Текст книги "Багаті і бідні"
Автор книги: Лариса Чагровська
Соавторы: Христина Шніцар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)
«Навіть якщо і не поталанить з тим кастингом, усе одно вона знайде собі якусь добру роботу. І обов’язково хоч інколи буде ходити у салони краси, басейн та запишеться на якісь курси. Зрештою, це не так вже й багато, щоб не спробувати».
З приємних думок її вивів гучний дзвінкий голос візажистки. – Готові? – Майстриня навмисне розвернула Оленку спиною до дзеркала. – Момент і повертаю.
Оленка завмерла. Вона перетворилась на справжню красуню. А головне макіяж був спокійним та виразним. Усе виглядало природно і одночасно вражаюче. Обличчя набуло теплого відтінку, очі сяяли. «Які довгі вії», – зауважила Оленка, повернувшись у профіль до дзеркала.
Майстриня з задоволенням спостерігала за тим, як дівчина вивчає себе у дзеркалі. Потім за кавою дівчата люб’язно радили Оленці, як доглядати за волоссям і які тони пудри та помади більше пасують до її кольору обличчя.
– І не використовуйте темні тіні. У вас глибоко посаджені очі. Тільки світлі карамельні тони, – радила на прощання візажистка.
Оленка кивала головою і лагідно посміхалась.
– А волоссю давайте можливість відпочивати від сушки і лаків з пінками. Коли цього не вимагає робота, просто помийте його і дайте самому висохти, – додала Надійка.
Дівчата-майстрині охоче записали кілька рецептів масок для обличчя та волосся для нової клієнтки.
Оленка взяла нотатки, подякувала і, перетворившись на прекрасного лебедя, поплила у новий ще невідомий світ.
Вона впевнено крокувала на проби. Люди обертались. Кажуть, жінка виглядає так, як вона себе почуває. А Оленка почувалася зараз прекрасною Попелюшкою, яка поспішає на бал.
* * *
Адресу, за якою відбувався відбір до модельної агенції, Оленка відшукала легко.
У довгому вузькому коридорі стояло кілька десятків дівчат. Вони скептично витріщались одна на одну і криво посміхались.
Оленка, не розгубившись, намагалась проштовхнутись крізь натовп красунь.
– Куди пхаєшся, – невдоволено буркнула юна дівчина, яку Оленка випадково зачепила.
Оленка на мить розгубилась, але потім згадала, що вона тепер справжня красуня і їй нічого ховати очі, – я на кастинґ.
– Невже? – Дівчина закотила блакитні очі і по-дитячому скривила губи.
– Перепрошую, – Оленка спробувала протиснутись далі, але дівчата стояли надто щільно.
– Потрібно спершу зареєструватись, – кинула мальована брюнетка з іншого кутка.
Оленка розвернулась до співрозмовниці, – вибач, що?
– Що-що?! Глуха? Ти вже зареєструвалась? – знову відрубала перша.
Оленка кліпала очима, – Ні.
– То зареєструйся. – Дівчина невдоволено зітхнула. – Повертайся на початок коридора. Там повернеш направо і побачиш чергу.
– Ще одна черга? – Оленка відчула роздратування дівчини.
– Так. Там треба зареєструватись, а потім сюди.
Оленка сумно кивнула і, подякувавши, попрямувала до першої черги. Вона виявилась меншою. У темній кімнаті сиділо п’ятнадцять дівчат і байдуже дивились у вікно.
– Хто крайній?
Оленці це запитання здалось недоречним, але претендентки якось швидко оживились і миловидна блондинка сказала, що вона. Черга рухалась дуже повільно. Дівчат по двох викликала старша жінка і вони виходили хвилин через двадцять.
– А чому так довго? – Звернулась Оленка до сусідки.
Та проігнорувала її запитання.
– Анкету заповнюють і співбесіда, – відповіла якась інша дівчина.
– І купальник підбирають, – додала ще одна майбутня модель у розкішній шовковій блузці з не менше розкішними формами.
Оленка похитала головою, а всередині похолодніло. « Співбесіда? Купальник?», – злякано спитала сама себе Оленка.
– Далі, – заверещав сильний голос з напіввідкритих дверей.
Оленка помітила як елегантна миловидна дівчина, за якою власне вона була у черзі, граційно зайшла до кімнати. Оленка затремтіла і пішла за нею.
– Сідайте, – жінка-розпорядник всадила дівчат на довгу лаву біля стіни. вона швидко дала кожній по анкеті, – заповніть швидко, друкованими літерами.
Анкета виявилась простою формальністю, жодних провокацій, як того боялася Оленка.
Розпорядниця забрала анкети. Вона побіжно глянула на перших кілька рядків.
– Мороз Ольга, 91 року народження… – миловидна блондинка кивнула на знак згоди головою. – Твій номер 476, запам’ятай. Іди підбирай купальник. Маєш сім хвилин.
Оленка злякано подивилась на дівчину і відчула себе жахливо старою.
– Ляшук Олена? – Чомусь Оленчин рік народження жінка не стала називати. – Ти номер 477. Запам’ятай. Іди, вибирай купальник. Маєш сім хвилин.
Рядами стояли невисокі кронштейни і на них висіло безліч різнобарвних купальних костюмів. Довкола них вправно орудувала старша жінка.
– Ну як? – Запитала Ольга з якою Оленка тепер йшла у парі, прикладаючи до себе роздільний купальник насиченого цегляного кольору.
– Тобі личить, – відрухово відповіла Оленка. Вона ретельно перебирала вішаки і нарешті натрапила на цільний, максимально закритий купальник перламутрово-рожевого кольору.
– Усе! Геть! Черга, дівчата. – Жінка поправила окуляри на носі і схвально глянула на Оленку, яка вивчала свою знахідку. – Гарний вибір.
Оленка не сподівалась на комплімент і, подякувавши, почервоніла.
– Усе, йдіть, – жіночка виштовхнула дівчат за двері. Оленка збадьорилась несподіваною похвалою, адже вона взагалі забула, коли востаннє вибирала одяг.
У коридорі забитому красунями-претендентками Оленка прочекала більше двох годин.
Дівчата нервували, дратувались і сварились. Дихати було нічим, але виходити з черги ніхто не збирався, бо назад не пролізеш.
Оленка стояла перед самими дверима. Вийшов невисокий чоловік у смішних окулярах з різнокольоровою оправою і заметушився.
– Ти, ти, ти, ти, – він хапав дівчат одна за одною за руки і підштовхував до зали. Схопив і Оленку, не піднімаючи на неї очей, зайшов з нею у приміщення і гримнув дверима.
У великій просторій кімнаті, прямо навпроти дверей буквою «П» було зіставлено кілька столів. За ними сиділи зосереджені ділові люди.
– Швидко переодягаєтесь у купальники і по одній виходите, – спокійно, але голосно скерував чоловік, виглядаючи з-за своїх кумедних окулярів.
Дівчата забігли за високу ширму з цупкої щільної мішковини і неймовірно швидко почали переодягатись.
Дуже висока брюнетка вже вискочила, коли Оленка тільки зняла светрик.
Конкурсантки одна за одною виходили, було чутно голоси, але Оленка не могла розібрати про що вони говорять. Вона залишилась одна, тож мала йти останньою.
Вона хоч на мить хотіла побачити себе у дзеркалі. Не уявляла, як виглядає у цьому купальнику.
Насправді ж Оленка виглядала дуже звабливо, перламутровий відблиск тканини підкреслював усі її принади, а рожевий колір відтіняв карі очі.
– Наступна.
Оленка сміливо вийшла і попрямувала до комісії.
– Номер?
Оленці відняло мову. За столом сиділо чотири чоловіки і три жінки. Вони сухо оглядали Оленку, оцінюючи її зовнішність.
– Номер, – роздратовано перепитали кумедні окуляри.
– 477, – так само голосно і трохи роздратовано відповіла Оленка. Вона не любила, коли на неї кричали.
– О! З характером, – іронічно підмітив неприємний хриплуватий голос.
Оленка не зрозуміла, хто це сказав, хоч обвела поглядом журі.
– Будь ласка, пройдись, – знову команда не зрозуміло від кого.
Оленка підняло голову, розслабилась, спокійно пройшлась до дверей і повернулась до столу. Підійшовши, вона почула відверте обговорення мінусів і плюсів своєї зовнішності та ходи. Вона була вражена. «Невже не можна було її відпустити, а потім обсмоктувати її недоліки».
– Гаразд. Ми тебе беремо, – байдуже буркнув сивий бородатий мужчина у дорогій чорній шовковій сорочці з білими графічними принтами.
Оленка прикусила губу і кліпнула очима. Вона не знала, що робити. Їй хотілось скакати від щастя, але їй вдалося втримати себе у руках.
– Приходь завтра за цією адресою, – чоловік простягнув їй вишукану візитку, – близько першої. Будемо підписувати контракт, тож візьми паспорт. До речі, можливо, підійдеш під одне замовлення. Ми давно шукаємо когось твого типу.
Оленка здивовано витріщила очі і підняла тоненькі брівки на означення себе як «твого типу». Але промовчала. Вона тут була вперше, то ж, можливо, такі правила. А їй ця робота була вкрай необхідною.
– Так що будь готова до зйомок.
– Добре. Дякую. До побачення. – Увічливо подякувала Оленка і, забравши свої речі з-за ширми, вийшла у задушливий переповнений коридор.
– Переодягтись можеш на другому поверсі, перша кімната зліва, – крикнув услід Оленці кумедний чоловік.
Оленка протискувалась між дівчатами, не тямлячи себе від радості. «Вона має роботу. вона не сподівалась, що пройде конкурс. Щиро вірила, але не сподівалась. І все було зовсім не так, як вона уявляла», – подумки розмовляла з собою щаслива дівчина. Дивні почуття вирували всередині.
Оленка піднялась на другий поверх і постукала до роздягальні. Двері відчинились. У холодній кімнаті з напівроздягненими дівчатами стояв дикий плач. Біля дверей сиділа дуже висока брюнетка, що пішла першою з Оленчиної десятки і тяжко ревіла…
Оленка зібралась і, не вступаючи у розмови, швидко побігла на тролейбус.
За вікном стояв цупкий листопадовий вечір, він боляче вдарив легко одягнену дівчину.
* * *
Наступного дня Оленка вже о дванадцятій стояла під високою новобудовою, яка й була модельною агенцією. Не зважаючи на теплий гольф, дівчина замерзла. Ледве дочекавшись половини першої, Оленка швиденько забігла у будівлю.
У холі ввічлива жвава дівчина одразу ж відвела її до великої кімнати. Там уже сиділо шестеро дівчат. Оленка помітила Ольгу, вчорашню знайому з відбору і підсіла до неї.
– Привіт! Рада тебе знову бачити, – щиро зізналася Оленка.
– Привіт, – несподівано також зраділа дівчина і її очі засяяли. – Тебе теж взяли? Класно!
Оленка раптом згадала скільки її новій знайомій років і в неї промайнула думка, що за певних обставин вона могла б бути її вчителькою.
Чекати довелось довго. Час від часу до дівчат виходив хтось із працівників і, вибачаючись, пояснював, у чому причина затримки. Головний директор застряг у заторі, менеджер і бухгалтер затрималась на модному показі… Оленка страшенно хотіла їсти, через хвилювання вона не змогла змусити себе поснідати. Коли почувся гострий чоловічий сміх у коридорі і двері відчинились, Оленка вже куняла, обіпершись рукою на журнальний столик. Розплющила очі від того, що відчула, як хтось безсоромно дивиться на неї.
– Ось дівчина, про яку я вам казав, – мовив сивий чоловік з бородою, який вчора був у складі комісії.
Його співрозмовник задумливо похитав головою, дивлячись на Оленку.
Вона підвелась і безглуздо посміхнулась.
– Заходьте, будь ласка, Оленко, так, – звернувся бородань до Оленки і відчинив перед нею двері.
Усі втрьох зайшли до великого просторого кабінету з вишуканими меблями, шкіряним диваном та безліччю фотографій на стінах. Незнайомець відрекомендувався, – Олег. Я власник і креативний директор агенції.
Сідайте, – попросив генеральний директор Оленку, яка стояла посеред кімнати і з помітною цікавістю роздивлялась фотографії.
– Ці фотографії найкращі роботи наших фотографів і наших моделей, – задовольнив її цікавість Олег. – А тепер до справи. Оленко, я вам пропоную контракт. Контракт з нашим агентством. Щодо цього вам усе потім пояснять асистенти.
Оленка лише відкрила рот, як її перебили.
– Оленко, вам усе пояснять асистенти. Час подумати матимете до завтра, хоч і так зрозуміло, що ви погодитесь. А тепер до справи.
Олег глянув на худорлявого чоловіка. Тоді нарешті відрекомендував і його, – Максим, представник компанії, що виробляє постільну білизну.
При слові білизна в Оленки щось йокнуло всередині. Вона пригадала своє вчорашнє дефіле у купальнику.
– Ми випускаємо каталог і нам потрібно три дівчини для кожної кольорової гамми… – заговорив до того мовчазний Максим.
– Їй це не треба знати, – перебив Олег. – Суть така, ми одразу хочемо підписати з вами контракт на зйомку для цієї реклами. Ми надто довго шукали потрібну дівчину. Далі вже відкладати не можна. Зараз потрібна ваша попередня згода.
Обидва чоловіки подивились на Оленку, яка розгублено стрибала поглядом з одного співрозмовника на іншого.
– Попередня згода, – нарешті спромоглася видати з себе Оленка.
– Так, зробите кілька фотопроб сьогодні і якщо ви нам підійдете, то завтра підпишемо контракт. – Замовник реклами трохи знітився, побачивши, як Оленку стурбувало слово «якщо». Несподівано він приязно посміхнувся до дівчини, – але повірте, Олег ніколи не помиляється. Я, особисто, не думаю, що ви можете нам не підійти.
Оленка, зробивши розумний вигляд обличчя, весело кивнула на знак згоди.
– Чудово, – директор підвівся.
До кабінету зайшла жінка років п’ятдесяти.
– Ніночко, відправте дівчинку до Роберта – це раз. Підготуйте для неї наш контракт – це два. Обов’язково. Це два, – Олег на хвильку замовк, роздумуючи, чи раптом чогось не забув, – поки що все.
Оленка опинилась у руках швидкої і строгої Ніни. Та відразу почала вчити «новобранку» розуму.
– Слухай сюди, красуня, я – Ніна. З усіх питань ти звертаєшся до мене. І тільки до мене. У жодному разі не до Олега. Він не може цього терпіти. Второпала?
– Так, – Оленка потягла цукерочку з симпатичної тарілки на столі.
– Куди? – Заверещала Ніна і, витягши цукерку ледь не з Оленчиного горла, спритно метнула її в смітник. – Фігура. Що за дурдом з цими моделями. Мало що треба дбати про них, то ще й думати мусиш за них. Ніякого солодкого. Пам’ятай, дівчинко, ти так само легко можеш втратити цю роботу, як і знайшла. Я вже на таких, як ти, надивилася.
Оленка відкрила рот, щоб сказати, що вона нічого не їла, але Ніна випередила її.
– Немає часу на балачки. Слухай уважно. Зараз приїде машина. Тебе відвезуть до Роберта. Це наш найкращий фотограф, – жінка перейшла на довірливе шепотіння, – тобі дуже пощастило. Ця постільна фірма великий клієнт. Гарно заплатять. – Оленка райдужно посміхнулась, намагаючись не дивитись на цукерки. – Гарно поводься і не вередуй. Я тобі передзвоню. Усе.
Ніна вийшла з малесенької кімнатки, але за мить повернулась і забрала кошичок з цукерками.
За півгодини Оленка вже їхала у чорному дорогому авто кудись на околицю міста і намагалась уважно читати кожен рядочок контракту. Нарешті вони під’їхали до якогось особняка в модерному стилі. Оленка розгублено подивилася на водія.
– Тобі що Ніна не пояснила куди йти? – Прохрипів водій на Оленчин запитальний погляд. Він пояснив їй куди йти.
Дівчина несміливо піднялась на третій поверх і подзвонила у червоні лаковані двері. Вони миттю відчинились.
На порозі стояв сухенький чоловік років сорока і жваво розмовляв по мобільному. Жестами він запросив Оленку зайти. За мить вона вже стояла у просторій студії, з величезними на всю стіну вікнами. Звідкись доносились приємні тихі джазові мелодії.
– Так, Олежику, це вона прийшла, – чоловік заправив довге сивувате волосся за вухо і скептично обдивився Оленку. – Ага, нічогенький матеріал, але Соні все одно доведеться попрацювати.
Оленка уважно слухала. «Матеріал – це, мабуть, я. А Соня – ще одна асистентка», – думала Оленка.
Насправді Соня була візажисткою. Оленка дізналась про це, коли Соня, довго і нецензурно лаючись, гримувала її.
Фотограф, який відрекомендував себе Робертом, у цей час налаштовував світло і шукав якийсь реквізит. Він так само довго і нецензурно лаявся.
Оленці хотілось затулити вуха, але Соня наказала завмерти, а дратувати цю й так вкрай роздратовану жіночку Оленці не надто хотілось. «І чого тут усі такі нервові. Мабуть, робота така,– розмірковувала про себе Оленка. – А я думала, що це лише у вчителів суцільні нерви. Нічого, принаймні у цьому в мене вже є хоч якийсь досвід».– На цю думку Оленка посміхнулася сама до себе.
Одягала Оленку молода дівчина, яка виявилась значно привітнішою.
– Привіт, я – Олеся і сьогодні я тебе одягатиму. – Вона взяла Оленку за руку і завела до малесенької кімнати. – У нас тут є три нічні сорочки і чотири піжами. Що перше? Яка сцена?
Оленка перелякано дивилась на одяг, що його костюмер знімала з вішалок.
– Я взагалі-то перший раз і…
– Що означає перший раз, – не відриваючись від роздивляння одягу перепитала дівчина.
– Уперше знімаюсь, – відповіла Оленка.
– Тобто це твоя перша фотосесія? Ого, давненько у нас такого не було, – Олеся легенько вдарила Оленку по животі. – Дивно, зовсім не помітно, що ти хвилюєшся, – збрехала вона, бо насправді Оленка вся трусилася дрібними дрижаками і це було видно.
А згодом почалося найгірше…
– Завмерла! Ти ж спиш! Тобі добре! – Верещав фотограф.
«Як тут розслабитись коли на тобі тонна макіяжу, колюча накрохмалена піжама ще й три надзвичайно сильні лампи, від яких хочеться зажмуритись, світять просто в очі», – подумки бурмотіла Оленка.
Вона лежала на великому двоспальному ліжку, на першокласній шовковій білизні і виглядала справді чудово. Тобто саме так, як цього хотів фотограф і, власне, замовник. На Оленчиному обличчі сяяло блаженство. Роберт кричав на неї тільки тому, що це була його звична манера роботи – вічне невдоволення моделлю.
– Руки трохи підніми і трошки посміхнись, – звелів Роберт і заклацав фотоапаратом. – Я сказав трошки! Ти ж не регочеш уві сні, правда?
«Ніжитись у розкішній дорогій постелі, м’якій, наче хмаринки, хіба ж це робота?», —Оленка посміхнулась на свої думки.
Її волосся кольору чорного шоколаду чудово підкреслювало теплий карамельний колір простирадл. Та й тоненька рожева смужечка на подушках дивилась вишукано на фоні Оленчиної блідої шкіри.
Олег відразу уявив цю картину, як тільки побачив Оленку в рожевому купальнику.
Дефіле було нестерпним і у неї не було жодних шансів, якби не той купальник і сяюче волосся. Олег взяв її лише через це замовлення, для якого не зміг знайти потрібну модель.
Потім Оленка перевтілилась на звабницю у червоному пеньюарі. Вона еротично вигиналась на яскраво помаранчевій постелі у тигрячу смужечку.
– Ти що ніколи не зваблювала чоловіка? Ти ж не поліно якесь. Вигнись ще, – Роберт несамовито кричав.
У Оленки палали вуха. Добре, що їх прикривало волосся.
– Я не гімнастка, – випалила Оленка, коли вже не було сили терпіти.
Робертові достатньо такої однієї репліки, щоб назавжди поставити хрест на будь-якій з моделей, але Оленка імпонувала йому. І він стерпів.
Соня з Олесею лише здивовано переглядалися.
Ще один образ, веселої пустунки, Оленка передавала, стрибаючи на ліжку і підкидаючи подушки лимонного кольору.
Оленці все вдавалось легко, бо вона отримувала неймовірне задоволення від процесу фотозйомки. Вона дуже швидко призвичаїлась, перестала боятись об’єктива, а згодом вже фліртувала з ним.
Роберт нічого, крім «доста», не сказав, але костюмерка Олеся запевнила, що це і є його найбільша похвала.
Додому Оленку відвіз той самий невдоволений водій і передав контракт на зйомку реклами. Не встигла Оленка роздягтись додому, як задзеленчав мобільний.
– Оленко, ваша робота нам дуже сподобалася. Отже, завтра на шосту тридцять.
– Перепрошую, а хто це?
– Це Ніна, – пояснив змучений голос.
– Ніно, вибачте, я вас не впізнала.
– Нічого, скоро впізнаватимеш, – дещо злорадно хмикнула на тому боці жінка. – Отже, завтра о шостій ранку на вас чекатиме машина. Не спізнюйтесь і вже лягайте спати, щоб не було мороки з синяками під очима. Зйомка триватиме до третьої, потім до агентства. Зрозуміло?
– Зрозуміло, – насправді нічого не зрозумівши, випалила Оленка.
– Візьміть з собою обидва контракти. Обов’язково. До завтра.
Ніна поклала трубку. Оленка схопила клаптик паперу і з пам’яті записала всю інформацію.
Уперше за день поїла і, прийнявши душ, завалилась спати. Засинаючи, вона згадала, що хотіла подзвонити Марічці. Треба ж було поділитись новинами і враженнями з найкращою подругою. Але сон міцно обійняв змучену і задоволену Оленку і повалив її на нерозстелений диван.
Так міцно і добре вона не спала вже багато років.
* * *
Кружляв лапатий сніжок і вітер кидав його в очі.
Оленка любила таку погоду, суху і морозну.
Наближались зимові свята і деякі магазини вже прикрасили вітрини ялинковими ікебанами. Де-не-де на деревах миготіли ліхтарики. Одразу згадався запах мандаринок і виблискування ялинкових прикрас. Свято наближалось і безпідставна радість гріла душу.
Оленка забігла у кафе і струсила сніжинки з плечей.
Марічка жваво махала рукою. Вони давно збирались зустрітися, але в Оленки тепер було дуже мало вільного часу, майже кожен день розписаний по хвилинах. Останню зустріч довелось відмінити, бо її запросили на модний показ.
– Привіт, виглядаєш просто чудово, – Марічка обійняла подругу і, не приховуючи захоплення, закотила очі.
Оленка справді розквітла. Їй дуже подобалась нова робота. Крім того вона отримувала достатньо грошей, щоб залишалось на маленькі жіночі радощі. Весела, з іскристими очима і в ідеально підібраному вбранні, Оленка скидалась на дівчину з обкладинки. І це їй дуже личило.
– Вибач, що запізнилась. Затримали на роботі.
Оленка зняла елегантну бежеву куртку і залишилась у короткій в’язаній сукні і білосніжному шалику. Вона швидко зробила замовлення і запитально глянула на Марічку.
– Ну привіт, подружко. Скучила за тобою. Як ти?
– Та що я. Усе по-старому. Ти як? Як робота?
Оленка зморщила мініатюрний носик і нахмурила брівки, – у мене вчора була така цікава робота. Знімали на ковзанці. Здогадайся що?
– Тобто?
– Колекцію білизни. Уявляєш. – Марічка схопилась за голову. – Звичайно, усі позамерзали. Тоді наш Олег уявляєш, що втнув, – Марічка хотіла запитати хто такий Олег, але Оленка її випередила, – Олег наш директор. Він завжди присутній на всіх фотосесіях для серйозних замовників. Одним словом, він купив вина і зробив глінтвейн.
Марічка знову очікувала, що подруга здогадається і пояснить що це таке, але тій довелось перебити і запитати, – а що таке глінтвейн?
– Це гаряче вино з медом лимоном та корицею. Можна ще гвоздики додати, – пояснила все просто Оленка.
Звичайно, тепер вона зналася на алкогольних коктейлях, модних брендах і знала всі тенденції наступного сезону.
– Ми випили кожна грам по двісті, зігрілись і… моментально сп’яніли. Фотографові нічого не сказали. Але, звичайно, переживали, чи помітить замовник.
– І що?
– Та нічого. Уявляєш, сказав, що фотографії чудові, моделі вродливі і у них звабливі, запальні погляди.
Дівчата голосно розсміялись. Оленка схопила горнятко і, вдихнувши зимовий аромат гарячого какао, зробила кілька ковтків.
Марічка сумно подивилась на подругу. Вона по-доброму заздрила тій.
Оленка стала зовсім іншою. Вона почала стильно вдягатись, слідкувала за собою і знала усі секрети вдалого макіяжу. Але головне – вона змінилась з середини. Розкрилась. Вивільнила своє сміливе і веселе «я». Оленка знайшла себе і почала жити на повну. Вона весь час щиро реготала від душі. Нарешті, вона відчула смак життя.
Несподівано задзвонив Оленчин мобільний, – вибач, Марічко, мушу відповісти, бо може бути щось серйозне, – пояснила Оленка, дістаючи з великої яскравої сумки тоненький елегантний мобільник.
Подруга, розуміючи, кивнула.
– Ало? Це ти Олю, привіт. Що там? – На тому боці щось довго пояснювали. – Я не знаю. Зачекай, – відповіла Оленка. – Мушу подивитися у свій розклад. – Оленка діловито заглянула у записник. – Чекай, Олю, ми ж з двадцять четвертого у відпустці. А, це не через агентство? – Оленка довго слухала, що говорив голос у телефоні, а потім відповіла, – добре, я подумаю і якомога швидше передзвоню тобі. Дякую.
– Що таке? – Марічка помітила, як подруга напружилась, але не забула додати. – У тебе такий гарний телефон.
Оленка простягла модний мобільний подружці зі словами, – вибач, нічого такого, є робота, за яку дуже добре платять, але…
– Що? – Марічка відірвалась від забавки.
– Коротше треба скласти компанію якимсь там бізнесменам на закритій вечірці. Корпоратив на честь Нового року.
– О! – Марічка дуже двозначно відреагувала. – Знаєш, що про такі вечірки розказують.
– Та ні, просто скласти компанію, «без ліжка», – поспішила запевнити подругу Оленка.
– Авжеж, – іронічно погодилась Марічка.
– Ти ж не бувала на таких заходах, – образилася подруга, – чому так говориш?
Дівчина заперечно кивнула і додала, – але всім відомо, що там виробляють багатії.
– Цікаво, звідки це всім відомо?
– Ну як… – Марічка розгубилась, раніше Оленка ніколи не була такою наполегливою. Завжди погоджувалась з її думкою, прислухалась.
– Я розумію твій скептицизм. Але це пропонує дівчина, з якою я доволі близько спілкуюся і яка також не прагне скочити до ліжка за першої нагоди. Вона вже працювала на таких заходах, тепер їде на лижі за ці гроші.
Оленка задумалась і відкусила шматочок Марійчиного пирога. Мабуть, єдине чого їй не вистачало з минулого життя – це солодкого.
Марічка знову подумала про неймовірну переміну в житті Оленки. У неї з’явилось безліч нових знайомих, своє коло спілкування, у якому вона проводила практично весь час.
Марічка страшенно ревнувала свою найближчу подружку до її нових приятельок – моделей. Ще зі школи їх було тільки двоє, Марічка і Оленка, подружки нерозлийвода.
– Хоча, якщо твоя приятелька вже працювала… А що добре платять, – перепитала Марічка, щоб не прирікатись. Бо й справді, що вона може знати?
Оленка швидко захитала головою, жуючи кусочок Марійчиного торта.
– Повір, дуже добре. Мені ці гроші, зрештою, не конче потрібні. Але я б дуже хотіла маму відправити на море. У якусь теплу арабську країну, – мрійливо закінчила Оленка.
– Ого! – Аж скрикнула Марічка. – Це ж дорого. Тим більше на свята ціни підскочать.
Але Оленка лише здивувалася, – ну то й що. Хай скачуть, якщо їм приспічило. А я не збираюсь економити, та ще й на мамі. Зрозумій, Марічко, вона мене тоді єдина підтримала. А зараз я добре заробляю, можу собі це дозволити.
Марічка похнюпилась від упевненості подружки, яка здавалось от-от перейде в гордовитість. Але Оленка одразу перемінила тему.
– Це все пусте. Як там твій…
– Ой, він уже не мій.
– Та годі тобі, Марічко, Ви ж кожен тиждень сваритесь.
– Ні, цього разу це вже кінець, – з лукавою усмішкою ствердила Марічка.
– Ага, я і це чую кожен тиждень.
Марічка посміхнулась з-під лоба і дівчата зареготали.
Дорогою додому Оленка зайшла у супермаркет. У великому кошику лежали речі зі знижкою. На Оленку привітно глянув великий плетений капелюх з яскравою червоною стрічкою. Дівчина на якусь мить задумалася, взяла з кошика капелюх і потягнулася за мобільним.
– Олечко, це я, – Оленка кинула капелюх до свого кошика. – Я погоджуюсь на той корпоратив. Так. Записуй мене.
* * *
Оленка злізла зі старенького стільця і окинула ялинку поглядом. «Просто красуня»,– подумала дівчина й задоволено посміхнулась. Деревце, що символізувало для неї, та й для багатьох інших, прихід свята, переливалось золотими вогниками і різнокольоровим дощиком. Кульки, вихваляючись одна перед одною, відбивали світло ліхтариків.
Господиня сіла перед дзеркалом і, знявши бігуді, почала малювати вії.
Сьогодні останній робочий день перед святами – корпоративна вечірка. Оленка була у чудовому гуморі. Вона зробила все, що хотіла, а тепер зможе ще й влаштувати мамі відпочинок на теплому узбережжі. Дівчина одягла довгу вечірню сукню кольору індиго, а хвилясте волосся закріпила мініатюрною шпилькою, зібравши його у тугий пучок.
Під вікном засигналила машина. «Уже приїхали? Так швидко?», – майнуло в Оленчиній голові.
Вона швидко взула класичні туфлі, що ідеально пасували до кольору сукні, і, пірнувши у розкішну, позичену в подруги шубу, вибігла на вулицю.
– Вибачте, – трохи віддихавшись промовила Оленка, уже сівши до машини.
Розкішна брюнетка, що сиділа на передньому місці у машині, проігнорувала вибачення і заверещала, – яка шуба, ти що банк пограбувала?
Це була Оксанка. Вередлива, невихована, але неймовірно весела дівчина. Вона завжди говорила і робила те, що вважала за потрібне.
Оленка розгубилась, за неї вступилась Оля, яка сиділа позаду, – та нічого вона не грабувала, а просто позичила. – Оленка справді позичила шубу в Іри, яка, між іншим, активно пропонувала їй ще й сукню.
Оксанка не могла вгомонитися, – круті у тебе друзі, що такі шуби мають.
Машина повільно рушила.
Оля, яка запропонувала цю роботу, по-змовницьки підморгнула Оленці, – чудово виглядаєш, – прошепотіла вона.
Оленка вдячно посміхнулася.
Дівчата всі троє виглядали приголомшливо. Оксана, зваблива брюнетка з зеленими, мов у кішки очима. Гнучка, пластична, сексуальна. Оля, миловидна білявка з непристойно довгими ногами була душею компанії. Незалежна і вольова, вона притягувала чоловіків, як магніт. Оленчина врода була інакшою – витонченою, небанальною і не помітити її було неможливо. Мабуть, саме через неперевершений шарм Оленка користувалась такою шаленою популярністю, як модель. Просте обличчя, що притягує погляд і збуджує симпатію та довіру.
Автівка виїхала за місто. За вікнами пролітали зимові красуні-ялинки, припорошені сніжком. Оленка уважно стежила за дорогою, намагаючись для чогось запам’ятати її.
– То що, дівчатка, готові розважатись, – пролунав дзвінкий голос Оксанки.
– Готові, – скептично пробубоніла Оля.
– А ти готова? – Оленка перевела увагу на Оксану.
– Я особисто обожнюю такі вечірки. Там завжди виступають зірки, показують різні фокуси і всяке таке. А одного разу ми… – і Оксанку понесло на хвилях спогадів.
– Чого ти така похнюплена? – Тихесенько поцікавилася Оленка в Олі.
– Та я просто голодна, – сумно відмахнулася та.
Оленка прикусила язика. Їй повезло, вона не мучила себе строгими дієтами, а лише обмежувала у солодкому і масному. А деяким дівчатам ж доводилося сидіти ледь не на одній воді.
На одному з перехресть машина повернули ліворуч і одразу ж в’їхала на величезне подвір’я.
Водій відчинив двері і Оленка легко випурхнула на мороз.
Перед великим будинком шеренгою вишикувались ялиночки, прикрашені вогниками. А на доріжці, викладеній каменем, красувались плетені фігурки ангеликів, що також сяяли.
Гості попрямували до вхідних дверей з великим різдвяним вінком з гілочок ялини, шишок та золотавих стрічечок.
Увесь будинок палав ліхтариками. З відчинених вікон долинали музика і гомоніння гостей.
Дівчата увійшли у красивий дім. Їм допомогли роздягтись і провели до великої зали з високою стелею.
Гриміла музика. Її наживо виконував дуже популярний виконавець.
Оксанка округлила свої красиві очі, дивлячись на сцену і заверещала, – це ж… – але за мить хитро посміхнулась і прорекла, мов королева, – ми йдемо отримувати автограф.
– Куди? – Лише встигла кинути Оленка.
– Та нехай. Її все одно не втримаєш. – Оля задоволено глянула на столи, що вгиналися від вишуканих страв та напоїв.
Оленка розгублено оглядалась довкола. Навкруг пропливали червоні задоволені обличчя. Багато хто був одягнений у новорічні костюми: кілька десятків снігурочок, ще більше дідів морозів. Раптом веселою юрбою пронеслось кілька напіводягнених зайчиків. За ними гордо пролетіли сніжинки…
