Текст книги "Я, «Побєда» і Берлін"

Автор книги: Кузьма Скрябин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

– Пане Анджей, таке авто мій чоловік міг би купити у вас за гідну ціну. Але яка ціна для вас гідна – не факт, що вона гідна для нього. Мій чоловік тяжко працював. Він був механіком і заробляв на життя тяжкою працею. А ким ви працюєте, панє Анджей? Якщо в вас є охота залишитися в Німеччині, пан Курт міг би помогти вам влаштуватися зварщиком! Ви вмієте зварювати? Якщо ви маєте родичів, які хочуть переїхати сюда, ми можем допомогти їм з роботою. Вони вміють зварювати, ваші родичі? Зараз зваршики потрібні тут, правда, Курт?

– Я, я, – хитав головою старий сморчок, а я, розпустивши слюні, слухав її бредні із солодко-отупівшим виразом обличчя і вже був готовий подзвонити й ощасливити свою Барбару, що ми переїжджаєм у Берлін, і вона буде гордою жінкою Кузьми-зварщика. Мене легко було здурити в ті часи, і полька відчула м'якоть у будові моїх мозгів і продовжувала її ефективно розширювати.

– Ми живемо в Берліні десять років, панє Анджею. Я займаю високу посаду в польській спільноті, правда, Клрт?

– Я, я.

– Так що всі розходи на переоформлення машини ми беремо на себе, а скільки ви хочете за машину? – нарешті дала вона мені слово. Пережувавши соплі і ковтнувши всю кількість виділеної за час її монологу слини, я сказав:

– Десять тисяч марок.

– То добраніч, панє Анджею. Маєте наш телефон, і коли v вас спаде температура, дайте нам знати. Правда, Курт?

– Я, я.

– Пані Кляудія, а скільки можете дати ви? – майже з розпачем спитався я в неї.

– Тилє, ілє она коштує [23]23
  Стільки, скільки вона коштує.


[Закрыть].

– А ілє то коштує пані зданєм [24]24
  А скільки вона коштує, на вашу думку?


[Закрыть]? – майже заплакав я.

– Кілько вона коштує, Курт? – звернулася вона до чоловіка.

– Я, я, – по інерції відповів він, а вона переклала:

– Чоловік мусить подумати. Добраноц, панє Анджей. – ласкаво звернулася вона до мене наприкінці розмови і заробила ще одне бонусне очко у свою таблицю реєстрацій правильних психологічних ходів.

Вони побили копитами в бік свого «опеля-капітана» з 1939 року, який проти моєї шаланди виглядав, як ретельно вилизане собаче яико. Я сів у машину, включив радіо. Передавати ситуацію на дорогах Берліна для тих, хто повертався на машинах додому з роботи. Завелика кількість різнобарвних переживань від зустрічі з полькою розривала мою голову. За півгодини я встиг повірити в те, що буду зварщиком на німецькій будові, що тачку продам за достойні філки і що перевезу сюди Барбару і остаток свого життя прогавкаю на солов'їній мові Гітляра і Шнітке. Не встиг оклематися під різнополюсних перспектив, як переді мною виріс дивини штемпок із собакою. Він був весь перемотаний бинтами, пластирами і з рукою в гіпсі. Можливо, любов до катання на машинах з минулої епохи поверталася йому такими плачевними наслідками. Це був портрет людини, яка вирішила перебігти колію перед поїздом і застряла ногою між шпалами. Його пес натомість, величезний сенбернар, виглядав охайно, але час від часу поперджував. Від старості, як згодом пояснив хазяїн. З рота велетенської собаки постійно висіла слина, ніби шнурівки від кросівок, а господар витирав її голою рукою, а руку – собі об штани.

– Майн наме іст Фабіан. їх бін інтевестед ін де в ауто [25]25
  Мене ЗВУТЬ Фабіан. Мене цікавить авто.


[Закрыть]. Мені невимовно захотілося його послати, далеко, по-українськи, куди-небудь, разом з песиком, слюнями. гімном і бинтами. Так, до фіга придурків на один день – то тяжка тяжка карма якась, а не реалії. Але місія моя, мій посил взяли верх над емоціями.

– Я, я. Бітте. Мене звати Андре. – Чого я раптом зтупив і не сказав просто – Андрій? Щось буває з людьми в такі моменти, коли не знаєш, що ліпше сказати, і трендиш всяку херню.

По-німецьки, я вам вже казав, лабав я слабо, але той цілий Фабіан… Або йому той поїзд щось зайве переїхав, або, курча, він півалфавіту не виговорював. Одне слово, цей неприємний факт дуже утруднював наші переговори.

– Вев, – сказав він замість англійського «вел». – Ай гона твай зіс кав. – Типу, хоче поїздити.

– Як ти, брате, зі своїми костилями в ту машину сядеш? – спитав я, показуючи на сліди його екзекуцій.

– Ай вів твай, – провякав він на тайському діалекті хренової англійської, на фоні якої я зі своєю миттєво почувся сером Гордоном Байроном. Фабіан почав запихатися на крісло водія. А його пес – лізти зверху по ньому на сусіднє місце на дивані, причиняючи своєму госпідару страшенні муки і болі. Він стогнав і крехтів, але пса не зганяв. Прогнати його можна було хіба з допомогою гранати зі сльозоточивим газом, якої, на жаль, ні в нього, ні в мене в ту хвилину не було. Пес граціозно переліз через нього, вимащуючи ізюмом, який завис в нього під хвостом, моє ШКІРЯНЕ, бляха, крісло, нафіг, і замастив слиною всю торпеду. Я, вдячний син своїх периферійних комплексів, нічого не сказав. Але глянув на пса так, що він поняв: перед тим, як залазиш в мою машину, треба сраку, як мінімум, добре витерти об асфальт. Фабіан зайняв нарешті місце пілота і почав шарпати за всі ручки і тумблери відразу. Мені це нагадало випадок із мого армійського минулого, коли я відкачував Рому Мордуховича від епілептичного припадку, а він, не звертаючи уваги на мої потуги, заліпив піною, ніби шпаклівкою «церезіт», рівно половину неврологічного відділення Калінінського авіаційного шпиталю.

З рота Фабіана випадали залишки сардельок, бургерів, вінегретів та іншої німецької хавніни, але «Побєда» не рухалася з місця. Він зіпрів, з-під пахв у нього ненависно смерділо здохлими щурами, пес лизав собі щось між ногами на боковому сидінні, а ситуація не змінювалася. Я – на задньому дивані – кінчався від ненависті і хотів поперемінно задусити то собаку, то Фабіана. Але не наважувався це зробити, бо бридився того, що випадало з його оральної порожнини. Нарешті, я набрався сили і крикнув:

– Курва твоя мать!

– Вас [26]26
  Що!?


[Закрыть]? Вас? – шепотнув Фабіан, і пес стравив трохи бутану зі свого кишечника в замкнутий простір машини.

– Що ти вас, бля, що ти вас? Що ти тачку ломиш? – ясно, що Фабіан вловив тільки емоційну частину мого спіча.

– Дізе ауто ніхт фавен [27]27
  Цей автомобіль не їде.


[Закрыть].

– Чувак, дай я сяду за руль, і ти побачиш, що таке «фарен», – прошипів я напів по-німецьки, напів на есперанто з домішками яворівського народного епосу. Бідний Фабіан відкрив собі купу нових ран на тілі, вилізаючи з переднього сидіння, а я сів на його місце і, не звертаючи уваги на пильний погляд його пукаючого друга, рвонув на себе важіль передач і рушив з другої, як справжній українець, палячи зчеплення. Машина нервово тріпнулася, як гордий окунь, який ганяв по озері маленьких рибок і зненацька здуру зачепився плавником за гачок п'яного вуйка Стефана, який, не підозрюючи такого приємного повороту подій, наливав у човнику ще підисєточку за здоров'я кума. Фабіан, на задньому диванчику, вдарився перемотаною головою об задню стійку, як називали в нас на гаражах штуку, яка тримає в машині дах, пес ще разок зіпсув повітря, і ми вирушили в подорож по району Нойкьольн. Два турецькі діди, які роками сиділи біля під'їзду і грали в нарди, тільки скосили очима в нашому напрямку, але для людей їхнього темпераменту це означало, як мінімум, гострий передінфарктний стан, стабільний енурез і гормональну кризу. Я виїхав на широку вулицю, яка вела до супермаркету «Карштад». Через двісті метрів був світлофор, і, передбачаючи норов своєї тачки, я завчасно почав гальмувати.

– Вай соу елі? – здивувався Фабіан [28]28
  Чому так рано?


[Закрыть].

– То не елі – то якраз, – цілком чесно відповів я. Машина довго і протяжно скрипіла, збираючи на собі погляди перепуджених німців і гостей столиці. Ми загальмували рівно на білій лінії світлофора, три метри за якою стояв поліцай на мотоциклі і чекав ціле своє непотрібне життя, хто ж все-таки з чесних берлінців перетне недозволену границю. Він повернув голову вбік скрипу тормозних колодок і, побачивши те, що снилося йому в дитячих кошмарах, завів мотоцикл і в паніці втік углиб міста. Фабіан помітив цей парадоксальний випадок, і його бажання заволодіти чудо-машиною запалилося з новою непереможною силою. Внутрішній голос, не дочекавшись моєї реакції на його знаки, щипнув мене за дупу і дав зрозуміти, що інваліду на перший раз вистачить позитиву, тим більше, що «Побєда» накатом взувала будь-яку іншу машину, розвиваючи небезпечну для її власних гальм швидкість. Я помітив шпарку між двома «сітроенами», в'їхав туди з розгону і сказав:

– Вел, Фабіан, іц інаф.

– Ай вілі, вайк діс кав, – сказонув він, даючи мені сеанс розшифровки логопедичних загадок. – Ай гонна сінк енд кол ю тумовов. – Пес нукнув на прощання, залишаючи кусок ізюму на передньому сидінні, і вискочив, прискорюваний моїм копняком, щоб не бачив хазяїн. Його погляд я запам'ятав надовго. Це був найдобріший погляд істоти з усіх створінь, які хотіли коли-небудь мене зжерти.

Вдома знову було люду, як на вокзалі перед кінцем світу або перед приходом поїзду «Чернівці – Перемишль», з якого не могли вилізти ті пасажири, які їхали до Львова, бо та частина, що їхала до Перемишля, атакувала вагони зі всіх боків і своїми тілами замуровувала вихід. І ці бідаки мусили товаришувати їм до Польщі, в більшості випадків навіть без паспортів.

Томас у коридорі мелодійно щось м'явкав по телефону, а вся холерна банда гнила на матрацах і просто на торбах після паті «У Карстена». Я проліз у нього між ногами до кухні, зхавав парочку сосисок, як потім виявилось, для собак, але гавкати після того не почав. Знову прибіг десь із пригородів Олежик. Після виснажливої пішої прогулянки індустріальними районами Берліна він був готовий з'їсти всю гниючу в квартирі біомасу. Обійшлося без канібалізму, і він хлопнув парочку запропонованих мною сосисок, з якими Томас збирався в гості до подружки, в котрої був песик Поц. Олежик також не загавкав, і я, заспокоєний ефектом, пішов спати. Сни були фігові. То якийсь мудак постійно бігав за мною з сокирою по магазині, то я бігав із сокирою за тим мудаком. Пізно ввечері Томас привів подружку до себе разом з Поцом, який бігав поміж тілами мертвих людей і цокав кігтями, як маленький щур, шукаючи, на кого би посцяти. Подружка, тендітна дівчинка Лілі, почувалася, певно, як на вулкані, воссідаючи зверху на Томасі, і один Бог знає – як в них відбувалися любовні ігри. її крики досі морозять мої жили, і не знаю, як мені вдалося стриматися і не викликати поліцію. Я вибіг на вулицю пройтися – була шоста ранку. Завернувши за ріг, став навшпиньки, щоб заглянути в віконце, що робить друган Томаса, художник Джон. Він не любив затягувати на ніч штори, і над ранок можна було пізнати багато нового. Його жінка Сандра розвелася з ним рік тому, І приходила побавитися з ним у минуле. Вони робили це із включеним світлом напроти вікон, аж до ранку. Джона це збуджувало. Йому було 40 років. Скоро мені сорок, і невже я також не буду виключати світло? Джон і Сандра хропіли з переплетеними, синіми від холоду, ногами. Я повернув назад і побачив просто на тротуарі – понівечений, покручений, номерний знак від своєї машини. Декілька метрів далі – валявся іще один у ще більше плачевному стані. Я в паніці підбіг до «Побєди», вікна і двері були обхаркані, а на капоті – сліди від кросівок якогось турецького бидла. На даху машини стояли пусті банки від пива і величезна гора лушпайок від фісташок, так ніби їх жерло стадо орангутангів. Кров ударила мені в голову, ніби Ніагара вирішила змінити напрям і пробити небо. Я ганяв навколо, притискаючи до грудей покручені номери від машини, ніби свої зламані крила. Мені хтілося підпалити цілий Нойкьольн і всіх чурбанів разом взятих посадити на товарняк і відвезти назад, у Чурбанію. Я вибіг наверх, де Томас під краном в кухні мив свого Пилипка.

– Томас, ві маст кол зе поліс, – верескнув я, шокований. – Туркіш дістройд май кар! [29]29
  Томас, ми маємо зателефонувати в поліцію. Турки зруйнували мою машину!


[Закрыть]

– Я, я, – спокійно зауважив Томас. – Ай кол зе поліс. [30]30
  Я зателефоную в поліцію.


[Закрыть]

Поліцаї німецькі відрізняються від наших тим, що вони приїжджають все-таки, коли їм подзвониш. Два дядьки, зі смішними зеленими кашкетами, з якими вони більше змахували на юних натуралістів, відразу почали встановлювати мою особу. Візи, шмізи, паспорти, таке враження, що турки визвали поліцію, а не я. Потім доколупалися до об'яви на вікні машини, сказати, що я маю поставити до відома податкову службу, продаючи товар на території Німеччини, і отримати на це ліцензію. Я благально заглянув Томасові в очі, і він почав мене відмазувати. Довго, флегматично і… успішно. Поліцаї забрали свої сраки геть, а я, зіпрівший і ледь не депортований, почав креслити в голові плани своєї помсти туркам. Правда, через годину приїхав евакуатор і намагався погрузити мою тачку до себе на кузов і відвезти на штрафплощадку. Поліцаї визвали його у відповідь на мою хитрожопість. Шофер евакуатора махався з важелями близько години часу. Він засовував спеціальні захвати під машину і пробував її піднімати. «Побєда», як і личить машині з такою назвою, нерухомо стояла на місці. Відповідь проста – захвати пробивали прогнилу підлогу і залізали в кабіну. Коли він помітив це – то, ніби старий паркінсонік, трясущимися руками смикав за важелі, щоб витягнути захвати назад. Але вони застрягли і могли вирвати з м'ясом на вулицю цілий салон так, як ми, скидаючи штани, вивертаємо штанини. Осягаючи всю свою відповідальність за завдану шкоду арештованому автомобільному засобу, бідний колишній емігрант з Хорватії, боячись, що його за це відправлять назад на Балкани, заліз під мою тачку і довго звідти не вилазив. По-моєму, він зубами відгриз свої захвати, бо більше варіантів не було. Я сидів на балконі, їв Олежкові сємки, і плював на вулицю лушпайки, якраз на його евакуатор, і спостерігав. Бігти вниз і відвойовувати свої права я боявся, щоб не приїхали ще раз юні натуралісти і не захотіли відвезти «Побєдку» в Декру – технічне бюро, де проходять обов'язковий огляд машини, які допускаються на німецькі дороги. Вона би розлетілася на кавалки на стенді, який, імітуючи вібрацію на дорозі, провіряє амортизатори, і повбивала би німців, котрі торчать в той час під машиною і щось там записують. Хорват сів у свій евакуатор і збирався вже їхати, але громадянський обов'язок власника німецького паспорту знову палкою вигнав його на вулицю. Він дістав з кузова величезний «черевик» – спеціальний пристрій, який защіпається на колесо машини з двох сторін, блокуючи його. Він лазив з тим «черевиком» ще з добру годину і не знайшов, як можна його впхати під машину, позаяк передні і задні колеса були різні за висотою і за всіма іншими параметрами і просвіт під порогами не давав йому той башмак туди вдрючити. Він харкнув на стерильну берлінську бруківку, матюкнувся по-хорватськи:

– А сим тоу прічкоу глову єбат!

Переклад шукайте в словниках, я знаю тільки, що словом прічка вони називають піську в дівчат, і поїхав назад у двір поліції. Я ж пішов до Джона, дочекався відходу Сандри и поцікавився у спеціаліста, які фарби неможливо змити з поверхні автомобіля. А ще я взяв у нього напрокат різні колючі, ріжучі і просто западляцькі інструменти, діждався ночі і вийшов на вулицю. Працював я довго. І так само довго потім спав. Жахливі крики з вулиці розбудили мене в ту мить, коли я плавав у сні в величезному басейні, але чомусь із хвостом русалки і цицьками. Кричати, звичайно ж, чурбани. Всі вони сидіти на державному утриманні, і ніхто з них ніде не працював. Дрихли вони довго і, на шастя, дати мені виспатися. Кожна машина на нашій вулиці була мною ретельно опрацьована. Німецькі номери відрізняються від наших тим, що вони зроблені з набагато тоншого метату і ламаються, тоді як наші – тітьки гнуться. Я вистукав свої молоточком, і вони повернули собі горді українські форми. А туркам кожен номер я поламав на дрібнесенькі кусочки, так що їм залишалося хіба що бавитися ними в пазли. Моєї хворої фантазії вистачило на всіх. Заодно, правда, я підмалював тачку грубосракого німця, якого зустрів першого ж дня, як приїхав. Без злого умислу, так, по інерції.

– Нічого, потім вишлю йому з дому відкритку, – подумав я.

Машини турків були розписані в дусі неофашизму. Щоби заплутати сліди поліції, я мастив узятою в Джона фарбою величезні свастики на шклі і писав на звільнених від номерів місцях «Fuck turkish». Фарба крім того, що її неможливо було відмити, смерділа, як курячі бібки, і виглядала так само, залишаючи грубі рельєфні сліди на поверхні. Згрубша то виглядаю, ніби хтось ходив з квочкою по вулиці, тиснув її за шию і заставляв гадити на машини, а потім розмазував біби пальцем по шклі. Саме так, напевно, і напишуть у себе в протоколі німецькі поліціянти. Не міг я відмовитись від створення гравюри цвяхом по лакованій поверхні найбільш дорогих автомобілів трнзнакових слів, де перша буква «X». а друга «У». Це маю цілком, за моїми розрахунками, збити поліцію з панчелику, наштовхуючи її на думку, що це діло рук інтернаціональної банди фашистів-москалів. Коли приїхала поліція, турки викрикувати і махати в бік нашого вікна. Ніколи в житті я не пітнів так часто, особливо в задній частині мого тіла. Під кожну штанину можна було ставити миску під стікаючу з них воду. Поліцаї піднялися, але Томас двома словами відповів, що його постояльці – українські музиканти і нікому зла не бажають. А тим більше нещасним туркам. Ми – за мир. Хай живе українсько-німецько-чурбанська дружба. Кінець цитати. Того вистачило поліції, щоби більше ніколи з подібними дрібницями не дзвонити в його двері.

«Побєду» після цього випадку я запаркував аж біля військового аеродрому Темпельхофф, за два кілометри від хати. Там нічого їй не загрожувато. Клієнти, більш чи менш реальні, щоразу рідше дзвонили з приводу купівлі. Полька лата мені чотириста марок завдатку, пообіцявши ще три і псячі шістсот у день від'їзду. Навішавши на мої вуха з три мотки макаронних виробів, вона дочекалася моменту, щоб ми. наївні простаки, зібрали чемодани і в останній день візи – об'явила, що більше не дасть. Мною в ті часи можна було настрашити хіба що голуба, який какав Томасу на балкончик, але факт кідалова пробудив у мені Джека-потрошитєля. Слава Богу, що я не мав тоді бензопили. Два акуратно розрізані на філєєчки трупи зараз би покоїлися на одному зі смітників Берліна в пакетиках з «Пенні Маркт». Я настрашив польку російською мафією, яка мата випотрошити її сім'ю і в Польщі і тут, разом з її щуром-чоловіком. Не знаю, чи тю діяло це на неї, а те світло з того часу в її вікнах не горіло. Я продовжив візу правдою-неправдою, що коштувато боргів перед Томасом, як моральних, так і фінансових. У візовому бюро я мусив кашляти, як пес, щоби Томасу повірили, що я мушу підлікуватися в Берліні декілька днів, аби не заразити пів-Європи якоюсь чахоткою.

Фабіан приходив ще разів із сорок. Вже ніби мав принести гроші – і забув, потім – знову забув, потім пес здох, ч потім я бачив його разом із псом у парку і сказав йому все, що я про нього думаю на есперанто з домішками руського і українського гостинного сленгу. Олежик, ганяючи по Берліні в пошуках свалки, навчився інтуїтивно знаходити по корчах акумулятори, бувші у вжитку колеса, мийки, пилососи, крани, утюги та інший дефіцитний у Бучачі крам, навантажив ним свій УАЗик і, пославши всіх на три букви, щасливо від'їхав у зворотну подорож сам-один. Бард ходив по вечерінах, курив шмаль і кайфував, не переймаючись особливо моєю бідою. Бо біда ж то в принципі була моя, а не Бардова. Вся товпа, яка збиралася відчалити з Олегом і була ним щасливо послана, поїхала додому поїздом. Я залишився сам, страховка в «Побєди» закінчилася, а нова коштувала 250 дойчмарок, які я міг хіба що намалювати фарбою Джона в зошиті для математики.

Одного холодного противного ранку я підняв Барда і сказав:

– Бард, я дзвонив тому штемпу, що хотів мінятися на «мере». Він відмовився їхати сюди і каже, щоби ми приїхали до нього. Сядь зі мною і будеш дибати в карту. Ми поїдем корчами, шоби було менше поліції.

– О'кей, – на диво сказав Бард.

Ми встали і поїхали у Вальсдорф. По прямій – нам було туди кілометрів сорок. На позичені в Томаса гроші ми заправили шість з половиною літрів бензини і вирушили в невідоме. Як на зло, поліції в місті було, як мух в студентській столовій. Бард тримав палець на карті і вів ним по бічних вуличках, вишукуючи найменш примітну дорогу. Сто разів ми заїжджали в тупики і впиралися в брами заводів і депо. Сто разів ми стояли відразу за поліцейською машиною на світлофорі. Сто разів мої сфінктери зжималися тисками, відчуваючи напругу ситуації. Поїздка без страховки загрожувала нам депортацією із Європи пожиттєво і конфіскацією машини, шляк би її трафив! Я прокляв художника, Ориську, Львів, Новоєврейськ, себе, Лесика з Вовкою, їх сигарети, прокляв всьо, що було пов'язано з цим супернефартовим тарантасом, який кращі місяці мого життя похоронив у турецьких гетто Берліна. Нарешті, мокрі і щасливі, ми вийшли перед парканом автомайстерні Франца Бодена у Вальсдорфі. Я подзвонив, нам відчинила його жінка:

– Оля. – відрекомендувалася вона. – Я з Броварів, хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєшалась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти відказався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросіла на шо-то друге помєнять.

Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не поздоровкався, а зразу сказав:

– Вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох. – На площадці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два «опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони здавалися експонатами з автомобільної виставки CIA. Сльози радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбованого «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багажник не треба було підпирати лопатою, машина рушила, ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо обивочка салону була, як вчора вшита. Франц видав мені папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до моменту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися, німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я назначив момент від'їзду на завтрашній ранок і пішов з Бардом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця, де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення, скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четвертій годині виїжджати в Україну. Екстраваганції у рішенні простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м'яко кажучи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з синіми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на другому боці вулиці величезну гору різноманітного краму.

В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину меблів, які були в нього в хаті, а може навіть, і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланерувавши пір'їнкою вниз, не постраждала. Ето – успєх, вирішив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляками, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська – це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік», в чудесному стані, з потрісканою на сонці фарбою, телевізор АйТіТі – військові технології, пригадав собі я американський фільм, де однойменна контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Новоєврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чотири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в яшик разом з купою відеокасет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій широ йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Кольою з Бішкека, згодилися перенести якийсь мотлох одному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потрібні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги – одну нормальну, а другу, як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в машину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тиснути нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні – Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий серед своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швиденько прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони любили, коли наші покидали їхню територію. А поляки натомість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:

– Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він просто вжився у роль собрата з другого боку кордону.

– Чи вшистко в пожондку [31]31
  Чи все гаразд?


[Закрыть]? – запитав я його.

– Вшистко, курва, НЄ в пожондку [32]32
  Все, курва, негаразд.


[Закрыть].

Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і цитував їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх – де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гадпшек і не хотів взамін нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голодний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзвонив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив у той план, але й лікуватися не хотів. Нога розпухла до неймовірних розмірів, так що скоро треба було рвати внизу штанину, щоб вона в неї пролізала. В польки, що дала подзвонити, я стибзив зі столу чупа-чупс і тепер ходив по митниці і сосав його в пошуках чуда. Два дебіли, як я, звідкілясь з дальокой Рассєї, лазили один за другим із подібними проблемами. Вони підходили до віконця, за яким сидів пшек, і говорили таке:

– Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз [33]33
  Гроші.


[Закрыть]какой. Ну що ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий.

Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язував кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реагувати на нас.

– Може, у цєбє бєда какая, – продовжував расєйскій брат, – може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замкнєнтий.

Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю видимість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбувалося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-погранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.

– Цо, пане, не пущайоу? – спитав він, явно знаючи відповідь.

– Нє пущайоу, сукі, – відповів я, чекаючи на спасіння.

– О. то курче бляде, нє?

– Курче бляде, – згодився я.

– І цо, бендзєш так став цаве жицє [34]34
  І шо, будеш стояти так усе життя?


[Закрыть]?

– Но, нє хцяв бим [35]35
  Ну, не хотів би.


[Закрыть].

– Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре чеколядек, а зобачими, цо бендзє [36]36
  Ну то принеси мені три водки «Абсолют» і пару шоколадок, та побачимо, що з цього вийде.


[Закрыть].

– Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:

– Зоставо мі тилько 18 марек, – похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато признався я.

– То щасліва, таваріщ, – поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі:

– Чекай, зараз пшийде, – я стрімголов погнав у вонючий вагончик з назвою «Д'юті фрі шоп» і на всі бабки купив три маленькі «Абсолюти» (ясна річ, поляк хотів великі) і дві масюпусєнькі шоколадки. Поляк-червоний ніс чекав мене, не сходячи з місця і, Бог-свідок, він стояв би там до Нового Пришестя, бо синдром «хочувипитивжеідофіґа» не належить до явищ, яких легко позбутися.

– Єстем, – захекано мовив я і простягнув йому пакет.

– Цось он льогкі какой-то, – недовірливо скривився він, заглянув усередину, прицмокнув і сказав:

– Льогкі, но смачни. Давай рускі, – з наголосом на перші склади скомандував погранєц, – я подейме шлябан і юж цє нема. Поліція і то вшистко – твуй проблем [37]37
  Я підніму шлагбаум – і тебе вже нема. Поліція і все інше – твої проблеми.


[Закрыть].

Мені була по цимбалах поліція, шміліція, мені треба було вирватися звідси, а далі я собі дам раду. Я сів в «опельок», завів мотор і став чекати, аж піднімуть шлагбаум.

Секунди йшли довго, і я відчув, як сивіє волосок в мене на копчику. Коли він побілів до кінця, шлагбаум повільно, як в американських фільмах, в рапіді почав піднімати свій дзьоб догори. Я подивився вбік вагончика, де сидів мій мучітєль, відкрив двері й підійшов упритул до вікна. Поляк куняв, спершись головою на кулаки. Я погримав у вікно, і він перестрашено підібгав руки, а бородою зі всієї дурі вальнувся об стіл, прикушуючи свій дурний недобрий язик.

– Дивися, пан. Фокус по-українску. Ото я єстем, – розвівши руки в боки, крикнув я, – а ото мне, курва, нема. І з тими словами я скочив в машину і погнав до шлагбаума, аж пукнув з нервів, причому таким фазаном, що звука майже не було, а очі виїло, як соляною кислотою. З одного боку, я провернув супераферу, бо мене з невідміченими документами пропустили в Польщу, тобто кожна поліцейська машина – означала кінець резидента. А з другого – в мене було бензину тільки до Кракова, і як їхати далі, не знав навіть мій ангел-хранитель, який задовбався мене витягувати з халеп і храпів на задньому сидінні. З третього боку моєї системи координат – я мав купу мотлоху в машині і сподівався комусь загнати що-небудь взамін за бензин.