Текст книги "Афера на віллі"
Автор книги: Лариса Чагровська
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)
Лариса ЧАГРОВСЬКА
Наталка СМОТРИЧ
АФЕРА НА ВІЛЛІ
1
Яна Прокопчук потерла втомлені очі, глянула на годинник, що стояв на її робочому столі та здивувалася. Сьома вечора, час додому. Треба виганяти вже своїх бешкетників із храму знань. Щось вони засиділися.
Підвівшись, дівчина перетнула крихітний коридор, що розділяв бібліотеку та власне читальну залу, і постукала у масивні, ще старої роботи, двері. Зачекала хвильку і, почувши дзвінке дитяче «можна», потягнула двері на себе. Ця її звичка – завжди стукати та чекати дозволу ввійти – чомусь доводила колег до сказу. Особливо нервувала директор школи.
– Що це за вигадки, Яно Миколаївно? – цікавилася Клавдія Петрівна, і її товстенькі пальчики обурено ворушилися в унісон словам, шарпаючи незмінний шовковий бант під комірцем незмінно білої блузи. – Ви – доросла людина, завідувачка бібліотеки, і питаєте у тих шмаркачів, чи вам можна увійти до вашої ж читальної зали?! Геть уже їх розбалували! До непристойності!
– Ця зала не моя, а бібліотечна, – спокійно, але твердо відповідала Яна, не уточнюючи, що, за повної відсутності підлеглих, вона завідувала лише книгами і сама собою. – А з тих, як ви кажете, шмаркачів дуже скоро виростуть дорослі. Точно такі, як ми з вами. І я не бачу кращого способу привчити їх поважати інших людей, ніж наочно демонструючи, що таке повага. Вони мають пізнати це на власному досвіді.
– Ох, моя дитино, – скрушно зітхала директриса, змінюючи тон з докірливого на турботливо-батьківський, – а у тебе він є, той досвід? Хоч якийсь куценький, га? Геть ти у книжках своїх загубилася, світу білого за ними не бачиш. А світ, він, знаєш, білий, та не дуже. Тобі бракує відчуття реальності.
На цьому місці Яні зазвичай – і дуже сильно – кортіло заявити, що Клавдії Петрівні бракує тактовності, але, звісно, нічого такого вона собі не могла дозволити. Просто схвально кивала головою, ніби погоджуючись з очевидним, та ніяково посміхалася – мовляв, що виросло, те виросло. Отака я, що вже зробиш.
Утім, діти на неї ніколи не нарікали. Вони поважали її працю. Яні вдалося прищепити їм усім – від першокласників до випускників – якщо не цілковите захоплення книгою, то бодай шанобливе ставлення до неї. Ось і зараз дітлахи зустріли свою бібліотекарку радісним у-у-у-у.
– Так, пані та панове, прошу збирати речі та повертати книжки, видані на абонемент.
Радісне у-у-у-у миттєво змінилося на вдавано ображений стогін.
– І не погано було б прискорити цей процес, – ігноруючи школярське незадоволення, додала Яна. – Читальна зала працює до шостої вечора. Ми й так затрималися на цілу годину.
– Яно Миколаївно, – прохально пропищав тоненький, як у мишеняти, голосок із заднього ряду, – а можна мені взяти додому «Магістра розсіяних наук»? Я нічого не встиг…
Яні не довелося напружувати зір, щоби впізнати, хто це. Миколка Кухарчук із п’ятого «Г», не дуже тямущий, зате вельми старанний трієчник, що з усіх сил намагається стати хорошистом, аби потішити маму, яка ростить його сама. У хлопчика геть погано з математикою, і «Магістр», мабуть, саме те, що йому зараз потрібно. Навчання у формі розваги. Ну й нехай. Урешті-решт, правила на те й створені, щоби їх змінювати, якщо дуже потрібно.
– Можна. На три дні, як виняток.
– Ой, дуже дякую! – Миколка аж підстрибнув від радості. – Якщо хочете, я залишу вам заставу.
– Гадаю, ми обмежимося взаємною довірою, – Яна сумно всміхнулася. Миколчина мама працювала шкільною прибиральницею, і «статки» тьоті Каті ні для кого у місті не були секретом. – Підійди до мене, я запишу книгу до твого формуляра.
Метушня у бібліотеці та залі тривала ще з півгодини, а насамкінець, коли обидва приміщення спорожніли, Яна пройшлася рядами поміж столів, перевіряючи, чи не забув хтось ручку або рюкзак. Огляд виявив лише кілька паперових літачків на підлозі та свіженький напис чорним маркером на жовтій стільниці парти: «Вася любить Ді». Яна похитала головою, викинула літачки у відро для сміття, змочила свій носовичок у дешевеньких парфумах і стерла крик душі сердешного Васі. Ще раз озирнулася навколо і, переконавшись у тому, що все гаразд, замкнула свої володіння, повісила на плече полотняну сумку, як завжди, набиту книжками, і пішла додому.
Надворі фіолетовим полум’ям бузку буяв травень. Від квіткових пахощів паморочилося у голові. Поспішати було нікуди, і Яна вирішила трохи пройтися. Який сенс залазити в душне, іржаве черево маршрутки, економлячи невідомо навіщо десять хвилин, коли навколо тебе така лагідна весна? Та не встигла Яна зробити й кількох кроків, як її хтось покликав. Дівчина озирнулася і на її втомленому личку спалахнула радісна посмішка.
– Генику! Яким вітром, брате?!
– Попутним, – високий стрункий брюнет у сірому костюмі та при краватці, незважаючи на куряву, що здіймалася в повітря з кожним його кроком і товстим шаром осідала на чорних лакованих черевиках, швидко перетнув вулицю і обійняв сестру. Яна втішено зітхнула і відсторонилася, щоб як слід роздивитися Євгена.
– Давно не бачилися. Цвітеш і пахнеш.
– Дякую, сестричко. На жаль, не можу повернути тобі комплімент. Ти виглядаєш змученою, – Геник, в миру – Євген Васильович Горенко, власник і директор юридичної компанії «Консул», стягнув із плеча Яни сумку, вдав, що зважує її на правиці, крекнув і застогнав, імітуючи жах та надзвичайне перенапруження. – Як завжди, повна торба інформації?
– Авжеж. А що вдієш? Ми тут інтернетами не балувані, – огризнулася Яна, радше за звичкою, ніж зі зла. Євген кивнув.
– Знаю. Але це ще півбіди. Ти нічим не балувана, ось що мене хвилює. Припадаєш тут порохом, як моє взуття. Коли помреш, тобі й могили копати не доведеться. Досить буде поставити пам’ятник на той горбик утрамбованого пилу, що якраз встигне утворитися над тобою до того часу.
– Спасибі за турботу, – сухо промовила Яна. – Мені лише двадцять вісім, так що почекай із горбиком, добре?
– Тобі вже двадцять вісім, – не відставав Геник. – Уже. А чого ти наразі досягла? Що ти маєш? Ані подруг, ані чоловіка, не кажучи вже про престижну роботу чи гроші. Жодних перспектив. Це життя, по-твоєму?
– Ні, звичайно, – Яна сплеснула руками, – це у тебе життя! Маститі клієнти, важливі угоди, дорогі іномарки, віскі, сигари, дівчата-моделі – а я так, випадково народилася. Суцільне непорозуміння, та й годі.
Від почутого Євген аж зупинився.
– Я ніколи не думав так про тебе.
– Я знаю, – Яна пом’якшала. – Знаю. Ти єдиний з усієї родини ніколи не ставився до мене, як до упослідженої. Але завжди вперто ліз у моє життя.
– Ну, інакше не був би я юристом… Та й взагалі – це все заради твого ж добра, сестро, – Геник поновив рух, кваплячись за Яною. – Ти варта куди більшого, ніж животіння у шкільній бібліотеці за три копійки так званої зарплатні та самотні вечори з книжками в обнімку. Ти ж у мене гарненька, начитана, розумна. У самому Києві вчилася! Ні, щоб там і залишитися, якось долю свою влаштувати… Чого ти сюди повернулася?
– Я люблю книги. Дуже. Невже це так важко зрозуміти? Що ж до решти… Смерть бабусі можна вважати поважною причиною для повернення, як гадаєш? – дівчина вдала, що сердиться, хоча жодного гніву не відчувала. Цю розмову і всі її можливі варіації Яна встигла вивчити назубок. – А відсутність житла у столиці та наявність його тут?
– Це житло?! Не сміши мене! Однокімнатна квартирка чи, радше, комірчина татуся Карло, без жодних вигод, на околиці містечка, саме містечко теж така периферія, аж далі нікуди, і ти вважаєш, що добре влаштувалася? – непідробно обурився Євген.
– Саме так. Очевидне-неймовірне. Люди не лише в містах-мільйонниках мешкають, мій балакучий брате. Я щаслива тим, що маю. Якби не ця, як ти кажеш, комірчина, що мені бабця заповіла, царство їй небесне, що б я робила? Де б жила? І чого ж ти, повідай, зі свого такого розпрекрасного обласного центру їздиш до Квітневого ледве не щотижня? Що тебе жене сюди, га? Там у тебе квартира з вигодами, п’ятикімнатна, так? А ти навіщось тут дачу будуєш… Парадокс? Як, до речі, там справи йдуть? Скоро новосілля?
– Скоро, скоро, баки мені не забивай! Матимеш запрошення, – Геник замислився над аргументами сестри, але за хвильку оговтався. – Ні, ну повітрям тут подихати, відпочити день-другий – це святе, я ж нічого не кажу. Але жити тут постійно? – він зробив кумедну міну. – Тут, де мухи від нудьги мруть? Де на збиту машиною курку некролог у районній газеті друкують? Тут же геть нічого не трапляється! Саме слово «новина» – лайка. Ті, хто у голові більше однієї клепки мали, всі давно звідси поїхали! А у школі твоїй працюють лише пошлюблені пенсіонери!
– Та далася тобі моя школа! Це ж не клуб знайомств. Краще скажи, як там Віка і Ліда? У них усе гаразд?
– Та що з ними станеться? – при згадці про своїх рідних сестер Євген скривився вже непідробно. – А чому ти питаєш? Скучила?
– Неймовірно. Мене так давно ніхто синьою панчохою не обзивав… Ніхто не фиркав услід, критикуючи мій одяг… Просто ностальгія замучила. Заміж мадами ще не повиходили?
За відповідь слугувала ще одна красномовна гримаса.
– Три дівки у мене на відданні, – поскаржився Геник невідомо кому, коли вони з Яною перетнули крихітний парк відпочинку із давно поламаними ослонами та рипучими покрученими гойдалками і підійшли до триповерхового будинку, де й було обурливе, як на вишуканий Євгенів смак, сестрине житло. – І жодна не бажає віддаватись. Усе принців собі шукають!
– Ти мене ні з ким не плутаєш? – Яна, сміючись, штовхнула брата в бік, але той встиг відскочити і відкрити двері під’їзду. – З Вікою, наприклад? Ні? Ну, чого мовчиш, партизане? Зізнавайся, бо інакше я тебе жорстоко закатую! Чаєм не пригощу.
– Ну май же в серці милосердя, – піднімаючись сходами на другий поверх, заканючив Євген. – За твій чай з ожиною я не знаю, що ладен зробити… До слова, де ти її береш?
– Збираю. За стильним висловом стиліста Ліди, лажу кущами, як потороча, і обдираю пальці до крові, – театрально описала картину збирання трав Яна, знімаючи з шиї допотопний ключ на мотузочці. – І знаєш, де? За містом, у тому лісочку, що зараз ледь не весь дачами забудований. Ще трохи і там не те що ожини, а й трави не залишиться. Усе заасфальтують. Та поки що… у мене є торішні ягоди.
– Царице! – гучно захопився Геник, прослизаючи до мініатюрного – ніде правди діти – передпокою такої ж крихітної квартирки. – Ти повернула мені смак насолоди. Ти воскресила мене. Я твій раб! Усе, чого ти забажаєш, буде виконано. Наказуй!
– Чайник постав, воскреслий, – наказала цариця, відбираючи торбу з інформацією.
Виконуючи накази сестри, Євген вів далі:
– Зараз я тобі таке запропоную – ти просто зомлієш від щастя, – урочисто заявив він і випнув груди, вочевидь, для більшої переконливості.
Яна підозріло глянула на брата і прокоментувала:
– Бійтесь данайців, що дари приносять.
* * *
Черговий навчальний рік успішно добіг кінця. Школярі склали всі іспити, що дало їм прекрасну нагоду забути про школу на цілих два місяці.
Для Яни ж літо означало довгу відпустку і чудову можливість провести її вдома за книгами, виходячи лише до крамниці, чи – надвечір – подихати повітрям у парк. Яна знала також, що Геник зі своєю надмірною енергією неодмінно спробує втрутитися в буколічно-пасторальні плани сестри та спокусити її тим, що він сам називав «справжнім відпочинком», і сподівалася лише на диво. Приміром, таке – брат, затурканий своїм будівництвом, лишить її в спокої. Марні надії. Дива не сталося. Натомість, ось воно, вербування. Почалося.
– Слухай, мала, – солідно заявив кузен з висоти своїх тридцяти двох років, – давай не будемо в політеси гратися. Мені ти можеш голову не морочити: я у курсі всіх твоїх справ.
– Ти б краще за рідними сестрами приглядав, – втомлено мовила Яна. Їй не хотілося бути нечемною, та деколи Євген забагато на себе брав. От як зараз.
– А ти мені яка? Хіба не рідна? – Геник аж трохи образився. – Крім того, Віка з Лідою самі дадуть собі раду. На відміну від тебе.
– Що б ти не думав про мене, я теж не в хмарах пурхаю!
– Ти? Та ти там живеш, у хмарах своїх. Я ще не бачив такої непрактичної особи, як ти. Цікаво, де ти ховаєш свої крила, коли спускаєшся до нас, на грішну землю?!
Мимоволі Яна засміялася.
– Ти такий романтичний правник. Хоч це й оксюморон.
– Ага. Тільки нікому не кажи. Нехай це залишиться між нами. Сестричко, я ж допомогти хочу. Ну зізнайся, в тебе немає грошей?..
Яна шумно зітхнула. На Євгена це не подіяло.
– Є. І досить свердлити мене поглядом, гестапівцю.
– Так. Звісно, є, – брат ляснув себе по лобі. – Як я міг забути. На хліб та молоко вистачить, правда ж?
– І навіть на «лимонні дольки».
– Ти й досі їси той жахливий дешевий мармелад? – вжахнувся кузен.
– А я мушу їсти дорогий, щоб власною печінкою платити за штучні харчові добавки? Генику, це беззмістовна розмова. І ти марнуєш свій час. Скільки там коштує година твоєї консультації?
Євген звів густі брови в одну сувору риску.
– Ось пришлю рахунок, то й дізнаєшся, – пригрозив він. – Могла б уже краще мене вивчити. Я все рівно скажу те, що збирався. Ти ж в курсі.
О, так. Само собою. Хто-хто, а Яна була в курсі. Збити Геника з пантелику було так само важко, як і розвернути на сто вісімдесят градусів бойовий крейсер за допомогою вітрила з носовичка.
– Кажи.
– Ні, спочатку ти мусиш відповісти мені на одне запитання.
– На ще одне запитання? – солодко уточнила Яна.
– Байдуже. До дідька нумерологію. Де ти збираєшся відпочивати цього літа?
Яна опустила очі. Іншої відповіді Євген не потребував.
– Я так і думав. Точніше, я це знав. Знову сидітимеш у цих чотирьох стінах, поклавши на коліна фоліант вагою з тонну, знову схуднеш – хоча вже далі й нікуди, від тебе й так одна тінь лишилася, і нема того, щоби на річку сходити чи до озера, покупатися, пива випити… ну що ти робиш такі очі? Я сказав «пиво», а не «кокаїн»! І так із року в рік. Тобі не набридло?
– Ні. І я ходжу купатися, – захищалася Яна. – Так, ходжу. На затоку.
– Ця затока – стічна канава. І той так званий ставок у центрі – теж. Проста калюжа. Велика брудна калабаня. Там навіть качок немає, їх звідти вижили мікроби та бактерії. Справжня річка – за містом. На моїй ділянці.
– І до чого ти хилиш? – підозріло спитала Яна.
– Я не хилю, а прямим текстом пропоную тобі провести літо на моїй дачі.
– Про це не може бути й мови!
– Це ще чому? – оторопів Геник, явно збентежений такою різкою відмовою.
– На це є сотня причин.
– Назви хоч одну поважну…
– Але якщо їх узагальнити, то якраз і вийде одна поважна. Я не хочу псувати твій відпочинок, брате.
– Не розумію, про що ти?
– Про твою дачу. Твою, розумієш? Я не хочу заважати тобі та плутатися під ногами, коли ти в компанії друзів-юристів чи потенційних клієнтів нагрянеш туди, аби розслабитися від міської метушні.
Євген трохи подався вперед – вони сиділи за крихітним кухонним столиком на малюсінькій кухні – і ледь торкнувся сестриної руки.
– Дуже вдячний за твою тактовність, Яночко, – мовив він, думаючи, що ні Лідії, ні, тим більше, Вікторії, за таких умов і на думку не спало б думати про його комфорт. – І за твою турботу теж. Але не переймайся дуже. Природно, я часто буватиму на «Горі», – так, від першої частини прізвища, називалася Геникова дача. – І природно, не сам. Про друзів – це перебільшення, звісно, у моєму бізнесі добре, якщо бодай приятелі є, але… Люба, і я, і мої знайомі – усі ми люди зайняті. Може, мені якимсь дивом вдасться викроїти цілий тиждень десь на початку серпня для відпочинку, а може, й ні. Єдине, що я залишаю за собою напевне – це кілька вихідних. А тепер подумай, що отримаєш ти. Абсолютно порожній дім із такою купою кімнат, що там можна заблукати. Фруктовий сад за вікнами. Річку, звідки й воду пити не гріх – така вона чиста. Приватний пляж. Ти навіть зможеш вирощувати на моїй ділянці оті свої кошмарні будяки…
– Якщо ти про мої петунії…
– Я класифікую їх, як бур’ян звичайний…
– Тоді начувайся, – Яна зі сміхом відштовхнула братову руку, що вже тягнулася, аби знов погладити її.
Взагалі Євген був скупим на подібні лагідні дотики, але не з нею. Не з сестрою.
– Моя помста буде блискавичною і страшною. Я… не знаю, що з тобою зроблю! – жартувала Яна.
– Ти досягла свого. Я вже наляканий. Яночко, погоджуйся. Скажи мені «так». Я навмисне заради цього приїхав до Квітневого.
– А я гадала… думала, ти ще не всі справи з будівництвом залагодив, і тому…
– Та усі, всі, трясця тим справам! Ти собі не уявляєш, що то за морока будуватися!
– Ах ти ж моє бідняточко! – з очей дівчини так і бризкало лукавство. – Як подумаю про те, чого ти натерпівся – клянуся, серце кров’ю обливається! Спочатку заробив цілу купу грошей, потім купив собі квартиру, а далі ще й дім збудував! Не життя, а суцільне пекло! Як ти й досі ряст топчеш, таке витримуючи?!
– Янко, ти в мене договоришся! Краще збирай речі та й поїхали.
– Як? – розгубилася Яна. – Прямо зараз?
– А що тебе тут тримає? – іронічно поцікавився Геник. – Діти, кури, порося? Прямо зараз збирайся. Бо тобі дай час на роздуми, то ти вічність будеш думати. Сумніватися почнеш, вагатися… як же без цього? У цьому ти вся. Так що кидай до валізи всі свої три ряси і вперед, назустріч сонцю!
Після слів Євгена запала мовчанка. Здавалося, вічність минула, перш ніж тишу порушив ледь чутний Янин голос.
– Добре. Я поїду з тобою. Ти все правильно сказав. Я так давно нікуди не вибиралася, навіть за межі Квітневого… А якщо там у тебе сад та річка… Але, Генику,… неправда твоя. Я не такий сухар, яким ти мене малюєш. Я не ношу ряси, просто не вважаю за потрібне демонструвати сідниці усім перехожим. Я одягаюся так, як зручно мені. Я не маю грошей, однак не маю і боргів. Зате у мене є цілий світ – мій світ, братику. Може, на твій досвідчений погляд моє життя й убоге – але воно моє. І жоден, нехай і гігантський, успіх нікому не дає права зводити мої скромні досягнення до нуля. Не будь, як сестри. Снобізм тобі не личить!
– Я й на думці не мав тебе принижувати, – пробурмотів дещо присоромлений Євген. Порівняння із сестрами зачепило його за живе.
– Тоді нащо провокував?
– Хотів, щоб ти роздратувалася і почала рухатися. Добра́ тобі хотів.
– Та невже?
– Точно тобі кажу, – запевнив брат. Яна скрушно похитала головою.
– Я тобі вірю, але… Благими намірами шлях до пекла вистелено.
– Пекло і здоровий глузд у житті – то не є синоніми. І ще, Яно,… хіба це так погано – прагнути більшого?
– А я й прагну. Просто моє «більше» не вимірюється у грошах і не ґрунтується на планах про вигідний шлюб без краплини почуття. У мене інші пріоритети.
Тепер головою захитав Євген.
– Усе ще віриш у кохання типу «віднині та повік»?
– Не просто вірю – знаю, що воно буває. Щоправда, далеко не в усіх, але – буває. Мої батьки, приміром…
– Заслані.
– Прошу?
– Я стверджую, що вони – інопланетяни, – змовницьки прошепотів Геник. – Їх заслали на Землю навмисне, аби показати те, чого в нас, людей, ніколи не буде.
– Тобто ніжність, вірність, любов та взаємоповагу? Ти недооцінюєш людей, брате.
– Радше переоцінюю, хоча… Я стикаюся з ними щодня. І добре знаю, чого вони варті ці земляни. До речі, теорія про походження твоїх батьків усе пояснює також і про тебе. Ти й сама не від світу цього.
– Тобі видніше, теоретику, – Яна остаточно капітулювала.
Перспектива провести літо так, як це змалював Євген – практично на самоті, у великому домі посеред фруктового саду та поруч із річкою, виглядала не просто чарівною, вона зманювала мов спів міфічних сирен.
Що я втрачаю, подумалось дівчині? Анічогісінько. А отримую безліч вигод плюс одного кузена, що без упину мене виховує. Однак усе добре не буває, а з Геником якось можна змиритися. І з цим висновком Яна рішуче підвелася і пішла складати речі, вдавано урочисто коментуючи свої дії:
– Ну що, рушаймо за моїми рясами, єретик?
2
«Гора» була за десять кілометрів від Квітневого, і тому дорога туди тривала лише чверть години, та Яна мала таке відчуття, ніби потрапила у цілковито інший світ. Утім, чому «ніби»? Це й був інший світ. Кількаповерхові хороми, чи, радше, палаци, що не тулилися один до одного, як це зазвичай траплялося на сільських вулицях: простягни руку зі свого вікна – і торкнешся шибки сусідньої хати. Вони царювали на ділянках заледве не у гектар, вражаючи пишнотою оздоби та вигадливістю архітектури. Чого тут тільки не було: вежі зі зубчастими стінами, подібні до середньовічних замків, тераси й арки, гостроверхі дахи, криті червоною черепицею, з грубезними димарями. І все це тонуло у зелені садів та лісу.
Яна була приголомшена. Але найбільше потрясіння чекало на неї, коли вона побачила власне «Гору».
– Ну-і-ну – тільки й змогла прошепотіти дівчина. Євген заглушив мотор свого джипа, і задоволено кивнув.
– Нічогенько? Що скажеш? Недарма я з тих клятих виконробів душу виймав. Результат того вартий. Вражає?
– Ти казав, що у тебе дача, Генику.
– Ну, а це що?
– Це вілла. Справжнісінька вілла. Я такі раніше тільки у кіно бачила. Скільки грошей ти на це вгатив? Ні, мовчи. Я не хочу знати.
Самовдоволено посміхаючись, Євген вибрався із машини і відкрив двері сестрі.
– Уся ця розкіш – твоя, як мінімум на два місяці. Почувайся, як удома. Зараз я тобі все покажу. Ось ключі, – вклавши Яні у долоню зв’язку вагою десь із півкіло, заходився пояснювати брат. – Можеш ходити, де забажаєш. Це не замок Синьої Бороди. Тут є два водонагрівачі, газовий та електричний. Користуватись можна обома, та перший потужніший. У кухонних шафах та у холодильнику є сякий-такий запас консерв, але я залишу тобі трохи грошей. Купиш усе, що потрібно, тут, за ліском, є сільмаг – відносно недалеко. Усі спальні на другому поверсі…
– Усі?..
– Так, їх вісім, здається… чи дев’ять? Обирай будь-яку. На першому поверсі вітальня, кабінет з бібліотекою, кухня і ванна кімната… чи дві?
– Ти що, хочеш тут влаштувати публічну лазню?
– Ага, до речі, про лазню – у цоколі є сауна. Ну, ходімо, чого ти заклякла? Час вступати у право володіння маєтком.
Яна усвідомлювала, що поводиться, наче аборигенка якогось тропічного острова, яка вперше у житті побачила білу людину та скляне намисто, однак нічого не могла з собою вдіяти. Розширеними від подиву та захоплення очима вбирала у себе навколишню красу.
Сама вілла, незважаючи на свої монументальні розміри та майже реалізовану претензію на палац, водночас виглядала якоюсь невагомою. Її легкі, немов повітряні форми, здавалися створеними нелюдською працею, а помахом чарівної палички. Складені з рожевої цегли стіни наче підсвічувалися зсередини світанковими промінцями, широка відкрита тераса з білими колонами оперізувала весь перший поверх будинку, а кухня, куди Яна зайшла найперше, мала окремий вихід у сад.
Вступ у право володіння не розтягнувся у часі та просторі – вже за п’ять хвилин Геник втік у справах і Яна залишилася сама.
Поблукала садом. Погойдалася трохи у гамаку, натягнутому поміж двох старезних яблунь – ці дерева явно пам’ятали ті часи, коли тут ще не було жодних віл, дач та замків. Потім прийняла душ – на другому поверсі кожна спальня мала свою ванну кімнату. І подалася до бібліотеки. Нею виявилась величезна кімната, аж до стелі заставлена книжковими стелажами, з парою череватих крісел для читання і спеціальними сходами, щоб зручно було знімати книжки з полиць.
– Це спадок дядька Ярослава, – прошепотіла Яна сама до себе.
Покійний Євгенів батько, викладач зарубіжної літератури в педучилищі Квітневого, усе своє життя збирав книжки. Його бібліотека налічувала тисячі томів, і всю її турботливий нащадок перевіз на «Гору» – до великої Яниної втіхи.
– Читати-не перечитати, – вголос зраділа дівчина і дістала з середньої полиці томик Шекспіра. Прекрасне видання, чудові ілюстрації і розкішний переклад… Ось воно, щастя! Ні, таки мав рацію Геник – цей відпочинок безумовно піде їй на користь!
П’ять днів промайнули зовсім непомітно, сповнені позолочених світанкових небес, кришталево прозорого повітря та шелесту яблунь у саду. Зранку Яна йшла на річку, а по обіді виходила на терасу, вмощувалась у кріслі-гойдалці та читала. Запоєм, не відриваючись, аж доки не починало смеркатися. Тоді дівчина поверталася на кухню, вечеряла рибними консервами – вона так і не вибралася до сільмага – і продовжувала читати. А перед самим сном або гуляла садом, або виходила на балкон своєї спальні, щоби подихати сутінками… Якби Яна вірила у рай, вона вирішила б, що це – саме він. Едем.
* * *
А надвечір шостого дня подзвонив Геник…
– Наша банда прибуває післязавтра, – сповістив він. – Я подумав, тобі слід це знати.
– Слушна думка. Склад банди розсекречено?
– Так. Нам відомі імена, явки та паролі. Отже, будуть і прибудуть Віка, Ліда… – тут Яна, як не старалася, та не змогла втриматися від стогону, – ще Лідина подруга Аня, яка, можливо, стане і моєю подругою… а може, й ні, побачимо.
– Ти врешті-решт надумав одружитися?
– Хіба я щось казав про шлюб?.. І ще двоє Вітиних друзів та її кавалер. Віка насіла на мене, щоби взяти їх усіх. Я, щоб не сперечатися з Вікою, сама знаєш – марна справа, погодився.
– Як звуть цього великомученика?
– Не пам’ятаю. Ну і я, твій покірний слуга. Усього семеро.
– Що ж, цілком можна брати банк.
Євген засміявся.
– Наразі ми плануємо законослухняніші розваги. Проведемо на «Горі» днів три або чотири, не більше. Яночко, маю до тебе прохання.
– Говори.
– Ти не приготуєш що-небудь поїсти? Щось легеньке, якісь закуски… Щоб з дороги заморити черв’ячка. А решту продуктів я привезу сам.
– Вам би тільки черв’ячків мордувати, – несхвально мовила Яна, розуміючи, що брат має на гадці саме те, що сказав, однак сестри з’їдять її саму без хліба та солі, якщо випаде поставити на стіл не те, що треба. Дівчата геть звар’ювали на своїх безбілкових, безсольових, безпротеїнових і ще якихось безглуздих дієтах. Їм важко догодити: що Ліді, що Вікторії. Певно, й королева Англії не така вимоглива, як вони. – Я приготую обід, не хвилюйся. О котрій приблизно на вас чекати?
– Не раніше обіду.
– Тоді на обід.
– Яночко, ти золото!
– Тобто? – піддражнила вона, – проби ні́де ставити?
– Зовсім ні! – обурився брат. – Ну чому ти так реагуєш на мої компліменти?
– Бо вони нещирі, як посмішка юриста.
– Завжди щирі – для тебе, – ображено засопів у трубці Геник.
– Що ж, тоді дозволь спитати, чому ти так реагуєш на мої жарти?
– Бо дуже важко втямити, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно.
– Я цілком серйозна, коли кажу, що люблю тебе. Дякую за розкішний відпочинок.
– Будь ласка. І я теж люблю тебе, мій маленький кактус, кактусенятко…
– Не зламай язика, вигадуючи нові слова, брате. Ну що, будемо прощатися? Я ще хочу скласти список покупок на завтра.
– Список? – непідробно злякався Геник. – Ну ось, я так і знав. Усе в тебе розписано. Яно, благаю тебе, не треба влаштовувати тут голлівудський прийом! Це зайве.
– Скажи це сестрам і не забудь переказати мені їхню відповідь.
– Ну добре, – швидко відреагував Євген. – Вирішуй сама, як краще. Усе на твій розсуд. Я за тобою скучив, сестро.
– Я теж. Але тільки за тобою, – Яна дала відбій і замислилася.
Тут було над чим подумати. Три дні або чотири… бачити тут кузин, терпіти їхню агресивну зверхність, ковтати шпильки, що рвуться з кінчика язика, як відповідь на їхнє глузування… невесело. М’яко кажучи про відпочинок можна взагалі забути.
– Але ж потім вони поїдуть, – вкрадливо прошепотів внутрішній голос. – Усі. А ти залишишся відпочивати далі. Урешті-решт ти тут з милості, хіба ні? Ось і відпрацюєш.
– Швидше відбуду кару, – тяжко зітхнула Яна. Що ж, вибору в неї немає. А відсутність вибору, як стверджувала свого часу якась розумна людина, пречудово прояснює розум.
Саме те, що їй зараз треба.
* * *
Наступного ранку, попри гидкий дощ, що дрібною січкою падав з насуплених небес (здається, від перспективи зустріти Віку та Ліду настрій зіпсувався навіть у природи), з ретельно складеним списком та двома поки що порожніми пакетами Яна вирушила до магазину.
Незважаючи на скромні розміри та статус сільмага, асортимент крамнички виявився досить широким, і, мабуть, міг би вдовольнити навіть Віку.
Яна добре скупилася. Набиті продуктами пакунки обривали руки. Нести їх буде важко. Яна відчула це щойно вийшла з магазину. Тому вирішила скоротити шлях. Сюди, до крамниці, вона йшла по шосе, але зараз їй не залишалося нічого іншого, як зрізати кут, пройшовши через невеликий лісок, що відділяв дачі від дороги.
Стояв білий день, і жодних проблем бути просто не могло.
Ось тільки проблеми про це не знали…
Яна майже перейшла лісок, до узлісся їй лишалося з десяток кроків, коли з мокрих кущів за її спиною донісся якийсь шурхіт. Хтось продирався крізь гілля і при цьому суворо гарчав. Яна озирнулася і закричала. Просто на неї вискочили дві велетенські тварюки з гострими мордами, палаючими очима та вишкіреними зубами. Із заслинених пащ звисали довгі рожеві язики.
Це вовки, сяйнуло в заскоченій зненацька свідомості, і, перш ніж дівчина встигла подумати, звідкіля б тут взятися вовкам, вона вже бігла, намагаючись втримати покупки і балансуючи на слизькому від дощу глинистому ґрунті.
Ще один крок, іще… Хижаки не відставали. А до їхнього зосередженого сопіння та гарчання долучився звук іншої природи. Це голос! Людський голос, чоловічий, якщо точніше. Хтось їх кличе… кличе вовків? Отже, це пси!
Не знати, думала потім Яна, що саме збило її з ніг – чи хвиля полегшення, чи те, що вона озирнулася, підковзнулася і втратила рівновагу, та дівчина підвернула ногу і впала, приземлившись у центрі невеличкої, але вкрай глевкої калюжі.
Поруч із Яною з голосним соковитим плюскотом приземлилися всі її покупки. Один пакет порвався, і з нього у болото посипалося дієтичне печиво, другий просто перекинувся. Ковбаса, сир та надлегке масло присусідилися до печива.
Яні захотілось плакати. І вона прислухалася до своїх бажань.
– Цезарю, Деме! – пролунав прямо у неї над головою приємний баритон. – Ану до мене, хутко! Що це за витівки, хлопці? Ви що, згадали, як були цуценятами? Чому я мушу бігати за вами по всьому лісі?! Що на вас найшло?! О, чорт!..
Судячи з усього, власник собак побачив Яну.
Дівчина, сидячи у калабані, рюмсала і водночас намагалася стерти бруд зі своїх щік.
– Вибачте! Вибачте! Мені так шкода… Дозвольте, я допоможу вам підвестися, – галантно запропонував чоловік.
– Не дозволю, – різко відказала Яна, дивлячись на нього з-під лоба. – Заберіть від мене цих клятих псів!
– Вони не кляті! – заступився чоловік за своїх улюбленців. – Просто загралися та й усе… Правду кажучи, це моя вина, що вони так налякали вас. Я недогледів…
– Так! Це ваша вина, – підтвердила Яна і спробувала встати сама. Але з першої спроби встати не вдалося. Боліла нога. Яна почала нервувати і доволі різко продовжила, – забирайтеся звідси і своїх монстрів прихопіть. Я маю не так багато часу.
