Текст книги "Афера на віллі"
Автор книги: Лариса Чагровська
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)
– Як чарівно. З чим я вас обох і вітаю. І що ж, хотіла б я знати, у мені його приваблює?
– Про це краще його спитати. Але мені здається твоя незіпсованість і наївність. Неподібність до інших. Яно, – Вікторія вклала у свій голос річні запаси улесливості та прослідкувала, щоб у належному місці він здригнувся, – ну чому ти такий їжачок? Більше впевненості у собі, сестро, і світ ляже тобі до ніг.
– Сильно сумніваюся. І крім того, коли здається – хреститися треба.
– А ти спробуй. Чи ти щось втратиш, відповівши на почуття Дмитра?
– На почуття… – Яна втомлено зітхнула. – Це жарт такий, Віко? У цього Діми дівчат, хоч греблю гати. Я не можу сприймати серйозно його залицяння.
– А даремно, – зітхнула Вікторія, подумки святкуючи перемогу – їй вдалося затримати Яну, втягнути її у розмову, а це вже половина справи. – Невже він анітрохи тобі не подобається?
– Ну чому ж… Дмитро дуже симпатичний. І він один з усієї банди допомагав мені на кухні. То також бал на його користь.
– От і добре. Заміж тебе йти ніхто не силує, але скажу тобі одне, з власного досвіду – приємна чоловіча компанія збадьорює жінку. Саме те, що тобі треба.
– Дякую, лікарю, – посміхнулася Яна, та кузина, вже не слухаючи її, вислизнула з кімнати.
Голова в Яни йшла обертом – і від утоми, і від хвилювання. Як давно ніхто за нею не упадав! І як їй цього бракувало! Має рацію Віка з її сумнівним досвідом – жінці потрібно, щоб нею захоплювалися. І можна сто разів на день торочити собі перед дзеркалом: «я – найгарніша, найчарівніша», – але все це лише відлуння порожнечі. Жалюгідна спроба самонавіювання заздалегідь приречена на провал. Такі речі жінка має чути тільки від чоловіка. Бажано від коханого. Те саме, сказане мамою, подружкою, тіткою чи шефом, разом зі звісткою про затримку зарплати, належного терапевтичного ефекту не дає.
Тим часом Вікторія, тішачись зі своєї вправності, вирішила відсвяткувати це келихом шампанського і повернулася до вітальні.
Гості, підігріті хто вином, хто – парі, розбрелися по будинку і саду. Лише Лідія сиділа за обіднім столом і щось писала у робочому блокноті. Її часто відвідували плідні ідеї у позаробочий час. Звела очі на звук кроків, побачила сестру і скупо посміхнулася.
– Сідай. Зголодніла?
– Ні, – манірно простягнула Віка так, ніби слова були ірисками та застрявали у неї між зубів. – Тобто так, але ж… ти в курсі. Дієта.
– Тоді спробуй легку колу, – насмішкувато порадила Ліда, спостерігаючи, як сестра наповнює келих. – Шампанське не надто дієтичний напій.
– Не твоє діло. Я щойно таку аферу прокрутила… Почала прокручувати!
– Яку?
– Не твоє діло.
Лідія фиркнула, поправила гранатове намисто, потім ретельно обезбарвлене волосся і торкнулася пальчиком вуст, перевіряючи помаду.
– Ти – сама чемність, Вікусю. А хто твій паж? Я його не бачила раніше.
– Він новенький, – самовдоволено пояснила Віка. – Зовні – типовий ботанік, правда? Та замість нутрощів увесь набитий грошима.
– І як його звуть?
– Кого?
Ліда досадливо скривилася, тут-таки спохопилася і притисла кінчики пальців до нижніх повік щоб не було зморшок.
– А про кого ми говоримо?..
– А… Джемал.
– Він що, араб?
– Ні, в нього мати була… арабкою?.. – якось невпевнено закінчила Вікторія.
– Мабуть, арабісткою [3]3
Фахівець з арабістики, сукупності наук про мову, культуру та історію арабів.
[Закрыть], – припустила Ліда, ледь стримуючи сміх. – А син чим заробляє на життя?
– Казино «Оаза» – чула про таке? Він його власник.
Лідія присвиснула – деколи, перебуваючи за межами свого елітного салону краси, з космічними цінами на послуги та персоналом, схожим на роботів, вона дозволяла собі такі хлоп’ячі витівки. Нічого особливого, дрібненьке хуліганство.
А про казино «Оаза» чули всі. Найбагатший гральний заклад в області, з мільйонними оборотами, нечувано високими ставками та багаторівневою системою охорони – з вулиці просто так не зайдеш і сотню гривень не поставиш.
Непогано, з гіркотою подумала Ліда. Зовсім непогано, як для претензійної модельки, пустоголової ляльки з годинником замість серця. Утім, Джемал нібито не сліпий. Хай очі бачать, що купують.
– І які в тебе плани щодо нього?
– Ох, Лідусю, таке питаєш! Я спершу оженю його на собі, а потім буде видно.
– Але ж ти його зовсім не кохаєш!
– Ну ти даєш, – з відразою мовила Вікторія. – Ти вже, мов Яна стала… Книжок перечитала, чи що? Яке кохання, чим ти мариш? Прокинься! Є два типи любові, що мене приваблюють – до грошей і до себе самої! Ось що варто плекати у шлюбі! У мене буде свій дім, прислуга, норкове манто, діаманти, машина – я розриваюсь між «Феррарі» та «Порше»…
– Однією дупою на два крісла мітиш? – мляво вставив Геник, підходячи до сестер.
Віка сіпнулася і накинулася на брата.
– Я не чула, як ти увійшов. Стукати треба!
– Я не стукаю у своєму домі. Ну, продовжуй, я заінтригований.
– Чим?
– Твоєю оригінальністю, сестричко. Шуба, хатня робітниця… Ще щось бажаєш вичавити з Джемала?
– Це обов’язок чоловіка – забезпечувати дружину, – прошипіла Вікторія, мов роздратована кішка. – І не смій глузувати з мене!
– Це не глум, Віко. Я просто прикро вражений. І Ліда, здається, теж, – Євген глянув на сестру в пошуках підтримки. Та кивнула.
– Жінці не личить аж така корисливість.
– Ох які ви мудрі!
– Мають бути хоч якісь почуття, – продовжував Геник.
– Справді, братику? А які почуття у тебе до Ані?
Євген смикнувся.
– Що таке? – солоденько засюсюкала Вікторія. – Гірка вона, правда? Чи ти хочеш розповісти, що кохаєш Аню, і бачиш її матір’ю твоїх дітей? Знаєш, що тобою рухає? Звичайнісінька хіть.
– Та хоча б не жадібність!
– Присоромив ти мене, грішну. Але знаєш що? – Віка звузила очі. – Це – чоловічий світ. І виживають у ньому лише ті жінки, що поводяться по-чоловічому. Беруть, що бажають і коли бажають. Хапають найбільшу, найжирнішу рибу і плювати їм на мораль! Я так само хочу! І буду!
– Похибка, сестричко. Як кажуть артилеристи, приціл збився. Найжирніша риба без кільця на плавці ще не в твоєму коші. Вона… тобто він… короп, мабуть… чи товстолобик… мешкає тут, по-сусідству.
– Хто він? – діловито запитала Вікторія.
– Та яка тобі різниця. У тебе ж уже є Джемал, а у перспективі – «Порше»…
– Хто він, Генику?
– Власник «Сольвейґ-банку». Цілий осетер, мабуть, якщо продовжити рибну тему. Це тобі не казино, хоч багате, та одне. Це банківська мережа по всій Україні. Філії, регіональні відділення, усе, як має бути. Центральний офіс у Києві. А тут, у нас, пан банкір собі дачу збудував.
– Як це мило з його боку!
– Ну, не квапся з висновками. Подейкують, що у нього паршивий характер і він терпіти не може людей. Справжній мізантроп.
– Це ім’я чи прізвисько?
– Це діагноз, – пояснила Ліда. – Означає ненависть до людей та відчуження від них.
– Он як? – промовила Віка самовпевнено. У її зелених оченятах застрибали пожадливі вогники, рожеві губки насмішкувато скривилися. – Справді?
6
На ранок – якщо так можна назвати полудень – заспане товариство зібралося на терасі для ланчу. Ланчем Ліда охрестила поглинання кави, пива та соку.
Яна не брала участі ні у застіллі, ні у розмові, що переважно крутилася навколо спільних для решти знайомих, статків спільних знайомих, спільних коханців та різноманітних уподобань вищезгаданих знайомих. Навіть просто слухати ці плітки було несила. Від незвички Яну трохи нудило, і в неї пропав апетит.
Геник сидів на чолі стола і поглядав на всіх присутніх поглядом людини, яка, переївши смаженого, дивиться на масну курку, але зауважень нікому не робив.
Яна розуміла кузена. Закон гостинності. Як там казав Ігор? Гість у домі – Бог у домі, так нібито? Ну так ось, ні краплі ця юрба на богів не схожа. Скоріше, на божків – на дрібних, мстивих, зарозумілих, розцяцькованих язичницьких ідолів. Вони й слова такого не знають – віра, а якщо й знають, то, певно, думають, що це лише ім’я. І ще…
– Цікаво, як там Ігор?..
– Хто? Що ти сказала? – Дмитро повернувся до Яни. – Ти про когось згадуєш?
– Я… ось, книгу читаю, – показуючи на томик сонетів Шекспіра, пробурмотіла Яна.
Добре, що вона сидить осторонь, ближче до краю, на окремому стільці. І цього разу зрадила незмінному за всі роки правилу не читати за столом. Як не крути, а сер Вільям куди кращий співрозмовник, ніж ця богема… так звана.
– Знову книги, ще раз книги і нічого, крім книг. У цьому вся наша Яна, – чи то сказала, чи то простогнала Вікторія. – Ти поглянь, який чудовий день! Як світить сонце! Як… – у запалі Віка подалася трохи вперед і цей необережний рух коштував їй спітнілого від напруги чола. Не треба бути детективом, аби втямити, що кузину мучить похмілля.
Яна пригадала свій похмільний досвід, єдиний у житті. Вона напилася горілки у той день, коли розірвала заручини з Сергієм. Власне, вона спочатку випила, а потім розірвала заручини. А потім випила ще. Яні було дуже погано ввечері, а на ранок здалося, що вона помирає…
– Усім добридень!
– Доброго ранку, – відгукнулась Віка, з інтересом роздивляючись візитера. На терасі стояв брюнет років тридцяти п’яти-сорока, у джинсах та бежевій лляній тенісці. – А ви хто?
– Ваш сусід.
– Ігорю! – Яна зіскочила зі свого місця, щоб зробити крок йому назустріч. – Я така рада вас бачити! Я щойно про вас думала, чесно. Ви… – дівчина побачила, що, а точніше, кого Ігор тримає на руках, і щасливо засміялася. – Ви принесли мені охоронця!
– Я гадаю, це не буде зайвим, – Ігор передав Яні неймовірно милу, білу і кудлату живу грудочку з круглими, як ґудзики, оченятами і чорним блискучим носиком. – Як вам?
– Це красень! – наче зрозумівши, що комплімент призначався йому, цуценя негайно заходилося облизувати Яну, вдячно попискуючи. – Я вже люблю його! Чи це…
– Ні, пес. Ви правильно вгадали.
– А як його звуть?
Ігор удав здивування.
– Я сподівався, що ви нас познайомите.
Яна придивилася до цуценяти пильніше і помітила, що його ліве вушко немов покусане і помітно коротше від правого.
– Так. Ігорю, це Вінсент. На честь Ван Гога. Вінні – це Ігор.
– Іграшкове ім’я для іграшкового собаки, – несподівано зло сказав Дмитро. – Теж мені, благодійник!.. Подарували б їй для охорони плюшевого ведмедика.
– Зовнішність оманлива! – очі Ігоря вже не були подібні на теплу каву. Зараз вони були куди більше подібні до двох чорних проваль. Немов хтось наставив на тебе двостволку, подумалося Яні, і вона потай зраділа, що цей вбивчий погляд адресовано не їй. – Запевняю вас, пане, не маю честі знати, як вас звуть, що за півроку з цього клубочка білої шерсті виросте пес, відданий хазяйці безмежно, до скону, і з чудовою пам’яттю. Це вам не болонка. Це південноросійська вівчарка. У тридцятих роках минулого сторіччя, коли на півдні України проводилися масові розкуркулення, людей розстрілювали або вивозили до Сибіру, відібравши все майно… А собаки залишалися. Запам’ятовували запах нападників і через кілька років, зустрівши тих у степу, просто перегризали їм горлянки.
– Жах який! – пискнула Ліда.
– Може не треба про сумне, – попросила Яна.
– Щось я не бачу тут надміру засмучених облич, – зауважив Ігор.
Почувши це, Дмитро вишкірився, мов хижак.
– Тохо, ти поглянь на цього пастушка, – Дмитро звернувся до товариша. – Ледь від кізяків відмився, а вже має нахабство читати нам лекції з історії!
– А дівчині замість квітів чи цукерок цуцика дарує! – підтримав Антон. – Що ж ти хочеш, сільський Ромео! Його, певно, зіпсувало товариство кіз та овець.
Ігор стояв мовчки, ніяк не реагуючи на образи, навіть більше – він посміхався з таким виглядом, ніби почув найсолодший комплімент у своєму житті.
Яну ж від гніву аж вузлом скрутило. Вона й не зауважила, як сердито Євген дивиться на надміру балакучих Вітиних друзів, натомість повернулася до Дмитра і голосно заявила:
– Ви самі тут гості, чому дозволяєте собі таку неповагу?
– А й справді, чому? – підтримав кузину Геник. – Певно, швидке перетворення з амеби на людину без проміжних еволюційних ланок зіпсувало хлопців! Пане Ігорю, я Євген Горенко, власник цієї дачі.
– Приємно познайомитись. Яна мені про вас розповідала.
– Уявляю, що! – засміявся Геник.
– Тільки хороше, будьте певні. А я – Кравець, Ігор Кравець.
– От і добре. Поснідаєте з нами?
– Залюбки. Яночко, я присяду біля вас, якщо не заперечуєте.
– Буду рада.
– Це моє місце, – різко сказав Дмитро.
Ігор повів бровою.
– Справді? І ви збираєтесь сидіти обабіч дами?
– Оба… що?
– Обабіч, – автоматично пояснила Яна. – Тобто з двох боків одночасно. Ігор має рацію, Дімо. Ви нині трохи дивний. Може, втомилися вчора?
– Анітрохи. Я нічого не робив.
– Ви мені допомагали. З посудом, приготуванням їжі…
– А дівчата? – втрутився Ігор. – Вони вам допомагали, Яно?
– Ні.
– То вони мають приховані фізичні вади, що не дозволяють їм обслуговувати себе самотужки? – припустив Ігор.
– Що за нечема! – обурилася Вікторія.
Яна ледь втримувалася від сміху, дивлячись на розгублені обличчя сестер і Анни.
– Жодних вад.
– Навіть моральних?
– У питання моралі я не заглиблювалась. Що ж до дівчат… Вони тут відпочивають.
– А від чого, якщо не секрет?
Євген засміявся. Віта налилася фарбою, наче помідор, Ліда ж, навпаки, зблідла. Одна лиш Аня не міняла кольору, хоч і видно було, що ці зауваження їй також не подобаються.
– А ми, між іншим, вільні люди, – обурилась Віка, аби хоч щось сказати. – І прибиральницями сюди не наймалися.
– Так, звичайно, – слухняно кивнув Ігор і насмішкувато глянув на Яниних кузин. – Це все пояснює. Адже Яна працює тут за контрактом.
– Хто вам сказав цю дурню?.. – почав було Дмитро, але Геник жестом перервав його. Кузен зніяковів – вочевидь, йому стало соромно.
– Ваша правда. Я геть Яну завантажив. Вибач, мала. Хочеш, сьогодні Ліда та Віка тобі допоможуть.
Яна уявила той полігон, у який перетвориться кухня з допомогою сестер, і заперечливо похитала головою.
– Дякую, не треба. Сама впораюся.
Далі розмова потекла жвавіше.
Вікторія, радше за звичкою, ніж від щирого бажання, пускала бісики у бік гостя, та Ігор не реагував. Він поглядав то на Яну, то на Дмитра і замислено супив брови, водночас встигаючи відповідати на різноманітні каверзні питання. Утім, з гостем розмовляли здебільшого Геник та Джемал.
Ліда дулася.
Анна позіхала, делікатно прикриваючи рот долонькою.
А Дмитро та Антон, схиливши одне до одного голови, стиха обговорювали щось своє.
– Чим ви займаєтеся, Ігорю? – запитав Євген. Гість знизав плечима.
– Та нічим. Я тут на відпочинку. Живу неподалік, практично на лоні природи… Тут дуже гарно. І розводжу собак.
На підтвердження цього Вінсент дзвінко гавкнув і дзиґою закрутився на колінах Яни.
– Ви спустіть його на підлогу, Яночко, – порадив Ігор. – Він уже привчений ходити надвір. Щоби зайвого клопоту не було. Зазвичай пси до цього звикають десь у півроку, але ваш Вінні – вундеркінд, у всьому обдарований.
– І скільки ж йому?
– Чотири місяці.
– А давно ви тут живете? – озвався Джемал.
– Менше, ніж хотілося б. Близько року.
– А про печери тутешні чули? – знов долучився до розмови Геник.
– Чув, бачив, бував. І неодноразово. Краса неймовірна, справжній підземний палац, створений природою, фори дасть багатьом віллам. Якщо цікаво, можу організувати екскурсію. Екскурсія безкоштовна, неймовірно цікава, пізнавальна та екстремальна. Хто «за»?
Товариство спільними зусиллями підтвердило свою згоду. Від перспективи огляду печер пожвавилась навіть Аня, яка до цього виглядала, мов осіння муха.
Вихід у підземний світ призначили на завтрашній ранок, причому Ігор наголосив, що ранок і полудень – це дві великі різниці. Детально пояснив, як взуватися і навіщо брати з собою теплі речі.
Яна, слухаючи його впевнені, тверді вказівки, упіймала себе на дивних думках. Їй здалося, що серед усіх присутніх Ігор єдиний заслуговує на повагу. Тобто, ще є Геник, і, мабуть, Дмитро, але Ігор… щось є у ньому таке… цілісне…
Цілісність Яна завжди шанувала у людях. І завжди відчувала, чи має людина той стрижень, що не дозволяє їй пристосовуватися, гнутися і допомагає вистояти. Просто – вистояти. Для чоловіка це дуже важливо. І для жінки теж. І мова не йде про впертість чи консервативність – ні, це зовсім інше. Це щось справжнє, можливо, принципи, за якими ти живеш, можливо, ідеали, які ти сповідуєш, речі, у які ти віриш…
– Яна знов будує повітряні замки, – невдоволено прогуділа просто над вухом кузини Лідія. – Краще б ти архітектором стала, може, хоч якісь гроші б заробляла!..
– Дякую за турботу про мій добробут, сестро, – мляво огризнулася Яна. Сперечатися та щось доводити не хотілося. – Усіх грошей не заробиш!
– Але прагнути до цього варто! – упевнено чеканила Вікторія. Усі, крім Ігоря, захихотіли.
– Ви справді так думаєте?
– Будьте певні! – зухвало всміхнулася Віка.
– А навіщо? – серйозно запитав Ігор. – Так, людина мусить мати те, що їй потрібно. Влаштувати собі гідне життя. Однак кожен сам вирішує, що йому потрібно. Припустимо, те, що є найвищою цінністю…
– Тобто ваші пси? – закліпала очима Вікторія.
– Для вас це може бути лише порожнім звуком. А тепер уявіть собі, що ви – багата. Дуже багата. Як Біл Гейтс чи як султан Брунею, не знаю… І ви купили собі все. Геть усе, на що впало ваше око, що ви могли згадати, що колись хотіли, чи вважали, що хотіли… Палаци, хутра, машини, діаманти, ділянку на Місяці, тощо… Вам від цього не страшно?
Віта позіхнула, демонструючи, як їй нудно все це вислуховувати.
– Від чого?
– Від того, що ви більше не маєте, чого бажати. Від того, що все дається вам надто легко. А що легко дається, те дешево цінується, не залежно від того, скільки це коштує у грошах. І ось ви посеред пустелі, духовної, звісно. Навколо вас сотні, або й тисячі так званих друзів, але люблять вони ваші мільярди, а вас ненавидять за те, що грошима володієте ви, а не вони. Біля вас юрмляться підлабузники, та всі їхні компліменти – як дешеві блискітки на дешевих китайських цяцьках. Ви можете обрати собі будь-якого чоловіка та навіть купити його, проте вам дуже сильно пощастить, якщо ви ніколи не дізнаєтеся, що він думає про вас насправді…
– А хіба Біл Гейтс нещасний?.. – наївно спитала Віта.
– Ні, мабуть. Але він займається справою, яку любить. І щоб там не казали його ненависники, свої статки він заробив власним розумом. Не вкрав і не успадкував. Вищий пілотаж. До того ж, Гейтс працює вісімнадцять годин на добу. На обід їсть гамбургери не тому, певно, що так їх любить, а тому, що у нього бракує часу просиджувати у дорогих ресторанах, чекаючи на якесь там фун-дю.
Доки Ігор говорив, Вікторія, Ліда та Анна єхидно кривили однакові пухкенькі губки в однакових глузливих гримасках.
Як же вони схожі зараз між собою, подумала Яна, наче тут не дві сестри, а три. Три дівиці під вікном… Та навряд чи котрась із них забажала б народити богатиря, хай би й ціною шлюбу з царем.
– Добре, будемо вважати, що ви мене переконали, – усміхнулась Віта.
– Навряд чи це в силах людських, – ввічливо відповів Ігор.
– Та у мене є ще одне питання. Ви казали, що вже рік, як поселилися тут. А ви часом не в курсі, де живе власник банку «Сольвейґ»?
– У курсі. Це зовсім поруч, за річкою, по місточку пройти. Але банкір мешкає тут інкогніто. Каже всім, що він полковник у відставці.
– Полковник яких військ? – уточнила Яна.
– Невідомо. Та я підозрюю, що він відставної кози барабанщик. Туману напускає, знаєте… Неприємний тип.
– Ясно, – Вікторія помовчала, неначе зважуючи свою наступну фразу на внутрішніх терезах. – А не могли б ви показати мені віллу цього типа?
– Та чому б не міг? – спокійно згодився Ігор. – Залюбки стану вашим провідником.
Віта зааплодувала – чи то Ігореві, чи самій собі.
– Вирушаємо прямо зараз.
– А тобі це навіщо? – видихнув Джемал, немов зібравши рештки рішучості – хоча, можливо, так воно і було. – Що тобі треба від того банкіра?
– Хочу порадитися з ним стосовно акцій.
– Щодо акцій? – перепитав Джемал, і його очі з сумних стали зболеними. – Ти цікавишся фінансами?
– Так, уяви собі, – голос Вікторії налився роздратуванням. – Акції, облігації, цінні папери… Я не всі гонорари витрачаю на шмаття.
– Яка приємна новина, – сказав Євген, звертаючись до Вінні, що нишпорив терасою, обстежуючи територію.
– Зі мною порадься, – не відступав Джемал. – У мене вища економічна освіта.
– А я й не знала, – щиро мовила Віта. – То ти розумник?
– Навряд чи, – Джемал підвівся з-за столу і вийшов, зронивши вже на порозі. – Був би я розумником, не сидів би тут.
7
Демарш нареченого не зробив на Віку жодного враження. Вона не смикнулася, як зробила б на її місці практично кожна жінка, і, звісно, не побігла за хлопцем – просто звелася на рівні ноги – слід визнати, дуже гарні, стрункі та спокусливі – і повернулася до Ігоря.
– Я готова. Рушаймо на пошуки скарбів.
– Що ж, якщо ви готові, то ми – готові. Це слоган одного австрійського банку. А ви, Яночко?
– Я не шукаю скарбів, – кволо відказала Яна. – І не цікавлюсь цінними паперами.
– Найбільша цінність у наш час – свіже повітря, – весело запевнив Ігор. – І тут його не треба шукати. Давайте пройдемося. Без вас дорога здасться мені довгою.
– Ну що ж… – Яна встала, розрівняла долонями стареньку сіру спідничку, поправила комірець на білій кофтинці, – ваша правда. Тоді я з вами.
– І я також! – підскочив Дмитро, переглянувшись з Вікою.
– Генику, а ти? – гукнула Яна. Розморений літньою спекою кузен ліниво погладив оголене Аніне плече.
– Я тут… залишуся. Прогулянки після їжі шкодять моєму здоров’ю.
– А я думала, хвороби юристів – це виразка шлунку та хронічний розлад травлення через поганий характер, – піддражнила Яна. Посмішка у відповідь була такою ж лінивою, як і рухи Євгена.
– Саме так. Тому, щоб не псувати свіже повітря в’їдливими випарами, я побуду вдома. Приємного променаду. А тобі, Віто, вдалої консультації.
Учотирьох вони вийшли з вілли і, перетнувши чималий двір, підійшли до містка через річку Стриж, що називалася так через дві затоки, які відгалужувалися від головного русла, і обрисами нагадували роздвоєний хвостик птахи.
Кумедною процесією вони, певно, є, вирішила Яна. Дмитро, що сопе, як сердитий паротяг. Віка, яка щось щебече, не потребуючи слухачів. Ігор, який примудряється кивати у належних місцях, реагуючи на спіч Вікторії. І вона сама – непримітний, маленький горобчик, на якого ніхто не зважає. Ця роль її більше, ніж влаштовувала, бо була звичною, добре знайомою, і тому – безпечною.
– Пане Ігорю, – Діма, втомившись сопіти і мовчати, розпочав слововиверження за принципом «найліпший захист – це напад», – можу я також у вас дещо запитати? Чи ви щось корисне у житті зробили? Крім, звісно, розведення псів-убивць і зваблювання чужих жінок?
– Ні. Я абсолютно, цілком та повністю марна, даремна, пустопорожня істота. Не рівня вам. Не повзаю подіумами з виглядом прибитого шафою слимака, не фотографуюся голим…
– Оголеним, – буркнув той.
– І не проектую власні наміри на незнайомих людей. Що ж до чужих жінок, то, якщо мова йде про Яну – а мова про неї, чи не так? – то на її пальці я не бачу шлюбної обручки.
– Припиніть це ви, обоє! – наказала Яна. – Ви вже нібито дорослі, а поводитеся гірше, ніж мої школярики.
– Хто вам сказав, що я дорослий? – засміявся Ігор. – Це обман зору.
– Ні, кицюню, – звертаючись до Яни, пропищав Дмитро, – я тільки почав. Ти – моя, і я хочу, щоб цей провінційний Донжуан, цей Ромео занюханий добре це затямив!
– Я не давала дозволу тикати мені, Дімо, – рівним, як лінійка, голосом зауважила Яна. – Я не хочу чути «кицюня» на свою адресу, і не бажаю, щоб на мене заявляли якісь права, так, ніби я затаврована худоба. Я не хочу, щоб хороша людина потерпала від ваших інсинуацій. І якщо ви не зупинитеся, я піду геть! Сподіваюся, це зрозуміло?
– Так, – скреготнув зубами юнак.
Віка була у розпачі. Вона замовкла, лиш зачувши цю перепалку. Дослухалася до неї з тривогою, але не втручалася, тільки несамовито гримасувала, намагаючись подати Дмитрові певні знаки. Їй це не вдалося, і тоді Вікторія, стишивши ходу так, щоби пропустити вперед спершу Яну, а потім Ігоря, зрівнялася з Дімою і розлючено прошипіла:
– Ти сказився, чи що? Що ти робиш? Твоє завдання не паскудити суперника, а вигідно від нього відрізнятися, добре виглядати на його фоні! А поки що ти на його фоні виглядаєш, як кізяк на щойно вибіленій стіні! Припини його чіпати! Зосередься на Яні!
– Я не можу зосередитись у його присутності, – шепнув Діма. – Мушу побути з нею на самоті, тоді все вийде.
– Ще побудеш. А тепер тихше, ми майже на місці.
Вілла власника банку на перший погляд програвала «Горі», виглядаючи значно скромнішою та функціональнішою. Так само двоповерховий, цей будинок був позбавлений того пишного надлишку, якими відзначалася Геникова дача. Простий квадратний дім, відкрита тераса з дерев’яною балюстрадою – щоправда, дерево якесь темне, дороге і добре оброблене. Дах, вкритий червоною черепицею, на ньому – супутникова антена, а на другому поверсі – балкон. Ще кілька господарчих будівель, та й усе. Віка невдоволено пирхнула.
– Це точно дача банкіра?
– Абсолютно точно. А що, не подобається?
У очах в Ігоря стрибали бісики, та Вікторія на те не зважала.
– Ага. Убозтво якесь. З такими грошима міг би дядько й ліпше побудуватися.
– Мабуть, не всі багаті люди уявляють себе раджами і будуються відповідно, – заперечила Яна. Їй якраз дуже сподобалася дача банкіра – цей відлюдник мав прекрасний смак. Дуже функціонально, нічого зайвого, тільки вишукана простота ліній та солідність.
– Я зробила б вклад у банк, де такий власник, – прокоментувала Яна, – звісно, якби мала що вкладати.
– Янко, ти вже дістала мене своїми коментарями. Який сенс у багатстві, якщо ним не хвалитися? – сказала, як відрізала Віта.
– Та й справді. Якщо пил у вічі не пускати, зайвий раз не збурювати заздрість, то це просто животіння якесь, а не життя! – Ігор говорив так серйозно, що Вікторії й на гадку не спало, що з неї кепкують. Зате Яна зрозуміла все більше, ніж добре, нахилилася до Ігоря і прошепотіла:
– А ви злий.
– Ні. Я суворий, але справедливий, – посмішка чоловіка вмить пом’якшала, втративши всю свою гостроту. – Не зношу в людях марнославства і глупоти. І порожнечі у голові терпіти не можу. Вибачне, – Ігор ступив крок уперед і відчинив для Віти ковану хвіртку так, ніби робив це щодня й додав, – до речі, Вікторіє, обміняйте поради щодо акцій на поради про архітектурний стиль цієї дачі. Не сумніваюся, банкір вам подякує.
– Може, й так, та ви від мене вдячності не дочекаєтеся, – зверхньо запевнила Вікторія. – Хіба за те, що провели. І залиште свою іронію при собі, мені вона до дупи.
– Та невже? – випустила шпильку Яна.
Віка і бровою не повела, змійкою прослизнула крізь ворота і, не озираючись, попрямувала до вілли.
Ігор розвів руками, – жінка-бульдозер. Немає слів. Сподіваюся, той її хлопець…
– Джемал, – підказала Яна.
– Так. Надіюся, він на ній не одружиться. Він хороша людина, а ваша в других сестра – уже пробачте мені таку відвертість – дуже схожа на самицю каракута. Усе, що вона вміє – це труїти близьких.
– Чого ще чекати від такого мужика, як не обговорення жінки позаочі? – вибухнув Діма, який досі з останніх сил зберігав мовчання. – Вам не гидко від себе?
– Ні. І жінок позаочі я не обговорюю, ось тільки це прекрасне визначення мало надається до панни Вікторії. Утім, я ціную ваш сезонний спалах лицарства і беру назад свої слова. Яночко, – Ігор глянув на дівчину так, ніби хотів поцілувати, від чого Янине сердечко закалатало, – я мушу поспішати. Ще багато справ удома, я сам пораюся по господарству. Доля холостяка. Ми ж побачимося завтра?
– Так, неодмінно, – з награною бадьорістю пролопотіла Яна. – У печерах.
Дмитрові Ігор руки не подав, та не схоже було, щоб хлопець сильно переживав з цього приводу. Заледве вони відійшли від дачі банкіра, як Діма, не зупиняючись, випалив:
– Ну, нарешті ми самі.
– Самі для чого? – неуважно перепитала Яна.
– Для серйозної розмови. Я… не знаю, з чого почати. Можна, я все-таки перейду на «ти»? Так легше.
– Переходьте.
– Тоді й ти кажи мені просто Діма і не «викай»?
– Добре. Але що сталося? Ви… тобто ти… нібито нервуєш?
– Так. Це зі мною вперше. І так зненацька… Я кохаю тебе.
– Що?!
– Я тебе кохаю. Яно, будь ласка, не перебивай. Я просто… можу загубити думку… Ти мені потрібна.
– Дімо, я також тебе прошу – подумай, що ти говориш, – змолилася Яна. – Ти мене зовсім не знаєш. Ти…
– Я в житті не зустрічав такої гарної, розумної і начитаної дівчини. Ти особлива, ні на кого не схожа… Ти як чорна перлина – вишукана, рідкісна, єдина. Я раніше таких не бачив. У дівчат-моделей тільки гульки в голові. Сумніваюсь, що бодай одна з них знає, хто такий Гомер!..
– Ти полюбив мене за те, що я читала Гомера? – Яна намагалася жартувати, та неслухняне горло заніміло, мов кригою взялося від несподіванки. Слова, що все ж вислизали з нього звучали застуджено, якось хрипкувато…
Ні, це їй сниться. Напевне, сниться. Зараз вона прокинеться і посміється сама над собою. Хіба таке можливо, щоб гарний, розумний, яскравий юнак – хіба що трохи запальний, але це лиш додає йому шарму – раптом зацікавився нею? Таке буває у снах чи у казках. У чужих казках, не її… Смішно сподіватися. Страшно бути смішною.
– Я полюбив тебе за те… я не знаю, за що. Справді. Це якось сталося… само по собі. Я без тебе не можу жити.
– Дімо, благаю…
– Я боюся, що ти не станеш моєю. Нічого у житті я так не боявся, як цього. І нікого не хотів так, як тебе!
Яна тремтіла, мов у лихоманці. Вона не знала, що відповідати Дмитрові, і не пам’ятала, чи відповідала що-небудь… Певно, що пробувала, але чи вдалася та спроба?… Яна усвідомлювала лиш одне – ніхто ніколи не казав їй таких слів. Ніхто раніше не освідчувався їй у коханні. Навіть Сергій. Особливо Сергій.
Згадалася та їхня розмова, що урочисто називалася заручинами:
– Ти вийдеш за мене заміж?
– А чому ти хочеш на мені одружитися?
– Бо ти мені підходиш. Спокійна, роботяща, без капризів… Так буде правильно.
Усім, хто побажав би бачити дурепу, яка відповіла «так» на цю шлюбну пропозицію, Яна згодом готова була вислати свої фотографії. Навіть подумувала про те, щоб дати відповідне оголошення у газеті. Клінічний випадок дебілізму. Ілюстрація для медичних підручників…
Отямилась Яна вже біля «Гори» – власне, біля паркана, до якого притис її Дмитро. Він цілував Янині щоки, очі, шию і шепотів щось ласкаве, лагідне і водночас хвилююче. Яна прислухалась.
– Дозволь, будь-ласка…. Дозволь прийти до тебе вночі. Я так цього хочу!
– Ні! – з неприємною навіть для себе різкістю відмовила Яна. – Ні, Дімо, – додала вже м’якіше. – Не силуй мене, якщо любиш… Я ще не готова. Це все надто швидко для мене, зрозумій, будь ласка…
– Розумію, – з удаваною сумирністю сказав Дмитро. – Що ж… дуже прикро, що ти не поділяєш моїх почуттів.
– Чому ти вирішив, що не поділяю?
