Текст книги "Афера на віллі"

Автор книги: Лариса Чагровська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

– Бо коли кохають, не вагаються, ні про що не думають. Кидаються у вир з головою.

Якийсь єхидний голос, злий та верескливий, промовив десь у глибині Яниної душі, що думати треба завжди, а особливо перед тим, як кинутись кудись із головою, бо голова одна, і обміну та поверненню не підлягає. Але Яна миттю придушила цей сумнів. Усе так і є, як каже Діма. Справжнє кохання са́ме таке. Воно не замислюється і не знає сумнівів. Кохання рішуче, воно не потребує чужого схвалення і не зважає на осуд.

– Зажди до завтра, добре? І ввечері прийдеш до мене. Я чекатиму, присягаюся. Усього лише до завтра…

– О’кей, – з помітним незадоволенням, крізь зуби процідив Дмитро. – Та зауваж, завтра остання ніч.

– Тобто? – кажуть, що поцілунки геть відбивають у жінок тяму. – Чому остання?

– Бо післязавтра ми їдемо, а ще за кілька днів я лечу до Рима, на фотосесію. Десь два тижні мене не буде. Ми робимо рекламу костюмів від Армані. І я боюся, Яночко. Так боюся!

– Але чого? Що мене вкраде костюм від Вороніна?

На цей жарт Дмитро лише скупо всміхнувся.

– Ні, я більше остерігаюся куфайок та кирзових чобіт. Боюся, коли ти не станеш моєю, то дуже скоро забудеш мене. Лишишся з кимсь іншим, з цим сільським Ромео, наприклад, і розіб’єш мені серце.

– Не називай його так! У нього є ім’я, і він хороша людина! А ти, Дімо, доброї думки про мене, – гірко проказала Яна.

– Вибач?..

– Думаєш, що геть з очей – то й вільне серце? Що пам’ять у мене, як у мушлі? Що порядності зовсім немає? Ти певен, що за два тижні я тебе вже й не згадаю? Це не так. Я тебе не забуду.

– Так, не забудеш. Я про це подбаю. Я зроблю нашу ніч такою, що вона назавжди залишиться у твоїй пам’яті. У твоєму серці. І тут, – Дмитро легко торкнувся живота дівчини. Яна здригнулася від незвичної інтимності жесту.

– Тобі неприємно?

– Ну що ти! Зовсім не в цьому річ! Я тільки… ти розумієш.

– Ні, на жаль, поясни.

І Яна вирішила, що треба сказати те, що вона ретельно ховала від світу та й від самої себе. Те, про що не знала жодна жива душа, крім Сергія, та й то не напевне. Зрештою, які секрети між закоханими?

– Знаєш, я… просто хотіла попередити… я раніше ніколи…

– Бути цього не може! – вигукнув Діма. – Скільки тобі років?

– Двадцять вісім, а що? Я для тебе застара?

– Ти для мене – диво. Фантастика!.. Очевидне-неймовірне! Майже тридцять – і ще жодного разу не була з чоловіком!

Яні раптом стало незатишно.

– Це конче обговорювати тут і зараз? Я й так чуюся щонайменше динозавром.

– Вельми симпатичним динозавриком, – Дмитро погладив дівчину по щоці. – Дуже-дуже милим. Тут нема чого соромитись, Яно. Особисто для мене це буде велика честь. Тільки пообіцяй, що той кароокий селянин тебе не отримає, навіть якщо повитягає з волосся всю солому.

Яна знітилася – маніакальна впертість, з якою Діма повертався до Ігоря та його сільського походження, зачіпала її за живе. Вона пробувала пояснити сама собі, що Дмитро просто ревнує, що це природньо, що вона теж не відчула б телячої радості, побачивши, як за ним упадає інша… Та усе це не допомагало. Хіба вона давала привід для ревнощів? Просто повелася чемно, привіталася, як належить, а що мала робити? Надутися, мов сич на погоду, і промовчати на Ігорове «здрастуйте»? Ту пригоду з псами він давно спокутував, а якого охоронця їй приніс! Зрештою, що такого особливого в добросусідських стосунках?

– Обіцяю, – промовила Яна нарешті, вклавши у це слово всю свою твердість і впевненість, але це не подіяло.

Дмитро продовжував значуще сопіти.

Яна нахилилася, щоби поцілувати хлопця, і зненацька, немов наяву, побачила Ігоря. Він виглядав так, як сьогодні зранку – просто вбраний, підтягнутий, зосереджений. Він стояв перед нею і печально дивився на Яну своїми великими карими очима. І його сум здавався таким щирим, таким розгубленим, що в Яни защеміло у грудях.

Замість поцілунку її губи лиш ковзнули по підборіддю Дмитра. Той хотів щось сказати, але дівчина не дала йому такої можливості. Витівки власної уяви збентежили її. Яна вислизнула з-під Діминої руки і зі словами «ще побачимося» – ну чому, чому в найважливіші миті з язика злітає не відомо що – побігла до вілли.

Перестрибуючи через дві сходинки, Яна мов ошпарена вскочила до спальні і зачинилася там на два оберти ключа. Від хвилювання дівчину морозило, а все, що відбувалося навколо, неначе плавало у густому, мов незастигле желе, напівпрозорому мареві.

– Я мушу подумати, – пробурмотіла Яна сама до себе. – Усе обдумати, як слід.

Ось тільки як бути з тим, що міркувати трохи запізно? Адже Дмитро вже отримав від неї цілком чітке, ясне і зрозуміле «чесне слово» і, поза будь-яким сумнівом, наполягатиме на його дотриманні.

Яна схопила з крісла теплу плетену шаль – з цієї «бабусиної хустки» постійно кепкували сестри – загорнулася у неї, щоб хоч трохи зігрітися. Підійшла до дзеркала, і почала себе розглядати. Ніколи не була марнославною, а тепер просто тоне у сріблястих глибинах дзеркала, так, ніби бажає побачити там щось, відмінне від себе, звичної…

Очі хворобливо блищать, губи припухли від поцілунків, на голові повний безлад, а в голові – справжнісінький бардак. – Чи правильно вона робить? Чи не варто зупинитися, поки не пізно? Але ж це коштуватиме їй Дмитра! Він образиться і ніколи більше до неї не підійде. Поїде до Італії, і слід за ним захолоне.

При самій думці про це Яні захотілося ридати.

– Не роби трагедії на рівному місці, – вголос звернулася вона до свого відображення. – Через це проходять тисячі жінок. Сотні тисяч. Мільйони. І усі лишаються живими… ну, майже всі. Теж мені, подія!

Самонавіювання не допомогло. Яну почало лихоманити. Довелося спускатися на кухню і готувати ожиновий чай.

Коли Яна з тацею, на якій парував духмяний напій, і на ватяних ногах йшла до себе, на неї несподівано наскочила Вікторія. Чай вихлюпнувся трохи на тацю і трохи на Яну. Віка не постраждала. Неуважно зронила «вибач», що для неї було рівнозначно подвигові, й стурбовано запитала:

– Ти Джемала не бачила?

– Ні.

– А Ліду?

– Я нікого не бачила. Щойно прийшла – може, хвилин десять тому. А ти як? Зустрілася з банкіром?

– Так. Отримала кілька цінних порад. І почула саме те, що хотіла, – Віта загадково всміхнулася. – Треба ще Джемала підготувати…

Яна подивилася на розлитий чай і подумала, чи не заварити свіжий? Слабкість не відступала, та й лихоманка нікуди не ділася. – Мабуть, чаювання доведеться відкласти. І все через Вікторію… Сьогодні, не інакше, як день бігуна. Усі від когось тікають чи поспішають кудись… До чогось готуються… Цікаво до чого?

– То що там із Джемалом?

– Не твоє діло. Ну, я пішла. Як побачиш Діму, попроси, щоб він до мене зайшов. Я хочу його про щось запитати.

– До вечері ми з ним не побачимося, – відрізала Яна, дивуючись, що Віка взагалі з нею розмовляє. – Щось у лісі здохло, напевне, Віка говорить з нею, як з рівнею! Неймовірно! Мабуть, відчуває, що внаслідок зустрічі з власником банку різко поліпшиться її фінансовий стан. Ну, то й супер! Хоч комусь буде добре.

8

Дмитро сам знайшов Вікторію. Він постукав до неї надвечір, коли Віка, вбираючись до столу, крутилася перед трюмо у самих трусиках, прискіпливо оглядаючи фігуру, шукаючи недоліків. Огляд таких не виявив, і Вікторія залишилася задоволеною. Неквапно, без жодної ніяковості, вона вдягла спершу бюстгальтер, а потім – джинси та шифонову блузу. Діма терпляче чекав.

– Ну, як усе пройшло? – запитала Віта, підмальовуючи губи.

– Сяк-так, – неохоче визнав хлопець.

– Овва! – насмішкувато вигукнула Вікторія. – Дон-Жуан втрачає кваліфікацію! Як не соромно! Якщо так піде далі, за рік тобі доведеться одружитися на якійсь мегері та носити, мов корону, її тоненький, гостренький каблучок.

– Ще не все втрачено. Яна вагається.

– А ти чого хотів? Як-не-як, незаймана.

– Ти це знала?

– Тю, та у Янки на лобі все написано. Ну типу «помри-але-не-давай-поцілунку-без любові». А ось ти як про це довідався?

– Вона мені сказала.

– О, – Віта кивнула з повагою. – Твоя правда. У тебе є шанс. А тому давай, пригадай у всіх деталях, про що ви говорили. І, будь ласка, без цензури. Бажано дослівно.

Дмитро слухняно переповів усе, що міг згадати, і був нагороджений побіжною посмішкою, яка, утім, миттю згасла. Уста дівчини звелися у задумливу риску.

– Дарма на Янку тиснеш, – резюмувала Вікторія. – Вона цього ще з дитинства не терпить. Така незалежна – страшне діло, наче ненька-Україна. Ти її спокушати маєш, улещувати. Діафрагми співати…

– Що-що?

– Що чув. Жінку треба добре просити, а не чавити, мов виноград. Різні речі.

– Часу бракує, – сердито огризнувся Діма. – А тут ще й цей пастух… як його там… з вівчарками своїми мені на нерви діє. Я йому не довіряю, Віто. І думаю, ти помиляєшся. З такою жінкою, як твоя сестра, треба грати у відвертість. Я можу співати їй дифірамби на всю діафрагму, але краще буде показана щирість. Я тут увесь, який я є. Щось у такому дусі.

– Ну, якщо ти сам все знаєш, дорогенький, то чого ти тут? Чи закортіло пригадати старі добрі часи?

– Я б не проти, – погляд Дмитра ліниво ковзнув по стрункій дівочій фігурці, – та мушу берегти сили. Шкода. У сексі ти справжня ого-го.

– Я в усьому ого-го. Але як ні, то ні. Йдемо вечеряти?

– Зачекай. Допоможи мені. Поговори з Яною ще раз. Тоді ж це подіяло. Натякни їй, що я від неї божеволію, збреши що-небудь переконливе, щось, аби змусити її послабити оборону. Решту я беру на себе. Ну?

– Повчи жінку борщ варити. Хочеш, я так проведу виховну бесіду, що моя недоторкана кузина нині ж під тебе ляже? І чекати не доведеться, і на мене сили лишаться.

Діма заперечливо похитав головою – ні.

– Деколи очікування насолоди краще, аніж сама насолода. Я потерплю.

– Що ж, це мудро, Дімчику.

Юнак ще раз окинув поглядом Вікторію, з голови до ніг і замислено хмикнув.

– Я передумав, Віко. У мене вистачить сил на вас обох.

– Тоді зачиняй двері, – сміючись, наказала та.

Після довгих роздумів Яна вирішила не вечеряти. Але залишатися у кімнаті їй також не хотілося. А чим ще зайнятися, Яна просто не уявляла. Уперше в житті вона зовсім не хотіла читати.

Хвилини повзли, як черепашки. Яна раз у раз визирала у вікно та прислухалася до шурхоту в коридорі, наївно сподіваючись, що Дмитро, стурбований її відсутністю за столом, зайде до неї… І очікування було винагороджено. Хоча на порозі своєї кімнати Яна побачила зовсім не Діму.

– Знову ти! – нечемно простогнала вона. Вікторія сонячно всміхнулася.

– Я теж рада тебе бачити. Є термінова розмова, сестро.

Яна глянула на кузину з підозрою, – щось зі мною всі розмовляють, – байдужим тоном мовила дівчина, – ще зовсім трошки і помічати почнуть. А твоя увага мене дивує, кузино – це якщо відверто. Знову хочеш мене життя повчити?

– Не завадило б, – Віка, що була, мов удома, і в королівських палацах, звісно, не стала соромитися – без запрошення пройшла вглиб Яниної спальні, пошукала очима, куди б сісти, і вибрала для цього диван. Закинула ногу на ногу і поцікавилася:

– Курити можна?

– Кури, – приречено кивнула Яна. – Я все одно провітрюю перед сном.

Віта клацнула запальничкою, затягнулася тонкою дамською цигаркою.

– Слухай, може, ти ще й зарядку зранку робиш?

– Деколи.

– І не лінь тобі бути такою правильною?

– А тобі не лінь щодня вмиватися? Чи малюватися? Кожному своє.

– Мабуть, – Вікторія пересмикнула точеними плечима. – Знаєш, я ніколи не бачила такої розумної і водночас непрактичної жінки, як ти. Тобі вже двадцять вісім…

– Я в курсі…

– Вибач, що нагадую, але це для твого ж добра. Так от, ти досить пожила на світі, аби навчитися під нього прогинатися.

– Ми зі світом існуємо, як дві паралельні площини.

– Не мороч мені голову, – відмахнулася Віта. – Або мороч. Можеш дурити всіх навколо, та нащо ж дурити себе? Ти щаслива?

Яна замислилася.

– Ось бачиш! – вигукнула кузина з тріумфом. – Той, хто справді щасливий, не задумується так глибоко, коли його про це питають. Просто знає це і все. А ти занурилася у роздуми. Дуже поганий знак.

– Бути щасливою постійно неможливо.

– Маячня! З чого ти це взяла – у якогось революціонера прочитала? Мовляв, життя – це боротьба, а щастя – мить? Я вгадала? Годі тобі читати всяку лабуду! Справжні знання здобувають практикою!

– Ти говориш, як Гете.

– Що за один? – Віта примружилась. – Іноземець? Я його знаю?

– Німець. І – ні, боюся, що ви не знайомі.

– Ну й дідько з ним, із цим фашистом. Хоча він розумний мужик. Не слухаєш мене, то його послухай.

– І в якій царині я мушу поглибити практичні знання?

– Янко, знову видурюєшся?

– Я хотіла спитати, що саме маю робити на практиці?

– Це інша справа, – Вікторія помовчала, струсила попіл на підлогу – точніше, на килим – і видихнула, немов кидаючись у воду. – Переспи з Дмитром.

– Що?!

– Ти чула. Тобі давно вже час зайнятися сексом.

– Віто, я не певна, що ти у курсі справи, та в усьому світі є поганим тоном обговорювати своє інтимне життя хоч би з ким.

– Ой, не треба, – заперечила Вікторія. – Я, на щастя, таки світом поїздила – тим самим, який тобі паралельний. Усі про це говорять. До психологів ходять, до сексологів, ще кудись… Бо ця тема всіх цікавить. Геть усіх!

– Сподіваюся, з тобою Дмитро це не обговорював?

Віта хіхікнула.

– Ні, звичайно. Що за припущення! Я про тебе дбаю. Чому ти мені не віриш?

– Бо ти трохи запізнилася зі своєю опікою. Років десь на двадцять. А що робити з Дімою, вирішу сама.

– Ну давай, вирішуй, – Віка підвелася. – Схаменешся вже на пенсії, в оточенні псів та котів, і нікому буде й склянки води тобі подати. Ти дурна, чи що? Тобі заміж треба! А ти стоїш, уся закута у панцир своєї порядності, і спокійно дивишся, як з-під носа вислизає останній, щоб не сказати, єдиний шанс!

– Заміж мене ніхто не кличе, – тихо зізналася Яна. Вікторія підійшла до сестри ближче, трохи схилила голову, щоб зазирнути їй в обличчя.

– Поки що – так. Та якщо мудро поведешся, тебе покличуть. Не сумнівайся.

– Справді? І хто ж?

– Дмитро. Ти повір мені, я його давно знаю. Він порядний чоловік, не легковажний… Буде зобов’язаний з тобою одружитися!

– Звучить, як давнє похмуре пророцтво, – здригнулася Яна.

Віка знизала плечима, – ну, це життя, а не кіно. Зрозумій і змирися з цим, люба. Цнота як така нічого не варта.

– А я й не стверджую, що це якась відзнака. Просто людина, розбещена у сексуальному плані, вкрай рідко здатна на відданість чи вірність.

Вікторія хрюкнула щось нерозбірливе.

– Що-що? – Не розібравши сказаного, перепитала Яна.

– Кажу, що вірність і відданість давно нікому не потрібні. Кожен сам по собі, кузино. Кожен сам за себе.

Яна зітхнула. – Віто, я розумію, що ліжко, секс – це дуже важливо. Та геть не можу втямити, чому слід починати саме з цього. Я інакше це уявляла.

– Так, аякже. Хто б сумнівався, – сестра була вся втілення сарказму. – Як типово для тебе: уявляти те, чого насправді ніколи не було. Як воно, у мріях? Спершу квіти і коштовності?

– Ні. Спершу – довгі прогулянки і не менш довгі розмови ні про що і про все на світі. Спогади, спільні інтереси, теплі погляди, перші обійми, поцілунки, вечірні зорі, одне на двох морозиво, і…

Вікторія вибухнула, не витримавши й півхвилини.

– Що ти верзеш? Блекоти об’їлася? Де ти зараз таке бачила? Де?! У книжках своїх чи по телевізору?!

– А ти хочеш мене переконати, що нині всі, ледве познайомившись, до ліжка стрибають?!

– Майже всі, – авторитетно запевнила Вікторія, анітрохи не знітившись. – Час такий. Романтика вийшла з моди.

– Тим гірше для людей. А любов? Вона також вийшла з моди, сестричко?

– Я не знаю, – Віта поправила біле хвилясте волосся, надзвичайно, як для неї, скуйовджене. – Не стикалася з нею.

– Ти ніколи нікого не любила? – вжахнулася Яна.

– Ні, ніколи і нікого, крім себе.

– Мені шкода.

– Себе пожалій. Я чудово сплю і добре виглядаю, а на тобі лиця немає.

– І тобі ніколи не хотілося?..

– Закохатися? Ні. У моїй реальності все продається і купується, і знаєш, що? Іншої реальності не існує.

– Я не вірю, – Яна стояла на своєму. – Так не буває. Не може бути. Ти перебільшуєш.

– Ні, на жаль, тому й переймаюся…

– Чому?

– Бо Дмитро – далеко не найгірший варіант. І секс із ним – не найстрашніше, що може трапитися з жінкою. Гляди, як би потім не довелося лікті кусати, якщо проґавиш його.

– Я хотіла б упевнитись, що він мене любить. Він казав мені це, але…

– Не повірила.

– Я хочу вірити. Хочу і боюся.

– Яно, зараз я скажу тобі те, що ти мусиш затямити раз і назавжди. Діма тебе кохає, наскільки взагалі здатен кохати мужчина. Ти вабиш його, притягуєш, цікавиш… Те, що буде далі, і те, чим усе закінчиться, залежить виключно від тебе. Будеш грати черницю – лишишся ні з чим. А даси собі трохи волі, зайдеш далі, ніж звичайно – і хлопець буде твій. З усіма тельбухами. Секс цементує стосунки.

– Коли є що цементувати. Скажи, а ти з Джемалом спиш?

Проти очікування, Віта не образилася.

– Уже ні. А ти ним цікавишся?

– Ким? Хлопцем твоїм?! І у кого з нас хвора фантазія?..

– Ти ж не про це хотіла спитати?

– Це не питання, а твердження. Ваші стосунки, якщо вони взагалі були, секс не врятував.

– Твої порівняння ще гірші, ніж припущення. Щодо Джемала у мене були суто меркантильні інтереси.

– Він що, розорився?

– Ні, та знаєш, як воно буває – завжди знайдеться хтось багатший.

– Ігор мав рацію. Ти б уже на Біла Гейтса замахнулася, чи що…

– Ах, Ігор, – замислено промовила Віка, незважаючи на шпичку сестри. – Я так і думала. Вірніше, я цього боялася. Ти що ж, сохнеш за цим сільським дядьком?

– Ні за ким я не сохну, – почервонівши, заперечила Яна.

– Тим краще для тебе. Бо Ігор твій дорогоцінний тільки язиком плескати вміє. А як лишишся з ним, то приставить тебе до корів, свиней, собак, ти й газети не встигатимеш читати, не те, що книги свої… Думай, сестро. Я тобі добра хочу.

Несподівано для самої себе Яна розчулилась.

– Дякую. І ти… тобто я… ти нічого не кажи Дімі, але… я це зроблю.

– Прошу?

– Я буду з ним. Скоро. Завтра. Я просто хочу дізнатися, як це, коли тебе справді хочуть, саме тебе, і… коли тебе обнімають…

Стиснуті вуста Вікторії пом’якшали, напіввідкрились в посмішці.

– От і добре. Вір мені – ти не пошкодуєш.

9

Віта змушувала себе йти спокійно, хоча всередині усе співало від щастя, і хотілося щоб спів цей вирвався назовні, затанцював у вузькому довгому коридорі другого поверху, відбиваючись від стін, щоб усі знали про її тріумф!

Ось чого вона досягла, звичайна сільська дівчинка, середнячка, безталанна в усьому, окрім вміння подати себе. Ось що може людина, не обтяжена безглуздими нормами так званої моралі!

Усе складалося добре, як ніколи, але прийшов час зробити останній хід. Віка підійшла до Лідиної спальні, прислухалася. Здається, сестра вже на місці, вовтузиться, наводячи лад у своїх численних речах.

Незважаючи на свою ефектну зовнішність та посаду стиліста у провідному салоні краси обласного центру, в чомусь Ліда залишалася такою собі квочечкою, хазяйновитою, досить спокійною, і вміла вдовольнятися тим, що має.

Сама Віта ніколи цього не вміла. І не сказати, щоб сильно за цим шкодувала.

Вона підняла руку і постукала.

– Заходьте, – пролунало у відповідь.

Вікторія не увійшла, а радше впурхнула, мов метелик, і без зайвих передмов – із Лідою вона завжди могла бути і була цілком відвертою – попросила:

– Будь ласка, візьми на себе Джемала.

– Надірвуся, – коротко відказала Ліда, сортуючи за кольором нічні сорочки. – Він для мене заважкий.

– Я серйозно.

Ліда звела очі від білизни, глянула на сестру.

– А що сталося?

– Мною зацікавився власник банку!

– Он як? То що, ви тепер плануєте разом випускати цінні папери?

Віка засміялася.

– Майже. Андрій – так його звуть – від мене у захваті, і я запросила його з нами на прогулянку до соляних печер!

– Авжеж. Поза сумнівом, видобуток солі – дуже прибуткова галузь. Цікавий інвестиційний проект. Тобі анітрохи не шкода Джемала?

– Я не знаю, що таке жаль. А ось ти можеш його втішити… трохи.

Ліда здивовано підняла брови.

– Лише трохи?

– Так. Не можна забувати про запасні аеродроми.

– Дивися, щоб твоєму літаку від сильної турбулентності якось крила не поламало.

– Що таке? Ти мене засуджуєш?

– Ні. Тебе засуджувати, все одно, що соромити хижака за те, що він їсть м’ясо. Однак скажу тобі щиро: я не захоплена цим фарсом. Джемал – серйозний, тонкий чоловік, зовсім не зіпсований багатством, і на таке ставлення він не заслуговує.

– Я не збираюся лити сльози над своєю здобиччю, – зронила Вікторія. – І не чекала почути лекцію про мораль від тебе. Щойно я вже вислухала одну від Янки.

– Ти й до неї ходила? Нащо? Також просила за Джемала?

– Ні. За Діму слівце замовила.

– Ну і як воно?

– Успішно. Лідо, – вклавши у голос усе благання, на яке вона була здатна, мовила Віка, – мені без тебе не обійтися. Може, мені треба буде кудись ненадовго відійти… усамітнитись з банкіром на якусь хвилинку… ти нічого не подумай, усе буде пристойно – та я не хочу, аби Джемал бігав за мною, як побитий пес.

– Дивно.

– Що саме?

– Те, що ти вже знаєш, як його звуть, але все одно називаєш його банкіром.

Віка досить грубо реготнула.

– Так краще звучить. В уяві відразу вимальовуються гарні перспективи. То що? Я можу на тебе розраховувати?

– Можеш, – неохоче підтвердила Ліда.

– І ти нічого не скажеш Джемалові?

– Ні. Тільки висловлю йому співчуття.

– Пізно. Я все вже вирішила. Мені потрібен банкір… тобто Андрій.

– Ну, й, звісно, усі його гроші?!

– Так, без грошей він перетворюється у лисуватого чоловічка середніх років, що потерпає від геморою, простатиту чи ще від чогось такого. А ось мільйони… чоловіків дуже прикрашають!

– То знайшла б собі в Італії мільйонера. Чи ще десь…

– В Італії всі мільйонери – старі, давно одружені католики. Можна стати лише коханкою такого, але для чого це мені?! Кохатися слід з юними самцями. У Штатах геть усі підписують шлюбні контракти, та ще й з такими умовами, що сам шлюб втрачає будь-який сенс! Ні, виходити заміж треба тільки за своїх, рідних мільйонерів. Бачиш, яка я патріотка? Потім слід потерпіти років зо два і вже коли ти набриднеш чоловікові, і він заведе собі коханку, ти також почнеш жити для свого задоволення.

– Оце і є, по-твоєму, щасливий шлюб?

– Це нормальний шлюб. Так все і має бути.

– Що ж, у кожного свої уявлення про норму.

– Так, мабуть. То ми домовилися?

Ліда кивнула – явно через силу. Та на такі нюанси Вікторії завжди було начхати.

– От і добре. Дякую, Лідусю. А тепер я спати піду. І тобі раджу. Ти чула, на котру призначено цей похід? На сьому ранку! Здуріти можна!

– Нема від чого дуріти. Це слушна думка – дійти до печер, поки ще нема спеки. Цей Ігор тямить, що робить. Це мені подобається.

– О, ти також на нього запала? – Віта, що вже прямувала до виходу, загальмувала.

– Також?

– Ну, наш диво-острів Янка-Чунга-Чанга теж ніяк не визначиться, хто з кавалерів більше їй до серця – Ігор чи Дмитро. Сказати по правді, вона із цим селюком склали б прекрасну пару. Він би без упину розповідав про своїх псів, а вона з роззявленим ротом ловила б кожне його слово, немов велике одкровення. Утім, може, у них ще й складеться… потім. Може, він їй усе пробачить…

– Що «все»? Ти про що, Віто?

Але Вікторія лише приклала пальчик до вуст, немов запечатавши їх, і вислизнула за двері. Ліді зарано знати про їхній з Дмитром план… тобто ні, операцію. Так, це секретна операція. Під прикриттям! Блискуче розроблена і втілена в життя. А Лідусик, хоч і «любить» Яну не більше від самої Віти, усе ж інфікована тією дурною хворобою, що називається «порядність», і час від часу трапляються загострення. А це вже зайве. От коли все закінчиться, гріх буде не похвалитися сестрі. Та, звісно, побухтить для порядку, але оцінить усю геніальність Вітиного задуму. Та й Янці, яка не яка, а вийде користь. Так що все тільки на краще.

* * *

Ранок виправдав усі найкращі сподівання. Свіжий, мов щойно зірваний огірочок, своєю ніжною прохолодою він остаточно розбудив навіть таких сонь, як Віка та Аня, що спочатку бурчали і побивалися за недоспаною ніччю.

Досить швидко гурт розбився на пари за інтересами. Ігор взяв із собою Демона. Він ішов з псом попереду. Малого Вінні, незважаючи на його жалібне скиглення, залишили вдома.

За Ігорем та Демом крокували Віта з банкіром Андрієм, спортивної статури середнього зросту дядьком, лисуватий та з пронизливим поглядом блакитних очей. Коли погляд Андрія зупинявся на Вікторії, він втрачав усю свою пронизливість і набував виразу добродушної глупоти.

За свіжоспеченою парою йшов Джемал, дбайливо підтримуючи під лікоть Ліду. Було видно, що він обурений такою поведінкою Віки, проте обурення ніяк не виявляв.

Далі – Геник із Анею, Діма та Яна, і самотній Антон, що отруював повітря димом від цигарок.

До печер було хвилин сорок ходу, та, не встигли вони відійти від «Гори», як Віта почала скиглити, що натерла ноги, бо надягла нові кросівки, при цьому значуще поглядаючи на Андрія. Та першим відреагував Ігор.

– А ви уявіть собі, що йдете подіумом, а на вас – «шпильки», – порадив він. – Зразу попустить, гарантую.

– І часто ви гуляєте на «шпильках»? – огризнулась Вікторія.

– Ні, зате я часто бачу таких, як ви, – загадково відказав Ігор. – Куди частіше, ніж мені б хотілося.

Утім, реакція банкіра, хоч і забарилася, зате була саме такою, на яку чекала Віта.

– Біднесенькі ноженята, – аж зайшовся від співчуття Андрій. – Находилися, змучилися… Такі ніжки слід берегти! Люба, якщо дозволите, я готовий нести вас на руках аж до самісіньких печер.

– Дякую, не треба, – мужньо відмовилася Віка з таким виразом обличчя, ніби була солдатом, що вирішив стояти до останнього патрона. – Я сама. Ох! – цей стогін, повний болю та страждання, розчулив твердочолого банкіра до сліз.

– Ну тоді хоч зіпріться на мене. Я вас підтримаю. Отак, – охопивши дівчину за тоненьку, мов у оси, талію, примовляв він. – Отак, ось так буде добре. – І звертаючись до Ігоря, попросив, – може справді трохи стишимо хід?..

Віта скромно потупилася, та за мить озирнулася на Ліду, підморгнула і розпливлася в широченній усмішці.

Від цього видовища Джемала пересмикнуло, та він і тут змовчав, тільки сильніше стиснув губи.

Яні, що перебувала досить далеко від епіцентру подій, було видно не все, та вона цього й не потребувала, бо добре знала Віту і розуміла: якщо тій чогось закортіло, байдуже, чого саме, вона це отримає за будь-яку ціну. А вже партію свою розіграє, як по нотах. Своєрідний, але талант.

– Яночко, а в тебе ноги не болять? – поцікавився Дмитро.

– Ні, хіба я скаржилася?

– І не поскаржишся, я впевнений – із твоїм характером. Будеш страждати мовчки.

– Ні, візьму мегафон і кричатиму про те, що мені погано на весь ліс. Як на мене, неввічливо перекладати власні проблеми на чужі плечі. Хоча мотиви Віти мені зрозумілі.

– Мені теж, – сказав Діма і взяв Яну за руку.

У цю мить озирнувся Ігор. Реагуючи на прохання Андрія він таки стишив ходу.

Яні чомусь стало неприємно, так, ніби її впіймали на якомусь неймовірно жахливому вчинкові. Вона спробувала заспокоїтися, говорячи собі, що, по-перше, Ігор міг і не помітити цього невинного жеста – теж мені, подумаєш, дві руки сплелися, що тут такого? – а, по-друге, її стосунки з Дмитром нікого не обходять. Вона не зобов’язана звітуватися навіть перед батьками – що вже казати про нього! Хай прибереже своє презирство для тих, хто на це заслуговує! Мораліст знайшовся! Невже сам святий?

Святий він чи грішний, але не тисне на тебе, промайнула зрадницька думка. І, перш ніж Яна встигла відігнати цю думку, та швидко додала – а ще не вимагає від тебе того, до чого ти ще не готова. Адже ти не готова! Ну, давай, зізнайся у цьому бодай самій собі. Для чого себе дурити? Це ж не те, чого ти хотіла, не те, про що ти завжди мріяла… І Діма – теж не той. То навіщо він тобі?

Яна зціпила зуби, всерйоз побоюючись, що закричить, якщо не зробить цього. Капосна моральність прокинулась!.. Дуже вчасно, що й казати! Та й хіба не дивні ці розмови із собою? Ні, як не крути, а Віта має рацію – будь-яке чекання народжується з порожнечі та й складається також із порожнечі. А, крім того…

– По суті, мені немає чого втрачати.

– Що, золотко?

Прекрасно. Вона знову говорить вголос.

– Нічого, Дімо, усе гаразд. Скоро вже печери?

– Не знаю. Давай спитаємо у того Сусаніна. Гей, дядьку, довго ще нам йти?

– Ви, юначе, можете прийти хоч зараз, – у тон запитання відгукнувся Ігор. – Якщо не заткнеться. А решта буде на місці через десять хвилин.

Печери, до яких вів Ігор, були відкриті не так давно, і тому не встигли обрости інфраструктурою. У Віки цей факт викликав істерику – принцесі закортіло мінералки! Коли спуск виявився звичайнісінькою діркою у землі посеред поля, а на полі не знайшлося жодної крамнички, Віта заголосила.

– А чому ти не взяла воду з собою? – спитала Яна, подаючи вередливій кузині пляшечку «Миргородської». Та жадібно ковтнула.

– А навіщо? Я думала тут, як у цивілізованих країнах, усе можна купити на місці!

– А ти ніколи не ходила в походи?

– Куди Янко? Ти ще про «Зарницю» згадай!

Яна лише руками розвела. Та коли їхня гоп-компанія, подолавши вузький лаз, опинилася нарешті під землею, навіть Вікторія перестала скиглити.

Печера, до якої вони ввійшли, нагадувала казкову кімнату в прекрасному палаці – з високими склепіннями та білуватими матовими стінами, з яких подекуди стирчали кристалічні камінці, а замість мармурового фонтану в центрі цього нерукотворного дива било мінеральне джерело. Згори звисали чудернацькі товсті бурульки. Віта напружилась, згадуючи, як вони називаються.

– Стіл… стул…

– Сталактити, – допомогла Яна без задньої думки. – А ті, що ростуть знизу, називаються сталагмітами. Це краплі води з вапном падають зі стелі, а потім застигають.

– А ти ніколи нічого не забуваєш і не плутаєш? – прошипіла Аня, – вічно треба показати, яка ти розумна.

– Авжеж. Шкода, що мозок – не цицьки, силіконом не виправляється, – відрубав Геник, відвернувшись від подруги. Анна розгубилася. Озирнулася довкола, наче вишукувала союзників, але не знайшла, і прохально мовила до Євгена:

– Але ж вона хизується тим, що знає.

– Яна? Хизується? – Геник зітхнув. – Я, мабуть, здурів, коли покликав тебе до себе, Аню. І ти дійсно хочеш бути психологом? Прагнеш розумітися на людях? З такою інтуїцією довго не живуть!

Анна промовчала. Ігор між тим виклав з наплічника велике простирадло та пакет із якимись припасами.

– Пропоную зробити привал перед тим, як ми будемо спускатися далі – а ми ж будемо, чи не так?

Усі радісно загули, підтверджуючи, що так.

– Маємо набратися сил і перевести дух.

– Скажіть, а чи правда, що стіни нижніх печер щось таке випромінюють, що має лікувальний та омолоджувальний ефект? – із зацікавленням спитала Ліда.

– Щира правда, – кивнув Ігор. – Бажаєте випробувати?