Текст книги "Я, «Побєда» і Берлін"

Автор книги: Кузьма Скрябин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

– Ах ти халєра какая!

У цю мить Криса повернулася до неї з виразом болю й непорозуміння, і та друга, переоцінивши побачене, крикнула:

– Ліцо пакусала, уб'ю!! – і скокнула Крисі на плечі. Дуже граціозно, як у матрьошки, змістився центр ваги Криси, вона подалася назад, а та друга з усього маху, зробивши в повітрі траєкторію мертвої петлі, головою заїхала в стіну. Причому – так званими м'якими частинами, бо такого удару кісткою стіна напевно б не витримала. Криса витягнула голову з-поміж її ніг, викручуючи її, як штопором корок з вина, який розбух у горловині і не хоче вилізати. І в останній момент, коли голова піддалася, вона перднула, як пес з анекдоту, що настрашив сам себе. Всі джентльмени, крім Фріца, з цікавістю спостерігали за сценкою імпровізованої вистави. Фріц уже стояв біля Алісиної юлови, яка була притиснута майже нерухомим тілом другої корови і гула по інерції від удару, як вулик. Взявши під пахви тушу викинутого на берег кита, Фріц сплюнув на підлогу і крикнув:

– Кампазітар, на', що сидиш? Бери за ноги, на', поможи, на'!

Кампазітар з огидою поміг віднести на два кроки тушу подружки і, кинувши її додолу, заходився витирати салфетками руки.

– Що треш, на', давай з тою щось рішати, – Фріц кивнув убік Аліси, яка стояла навколішках і терла задню частину голови.

– А що рішати, Фріц, ти що задумав? – уклинився в розмову Йог.

– Так. Всі на фіг звідси, бистро. Я розберуся сам. – У ролі головного тусовки Лєший виглядав поважно, і було видно, що йому це подобається.

– Чюєш, Лєший, заграв ти вже на' з цими пріколами. Може, я собі сам придумаю що робити? – Фріц явно був настроєний поборотися за свою свободу дій, і його не влаштовувала драма, яка закінчилася, не почавшись.

– Фріц, ноги в руки – і тебе нема тут, поняв? – Лєший зробив крок уперед і витягнув руку в напрямку дверей. Фріц рванув за його руку і вдарив головою в морду, одночасно засаджуючи йому коліном під дихало. Лєший, із закривавленим ротом, упав на коліна і дістав ще один потужній удар фляшкою по голові. Фріц набував бонусів у цій грі, і всі решта, крім Криси, яка мила свій огризок під краном, з острахом чекали розвитку подій. Недарма його назвали Фріцом – ще в дитинстві на Великій землі після школи він зловив котенятко і заживо спалив його в під'їзді у поштовій скриньці своєї сусідки, яка сварила на нього, що він цупить у неї кольорові журнали. Його клинило і дуже серйозно, так що всі присутні про це знали. Він попав у цю Зону випадково, вийшовши попісяти з поїзда зі страшного бодуна, і жив тут досить мажорно, позаяк йому дуже до вподоби були розклади цього бедламу. Фріц широко розставив ноги, видно, тренувався робити це перед дзеркалом зі старих фільмів про війну. Оглянув усіх страшними очима, опустив погляд на Лєшого, який не рухався у нього під ногами.

– Йог, йди по тачку, відвезем ту курву до мене на хату, а ви, карови, тут приберете. Алєг (так він звав кампазітара, коли від нього щось йому треба було), йди на кухню, я тобі щось скажу. – Вони вдвох зупинилися в темному коридорі, і Кампазітар різко повернувся і сказав:

– Ти шо, Фріц, та нам же капєц буде. Старий Лєшого мерію підніме, нас закопають нафіґ. Дзвони по лікаря, хай щось робить, мені страшно. Мені обіцяли, що витягнуть звідси. Фріц!

– Тільки не плач, на', Алєг, на'. Закумарили ті тьоли всі з соплями і ти туда же. Не бойся нікого. Ми його сховаєм, і тьолу припрячєм. А потім через пару днів шота придумаєм. У мене є виходи на медикаменти – може, накачаєм якоюта байдою, шоби забув на', хто він вопше. А потім старому підкинем, скажем – наївся сіньки, дурак, і накурився шмалю – хай розгрібає.

– А як старий аналізи зробить, або хтось здасть, що то ми намутили?

– А якщо нє? – Фріц заржав і потягнув Олега до кімнати. Аліса сиділа навкарачки, втупивши погляд у підлогу. Фізичні розбори не належали до дисциплін, якими вона могла б похвалитися. Вона чекала від долі, що буде далі за сценарієм.

Машина, якою керував Йог, була схожа на шкарлупу, черепаху, до якої причепили двигун внутрішнього згоряння. Всі його бебехи були наверху. Під машиною була прив'язана мильниця, куди скапувало мастило, яке гнало з мотора, раз на якийсь час Йог виливав його назад у сопло. Трясло неймовірно – жахливі дороги і амортизація сприяли тому, що Аліса була готова в будь-яку мить напіввідкрити секрет свого внутрішнього світу і розкидати його по всіх присутніх. Плюс тепла горілка, плюс удар в голову, плюс кавалки Крисиного носа, які позастрягали в зубах. Вони їхали з двадцять хвилин. Вулицями майже ніхто не ходив. Та і чого тут ходити, думала про себе Аліса, тут дихати страшно. Фріц сидів зліва від неї і курив, малюючи в своїй хворій уяві картини майбутнього ґвалту. Він задоволено дибився і висмикував у себе з носа волоски, голосно пчихаючи прямо на потилицю Кампазітара, який сидів спереду. Тьолок вони затишили у квартирі Лєшого, а сам він лежав зв'язаний у багажнику, ризикуючи віддати кінці від страшної вібрації, яка здатна була розігнати целюліт навіть бегемоту. Він ще не прийшов до тями і лежав спокійно, дивлячись у своїй уяві якусь дивну короткометражку про мурашок, які носять велетенські кусмани м'яса до себе на склад. Вони впираються ногами, вусиками, вигинають свої працьовиті тільця, щоб зробити хоча б ще один крок до пункту призначення. Потім йому буде шкода тієї дівчини, яка через нього вскочила у жахливу халепу з не менш жахливої халепи, до якої вона потрапила раніш. Але це буде потім, а зараз він майже спить, вдихаючи залишки кисню у багажнику машини, ніби акванавт під водою, точно знаючи, що за 19 секунд до кінця він випливе на поверхню. Покидькам завжди щастить, про себе думала Аліса. Він зупинить машину і витягне того з багажника за пару секунд до задухи. Якби я везла когось у багажнику – мене б спинила міліція і допитувала б доти, поки він би там задихнувся.

Машина різко зупинилася перед хатою, яких багато в українських селах – нічим не примітна, вибілена у фіолетовий колір, як і півсела навколо неї, бо таку, власне, фарбу можна було дістати у господарському магазині на виїзді з міста. Пса не було. За пса тут був сам Фріц. Він жив у цій хавірі, яку покинули після аварії атомної станції нещасні селяни; їх вивезли, як худобу, в одній білизні, не дозволяючи брати із собою нічого цінного, навіть золото і гроші. У кого знаходили, відбирали силоміць. Фріц любив шарити по покинутих пару років тому домівках у пошуках того, що люди ховали на чорний день. Він мав нюх на такі речі і знаходив їх досить часто.

– Йог, відкрий багажнік і дістань Лєшого, шоб не зіпрів. – Сам він витягнув Алісу за руку і сказав: – Ну, тут вже ніхто нам не помішає. Я люблю, щоб ніхто не мішав, а ти?

– Я тоже.

– На фіга ти покусала Крису? І так страшна була, а тепер вопще чаморна.

– Я кого хоч покусаю, поняв? Ти хоть не експериментуй, бо відкушу те, що ти найбільше в себе любиш.

– А я тобі зуби виб'ю, щоб ти не кусала, а сосата! Ясно? Йди до хати, Гадзілла, на'.

Він завів її в сіни, і штовхнув у плечі до темної кімнатки, в якій, судячи із запаху, не раз вже тримали в'язнів. Сперте повітря, здавалося, висіло на одному місці вже кілька років, і ніхто не мав права поворушити його спокій. У ньому, як у холодці, позависали куски страшних історій, свідком яких воно було, і через прозору оболонку ці історії можна було побачити. З такою фантазією, як у Аліси, можна було зійти з розуму, розглядаючи кавалки матерії, розкидані по підлозі, записки на стінах, зроблені явно не чорнилом. Одне слово, ще гірше, на що ніяк не могла розраховувати Аліса. Здавалося, це місто засмоктувало її, як у тягуче болото, з кожним днем все більше і глибше. Фріц зачинив двері й підійшов до двох колег.

– Власть мєняєцца, – сказав він убік Лєшого, тіло якого валялося посеред подвір'я, і, голосно відригнувши, повернувся до своїх компанів: – Я вобще-то надумав його коцнути, пацани. Менше воні буде, в натурі. Не охота з його старим у прятки іграти.

Кампазітар і Йог переглянулися, і по їхньому виду неозброєним оком було видно, що їм страшно. Страшно, як пасажирам літака компанії «АероХер», на дверях якої красується лозунг: «Літайте з нами – з нами херово!» І ти, ніби загіпнотизована миша, лізеш в той літак, знаючи, що хер ти куда на ньому долетиш. Вони дивилися один на одного пару секунд, і Бог свідок, що то були останні пару секунд їхньої Мадам Безтурботності. Даті лінії життя на їхніх долонях вказували на проблеми, закінчуючись могилоподібними яругами біля основи великого пальця.

Фріц був явно стурбований і вирішив випити смаги, прихованої в хаті з часів аварії на АЕС. Він казав, що та смага разом з радіацією вставляє так, що можна всратися тим, що тільки що випив – у незмінному вигляді. Вона, як напалм, випалювала все нутро, лишаючи за собою слід, як реактивний літак, і спокійно виходила назовні – готова ще раз до вжитку, ніби ніде й не була. Так казав Фріц – йому вірити не можна, хоча б через те, що він був хворий на всі свої невеликі мозги, площа яких вимірювалася двома коробками сірників, а решту об'єму макітри, що виконувала роль голови, займали речі, які його тато залишив у гаражі після ремонту свого довбаного мотоцикла «Ковровец». Може, тому від Фріца постійно смерділо чимось середнім між мазутом і гімном. Він поскакав на одній нозі до хати, ніби хотів таким чином поскладати всі брязкаючі частини своєї балди і рівномірно розмістити їх по поверхні. За пару секунд він повернувся з літровою бутльою шміру синюватого кольору, закритою капроновою кришкою. Відкривши, він дав понюхати Йогу, ніби щось дуже особисте, для вибраних людей. Йог з опаскою підніс своє табло до бутлі і відскочив, як ошпарений. Газ, який накопичився під кришечкою впродовж довгих років, був у стані порвати слона, не те що худорлявого і здохлого від природи Йога. Він упав на траву й почав корчитися від болю в носоглотці. Він стогнав і ойкав, а Фріц, відганяючи убивчі випари від поверхні, наблизив голову до банки і раптом поглянув убік Лєшого, який так і не очухався. Ступив до нього крок і опустився на коліна. Після чого підніс банку йому до носа. Кампазітар дико споглядав на це все і всередині своєї не зовсім зіпсутої душі був готовий зарядити копняка в голову Фріца, яка так просила заїхати в неї чим-небудь і сильніше. Але страх скував його рухи до такої міри, що не дай Бог захотів би він посцяти, довелося б когось просити витягнути із ширінки птаха і потримати до кінця процесу. Кампазітару вже ввижалися наслідки його нібито геройського вчинку – у нього на рєпі з'явилася дурнувата посмішка самозадоволення. На тому все геройство і скінчилося.

– Ей, хто ще буде? – крикнув Фріц голосом пса, якому в сраку запхали розжарений електрод, і то мало означати, що він запрошує когось випити ту гару, яку він щойно попробував сам. Ніхто з двох присутніх і майже відсутнього Лєшого не мали охоти заговорити таким вокалом. Фріц хлєбанув ще раз і подивився впритул на своїх співучасників поневолі.

– Шо, очко жимає? Пройде – розтянеться і привикне. Я думаю, що треба, бля, Лєшого вивезти на'. Грузіть в багажнік, а я зара' прийду.

Фріц пішов у корчі, і його колеги вдвох подумали про те саме, що не дай Бог він почне сцяти, то загоряться корчі і згорить сам Фріц. Нічого, на жаль, не загорілося. Фріц виліз живий, і хлопці, не бажаючи мати з ним вияснень, взялися грузити Лєшого в багажник старого грата.

– Качумайте, пацани, – почувся хриплий голос, який виходив з груди м'яса, котру вони намагалися всунути в машину. Говорив явно Лєший. Кампазітар і Йог з очманілими фейсами переглянулися і нагадували двох німців, яким веліли розстріляти триста чоловік, але не дали патронів.

– Качумайте, уроди, ви ж зі мною жили, як люди, а з тим биком – вам же гайка буде.

– Тихше, Лєший, – заговорив, нарешті, Йог. – Тихше, від гріха подальше. Зара' Фріц прийде і почує.

– Та що ти сциш його так, дайте йому по балді і кранти. Я вам всьо забуду, в натурі, – намагався повернути хід подій Лєший.

Фріц якраз був на підході. Він тягнув за собою жмути якихось шнурків, дротів і шмат. Його змучена нещоденними подіями фантазія дала фатальні збої в системі, і він не мав особливого пояснення – на хрена він таскав із собою цей мотлох. Таскав і всьо.

– Лєший, вибач, але я тобі не вірю. Ми його зара' бацнем, а ти нас здаш, – невміло попробував торгуватися Кампазітар.

– Давай, поки не пізно, – благально подивився на нього Лєший і тут же заплющив очі, бо краєм ока побачив, що надходить Фріц. Лєший з радістю сам почав би всю розрубу, але мав дуже мало сили, і біль електричним струмом пронизав його тіло. Фріц підійшов, допоміг хлопцям закинути тіло в багажник і з усієї сили лупонув капотом Лєшого по голові, закриваючи тим самим кришку його тимчасової могили. Всі посідали у тачку, Фріц за руль, звичайно, як же може полоумний сидіти збоку – він має керувати. Машина, вибачте на слові, заперділа і, так би мовити, поїхала. Вони знали – куди їдуть, але ніхто не хотів про те говорити. Вони їхали на цвинтар похованої після аварії на атомній станції техніки. Рівень радіації був там такий високий, що, навіть проїжджаючи за кілометр від нього, ти прекрасно відчував, як твої яйця стають зовсім прозорими. Навколо цвинтаря була виставлена сяка-така охорона з трьох чоловік, які постійно грали в карти, бо інтерес до тої техніки в місті був меншим, ніж мінімальним. Час від часу до вагончика охорони підбігали кабани, які мутували за двадцять з гаком років після катастрофи й були здатні пробити вагончик наскрізь. Але чекали, що його жителі колись виростуть, і буде більше м'яса, щоб перекусити, і тому не чіпали синіх від алкоголю охоронців.

Машина з пацанами під'їхала до шлагбаума, Фріц пригальмував, вийшов і поскакав до вагончика. Там він переговорив з одним охоронцем, дав йому пару сигарет і банку тої синьої кислоти, а точніше, те, що в ній лишилося від його інвазії, чим викликав дикий ажіотаж серед вічних охоронців техномогил. Вони нюхнули спочатку по черзі, а потім всі разом.

– Ямаха! – така була найвища оцінка подарованого чуда. Вихопивши банку з рук Фріца, вони забігли в вагончик зі швидкістю поїзда «столичний експрес» і з не меншим прискоренням залили вміст у свої кишки, які нагадували собою посуду в хімлабораторії під час сумнівних експериментів, з супутніми запахами і звуками.

Фріц підійшов задоволений, сів за руль і поїхав углиб цвинтаря. Лєший у багажнику відчував неприємний металічний присмак у роті, а двоє в машині – такий самий присмак у задньому проході, бо щось їм підказувало, що та історія так просто для них не закінчиться. Фріц доїхав до самої середини міста мертвих машин. Круто розвернувшись, здіймаючи хмару смердючої пилюки, Фріц виліз зі свого тарантаса й пішов до багажника. Пацани сиділи в машині, боячись робити будь-які рухи. Вони були шоковані тим, що відбувалося. А зранку всього-навсього зібралися попити пивка і заграти чувіх.

– Йдіть сюда, придурки, що посідали, на'?

– Чуєш, Фріц, може, не треба? – пробував зупинити неминуче Йог, наморщивши лоба, ніби срака шарпея.

– Тримай за ноги^ а ти за дупу бери! – Фріц крехтів, як стара бетономішалка.

Вони втрьох витягли Лєшого з багажника і заволокли його в кабіну старого іржавого ЗІЛа, який років двадцять стояв під радіаційними дощами, і фон від нього був такий, як за кращих часів Хіросіми.

– Тут він по ідеї за пару днів крякне, – задоволено сказав Фріц і пшикнув йому прямо в лице ментовським балончиком. Йог і Кампазітор, знаючи, що той був у свідомості, аж наморщили носи, уявляючи, як би вони самі зійшли на гімно, випробувавши той кайф на собі. Фріц закурив, зачинив двері ЗІЛа і показав пальцем убік машини:

– Сідайте на', дамочки. Паєхалі рєзвіцца.

Машина здійняла ще одну хмару радіаційної пилюки, яка здатна була забрати життя мешканців усієї Молдавії і Хорватії разом взятих. Але троє пацанів залишилися жити, бо фріцівський «Москвич» їхав трохи скорше за ту хмару.

Аліса сиділа в кутку темної кімнати. Вона вже не відчувала запахів, які різали її свідомість протягом перших хвилин. Безнадійно і бездумно вона втупилася в якусь точку на підлозі, і єдине, про що вона в цю мить думала і що її дивувало, це – можливість чітко розрізняти предмети в цілковитій темряві. Страх перед тим, що її чекало в майбутньому, повністю відійшов на другий план. Вона сиділа і мріяла про те, чого бути не може. Так часом буває, що хочеться помріяти про ті речі, які до тебе не мають і не будуть мати жодного відношення. Наприклад, про свій реактивний літак, завод феросплавів, який дає сто лімонів прибутку на місяць, сітку власних готелів на Карибах чи, навпаки, – про секс із конем або із жирафою, стоячи на будівельній драбині, ну і різні подібні нісенітниці, про які думаєш лише тоді, коли про них думаєш. Аліса згадала всіх і все зі свого минулого, позаяк з думкою про свою смерть вона змирилася давно, а, кажуть, що перед смертю ти бачиш усі видатні події зі свого минулого життя, і вона з цікавістю передивилася купу слайдів і плівок, на яких були зафіксовані найяскравіші моменти, кожен з яких гідний екранізації. Боже милий, думала вона, як добре було вдома і як близько була біда. Ніколи не замислюєшся над тим, що на тебе чекає, завжди думаєш, що біди – тільки для чужих, а ти найфартовіша в районі людина. Сталося – пізно переживати. Раптом мозок підхопив цікаву, не обсмоктану до цього часу тему – чим вона буде займатися після смерті. Навіть словосполучення «ПІСЛЯ СМЕРТІ» не звучало вже так безвихідно і страшно, а щось на кшталт – «після уроків» або що я з'їм після сексу. Заняття були гідні уяви Аліси. Після смерті вона в першу чергу збиралася зробити ті речі, на які завжди бракувало часу за життя. Наприклад, сходити в сауну, в якій вона ніколи не була, але знайомі дівчата ходили туди часто і розказували, що до самої сауни діло доходило дуже рідко. Сходити в грьобане джакузі, до цього часу вона переконана, що джакузі було причиною переходу її хлопця з рук у руки. Зробити собі хімію!!! На який пенал мені хімія? І хімія тут же була викреслена з посмертного списку справ до виконання. А ще я хочу – уява почала бушувати – сходити нарешті у фітнес-центр і підкачати прес… хоча на фіга мені прес після смерті? Або навпаки – буду крута чувіха з пресом. Усі – без, а я з кубиками. Бляха, якась фігня в голову лізе. Ну що би я ще хотіла? Я би хотіла похавати те, на що ніколи не мала совісті віддати гроші: є така штука – з печінки гуски, котру тримають в ящику і кормлять виключно хімією, котра нарощує ту печінку до розмірів, на які спроможна розтягнутися шкіра бідолашної тварини. Цирозна гуска, карочє, а по-понтовому – ФУА ГРА. Придумають таку херь. Віа гра, фуа гра – один хрен хімія – силікон. Нічого природного. Фу, як в голову таке прийшло – схавати цирозну гуску, ще й після смерті. І так хреново буде, а тут ще фуа гру якусь до рота пхати.

І так бігли години. Дуже швидко. Як на такий спосіб коротання часу. Вона встала розім'яти ноги, підійшла до дверей і штовхнула їх рукою. Двері відхилилися! До чогось такого дівчина явно не була готова. За дверима простирався не менш смердючий коридор, в якому стояли банки зі столітнім варенням, яким можна було отруїти всіх засуджених на смерть на земній кулі, причому їхня смерть була б найсолодшою за всю історію планети. Ті відхилені двері не обіцяли нічого доброго. У щасливий збіг обставин не випадало сподіватися в даній ситуації. Аліса обережно, ніби боячись вимазатися пилюкою з тих дзбанів, пробралася до виходу. Другі двері так само були прочинені. Зліва від неї була кімната, в яку ледь-ледь пробивався скупий пучок світла через засрані мухами вікна. Не втримавшись від спокуси, яка з'їдає людину в будь-який момент її існування – чи то під час смертельної небезпеки, чи під час оргазму, якщо є якась діра – треба туди заглянути, – Аліса ступила всередину. Кімната являла собою квадратну коробку з нераціонально розставленими старими бомбетлями по периметру, їх було п'ять, з чого Аліса зробила висновок, що рівно стільки ж жило тут людей до Аварії. На стінах висіли фотки, як їх люблять вішати в селах – на одному аркуші під склом було наліплено до десяти різних епізодичних чорно-білих кавалків людської бідності і розпачу. Збіловані обличчя з чорними від роботи руками і з такими ж тяжкими посмішками, які аж ніяк не випромінювали радості. То були фотки людей, які вибиралися до міста пофоткатися три рази в житті – на паспорт, на весілля і на похорон. По спині дівчини пробіг мільйон мурашок в кирзових чоботах з підошвами, з яких стриміли цвяхи й боляче впивалися в шкіру. Це й повернуло її до свідомості. Вона підійшла до старого креденса і висунула шухляду, котра ніби примерзла. Купа різного мотлоху була всередині і всьому водночас можна було знайти цілком логічне застосування. Тут була гора бочонків з номерами з російського лото, які пам'ятали ще Леніна з броньовиком або й того гірше – хрестини Тутанхамона. Увесь той мотлох смердів так. ніби в шухляді крім нього здох слон із псоріазом і пролежав там з добрих сотню літ. Аліса перебирала чудернацькі непотрібні речі і дивом дивувалася: нащо вони були тим людям, які тут мешкали? Вона пригадала собі скрупульозний порядок у шафах і шухлядах своїх батьків, хоча в самої вдома здебільшого був бардак. Вона любила хаос в предметах і тому не могла так просто відмовитися від думки, що треба безпричинно покинути цю дивну кімнату. Раптом з вулиці прилетів, знайомий до колік у животі, відзвук машини. Він мобілізував сили і розум дівчини до такої міри, що вона могла б тактично виграти битву з німцями під Курськом. Тому, дивуючись сама собі, крадучись підійшла до вікна і, спостерігаючи кутовим зором за дорогою, що бігла від лісу аж до подвір'я, рилася в шухляді, ніби точно знала, що вона там має знайти. її пальці перебирали кожну дрібничку, і на екрані в мозку висвічувалася повна характеристика того чи того предмета, включно з датою, місцем і маркою заводу-виготовлювача. До руки попадалися ручки шарикові без стержнів, спиці в'язальні погнуті, клубок мохеру херового, наперсток, ключ на 17 з одного боку і на 13 – з другого. Пістолета тут не знайдеш, якби те село було в Карпатах – інша річ. Тут жили явно пацифісти.

Машина гуділа і перділа вже дуже близько. їй здавалося, що вона чує голос Фріца, який, перекрикуючи гул мотора, горланив пісню Сердючки. Вона відійшла задкуючи до стіни і, не спускаючи очей з закаканого вікна, шарила рукою в пошуках хоча б якої-небудь зброї. З величезною курявою пилюки ґрат в'їхав на подвір'я. З нього виліз Фріц і двоє очманілих попутників.

– Ей, сучара! Я йду! Не наклич на нас біду! – заскавулів Фріц, і цитата з Юрка Юрченка додала б йому за інших обставин хоч якогось інтелектуального присмаку. Але зараз то звучало, ніби пес випадково плямкнув губами і вимовив слово «МАМА».

Аліса стояла зразу за дверима, стискаючи в руках величезний серп, який намацала на стіні в сінях. Як глибоко б його закопав у землю Фріц, знаючи наперед про його останнє застосування.

– Ей, сука! Ку-ку, – зайшов він у сіни.

– Дорогу ми знаєм, трахацца любім, – розрубуючи йому бошку на дві половини, відповіла Аліса.

Колись, дивлячись по тєліку дурний фільм про маніяка, який різав усіх навколо бензиновою пилкою, вона не замислювався над тим, як то є – вбити людину. І більше того, як то є – розрубати комусь голову. Голова Фріца, а точніше – бетон, яким вона була залита, не належав до бетону найм'якіших марок, придатних до розрубування серпом, але… Хотіння проламати його макітру було в Аліси настільки сильним, що цементний розчин піддався і випустив назовні всьо, що було всередині. А всередині було, повірте, до фіга. Ніхто б і не подумав, що у такого дегенерата, як Фріц – стільки цінних речей в голові. Кров бризнула на стіни, але Фріц продовжував йти вперед. Він обернувся, щоб вияснити причину різкого болю в голові, і, обертаючись, зачепився рукояткою серпа, який з його баняком вже становив одне ціле, за відхилені двері до кімнати, з яких, власне, пару хвилин тому вишмигнула Аліса. Фріц спровокував тим самим ефект розрізування кавуна: коли шматок, який намагаються відрізати – завеликого розміру, ножем роблять рух убік, ніби відламуючи його від основної маси. 1 в цю мить – серп задів, нарешті, якусь життєво важливу річ у голові, і вона виключилася, як старий совдепівський торшер без надії включитися ще раз. Дуже тихо і мирно, на диво, він опустився на коліна і, смішно покрутивши головою, як роблять дітки (типу ай-яй-яй, як негарно!), розпластався долі, а з голови продовжували витікати і вилізати різноманітні запчастини і змазки, а також уся його непомірна дурь, яка назбиралася в ньому за останні 25 років. Аліса переступила тіло, стала над ним і нахилилася. Все-таки фільми підготовлюють людину до екстремальних умов. Навіть нудоти не було. Вона обшарила його кишені і знайшла ключ від машини у вигляді підточеної викрутки, а також те, що хотілося знайти найбільше – його маленький пістолет, начинений саморобними кулями, зробленими з обрізків маленьких цвяхів. Узявши його в руку, вона приставила його до голови Фріца і натиснула на спуск. Голову рознесло, як банку згущеного молока, яку забули у киплячій воді. І так само те, що не вилізло з неї через шпару, розлетілося і поприлипало до стін сіней.

– Фріц, нє! – почула вона крики ззовні.

– Ми трупи, трупи! – менш оптимістичний текст Кампазітара також долинув до неї.

Аліса підвелася на ноги, і в цю мить у коридор залетіло двоє перестрашених. хлопців, які, побачивши Алісу, всю в крові і з пістолетом у руці, а внизу розрубаного, як тюлень, Фріца, готові були здати аналізи за всю рідну школу разом з шефами з тернопільського заводу лампочок.

– Ти шо, твою мать? – дипломатично звернувся до Аліси Йог.

– А, так… нічо вобще-то – завалила одну собаку, а зараз хлопну ще двох, – спрямувавши дуло убік дуету, зауважила, що Кампазітар посірів на виду, але неприродно, якимось брудним відтінком. Йог, у свою чергу, був майже нормальний, але від нього несло гімняками, і вона дійшла висновку, що він обісрався. На його місці обісрався б кожен. І тому факт появи смороду на майданчику не викликав помітного ажіотажу. Всіх більше цікавило – як розіграється кульмінаційна сцена. Аліса не збиралася стріляти, але і не збиралася відпускати двох дуріків, які були реальними шматами. Не зробивши нічого – вони скоїли злочин, і залишити їх живими було би тупо. Аліса не хотіла крові, але розуміла прекрасно, що, подарувавши їм життя, вона матиме зайвий клопіт.

– Де Лєший? – запитала вона врешті-решт.

– Його Фріц, сука, на атстойнік відвіз. Там, де машини, – заскавулів Кампазітар і додав: – А ти прикольна чувіха – мені ще на хаті захавалася, я просто дуже Фріца сцу, тобто сцав.

– Не гинди, шмата, – відповіла Аліса. – Де той атстойнік?

– Я тебе проведу, тільки нічого мені не роби, – попросився Кампазітор, і дівчина натиснула на курок. Лице Кампазітара перетворилося в миску фаршу, його відкинуло до стіни, по якій він сповз униз, залишаючи червоне графіті на білому вапні побілки.

– А ти, кобелино, що скажеш? – повернула вона голову до Йога.

– А шо, є різниця?

– Є, знаєш, або здохнеш зараз, або подихаєш ще з годинку.

– На хрен він тобі? Через нього вся катавасія вийшла. Не будь Лєшого, ти би зара' спокійно відробляла в когось і мріяла про люлю. А так – тобі тут просто кранти, мала. Сюда приїдуть менти, винюхають всю кухню і засандалять тебе на фабрику мрій – іспитувати на тобі різні препарати.

– Поїхали по Лєшого, – наказала Аліса і показала пестіком убік машини.

– Він тобі не поможе, навіть якщо вихрапається і виживе. Ілюзії то всьо.

– Я тебе вб'ю рівно через хвилину, як ти покажеш мені, де Лєший.

– А якщо я не покажу? – роблено зашкірився Йог.

– То завалю зараз, мені захавалося бути в ролі Клінта Іствуда. – Вона підняла пістолет на рівень Йогових очей і почала тиснути на курок. Пару міліметрів руху спуска, котрі відділяють стан спокою до пострілу, палець проходить за якусь частку секунди. Для Йога та частка була занадто довга, щоби обдумати все і крикнути:

– Чекай секунду, Алісо, нафіґ!

– Я тобі дам НАФІҐ. Я тобі зараз дам НАФІГ. – Вона опустила пістолет і стрілила просто в коліно. Враховуючи, чим були напхані кулі – ногу порвало в багатьох місцях.

– А-а-ай, болить, дура! – нив і плакав Йог.

– В машину, урод!

Йог поскакав, як міг, до машини, а вона пішла ззаду, розглядаючись навколо. Аліса дуже впевнено почувала себе в ролі маніячки.

– Наше кіно без хеппі енда, – промимрив про себе Йог і спробував залізти в машину через передні двері.

– Сідай за руль, чмо! – наказала Аліса і зловила себе на тому, що жорстокість, яка ніколи в ній не проявлялася, повністю заволоділа її свідомістю.

– Я не вмію водити.

– Фак, що ви за мужики, можете хіба своїми яйцями мотляти, а більше толку з вас – ноль. Сідай збоку, бичара.

Йог заліз у машину, кров сочилася з численних дірок у штанах, і його свідомість потихеньку відпливала. Він уже не панікував, а просто спостерігав, як кров просякає через тканину.

– Куди їхати?

– Прямо, – показав у напрямку лісу Йог, і вони рушили.

Аліса даремно переживала, що Йог спровокує аварію і вони розіб'ються. Або що він нападе на неї і забере зброю. Сили в нього залишилося, як у дитини, яка щойно з'явилася на світ, і розум працював приблизно так само. Вони під'їхали до шлагбаума. Підійшов той самий охоронець і, лукаво глянувши на Алісу, сказав:

– Шо, вже гратися нема де, то – на свалку?

Розуміючи, що тут не можна поводитися, як із пацанами, Аліса відповіла з максимумом холодної стриманості:

– Пустіть, будь ласка, треба пару запчастин скрутити. Візьміть сигарети, – і вона простягнула цілий блок Ел-Ем, який валявся у фріцовому бардачку.

– Йопту, за такий подарок – крути, нах, що хочеш, хоть мою піштку крути! – зраділо пискнув охоронець і, смакуючи той момент, коли він запхає в рот цілу пачку, поскакав до вагончика.

– А тобі, корєш, амінь через пару хвилин. Ви мене дістати всі, козли паршиві, – цей текст адресований був до Йога, якому було все одно – зараз, потім, колись чи ніколи.

– До сраки мені, їдь вон туда, – він тицьнув пальцем у скло і змучено відкинувся на спинку, заплющуючи очі.

Аліса пригальмувала біля ЗІЛа, в якому був ув'язнений Лєший. Підбігла до машини, покопирсавшись із замком, відімкнула двері. Лєший лежав на рулі головою вниз. Із рота йшла піна. Газ із балончика робив своє, і неясно було, наскільки йому зле. Вона повернула його голову до себе. Очі були розплющені і зіниці ледь помітно звузилися, реагуючи на світло сонця, яке збиралося вже на другий бік землі.