Текст книги "Афера на віллі"

Автор книги: Лариса Чагровська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

– Зараз підете. Але зі мною, – чоловік, якого Яні нарешті вдалося розгледіти, як слід, суворо насупив густі чорні брови. – Ви підвернули ногу, я ж бачу. Крім того, ваші покупки… їх треба зібрати.

– Ну так. А потім «викрасить та вибросить», як казала моя бабуся, – від думки про те, що всі продукти знищено, на очі Яни знову навернулися сльози. – Чим я буду годувати ту орду, що приїде завтра?! Своїми вибаченнями чи вашими?

– Більшість продуктів добре запаковані, – слушно зауважив власник собак. – А ті, що зіпсовані безнадійно, я вам відшкодую. Куплю те саме і принесу, куди скажете… Цезарю! Де твої манери? Ти дозволу спитав?!

Цезар, величезний рудувато-сірий собацюра, став над калюжею і, смачно плямкаючи, поїдав дієтичне печиво. Проти волі Яна засміялася.

– Хоч комусь від них користь, від цих висівок… А цей, другий, чого не їсть?

– Демон? – хазяїн оглянувся на чорного, як антрацит, пса. – Треба, щоб він з голоду помирав, може, тоді принизиться до брудного їдла… Гоноровий!

– Як ви?..

– Чому ви так вирішили?

– Не знаю. Просто спало на гадку. Собаки у вас породисті?

– Ну аякже! – чіткий обрис вуст чоловіка пом’якшав від посмішки. – Найкраща у світі порода: українська дворова. Дема я у гицлів викупив, уже дорослим, а Цезаря підібрав цуценям на смітнику. Немає кращих собак, ніж дворняги, скажу я вам. Найрозумніші, найвідданіші, і то не сліпа відданість, зауважте! Якось я Дема покарав за курку, вкрадену в сусідів, а то була не його вина. І я ж пальцем його не діткнув, відчитав добряче й усе. Тиждень від їжі відмовлявся! На колінах довелося прощення просити!

– Жартуєте. Невже аж на колінах?

– Присягаюся! Та й Дем не дасть збрехати. Він дуже тим випадком пишається. Показав характер!

Яні здалося, що в синювато-чорних очах Демона дійсно промайнув самовдоволений, пихатий вогник. А ось у великих карих очах його господаря жодної пихи не споглядалося. Правду кажучи, вони були дуже гарними, ті очі. Дуже теплими. Кольору кави.

Яна завагалася. Може, не варто їй аж так різко відхиляти допомогу цього чоловіка? Зрештою, дощ знову почав накрапати, нога болить, продукти у багнюці, а її саму похитує від переляку…

– Погоджуйтеся, – наполягав власник собак, наче відчувши Янині коливання. – Я завинив, хочу спокутувати провину. Дем може навіть донести отой кошик з ківі. Він обожнює тягати щось у зубах, байдуже що.

– А Цезар?

– Ну… Цезар також має свої чесноти… нібито.

Пес підняв забрьохану морду від печива і ображено гавкнув.

– Я жартую, – миттю зреагував хазяїн і, звертаючись уже до Яни, запитав:

– Вам далеко йти?

– Зовсім поруч. Туди, де ці… новобудови, знаєте?

– А-а-а, – чоловік нахилився над калюжею і почав діставати звідти покупки. Демон заметушився і заходився допомагати.

Не без трепету в серці Яна дивилася на те, як гострі ікла стискаються на запакованій в поліетилен ковбасі, але – минулося. Дем і на мить не затримав у пащі ковбасу. Він підійшов до вцілілого пакета, який виставив на землю його хазяїни, і акуратно опустив туди свою здобич. Яна була обеззброєна.

– Беру назад усі слова, що я наговорила про цих псів. І дякуватиму, якщо ви проведете мене додому.

– Це честь для мене. Дякую, – чоловік випростався і якось ніжно глянув на Яну. – Мене звуть Ігор.

– А по-батькові? – брякнула дівчина і страшенно знітилася. Та що з нею сьогодні таке?! Невже приїзд кузин так вивів її з рівноваги? То їй вовки ввижаються, то хороші манери відлітають у вирій! Зараз цей добродій відкаже: «я ще замолодий, аби зватися по-батькові» – бо так воно і є, йому на вигляд років тридцять п’ять-сорок, не більше – і що їй тоді робити?

– Ігор Васильович, – спокійно відповів той. – Але після того, що ми пережили разом, після всіх цих випробувань, ви…

– Яна.

– Яночко, можете звертатися до мене запанібрата. Ну, якось так: «Ігорю, друзяко, грім тебе побий!». Обіцяю, що не ображуся.

Красиві очі чоловіка сміялися. Не посміхнутися у відповідь було просто неможливо.

3

До «Гори» вони дісталися за півгодини – досить непогано, враховуючи, що більшу частину шляху Яна подолала, спираючись на Ігореву руку.

Демон акуратно ступав слід у слід за своїм господарем, несучи у зубах кошик з ківі. Цезар біг трохи осторонь і вигляд мав збентежений, немов відчував свою провину.

– Так, він відчуває, – підтвердив Ігор, коли Яна вголос висловила це припущення. – Це ж його, шибайголови, робота, отой забіг, що вас сполохав… Цезар завжди заводіяка у таких речах, а Дем, хоч і старший від друга, та й на вигляд лютіший – а насправді теля телям…

– Ви їх дуже любите?

– Хлопців своїх? Дуже. Вони мені як діти. Доки своїх немає…

Яна трохи соромилася, та все ж не втрималася і крадькома кинула погляд на правицю Ігоря. Шлюбної обручки не було.

Хоча яке їй до того діло? Він її не сватає.

Першим Геникову дачу побачив Цезар – він обігнав решту компанії на повороті і тепер заливисто гавкав, ніби не міг повірити, що бачить таке диво на власні собачі очі. Демон поводився стриманіше – він лише загарчав, немов хотів сказати: «Оце так буда!». Ігор же просто присвиснув.

– Ви тут працюєте, Яночко?

– Я тут живу.

– Тоді перефразую питання: ким ви працюєте, живучи у такому палаці?

– А ви вгадайте! – усміхнулась Яна.

– Спробую. Я сказав би, що ви домогосподарка, щаслива дружина багатого мужа, але не можу. З двох причин. По-перше, ви не носите обручки. А по-друге, ви просто не така.

– Яка ще «не така»? – Яна зупинилась, аби перевести дух. Вони вже дійшли до кованої металевої хвіртки, та Ігор усе ще підтримував дівчину.

– Не з тих, хто виходить заміж з розрахунку.

– А як ви знаєте?

– Я добре розбираюся в людях, хоча й не люблю їх.

– Людей? – перепитала Яна розгублено. – Але як… Зовсім?

Ігор замислився – видно було, що всерйоз.

– Ні, не зовсім, – нарешті відказав він. – Деякі приємні винятки не дозволяють мені повністю розчаруватися у роді людському. Але ми зараз не про це… Я намагаюся вгадати, хто ви, принцесо… Я розгублений. Тисячі думок тісняться у моїй голові. Допоможіть мені, Яночко. Згляньтеся на мої страждання!

– А ви збиточник!.. Гаразд, ось вам моя страшна таємниця. Я – завідувачка шкільної бібліотеки.

– Що ж, тепер я переконався, – після паузи пробурмотів Ігор, – що фінансування нашої освіти зросло до небачених висот. І хто збиткується, Яно?

– А я й не стверджувала, що це моя дача. Я лиш сказала, що живу тут, і це чистісінька правда. Ця вілла належить моєму двоюрідному братові.

– Он як? А хто у нас двоюрідний брат?

– Юрист. Фірма «Консул», може, чули?

– Ні. Я не так давно у цих місцях. Але не маю жодних сумнівів у незліченних чеснотах вашого брата. Як його звуть?

– Євген Горенко.

Ігор галантно схилив голову.

– Тішуся заочному знайомству.

– Його цілком можна зробити очним. Геник приїздить сьогодні з моїми кузинами та їхніми друзями. Те печиво, що ним ласував Цезар, призначалося для кузини Вікторії. І знаєте що? – Яна хіхікнула. – Я дуже рада, що воно дісталося такому симпатичному псові, а не їй.

Проте Ігор Яниних веселощів чомусь не поділяв.

– Тобто, якщо я правильно все зрозумів, ваш любий кузен вирішив зекономити на кухарці і запряг вас до роботи?

– Ну чому ж відразу запряг?.. – образилася дівчина. – Невже я схожа на кобилу?..

– Анітрохи не схожі, та я лише…

– А за гостину треба платити, ви так не вважаєте?

– Ні, не вважаю, – різко відмовив Ігор, миттю розгубивши всю свою незворушність.

Яна аж здригнулася від криги в його голосі, але гість здавалося цього не помітив і вів далі:

– Брати плату за гостинність в будь-якій формі – це все одно, що допомогти пораненому, а потім виставити йому рахунок за бинти. Це негідно, якщо вас цікавить моя думка! Гість у домі – Бог у домі, так на Сході кажуть. Ви ж не будете просити Бога мити посуд чи накривати на стіл?

– Ігорю, все не так трагічно, як ви собі уявляєте, – заспокійливо сказала Яна. – Просто Геник потребує моєї допомоги, бо інакше сестри своїм скигленням дістануть його аж до печінок. А він хороша людина, він на це не заслуговує. І на ваш осуд, до речі, теж. Євген дбає про всю сім’ю вже десять років, після смерті батька… А якщо ви погодитеся випити зі мною кави, на знак вдячності за те, що довели мене додому, я вам ще щось захопливе розповім про кузена.

– Я певен, що ваш брат – вельми цікава особистість. Однак запрошення приймаю з тим, щоби побільше дізнатися про вас.

Яна зрозуміла, що до неї заграють – вкрай обережно і вельми красиво… Це був флірт чистої води, той, що ні до чого не зобов’язує. І той, в мистецтві володіння яким вона виявилася повним профаном, попри усю свою начитаність.

– А я нецікава, на відміну від Геника. У нього юридична практика, різні захопливі випадки, клієнти, знову ж таки, з тих, кого називають «сильні світу цього»…

– І в чому ж їхня сила? – це Ігор питав уже на кухні. Він заледве не силою всадовив Яну на стілець, знайшов у шафі арабіку в зернах, сам її змолов, і, за відсутності джезви, поставив каву варитися в крихітній каструльці. Яна лише головою хитала, споглядаючи на цю бурхливу діяльність.

– Це ж треба – сам майстер готує мені каву.

– Не вам, а нам, – Ігор не дав збити себе з пантелику. – І, крім того, я тут не гість.

– А хто ж тоді? Окупант?..

– Навіщо ж крайнощі? Вам каву з молоком?

– Так, і цукру дві ложечки. Ні, краще три… Обожнюю солодке. Ви не відповіли мені – хто ви тут, Ігорю?

– Я – рятувальник. І рятівник! – гордо випнув він груди, і, прибравши картинну позу, підняв зігнуту в лікті правицю, буцімто для того, аби продемонструвати м’язи. – До слова, ви також не відповіли на моє запитання.

– Це ще на яке?

– Про силу сильних світу цього… У чому вона полягає?

– Не знаю. Я ніколи її не мала.

– Помиляєтесь, – Ігор поставив на стіл два горнятка з кавою, і від її запаморочливого запаху в Яни голова обертом пішла. – Просто ви нею не користуєтеся, а це різні речі. Вам, мабуть, спокійніше вважати, що ви її не маєте. Так простіше. Але повірте, ви досить сильна жінка.

– А моя сила у чому полягає?

Ігор присів на ослінчик так обережно, ніби той був кришталевим. Перемішав свою каву – ложечка тихенько дзенькнула об тонку порцеляну. Геник укупі зі своїм марнославством навіть кухню затарив дорогим англійським посудом.

– Ви давно дивилися на себе у дзеркало?

– О, – Яна зітхнула з полегшенням. Отже, мова йтиме не про її залізний характер – і на тому спасибі. – Тільки не кажіть мені, що я гарна і що краса врятує світ. У світі так багато краси, та він ще й досі не врятований. А я… жодним чином не красуня. На жаль. Я добре знаю собі ціну.

– А я в цьому геть не певний, – заперечив Ігор. – Почнемо з ваших очей.

– А що з ними не так? – злякалася Яна.

– Усе гаразд. І навіть більше… Ви хоч уявляєте собі, як рідко можна зустріти людину з очима кольору бірюзи?

– Звичайнісінькі блакитні, – знітилася Яна.

– Звичайнісінька іранська бірюза, єдина, яку оправляють золотом. Хіба що ви носите лінзи…

– Ношу, але звичайні, прозорі… Що ще?

– Ще? Ваше волосся…

– Воно також дорогоцінного кольору? – відверто іронізувала Яна.

– Так. І дарма ви так іронізуєте. У ваших кіс відтінок червоного дерева і вони нефарбовані. На цьому я теж розуміюся.

– Он як? Ви директор косметичної фірми, що виробляє фарби для волосся?

– Я – чоловік, – заявив Ігор так, ніби це все пояснювало. – Тепер ваші губки…

Яна картинно застогнала.

– Дайте знати, коли дійдете до моїх кісточок. Сподіваюся, це буде не сьогодні. Зазвичай я ніколи не дозволяю кавалеру обговорювати мій кістяк на першому побаченні.

Вони перезирнулися і розсміялися. Розмова перейшла на загальніші теми: погода, природа, улюблені письменники, композитори, поети…

Ігор виявився на диво освіченим. А книжок прочитав ледь не більше, ніж Яна. Це було видно з того, про що вони говорили та з його манери висловлюватися…

Час летів. Ігор тричі варив каву. Цезар і Дем терпляче чекали на свого господаря у передпокої, зовсім «невеликому», розміром із Янину спальню в Квітневому. Несподівано перервавши дуже плідну розмову про органи зору в бджіл – наслідок дискусії про те, як легко визначити неякісний мед – Ігор запитав, чому Яна не боїться запрошувати до себе практично незнайому людину. Він навіть насупився, щоб показати, наскільки він незнайомий, і суворо погрозив дівчині пальцем.

Бажаючи відбутися жартом, Яна прошепотіла щось про свою слабкість до таємничих незнайомців і про палку любов до Містера Ікс зі славнозвісної «Принцеси цирку».

Проте Ігор наполягав на серйозній відповіді.

Яна розгубилася:

– Чесно кажучи, я про це просто не подумала, – зізналася вона.

Ігор осудливо стиснув губи. Довелося боронитися.

– Та й навряд чи ви мені чимось загрожуєте. Ви ж мені допомогли!

Ігор знизав плечима.

– Це ще нічого не значить. Даруйте на слові, та ви проти мене, як горобець проти крука, Яночко. Замисли я зле, ви не мали б як боронитися…

Яна наїжачилася – вона знала про совою зайву довірливість і не зносила, коли їй на це вказували.

– Але ж ви не замислили зле! Ви добрий, порядний чоловік! Це видно відразу, щоб ви там не говорили! Крім того, мені здається, що той, хто так сильно любить собак, просто не може бути поганим! Тільки наклепи на себе зводите…

– На себе? Та ні. Зі мною вам справді нічого не загрожує. Та ця ваша наївність, Яночко… воістину чарівна… Це ваша сила і слабкість водночас. Вона обеззброює, та одного дня, як і кожна зброя, може обернутися проти вас.

– А для чого ви все це мені говорите?

– Бо хвилююся за вас, якщо це мені дозволено.

– Та хіба на це питають дозволу? – тихо мовила Яна і хвилини дві дуже уважно вивчала пухнасті помпончики на своїх домашніх капцях. Потім звела погляд на гостя.

– Дещо пригадалося з нашої бесіди поза домом. Чи ви справді вважаєте, що багатих не можна любити? Що жінка, яка взяла шлюб з багатим чоловіком, неодмінно зробила це з корисливості?

– Ви загнали мене у кут. Ні, напевно, що ні, і я мушу попросити у вас вибачення – мені, як чоловікові, не варто робити таких узагальнень… Будь-які узагальнення – несмак. Але… свого часу я був багатим…

– І мали дружину, яка пішла від вас, щойно ви збідніли?

– Ні. У мене була наречена, яку дуже лякали слова «і в багатстві, і в бідності»…

– Ну й що! – перепитала Яна. – Самі кажете, узагальнення – це гріх. Але якщо жінка свого щастя перед носом не бачить, бо гроші їй світ закривають, то туди їй і дорога.

– Куди?

– Туди, де вона нині є. Але всі люди різні. Я ось теж можу сказати, що… – Яна замовкла, дивуючись, чого це її потягнуло аж на таку відвертість. Дівчина нікому, крім Геника, не розповідала про свої невдалі заручини.

Вона також була нареченою. Цілий місяць. Аж доки не впіймала свого хлопця на гарячому – так би мовити, в процесі…

Яна не влаштовувала хитромудрі засідки і не слідкувала за коханим – вона ніколи б до такого не принизилася. Ні, усе вийшло випадково, і від того боліло ще більше. І від самої зради, і від власної безпорадності. І від осоружних думок, що так і мало статися.

Хто вона? Сіренька мишка, бібліотекарка без копійки за душею… Таких не люблять – їх терплять, щоби було кому варити чоловікові борщ та прати шкарпетки.

Але Яна не збиралася терпіти таке ставлення до себе. Не збиралась прощати і зради. Навіть у мишок є гострі зубки.

– Що ви сказали?

– Га? – Опам’ятавшись від спогадів, які ще й досі завдавали болю, трохи збентежено перепитала Яна, – ви щось запитували? Я думку згубила. Вибачте…

– Ви мене зовсім не слухаєте, – сумно мовив Ігор. – Наразі я не узагальнюю. Принаймні, намагаюся не робити цього. То я просто хотів справити на вас якнайкраще враження своєю батьківською турботою.

– Вам це уже вдалося, – запевнила Яна. – І на щастя, ви мені не батько.

Ігор кивнув, – точно в яблучко. Що ж, на цій урочистій ноті, певно, й будемо прощатися. Вам треба відпочити перед завтрашньою навалою, та й у мене багато справ… Я дуже радий був з вами познайомитися, попри обставини, за яких це сталося. Упевнений, хлопцям ви також сподобалися. Особливо Демові.

– Чому так?

– Я це відчуваю.

– Що ж, – несподівано для самої себе Яна сказала те, на що зазвичай ніколи б не наважилася, – щаслива буду бачити вас та хлопців на «Горі» в будь-який час. Заходьте, Ігорю. Часом мені буває дуже самотньо. Щоправда, тут багато книг… я читаю увесь час…

– Це помітно.

– Книги вміють говорити, однак не вміють слухати. А мені цього бракує… Я чекатиму вас у гості.

– Я прийду, – коротко мовив Ігор, і це прозвучало, як тверда обіцянка. – А знаєте, що, Яночко? Вам потрібен собака для охорони.

– Так, та де ж його взяти? Зооринок аж в обласному центрі, та й продають там лише породистих псів… Хіба по сусідах попитати?

– Поки що зачекайте. Можливо, я щось придумаю, – Ігор взяв Янину руку, підніс до вуст і поцілував.

– Дякую, – дуже тихо, майже пошепки, сказав він, і це «дякую» було сповнене ніжністю і теплом.

– Прошу. І ще одне… ваша кава просто надзвичайна.

Ігор усміхнувся, – це звичайна кава для надзвичайної жінки.

4

Наступного дня, десь біля другої години, до «Гори» підкотилися три іномарки. З темно-сірого Євгенового джипа вивантажилися він сам та двоє Вітиних друзів. З «Вольво» кольору гнилої вишні манірно висідали кузина Ліда та її подружка Аня – та сама, на яку накинув оком Геник. І, нарешті, з супермодного «Фольксваґена-жука» яскравого червоного кольору вийшла Вікторія зі своїм кавалером.

Стегна Віки обтягували срібно-сірі, художньо подерті у найнесподіваніших місцях, джинси, у пупці виблискував синій камінець, а на крихітній жовтій маєчці, що закінчувалася відразу за грудьми, красувався напис «Kiss my ass» [1]1
  Поцілуйте мене в зад (англ.)


[Закрыть]. Вочевидь, до цього дійства запрошувалися всі охочі.

Яна замислилася про те, що було б, якби цей заклик з’явився там, де йому місце. Але виглядало на те, що нічого.

Проходячи у дім, Євген був єдиним, хто зупинився, аби привітатися з сестрою. Решта гостей пропливли повз Яну, що стояла на порозі, так, ніби вона була прозорою.

Сестричка Віка, щоправда, кинула у Янин бік «одоробало» – небачений вияв царської уваги.

Хлопець Вікторії, вкрай схожий на змученого дітьми коника – натягнутий, мов струна, з величезними сумними очима на видовженому обличчі – болісно смикнувся, почувши беззаперечне свідоцтво доброго виховання коханої, але промовчав.

Друзі Віти, схоже, вирішили, що Яна – то обслуга, і не стали утруднювати себе привітаннями.

Що ж, воно й на краще, подумала дівчина. Менше клопоту.

Уся компанія виглядала чи то сонною, чи з похмілля – уся, крім Геника. Ліда навіть не спромоглася нафарбуватися, що було для неї заледве не кримінальним злочином. Зате вона щедро надушилася, і від її парфумів у Яни залоскотало у носі. Дівчина голосно чхнула – так, що Аня, яка йшла останньою, здригнулася від несподіванки і закричала:

– Ну ти, убога, хоч би вбік відійшла!

– Анно, стули писок, – негайно зреагував Євген. – Якби ви з Лідою не купалися в тих своїх ароматах, то й люди б не чхали!

– Не розумію, чому ти її захищаєш, цю свою… економку? – губенята в Ані ображено затремтіли. У блакитних, уміло підфарбованих очах закипіли сльози. Та на Геника це не подіяло – як справжній юрист, він залишився відстороненим і спокійним.

– Яна – не економка. Вона моя сестра. Усі невтаємничені – знайомтеся!

Німій сцені, що запала після зізнання Євгена, позаздрив би будь-який постановник «Ревізора». Тиша висіла у повітрі з добру хвилину. Усі без винятку, включно з кузинами, витріщалися на Яну так, ніби вона була, щонайменше, гуманоїдом. Першим отямився друг Віти, патлате пихате непорозуміння у шортах кольору хакі, з яких стирчали тоненькі, мов у чаплі, волохаті ноженята, та чорній футболці з білим вишкіром «Веселого Роджера» на куріпчиних грудях.

– Ні фіга собі! Оце нещастя – твоя кузина?!

– Антоне, мені дуже кортить набити комусь морду, – відгукнувся Геник, помалу втрачаючи свою незворушність. – І якщо бити Анну я не можу, бо вона – жінка, то ти, незважаючи на твоє сумнівне шмаття, точно не баба. І навіть не гей. Можеш дістати за неповагу до мене і до Яни.

– А що я такого зробила? – обурилася Аня, махаючи віями, які – нахились вона трохи нижче – цілком могли б правити за доброго віника.

– Вибачте, – пробурмотів Антон, зрозумівши, що не на жарт розізлив Євгена. – Я не хотів нічого поганого.

Після цих доволі сумнівних вибачень уся гоп-компанія рушила у вітальну, де вже був накритий стіл, з ентузіазмом п’яних слонів, що ціле літо чекали водопою. Та й шуму від гостей було не менше. Вони галасували, перекрикували один одного, хапали пиво так, неначе точно знали, що саме ця пляшка стане останньою в їхньому житті, змітали з таць нарізані Яною бутерброди, навіть не помивши руки з дороги…

Дивлячись на все це, дівчина лише головою хитала.

– Тільки подумати, а я ще була палко́ю противницею теорії Дарвіна. Хоча, може, той екземпляр, що став нашим пращуром, добропорядні мавпи вигнали зі зграї за негідну поведінку.

– Невже все так погано? – пролунав за спиною в Яни чийсь голос. Вона озирнулася. Ага, це другий приятель Геника, приємний блондин. Як же його звуть?

– Дмитро, до ваших послуг, – хлопець, здається, прочитав її думки.

– Прекрасно. Якщо ви до моїх послуг, допоможіть впоратися з посудом. Бо доки мої сестри удають, що я – скляна, на їхню допомогу дарма й сподіватися.

– А ви їх любите? – Дмитро з вправністю еквілібриста підхопив стос брудних, складених одна на одну тарілок і поніс на кухню. Трохи менший стос несла Яна.

– Кого? – видихнула вона, звільнившись від тарілок. Увімкнула воду, щоб набралася повна мийка, бо посудомийну машину ще не підключили, хлюпнула туди якоїсь пінистої рідини для миття посуду і натягнула довгі, ледь не до ліктя, ґумові рукавички. Хоч тут могла порозкошувати, бережучи шкіру на руках. – Кузин своїх?

– Так.

– Ні, не люблю.

– Чому?! – щиро здивувався Дмитро. Яна глянула на нього з-під лоба. Таке питає, і не видно, щоб жартома… Золота молодь… Королі життя… Як йому пояснити, що таке гідність та самоповага?

– Ну, головно, тому, що вони чарівні, чуйні, виховані дівчата, альтруїстки з великим серцем, яке болить чужим болем, як своїм. Підходить така відповідь? Чи краще пояснити, мов для школяриків, що я не зношу, коли мене називають одоробалом?

– Ви так говорите, – захопився юнак, витираючи вже вимитий Яною посуд.

– Як?

– Як по-писаному.

– Ну то що ж ви хочете… noblesse oblige [2]2
  Становище зобов’язує (фран.)


[Закрыть].

– Що, пробачте?

– Нічого. Забудьте. Я – бібліотекар.

– А, ну тоді це все пояснює, – промовив Дмитро таким тоном, ніби хотів сказати: «ще зовсім молода – а вже каліка». – Багато читаєте?

– Так. Здебільшого – книги з етикету.

Тонкого натяку юнак не зрозумів.

– Дивно це все-таки…

– Що саме?

– Що у такого брата, як Євген і такої сестри, як Віта, така сестра.

– Я вже люблю вас ледь не більше, аніж кузин, – сухо проголосила Яна. – Бажаєте ще якось мене принизити чи на цьому закінчимо обмін люб’язностями?..

– Я вас скривдив? – розгубився Дмитро.

– Ну що ви! Я від утіхи на сьомому небі! Так приємно, коли на тебе дивляться, мов на ярмаркового виродка! Це так надихає! Підтримує самооцінку, знаєте. У вас ще щось?

– Даруйте, – Дмитро покаянно схилив голову. Пшеничний чуб упав йому на лоба. – Я вічно ляпну щось не те. Ви не дивуйтеся, зі мною це весь час трапляється. Але я не хотів вас образити. І ніякий ви не виродок, не кажіть так про себе. Що мені зробити, щоб ви посміхнулися?

Яна домила останню тарілку, помилувалася на свою роботу і лише потім уважно глянула на Дмитра.

Що ж… непогано. Вельми симпатичний хлопець. Очі сірі, обличчя відкрите, одягнений зі смаком. Високий, але не занадто, підтягнутий, та не настільки, аби здаватися худим, як той-таки Антон. Словом, надто гарний, аби бути правдою.

– Спробуйте дати мені спокій.

Дмитро недбало пересмикнув плечем – під його футболкою без усяких провокаційних написів заходили добре накачані м’язи. Явно зі спортзалу не вилазить, – подумки фиркнула Яна і тут-таки сама себе зупинила, – якщо й так, законом це не заборонено. А тебе, красуне, це взагалі не обходить. Що ти там казала Геникові? Не будь, як сестри? Так отож.

– Ви певні, що хочете від мене саме цього? – Дмитро вже не просто промовляв до Яни чи шепотів – він туркотів, як закоханий голуб.

– Авжеж. І це єдине, на що ви нездатні?

– Заради вас я здатен на все. Ще побачимося, – хлопець вийшов, поляскуючи себе по кишенях джинсів – явно шукав цигарки. Знайомий жест, Євген завжди так робить… Яна ще якусь мить дивилася услід Дмитрові, а потім зітхнула і почала готувати чергову зміну страв.

Легкі закуски, так, Генику? Вовки-вегетаріанці. – Згадка про вовків воскресила у пам’яті вчорашню її пригоду, і Яна зненацька пошкодувала, що Ігор не тут, не з нею. Звісно, за неї заступається брат, як завжди, але це – інше. Це було б… якби було… так романтично!

Яна насупилася, зла сама на себе. Ось він, згубний вплив свіжого повітря, необмеженого доступу до книжок та очей кольору кави мокко. Такі дурниці вигадуються – і на голову не натягнеш. Ліпше ще раз пильно глянути на себе у дзеркало, забути все, що Ігор, як вихована людина, молов про її красу, і повернутися до тями.

До тями Яну повернуло репетування Вікторії. Кузина на всю силу легень вимагала дієтичного печива і надлегкого маргарину на бутерброди з житнього хліба. Яна зловтішно хмикнула і почала ретельно мастити скибочки батона чистісіньким вершковим маслом.

5

Дмитро вийшов на терасу, де вже затягувався ароматним димом Антон, і торкнув друга за плече.

– Цигарки не даси? Я свої десь подів, знайти не можу…

– Без проблем. «Кемел» будеш? – Антон, що вже змінив мілітарні шорти на грайливіші у білі ромашки, сперся ліктями на мармурову балюстраду і замислено споглядав зелено-синю далину, доки друг підкурював. – Як тобі тут?

– Вражає. Таким, як Євген, щастить, як завжди.

– Добре щастя! Просто Горенко хапає все, що добре лежить і не зле виглядає, от і весь його талант.

– Чого ж ти не хапаєш?

– Я? – Антон надувся, мов рахітичний індик. – Я вищий від усього цього. Я не такий хапуга, як Горенко.

– Вищий, авжеж. До слова, про те, що не зле виглядає – як тобі ця Яна?

– Ніяк, – відмахнувся Антон, що надавав перевагу пишнотілим жінкам, і з цієї причини потай зітхав за Лідою. – Худе, мале, окасте. Тільки й краси, що волосся.

– Не скажи. Ти очі її бачив? А бюст?

– А він у неї є?

– Другий номер, як мінімум, – тоном знавця проказав Дмитро. – То вона його від людей ховає. Цікава дівчинка. Язик, як жало, сама, як вогонь, і така чиста… така божественно-наївна… я аж розбурхався увесь!

– Твої проблеми. Ти пролетів тут. У тебе з нею нічого не вийде.

– Гальмуй! – Дмитро штовхнув приятеля під ребра. – Ти говориш про дівчину, яку я збираюся зробити своєю… – і, витримавши солідну театральну паузу, додав, – коханкою!

Хлопці смачно заржали. Потім Антон поцікавився.

– А вона про це знає?

– Ти що?.. Ясно, що ні. Дізнається, коли опиниться піді мною в ліжку. Нащо її завчасно лякати? Я хочу трохи розважитися – перспектива, що зробить цілком стерпними ці чотири дні.

– Нічого не вийде, – повторив Антон. – Надто ця Яна, чи як її там, для тебе серйозна. А, крім того, що скаже Євген?

– Я не Горенка хочу звабити. Яна, між іншим, давно повнолітня, а пан Горенко сам не від того, щоб завалити цю Аню. Він буде зайнятий.

– Пролетиш, – пророкував Антон, запалюючи другу цигарку.

– Ні. Я ніколи не пролітав.

– Усе колись буває вперше, друже.

Дмитро напружився, його красиве лице застигло від гніву.

– Закладемося?

– На що?

– Пропонуй. Мені все одно.

– Тоді на гроші.

– Згода, – кивнув Дмитро. – Отже, якщо мені вдасться за чотири… та ні, що його тягнути… за три дні переспати з Яною, ти винен мені штуку баксів.

– О’кей. А якщо не вдасться, то ти мені винен півтори.

– Домовилися. Нам потрібен свідок?

– Потрібен чи ні, а він у вас є, – пролунав від дверей оманливо ніжний жіночий голос. Упіймані на гарячому хлопці перезирнулися, а потім одночасно повернулися на голос. На порозі стояла Вікторія.

– Я все чула, – рішуче сказала вона.

Дмитро зробив крок до неї.

– Послухай, якщо ти проти… ти не могла б… я просив би тебе нічого не говорити Яні.

– Ти за кого мене маєш? – обурилася Віка. – Ясна річ, я нічого їй не розповім. А крім того, я вважаю, що це найбільш своєчасне парі з усіх, які знала історія. Досить їй уже бути старою дівою. Може, хоч добрий дрючок зробить з неї людину.

– Тобто, – обережно мовив Дмитро, – ми можемо розраховувати на твоє мовчання?

– І на мою повну підтримку, Дімо, – Вікторія зробила пірует, щоб продемонструвати куценьку рожеву спідницю, з-під якої виглядали куценькі рожеві трусики. – Якщо хочеш, я замовлю за тебе слівце перед Яною. Попрацюю, так би мовити, твоїм адвокатом. Не все ж одному Геникові юридичні таланти виявляти.

– Таке враження, ніби ти для Яни – авторитет, – огризнувся Антон, який геть не зрадів, що у Дмитра з’явився сильний спільник.

– Ні хрена ти не тямиш у жіночій психології, Тошо, – грубо відповіла Віка. – Яна може сто разів мене ненавидіти і тисячу – зневажати, та коли я натякну, що нею цікавиться вродливий кавалер, вона повірить. Сто пудів. Бо про це мріє кожна жінка.

Антон скривився, але промовчав. Натомість повернувся до Дмитра, якусь мить роздивлявся того, наче міняйла, що роздумує, чи не попробувати на зуб золоту монету, і нарешті прорік:

– Отже, парі?..

– Укладено, – Дмитро простягнув приятелю руку. – Вікусю, розбий.

Яна, не підозрюючи про те, що її розібрали на руки, ноги та цицьки, як м’ясну тушу, і призначили жертвою на вівтар чоловічого марнославства, усе ж дивувалася наполегливості, з якою Діма, як він попросив називати його, ходив за нею слід у слід решту дня.

Він брався за кожну справу, до якої торкалась Яна. Варто було дівчині присісти – і він сідав біля неї, щедро сипав компліментами і раз у раз намагався торкнутися то руки, то талії.

Уже під вечір, коли прибу́ла сарана наситилася, і припинила тормосити холодильник так, ніби той був самобранкою, Вікторія відкликала Яну в одну з кімнат, змовницьки прошепотівши: «є розмова». Те, що вона не додала чогось на кшталт «пугало», безумовно, надихало.

– Я тебе вітаю, – заявила Віка, коли сестри залишилися самі.

– Справді? І з чим? Я виграла в якусь лотерею?

– Майже вгадала. Тобою зацікавився Дмитро.

Яна попрямувала до виходу. Вікторія оторопіла. Вона очікувала зовсім іншої реакції.

– Ти чого? Критичні дні, чи що? Завжди ж така чемна.

– Власне. Це мені й шкодить. Вирішила робити, як ти – тобто хамити всім без розбору, – огризнулася Яна, яка інтуїтивно завжди чекала від Вікторії якогось підступу. – Слухай, Віко, може, я й не цариця подіумів, і моє ім’я порожній звук для жовтої преси, проте я далеко не дурна. З якого б доброго дива такому хлопцеві, як Дмитро, мною цікавитися? Він сам хто, до речі?

– Е-е… манекенник. Ну тобто модель. Як і я. Ми в одній агенції працюємо.