Текст книги "Багаті і бідні"
Автор книги: Лариса Чагровська
Соавторы: Христина Шніцар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)
Оленка здригнулась.
– Вибачте, – Оленку штовхнула старша дама у довгій вечірній сукні з хутряним коміром.
Були й гості в офіційному вбранні, які поводились пристойніше і стриманіше.
Оленка підійшла до подруги і запитала:
– Олю, а що ми власне маємо робити?
Оля якраз накладала на тарілку тоненькі канапки з ікрою, крабами та індичкою. У руках вона тримала келих, з симпатично оформленим коктейлем, який підніс їй офіціант у новорічному капелюшку.
Оленка від алкоголю відмовилась. – Олю, ти мене чуєш? Що ми маємо робити?
– Ми, – подружка жадібно жувала, забувши про всі на світі дієти, – ми маємо милувати око.
– А ще? – Не зовсім зрозуміла Оленка. Вона з жахом спостерігала, як подруга поглинала їжу. Невже у таку тендітну дівчину може так багато влізти.
– Я три дні сиділа на кефірі, – прочитавши думки Оленки, відповіла Оля. – Оленко, ми маємо розважатись, посміхатись симпатичним багатим дядечкам. Танцювати з ними, якщо запросять. Оля взяла кілька еклерів і ще келих шампанського. – Оленко, бери щось їж. Такого ти ще не куштувала.
На столах, застелених світло-салатовими скатертинами, на білих тарілках з гарними візерунками були викладені свіжі та консервовані овочі. Біля кожної тарелі, яка апетитно підморгувала гостям, стояла невеличка табличка. Золотистими літерами було виведено назви «канапе з маринованим восьминогом та лаймом», «канапе з копченою куркою, мандарином та виноградом», «канапе з креветкою та авокадо» і так далі.
Оленка з пересторогою дивилась на всі ці назви і обережно накладала на свою тарілочку те, що викликало у неї найменше підозр.
Оля енергійно і впевнено крокувала до столу із загальною назвою холодні закуски, тягнучи за собою Оленку. Вона поклала собі соте з баклажанів, шматочок рулету із індичого філе з чорносливом, а потім Оля силоміць накидала на Оленчину тарілку кілька шматків фаршированого судака.
– Я не хочу. Я стільки не з’їм, – пручалась Оленка.
– Вечір довгий, – протягла Оля, наколюючи на виделку шматочок перепілки фаршированої екзотичними фруктами, – ще зголоднієш. А всі найсмачніші страви розберуть.
Оленка зрештою махнула рукою і вирішила таки щось скуштувати. Її привабили пшеничні млинці фаршировані грибами та індичкою, мабуть, тому, що це була страва, яка викликала найменше сумнівів.
Дівчата присіли за столик біля вікна. Столів було небагато, гості в основному хапали щось на ходу, продовжуючи танцювати, а гарячі страви та салати подавали на другому поверсі.
– Ну що, ходімо наверх, – весело запропонувала Оля, ковтаючи маленькі маслини болотного кольору, – ой, вони з сиром та горішками у середині.
Оленка засміялась.
– Ти така кумедна.
– То що ходімо. – Оля швидко спустошила свою тарілку і нетерпляче спостерігала, як повільно їсть Оленка.
– Олю, я ще нічого не… – спробувала запротестувати Оленка, коли подруга майже силоміць потягла її на гору.
– Добре, поки ти доїси, я десерт піду візьму, – знайшла виправдання Оля і попрямувала до столів з десертами.
Крім маленької мисочки вершків і цілої жмені полуниці, вона прихопила ще кілька бісквітів і одне морозиво з фруктами. Полуниця посеред зими Оленку не здивувала, але вона симпатизувала тістечкам. Вони були такі милі, прикрашені горішками.
– Олю, ти збожеволіла! Нам же після цього всі свята доведеться не виходити з тренажерного залу. Якщо чесно, то мене така перспектива не приваблює.
– А мені все одно, – безжурно заперечила подруга. – Сьогодні останній день роботи. Потім довгі канікули і я хочу відірватися. Бери щось, – заохочувала вона Оленку.
Такою своєю поведінкою Оля вбивала атмосферу свята.
Оленка відчувала, що здатна розслабитись і отримувати задоволення.
Гупання сучасних хітів змінила приємна класична музика. Кавалери запрошували дам. Пари повільно розхитувались у божественному вальсі.
Оленці закортілось опинитись поміж цих пар, що кружляли у танку. Жіночі сукні розвивались і звабливо обіймали вишукані смокінги чоловіків, руки сплітались, плечі і груди вирівнювались.
– Ходімо наверх, – проковтнувши останню полуницю, вкотре запропонувала Оля.
Оленка спантеличено подивилась на порожні тарілки. Подруга все поглинула. «Це й справді заслуговує поваги», – подумала Оленка, маючи на увазі властивості Олиного шлунку.
– Йди, я ще трохи побуду тут.
Оленка не відривала очей від різнобарвних візерунків, які вимальовували своїми па чепурні красуні.
Оля зовсім не засмутилась, а швидко схопившись на ноги, вибігла зі словами, – зустрінемось пізніше.
Оленка взяла келих червоного вина і повагом помандрувала у глиб зали.
Поряд зі сценою стояли два фонтанчики. Невеличкі керамічні фонтани, з яких текла не вода, а шоколадна глазур: з одного – чорна, а з другого – біла.
У Оленки перейняло подих. Їй здалось, що вона потрапила у казку. Навіть звуки милої її серцю музики відійшли на задній план. Вона наблизилась до фонтанчика, взяла шматочок ананаса зі срібної таці з різноманітними фруктами, що стояла поряд на маленькому столику, вмочила фрукт у шоколад і скуштувала. Смакувало неймовірно.
– А якщо спершу в чорний, а потім у білий шоколад, буде ще смачніше, – звернувся до Оленки кароокий чоловік років сорока. Він спостерігав за нею. – Вам сподобається, – і чоловік простягнув Оленці шматочок ананаса, вмочений у чорний і білий шоколад.
Дівчина посміхнулась і скуштувала. Зазвичай, Оленка б відмовила, але вона чітко зрозуміла, що цього вечора її роботою буде цей дядечко.
– Юрій, – відрекомендував себе чоловік.
Оленка спробувала вичавити посмішку, коли він цілував їй руку. «Елегантний жест, який часто стає продовженням не дуже елегантної поведінки»,– подумалося.
– Оленка, – може аж надто стримано для такого вечора представилася дівчина.
Оленка одразу відчула як він дивиться на неї, слідкує за її рухами, за плечима, руками, за вирізом на сукні, за стегнами.
«Непристойний, сексуальний погляд», – розуміла дівчина.
– Як вам свято, – заглядаючи їй в очі, поцікавився Юрій.
– Я поки що не впевнена, але здається мені подобається, – Оленка гралась. – Тільки музика тут гучна. Класику замінили на якесь незрозуміле гупання.
– Ходімо на терасу, – Юрій злегка обійняв Оленку за талію і звернув у потрібному напрямку.
Вона ніби не відчула нахабності і піддалась.
– Там набагато тихіше.
Коли вийшли на терасу, Оленка ледь помітно здригнулася. На вулиці взявся морозець.
– Одягни, – Оленку огорнув дорогий чоловічий піджак. Він не мав запаху, хіба що ледь вловимий квітковий аромат. «Жіночий аромат», – скептично зауважила про себе Оленка.
– Дякую. Тут справді тихо і такий гарний вид.
Густе синє небо і дрібненькі зірочки нависали прямо над головою. Верхівки високих пишних ялинок були так близько, що до їхніх темно-зелених голочок можна було досягнути рукою. Сяяли вогники, пахло хвоєю, холодом і розвагами.
– Так, дуже гарний, – погодився з нею Юрій, – а особливо його прикрашає твоя усмішка.
Оленка щиро посміхнулась. Вона не очікувала, що її кавалер виявиться галантним. Однак що він так швидко перейшов на «ти» Оленці було неприємно.
– Вальс, – зауважила Оленка. – Досить дивний репертуар, то якісь сучасні хіти, то класичні шедеври.
– Ви любите музику? – Ввічливо поцікавився її кавалер.
Оленка говорила про те, що її хвилювало у цю мить. Досить відверто як на першу розмову.
– Так, я обожнюю музику. Вона, як на мене, точніше за будь-яке мистецтво передає почуття. Знаєте, як кажуть, ангели співають. Адже вони співають, а не малюють чи не танцюють. А ви любите музику?
– Люблю, але зовсім інакшу. Музику моєї молодості, – Юрій спокійно розповідав про захоплення своєї юності, давши точно зрозуміти, що йому сорок дев’ять.
Він не соромився свого віку, навіть кинув: « тоді, тебе ще не було навіть у планах». Урешті-решт додав, що час перейти на «ти», хоч сам уже давно це зробив.
Оленка змінила тему. Вона чомусь захотіла розповісти, як у дитинстві любила кататись на ковзанах, хоч й робила це лише один раз.
Повисла пауза.
– А я люблю класику, – Оленка швидко постаралася заповнити цю паузу, щоб уникнути питань про її діяльності, на що натякав Юрій.
«Наче він сам не здогадується», – промайнуло у дівочій голові.
– Особливо Шопена. Як тільки почую його, одразу хочеться танцювати.
Співрозмовник уважно дивився на дівчину.
Оленка теж розглядала його. Спортивний, міцний чоловік у дорогому костюмі і хорошому взутті. Симпатичний, вихований, освічений. Оленка не сподівалась, що приємно проведе вечір.
– А я от зовсім не вмію танцювати, – продовжив світську розмову чоловік.
– Я не вірю, – Оленка здивувалась сама собі: «це я що фліртую з ним?»
– Тоді запрошую, – його погляд сковзнув по Оленчиних ногах, – у тебе білі туфельки, не боїшся?
Оленка захитала головою, мовляв ні. Чоловік підійшов небезпечно близько.
– Але це не Шопен, – Оленці не хотіла торкатись до цього чоловіка, але вона попри все дуже хотіла потанцювати. Закружляти у повільному танці, стриманому і відвертому водночас.
– Уявімо, що це він.
Юрій зняв з Оленки свій піджак і повісив його на перила. Вона одразу ж задрижала. Легенький подих морозного вітерцю обійняв її оголені плечі і сковзнув по спині.
– Я тебе зігрію.
Чоловік міцно притиснув Оленку до себе і обійняв. Вона мимоволі піддалася.
Вони танцювали повільно і мовчки. Мелодія наповнювала залу і виривалася назовні. Оленка замріялась. Їй хотілось тепла сильних чоловічих рук, погляду закоханих очей і збудливого подиху на своєму плечі. Оленка вже давно стримувала у собі безмежну ніжність і чекала. Чекала на того, хто заслуговує на її кохання. На того, хто полюбить її простим щирим коханням.
Вона торкнулась до м’якої чистої тканини чоловічої сорочки і вдихнула легкий аромат парфумів. По тілу прокотилась хвиля задоволення. Оленка спробувала уявити, що цей мужчина їй подобається. Її руки впали Юрі на плечі. Він був трішки нижчий за неї. «Як давно мене ніхто не обіймав! Як мені цього бракує! Тепла, уваги, підтримки!»
– Ти чудово танцюєш, – несподівано перебив її думки Юрій.
Оленку висмикнули з мрій. Вона глянула на свого партнера і посміхнулась.
– Усе залежить від партнера.
За мить музика закінчилася. Зал аплодував. А ще за якусь хвилину публіка ринула на терасу. У небі вибухнула яскрава квітка феєрверку. Золотаві, червоні, фіолетові бризки виринали на темному небі й освітлювали щасливі та задоволені обличчя глядачів.
Свято гриміло, люди посміхались. Оленка наче відірвалась від землі і злетіла наверх до різнобарвних зірочок і бульок, які посміхались усіма кольорами веселки.
– Ходімо, – прошепотів новий Оленчин знайомий, притиснувшись надто близько.
Оленка вивільнилась з нав’язливих обіймів і, не розуміючи у чому річ, глянула на Юрія.
Феєрверк затих і гості повільно рушили назад до зали.
Юрій наблизився і, легко провівши ребром долоні по Оленчиних бедрах, прошепотів, – тут наверху є затишна кімната для нас, – чоловік недвозначно підморгнув.
Оленці стало бридко від його тваринного погляду. А тільки що вона танула в обіймах цього чоловіка, а він… такий як і всі.
– Пішли, Юрій злегка ляснув Оленку нижче талії, він роздягав її поглядом.
– Ні!
Оленка розгублено кліпала очима і намагалася вивільнитись із нестерпних обіймів оскаженілого чоловіка. Її «ні» прозвучало твердо, занадто твердо для багатого впливового підприємця, який звик отримувати все, що захоче.
Юрій схопив Оленку за талію і потяг до сходів.
Дівчина пручалась, на очах проступили сльози. Вона металась, розмахувала руками, відштовхувала нападника.
Натовп затих. Юрій, повільно повернувши голову, миттю відпустив Оленку. Він випростався, підняв голову і поправив сорочку. Густі брови насупились і чоловік зневажливо глянув на Оленку.
Дівчина відвела погляд.
– Шльондра, – презирливо сплюнув він крізь зуби.
– Що ти сказав? – З натовпу почувся сильний чоловічий голос.
Високий чорнявий чоловік підійшов до Оленки і заступив її своєю широкою спиною.
– Юрію, негайно перепроси дівчину. Вона тут така сама гостя як і ми, – ніби наказав Оленчин рятівник.
Він навис над набагато нижчим за нього кривдником і погрозливо захитав головою.
– Славку, ти чого? – Улесливо заусміхався Юрій.
Юрій глянув на Оленку. Вона перелякано тулилась до перил. Її сукня тепер не надто відрізнялась на фоні посинілої шкіри. Із зачіски вибилось кілька неслухняних пасем волосся.
– Це ти чого, перепроси дівчину, – дещо з притиском повторив несподіваний захисник.
– Дівчину? – Вдаючи здивування, перепитав Юрій. – Та це не дівчина, а шльондра.
Оленка зажмурила очі. Вона не боялась. Ні, просто чекала поки все скінчиться.
Почалась бійка. Чоловіки вовтузили один одного, наче танцюючи на слизькій від талого снігу плитці. Підбігли інші вельмишановні бізнесмени і почали розтягувати бійців. Хтось покликав охорону. Усе затихло. Оленка розплющила очі.
Юрій одразу ж зник, а Славко, посміхаючись, підійшов до Оленки.
У нього нависла крапля густої червоної рідини над лівою бровою.
Оленка забилась в куточок між перилами і стіною.
– Ходімо. Відвезу вас додому.
Оленка чемно пішла за рятівником, наче заворожена. Внизу, біля гардероба, Оленка дістала з маленької перламутрової сумочки тонесеньку хусточку, вишиту квітами у кутку.
– Ось, – вона протягла хустинку чоловікові, – у вас брова розсічена. Білосніжна тканина забарвилась червоною фарбою.
– Гарна хустинка, – подякував рятівник і назвав себе, – Ярослав. Можна просто Славко.
Оленка глянула на нього: високий, красивий чоловік з добрими очима притискав до брови хусточку і морщив ніс.
– Оленка. І… дякую вам.
– За що?
– Ну за те, що ви… – Оленка не знала як правильно висловитись.
Ярослав не дав їй закінчити речення, – знаєте, я думаю, що бійка це поважний привід, щоб перейти на «ти».
Оленка усміхнулась і захитала голівкою.
– А взагалі нема за що дякувати. Ходімо.
* * *
Вони їхали мовчки. Ніхто не наважувався розпочати розмову. На диво мовчання ставало дедалі комфортнішим.
Оленка крадькома розглядала свого героя, користуючись тим, що його увага прикута до дороги.
Широке обличчя, смуглява шкіра і ледь помітний рум’янець на щоках…
Славко повернувся до Оленки і запитав:
– Куди далі?
Вони в’їхали у місто. «Які у нього очі! Темно сірі, з вогником, з теплим сяйвом. А вії! Темні, довгі і пухнасті. Будь-яка дівчина позаздрить», – Оленка замріялась. Їй одразу ж пригадалось нещодавнє ворожіння на Андрія у товаристві старих приятельок. «Та за кого виходити», – сміялася вона, коли витягла обручку. Марічка тоді дуже засмутилась: «Чому ти, а не я? Я ж так хочу!»
– Оленко, ти мене чуєш? Куди їдемо? – Повторив запитання Славко.
Оленка стрепенулася, – вибач, я задумалась.
– Чи замріялась?
Оленка кинула погляд на нового знайомого. Він зробив вигляд, наче нічого не сказав.
– Зараз третій поворот на право. Ось, біля заправки, – поточнила Оленка, вказуючи своєю довгою рукою у розкішній шубі на дорогу.
Славко уважно подивився на свою нову знайому. Занадто відвертий погляд як для ледь знайомих людей. Оленка посміхнулась від задоволення. «Я йому подобаюсь», – зухвало подумала вона. У ній раптом прокинулась непохитна самовпевненість.
Славко підтвердив її здогади.
– У тебе гарні очі.
Оленка заклякла, а впевненість похитнулась. Вона не очікувала компліменту. Не очікувала, що Ярослав виявиться таким швидким. Вона завжди думала для того, щоб стати близькими, людям потрібно багато часу. Але як тільки вона побачила свого рятівника, у неї зникло відчуття тривоги, зник страх. Вона наче корабель пристала до берега і затихла.
– Ти взагалі що там робила? – Перебив її думки Ярослав.
– Де? – Оленка розгублено перепитала, – на вечірці. – Працювала.
Славко зміряв Оленку поглядом і промовчав.
Оленка вирішила, що потрібно все пояснити.
– Я модель. Запропонували гарний підробіток. Там, до речі, ще двоє моїх подружок залишилося.
Оленка на мить розгубилася, адже вона зовсім забула про Олю з Оксанкою. Хоча зрештою й вони, швидше за все, не надто скучили за Оленкою.
– Ми ніби-то мали скласти компанію багатеньким… – Оленка запнулась на півслові.
– Чого ти? Багатеньким дядечкам. – славко закінчив замість неї фразу й посміхнувся.
– Я просто не знала, чи можна так казати, – крізь сміх, наче першокласниця, виправдовувалась Оленка.
– Чи можна так при мені говорити, – Славко провокаційно глянув на Оленку так, що вона на якусь мить злякалась.
– Ні, ні. Не те щоб, – почала вона якось незграбно виправдовуватися.
Але Ярослав знову її перебив, – я все розумію, я один з них, я теж багатенький дядечко.
– Ні. Тобто…
Раптом машина різко загальмувала і, щоб втримати пасажирку, Славко притримав її рукою.
Оленка різко хитнулась уперед і назад. – Ой, – тільки й встигла зойкнути вона.
Червона вантажівка, яка їхала перед ними злетіла з дороги.
Ярослав вискочив з машини, вживши кілька не зовсім цензурних слів.
Оленка заплющила очі. На якусь мить вона відчула його подих, мужній, чоловічий подих. Близько, небезпечно близько до неї. Він майже обійняв її правою рукою, шорхнув пальцями по її щоці. Величезною теплою долонею відгородив від усього лихого. Оленка часто дихала, серденько калатало. У грудях все стискалось.
Славко заскочив до авта і від нього повіяло нічним морозом.
– Ну їх, хай самі розбираються. Богу дякувати, я тут ні до чого.
Він рушив. За якусь мить здивовано глянув на Оленку.
– Ти чого?
Оленка прилипла до крісла і притисла тремтячі руки до грудей. У неї був натуральний шок – вона побачила стареньку іномарку під колесами вантажівки.
– Ти що злякалась?
Оленка нервово кліпнула віями. Раніше вона ніколи не бачила аварій. А тут одразу стала майже учасницею аварії.
– Дурненька, – усміхнувся Славко.
Оленка, як за помахом чарівної палички, притихла. Її переляк враз минув. Його низький, хриплуватий голос діяв магічно. Поза тим, вони вже майже під’їхали до її дому.
– У наступний двір. Третій під’їзд.
Машина зупинилась. Навкруг сяяли перламутром снігові кучугури. тоненькі гілочки кущів і дерев мерехтіли слизьким інеєм. Зеленувате електричне світло самотнього ліхтаря блиснуло в Оленчиних очах.
– Ти маєш гарні очі, – знову повторив Славко.
Оленці здалось вона чує це не вперше і не вдруге. Але з такою ніжністю…
– Ти вже це казав.
– Але ти ніяк не відреагувала.
«Як же я люблю чоловіків, які говорять те, що думають», – Оленка аж замружилась від задоволення і знову залишила Славкову репліку без відповіді.
– Я проведу тебе до квартири.
– Ти вже й так двічі мене врятував. Чи не забагато для одного вечора?
Оленка мусила трохи пофліртувати. Не здаватися ж без оборони. Хоча, яка там оборона. Вона готова була йти за ним на край світу, просто зараз. І це так було не схоже на розважливу, серйозну Оленку.
– Скоріше за одну ніч, – уточнив Славко, кивнувши головою на автомобільний годинник. Було пів на четверту.
– О’кей, каву заслужив, – погодилася на компроміс Оленка.
– О, а ти сувора…
– Ні, я справедлива.
Славко усміхнувся. «Вона ще й кумедна ця красива дівчина. Він помітив її ще на вечірці, миловидна, з сумними очима і красивою спиною»,—відзначив подумки чоловік.
Оленка підійшла до дверей під’їзду і зупинилась.
– Але не думай, що я усіх підряд запрошую на каву о пів на четверту ранку.
– Звичайно не всіх, а тільки тих, кому завдячуєш своїм життям, – якомога серйознішим тоном, хоча й з іронічним відтінком, погодився Славко.
– Двічі, – іронічно додала Оленка і блиснула посмішкою.
Вона відверто загравала до ледь знайомого чоловіка. Але цей флірт більше нагадував гру, в яку грають двоє давно знайомих людей, що знають один одного напам’ять. Наче у них є спільна таємниця. А таємниця у них була. Проста і щира – новонароджене кохання. Чисте, як сніг, що щойно злетів з небес.
– То що? – Поцікавилася Оленка у Славка, який чомусь нерухомо застиг перед дверима.
– Думаю може на тебе сніг з даху впаде…
– І…
– Тоді за все життя не відкупишся.
Оленка була готова на все: відкуповуватись усе життя чи щоб її без перестану рятували, лише б провести решту своїх днів з цим чоловіком.
Славко засміявся і, підхопивши жменю сухого пухнастого снігу, підбіг до Оленки. Сніжка вмостилась в капюшоні розкішної позиченої шуби.
– Ось тобі.
Оленка з суровим виглядом витягла сніжку і докірливо похитала головою. Кокетливо відвернула голову, продемонструвавши красиву шию, і мовила, – хотів урятувати мене від своєї ж сніжки?
Славко задоволено посміхнувся і заправив пасмо волосся за вухо.
«Як же він їй подобався! Високий кремезний, за ним як за стіною. Все, що потрібно тендітній беззахисній дівчині! Сильний чоловік, якому вона, можливо, дуже подобається», – весь час думала про це Оленка.
– Це не чесно, – Оленка грайливо штовхнула Славка і на її долонях залишився цупкий дотик балонової тканини.
Він похитнувся, схопився за правий бік і впав на холодні двері.
Оленка застигла. Вона подумала, що він зумисне прикидається, аби налякати її. На якусь мить настала тиша, було чутно, як хрустить сніг під ногами у пізнього перехожого.
Славко стиха застогнав.
– Що таке? – Стривожилася Оленка.
Вона підхопила свого рятівника попід руки, й ледве змогла трохи його підняти, сперши об двері.
Стареньке дерево потріскувало. Оленка сповзала вниз – було ковзко.
– Зараз двері зламаємо, – Славко посміхнувся, переборюючи біль.
Оленка тяжко видихнула і підтягла його, поставивши на рівні ноги.
– Пару кроків зробиш? Я на першому поверсі живу.
– Дякую. Мені вже якось перехотілось кави.
– Дурне тобі в голові. Швидку треба викликати.
На диво Оленці вдалось одразу вмовити цього сильного велетня піднятись у квартиру. Здається, вона теж мала певний вплив на нього.
– Заходь.
Оленка відчинила двері і провела Славка до диванчика у вітальні.
– Який у тебе безлад, – тяжко дихаючи констатував гість, обдивившись навкруги.
Під безладом він розумів кілька пар взуття біля вішака, фіолетова кофтинка, що лежала на кріслі і брудне горнятко на чайному столику.
– Славку, між іншим, я викликаю швидку. Можу й передумати.
Оленка аніскільки не образилась на критичні зауваження нового знайомого.
А він знав, що вона не образиться, тому й зробив зауваження.
– Ну, не викликай. Тоді тобі доведеться пояснювати, що робить у тебе вдома мертве тіло.
– Я скажу, що вбила його красивими очима, – Оленка влучно відповіла на задавнену репліку про очі.
Славко визнав, що програв у цій словесній грі і повільно захитав головою.
– Зараз приготую щось попити, – крикнула Оленка з коридора, зачинивши вхідні двері. – Швидка буде хвилин за двадцять.
– Я не доживу. Тобі доручено почесну місію приготувати засудженому останню вечерю.
– Радше сніданок.
Оленка зайшла до кімнати. Вона почувала себе неймовірно звабливою. На її дивані розвалився кремезний чоловік у дорогому костюмі й темно-синьому пуховику, який псував весь презентабельний образ.
– У тебе гарні очі.
Оленка промовчала і присіла на диван поряд зі Славком.
– Славку, ти вже втретє це повторюєш. А я не знаю як реагувати, – вона знизала плечима.
– Не потрібно реагувати. Просто дивись на мене. Мені цього досить.
– А не боїшся, що я тебе вб’ю цим поглядом? – Оленка округлила очі і загрозливо підняла брови.
– Я мрію про це.
У Оленки перейняло подих від того, як він дивився на неї. Вони довго цілувались, ніжно і пристрасно, наче вперше у житті. На кухні свистів чайник, за вікнами прокидався день і небо ледь зайнялось блідою блакиттю.
– Не йди, – тихо прошепотів Славко Оленці на вушко одночасно з дзвінком у двері.
До квартири всипала когорта людей у сіруватих заношених халатах. Головний лікар одразу ж пішов мити руки, а медсестру Оленка провела у кімнату до хворого.
– Доброї ночі, що трапилось?
Молоденька медсестричка з цікавістю глянула на Славка. Він закотив очі і схилив брови, невдало створюючи образ жертви.
Оленка стояла позаду і спостерігала за Славком. Він повільно відповідав на запитання медсестри весь час переводячи погляд на Оленку.
– Так, хворий, що турбує?
Високий вусатий лікар зайшов до кімнати і акуратно відсунув Оленку, яка стояла у проході.
Славко спробував підвестися на руках, але його пронизав сильний різкий біль.
– Зрозуміло. Травми були?
Славко відповів негативно.
– Падали десь? Можливо, вдарились? – Лікар звісно не вірив, що не було ушкоджень. – Ще раз запитую – травми були? Я ж все одно усе побачу.
– Були, – несміливо заперечила Оленка.
Славко зморщив чоло і опустив одну брову.
– Сьогодні трошки.
– Дружина? – Не відриваючись від огляду хворого, перепитав лікар.
Оленка заклякла. Повисла неочікувана пауза. Лікар з медсестрою переглянулись.
– Трошки пововтузились з товаришем, – Славко зробив буденний тон, але всі помітили фальш у його голосі.
– Знімайте сорочку. Схоже на забій.
Оленка нервово потирала чоло, підперши іншою рукою підборіддя.
Славко, підвівшись за допомогою медсестри, знімав світло-рожеву сорочку, яка йому непристойно личила. Знімав повільно, наче навмисне зваблював Оленку.
«Що ти зі мною робиш?»,– промайнуло в Оленчиній голові. Вона майже втратила свідомість чи то від незручного питання про дружину, чи то від вигляду засмаглих плечей і рук чоловіка, що лежав на її канапі.
– Тут болить? – Лікар оглядав правий бік.
Славко прикусив нижню губу і не зміг стримати стогону.
– А ось тут?
Славко промовчав, хоч знову стиснув губи.
– Ребро зламане.
Оленка зблідла і повільно опустилась на маленький стільчик, що стояв біля медсестри. Лікар потер вуса і обернувся до Оленки.
– Ви не хвилюйтесь, нічого страшного.
– Виживу, – байдуже констатував Славко і Оленка моментально, наче під діями якихось чар, заспокоїлась.
– Виживе. Зараз накладемо тугу пов’язку і стане легше.
– А може якісь ліки випишете, лікарю? – Збентежено прошепотіла Оленка.
– Та які тут ліки хіба що знеболювальне, хоч він міцний. Має витримати.
– Я витримаю, – твердо запевни лікаря Славко.
Оленка відпровадила лікаря, поклала йому в кишеню пристойну суму, на чому наполягав Славко. Він усе ще лежав роздягнений, але з пов’язкою на грудях.
Лікарі порекомендували зробити рентген. Зробили перев’язку і пішли.
Оленка зазирнула до кімнати і застигла… Славко, наче він живе у цій квартирі років з десять, розклав диван, влігся на нього і клацав пультом, незадоволено дивлячись на миготіння телевізора.
– Погодувати тебе? – Турботливо запропонувала Оленка, хоч її цікавило зовсім інше запитання.
– Я залишаюсь, – відповів на приховане запитання Славко.
Оленка неймовірно зраділа, але виду не подала. Хоча навіть спробувала вдати незадоволення чи здивованість.
– Можу зварити макарони і посмажити котлети.
Славко задоволено кивнув.
– Дістали вже ці канапе з кальмарами. Людина має їсте те, що дає земля, де вона народилась.
Славка здається роздратувало, що Оленка не прокоментувала його репліку «Я залишаюсь».
– А тебе ніхто не чекає? – Обережно поцікавилася Оленка.
– Тепер мене чекаєш ти, – дав бажану для неї відповідь чоловік. Він добре розумів, що саме Оленка мала на увазі.
– У тебе надійні широкі плечі. – Вона сама не очікувала, що скаже це вголос. – Це за гарні очі, – додала Оленка і пішла.
«Могла й не виправдовуватись»,– у Славкові заграла пиха. Він прижмурився від задоволення. Йому дуже подобалась ця дівчина. Кумедна, смілива, у синій атласній сукні і домашніх тапках. Його притягувало дрібнесеньке ластовиння біля очей, прямі пухнасті вії, наче у телятка, і три коричневі родимки під лівою лопаткою, що нагадували маленьке сузір’я.
Оленка одразу зрозуміла все, що він хотів сказати. Усе, що іншим довелося б розтлумачувати кілька років. І то вони б не зрозуміли. Бо стосунки не мають сенсу, коли їх будують не з тією людиною. А коли ти можеш продовжити за нею наступну фразу з точністю до слова, то це і є твоя людина. Половинка, яка дихає у такт з тобою, живе тобою і заради тебе.
Оленка принесла вечерю, що плавно переходила у сніданок. По телевізору вже пустили перші ранкові шоу. Ведуча зі смішною зачіскою незграбно рекламувала тренажер для м’язів рук та передпліччя.
– Кому потрібен тренажер о пів на шосту ранку? – Щиро дивувався Славко, поглинаючи з вовчим апетитом макарони з сиром. На котлети Оленки цього ранку вже не вистачило натхнення.
– Це наш перший ранок, – раптом тихо промовила вона.
Славко посміхнувся до Оленки і продовжив з апетитом жувати переварені макарони, наче його запитали котра година.
Оленка мовчки дивилась, як він жує.
– А знаєш, що найкраще, – раптом продовжив він її фразу.
– Що?
– У нас все ще є попереду перша ніч.
– Так, – цілком щиро погодилася з ним дівчина.
* * *
Славко незадоволено стукав пальцями по столу. Біля плити миготіла ліхтариками маленька штучна ялинка, прикрашена синіми та срібними кульками.
«Доброго ранку всім слухачам, на календарі 30 січня, а за вікном майже мінус тридцять. Отже, Новий рік буде сніжним і морозним…», – долинав низький жіночий голос з радіоприймача.
Славко був незвичайним чоловіком. Терплячим, спокійним, врівноваженим і зовсім не дратівливим.
– Славку, – Оленка вбігла на кухню у світло-зеленій спідничці і яскраво жовтому светрі. – Я не знаю що одягти. – Вона нахмурила брівки і спершу приклала до себе тоненьке вовняне платтячко незрозумілого кольору, а потім бежевий піджачок. – Я не знаю.
Славко обожнював її. От вона стоїть перед ним. Така красива і така безглузда. «Хто повинен хвилюватись перед зустріччю з її ж мамою», – Славко був абсолютно спокійним.
Його не турбувало ані те, що він набагато старший за Оленку, ані те, що вони знайомі лише тиждень. Він завжди був улюбленцем жінок, навіть немолодих. Вони одразу ж бачили у ньому турботливого сина і танули, як масло на печі.
Славко дуже любив свою маму. Після смерті батька їх залишилось тільки двоє і вони міцно тримались один за одного. Славко був безмежно вдячний матусі за те, що вона присвятила своє життя йому. Так і не вийшла заміж, і до останнього подиху переймалась, як там її синочок, чи не голодний, чи добре одягнений?.. Він довго не міг повірити у те, що її вже немає. У той день він раз і назавжди подорослішав, хоч йому було лише тридцять шість.
– Славку, – удавано вередувала Оленка.
Вона чітко знала, як має виглядати: просто, симпатично і скромно. Переглядаючи свій гардероб брендового одягу, Оленка з жахом виявила, що мамі навряд чи щось сподобається.
– Одягни якийсь теплий гольф до цієї спіднички. Мати буде задоволена.
– Я тебе обожнюю.
Оленка безмежно ніжно посміхнулась і вилетіла з кухні. «Звичайно, на вулиці ж такий мороз! Мама буде задоволена, що я тепло одягнена», – цілком логічно розмірковувала Оленка. «І чому вона одразу до цього не додумалася?»
Оленка і переживала, й раділа водночас. Їй таки вдалося влаштувати мамі відпочинок на затишному курорті на березі Червоного моря. Мама спершу страшенно впиралася, навіть чути нічого не хотіла. Та бабуся її намовила. І от, сьогодні у неї літак. Мама приїжджає, і вони зі Славком їдуть її зустрічати на автовокзал. Мама вже знає, що в її донечки з’явився чоловік, але Оленка навіть не здогадується, якою буде її реакція на значно старшого чоловіка.
