Текст книги "Я, «Побєда» і Берлін"

Автор книги: Кузьма Скрябин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

– Ше їж! – знову дибився парковщик. – Дві години простою – дві ложки, повні з чубком.

«Сам ти чубок, собака», – про себе сказала Аліса і заштовхнула в рот огидну холодну масу.

– Взагалі-то за паркінг я плачу, – мовив нарешті таксист, коли шлагбаум відкрився, – але ти мене випередила. Дякую. Бери, кури.

їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.

«Ну западло, – подумала вона. – Треба ж було до цього всього, що сталося, ще й хрону нахаватись».

Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по-дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених закамарках її голови:

«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини – позитивну, яка набагато менша, і – відповідно – негативну, якої – до фіга. Позитивне – це те, що вона потрапила в мегадивне місце – і буде що згадати і розказати; друге – є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити взамін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне – все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.

А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пуританством – мені хана!» – подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.

– Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? – спитала вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по вулиці.

– Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай – то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, – сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв'язки. В цю мить його фізіономія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накрапати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.

– Ти маєш проскакати на одній нозі від машини до входу, але через он ту глибоку калюжу.

– Що вам це дасть? – спитала знервована враз дівчина, але, згадавши попередні пригоди, додала: – Я, звичайно, не маю нічого проти – просто цікаво. Просто! – вона зробила головою кивок убік і натягнула на рот гримасоподібну посмішку. Так роблять в магазині продавці, коли ви питаєте їх про товар, якого ніколи у них не буває.

– Ми маємо можливість добровільно діставати те, що не можна було б купити за гроші. За яких інакших обставин ти б робила таку дурню? Не знаєш. А мені приємно на це дивитись. Наступного разу домовляйся наперед. Плигай!

– Щасливо, придурку, – крізь зуби процідила Аліса і в страшенно дурній позі на одній нозі поскакала через самісіньку середину величезної, як Аральське море, калюжі до входу в готель. Таксист почекав, аж доки її подорож добіжить кінця. Здалека вона нагадувала йому жабу, і це неабияк його бавило. Коли двері за нею зачинилися, він втикнув першу, і колір його фейса знову став звичайним.

– Доброї ночі! Дасте переночувати немудрій дівчинці? – спитала Аліса у консьєржа, який дибав по телевізору надзвичайно нудний для такого пізнього перегляду фільм.

– Вам одномісну чи дво-? – спитав адміністратор.

– Мені хоть би і пів-. Це перше нормальне питання за сьогодні. Що з мене?

– Ви надовго до нас? – беземоційно задав нове запитання молодий чоловік із жіночою будовою тіла. Він підвівся зі свого місця, і Аліса помітила, що в районі так званого тазу він був набагато ширший, ніж у плечах.

– Може, до завтра, а може, й назавжди. Жартую.

– Тут жарти не в моді. Якщо ви задумали звідси вибратися – то мало кому це вдалося до цього часу. Так що настроюйтеся на гірше, чи краще – я вже і сам не знаю. В кожного своя олія в голові. За кістками не видно. – І він загорівся противним жовтим кольором, ніби в нього розігрався напад дизентерії й Боткіна одночасно.

– Як світлофори, бля, як вони тут живуть, уроди, як я могла сюда впаятися? – сказала вона собі, а йому повторила питання: – Так що з мене, наразі я буду до завтра, а далі – подивимось. Я вже і хрону наїлася, і наскакалася, як на одну ніч. Давайте торгуватися.

– Ви будете мити підлогу, – видушив, трохи подумавши, дамсько-сракий і, поколупавшись у носі, додав: – у туалеті. Завтра рано і після обіду.

– А можна, тільки зранку? – спитала Аліса, приємно здивована буденністю завдання.

– Можна, – відповів консьєрж, подаючи їй ключ, – але голою, і я буду дивитися.

– Тоді перший варіант, – забираючи ключі, прийняла рішення Аліса і пішла по коридору в напрямку кімнати.

– Предмет, яким її треба мити, я тобі запропоную зранку. – ці слова вдарилися об зачинені дівчиною двері і луною полетіли по коридорах-норах маленького старомодного готелю. На її щастя, бо, якби знала той предмет з ночі, її сон не був би таким спокійним і глибоким.

Аліса зайшла до кімнати. Нарешті ніхто не претендував на її спокій, можна було вмитися, просто посидіти на кутику ліжка і втупитися в одну точку. Не було про що думати. Принаймні – хотілося себе в тому переконати. За останню добу вона перенеслася в чужий світ, невідомо – чи це на Землі, чи в якомусь іншому куточку космосу. Аліса не любила фантастичну літературу й фільми, але зараз мимоволі шкодувала, що не знала, як в таких ситуаціях поводяться герої такого формату. Вона прийняла душ і лягла. Витягла з кишені мобільний телефон і безпомічно кинула його назад – на екрані не було жодної поділки. Не було кого кликати на допомогу. Раптом вона схопилася на ноги й побігла до дверей. Надія зажевріла у неї в душі і скоботала в носі солодким відчуттям неминучого виходу, який десь близько. Вона збігла по сходах, ввірвалася до адміністратора й "иі і росилася подзвонити по телефону. Він поглянув на неї "і то співчутливо, чи, може, скоріше зневажливо і сказав:

– Ти ж не маєш до кого дзвонити. Нащо тобі це? Чи ти справді ще не зрозуміла – де ти?

– Я боюся спитати. В мене таке враження, що коли я взнаю – я стану така, як ви всі тут.

– Ти вже така, – сказав консьєрж і підсунув їй телефон. – На, дзвони.

Аліса взяла в руки слухавку і кинулася набирати номер Mapro. На телефоні було тільки дві кнопки: «0» і «1».

– Тут не так всьо просто. Я попав сюди три роки тому. Від шоку в мене стався гормональний здвиг. Дивися, як я виглядав до приїзду сюди, – він витягнув з шухляди фотокартку, на якій був зображений красень з атлетичною фігурою, що стояв в обнімочку з дівчиною на фоні моря.

– Н-н-ну, кажи щось, бо здурію, – відчувши, як темніє в очах, заїкаючись попросила Аліса.

– Прокляте місце. Вони відгородилися від зовнішнього світу – воно є на шляху одного-єдиного поїзда, який проїжджає сюдою два рази на рік, коли переводять стрілки годинника, такий собі запасний шлях, забутий Богом. Заправляють у нашому місті-концтаборі троє потомків людей, які це все вигадали. їхні предки служили в органах за Совєцького Союзу і знають великі секрети спецмедикаментів, їх дію на людей. Спецмедикаменти випробовувалися як німцями, так і нашими в таборах під час війни.

Колір шкіри, який змінюється залежно від емоційного стану, – прояв після їх приймання. (В цю мить його лице засвітилося гнило-зеленим кольором десь ізсередини). Вони є в їжі, у воді, скрізь. Це було запроваджено для того, щоб людину було видно, як на долоні. Щоб не можна було приховати щось. Тут майже відсутня злочинність. Коли в кров виділяється особливий гормон, який нерозривно пов'язаний із бажанням скоїти злочин, – вона починає видавати в повітря специфічний запах, і його тут же ізолюють, якщо він на виду. Поліція тут всюди. Роботи в них майже нема. Але вони в дикому шоколаді і дбають про порядок більше, ніж про власну гігієну. Товари, паливо і все решта присилається звідтам, – він махнув кудись убік, що мало означати: з нормального світу, – хтось там знає про існування нашого «цирку» і більш того – підтримує його життєдіяльність. Круті пацики, які в шоколаді з нашими босами, часом приїжджають сюди поприколюватися. Як в зоопарк. Уся Зона обнесена колючим дротом і, крім того, знаходиться на території післяаварійної атомної станції, тобто потрапити сюди навіть випадково – практично неможливо. Всьо прихоплено у верхах – там, – він знову кивнув кудись убік, – так що нам тут, на жаль, спокійно. Але ти втягнешся. Ліки роблять своє. Тобі почне це подобатися. В людській натурі закладено відчувати приємність від приниження іншої. Вони це розвивають. Найголовніше – вони розробили машину старіння. Коли ти хочеш купити щось у мерії, там не проконають скакалки чи присідалки – вони пропонують тобі віддати пару своїх років життя взамін за щось. І найцікавіше – що ці роки переходять до того, хто сидить по протилежний бік машини. Це все пояснюється законами фізіології – на молекулярному рівні відбувається поетапна заміна старих тканин на нові. Я ж казав – тут світочі генної інженерії, які придумали прикол – платити не грошима, а принизливою послугою взамін. Тільки не подумай, що мені тебе шкода або щось такого. Я тобі розказав це все, щоб ти була в курсі – жарти тут не проходять. Границя охороняється спецназом з тамтого боку, який поняття не має, що охороняє. Ніхто навіть не пробував утікати. Медицина робить своє!

Аліса поволі почала згадувати всіх, кого знала й пам'ятала: мама, бідна мамочка, яка і думати не могла – куди пропала її донька і як її шукати, вона буде сидіти дивитися виключений телевізор і плакати тихенько у долоні; тато, який пішов од них, коли вона була ще маленька, але на кожен день народження – так, ніби вона не дорослішала – він дарував їй величезну плюшеву іграшку. Перед очима проплив її брат Костик, з яким вона до цього часу не могла знайти спільної мови, але якого любила до безтями за його ненормальні і романтичні нічні телефонні дзвінки з пропозицією поїхати в гори з самого ранку. Mapro, всі її ухажори, які перетовклися в її квартирі, Макс, сволоч Макс – він вчасно звалив, гад. Його «швабра» зі своїм джакузі, й багато-багато інших людей, які в уяві її виглядали більше, як довжелезна сороканіжка з головами різних людей, ніж як звичайні гуманоїди.

Я думаю, важко знайти на світі людину, яка б, потрапивши в подібні передряги, могла спокійно заснути. Аліса була настільки вимученою фізично, що її свідомість просто виключилася, як телевізор у мить, коли в домі пропадає світло. І ця ж її свідомість неохоче включилася, коли в двері її кімнати постукали. Інтуїція підказала, що стукали: вже довго. Поки звук нарешті переборов остатки сну, Аліса прокрутила в уяві весь учорашній день, і смак гіркоти відчувся в роті. Може, то і була перша признака дії певних хімічних речовин, котрі були тут усюди, вірячи розповіді її нічного гіда. Вона підвелася на ноги і – мало не впала. Дурнуватий крос навколо вокзалу дав себе знати. Молочна кислота розійшлася по непідготовлених до таких фізичних навантажень м'язах і спричиняла біль при найменшому русі найменшого суглоба. З гримасою, проти якої не встояв би навіть Джим Керрі, вона відчинила двері і нахабно поглянула на консьєржа, який стояв разом із жінкою років тридцяти й пошепки з нею обсмоктував якусь пікантну історію, відому тільки їм двом.

– Котра година? – спитала Аліса. – У ваші обов'язки входить не давати клієнтам виспатися?

– Дванайцята – і в тому вся справа. В цілому світі – це розрахунковий час у готелях. Прошу винести свої речі і розплатитися.

Жінка, яка стояла разом з ним, з цікавістю розглядувала Алісу, колір її обличчя був знову ж, як у свинки, про яку вже не раз згадувалося. Вона була вбрана в досить модні шмати, з чого можна було зробити висновок, що система доставки товарів була тут налагоджена як має бути.

– Речі можеш знести униз і залишити біля стійки. А сама підходь на робоче місце, в кінці коридору наліво, а далі по запаху, – миролюбно сказала вона і додала: – Я чергую тут удень, знайомитися ми не будем.

На швидку руку Аліса сполоснула обличчя, закинула в сумочку всі предмети, які були з неї напередодні витягнуті, захлопнула двері й пішла до туалетів, бо всі її речі поміщалися в двох долонях.

Там її вже чекав хлопець з дівочим задом і жінка з задом нічого собі. Вони вказали їй на відро, розказати об'єм робіт і, особливо смакуючи дітище своєї хворої фантазії, довели до її відома, що підлогу в туалеті потрібно вимити ВЛАСНИМ ВОЛОССЯМ. Алісу, здавалося, важко було чимось здивувати, але такий винахід привів її внутрішній стан майже до передінфарктного. їй навіть здалося, що власне лице посиніло і зараз трісне від противної фарби, яка бурлить під шкірою. Пам'ятаючи недобрий досвід сперечання з місцевими недоробками, вона стала навколішки, запхала голову у відро з водою і почала совати нею мокрою по брудній, з пару добрих днів не митій, підлозі загального туалету, в який досить частенько забігали люди просто з вулиці, у свою чергу також не здогадуючись, що – м загрожує взамін за користування унітазом. Аліса набирала повітря в легені, запихала голову у відро з водою, яка покривалася жирними, брудними плямами, і ялозила волоссям по підлозі, а консьєрж стояв із своєю знайомою й підливав у відро пінистий миючий засіб, який виїдав Алісі очі і заважав дихати. Все лице було вкрите чорною піною, 1 бульки зривалися з того місця, де по ідеї мав бути рот, лсііли вниз і тріскали, перетворюючись на сотні мікроскопічних бризок – подібно до того, як тріскало майбутнє ні в чому не повинної дівчини, котра попала в тарапати і, Можливо, ніколи із них не вибереться.

Очі пекли вогнем, вода позатікала у всі можливі і неможливі місця на тілі, коли тишу розрізав голос адміністратора:

– Досить бруд розтирати – можеш валити на фіг. Якщо маєш охоту ночувати сьогодні, дай знати зараз – місць може не бути. Мають люди приїхати.

Менш над усе Аліса хотіла продовжувати розмову з цими ненормальними, зіпсутими, як учорашній борщ, людьми. Вона підвелася з колін, не повертаючи голови пішла, стримуючи себе, щоб не розридатися у них на очах.

– Суки, суки… які ви всі суки! – тихенько кляла собі під ніс Аліса, виходячи на вулицю, де на неї чекали нові пригоди, які аж ніяк не давали нудьгувати в місті, де не ходять гроші.

Був полудень. По вулиці ходили з вигляду абсолютно нормальні люди, в абсолютно нормальних, земних справах. Такі ж нормальні будинки замикали над собою небо в квадрати, як і будинки в її рідному місті, не давали забути, що небо тримається тільки і виключно на їхніх бетонних стінах. Варто тільки підняти голову догори і хмари, які пливуть над тобою, створюють ілюзію, що будинок падає просто на тебе, і ти відскакуєш. Так пару разів поспіль, аж поки не звикнеш до обману. До речі, людина має здатність звикати абсолютно до всього – це, напевно, найпотужніший винахід природи – призвичаюватися до будь-яких умов існування. Цікаво, чи внаслідок парникового ефекту людина змогла б адаптуватися до температури кипіння? Я думаю, що могла б, зважаючи на випадки, в яких виживали альпіністи, ув'язнені під лавинами, або шахтарі під завалами в лавах, де температура сягала 80 градусів. Аліса мусила звикати до умов неприродних у плані психологічному, а не фізичному, що ускладнювало завдання. їй здавалося, що на місце її голови прикрутили якусь іншу, від не зовсім здорової людини, і вона приречена сприймати світ через призму чужої шизофренії. Хоча яка різниця, чия та шизофренія – своя чи чужа? Головне, що в житті настали зміни, і невідомо, як з ними боротися. Яку фільмі «Ігри розуму» з Расселом Кроу.

Шкода, що поруч немає Рассела Кроу. Все було б легше. Як би хотілося побачити зараз на екрані заставку: студія «Dreamworks» представляє новий фантастичний фільм «Аліса в країні чудес-2», режисер Стівен Спілберг і так далі. Замість заставки на екрані перед Алісою виріс старий зачуханий будинок із надписом «Бістро». Шлунок посилав свої сигнали вже тривалий час, але мозок був зайнятий перемоткою відео-матеріалів для ілюстрації всього пережитого за останній час і не звертав на нього уваги.

– Добрий день, – змученим голосом привіталася дівчина й підійшла до каси, за якою сиділа огрядна жіночка років тридцяти п'яти і виконувала в цій забігайлівці абсолютно всі ролі – від повара – касира – офіціанта аж до директора.

– Хто тобі сказав, – нуднувато позіхнула вона, – що він добрий?

– Принаймні так би хотілося, – спробувала посміхнутися Аліса і запитала: – Є щось поїсти і… яка плата? Давайте з'ясуємо відразу.

– Так нецікаво – відразу. Давай – поїж, а там придумаєм.

– Я так не граю. Подивіться на мій вигляд. Мені вже вистачить приколів вашого містечка. Давайте торгуватися.

– Давай, – позіхнула у відповідь касирша-повариха-директорша. – Що будеш?

– А що є?

– Борщик зелений, пельмені в сметані, салатик, компот…

– Tina – всьо?

– Чого – тіпа? Всьо, ясно? Мало?

– Якщо я замовлю все – що з мене?

– Майже ніц. Сходиш в одне місце – принесеш дещо.

– Точніше можна?

– Можна, але пропадає зміст тої гри.

– Тоді я пошукаю інакшу забігайлівку…

– Чекай, бистра ти наша, за рогом є магазин, принесеш продукти – все просто.

– За який х… я їх там куплю?

– Я тобі всьо розкажу, сідай їж – проблем не буде.

– Я йду в інакше місце, дякую за інтриги. – Аліса витерла салфеткою, що лежала на столі, остатки бруду від ранішнього прибирання на руці, розвернулася й пішла до виходу.

– Стій, дитино, а хто тобі сказав, що в нас салфетки безплатні? – з посмішкою Франкенштайна видала тьотя Стефа – так звати господиню бістро. – Сідай їж, вважай, що ми домовилися. За салфетки трохи накину, – сказала вона і зникла в чорній дірі дверей, що вели на кухню. За хвилину з віконця почувся її голос, який змусив Алісу, що оторопіло стояла на місці, повернутися в її бік.

– Бери борщик, пельмені пізніше будуть.

– Як би я тебе задусила, – тихенько сказала Аліса, а голосніше додала: – Дякую, смачно пахне.

Дівчина взяла піднос, сіла в куточку за стіл і жадібно почата їсти нехитре їдження, що нагадувало пісне меню шкільної столовки, з якого персонал ретельно вибирав усе найкраще і відносив додому, переймаючись вечорами перед телевізором проблемами дитячого авітамінозу. Проте, борщик зайшов, як діти в школу, навіть хотілося добавки, але, знаючи правила гри, не хотілося додати противнику бонусів. Салат з пельменями був супер, зважаючи на те, що Аліса не їла тіста роками. Зараз резинові друцьки, наповнені сумнівним фаршем, буквально танули в роті, як райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії на ліпше. Запивши цей букет компотом із сушених груш, які сохли мінімум років сім, Аліса підвелася і несподівано для себе випустила в ефір відрижку, яка навіки прославила б будь-кого з піратів у Карибському басейні.

– Сорі, вирвалося.

– Значить, зайшло нормально. Може, коньячку – за мій рахунок?

– А таке тут буває?

– Чого нє? На, – і продавщиця накапала, ніби краплі для носа, в мензурку грам тридцять коричневої рідини.

– Розвод? – спитала Аліса.

– Сама ти – розвод. Кон – чистяк. Пий, бо передумаю і сама бахну. Нема мені що робити – буду різним бомжам каніну розливати.

Аліса взяла в руки стопку і перехилила в рот. Приємне тепло розійшлося по тканинах слизової. Смакові рецептори задубіли від несподіваного чуда, і в голову моментально вдарило відчуття, яке називають «море – по коліна».

«Спасає, – майнуло в голові Аліси. – Якщо буде зовсім тяжко – зіп'юся нафіґ. І вмру. До дупи, так кайфово нарешті стало. Ліпше вмерти в кайфі, ніж жити хреново».

– Давай сітку, я в магазин піду – що там тобі взяти?

Жіночка із подивом глянула на обурівшу вмить Алісу, простягнула їй два кульки і сказала:

– Там знають, що треба – тобі тільки сходити.

– Слабо вірю, але наразі мені по фігу. Куди йти?

За рогом будинку, в якому було «Бістро», йшла вузенька вуличка, яку не ремонтували цілу вічність і ще трохи. Величезні ями переорювали асфальт і були єдиними свідками всього, що відбувалося у цій нудній місцині. Вони одні знати все про цей район. І нікому не збиратися відкривати цих таємниць. Аліса обходила ямеги боком, ніби боялася, вступивши в одну з них, упасти аж на дно самої Землі. Не маючи поняття насправді, де воно знаходиться, це дно. Чи в центрі, чи, може, десь під протилежним боком землі – під Аргентиною або Чилі. З вікна будинку грала якась до болю знайома музика. Вона чула її буквально недавно. Це був явно актуальний радіохіт на Великій землі, як тепер можна було називати те місце, звідки вона потрапила в цей бедлам. «Чом я не пташка, чом не літаю?» – згадала школу Аліса, і в уяві блиснув сон з дитячих років, у якому вона літала із синичками над своєю вулицею, спостерігаючи знайомі місця зверху. Замість крил вона відштовхувалася від повітря полами свого шкільного піджачка, стискаючи їх у руках. Пісня з радіо грузила Алісу вдома нереально – вона, як надоїдлива муха, була з тобою завжди і всюди. То була якась расєйская діскатня. Раз якось через неї була смертельна сварка з таксистом, який не хотів змінити радіоканал, і Аліса мусила вийти з машини. Але зараз – ще й після коньячку – то було, як олива на груди, як бальзам на вимучену душу. Вона задерла голову вверх і поглянула на вікно, звідки було чути музику. Штори, що їх теліпало вітром, то з'являлися, то зникали з темної діри квартири, і крім музики звідти чувся веселий гамір явно нетверезої компанії. Раптом там, де буяли на вітрі штори, висунулася чиясь голова і, голосно матюкнувшись, сховалася назад, а після – вилетіла пластикова фляжка з-під кока-коли і впала прямо під ноги Алісі. Голова з'явилася знов. Вона належала молодому хлопцеві, років двадцяти шести. Він уважно роздивлявся дівчину, і було помітно, що не був радий зустрічі з нею. Аліса також дивилася на нього. Ці декілька секунд здалися їм обом годиною, але то було всього декілька секунд. Аліса підсвідомо взялася за голову і сказала:

– Попав, красунчику? Чим заплатиш?

Алкоголь сплутав усі карти молодого чоловіка і заважав прийняти розсудливе рішення. Він жестом показав, що запрошує Алісу зайти всередину. Вона не ворухнулася і сказала знову, набираючи сили в голосі:

– Штраф передбачений, я так розумію? Злізай униз і поговорим. – Аліса тішилася своїй надшвидкій реакції на те, що відбулося. В голові миттєво малювався план помсти, але без чіткої схеми перебігу.

Голова повисіла ще якийсь дуже короткий відрізок часу, потім кивнула і зникла. Грала вже зовсім інша пісня, так само з розряду надоїдливих синіх мух, які прагнуть відкласти свої яйця саме в те місце, де знаходиться ваш бутерброд. Поки Аліса намагалася вирішити, СПРАЦЮЄ її ОБМАН ЧИ НІ, за дверима почулися кроки і вони відчинилися, розмашисто гримнувшись об стіну будинку. Хлопець дивився на неї очима, в яких можна було прочитати хіба що літраж випитого. Жодної тверезої думки на цих запітнілих моніторах не проскакувало.

– Ти свіжа? – замість вибачення спитався він.

– А ти – давно вже не свіжий, – парирувала вона. Було страшно нападати першій, розуміючи, що тим самим програєш цінні пункти переваги.

– Чувіхо, не ламай собі голову. Я – тут в законі. Мій старий працює в мерії, так що не шукай собі на голову менінгіт. Йди куда йшла. А хочеш – у плані пардона – піднімайся до нас. В кента день народження. Бахнем по чуть-чуть, може, пихнем?

Заманухи на тему днів народження в кента – не найоригінальніший спосіб запросити інтелігентну дівчину в невідому квартиру. Тому – це не спрацювало. Але історія про старого в мерії явно сподобалася Алісі, і вона почала наступ.

– Ну-ну, не так скоро, стосовно кента – я в курсі, він народжується що пару днів, а твій старий, я можу йому так всьо розказати, шо, думаю, відмазати тебе буде непросто.

– Ти, дура, думаєш, що говориш? У мене мінімум десять свідків, що ти сама себе бутилкою по голові заїхала. А в тебе – хіба твоя хвора фантазія.

В Аліси щоразу менше захоплення викликала перспектива проводити переговори з сином місцевого бугра, хоча ^середини її з'їдала невимовна охота відкусити йому голову разом із хапливим виразом обличчя, який не сходив з неї упродовж всієї розмови. Намагаючись не видати свого безсилля, вона сказала:

– А давай так, ти ж крутий чувак, нє? Просто так образити – вже не круто, правильно? Зараз усюди в моді джеймсбонди. Я тебе не пресую, а просто прошу мені помогти. О'кей? Мені тут тяжко реально і не скажу, що я в захопленні. Я не маю нікого, кому можна навіть в жилетку сплакнути. Поможеш?

Останні її слова прозвучали з такими нотками, шо, почувши їх ненароком, генерал Геббельс подав би у відставку й почав би займатися спонсоруванням будинків для покинутих дітей. Син бугра дивився на. Аіісу, і в нього підсвідомо відкрився рот. На язику, який дебільно здибився в темній дзюрі отвору, назбиралися маленькі бульки, ¦ які погойдувалися при його диханні і готові були або залетіти всередину, або вирватися надвір і впасти на брудну вулицю. Він не чекав такого швидкого переходу і був настроєний якщо не воювати, то послати цю нелогічну дівчинку, яка задумала руками зупинити товарняк з вугіллям.

– А наверх зайдеш?

– Зайду, тільки давай без цирків, бо вискочу з вікна, а перед тим ще встигну рожу розцарапати.

– Та ну, прекращай, мала, – вже довірливо додав він. – Я – Лєший. А ти?

– Я – Аліса…

– Та, що в странє чюдєс, чи шо?

– Чи шо.

– Оба, вапшє прікол, да? – розслабившись, Лєший перейшов на мову, якою він найбільш комфортно видавав перебіг своїх думок. Вони поволі зникли у дверях під'їзду й пішли сходами наверх.

Квартира нагадувала собою склад продовольчого супермаркету. В коридорі стояло безліч різноманітних ящиків з фляшками, банками, пачками й іншим крамом. Повітря тут не було – то був запах ТАРИ, який віщував гроші. З ним крамом можна було спокійно пережити війну. Посеред кімнати було розчищено місце для поляни. Посеред неї просто на підлозі на ящиках кока-коли і розташувалася гоп-компанія в складі двох довго-, але далеко не рівно-ногих кобил з таким же прикусом і, відповідно, чотирьох молодих кобелів, одного з яких кликали Фріц. Саме Фріц піднявся на ноги і, глянувши вбік тих, що зайшли, сказав:

– Прийшов час, коли мій апарат сам запрацює. Ви свабодни, катята, – глипнув він на кобил і самозадоволено розплився у либі, виставляючи напоказ усі свої гнилі зуби.

– Закрий будку, Фріц – у нас правільні гості, поняв, на"? Карочє – чєлавєка завут Аліса. Хто рипнеться – я табло паламаю.

– Аліса – це я, – відрекомендувалася дівчина й подумки розпрощалася із своєю цнотою. В таку компанію вона попала вперше.

Всі зацікавлено розглядали її, причому кожен звертав увагу на те, що цікавило особисто його. Дві кобили – констатували факт чудової фігури Аліси і між собою перешіптувалися про те, як лєво лежать на ній джинси. Йог – так звали ще одного компана – прилип очима до грудей, схованих за легким светриком, і весь збуджений, як посеред мінного поля, уявляв собі їх без светрика. Аліса звернула увагу, що з-поміж усіх тільки один змінював колір обличчя, а всі решта були, як натуральні. Його кликали Кампазітар – він скромно сидів, спершись спиною на холодильник «Мінськ» з ручкою дверцят, як у старих ЛАЗах, і жував сємки, плюючи лушпайки собі у руку.

Лєший узяв сигарету і знаком запросив Алісу присісти за імітований стіл.

– Ну розказуй – хто ти і звідки?

– Тупо звучить, але я вчора попала в цей дурдом і не знаю, як звідси вибратися.

– Канчай прикалувати – тут всьо під присмотром. Люди нармальна всьо пастроїли – не для того, щоби хтота звідси дризнув. Чим занімалася там?

– Я в дизайні працювала. – Алісі стало себе шкода,і неприємний пластиліновий клубок підкотився до горла. Хотілося ревіти.

– Я тоже в дизайні работаю, в натурі. – озвався Фріц і показав хитромудрий знак: коли один палець засовуєш і висовуєш в дірку кулака іншої руки. Всі заржали, а кобили аж писнули в екстазі.

Йог підвівся зі свого ящика й подав Алісі руку:

– Я – Йог, так, па пріколу Йог, не так в натурі.

– Аліса, – майже без звуку мовила вона й потиснула його шершаву кувалду. Кампазітар змінився в кольорі на бліду поганку, яку найчастіше зустрічаєш біля сільських виходків, і привітався:

– Кампазітар, а так в житті – Чайковський Олег.

– Дуже приємно. – відповіла Аліса. – Ти граєш на чомусь? – спитала вона з надією, що краплина інтелігенції в цій людині спроможна буде врятувати її становище.

– Я іграю на нервах і палавих органах, – знову обізвався Фріц і дістав у вухо пачкою з мюзлями.

– Хватить! Закалупав уже, пєтух. вип'єш щось. мала? – знову вступився п'яний, але вміняємий Лєший.

За нормальних обставин від таких слів Алісу б вирвало, але зараз вона, опустивши голову, кивнула зі згодою. – Можна шампанське?

– Звіняй, малииіка, сьодня бухаєм водку, – ніби винувато відповів Лєший і налив у пластиковий стаканчик третину «На бруньках». Усі присутні в кімнаті пильно вдивлялися в лице новоприбулої дівчини. В їх очах неможливо було прочитати хоч якусь конкретну думку. Одні домисли, які заважали думати. Аліса взяла стаканчик і випила.

– О-о-о-о, ніштяк. Наша тьолка. – гикнув Фріп і залпом сховав у себе в пащеці таку ж кількість горілки, яку налили Алісі. Одна з кобил, випивши і розливши по бороді достатню для затоплення сусідів кількість вогняної води, осмілівши, сказала:

– Чуєш. а ти в рот береш при всіх?

Алісі хотілося, щоб це був сон і нічого такого вона не чула. Це цитата з дурного аматорського порнофільму. Аліса, не підводячи очей, констатувала факт, то настала мить якої найбільше боялася Треба щось сказати, коротко і ясно, щоб рагульня зрозуміла за один раз Не більше і 1.1 більше часу не ліпи. Жодна фраза, якими закінчуються подібні ситуації в годлівудських фільмах, не спадала на думку І Аліса сказала:

– Для того тут є ти, собако.

Кобила звикла до таких речей із уст мужчин, але щоб якась курва могла собі таке дозволити – де там.! Вона перехилилася через імітований стіл, падаючи на нього всією своєю кобилячою масою, намагаючись ухопити АЛІСУ за волосся. Пластикова посудина під таким натиском була розчавлена, разом з недоїдками і недопитками, які бризнули в різні боки з-під живота і цицьок нападниці.. Аліса похитнулася назад і втратила рівновагу. Вдаряючись гауіаликом об стіну, вона відчула, як із очей посипались дрібнесенькі яскраві горошинки і, стукаючись об підлогу, підскакували и зникали, як ртуть, у найнейуювірнішпй спосіб у закутках і щілинках. Колєжанка нападаючої кобилиці, ще страшніша своїми формами, оторопіло дивилася на все вилупленими баньками. її реакція була заторможена. як у слона, якому під час сну дати кувалдою по голові. Вона кричала:

– Задушу уродку! – і не рухалася з місця.

На той час перша кобиліна, яку прозивали Криса, якось підняла свої тєлєса без допомоги танкового домкрата і. не звертаючи уваги на звисаючі з неї макарони, переступила через стіляшик у напрямку Аліси, яка обхопила голову руками. Аліса з УСІЄЇ СИЛИ вигнула тіло і копнула її ногою в пах. На мужиків це діє зазвичай сильніше, але за відсутності яєць – цей удар не спричинив нокауту. Криса скрикнула від болю, але так смішно і пискляво, нехарактерно для динозавра такого об'єму, що Фріц аж заржав. А проте підвівся теж, щоби без нього не дай Бог не пройшла така цікава імпреза. Криса впала на Алісу й почала тягати її за волосся. Вона осідлала її зверху, і та не мала можливості вислизнути з-під туші. Ззаду заважала стіна, а друга стіна живої маси пригвоздила її до підлоги. Обличчя Аліси було якраз десь поміж цицьок Криси, і в який бік не пробувала вона повернути голову, їй не вдавалося звільнитися навіть на сантиметр. Але ось Криса сама собі зробила несподіваний фокус – вона підняла за волосся Алісину голову, повернула її в такий спосіб, що її ніс опинився просто перед зубами противниці, так ніби автомобіль, шо, виїхавши з тунелю, вперся бампером у ворота, які перекривали виїзд. Ворота повільно відчинилися, і Крисин шнобель почав тріскати розчавленими вуграми, прищиками і різноманітними утвореннями, які вкривали його і всю решту площі цього китоподібного створіння. Руки конвульсивно шарпнулися і відпустили Алісину голову. Вони вхопилися за те місце, де пару секунд тому був удвічі більший ніс, а тепер – огризок, з якого разом зі шмарками й козами капала брудна червона кров. Із-за спини поспішала друга корова, яка зі своїм заторможеним способом життя сприйняла ситуацію таким чином: