, а потім пишіть. Можете спершу вирішити на чернетці. Будьте уважні і, будь ласка, пишіть розбірливо, бо…
– Олено Іванівно, – на півслові перебив її писклявий голос, – я не буду писати цієї роботи. – Кучеренко знову взявся за своє.
Учителька, що стояла посеред парт з купкою аркушів у руках, зніяковіла. Вона озирнулась навколо і після довгої паузи просто продовжила роздавати варіанти. Для того, щоб уникнути проблеми, Оленка часто вдавала, що все гаразд, наче нічого не сталось. Дійшовши до ряду, в якому сидів Андрій, вона зосередилась, намагаючись витягти із глибин своєї несміливої особистості сильну, впевнену в собі вчительку старших класів. Саме такою вона хотіла виглядати в очах своїх учнів. Тремтячою тендітною рукою Оленка поклала аркуш паперу перед хлопцем і раптом зрозуміла, що всі погляди спрямовані на неї.
– Я не писатиму цієї самостійної, ви хіба не чули, – самовпевнено заявив учень і демонстративно поклав аркуш паперу в невеличку купку, яку вчителька все ще тримала в руках. Андрій підняв свої маленькі жовтуваті очі і схопив переляканий погляд молодої викладачки. – Ви мали попередити нас, дати зразки прикладів, щоб ми могли нормально підготуватись.
– Я спробувала проігнорувати твою репліку, Андрію, але ти знову… – холодно відповіла Оленка.
– Мене нічого не обходить, я не писатиму… – різко перебив її Кучеренко.
– Я вже це чула, – не витримала Оленка і підвищила голос. – Це між іншим стосується всіх. Не хочете писати, то не пишіть. Звісно, оцінки я виставлю усім. Ми працюємо над цією темою вже цілий тиждень. Ви повинні орієнтуватися у матеріалі й без попередньої підготовки. Це, зрештою, не контрольна.
Задоволена собою Оленка швидким впевненим кроком підійшла до вчительського столу і видихнула. «Молодець, треба показати їм, хто тут головний!»– подумки похвалила сама себе Оленка.
Нарешті продзвенів дзвоник. Оленка встала з-за столу і мовила:
– Прошу здавати роботи. І затямте, що я не робитиму поблажок, як інші вчителі. Оцінюватиму лише ваші знання, а не вміння списувати. Тому тим, хто хоче отримати високий бал, раджу просто добросовісно працювати.
Учні потихеньку стікались до вчительського столу. Оленка знала, що Кучеренко залишиться. Він завжди, зіпсувавши урок, залишався на перерві, щоб остаточно добити педагога. Дивний школяр, який не спішить на перерву.
Дзвінок звільнив приміщення і Андрій підійшов до вчительки, яка збирала самостійні роботи і пакувала велику сумку гидкого брудно-зеленого кольору.
Оленка набрала повітря і, уважно дивлячись своїми карими очима, кивнула русявою головою у бік дверей. Раптом уся злість і образа зникла, вона не хотіла довгих розмов з директором та завучем, які й так нічого не змінять.
– Андрію, йдіть на перерву, урок закінчився.
– А можна буде написати цю самостійну потім, – упівголоса запитав Андрій і скривився.
Оленка, яка спостерігала за його мімікою, раптом засміялась. Уся сміливість ватажка без публіки зникла. Хлопець розгублено дивився на вчительку, він зрозумів її сміх як знущання. Це зачепило його гордість, але він ще не здавався.
Але Оленка стояла на своєму.
– Андрію, воювати з учителем – це не найкращий спосіб здобути собі авторитет. Якби я помилялася, то обов’язково визнала б це. Але тепер були неправі ви, тому цього разу я не дозволю переписувати роботу.
Помітно розгублений і засмучений Кучеренко побрів з класу.
Відчитавши ще два уроки, Оленка підхопила купу зошитів з самостійною роботою 8-а і попрямувала до учительської. Там якраз проходило обіднє чаювання.
– Привіт, – весело пробубоніла повновида хімічка, смакуючи шматок тортика.
Оленка кивнула у відповідь і закрила двері.
У приміщенні пахло кавою і квітами, що залишились ще з Дня вчителя.
– Ну як воно? – Хімічка схопила невеличке тістечко і, ледь прожувавши, продовжила, – як минув урок у 8-а, знову проблеми? От діточки пішли, – вона широко посміхнулась і зиркнула на тарілку, де все ще лежав добрячий шматок «Наполеона».
Оленка знизала плечима, сіла за стіл і почала порпатись у торбі.
– Та ні, Галю, то не з 8-а проблеми, а з Кучеренком. Проте я вже навчилась не звертати на нього уваги, – Оленка дістала самостійні й розгорнула першу. – А від кого це ти чула? Лише два уроки пройшло, я до Нінки не ходила ще…та й не піду, мабуть, це однаково нічого не дасть.
– Правильно, за тебе вже Кучеренко пожалівся, і це таки щось дало, – Галя нарешті насмілилась взяти останній шматок з тарілки. – Тож тепер тебе Нінка сама викликає. – Галя соковито жувала, не помічаючи, як перемінилась співрозмовниця. – Та що з ним поробиш. Треба терпіти, от я йому четвірки ставлю, а він майже не дістає. Ми наче пакт уклали.
Оленка відклала чергову самостійну і на якусь мить вона так захотіла плакати…
– Ну тоді піду до Ніни, – стискаючи кулачки, піднялась Оленка, їй зовсім не хотілось слухати пусту балаканину Галі. – Чого тягти?
Піднявшись на другий поверх, Оленка натягла штучну посмішку і відпустила усі неприємні думки.
– Заходьте, – почувся низький жіночий голос у відповідь на її стукіт.
Оленка відчинила двері, завуч з навчального процесу, Ніна Гаврилівна Шестак, жестом запросила підлеглу.
– Добрий день, Олено Іванівно. Добре, що ви так швидко прийшли. Мені через півгодини треба їхати, тож давайте одразу до справи.
Оленка терпіти не могла таких людей як Шестак, самовпевнених і надмірно амбітних. Завуч ніколи не цікавилась своїми працівниками, але щедро роздавала поради, розпорядження та накази і завжди кудись поспішала.
– Отже, знову конфлікт у 8-а, – продовжувала та. – Ви, як педагог, повинні були знайти відповідний вихід одразу. – Завуч подивилась на Оленку як на пусте місце, – невже мені вас, Олено Іванівно, потрібно вчити?
Оленка чемно мовчала. Зрештою, та й так би її не послухала.
Ніна Гаврилівна нервовим кроком ходила туди-сюди кабінетом, наставляючи Оленку:
– Приходять діти і скаржаться. Я розумію, ви маєте мало досвіду, але ж потрібно шукати порозуміння зі своїми учнями. У них велике навантаження.
Мовчання Оленки збивало Ніну Гаврилівну з пантелику. Відчувши, що пауза затяглась, Оленка вирішила відповісти. – Ніно Гаврилівно, конфлікту ніякого нема. Я не збираюсь знаходити порозуміння з учнями тим шляхом, яким це роблять усі інші вчителі. Тобто давати їм завдання до контрольної, щоб вони потім могли просто все списати. – Оленка встала, гордо піднявши голову, кивнула і попрямувала до виходу.
– Зачекайте, – зупинила її завуч.
Оленка обернулась.
– Олено Іванівно, давайте на чистоту, – почала здалеку Ніна Гаврилівна. – Ваші принципи це, звичайно, прекрасно. Але ми не можемо проводити таку політику стосовно Кучеренка. Його батько дуже допоміг нашій школі і продовжує це робити? Ви повинні дати Андрієві змогу написати цю самостійну. Ну і всім решта, хто відмовився, також. Адміністрації не потрібні проблеми і вам, я гадаю, також. Отже, не повертатимемось до цієї теми, гаразд?
Оленка розгубилася. Що було робити? Проте зваживши, вирішила на цей раз не загострювати конфлікт.
– Гаразд, я дозволю Кучеренкові переписати цю кляту самостійну. Але я б не хотіла, щоб така ситуація постійно повторювалася.
– Я також, – цілком щиро підтримала її завуч.
На наступне заняття у 8-а Олена Іванівна прийшла заздалегідь, хотіла віч-на-віч поговорити з Кучеренком. Проте він прийшов на урок із запізненням на десять хвилин. Навіть не спитавши дозволу, Андрій демонстративно пройшовся через увесь клас і сів на своє місце біля вікна.
Від такого нахабства в Оленки спершу мову одібрало, та вона швидко отямилася й запитала:
– Перепрошую, Кучеренко, а що це ви собі дозволяєте?
Учень зупинився і обернувся до вчительки, мов запитуючи у чому річ.
– Ви запізнились аж на…, – вона глянула на годинник, – на десять хвилин. Заходите до класу не вітаючись, не питаючи дозволу…
– А чого це я маю питати дозволу? Це моє місце. Мій урок… – різко й нахабно обірвав Оленку учень.
Побачивши, що діла не буде, Оленка байдуже махнула рукою.
– Не будемо витрачати урок на дурниці. – Оленка не хотіла сваритись і, помітно нервуючи, перейшла до теми, яка хвилювала її більше, ніж запізнення Кучеренка, – Андрію і всі решта, хто минулого разу не писали самостійної, писатимете сьогодні після уроків.
Оленка не змогла закінчити через гучний регіт Кучеренка. Він демонстративно тримався за живіт і стукав долонею по парті.
– Ой не можу, Олено Іванівно, чого це ви так подобрішали?
Клас принишк, очікуючи реакції вчительки. Оленка розчервонілась, не знала, що відповісти, і вирішила ігнорувати знущання учня. Налаштувалася, але знову почувся голос з другої парти.
– О, до речі, я не можу після уроків, – недбало зауважив Кучеренко і повернувся до класу, – на жаль, – додав він іронічно.
Учні захіхікали.
Оленка все ще намагалась тримати себе у руках.
– Так. На жаль. – Вона сміливо подивилась на пихатого учня. – Тоді писатимете зараз.
Олена Іванівна дістала аркуш паперу і попрямувала до Андрія, але той іронічно-здивовано запитав, – невже ви така недотепа? Я ж минулого разу сказав, ви маєте дати завдання заздалегідь.
У Оленки запаморочилось у голові, вона вже нічого не чула. Підійшовши до Кучеренка, вчителька гримнула кулаком по парті і настала тиша. Ребро долоні почервоніло і гримаса болю зрадливо оголила беззахисність молодої дівчини.
– Годі вже, – закричала Олена Іванівна, ще більше роздратувавшись. – Пиши зараз або не писатимеш взагалі, зрозумів? – Вона різко кинула перед учнем роздруківку.
Андрій на мить розгубився і злякано потупив погляд, але швидко повернувшись до свого амплуа, так само криком відповів, – Ви чого? Чого кричите, я не глухий.
Очі Олени Іванівни наповнилися слізьми від обурення, але вона трималася. Усередині закололо. Вона намагалася опанувати себе, але ситуація вже вийшла з-під контролю.
– Пиши зараз або не писатимеш взагалі, – повторила вчителька і пішла до свого столу.
Та Андрій сам переступив межу.
– Я напишу після того, як отримаю завдання і підготуюсь, – він скрутив аркуш паперу з самостійною у паперову кульку і метнув у вчительку.
Клас затих, було чутно, як кулька впала на підлогу, зачепивши плече Олени Іванівни. Вона розгубилась. Кілька секунд не наважувалась навіть повернутись до класу обличчям. Проте вир почуттів стих, не було ані злості, ані образи.
– Кучеренко, негайно вийди з класу, – сухо відреагувала Оленка.
– І не подумаю.
– Добре, вийду я.
Їй і так кортіло швидше втекти від цього кошмару на прізвисько Кучеренко. Утекти від цієї жахливої незручної ситуації. Перед самими дверима вона сказала Андрієві:
– Але ти затям, що поки я не побачу батьків, не допущу тебе до уроків. Зрозумів, Кучеренко? Тож без мами не приходь.
Оленка перейшла на крик і дзвінко стукаючи невеличкими підборами вискочила з класу.
* * *
Дорогою додому Оленка думала про інцидент. Їй було страшно йти проти дирекції, проте вона вирішила відстоювати свою позицію до кінця.
Наступного ранку Оленка добре виспалась і прокинулась бадьорою, у чудовому настрої, хоча було якесь дивне відчуття, чи швидше передчуття. Швиденько зібравшись, поспішила на роботу. Перші два уроки минули спокійно, але коли пролунав дзвінок на перерву після третього, до кабінету ввійшла висока блондинка в яскраво-червоному кашемировому пальті. Вона хижо зиркнула невеличкими нафарбованими оченятами на пані вчительку.
– Добрий день, – жінка привіталась підійшовши ближче. Злегка зверхній погляд неприємно сковзнув у сторону.
– Добрий день, – схопилась Оленка з місця. – Ви, мабуть, мама Андрія?
Обидві напружено посміхнулись. «І що ж я скажу їй, що скажу?»– розхвилювалась Оленка. – «Я ж зовсім не готова, я не думала, що вона прийде».
І справді вона не очікувала, що Кучеренко все розповість матері. Це була її перша розмова з батьками. Вона б підготувала промову, але чомусь така думка навіть не прийшла їй в голову. А мала б…
– Так, Валентина Кучеренко. Якісь проблеми з Андрієм, – гордовитим, байдужим тоном почала дама.
Оленка завмерла, їй стало дуже прикро через себе. Лише погляньте на цю розкішну жінку. Стильна стрижка, ідеальний макіяж, вишуканий одяг, дорогі прикраси. Не молода, без надзвичайних природних даних, вона виглядала неймовірно привабливо. Весь образ продумано до деталей: платинова блондинка, червона помада у тон пальта, ніжно-кремова атласна сукня та високі шкіряні чобітки. Жоден чоловік не встоїть.
– Ви знаєте, – почала Оленка, – ваш син… – Вона жахливо почувала себе у своєму затертому светрику і старомодній спідниці. Чому вона навіть губи не нафарбувала? Комплекси підступили до горла і слова стихли. Дама різко її перебила.
– Мій син чудовий хлопчик і я не розумію, які могли виникнути проблеми?
Оленка напружилась. «Потрібно підібрати правильні слова, щоб пояснити усю ситуацію»намагалась вона сконцентруватись на розмові.
– Звичайно, але у нас вчора стався дуже прикрий випадок, – нічого кращого у голову не прийшло.
– Це зрозуміло, інакше б мене не викликали до школи, – знову зверхньо кинула дама.
Оленка проковтнула цей різкий тон.
– Пані Кучеренко, – набралася вона сміливості. – Андрій завжди порушує дисципліну на моїх уроках, не готується до них. Але вчора він перейшов межу і мій терпець увірвався. Ви мусите…
– Вибачте, я вас переб’ю. Андрій хороший хлопчик, він ніколи не мав проблем з учителями, – тон мамусі набирав загрозливої зневаги. – Якщо у вас виникли якісь конфлікти з моїм сином, то це лише ваша провина.
Оленка була абсолютно не готова до такого повороту і, зніяковівши, ввічливо продовжила:
– Вибачте, що це за звинувачення? Андрій нестерпно поводить себе, зневажає вчителів, розмовляє на уроках…
– Ви що собі дозволяєте? – обурилась мамуся.
До кабінету почав сходитись 8-а. Підлітки одразу звернули увагу на розмову дорослих, що більше скидалася на сварку.
– Я пояснюю ситуацію, – сподіваючись на мирне завершення дискусії, спокійно відповіла Оленка. Учні відверто перешіптувались та посміхались. – Ходімо у коридор.
Але даму понесло.
– Тут немає чого виходити. Хай діти чують. Ситуація очевидна. Ви некомпетентний учитель, який не вміє спілкуватись з дітьми. Хіба у цьому винен мій Андрій?
– Я попрошу без образ, – і собі підвищила голос Оленка. Клас завмер. – Ваш Андрій вчора кинув у мене паперову кульку з само…
– То наведіть дисципліну, ви ж учитель. Як вас тільки на роботу взяли? – знову перебила її дама.
– Припиніть. Це вже переходить всілякі межі. Я не терпітиму такого…
У Оленки затремтіла нижня губа.
– А чого це ви на мене кричите, шановна? Краще б з учнями своїми розібрались самі, а то мам на допомогу кличете. Ні на що не здатні, так?
Оленка вирішила озброїтись тактикою мамусі.
– Тепер зрозуміло, чому Андрій не вміє себе поводити.
– Що? Та як ти смієш? Зовсім вже? – доглянуте личко дами скривилось.
Оленка різко її обірвала, – ми на «ти» з вами не переходили. Ви жодного права не маєте так зі мною розмовляти. Ми так ні до чого не домовимось.
– Та не збираюсь я з тобою домовлятися. Професорша… – зневажливо кинула пані Кучеренко.
Клас вибухнув сміхом. Оленка ладна була крізь землю провалитись.
– Що це за образи? Та я подам на вас у суд за таке… – вигукнула беззахисна вчителька.
Дама театрально голосно розсміялася, – ага, подавай, злякала. Спершу навчись виконувати свою роботу як слід, то й не буде приводів до суду скаржитись, теж мені…
Присутні школярі знову захіхікали.
Оленка вибухнула, – і подам до суду, за приниження і безпідставні звинувачення. Що ви собі думаєте? Що…? А синочка вашого я до своїх уроків допускати не буду. Зрозуміло? Не хочу його бачити на своїх уроках. А з вами у суді зустрінемось.
Оленка нетерпляче глянула на байдужу мамусю, а потім на клас. – Сьогодні уроку не буде. Ви вільні, – звернулася вона до учнів і ще раз метнула погляд на пані Кучеренко.
У тої на обличчі не здригнувся жоден м’яз.
Учителька взяла кілька зошитів зі столу і швидким кроком вийшла. Вона чула, що пані Кучеренко продовжує рясно обмовляти її. Сипались образи і погрози. Лише у кінці широкого довгого коридору все стихло. Оленка відчула, як сльози потекли по її щоках. Нервове напруження спадало.
Майже нечутно вона відчинила двері вчительської і прослизнула повз колег, що як завжди розпивали чай. Примостившись у куточку біля вікна, вона дістала блідо-рожеву хустинку і, дивлячись у дзеркальце, витирала очі. «Чому, чому вона так мене ображала! Невже… Мабуть, я на це заслуговую! Але ж я… я все намагалась… я робила все правильно! Це правильно! Треба мати самоповагу і гордість! Я все зробила правильно!»– подумки заспокоювала себе Оленка.
Олена часто жалкувала про те, що вже зроблено і назад не повернеш. Але цього разу було безглуздо звинувачувати себе. Будь-хто зірвався б так само, як вона. Це захисна реакція, щось на кшталт інстинкту самозбереження.
Масивні двері різко відчинились і до кімнати влетіла Ніна Гаврилівна. Збуджена, з палаючими очима та розкуйовдженим волоссям. Вона поправила свій модний піджачок і, миттю окинувши оком приміщення, зупинилась на своїй жертві. Оленка відчула погляд, що ніби просвердлив у її голові дірку.
Колеги, які у душі щиро підтримували Оленку, вирішили дещо злагодити її майбутню сутичку з керівницею.
– Ніно Гаврилівно, приєднуйтесь до чаювання, – з посмішкою запропонувала руденька вчителька молодших класів.
– Ні, дякую.
Завуч гігантськими кроками, наче стрибками, нависла над Оленкою.
Не чекаючи, що буде, Оленка подивилася на завуча, спокійно встала і попрямувала до дверей.
– Олено Іванівно, це вже занадто. Ви вперше, – Ніна Гаврилівна запнулась на півслові.
Чаювальниці відірвались від інтелігентної бесіди про систему освіти та марки підгузків, одночасно вперлись очима в грізну постать Ніни Гаврилівни.
– Куди це ви тікаєте? На вас чекає Ігор Васильович. Чи ви думали, що вам ця витівка так просто минеться? – кричала через усю вчительську Ніна Гаврилівна до Оленки. Було видно, яке задоволення вона отримує від цієї розмови. Точніше від свого крику.
– Я не тікаю. Я йду до Ігоря Васильовича, – спокійним тоном відповіла Оленка і вийшла.
– Спершу я скажу вам кілька слів, – різко перепинила її завуч. – Скажу вам одразу, Олено Іванівно, ви зробили жахливу помилку. Ваше зухвальство і ваше нахабство може багато коштувати школі. Ми тут усім колективом намагаємось створювати позитивний імідж школи, а ви… – завучка прискіпливо обвела поглядом отетерілих від цього крику вчительок з горнятками у руках.
Оленка мовчки вийшла з приміщення і голосно гримнула дверима. Вона уявляла, що зараз діється всередині, як смачно її обговорюють, як дехто намагається за неї вступитися, а дехто навпаки – зверхньо оцінює.
Дівчина повільно йшла коридором. Вона розхвилювалася. Дуже сильно розхвилювалась. Усередині щось стиснулось від недоброго передчуття. Оленка зупинилась біля великого вікна, що виходило на шкільне подвір’я. На стежці майоріло знайоме червоне пальто. Цокаючи підборами, Валентина Кучеренко поспішала до акуратненького нового авто, залишеного обабіч дороги. Оленка відвернулась і раптом страх зник. Образа теж. Вона сміливо зайшла до кабінету директора.
– Викликали?
Оленка відчула зніяковілий погляд Ігоря Васильовича. Хороший досвідчений педагог, він відчував настрій співрозмовника і завжди знав, що сказати.
– Сідайте, Олено Іванівно. Маємо розмову. І досить неприємну.
Оленка ледь сіла на краєчок великого старого шкіряного дивана.
Директор продовжував, – отже виникли непорозуміння з Кучеренками, – нахмурив чоловік високе чоло.
– Так, і з сином, і з матір’ю, – щиро зізналася вчителька.
Директор важко зітхнув, – Олено Іванівно, глибоко у душі я вас дуже і дуже розумію, але ваша поведінка неприпустима. Ви псуєте імідж нашої школи.
– Імідж? – здивувалася Оленка.
– Так, імідж. Наш заклад має хорошу репутацію. Ви руйнуєте її цими конфліктами. Олено Іванівно, я ще раз наголошую – ваша поведінка неприпустима.
– А припустима така поведінка учнів? – розгублено спитала Оленка. – Я не збираюся терпіти такі знущання. Учні не поважають вчителя, вони зневажають його і насміхаються над ним. А потім…
– Олено Іванівно, – перебив її на півслові директор, – погодьтеся, у тому, що учні, скажімо так, недостатньо вас поважають, є й частина вашої вини. Вам не вдалося завоювати авторитет. Розумію, що для першого року в школі це дуже важко, але на те ми й педагоги, щоб уміти знаходити спільну мову з дітьми. Не буває, що тільки хтось один винен. Я це добре знаю. І не вдаваймося у дискусії, гаразд?
Оленка заперечно хитнула головою.
– Цікаво, чому це? Чому? Навіть коли і є моя вина, то чому тут немає і Кучеренка. Поговоріть з нами трьома – зі мною, його матір’ю та хлопцем. Можливо, ви просто не хочете називати речі своїми іменами?
У директора ввірвався терпець, – так, Олено Іванівно, слухайте мене: по-перше, ви не мали права викликати пані Кучеренко без мого відома…
– Чому? Адже я вчитель і маю право використовувати всі засоби, щоб навести лад.
– Припиніть. – Директор підвівся, але знову сів. – ви працюєте в моїй школі, а у нас такі правила. І ці правила діють для всіх. І всі повинні дотримуватись їх. І це не обговорюється. – Директор задихався і був змушений сповільнити темп розмови. – Ви негайно маєте вибачитись перед пані Кучеренко і тут не може бути ніяких обговорень. І з Андрієм вам доведеться налагодити контакт, як це роблять усі інші вчителі.
– За що вибачатись? – Цілком щиро не зрозуміла Оленка.
– За те, що відбулось сьогодні вранці, – пояснив директор, витираючи піт з чола. Він уже не витримував запалу цієї невгамовної молодиці.
– Зрозуміло, – іронічно посміхнулася Оленка, – вибачитися за те, що вона мене перед усім класом ображала і принижувала. А може, ще за її синочка, якого вона не змогла виховати… – Оленка втратила контроль і почала відверто знущатись.
– Я сказав жодних дискусій, – Ігор Васильович раптом схаменувся. – Олено Іванівно, ви повинні розуміти. Наша школа багато чим завдячує родині Кучеренків. Ми не можемо, ви не можете, так поводитись. Прошу вас заспокойтесь.
Оленка дивилась на директора величезними очима.
– Перепросіть Валентину Кучеренко, а проблеми з Андрієм ми вирішимо. Я особисто з ним поговорю. Можливо, переведемо вас до іншого класу, щоб проблем більше не… – намагався завершити розмову директор.
Та в Оленку наче щось увійшло. Вона піднялася з крісла і, гордо випроставшись, категорично заявила:
– Я не перепрошуватиму. Вона мене образила і я не збираюсь просити пробачення у неї за те, що мене образили. І не збираюсь я відмовлятись від класу.
Директор вже вкотре важко зітхнув і безпорадно розвів руками, – тоді вам доведеться відмовитись від роботи у нашій школі взагалі.
– Ви мені погрожуєте?
– Ні, я пояснюю. Ви або просите пробачення в пані Кучеренко, або звільняєтесь.
Оленка нічого не змогла відповісти.
– То що скажете? – Сумно запитав Ігор Васильович.
– Я не проситиму пробачення. Я подам на неї до суду за привселюдну образу. Безпідставну, привселюдну образу…
– Тоді звільняйтесь. Мені весь цей скандал аж ніяк не потрібен. І з мене вже досить цієї безглуздої розмови. – директор відвів погляд і почав шарудіти паперами. – Пишіть заяву, Олено Іванівно, краще за власним бажанням.
Директор поклав чистий аркуш паперу на стіл. Оленка притягла стільця і сіла за стіл. Взяла ручку і несміливо вивела «Заява».
* * *
Двері довелося відчинити. Дзвонили вже хвилин десять і Оленку це неймовірно дратувало. У вічко Оленка побачила смагляве обличчя найближчої подруги Марічки. У таких дівчат завжди закохуються хлопці, їх люблять учителі, а потім і колеги.
Зараз Оленці зовсім не хотілось спілкування. Вона неквапливо відкрила двері, але не встигла сказати і слова.
– Привіт, – з порога гукнула весело Марічка, – навіть не думай мене виганяти. Завтра у тебе немає уроків, тому будемо святкувати День учителя, який, до речі, вже давно минув, – весело командувала Марічка.
Оленка розгублено спостерігала за подругою, яка швиденько роздягшись, побігла на кухню. Вона змалечку була така енергійна. Не дівчина, а вічний двигун. Марічка завжди посміхалась і не зациклювалась на проблемах, вважаючи, що витрачати своє життя на дрібниці – безглуздо. Потрібно радіти життю і весь час пробувати щось нове. Марічка так і робила. Майже кожного дня вона відкривала у собі новий талант і з певністю, що це її покликання, віддавала усі сили новому захопленню. Її запалу вистачало не більше, як на два тижні. Тож у свої двадцять п’ять вона мала три незакінчені вищі освіти і два остаточно закінчені перспективні романи. Перспективні у плані одруження. Проте Марічка не журилась і вірила у краще майбутнє.
– Ось, – гордо заявила Марічка, витягнувши з пакета пляшку вина. Я ще овочі прикупила і сир, зробимо твій улюблений салат.
Дівчина глянула на подругу. Оленка округлила очі і розревілась. Повисла пауза, але Марічка швидко подолала ситуацію.
– Що таке, моя хороша? – Марічка міцно обняла Оленку.
Великі гарячі сльози крапали на симпатичну Марійчину кофтинку. Оленка здригалась і схлипувала. Це була справжня істерика. Їй бракувало повітря і вона почала жадібно його ковтати, плачучи від цього ще дужче.
Дівчата всілись на кухонний диванчик і сиділи так обнявшись хвилин двадцять. Коли подруга нарешті почала затихати та її дихання майже вирівнялось, Марічка вирішила акуратно запитати у чому ж річ.
– Що там у тебе? Чого така істерика?
Поправляючи заплутане русяве волоссячко, Оленка глянула на приятельку і ледь чутно вимовила, – мене звільнили.
– Що!? – Вражено вигукнула Марічка.
Оленка притиснулась до її тендітного плеча і знову розійшлась плачем.
– Не плач, сонечко, не треба. Звичайно, це неприємно, але ж не кінець світу, – якось не зовсім переконливо спробувала втішити подругу Марічка.
Оленка розтирала по всьому лиці сльози й намагалася хоч щось пояснити подрузі, – розумієш, ні за що… Ні, тобто за щось, але… Я до суду піду.
– Так, давай ти спочатку заспокоїшся, добре? Приведи себе у порядок. – Марічка міцно стисла плечі подруги і проникливо подивилась їй у вічі. – Я зараз. У очах засвітилась ідея.
Марічка підскочила і вибігла. Але за якусь мить повернулася з великим блакитним рушником і рішучим наміром. – Йди у душ. Ходи. – Марічка схопила подругу за руку і почала тягти.
Оленка була настільки пригніченою і втомленою, що навіть не могла опиратись. Вона, похитнувшись, підвелась і пригнічена попленталась у ванну.
– Ти поки помийся, змий всю негативну енергію, заспокойся. Після душу стане набагато легше. От побачиш. – Марічка турботливо ввімкнула воду і зняла мочалку з гачка на стіні. – А я приготую вечерю, ти поїси, подобрієш і тоді без плачу все мені розповіси.
– Я не… – Оленка вже стояла однією ногою у ванні.
Але Марічка жестом прикрила подрузі рота, – я нічого не хочу чути. Миєшся, а потім розповідаєш.
Марічка різко зачинила двері й Оленці не залишилося нічого іншого, як полізти у душ.
За якийсь час дівчина вже сиділа на кухні у гарному банному халаті та з рушником на голові. Після душу вона справді заспокоїлась і їй навіть полегшало. Важкість і тривога зникли. Просто стало порожньо. Спокійно, але порожньо.
За вікном стемніло. У сусідньому будинку одне за одним спалахували вікна. Марічка для атмосфери запалила дві свічечки. Звичайна кухня почала скидатися на затишний ресторанчик у чарівному сяйві полум’я.
– Тримай, це чудове грузинське вино, тобі сподобається, – простягла келих вина Марічка. – Спершу трохи випиймо, щоб ти перестала нервувати: отже – за продовження життя! – патетично виголосила подруга й одним духом випила своє вино.
Марічка так упевнено говорила, що Оленка раптом відчула, що вона не одна. Вона захищена, вона має чудову подругу, яка знає, що треба робити.
