Текст книги "Мисливці на снігу. Вірші і поеми"

Автор книги: Костянтин Москалець

Rose, oh reiner Widerspruch. Lust.

Niemandes Schlaf zu sein Unter soviel

Lieder.

I

 
Руйнуючи свою безмовну самотність,
Я нищу свою свободу.
 
 
Люди не ті, за кого їх вважають;
Не ті, за кого видають себе;
І не такі, якими видаються самим собі.
 
 
Постійно стережися
Великої зараженості і заразності
Кожної людини без винятку.
 
 
В боротьбі за викривлене
І демонічне життя та відповідний світогляд
Ця п’яна і задурманена істота
Здатна винищувати як подібних собі,
Так і неподібних.
 
 
Через це будь невидимим,
Неосягальним і недосяжним.
 
 
Погляд на себе очима людей
Робить тебе відкритим для них
І незакінченим, бо закінчення твоє відтак
У тих, хто довкола.
 
 
Свідомо зроблена помилка
Означає втрату чистоти
нікомуненалежності,
уподібнення людині
і перехід в її стан, місцезнаходження
в котрійсь із людських систем, зумовленість, залежність і бруд,
які тільки людина і може витримати.
 
 
Уникнути законів отари
І загрози натовпу —
Можливо.
Для цього треба остаточно
Усвідомити власну відмінність
Від людини, недолюдка і надлюдини.
 
 
Я відрізняюся від них так само,
Як троянда від ворон.
Будь непроникним і знай,
Що зовні ти порожній.
 

II

 
Ти безіменний, ти неназваний,
Адже кожне ім’я
І сама необхідність називати
Виникли з потреб людини.
 
 
Те ім'я, яке тобі дали
При народженні,
Не означає нічого,
Воно цілком випадкове.
Замість нього могло бути зовсім інше.
 
 
Троянда не знає того,
Що вона «троянда».
Вона не має власного імені.
Ім’я троянди не існує;
Ім’я троянди – ілюзія,
Тоді як сама троянда —
Дійсність,
Чиста у своїй безіменності;
Безіменність, неназваність, неозначуваність
– це теж нікомуненалежність.
 
 
Не шукай собі імена.
Навіщо тобі це робити,
Якщо тим самим займаються люди?
Люди все на світі понабивали іменами
І вважають, що їм належить усе;
Але людям і іменам не належить
Нічого.
 
 
Як і троянда,
Ти не можеш мати дійсного імені,
Тому що кожне ім’я недійсне,
І не має нічого спільного ні з трояндою,
Ні з тобою.
 
 
«Є» – це «є» троянди;
Сказати більше про неї неможливо,
Та й саме «є»
Не треба проказувати вголос,
Воно невіддільне від троянди.
Воно не запізнюється,
Бо кожне слово —
Це запізнення, луна і криве дзеркало;
Це розбивання цілісної
Єдиної троянди
На тисячі
Нічим не об’єднаних між собою
Скалок.
 
 
Троянду можна тільки побачити сповна,
Висловитися про неї неможливо.
 

III

 
Назвати – отже, зробити власністю;
Але людям і назвам не належить
Нічого.
 
 
Мова – найбільша омана людини.
Дійсність – не сон, вона дійсна;
Сон – це мова і мова – це сон.
 
 
Через першопричину —
Нікомуненалежність усього —
Висловитися неможливо ні про що;
Але єдине бажання,
Яке виникає в людей
При зустрічі з дійсністю —
Це бажання негайно назвати її,
Перенести цілком дійсне явище
В площину понять і свідомості
З тим, щоб, знов-таки, мати його.
Отак з нікомуненалежної дійсності
Виникає  м а й я,  якій належать усі люди.
Майя слова, майя назви,
Ілюзія власності, залежність від ілюзії
І зумовленість нею.
Була одна дійсність,
Потім друга, за нею третя —
Неможливо перелічити і описати
Кожну з хвиль єдиного океану,
І ні в кого, крім людей,
Такої потреби не виникає.
Мова безпосередньо стосується подиху,
Вона – коливання того ж повітря,
Завдяки якому я живу.
Але мова – це тріщина,
Це розбивання одного плавного подиху
На ряд фрагментів.
Розбивання цілісної єдності скла
На скельця до калейдоскопу.
 
 
І чисте відчуття, і чистий настрій,
І чиста думка оскверняються словом,
Спотворюються і руйнуються ним.
У слова є лише йому належна
Дійсність ілюзії,
І тільки в цьому ілюзійному середовищі
Воно живе.
 
 
Слово – рефлексія,
Якій ніколи не буде кінця;
Як неможливо знайти останнє число,
Так неможливо знайти останнє слово
І кінець рефлексії, яку воно створює,
І кінець ілюзії, яка виникає через слово
І щезає разом з ним.
 
 
Мова існує завдяки подиху,
Розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;
Мова існує також завдяки мисленню;
Мова паразитує на одному й на іншому,
Ніколи не в стані бути дійсним мисленням;
Мова може бути
Тільки ілюзією мислення.
 

IV

 
Мислення також існує завдяки подиху.
Якщо ти прибереш цю ілюзорну стіну
Поміж мисленням і подихом,
Якщо ти знешкодиш мову,
Тоді, коли чистий подих і чисте мислення
Зіллються —
Тоді щезнуть припущення,
невпевненість і недовіра до себе,
а буде дійсність, одночасна з тобою,
і ти – одночасний з дійсністю,
і ти будеш дійсністю.
 
 
Тіло твоє бути повинно
Сяйним безмірно, як тіло троянди,
Чисте в доцільності.
Воно цілком позбавлене зайвини.
Воно сильне, пружне і струнке.
Тіло троянди прекрасне
І чарує своєю єдністю, – неможливо сказати,
Де тіло троянди,
А де вона сама.
 
 
На кожне порушення нікомуненалежності
Тіло відповідає болем.
Люди дуже люблять завдавати біль;
Муки подібних їм і неподібних
Приносять людям насолоду;
Що більші муки, то більша насолода;
Що більша подібність жертви до людей,
То більше вони радіють, —
Це ще один спосіб їхнього задурманення.
 
 
Тому ніколи не уподібнюйся людям.
 
 
Їм дуже цікаво мучити смерть,
Присутню в тілі;
Ця цікавість і насолода
Виникають з великої ненависті людей
До нікомуненалежності іншої істоти
І до її смерті.
 
 
Тому мертва істота для них нецікава.
Зів’ялу троянду вони викидають
На смітник.
Дехто з людей знаходить втіху
В муках свідомості іншої істоти,
І таких більше, ніж тих,
Хто кохається в муках її тіла.
 
 
Йдеться не про перемогу
Над муками власного тіла,
А про перемогу над свідомістю людей.
Бо все це для них є грою, —
І боротьба, якої вони прагнуть.
І муки, і проникнення за межі
Чиєїсь нікомуненалежності, —
Все це для них тільки забава.
 
 
А коли з-за тих меж
Раптом дихне на них вогонь всеспалюючий;
А коли збагнуть вони,
Що це вже не гра, —
Тоді вони втікають, не озираючись,
Тоді вони плачуть і скаржаться іншим людям
На той вогонь,
І бояться повертатися туди,
І мріють про одне, —
Як вогонь знищити.
 
 
Ось чому треба уникати людей,
Як роблять це звірі, боги і птахи.
 

V

 
Довкола блукає безліч ловців твого розуму;
Течуть брудні потоки брехні;
Довкола сіті ілюзії, яка хоче належати всім
І всіх хоче мати своїми.
 
 
Варто один раз напитися з цих калюж, —
І ти вже отруєний,
І ти мислиш як людина,
Так само безмежно гордий
Зі своєї задурманеної свідомості,
І відчуваєш рабську єдність
З натовпом нечесних, недобросовісних
Гравців,
Спільний напрям думок,
Одностайність висновків,
Любов до всього людства без винятку,
Не усвідомлюючи, що ти просто п'яний
І впав дуже низько.
 
 
Недобросовісність,
Відсутність культури духу та мислення
Витворили огидний світ,
У якому існує людина.
 
 
Все дійсне для неї є страшним і небажаним,
А в першу чергу – смерть.
Почуття страху перед людьми
Або перед нічим,
Почуття турботи ні про що,
Або про все зразу,
Або про те, що не є конче потрібним
Для дійсного існування,
Недостовірність ілюзії,
Яка є життєвим середовищем людей,
І подібне, —
Все це перетворило
Просту і прекрасну дійсність
На кошмар божевільні,
Де є найрізноманітніші вияви
Одної-єдиної хвороби
І немає жодних ліків,
Крім тих, які заспокоюють
Чи присипляють,
Тим самим відбираючи
Останню можливість порятунку, —
Шлях до дійсності.
 
 
В'язниця, божевільня, смертна кара, —
Ось кілька винаходів людини,
Які мають свідчити про чистоту її розуму
Та любов до ближнього.
 
 
Ти не граєш в людські ігри.
Ти не знаєш їхніх правил.
Вони тобі просто нецікаві.
Ти зберігаєш нейтралітет
І незайманість.
Ти не можеш бути суддею в цих іграх,
Не знаючи і не бажаючи знати їхні умови.
Єдине, що виграють люди в своїх іграх, —
Це твою огиду до них.
У людей немає такої гри,
В якій ти захотів би взяти участь.
Троянда не грає.
Троянда не має маски.
Троянда не має ролі.
Троянда не має —
Вона є.
Ти не троянда і троянда не ти,
Але ви єдині, ви – дійсність,
Яка не належить нікому.
Встань і вийди з минущої ілюзії
У вічну дійсність;
Адже ти прагнеш тільки цього.
 

VI

 
Ти все життя поруч зі мною,
Юна і безмовна,
Невидима і реальна трояндо;
Єдина, хто залишається вірною,
Єдина, хто ні на мить не лишає мене,
Єдина, завдяки кому це життя
Набуло сенсу.
 
 
Як можна жити без тебе,
Боятися тебе і нехтувати тобою,
Єдина моя трояндо,
Спокою мій і радосте…
Адже ти була моєю першою коханою,
Довічною моєю любов’ю.
 
 
Сліпі і задурманені люди,
Цей натовп безумних, безмежних потвор,
Ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,
Трояндо;
Вони принесли всі свої книги і картини,
Всі свої релігії і вчення,
Створені страхом перед тобою,
Кохана;
Вони почали переконувати мене
І лякати своєю маячнею про тебе,
І це дало потрібні їм отруйні плоди, —
Я теж почав боятися
Похоронів і трун,
Цвинтарів і жалобної музики;
Нещасний, я думав,
Що все це належить тобі, кохана, —
А все це, справді моторошне,
Належало їм, людям,
Зайвий раз доводячи їхню небезпечність,
Їхню огидність і тупість.
 
 
Адже не про тебе говорили вони,
Кохана трояндо,
Світло моє найясніше,
Найчистіша свободо;
Вони белькотіли про себе,
Про те, що вони відчувають,
Коли бачать своїх покійників, —
Те, що не належить життю,
Те, що нестерпно брудне,
По-людському слизьке,
Могло б образити тебе,
Якби воно могло до тебе торкнутися, —
Невидимої, неосягальної, недосяжної;
Те, перед чим вони тремтіли,
Чого жахалися,
Що приваблювало їх
Нездоровою цікавістю,
Не належало ні тобі, ні життю,
Воно належало світові,
Як обламані вітром гілки,
Опале осіннє листя;
 
 
Вони боялися опалого листя
І загублених у польоті пір’їн;
Вони казали, скрушно похитуючи
Головами:
«Це тіло покинуло життя», —
В той час, коли це тіло покинула ти,
Кохана.
 
 
Це була остання нікомуненалежність,
І тому вони так скаженіли над тліном,
Над тим, що їм уже не належало,
Над тим, чого вони
Вже не могли назвати.
 
 
Чиста, як вранішній сніг,
Ти йдеш поруч зі мною все життя.
Моє випадкове народження,
Моє випадкове ім’я,
Мої страждання і радощі
Були б нестерпними,
Якби не ти, темно-вишнева трояндо,
Золотий Храме під спокійним повільним Снігом, —
І ти цей сніг,
І ти цей Храм,
І троянда оця —
Ти.
 
 
А вони приходили
І лякали мене передсмертними муками,
Конвульсіями і агонією,
Ще якоюсь бридотою,
Вони плели і плели облудні словеса,
І морочили голову, —
Так, ніби ті муки справді належали тобі;
 
 
А ті муки все ще належали життю,
І це воно мучилося і страждало,
Прагнучи того, чого воно хотіло завжди, —
Набути сенсу і стати прекрасним,
І стати єдиним з тобою
У вічній дійсності.
 
 
Дві найсокровенніші миті,
Непередавана словами єдність,
Така ж прекрасна, як єдність троянди,
Початок і кінець, рух і нерухомість,
Голос і безмовність, —
Усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;
Можливість померти щохвилини —
Запорука найвільнішої волі,
Постійно присутня любов,
Яка розковує,
Яка кожну отаку хвилину
Життя-і-смерті
Робить сяйною, безмовною і безлюдною.
 
 
І сьогоднішній день
Наближає мене до тебе, смертонько,
Трояндо,
Вічно вільна дійсносте.
 

(1990–1991)

 
Я не помер, не треба цих плачів,
не треба розтинів покинутого тіла.
Я у свічаді за спиною, у свічі,
я не помер і нетля не згоріла.
 
 
Стою, сміюсь до тебе, – не журись!
Ми ще побачимось і я вам заспіваю,
бо скільки між світами не блукаєш,
а все ж сюди повернешся колись.
 
 
…А ти читай тим часом і молись,
безкровні жертви квітнуть на світанні.
Усі мої обіцянки збулись,
тож збудеться і перша – чи остання.
 

Нічні пастухи буття (1991)

А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.

Євангелія від святого Луки, 2.8

Людина – пастух буття.

Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»

 
Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно
було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці
             сліпі, непроглядні ночі!
Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!
 

Вілій Москалець, «Нічні пастухи»

 
холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму
 
 
далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко – чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору
 
 
ти знов поквапився воскреснути – і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот
 
 
що ж виплекай безсоння і святкуй
сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку
 

 
простоволоса й боса ти стоїш
на вітрі з ароматом помаранчів
довкола землі світяться вигнанчі
вуста самі про себе шепчуть вірш
 
 
і ти не хочеш повертатися туди
де голос люблячий прокинутись благає
життя теперішнє й тутешнє – сон без краю
тебе ніхто не зможе розбудить
 

І

                                     Василеві Івашку

 
Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед
точився спроквола на землю березневу;
я по рядку пригадував сонет,
якого написав Микола Зеров.
 
 
І догорала свічка як на зло,
дрімали по кутках сумні примари,
життя нікомуненалежне пропливло,
мов сірий дим над valle lacrimarum [2]2
  Долина сліз (латин.).


[Закрыть].
 
 
…А вже коли займалося на світ
і очі відмовлялися від зору,
сонет згадався – суто Партеніт,
стрункий так само, вічний і прозорий.
 

ІІ

                                     Олесеві Ільченку

 
Гербату п’ю. Надворі ніч густа.
Далеко гори, і вуста, і доня.
Сніг випав, сніг тихесенько розтав
у Богових натруджених долонях.
А вірш Сашків із голови не йде,
і, затуляючи його, мов свіжу рану,
усміхнено повторюю оте:
«Як хороше летіти так до храму…»
 

І

 
            Кручуся, як мертва сорока
з фіалкою в дзьобі. Її підвісили
за лапки, перед входом, вершники.
            «Костику» – і мертва пташка,
яка крутиться на вітрі з чотирма
сходинками, відбиваючись у ошатній
вітрині зі срібними причандалами.
            І тільки фіалка, що
обертається вкупі із тілом,
ще свідчить
про воздаяння рубінової крові,
ущерть налитої
до фіалу.
 

II

 
Аякже, вежа, добре обтесане каміння,
            переходи, балкони, ґалереї,
            вежа, покрита ґонтою, і висока,
            і, знову ж таки, самотня – між
            хмар, які течуть на північ, друзки,
            двох-трьох вибухів сонця забутого,
            призабутої радості і вміння.
Задля того, щоб потім довше блукалося
            Галереями, балконами, переходами
            від одного місячного сяйва до
            іншого.
– У розкинутих, як жінка, квітучих
            абрикосових галузках, що були
            перш ніж ти оселився тут і
заходився тужити, на вежі, аякже.
 

III

 
            І ця незвична трава, така трава надвечір,
коли вже поїхала остання електричка на північ,
а ти тільки посміхався, передчуваючи люте
безсоння, якого не буває у трави, такої трави,
такої тихої-і-лагідної, наче голос мами,
що запитує, чи купив я мінеральної води,
а вслід за цим надходить звістка про чиєсь
самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець-
два, хто скільки
може, хто скільки хоче, – трава така от,
незвична,
зелена, густа, перша і
остання.
 

IV

 
Запалюєш сірника, тремтячою рукою
гортаєш запилюжені, як сходи,
сторінки, здмухуєш волосинку золоту,
що впала на вбрання жони, одягненої так,
як тоді вдягалися Божі Матері,
читаєш латину і не можеш ніяк
зрозуміти, чи то назви троянд,
а чи імена павуків, бо й вони
подібні до тебе, у червоній сорочці,
з лапками, підібганими
від холоду, з бульбусами
і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,
на одну менше,
і гасне сірник, і рука не тремтить.
 

V

 
Madeleine Paris
            Синя, з білою облямівкою,
вчора Тома її забула,
забула її, принісши вина та хліба,
слухаючи про мою улюблену іграшку;
            – може іграшкою стати скорпіон? —
засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,
де плавала ця мала жовта тварина,
і як пояснити, коли навіть католики,
охайні трояндицелібату – і ті не мають
вірогідного висновку,
стрункого й палючого,
і прохолодного,
            як собор, де химери, цокаючи кам’яними
кігтями, перебігають вогкою підлогою,
нічого не забуваючи, нічого не пам’ятаючи,
вистромивши жала, заплющивши сині очі.
 
 
Amen.
 

Вікторові Морозову

 
Минаючи мов сон або старе кіно,
ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.
Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,
і світиться у ніч одним-одне вікно.
 
 
Це шурхотіння слів і втомлених речей,
ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,
утворюють на мить дорогоцінне шкливо,
в той час, коли усе, без сумніву, тече.
 
 
І, може, саме так збувається «т е п е р», —
у снах або дощах, поезіях чи кінах,
у мандрах по чужих та рідних українах,
у всьому, що собі народжує  т е б е.
 

 
Я знаю, що вже зріє у мені
Троянда чорна, наче та черниця.
Вона зійде рум’янцями на лицях,
Розтане у ласкавому вогні.
 
 
Але не попіл, тільки ранній сніг
Лягатиме на пагорби столиці,
Кричатиме тривожно сіра птиця
В безлюдній світанковій тишині.
 
 
Мій перевізник мовчки відштовхнеться
Від берега, що диким зостається,
Плюндруючи святі дари богів;
 
 
Не витримаю, ще раз озирнуся,
Та за густими лавами снігів
Нічого не побачу – й посміхнуся.
 

 
Поглянь на тих, кого бездумна hýle [3]3
  Матерія (грецьк.)


[Закрыть]
Взяла одного разу у полон,
На цей похмурий, виснажений сон
Душі й самозакоханого тіла.
 
 
Їм сниться, що попереду могила,
Буття землею, гробаками, тлом;
Закутавшись у червінь папілом,
Танцюють і брунькуються щосили.
 
 
Анальфабет, месія та пророк
Ведуть розмову про останній строк,
За пляшкою в прокуреному лігві,
 
 
Не вміючи узяти інший тон,
Яким говорять з нами зорі стиглі
Або щойнопрочитаний «Федон».
 

 
Слова і речі, вечір і сова.
Цитрина пахне, чай парує свіжий.
Цей тихий грудень, ці поля безсніжні —
Немов душа, праюна і жива.
 
 
Усе намарно. Отже, так бува:
Покинувши Господень дім поспішно,
Ми сміло падаєм у прірву ніжну,
Гадаючи, що це потрібно вам.
 
 
Але, брудну і дику вчувши мову,
Побачивши, що ви готові знову
Дитину й ангела безжурного звести, —
 
 
Вертаємо з одвічного Содому,
Який уже нікому не спасти,
До навстежи одчиненого дому.
 

 
Село в снігах і пес побіля ніг,
Ранкова тиша соняшного грудня;
Ти грав стару мелодію на лютні,
Тепер стомився і відклав її.
 
 
Пісні, які ти чув колись у сні,
Забулися, зоднаковіли в буднях,
Легке хлоп’яче серце стало трудним,
А очі – недовірливі й сумні.
 
 
Невже це ти? Невже тепер довіку
Оцього недоріку і каліку
Тягатимеш понуро на плечах?
 
 
Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни
Летять у круговерті суголóсній,
Тобі, живому, вказуючи шлях.
 

 
Від смерті у воді
ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі;
тут є вікно, вино і плити,
а навесні дозволено закласти
квітник і виростити там
гліцинії або кулясті блискавки.
 
 
Минуло дві зими.
 
 
Улітку ти досліджував семантику пелюсток,
і фоліанти францисканців, і дощі.
 
 
І все подвір’я заслала золота стружка,
і катастрофічно бракувало паперу,
і ти зважився поїхати до старовинного міста, —
з перукарнями, ратушею, залізницею.
 
 
Дрогобич.
 
 
Дрогобич, треба набрати повні плюца
липневого повітря – і пірнути,
ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго,
на короткий час.
 
 
…Ти вже піднімався на поверхню,
ти бачив годинника ратуші
навпроти своїх очей,
а хрести собору – внизу;
 
 
ти не заховався від смерті у воді,
і ще й донині плавно опускаєшся на дно
самого неба.
 

І

 
Забутий присмак валідолу
і краплі крові вправно летять
– уже сніжинками —
додолу
 
 
д о д о м у
 
 
палаючі ясла – хлів золотий
зелена – гірка
рана —
ріка
 
 
д о д о м у
 
 
смерть – без початку – і без кінця
непрочитані – і вино
від якого відмовився ще за життя
так само у липні
 
 
д о д о м у
гріхи – багато – багатство
самотність – братство
айстри – коні
мовчання-і-листування
 
 
д о д о м у
 
 
і панна – забута ущент —
для якої писалися вірші
співалися: «авонаавона» —
зривалися – сніжні – бездомні
 
 
д о д о м у
 
 
ще перестук електрички:
порожній тамбур театр —
і табір – і ворожіння —
за сиґарету – забуте і збуте
віщування одруження без одужання:
примхи: невиспаність: усвідомлення
без розуміння
збайдужіння
забування
 
 
я  х о ч у  д о д о м у
 

ІІ

 
Зелені вогнища горять удосвіта улітку
над ними небеса сіріють і мовчать
спокута стародавніх снів приводить нас сюди —
до білосніжного каміння
 
 
хоча далеко до наступної зорі
але вона в тобі проміння має
як та сосна – коріння у землі
Сестра Сосна
Сестра Зоря
Сестра Марія
 
 
своїм терпінням підіймаєш
благеньке тіло зроблене з піску
із голосу і тіні
 
 
і тіло вчиться святості а ти
шукаєш ночами прозору плащаницю
яку давно колись приготували звірі
з обличчями людей і звичками людей
 

Віхті Сад

 
якби заглянуть уночі     до кінутой хати
скіки разних чудасій     можна б там узнати
он покойний дід седить –     Царствіє Небесне
сіть плете і не засне     на другую весну
радом баба з рогачом     пораєцця дуже
а шо лампа не горить     дак їй і байдуже:
наче в доброго кота     сяють карі очі
при-Чаїлись по кутках     разні поторочі
а надворі сніг іде     і неде нима людей
бо всі люде у силі     вже поснули трударі
тіки я один тиняюсь     дурний да безумний
босі ноги задубіли     да клацають зуби
за пазухой кусок хліба     що вкрав у собакі
і Библія да ни вся –     скурив на цигаркі
думаю простить за це     мине Ісус може
бо вин ловкий наш Господь –     схоче ще й поможе
полин звізда палає     а я люблю тибе
нищасний мий Израїль     прогнівивший небес
дід седить мине до себе     не пуськає в хату
каже шо такіх по сьвіту     лазе нас багато
я їх правда не сьтрічав     а тоб усі разом
ми б построїли собі     хату з пирилазом!
вітер виє цвіте вишня     а я пропадаю
а маленьке кузенятко     на скрипочку грає
Віхта жинка милосердна     дай їй Бог здоровія
вона бідним помагає     а ми її любим
як та рибка золота     дивицця за нами
народилася собі     сімнаццятого марта