Текст книги "Я, «Побєда» і Берлін"

Автор книги: Кузьма Скрябин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

– Лєший, то я, Аліса, чуєш? – Вона легенько била його по обличчю долонями, намагаючись повернути його до життя. Йог тим часом вирубався зовсім і з широко розплющеними очима, закинувши голову з роззявленим ротом, являв інтерес для мух, які давно вже не мали такого кайфу – полазити в печеру з такою кількістю цінних копалин, чим вони і займалися. Аліса витягнула Лєшого з машини, перетягнула до свого грата, а Йога потарабанила за ноги на його місце. їй ніяк не вдавалося засунути його в кабіну, і вона скинула його під машину, яка стояла на колодках, поставлених під колеса. Помацавши пульс на шиї, вона не відчула нічого крім відрази. Плюнувши йому в лице, вона віддала якусь частину злості за ті образи, які вона отримала за цей час. За спиною почувся храп. Вона розвернулася й побачила, як у Лєшого почався епілептичний припадок. Його ковбасило і кидало на сидінні. Піна стікала по бороді, ніби молоко збігало у нього в роті. Аліса пам'ятала звідкись, що треба запхати щось між зуби, аби він не ковтнув язик, таким щось міг бути тільки пістолет. Вона обмотала його ганчіркою і насилу почала втискати його Лєшому в пащеку. Щелепи були стиснуті так, як у ротвейлера, коли він лапає за сраку злодія. Копирсаючись у пінній масі, Алісі все ж таки вдалося втулити пєстік Лєшому в рот. Припадок тривав пару хвилин, вона, змучена, більше ніж він, сіла на землю біля машини і схилила голову йому на ногу, яка звисата з кабіни.

– Мене звати Вітатік, – почула вона слабий голос зверху.

– А хоть Тузік, як ви мене затрахали!

Аліса закинула його ногу в машину, сіла за руль і повернула голову до Лєшого-Віталіка:

– Я завалила Фріца і тих двох. Не знаю, чи то правильно, але вони би мене порвали.

– Ти – умнічка, я не знаю, як тобі дякувати. Розумію, що говорю херню, але ти маєш поняти, що ти мене спасла – в натурі.

– Який ти мінливий, дядя Лєший! Зранку ти був інакший, діловий весь, ну да ладно. Що робим?

– Сторожа щось знають? – спитав Лєший, сподіваючись на позитивну відповідь.

– Вони вгашені всі, але я думаю, що бачили всіх і, якщо їх будуть питати, то здадуть і ще й прибрешуть своє.

– Треба їх валити.

– Я вже не можу – я ригати буду.

– Ригнеш і завалиш, інакше нам – песєц, – Лєший подивився на неї так, що Аліса перший раз у житті побачила ПЕСЄЦ на живо.

– О'кей, їдем, а там буде видно. Пістолет треба Йогу в руку дати, хай подумають, що то він усіх постріляв і сюда на ничку приліз, і тут здох. На фіг нам зброя?

– Йди засунь. Але витри свої відпечатки.

– Після твого прикусу – там твоїх зубів більше, ніж моїх пальців, – криво посміхнулась Аліса і почвалала до Йога. Йог вже не дихав. Вона взяла його ще теплу руку і запхала туди пістолет. Відразу витягнула його й побігла до машини – різко завела і погнала убік вагончика. Двоє сторожів курили одну за одною халявні сигарети і вдивлялися в машину, яка наближалася до них.

– Щось довго крутили. Покажи, що вивозиш? – один з них з недоброю міною боком, як шакал, підійшов до машини. Він не розрізняв пасажира, який в'їхав і який тепер виїжджав зі звалища, але його явно щось починало непокоїти. Аліса вийшла з машини і на витягнутій руці вперла дуло просто у висок сторожа.

– Відкрутили собі оцю байду, – і натиснула курок. Другий сторож затягувався, коли перший майже без голови злетів у повітря і звалив його з ніг. Він проковтнув сигарету і закричав:

– Я труп. Я труп, я нічого не скажу! То Мішка дзвонив ментам, я ні при чому, – і дістав ще одну порцію цвяхів у свою голову.

– Боже, як я люблю Тарантіно, це ж зовсім не тяжко. Буду стріляти всіх, поки не переб'ю всьо бляцьке гніздо, – сказала вголос Аліса й підійшла до будки, в якій під столом сидів ще один бомжацького виду сторож у ватнику і майці з надписом «Fuck те, І am blind». Аліса стала на коліна і зазирнула під стіл:

– Коли приїдуть менти?

– Не трогай мене, я тебе прошу, – заблагав бомж.

– Коли приїдуть менти?

– Хвилин за п'ятнадцять, може, раніше.

– Дякую, – всаджуючи порцію порізаних дюбелів йому в голову, Аліса підвелася з колін і вийшла на вулицю. Швидко заскочивши в машину, вона розвернула її до виїзду, а потім все-таки заїхала назад убік звалища й понеслася до Йогової могилки. Там вискочила з машини, всадивши йому пістолет в руку, плюнула ще раз на нього із зневагою і, заскакуючи в кабіну, зловила на собі зачудований побаченим погляд Лєшого:

– А ти знаєш, я тебе боюся, – сказав він пересохлими губами.

– Я сама себе боюся, чувак. Я сама. Валим звідси – через пару хвилин тут будуть менти.

– Розвернися – виїдем не через ворота.

– Ти шо, Лєший, як ми виїдем інакшим боком – нас вичислять по слідах.

– Який там фіг розбереться, якої давності ті сліди. Давай, дєвчьона, мачі і не сци.

Аліса поїхала в бік, який показував Лєший, і з розгону, метрів через триста, пробила огорожу з колючого дроту, залишаючи за собою три викорчувані стовпчики, на яких вона трималася. Вони їхали з годину, не повертаючи голови, аж поки машина задимілася під капотом. До міста було вже близько.

Менти приїхали через вісім хвилин після того, як Аліса і Віталік пробили огорожу. В каретці швидкої вже лежали трупи Фріца і Кампазітара. Поліцаї повилазили з машини й обслідували вагончик. Кольори мінялися в них на обличчях, переливаючись неможливими брудними тонами. Вони бігали, як муравлі, кругом барака і всередині нього. Цей випадок не віщував нічого хорошого. Останнє вбивство мало місце п'ять років тому: п'яний водій ненароком збив п'яного пішохода. Ніхто особливо не розбирався. А тут така масакра, це не пахло добре. Самі розумієте – замкнута популяція в Зоні не давала спеціально освічених людей. На роботу брали будь-кого й будь-куди, аби лиш було. Мета Зони була в іншому – розведення біомаси в екстраординарних умовах і подальші досліди над нею. Бардак у країні сприяв життєдіяльності й безкарності такого табору, про який, фактично, ніхто і гадки не мав, окрім декількох зацікавлених чиновників у верхах. На території міста в суперобладнаних лабораторіях робилися експерименти на людях і продукуватися ліки, отрути і реактиви, які за страшні гроші продаватися за кордон. Так що куртина, яка прикривала містечко, була досить надійною. Щоб додати трохи творчості в рутину свого буття, вони дозволили собі пустити поїзд два рази на рік через станцію Прип'ять.

З єдиною зупинкою після білоруського кордону, посеред чорнобильської Зони. Однак ментам це аж ніяк не допомагало розібратися в тому, що відбувалося. І ніхто з них не мав сили домовитися між собою скинути трупи у болото за автозвалищем. щоб через день їх і сліду вже не стало після зубів нутрій-мутантів майже метрової величини. Кольори мінялися на їхніх обличчях з мірою підступання некоректної пропозиції до язика, і кожен з них розумів, що у всіх на умі те ж саме. Вони мовчки постягували тіла до каретки і подібно роботам, користуючись якимось дивним різновидом міжрозумового Інтернету, поскладали їх на підлогу і наказали шоферу везти їх до болота. Там через декілька хвилин вони поскидали їх у трясовину, яка залюбки ковтнула хоч якусь людську їжу вперше за багато років пережовування останків жаб, хробаків та інших морепродуктів. Відригнувши бульками, трясовина прийняла свою звичну вичікувальну позицію і завмерла ще на добрих п'ятнадцять літ.

У двері мера подзвонили. Так ніхто і ніколи не смів собі дозволити турбувати шановного голову міста. Дзвінки повторювалися різкими кулеметними чергами і різали вухо, віддаючи кудись аж у п'ятку. Мер почухав ногу і включив екран домофона. Розплившись із темряви, рідкокристалічна тарілка показала обриси двох незнайомих йому чоловіків. На одному з них був светр його сина. Він мав одного-єдиного сина. Коли партія віддала наказ їхати в Зону, Олег Сергійович втратив жінку, яка, попрощавшись з надією відвоювати сина, виїхала кудись в Росію до батьків. Спочатку він шкодував, що не залишив його матері, але потім заспокоївся, бо неспокійна натура чада вимагала міцної таткової руки, яка гирею падала на голову хлопця. Мер натиснув на спікерфон і запитав:

– Проблеми шукаєте? Ви їх знайшли.

– Тату, впусти нас, – почув він у відповідь, – мені зле.

Вислухавши хаотично побудовану розповідь про те, як минув сьогоднішній день, старий випив корвалолу і запив шклянкою горілки. Треба врахувати, що він не чув про вбивства і не знав про ментів. Найбільше його збентежило, що хтось посмів підняти руку на його сина. І хто така Аліса? Чому її не було в списках тих, кого мають привезти ззовні. Бардак у паперах – давно треба було сподіватися прикрих наслідків. Так інформація може вислизнути із Зони, і тоді йому не минути «вишки». Віталік сидів лицем до вікна і дивився, а скоріше слухав дощ, бо на вулиці було темно і чорно. Машину вони зіпхнули у річку. В принципі їх з Алісою сподівання мали логіку. Розруба між пацанами – неясно, хто в кого стріляв, а вода змиє відбитки, які особливо ніхто б і не збирався перевіряти. Вони ще не знали, як на руку їм зробили поліціянти. Батько підвівся і показав Алісі на двері в кухню:

– Ти переночуєш там. А завтра придумаєм, що з тобою робити.

Аліса зайшла в кухню й почула, як за спиною клацнув замок.

– Старий блядун, – майже голосно сказала вона. Випила з чайника теплої кип'яченої води і впала на тахту, яка служила сидінням для обіднього столу і лежаком, коли хтось хотів подивитися тєлік у кухні. По тєліку йшла одна-єдина програма з місцевого телецентру. Постійні фільми із затертих відеокасет не відповідали вишуканому смаку кіноманів, яких тут майже не було. Мер цінував хороше телебачення, і тому в нього в місті була замаскована сателітарна антена. Аліса знайшла дистанційку, яка валялася на підлозі, і клацнула на ON. Тєлік моргнув і почав відтворювати якусь мелодраму, що їх мільйони ми пропускаємо повз увагу, але для Аліси то було ЩОСЬ. Вона була близько від цивілізації. Знову з'явилася НАДІЯ покинути цю закраїну. У дверях клацнув замок, і в кухню зайшов старий. Вона рефлекторно сховала голову під одіяло, але зразу ж вилізла, розуміючи, що то виглядало несерйозно.

– Ти не спала з ним? – у голосі старого було більше погрози, ніж охоти їй в чомусь допомогти.

– На щастя, нє!

– На твоє щастя, – виділяючи слова, промовив старий. – Яким робом ти попала на наш острів? – продовжив він.

Двома словами Аліса переказала свою історію аж до прогулянки під балконом його сина.

– Блядь, то була помилка. Ти приїхала сюди помилково. І то може бути останній трюк у твоєму житті.

– В чому річ? – відчуваючи, як блідне, спитала дівчина.

– Десять років тому на території станції знову стався вибух, але ситуація в країні зразу після революції не дозволяла відкрити це людям. Нова влада боялася паніки в країні, і Зону закрили. Всіх колишніх працівників закрили в «санаторіях» на території станції і від отриманої дози вони прожили недовго. Нас так само сюди заслали не за добрі справи. Мені світило п'ятнадцять років за махінації, і я дістав путівку сюди. Жінка втекла, і я гроблю тут себе разом із сином. Ми можемо прожити ще не більше трьох-чотирьох років. Радіація – дивна штука. Вона вбиває нечутно. Тому вирішили – на всіх тут присутніх, ну, ніби приречених, випробовувати різні медикаменти. Ніхто не знає правди. Крім трьох чоловік. А тепер – ще й крім тебе. Але твоя правда не вийде з тебе. Шкода, що хтось із раком легенів з таким самим прізвищем, як у тебе, буде продовжувати мучитися там, а ти підставлятимеш тут за нього свою невинну шкірку під уколи лаборантів.

Аліса знову пошкодувала про те, що залишила пістолет в руці Йога там, під машиною. Вона б не вагаючись висадила мозги з цього старого збоченого пінгвіна, який сцяв за свою шкіру навіть тут, сидячи по вуха в радіації і власному гімні. Від його розповіді їй стало зле, і вона вирвала просто на його такий теплий і домашній махровий халат.

– А так буде краще, – він витягнув з кишені балончик і пшикнув просто в лице Алісі. Вона затряслася в агонії і, захлинаючись власною блювотою, впала на підлогу. Через десять хвилин троє санітарів несли на носилках пластиковий мішок, в якому вона лежала. Нещасна, бідолашна дівчинка. Вона вбивала не тому, що в ній прокинувся інстинкт убивці, а тому, що зло переповнило її розум і вона не знала іншого способу з ним боротися, як просто викорінити назавжди. Зараз вона лежала в мішку для сміття і не знала, що би було з нею, якби вона викинула конверт з тумбочки у сміття.

Віталік лікувався тиждень. Він марив уночі. Його підключали до апаратів штучного дихання, збагачували азотом і киснем повітря, яке підводили до носа пластиковими трубками у палаті реанімації. Батько приходив до нього двічі на день. Перед роботою і після. Аж на дев'ятий день він підвівся на ліктях і сам попросив в медсестри їсти. У цій лікарні не треба було робити щось взамін того, що ти попросив. Тут було все, як назовні. Для білих. Взагалі, усі ці понти з платнею у вигляді насмішливих приколів взамін були придумані для простого люду, щоб не розслаблювався і не починав думати над непотрібними смертникам речами.

Батько прийшов близько шостої. Віталік сидів на ліжку, спустивши ноги в шльопках на лінолеумну підлогу.

– Мені подзвонили і сказали, що тобі краще.

– Де Аліса, тат? – не повертаючи до нього голови, спитав Лєший.

– Ти їв сьогодні? – вдаючи, що не чує, питався далі старий.

– Куда ти її дів? Скажи. Я вирубався, а ти її пустив у расход? На хера ти мені то робиш? Вона мене спасла, старий! Спасла! Вона завалила тих трьох козлів НА СМЕРТЬ! Застрілила, тату, щоб я їй поміг! Ти поняв? А я… а ти… підставив. Де вона? – істерика змінювалася плачем. Він обхопив лице руками і розплакався. Великий хлопака, широкий у плечах, покоцаний недавніми подіями, ревів, як другокласник, якого тільки що накопали в сраку і відібрали булочку, яку мама дала з'їсти на перерві.

– Ти малий долбєнь! Ану, закрий пащеку, бо я тобі розірву її сам. Якби вона лишилася в нас до ранку, ти б лікувався вже в іншій лікарні. На Павлівській, у Києві, а я на Лук'янівці чекав розприділення в Зону, але в іншу Зону – строгого режиму. Ти поняв, ублюдок сопливий? Закрий рот, мразь, і мовчи, бо підеш за нею. Вона в лабораторіях на фабриці, і ти вже не пізнаєш її і не побачиш ніколи, бо тобі то не треба. Ти поняв?

– Поняв, але ми з тобою – дві суки. Дві кончєні суки, тато.

Старий підняв руку і, затиснувши пальці в кулак, опустив її повільно, повернувся і вийшов. Через секунду зайшов до ординаторської й попросив сестру вколоти пацієнту снодійне, мовляв, хлопець буйний і мається. Йому ще треба поспати.

Віталіка виписали через три дні. Він розумів, що гиблий номер тут щось винюхувати. Люди, які працювали в лабораторіях, ніколи не контактували з жителями міста. То була стара армія спецслужб. Стара совкова закалка. Такі люди при будь-якій владі на вагу золота. Не підводять ніколи, як старий мерсовський дизель. їде, навіть на гімні. Без соляри. Був один варіант щось узнати, але то дуже ризиковано. У старого в шафі була копія картки, і по ідеї вона відкривала будь-які двері в будь-якому будинку міста. Він часто ходив з перевіркою по лабораторіях, бо на ньому висіла відповідальність за все, що відбувалося за стінами цих казематів. Картка-клон починала працювати тільки тоді, коли губився оригінал і автоматично стиралися його коди. Для того щоб зафіксувати втрату оригінала, старий мав подзвонити оператору, котрий контролював абсолютно всі електронні пристрої міста, включно з генератором, який не підпускав жителів до залізничної станції. Вся схема електронної системи міста була розроблена мирним дядюлькою, який в Києві розробляв конструкції луна-парків, а сюди загримів замість шести років тюрми за те, що одна карусель була неправильно розрахована й обірвалася, поховавши десять дітей. Таких спеців було тут з тридцять. Контингент був обмежений, і всі проходили тестування на психологічну витривалість, але в кожного з них під шкіру була вшита ампула з ціаністим калієм, яка при спробі наблизитися до колючого дроту, який трьома рядами відділяв Зону від так званої волі, тріскала при допомозі спеціального вібромеханізму, розробленого тим самим добряком, і після того ти ходив живий ще аж 0,001 частку секунди. Продумано було майже все. Віталік почав обдумувати план, як він має при допомозі картки старого потрапити всередину і знайти Алісу. Йому перший раз у житті було так соромно, що він був готовий порізати собі вени. Вона прийшла його спасти, а він її здав. Нічого доброго за тих кілька днів не могло з нею трапитися. Нічого доброго. І якщо з нею сталося те, що він думав, то не має сенсу її рятувати. їй уже буде однаково. Але Лєший був настроєний добратися туди всередину, де ніхто з місцевих жодного разу не був, а якщо попадав, то пропадав назавжди. Його сліди закінчувалися вхідними воротами до «лікарні».

Лєший вже пару днів намагався не грубити старому і намагався повернути ті стосунки, які були між ними до інциденту в лікарні. Олег Сергійович нічого не підозрював, бо минуле Лєшого було переповнене досить жорстокими доказами того, що хлопець не мав приводів розпускати соплі від того, що дівчина, яка витягнула його з лап смерті, попала в штангу. Вони пили пивко вечорами і вели розмови на віддалені від містечкових справ теми. Згадували, як були колись на морі, і мріяли, як би попасти туди ще раз, не відсидівши попередньо у тюрмі. Потім мирно полягали спати. Коли батько дивився перший сон, Віталік пробрався до нього в кімнату й підійшов до ліжка. Нахилившись так, що було видно, як рухаються волоски в носі, малий акуратно розщепнув на батьковій шиї ланцюжок, на якому висів оригінал картки. Розщепив він його таким чином, щоби під час зав'язування галстука послабилася защіпка і картка злетіла під сорочкою, грубо кажучи, у труси. План відносний, але таке спрацьовує, коли дуже сподіваєшся на це. Наступного дня, коли мер вийшов з дому на роботу, Віталік витягнув із шкатулки у сейфі пластикову прохідну картку і вискочив услід за ним. У нього було рівно сорок хвилин, за які треба було пробратися всередину «лікарні» і пройти всі перешкоди, щоб довідатися правду. Лєший пробіг майже впритул за старим до рогу будинку, де той сів у машину. Він біг ще з хвилин десять, аж уперся в ворота «лікарні». Зліва від воріт був ідентифікатор карток, до якого її треба було притулити, щоб він упізнав її. Віталік не спішив. За його розрахунком старий мав під'їхати до мерії через хвилину-півтори, і ще за сорок-п'ятдесят секунд він мав помітити пропажу картки. За умови, що він подзвонить до оператора в цю саму мить (виключаючи можливість користування з цієї картки іншої особи). Тобто у нього було дві і півхвилини на те, щоб відмовитися або, навпаки, приступити до виконання плану «Б».

Старий вийшов з машини й підійшов до дверей мерії. Два поліціянти, колупаючись у носі, ліниво спостерігали за його ногами, які переступали по сходах. їхні зелені обличчя передавали цілковитий спокій відносно того, що відбувалося. Мер підійшов до дверей і звичним рухом шугонув рукою під плащ, намагаючись дістати картку.

Віталіку за його підрахунками залишалася хвилина. Цікаво, як зреагує старий. Варіантів – три. Ідеальний – перший. Мер, побачивши відсутність пропуску, дзвонить оператору, іде додому, сподіваючись знайти стару картку і забрати з сейфа нову. Проходить хвилин двадцять, поки він дістає нову картку, заходить у туалет і з трусів випадає стара картка. Він дзвонить в операторську відмінити надзвичайний стан і, не поспішаючи, їде до мерії. В такому разі – у Віталіка буде сорок хвилин, за які можна облазити повністю всю лікарню. Другий варіант дещо гірший – він повертається додому, картка з трусів не випадає, він бере нову і їде на роботу. В такому разі – двадцять п'ять-тридцять хвилин. І третій – найгірший. Ланцюжок не обривається. 0!!!! хвилин. Який з варіантів трапиться? І як чинити далі? Цікаво, чи захоплять його, коли він піднесе картку до ідентифікатора, а той не спрацює. Піт тонесенькими струмочками робив собі дорогу по спині і неприємно стікав аж туди вниз, між двох дольок. Лєший стиснув картку в руці і чекав, доки пройде та одна хвилина, яку він сам визначив. Коли стрілка тікнула останній раз по цифрі 12, він зробив крок уперед і підійшов до воріт. Одягнув окуляри, як у інженера з радянських фільмів. Витягнув картку і простягнув її до пластикової пластинки на стіні. Притулив і заплющив очі. Кольорові лампочки замиготіли і… нічого не сталося. У Лєшого підкосилися ноги, в цю ж мить відчинилися двері і з них вийшов охоронець, швидко підійшов до хлопця і простягнув руку. Віталік не звернув уваги, що колір обличчя був абсолютно мирний. Він подумав тікати, але ноги відмовлялися його нести.

– Дайте картку, – попросив охоронець і, взявши її в руки, зайшов до себе в будку, щось мовив напарнику, вийшов і простягнув її Віталіку: – Будь ласка, замок заїдає в воротах. Погода волога, знаєте, роса замикає контакти. Проходьте.

– Дякую, – промимрив Лєший і пройшов на територію лікарні через будку охоронців. Він знав, що персонал максимально рідко контактує між собою і охоронці не можуть пам'ятати всіх в обличчя, позаяк їх постійно міняють, щоб виключити якісь домовленості та афери між ними і працівниками. Віталік пройшов усередину. По ідеї ніхто не мав права чіплятися до нього, поки картка відкривала двері. Значить, усе пішло за планом, старий іде додому. Він мав ще добрих двадцять п'ять хвилин на спокійні дії, але треба було спішити все одно. Непрогнозованість ситуації страшила його найбільше. Він зайшов у будинок, приклав картку ще раз, у дверях клацнуло, і вони піддалися його руці. Білі акуратні коридори розходилися в різні боки. Він йшов абсолютно інтуїтивно, майже навмання. Зрідка дорогою траплялися люди. Всі були заклопотані своїми справами і не звертали на нього уваги. Почала боліти голова, він зняв окуляри, і стало легше. Купа діоптрій напружувала мозок, і він попросив позбавити його від цього некомфортного додатку. У повітрі стояв запах реактивів. Когось повезли на каталці, відразу перед ним, він наздогнав пару санітарів і спробував роздивитися через плече заднього форми тіла, яке вони транспортували. Зріст завеликий. Це був явно мужик. Він стишив хід і відстав од них на декілька метрів, щоб прослідкувати, куди вони його відвезуть. Санітари викликали вантажний ліфт і поїхали кудись униз. Совкові світодіоди працювали далеко не всі, і Віталік не зміг вияснити – куди вони зникли. Час минав, а його походи по лікарні не давали результатів. І він вирішив йти ва-банк. Він підійшов до столика, за яким сиділа медсестра, чи як вона там називалася, і сказав, протягуючи картку, на якій було прізвище мера міста:

– Добрий день! Мене цікавить, де зараз перебуває Аліса… не пам'ятаю прізвища, вона попала сюди десять днів тому. В мене є справа до неї. Підкажіть.

– Зараз. Зараз. Ви впевнені, що десять днів тому? – без тіні підозри запитала сестра.

– Десь близько цього.

Вона поклацала на клавіатурі одним пальцем з величезним, як у варана, накладним нігтем і сказала:

– Вона після операції. Зараз у боксі «А2» в правому крилі. Ви знаєте, як туди пройти?

– Я би вас просив підказати.

Вона взяла аркуш і накреслила схему, як потрапити до боксу «А2». Він подякував і на підкошених ногах поплівся уздовж лабіринту коридорів. ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ – пульсувало в голові. Що ті суки з нею зробили?

Тільки він сховався за рогом, медсестра підняла трубку телефону і, натиснувши якусь комбінацію з двох кнопок, дочекалася відповіді і сказала: «А2».

Віталік продовжував йти по схемі, залишилося ще пару поворотів, і він був на місці.

Олег Сергійович приїхав додому і зайшов у квартиру. Смішно, але першим ділом він пішов до туалету. Розщепнув розпорок і витягнув свого птаха. Разом з птахом він тримав у руках ланцюжок від картки.

– От йопті! Так і знав, не міг посцяти біля роботи.

Він закінчив справу, зробив «потрясающе» над унітазом і підійшов до телефону. Набрав чотири одиниці і сказав:

– Оператор? Це Кринчук. Відміна. Картка на місці. Код 23799163. Атбой.

Він закурив свою пахнючку, засміявся і, не провіряючи сейф, поїхав на роботу. Дорогою він розказав шоферу цю смішну, на його думку, історію, вони обоє заржали і рвонули з місця.

У Віталіка залишалося хвилин п'ятнадцять до ймовірної тривоги. Він не знав, як усе відбувалося насправді, і тому руки і срака були мокрі від липкого, холодного поту. Він підійшов до останніх дверей з надписом «А2» і притиснув картку до стіни. Двері клацнули.

– Як в кіно, бля, на', – сказав він собі під ніс і протиснувся вперед.

На дорозі стояв санітар, схожий на Кінг-Конга. Запитав його відразу:

– Кринчук? – Віталік махнув головою. – Йдіть за мною.

Вони пройшли три палати і перед четвертою зупинилися.

– Ви бачили її перед тим?

– Кого – її? – тупо подивився на санітара Віталік.

– Ну, не мене, понятно, її, канєшно!

– Так.

– Вона трохи помінялася. Заходьте.

Віталік зайшов у палату. Крім двох жіночок похилого віку, нікого в палаті не було. Одна з них спала, а друга, повернувшись обличчям до вікна, роздивлялася гілки дерева, які показували їй якісь знаки. Він хотів було вийти, але вирішив перевірити все. Тим більше, санітар казав, що вона помінялася.

– Алісо! – він тихенько покликав просто в повітря, сподіваючись, що ніхто не обізветься.

– Ви до мене? – обізвалася та жіночка, котра нібито спала. Він придивився уважніше – то була Аліса, яка мала років 45. Риси обличчя майже збереглися, очі фактично залишилися ті самі, але шкіра була абсолютно інакша. Так, ніби на людину одягнули чиюсь чужу зморщену оболонку, а всередині вона продовжувала бути собою.

– Ти… ви… мене не пам'ятаєте?

– Хто ви, молодий чоловіче?

– Я Лєший, Віталік, ну… як вам пояснити?

– Вибачте, я щось не пригадую. Ми знайомі? – відчуженим поглядом вона провела по ньому і зісковзнула вбік на тумбочку, де лежало печиво.

У Віталіка на очі набігли сльози, він вибіг з кабінету, сів під стіну і заплакав.

Тієї ночі, коли Алісу винесли з квартири мера, її помістили в палату для передопераційних, тобто для піддослідних кроликів. Я вже розказував, що у Місті можна було зробити якусь вагому покупку, наприклад, у мерії – за рахунок свого життя. Приміром, купуючи квартиру і якусь мінімальну волю – тобі дозволялося жити майже як на свободі і платити спеціальними чеками у спецмагазинах, – ти згоджувався на операцію, під час якої твоя молодість переходила до когось іншого, а його старість, а разом з тим – хвороби і ПАМ'ЯТЬ – діставалися тобі. Це була унікальна операція, розроблена генієм генної інженерії Павлом Тупіліним. Його судили за клонування людини, і він потрапив туди, куди мріяв потрапити усе життя. Він трудився на благо Зла. На благо свого Бога-покровителя, який і тримав його живим на цьому світі. Одна недоробка була у цьому процесі – повна втрата своєї пам'яті і набування чужої, грубо кажучи – обмін інтелектів. Над цим ще треба було працювати. І відсутність матеріалу всередині Зони вимагала постачання нових людей з-поза її меж. Апарат виглядав так: двоє людей сідали спинами один до одного, так, щоб голови торкалися потиличною ділянкою. Обом їм до того, як помістити їх на апарат, робилися спинномозкові пункції, і вони були з'єднані величезною кількістю трубочок і дротів, по яких здійснювався обмін речовин. Складна біохімічна машина здійснювала синтез лікворів, які між тілами попадали в неї, і відбувалося омолодження одного організму і старіння другого. Люди не жили після того довго. Максимально вдалий випадок – коли хлопець вісімнадцяти років віддав тридцять літ життя і протягнув ще вісім місяців, яко п'ятдесятирічний мужчина. Його донор наділив його гепатитом, а сам дістав від хлопця у подарунок ваду серця і у віці омолодженого дев'ятнадцятирічного юнця помер ще на два місяці скоріше. Аліса була унікальним експонатом. Вона була здорова – і про це наразі знав тільки Тупілін. Він дуже зрадів, коли довідався, що трапилася помилка. Тепер можна буде справити деякі похибки, і результати будуть ближчими до ідеалу. Жінка, якій Аліса віддала все своє, чулася прекрасно. Вона виглядала супер у свої тепер уже двадцять два. Вирішила зайнятися тенісом і зняти собі тренера для вечірніх пригод. Аліса натомість заробила розсіяний склероз і цілу низку найрізноманітніших подарунків, з якими до нас у двері приходить старість. Біда операції була ще й у тому, що люди після неї абсолютно не усвідомлювали того, що відбувалося. Кожен з них поводився так, як його попередник за тиждень до операції. Потім дані стиралися і пам'ять включалася знову через три дні після неї.

До Лєшого підступив санітар і підвів його за лікоть.

– Я всьо знаю, малий. Дзвонив твій батя, просив дати тобі слухавку.

Віталік вирвався з його руки і побіг до дверей. Санітар не ворушився.

– Картка вже не лабає. Старий схавав твій прикол. Йди за мною і поговори з ним. Він чекає на телефоні.

Віталік вихопив картку і озвіріло почав тикати її до стіни. Нічого не відбувалося. Він опустив голову й поплівся за санітаром. Слухавка лежала на столі і з неї чулися матюки, порівняно з якими ураган Катріна – просто легкий осінній бриз.

– Альо, – Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.

– Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури. Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе, їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.

– Я не поїду звідси.

– Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. їдь сюда. Я прошу. Що ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.

– Тільки не мама, я такий, як ти, – він поклав слухавку на важіль і сів біля столу на підлогу.

Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди гонили по перонах, спекулянти здавати білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провідників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває потяг № 87 Мінськ – Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів майже десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусідніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові кульки в руках з надписом: «Час – це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип'ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:

– Вам допомогти?

– Ви маєте на увазі, кульок понести?

– Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, – назвався мужчина років п'ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на обличчі.

– Я – Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке враження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.