Текст книги "Афера на віллі"

Автор книги: Лариса Чагровська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

– Діма, як я вже сказав, Антон, і ваша дорогенька Віта.

– Але як… вона тут до чого?

– Вона була консультантом. Щедра душа. Справжня рідкість у наш буремний час. Попри близькі стосунки з Дмитром, звісно у минулому, взяла на себе нелегку місію, як ти там казав, Дімо: «запудрити Яні мізки». З чим і впоралася досить успішно. Переконала Яну, що Дмитро на ній одружиться. Я нічого не плутаю, панове змовники?

Тиша, що запанувала на кухні, брилою лягла Яні на груди, загрожуючи роздушити…

Усе, що говорив Діма, було брехнею. Усе, що вона науявляла собі – неправда. Вона думала, що стала особливою, нехай і для одного чоловіка на світі, бо хіба треба більше, а з’ясувалося, що вона для нього всього лиш особлива дурепа. Забавка. Механічна лялька. Безкоштовна розвага. Ідіотка. І немає кого винуватити, крім самої себе. Так хотілося повірити у диво…

Яна почала задихатися. До неї кинувся Дмитро, та щойно він торкнувся її плеча, дівчина закричала. Відсахнулась від нього, немов від прокаженого. Повернулася до Вікторії.

Та звелася і стояла, запхавши великі пальці рук у кишені джинсів.

Поза виклику, така знайома… І незмінна Віка. Ще один доказ її, Яниної, дурості. Обманули мене одного разу – ганьба вам, обманули вдруге – ганьба мені. Так здається кажуть англійці… А що вона? Скільки разів Віта її дурила? Скільки разів насміхалася з неї? Як вистачило глузду повірити, що та хоче їй добра?

– У хороше віриться легко, Яночко, – стиха промовив Ігор, і дівчина зрозуміла, що останнє питання проказала – чи й прокричала вголос. А на ці втішні слова лише заперечливо похитала головою.

– Ні, не можна вірити у хороше. Ніколи не можна цього робити. Довіряти людям, плекати надії… Пусте… Я хотіла тільки трохи тепла. Я втомилася, Ігорю. Так втомилася… мені набридло… вдавати, що жалісливі погляди колег мене не обходять. Набридло тягати з собою Геника на всякі свята, де збираються сімейні пари. Усе – облуда. І більше нічого. А найгірше – це дурити саму себе… Чорт, мене наче танк переїхав.

– Так, я бачу.

– Ігорю… – спитала Яна з таким болем, що той ледь не заплакав, – що я робила не так?

– Усе так. Вам просто не пощастило з тим, для кого ви це робили.

– Ні. Щось мусить бути не так. Я повинна чимось заслужити таке. Наді мною познущалися найближчі люди… Рідня. Ті, хто мав би захищати мене, підтримувати… І від цього мені хочеться померти.

– Прямо-таки, – цинічно засміялася Віта. – Не грай тут трагедію. Це у мене горе. А ти краще б раділа, що тебе хотів трахнути такий гарний юнак, як Дімка. Упустила свій шанс. За штуку баксів він би добре постарався, а тепер… заростай павутинням. Тобі немає на що розраховувати.

– Отже, тисяча доларів, – повільно, роздумливо промовила Яна. – Я така дорога…

– Крупна переплата, – життєрадісно додала Віка, якій уже не було чого втрачати.

– Вікторіє, – карбуючи слова, мов дзвінкі монети, сказав Ігор, – твоє щастя, що я не б’ю жінок. Але дехто таки отримає по морді, – і не встиг ніхто отямитися, як Ігор одним ударом змів Дмитра з табуретки. Той ляпнувся на підлогу і заскиглив.

– Що ти робиш, вилупку? Ти мені ніс зламав! Як мені тепер їхати в Італію?..

– Я хотів би зламати тобі шию, та за таке лайно, як ти, не варто сідати.

– А будеш пищати, я ще додам, – твердо пообіцяв Євген.

Антон, вислухавши все це, позадкував до дверей.

– Я не можу… залишатися тут. Байдуже. Це все даремно, Ігорю, – Яна й сама не дуже тямила, що говорить, перед очима усе гойдалося, пливло, мов у тумані. – Мені треба побути самій. Я нікого не хочу бачити.

– Яночко, сестричко…

– Вибач, Генику, і тебе теж. Пробачте всі… я не хотіла, щоб так сталося… Я…

Яна розридалася і вискочила з кухні. Одним стрибком подолала передпокій, не помітивши Дема, який підскочив, зачувши її плач, і вибігла надвір.

Ігор, Андрій та Євген кинулися за нею, однак усіх випередив Демон. Пес мчав, мов чорна блискавка, а перед самими воротами увесь підібрався і стрибнув на Яну. Та встигла лише зойкнути і знову опинилася на землі.

Дівчину тіпало. На кожну її спробу підвестися сердитий Дем відповідав гарчанням. Ігор підбіг до Яни другим.

– Заберіть від мене свого собаку-вбивцю, – схлипуючи, кричала вона.

– Не ображайте Демона. Він просто бачив, що у такому стані ви можете заподіяти собі шкоду і зупинив вас, щоб цього не сталося. Крім того, ви йому подобаєтеся.

– І тому він купає мене в багнюці?

– Він не хотів, щоб ви йшли від нас?

– Від вас?

– Від нього і від мене.

Андрій та Геник зупинилися неподалік, але у розмову не втручалися.

– Он як? То я вам теж подобаюся?

Ігор нахилився, охопив долонями замурзані Янині щоки і чітко, впевнено відповів:

– Ні, не подобаєтеся. Я кохаю вас, Яно.

– Уявіть собі, Дмитро казав мені те саме.

– Перепрошую, а хіба я – Дмитро?

Яна заридала ще сильніше. Вона щосили намагалася заспокоїтися, та кожна спроба опанувати себе призводила до нового вибуху схлипувань. Дем глянув на Яну, потім – на господаря і басовито, переконливо гавкнув.

– Твоя правда, друже, – Ігор взяв Яну на руки і поніс її назад у дім.

– Відпустіть мене, – пручалася дівчина. – Я не хочу, щоб мене хтось торкався. Будь-хто! І ви в тому числі.

– Відпущу, коли зайдемо. І ще одне… кажи мені «ти». Я вимагаю, щоб усі жінки, яких мої пси регулярно збивають з ніг, «тикали» мені.

– І багато таких жінок? Збитих з ніг та з пантелику?

– Ти – єдина, Яночко, – серйозно відповів Ігор. – Ти у мене одна…

* * *

Між тим, на кухні кипіло життя.

Віта, мов нічого не трапилося, ласувала полуницею. Діма прикладав пакет з льодом до розпухлого перенісся. Джемал із Лідою про щось жваво перемовлялися – напевно, про весілля. Аня гортала якийсь глянцевий журнал.

Ігор ні на кого не зважав, навіть на Антона, який дременув кудись, ледь забачивши їхнє повернення. Він обережно посадив Яну на стілець, дав їй води, і присів поруч, тримаючи руку дівчини у своїй долоні. Так минуло хвилин десять. Помітивши, що Яна більш-менш заспокоїлася, Ігор звернувся до банкіра:

– Андрію, підженіть, будь ласка, мою машину. Яну я забираю до себе – нема чого їй робити у цьому зміїному кублі.

– Слухаюсь, Ігорю Васильовичу, – по-військовому чітко відповів той. – Я миттю.

Віка повела вищипаною брівкою.

– Ну і що це означає?

– Ще одна вистава, – з нищівною люб’язністю відповів, мов сплюнув, Ігор. – Трагедію всі вже бачили, як ви й казали, а тепер до вашої уваги фарс. Вам до смаку моя акторська гра?

– Що відбувається? – Віта сердито тупнула ніжкою. – Кепкуєте?

– Ні. Я відіслав свого охоронця, полковника у відставці, за моїм джипом.

– Охоронця? – Віка аж підскочила. – Себто як? Отже, він не власник банку?

– Ні. Проте ви так міцно до нього липли, люба, що Андрій не встояв перед спокусою видати себе за фінансиста. А я йому підіграв. Боюся, що на вас у нього були такі самі плани, як у Дмитра на Яну. Ось тільки парі́ на вашу стійкість не укладав. Далекоглядний, мабуть, знав, що програє.

– То хто ж тоді ви? – розгублено запитала Вікторія.

– Той, ким і назвався. Кравець Ігор Васильович. Власник двох чудових псів, а також банку «Сольвейґ». Власне, той самий банкір, з яким ви так наполегливо шукали знайомства.

– Знаєте, – Віта схилила голову, кокетливо позираючи на Ігоря з-під густо нафарбованих вій, – а ви значно симпатичніший, ніж той полковник.

– Знаю, – незворушно погодився Ігор. – У мене значно грубіший гаманець.

– А собаки? – раптом спитала Яна тихесенько, майже пошепки, але Ігор почув. Усміхнувся до неї.

– А що – собаки? Навіть такі бездушні банкіри, як я, мають свої слабкості. Доки я не зустрів тебе, моєю єдиною слабкістю були Дем і Цезар. Пси взагалі значно кращі за людей. З часом ти це зрозумієш. Ти поїдеш зі мною… до мене?

– Так.

– Я безмежно щасливий це чути. І жодних спокус, – Ігор на мить замовк, а потім рішуче продовжив, – Яно… ти вийдеш за мене заміж?

Яна сонячно посміхнулася, витираючи сльози.

– Ні.

– Як? Чому?

– Бо шлюб без спокус чимось нагадує сухий корм для собак.

Очі Ігоря знову стали теплими і кольору кави.

– Мушу погодитися. Тоді список спокус обговоримо…

ЧЕРЕЗ РІК

У передпокої вже звично Ігоря ледь не збив із ніг Вінні.

За рік пес вимахав з добре теля, та й характер його повністю відповідав зовнішності. Був білим і пухнастим, доки справа стосувалася хазяїв. Коли ж Вінсентові марилась якась загроза чи для Ігоря, чи, не приведи Господи, для ним обожнюваної Яни, у собаці миттю прокидався хижак.

Але сьогодні, ретельно обнюхавши квіти, що приніс Ігор, Вінні вирішив, що вони цілком безпечні, миролюбно чхнув і почав облизувати господаря і букет.

Сміючись, Ігор відіпхнув від себе пса. Найменше він хотів дарувати Яні пожовані троянди.

– Люба, ти вдома?

– Так. Прийшла десь з годину тому, – Яна визирнула з вітальні, підійшла до чоловіка, цмокнула його у щоку і здивовано запитала:

– Хто це тебе вже цілував?

– Здогадайся з трьох разів.

– Вінні, розбишако, твоя робота?..

Пес відвернувся і замахав хвостом, усім своїм виглядом показуючи, що він не розуміє, про що йдеться. Чорні очі були такими печальними, які бувають тільки у поранених: подивіться, мовляв, як на мене бідного, увесь час зводять наклепи.

Цілуючи дружину, Ігор віддав Яні квіти і мовив, – Вітаю з річницею, люба.

– Дякую. Я накрила на стіл. Як пройшов твій день?

– Ти справді хочеш це знати?

– Ну, – Яна засміялася, на її щоках заграли чарівні ямочки, – як інакше я переконаюся, що ти фахівець, справжній банкір, а не який-небудь полковник у відставці?..

– А навіщо тобі ця певність?

– Та й справді. О, загадала, я тут мала трохи вільного часу і подумала, що можу порадитися з тобою щодо облігацій державного займу.

– Будь-коли, – посміхнувся й Ігор. – А що у тебе в школі?

– Усе чудово. Готуємося до нового навчального року. Підручники отримали… – Яна усміхнулася, – ти справді хочеш це знати?

– Помираю від бажання.

Яна погрозила Ігореві пальчиком.

Стіл, дбайливо накритий Яною, прогинався від різноманітних страв. Поміж порцеляни стояли срібні канделябри зі свічками та кришталеві келихи, наповнені вином. Почесне місце у центрі займав вишневий пиріг зі збитими вершками. Ігор побачив його відразу, щойно увійшов, уже перебраний в домашнє. Усміхнувся і зауважив:

– Той самий пиріг…

– Той самий… Сідай. Що тобі покласти? Налий вина. – З любов’ю у голосі господарювала Яна.

– Прошу, – слухняно виконував накази чоловік.

– Ти читав останнє число газети «Проспект»?

– Я не читаю жодне число цих проспектів. А що?..

– Та нічого, я так спитала.

– Стид родині, Яно Миколаївно, – жартома обурився Ігор. – Ви берете до своїх ніжних ручок цю макулатуру?! Та у той листок навіть оселедця загорнути не можна, бідна риба відразу здохне!

Вінні, що просочився до вітальні, гавкнув на знак підтвердження.

– Взагалі-то я з тобою згодна. З вами обома, – Яна значуще зиркнула на пса. – Але… знаєш, позавчора там надрукували замітку про нашу Вікторію.

– Дякувати небу, Вікторія – не наша, і ніколи не була такою. А замітка велика?

– Ні. Що називається, три рядки…

– І що ж пишуть про цей білявий нулик, що небезуспішно маскується під світську левицю, гранд-даму, чи як її там?

Яна помовчала, а потім урочисто промовила:

– Це щодо її шлюбу з італійським графом…

– Я навіть не чув, що вона вийшла заміж, – здивувався Ігор. – Цей граф що, очолює італійську спілку сліпих?

– Ні, навряд чи. Судячи з усього, зовнішність Віки була основою його вибору.

– Ну й що сталося? Пані супермодель спала з лиця?

– Ні. Але граф – його звуть Луїджі – розлучився з нею!

Ігор пильніше глянув на Яну.

– Мені здається, чи ти зловтішаєшся?..

– Ну що ти, ні, я б ніколи… – але Яна зупинилася, задумалася а далі додала, – а знаєш, так, зловтішаюся… Розумію, що не треба. Але як там сказано «я людина, і ніщо людське мені не чуже».

– А причина розлучення?

– Не зійшлися характерами.

– Це для журналістів. Хоча згоден, зійтися характером із Вітою може хіба Франкенштейн. Цікаво, що ж там трапилося насправді?

– Подейкують, що італієць застукав свою половину з іншим чоловіком. Здогадайся, з ким саме.

– Ні, – Ігор був шокованим. – Не може бути. Ти серйозно? З Дмитром?

Яна кивнула.

– Правда ж, дивно, як замкнулося коло?..

– Дивно? Ні. У цьому світі немає нічого випадкового. Я знайшов тебе, бо вірив, що такі зорі, як ти, ще бувають… О, до слова, про зорі, планети та подарунок. Ось, з дипломата, що стояв на підлозі, Ігор дістав красиво оформлений сертифікат з голограмою. – Учені з Кримської обсерваторії нещодавно відкрили одну планету. Невеличку таку, це, власне, астероїд, та його можна побачити у телескоп… Я добре попросив астрономів…

– Тобто дав їм купу грошей… – прокоментувала Яна.

– Ну а що такого? Куплять нове обладнання. Так от, я вмовив їх назвати ту планету «Краяна».

– Кравець Яна, скорочено, – відчуваючи, як на очах виступають сльози, прошепотіла молода жінка. – Я… не знаю навіть, що сказати… Я… Тепер у небі буде моя тезка.

– А в моєму серці будеш ти. Я кохаю тебе!