Текст книги "Багаті і бідні"
Автор книги: Лариса Чагровська
Соавторы: Христина Шніцар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)
– Оленко, автобус приїздить за півгодини. Запізнимось, – почувся з кухні голос Славка.
Дорогою вони обоє довго мовчали. Оленка хвилювалась, а Славко не хотів їй заважати.
– А якщо… Як ти їй не сподобаєшся? – Не дочекавшись аналогічного запитання від Славка, сама спитала Оленка.
– А чого б це я їй не сподобався? – Чоловік різко смикнув головою і волосся звабливо розлетілось густими пасмами по чолі.
– Перестань, – Оленка штурхнула його вбік, – я ж серйозно.
– Я теж, – Славко отримав агресивний погляд від Оленки.
– Ярославе, – Оленка завжди називала людей повними іменами, коли не знала як впоратись із ними, – я не жартую. Для мене дуже важливо, щоб мати була спокійна за мене. Я ще ніколи…
– Що ніколи… – Славко зупинив машину на світлофорі, але не перевів погляд на Оленку. Він знав – вона хоче уникнути відповіді, але нічого не приходить на думку.
– Я ще ніколи не знайомила маму з чоловіками, – Оленчин голос прозвучав так винувато, що Славкові стало трохи не по собі. Він не вірив своїм вухам.
– Не може цього бути. Тобі ж не п’ятнадцять років. І ти така красива дівчина.
– У мене був хлопець в університеті… Правда зовсім недовго. Він не хотів знайомитись з батьками. Для нього я не була кимсь важливим.
– Оленко… – Славко повертав кермо.
– Тому, розумієш, мені дуже важливо, щоб ви порозумілися з мамою.
– А у тебе є якісь причини сумніватись у цьому?
Оленка задумливо похитала головою.
Авто під’їхало до автовокзалу.
– Он мама. У вишневому пальті.
Славко загальмував біля входу до великої будівлі, помальованої у бридкий синюватий колір.
– Я ж казав запізнимося.
Оленчина мама повільно повернула голову.
Оленка не втрималась і побігла обніматися-цілуватися. Вона скучила за матусею. Їй завжди здавалось, що пройшло кілька років, навіть якщо вони бачились лише вчора.
– Мамо, вибач, що довелось чекати, то я довго збиралась. Славко мене підганяв.
Оленка тримала маму за тендітні руки у теплих рукавицях.
Славко підійшов і, привітавшись, мовчки взяв сумки і поніс до машини.
– Це він, – йдучи слідом прошепотіла Оленка мамі на вушко.
У її голосі ковзнула гордість. Вона справді гордилась своїм Славком. Тим, що він такий сильний, мужній і правильний. Тим, що він кохає її.
Коли на другому курсі Оленка почала зустрічатись з аспірантом, мама дуже негативно відгукувалась про нього. «Оленко, це – не чоловік! Подивись який він худий і зелений, який незграбний, неорганізований. Та й ти йому не дуже потрібна», – дорікала мама.
Оленка й сама це знала, але мама відверто вигорнула усі її думки й перестороги. А тепер Оленці нема чого боятись. Її Славка важко було розкритикувати.
– Сідайте наперед, Ганно Максимівно, – Славко відчинив передні двері машини.
Оленка згадала, що забула їх познайомити.
– То ви вже заочно знайомі. Мамо, це – Славко. Славко – це моя мама, Ганна Максимівна.
Оленка встромила голову між сидіннями і голосно говорила. Їй здавалося, що її нечутно спереду.
– Дуже приємно, Славку, – жінка щиро посміхнулась. «Заможний. Он яка машина! Але вихований», – відзначила для себе Оленчина мама. Вона вважала всіх багатіїв виключно грубіянами і нездарами.
– Навзаєм.
Славко повернув голову до жінки і посміхнувся. Дрібні зморшки розбіглись біля його сяючих очей.
– Пропоную закинути речі до Оленки і поїхати кудись поїсти.
– Так, мамо, будемо святкувати, – радісно обізвалась Оленка.
– Добре, будемо святкувати, – погодилася мама, – але я б трохи відпочила з дороги.
– От і домовилися, – полегшено зітхнув Славко. Він відчув, що сподобався цій жінці.
Оленчина мама тихенько сиділа і слухала їх теревені.
Оленка багато говорила і сміялась, Славко інакше реагував на напругу. Намагався чимось зачепити не надто говірливу матір дівчини.
Вдома мама трохи відтанула, бо дорогою була хоч і ввічливою, але такою суворою, якою її навіть Оленка ніколи не бачила. Вона уважно розглянула свою донечку й нарешті тепло всміхнулася.
– Ти молодець, Оленко. Нарешті одягнулася як слід. Бачиш, можна і тепло, і модно вбиратись.
Оленка одягла товстий довгий гольф майже до коліна і джинси, які заправила у високі чоботи. Волосся тоненькими потічками стікало на плечі, а очі стривожено сяяли. Вона чекала маминого вироку.
– Мамо, – Оленка вирішила бути дорослою, – поговорімо. Я розумію, що…
– Оленко, усе добре. Не хвилюйся, – жінка посміхнулась, від чого в Оленки побігли мурашки по спині.
Так мама посміхалась, коли уникала відповіді. Коли батько пішов від них, Оленці частенько доводилось бачити на материному обличчі цю посмішку. Мати всадила доньку на диванчик і заходилась готувати чай.
– Тортика відрізати?
– Мамо!
– Вибач, забула. Дієта.
– Мамо, яка дієта? – Оленка плеснула у долоні. – Зараз Славко поговорить по телефону і ми не матимемо нагоди залишитись наодинці.
Ганна Максимівна виглянула з кухні на можливого зятя.
Славко ходив коридором і щось наполегливо доводив по мобільному, розмахував руками і активно жестикулював. Він був зосереджений, але не напружений. Наче йому були не властиві негативні емоції.
– Оленочко, зараз втрьох поговоримо. Я зовсім не знаю твого Славка, що я можу сказати. На вигляд він, звичайно, справжній богатир.
Оленка скептично посміхнулась і, відкусивши шматочок торта, відставила тарілку на інший бік столу. Як усі жінки, Оленка, коли нервувала, тяглась до солодкого.
– Як ви тут? – Славко повернувся на кухню й спонтанно поклав руку Оленці на плече. Вона відсмикнулась.
– Це нічого, – мама повернулась від плити. – Ви нещодавно познайомились, кипить пристрасть. – Я все розумію.
Оленка розгубилась і підперла голову тонкою долонею. Вона знала зараз мама виголосить промову.
– Ганно Максимівно… – почав Славко.
Мама зупинила його жестом.
– Але чи не надто швидко у вас усе відбувається, – нарешті сказала жінка те, що її найбільше хвилювало.
Оленка підперла голову другою рукою і опустила вії. Вона знала, що мама хвилюється за неї, адже крім недовгого роману в університеті, у неї не було серйозних стосунків. А тут усе так швидко закрутилось. Чого вартувало Оленці набратись сміливості і признатись мамі, що вона святкуватиме Новий рік зі Славком. «З ким?», – такого збентеженого маминого голосу Оленка ще ніколи не чула.
Зі спогадів Оленку витяг магічний низький тембр коханого. Славко вирішив як відповідальний чоловік взяти ініціативу в свої руки.
– Ганно Максимівно, я розумію, вам здається, що наші з Оленкою стосунки надто швидко розвиваються, що ми мало знайомі. Вас, звичайно, непокоїть ще й різниця у віці…
Оленка і мама підняли очі на Славка. Він стояв посеред кухні зі своїм улюбленим горнятком, з якого парував ароматний зелений чай.
Тепер у Оленчиному домі у нього була і своя подушка, і своє крісло, і своя зубна щітка. Він майже переїхав до Оленки, що їй дуже подобалось.
– Так, ми знайомі недовго, але у нас відверті стосунки. Ми щирі один з одним, а це – головне. Різниця у віці не має жодного значення. Зрештою, не така вона вже й велика. І я справді люблю вашу доньку, – Славко пригорнув Оленку до себе.
Ганна Максимівна ледь не пустила сльозу. Вона глянула на свою донечку в обіймах чоловіка і зрозуміла, що та щаслива.
Тут, на старенькому кухонному диванчику, сиділа її маленька дівчинка і світилась. Світилась так, як у третьому класі, коли Дід Мороз подарував їй солодкий подарунок за найкраще виразне читання віршика.
Зрештою, що з того, що вони з чоловіком прозустрічалися майже п’ять років перед одруженням? Як показало життя, це нічого не дало і, урешті-решт, нікого не зробило щасливим. Можливо, це справді її доля. То чого втручатися? Хай краще її донечка шкодує за тим, що було, ніж за тим, що могло бути, але ніколи не сталося.
Жінка приязно посміхнулася Славкові, – ви праві, різниця у віці немає значення. Головне, щоб ви кохали один одного.
– Повірте, я багато бачив у житті. Мені потрібен спокій. Мені потрібна велика родина, сімейний затишок, – продовжував Славко, хоч у цьому вже й не було потреби.
– Тоді, мабуть, ви дійсно підходите одне одному.
– Ми підходимо, – вирвалось в Оленки. Вона з надією глянула на Славка.
Він примружив свої сірі очі, кивнув головою на знак згоди і мовив, – можна й так сказати – підходимо.
Ганна Максимівна повірила їм. Повірила, бо не повірити було неможливо. Вони були справжньою парою, одним цілим. Підхоплювали фрази на льоту, з півслова розуміли один одного, повертали одночасно голову. Схожі і водночас різні. Вони і підтримували себе навзаєм, і доповнювали.
– Ну що сідаймо, – Оленка накривала на стіл, бо від походу кудись поїсти відмовилися. – Мамо, у тебе літак через три години. Може, ти хоч містом пройдешся? Ти ж уже давно тут не була.
– Та ні, краще відпочину. Мені ж довго летіти?
– Майже п’ять годин, – уточнив Славко.
Він добре зрозумів, що його відвертість справила враження на Оленчину маму. Крига скресла. Вони мило попивала чайок і говорили ні про що.
У аеропорт вони також поїхали втрьох. У холодному залі відправлення тхнуло цвіллю і дешевою кавою. Літак затримали на дві години і, коли нарешті оголосили реєстрацію, народ повалив скаженим потоком. Оленчина мама відсторонено чекала поки натовп розтане.
– Я вже нікуди й не хочу, – щиро зізналася Ганна Максимівна, ховаючи гостре підборіддя у широкий комір пальта.
– Мамо! – Оленка й сама вже нічого не хотіла.
Очікування було нестерпним. Славко з філософським виразом обличчя намотував круги, обходячи невеличке квадратне приміщення по периметру.
– Піду куплю кави, – не витримав чоловік.
Оленка скривилась:
– Мене від одного запаху цієї кави нудить.
– А може там чай є, – приречено задумалась Ганна Максимівна.
– Піду подивлюсь.
Славко радісно крокував до виходу. Йому надокучив протяг і регіт маленьких дітей, що здавалось були усюди. Ні, він, звичайно, любив дітлахів, але вихованих і тихеньких. І бажано не більше як годину.
– Оленко, – мама глянула у доньчині красиві оченята, – я дуже рада за тебе. Він справді хороший і любить тебе.
Оленка розгублено розтирала руки рукавичками. Шкіра почервоніла і пекла. Вона не знаходила у собі сміливості підняти очі.
Мама, зрозумівши це, пригорнула донечку до себе і сказала, – я дуже рада…
* * *
Дорогою з аеропорту розгулялась завірюха. На довгому порожньому шосе сніжинки липли до вікон машини, наче намагались щось прошепотіти Оленці на вушко.
Вона – щаслива. Останні дні були незабутніми. Вона кохала Славка, без сумнівів кохала. І вони справді були відвертими один з одним. Але він жодного разу не згадував про минуле. Не говорив про свої шкільні роки, про юність, тим більше жодного слова про кохання.
Її це не турбувало, ні. Їй було досить знати, що він кохає її. Але вона все ж таки запитала. Адже вони досі не сказали один одному найважливіших слів. Не сказали, хоч обоє хотіли цього. Але щось стримувало, щось недоказане. Одна фраза, але важлива.
– А ти кохав коли-небудь? – Раптом спитала вона Славка.
Славко довго мовчав, а потім захитав головою.
Оленка не знала чому, але вона зрозуміла, що йдеться не про неї. А вона вже уявила його відповідь, красиву, як у кіно: «Ти моє єдине і вічне кохання. До зустрічі з тобою я не знав кохання, і не вмів кохати».
Оленка не образилась, але замислилась. «Звичайно, у нього було кохання. От дурепа! Це ж тільки у мене пусте і нікчемне життя», – Оленка раптом розізлилась сама на себе. «Яке ж воно пусте? Адже тепер у неї є Славко. Є коханий чоловік. І її життя наповнене як ніколи. Крім того є робота, яку вона любить. Мама, бабуся, дідусь. Усе у неї є! Усе!»
Оленка довго чекала на прорив у своєму нудному, монотонному житті. Вона вірила, що такий прорив настане. Частенько, засинаючи, вона уявляла, як усе станеться наче за помахом чарівної палички: цікава робота, кохання, потім затишний будиночок і велика щаслива родина. Оленка тільки не думала, що фактично це вона сама наважиться на зміни…
– Думав, що кохав, – нарешті відповів Славко, перебивши лет Оленчиних думок.
Проте у цих словах прозвучало стільки болю, що Оленка раптом чітко зрозуміла, чому Славко ніколи не згадував минуле.
– А тепер здається, що то було не кохання.
– А що?
– Омана.
Оленка захитала головою.
– Розумієш, кохання – це благословення і воно має даватись одразу двом. А моє кохання, мабуть, було від лихого, бо я не був коханим, мене не кохали.
Оленці закортіло, щоб він сказав щось на кшталт: «Тепер я знаю, що таке справжнє кохання, а то було просто захоплення».
Але Славко мовчав. Він дуже строго подивився на Оленку. Уся його постава змінилась і на мить стала чужою для Оленки. Вона насторожено глянула на коханого.
– А ти кохала? – Славко грайливо посміхнувся і знову став рідним і зрозумілим. Оленка одразу бадьоро захитала головою, що ні.
– Я ніколи не була популярною ні у школі, ні в університеті. Знаєш, відмінниць усі люблять тільки тоді, коли треба списати. А мені ніколи, до речі, не було шкода. Я завжди була рада допомогти. А що? Мені не важко. Викладач і так завжди знає, хто списує… – Оленка щось бубоніла собі під ніс. Тихо і швидко промовляла слова, запиналась, а потім на півслові починала нове речення.
– Я кохаю тебе, – тихо, але впевнено промовив Славко.
Вони стояли на нічному засніженому перехресті. Світлофор змінював кольори, наче соромився того, що підглядає за їхніми жадібними поцілунками.
Славко ніжно торкався тоненької нижньою губи Оленки і шепотів:
– Я кохаю тебе. Саме так: Я кохаю тебе і крапка.
У цьому зізнанні була така щирість і завершеність, яку можуть відчути тільки двоє. Він та вона.
Одинока сірувата від ночі машина, невдоволено посигналивши, об’їхала Славка з Оленкою. Вони цілувались і весь світ навкруги застиг, розтанув, зник. Чи то навпаки мільярди очей вдивлялись у їхню пристрасть. Їм було байдуже. Вони були вдвох. І більше нічого не потрібно.
* * *
Щасливі не помічають часу. Оленка обходила сіруваті калюжки на заледенілій дорозі. Сніг танув, оголюючи вуличне сміття. «Гидота», —думала Оленка, дивлячись на папірчики, етикетки і пляшечки. «Як було гарно, коли все було припорошено сніжком!»
Вона поспішала додому з чергової примірки. Нова колекція дуже відомої дизайнерки. Вона створила надзвичайний костюм у національному стилі і хотіла, щоб його демонструвала тільки Оленка. Оленка була задоволена і собою, і приміркою. Білосніжна вишиванка з неймовірними візерунками – червоні троянди і чорні листочки. Лаконічно і стримано. Класичний костюм, синьо-сірого кольору, класичного крою сидів на Оленчиній фігурці ідеально. Родзинкою образу була малесенька жіноча краватка вишита бісером. Витвір мистецтва. На ній квітли мальви.
Оленчині очі засяяли, коли тільки вона глянула на цю краватку. А як ця розкіш дивилась на її тоненькій шиї. «Я обов’язково повішу твоє фото у цьому образі на стінку», – захоплено повторював їхній директор Олег, коли випадково заглянув до примірочної. Він аж прицмокнув від задоволення, такою чарівною була Оленка у модному елегантному строї.
Оленка зрозуміла, що давно заслуговує на свою зірочку на алеї слави. Так між собою дівчата називали кабінет директора. Там на стінах красувались фото найуспішніших моделей. Це справжнє визнання майстерності та професійності моделі. За красиве личко туди не потрапиш.
Оленка зупинилась біля своїх дверей. Відкрила сумку, щоби знайти ключі, які десь заділися поміж тим всім мотлохом, який вона носила у своїй сумці.
– Добрий день, – почувся голос сусідки, яка допитливо розглядала Оленку знизу вверх й оцінювала її зовнішній вигляд.
– Добрий день, – якомога ввічливіше кивнула Оленка і продовжила вивчати закутки своєї дуже дорогої і дуже великої сумки. Сусідка не пішла, а застигла за Оленчиною спиною.
– Ви щось хотіли? – Оленка незадоволено глянула на жіночку. «Де ж ці ключі?»,– трохи роздратовано згадувала вона.
– А що це у вас за конвертик, Оленочко?
Оленці закортіло закричати, що це не її діло, аж раптом вона сама побачила конвертик. Швидше це був конверт. Великий темно-коричневий конверт з цупкого паперу. У таких конвертах зазвичай тримають важливі документи, які за жодних обставин не можна забруднити чи загубити. Конверт був встромлений між дверима та стіною. У Оленки пробіг холодок по спині. Вона підозріло подивилася довкола і несміливо взяла конверт.
– Прихильники засипають листами, – почувся хитрющий голос сусідки. – Воно й не дивно. Ви у нас справжня красуня.
Оленка тримала неприємний цупкий папір у руках. Вона ввічливо, але холодно посміхнулась.
Сусідка пішла, відчувши, що Оленка не збирається підтримувати розмову.
Ключі знайшлись самі. Двері також відкрились самі. Оленка не чула землі під ногами. «Хто підкидає конверти під двері? Навіщо?»,– вона не знала чого сподіватись. Скинула куртку і присіла на крісло. «Може не буду відкривати? А нащо? Може, це взагалі помилка якась?»,– Оленка дістала з кулька малесеньке червоне яблучко і надкусила його. «Може, краще спочатку поїсти? Заспокоюсь…».
Оленку не слухали руки, вона жадібно розірвала конверт. У щілинку виглядав білий аркуш. «Звичайний білий аркуш?», – Оленка намагалась себе заспокоїти.
На білому, майже прозорому папері, разюче чорною фарбою було надруковано «У нього є дружина і син. Не кради його у сім’ї».
Оленка довго вдивлялась у високі розтягнуті букви, наче намагалась читати поміж рядків. Але поміж рядків нічого не було. Нічого. Усе було чітко і зрозуміло.
«Можливо, лист адресовано не мені?», – Оленка обійняла коліна руками і підібрала під себе. Як вона хотіла, щоб зараз прийшов Славко, щоб усе пояснив, щоб усе було не так, як є насправді.
Вона вже знала, що цей лист призначено їй, адже вона одразу зрозуміла про кого у ньому йдеться. Вона відчула про кого йдеться. Відчула ще до того, як побачила цей незґрабний шрифт.
Чекати довелось довго. Надто довго. Оленка божеволіла. Спершу сиділа, як заворожена. Ні, вона не плакала. Вона не могла навіть плакати. Адже, щоб плакати потрібно мати почуття. А з неї враз вийняли усі почуття. Болісним хірургічним методом, без наркозу. Рана не боліла, бо після такого не виживають. Потім, трохи прийшовши до тями, Оленка намагалась себе чимось зайняти. Вона помила посуд, спробувала готувати. Але їй здавалось, це безмежно безглуздо робити прості речі, коли тебе вбили.
Нарешті у дверях заскреготав ключ. Оленці здалося, що він виривається, не хоче піддаватись замкові. Ключ не хотів, щоб Славко побачив Оленку. Адже її більше немає.
– Ти вже вдома? Може у кіно підемо? – Славко радісно сипав словами. Безглуздими, непотрібними, відстороненими, навіть образливими словами.
Оленка мовчки стояла посеред коридора і нервово посміхалась. Вона не могла вичавити з себе жодного слова, думки, як навіжені, метались у її голівці.
Славко роззувся і пішов до вітальні. Там на чайному столикові Оленка залишила лист. Чути було, як Славко застиг у сусідній кімнаті. Його атакували потворні чорні-чорні букви. Він одразу уявив, як його кохана читала це і що вона відчула. Йому стало соромно. Соромно і боляче, що він нічого не розповів їй. Що не зміг знайти у собі сили.
– Я знаю, знаю, – кричав він сам до себе.
Славко зайшов до кухні. Оленка стояла біля вікна. Спиною. Але він відчував, що її очі повні сліз. Тяжких тривожних сліз. Йому так кортіло притулити до себе її маленьке тільце, заспокоїти, приголубити, але він не був певен, що вона теж цього хоче. Уперше з моменту зустрічі з Оленкою, він не міг відчути її.
– Оленко!
По квартирі пішла глуха луна. Оленка захитала головою і напружила плечі.
– Говори!
Вона не хотіла повертатись, не хотіла його бачити. Але тільки тому, що відразу б кинулась до нього на шию і розцілувала б. Вона раптом усвідомила, що їй байдуже, що будуть говорити і думатимуть про неї. Більше за те, їй уперше у житті було байдуже, що скаже мама. Вона нарешті зустріла своє щастя і не хотіла втрачати його.
Славко чекав поки Оленка збереться з думками. Він підійшов до неї й міцно обняв за плечі.
– Сядьмо і нормально поговорім.
– Ні, – перелякано шепотіла дівчина.
Вона вже відчувала його тепло. Руки міцно затиснули її так, що їй було важко дихати. Оленка відчула невагомість і наважилась підняти очі. Славко дивився на неї. І у його погляді не було провини чи вибачення. Була тільки любов.
– Сідай, – Славко підсунув стільчик. – Я все тобі розкажу.
Оленка обійняла голову руками.
– Будеш заперечувати?
«Що я таке говорю?», – Оленці стало гидко від свого цинізму. Вона навіть злякалась, що образила Славка. Але потім згадала, що це вона ображена і гірко посміхнулась. Славко теж посміхнувся, їхні очі застрілились. Відчуття були ті самі, нічого не змінилось. Оленка полегшено зітхнула.
– Нема чого заперечувати. Я справді одружений, – Славко тяжко зітхнув і, присунувшись ближче до Оленки, взяв її за руку. – Одружений давно.
Оленка підвела очі. Їй стало так шкода Славка, він мучився, розповідаючи це.
– Ми познайомились зовсім молодими. На танцях.
Славко кумедно захитав головою. Оленка у відповідь теж посміхнулась. «Як все банально „на танцях“», – вона усвідомлювала, що починає ревнувати.
– Я в університеті вчився, вона вже закінчила училище. Кохання було шалене. Одного разу втік через вікно з дому. Мамі вона не подобалась, – Славко занурився у спогади. Важко було зрозуміти чи він сумує, чи йому приємно пригадувати. – Але я завжди був норовливий. Як сказав, так і буде.
Оленку вже починала затягувати розповідь. Вона розуміла, що все це у минулому, це не має жодного значення. Їй стало прикро, що вона сприйняла все так близько до серця. «Дурнуватий жарт»,– майнуло в Оленчиній голові. «Але ж то був не жарт, адже Славко сам підтвердив, що справді одружений».
– Я пішов до армії, а з мамою домовився що, якщо Валя мене дочекається, то буде весілля. Вона дочекалась. Ми одружились.
– Це її ти кохав?
– Кохав, Оленко, – він ніжно погладив її по неслухняному волоссі. – Кохав. Але мама, мабуть, була права щодо неї. Вона мені як зараз перед очима стоїть у своєму жовтенькому фартушку і з хусточкою на голові. «Славчику, твоя Валя просто не вхопила кращої партії, ніж ти, розумієш. А так вона б вже давно втекла від тебе».
Славко задумався.
– Потім народився Андрійчик. Важко нам було. Жити нема де, грошей нема, а тут ще й перебудова. Але знаєш, я тоді був щасливий. По-справжньому щасливий.
Оленка насторожено слухала, вона ще до дитсадка ходила, коли Славко уже мав сім’ю.
– Довелось крутитись. Я почав торгівлею займатись. Трохи розкрутився, почав свою справу. Розумієш, я працював, щоб утримувати родину. А вона…
– Що? – Оленка не втрималась.
– Вона навіть дитиною і то не займалась… Мама нічого мені не казала. Жаліла.
– А ти не відчував?
– Я бізнесом займався, – Славко гірко посміхнувся, наче насміхаючись із своєї колишньої наївності. – Я ж для неї старався. Щоб у неї та дитини все було. Що б ми жили у достатку. Ми досить довго прожили разом. Я намагався у всьому їй догодити. Розумієш, у всьому…
Оленка хитала головою. Славко зупинявся на півслові, щоб проковтнути слину. Він задихався і з горла виривався легкий хрип.
– Заспокойся… Заспокойся, я тебе прошу, – намагалася заспокоїти його Оленка, проклинаючи про себе свою власну дурну цікавість.
Перед нею сидів зовсім інший Славко. Не той, якого вона так добре і швидко вивчила. Її впевнений і спокійний чоловік перетворився на вразливого незахищеного хлопчиська.
– Розумієш, тому я й не хотів зачіпати минуле. Я був тоді зовсім не такий, як зараз. Зовсім. Мені не дуже легко згадувати про це. Я кохав Валю. З усіма її недоліками. Я кохав її, а вона мене ні.
– Славку!
– Так, уявляєш? У мене було стільки грошей, що я міг… але та, що мені була потрібна, не кохала мене… Оленко, ми вже давно розійшлись. Майже два роки як не живимо разом.
– Я… мені… – Оленка замовкла. Вона справді співчувала, хотіла пожаліти Славка. Приголубити його, дати відчуття захищеності, яким він наділив її. Але сповіді вже неможливо було зупинити. Він прагнув вилити перед нею усю душу.
– Одного дня повертаюсь додому, а в її ліжку… Я не витримав…
Оленка хотіла запитати – «Чому ж не розлучився?»– але Славко випередив німе запитання.
– Не розлучались через сина. Він був ще досить маленький. Я навіть спочатку жив з ними, щоб була ілюзія сім’ї. А потім змучився від усієї цієї брехні.
– І що? – Уже тихо запитала Оленка.
– Просто пішов. На останньому поверсі в офісі зробив ремонт і жив там, поки тебе не зустрів.
– Один?
– Один.
Оленка якось недовірливо дивилась на Славка. Він обійняв її крихітне личко своїми величезними долонями.
– Я не живу з дружиною. Розумієш?
– Я розумію, – Оленка потихеньку приходила до тями, – але чому цей лист…
– Це не важливо. Я кохаю тебе. Чуєш, я кохаю лише тебе. Виходь за мене.
Славко присів перед стільчиком, на якому сиділа Оленка. Він тримав її долоні і цілував їх, пестив.
Оленка затихла, наче не почула пропозиції.
– Стань моєю дружиною, Оленко.
– Ти ж одружений, – Оленка щиро сподівалась, що тепер Славко заговорить як герой кінофільму. А він саме так і зробив.
– Я кохаю тебе, Оленко, ти єдина моя половинка. Я так довго чекав на тебе. Ти – моє все. Усе, що мені потрібно.
– Я теж кохаю тебе! Я… – Оленка опустилась на підлогу і вони обійнялись.
– Я розлучаюся. Я вже розмовляв зі своїм адвокатом. Я не хотів тобі нічого казати, поки не владнав усі паперові справи. Але інші сказали за мене – благодійники. Я благаю тебе – виходь за мене. Обіцяю, що ти ніколи про це не пошкодуєш.
Оленка мовчала. Вона не могла, як у кіно, відразу відповісти «Так!». Не могла, хоч кохала Славка. Кохала і хотіла бути з ним. Але це занадто серйозний крок, щоб робити його спонтанно і необдумано.
– Я подумаю, Славку. Я подумаю.
Вона цілувала його, пристрасно обдираючи губи об щетину.
Він усе зрозумів. Її збентеженість і нерішучість, страх і обережність.
Вони ще довго сиділи на підлозі і обіймались, не промовляючи жодного слова, але все розуміючи. Вони відчували одне одного. Навіщо слова?
* * *
Оленка вхопилась за довгий хвіст свого теплого шалика цегляного кольору. Ноги роз’їжджались, наче їм кортіло йти кожній у своєму напрямкові.
– Ой! Ой! Ой… – задихаючись і присвистуючи на морозі виривалось з маленьких Оленчиних вуст.
Славко намагався вхопитися за якусь опору. Сам він ще б втримав рівновагу, але Оленка, вчепившись в його плече, тягла його то в один, то в інший бік.
– Зачекай. – Його вічно спокійний погляд збентежено шукав допомоги невідомо звідки.
Опори поблизу не було, адже вони стояли по середині великої круглої ковзанки під відкритим небом. Навкруг незграбної парочки кружляли більш вправні ковзанярі, весело посміхаючись. Дітвора гамірно проносилась повз них з частотою у півхвилини – за такий час малеча всією дружною компанією минала коло.
– Я й не думав, що буде так важко згадати… – Славко ледь гепнувся і тому проковтнув останні два слова.
– Важко згадати… – повторив він майже кричачи, ознаменувавши свою маленьку перемогу над слизькою поверхнею крижаного покриву.
– А я й не вміла, – Оленка ще дужче вчепилась за пухкий рукав Славкової куртки.
Її накрила хвиля спогадів. Вона справді так і не навчилась кататися на ковзанах. Просто не було нагоди. Уперше вона потрапила на ковзанку в дванадцять років. Відвідати «Крижинку» було блакитною мрією кожного школяра – перша у місті ковзанка.
Як довго вона уявляла цю казку – ідеально рівна поверхня льоду, новесенькі білі ковзани, що виблискують під світлом прожекторів, святковий музичний супровід.
За відмінні успіхи у школі батьки одного вихідного все ж повели доньку на ковзанку. Правда казка, яку собі уявляла Оленка, залишилась лише казкою. Лід був порізаний гострими лезами, а старенькі сірі ковзани, які мама позичила у подруги, були завеликими. Оленка весь час падала і навіть не звертала уваги на музику. Але був такий момент ейфорії, коли вона, маленька дівчинка з двома косичками, тримаючись за руки з мамою і татком, відчула себе абсолютно щасливою.
– Треба до берега гребти, – Славко змучено посміхнувся.
– Ні, я хочу ще, – впиралася Оленка.
– Але ж у нас нічого не виходить, – переконував її Славко.
Він потягся, щоб цьомкнути Оленку в щоку, але впав. Славко лежав на боці. Оленка вчепилась обома руками у нього і прошепотіла.
– Вставай, негіднику, бо я зараз упаду.
У її очах справді був жах. Чомусь Оленці дуже було страшно зустрітись м’якою частиною свого тендітного тіла з принципово твердим льодом.
– Добре.
Славко довго борюкався на слизькій поверхні.
Оленка пригадала інструктора з плавання у літньому таборі. Він лягав на пісок та намагався імітувати плавання. Виглядало це дуже смішно.
Нарешті Славко підвівся.
– Я пишаюсь тобою.
– Ну що, мусимо ще коло прокататись.
У ньому прокинулась чоловіча гордість, адже на нього дивиться кохана жінка. Невже він не зможе перемогти якийсь там лід?
Оленка благально глянула на нього. Вона здогадувалась про його амбіційні плани і спробувала протестувати проти цього задуму.
– Може, дочалапаємо якось до виходу?
– Ні! Подивись, як всі вправно це роблять. Ми теж зможемо, – тепер уже впирався Славко.
І Оленка, як завжди, повірила йому. Вона забула, що хвилину назад він, мов немовля у пелюшках, кутулявся гладенькою поверхнею ковзанки. Хоч якраз цього разу варто було б наполягти на своєму.
– Ну, гаразд, – Оленка живо струснула плечима, наче подаючи команду на старт.
І вони рушили, несміливо просуваючи ноги і міцно стиснувши долоні. Оленка прикусила нижню губу від задоволення. Славко повільно їхав і тягнув за собою кохану. Оленка замріялась і перечепилась – гострий носик ковзана глибоко застряг у кризі і Оленка, широко розкинувши свої довгі ноги, пострибала невідомо куди. Славко не витримав такого маневру, але й не випустив Оленчиної руки. Вона граційно, у формі метелика чи морської зірки пролетіла над поверхнею, а потім за інерцією смикнулась назад.
Вони обоє лежали на крижаному покриві і реготали. Щосили надривали животи. Це було непристойно романтично. Оленка підповзла ближче до Славка і поклала йому голову на груди. Він зрозумів – зараз саме той момент. Минуло вже більше тижня, відколи Славко освідчився. Оленка, що обіцяла подумати, підступно мовчала і не подавала жодного виду, що взагалі пам’ятає ту розмову.
Славко набрався мужності, а ще більше втратив терпіння і вирішив ще раз зробити пропозицію руки і серця. Тільки цього разу все мало бути красиво, як в казках. Романтика, красиві слова і чарівна обручка.
– Оленко!
– Що? – Не піднімаючи голови відповіла дівчина.
– Я кохаю тебе!
– Я тебе…
– Зачекай, зачекай!
Оленка підвелася на ліктях і на мить відволіклась на ковзанярів, що легко пролітали повз дивну парочку, яка безтурботно вляглася на льоді.
– Я кохаю тебе. Ти робиш мене щасливим. Я ніколи й не міг уявити, що можу бути настільки щасливим.
