Текст книги "Мисливці на снігу. Вірші і поеми"

Автор книги: Костянтин Москалець

 
            Cur male scribis? [4]4
  Чому погано пишеш? (латин.).


[Закрыть]
Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску;
пливуть непереможні кораблі,
із палуб янголи печальні і веселі драби
в киплячу воду сиплють завтрашні троянди.
            Cur male scribis?
Коханки з берегів гаряче і червоне п’ють вино,
бредуть по вулицях, засмучені і чисті,
дрімають в італійських ресторанах,
шукають, захлинаючись, веселощів – чи мови?
            Cur male scribis?
Де твої перли?
Невже коти, які живуть у гіацинтах,
не допоможуть нам знайти бодай одну
вузеньку вуличку в цій ночі без любові?
            Cur male scribis?
Котре ж прокляття – чи закляття – чи вино —
ключем до брами виявиться взимку?
Коли підводні сотворіння грім почують?
 
 
На дно засніжене поволі опускаються і там
неквапно розпускаються троянди; їхній дим
струмує із води в блискуче небо, витерте на згинах;
печальні драби, янголи веселі
пливуть поміж шумуючих сузір’їв,
де бігають коти, де в’януть гіацинти,
де змучені коханки повертаються
в порожні номери; за вікнами у них
палають смітники і єретúики.
Bene scribere debent. [5]5
  Мусиш писати добре (латин.).


[Закрыть]
 

 
Я часто думаю, чому ти так самотня, —
одна з найкрасивіших доль у світі;
ці сірі очі, пильні, сумовиті, —
чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,
а в дзеркалах – себе і суть свою подвійну,
ледь-ледь прикриту флером абсолюту,
росою часу,
            інеєм чекання,
                        терпінням дзвону – як іще,
О, як іще мені тебе назвати?
 
 
А може, так і треба? Може, ти
загинеш як сніжинка на долоні,
коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?
 
 
І, може, ця самотність – лише форма
твоєї ідентичності п'янкої?
 
 
І та любов, яка тебе знайде —
тебе ж і знищить?
 
 
Я люблю тебе.
 

1

 
Смаглява і ніжна, у розповні літа лежиш.
Пелюстка троянди на персах квітучих заснула.
Ріка запашна і холодна, мов сон нездійсненний, минає.
Довіку не зможе минути дівочого тіла реальність.
 

2

 
Червень летить блискавично; тихо й невидимо зріє
Громоподібне мовчання у хмарі блакитних ірисів.
Чорний муравлик завмер біля тіла бджоли неживої, —
Істин шляхетних четвірку зрить нині крихітний принц.
 

 
Вимкнувши світло, розпростершись на підлозі,
затамувавши подих, прислухаючись до вітру за вікном,
відчуваючи пульс у скронях і на зап'ястях,
розрізняючи пахощі цитрини і тютюну,
пестячи пухнастого кота, занурюючись
у підводні вибухи ласки, пролітаючи
над засніженими містами безлюдної Європи,
гріючись на сонці, яке праворуч,
мерзнучи від повного місяця зліва,
відпускаючи тіло своє на волю,
душу свою рятуючи похапцем,
невміло, абияк – з посмішкою зніченою
на летючих вустах, з наростаючим гулом
у блакитних тунелях пурпурової крові,
знімаючи останнє вбрання,
зрікаючись батьківської мови,
повертаючись до небесної землі,
яка весь цей час чекала
тільки на тебе.
 

 
Ретельне запам’ятовування
розташування вулиць,
місцезнаходження кнайп,
італійських і грецьких ресторанів,
снігу плинучого, станцій підземки,
сузір'їв і номерів будинків,
жесту, яким Андруся тримає кермо,
жесту, яким вона ставить порожній
келішок,
запам’ятовування тривожних мелодій
тихого нічного року,
голосів покійних джимів, фредів, дженіс,
і спалахи запальнички,
моментальні знимки твоїх персів,
т-в-о-ї-х-з-а-п-л-ю-щ-е-н-и-х-в-і-д-н-а-с-о-л-о-д-и-о-ч-е-й,
порухів твоїх з минулого
у теперішнє майбутнє,
твій стогін, твоя ти, твоє «я».
 

 
Четверта ранку тихий рок і теплий плед
я випросив у тебе трохи рому
лишилося півпачки сиґарет
 
 
а решта невідома
 
 
гравці твоє волосся розплетуть
і Дюрер у старій пінакотеці
розкаже щó лишається на серці
 
 
а що і собою на Вкраїну не беруть
 
 
усе таке пречисте і пусте
побачимось у снах або у віршах
і може все складеться щасливіше
 
 
тоді коли п'ять років перейде
 

 
Завтра прийде до кімнати
Твоїх друзів небагато
Вип’єте холодного вина
 
 
Хтось принесе білі айстри
Скаже хтось: «Життя прекрасне»
Так життя прекрасне а вона
 
 
А вона а вона сидітиме сумна
Буде пити не п'яніти від дешевого вина
Я співатиму для неї аж бринітиме кришталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль
 
 
Так у світі повелося
Я люблю її волосся
Я люблю її тонкі вуста
 
 
Та невдовзі прийде осінь
Ми усі розбіжимося
По русифікованих містах
 
 
Лиш вона лиш вона
Сидітиме сумна
Буде пити не п’яніти від дешевого вина
 
 
Моя дівчинко печальна
Моя доле золота
Я продовжую кричати
 
 
Ніч безмежна і пуста
 

 
Осінні вечори, такі густі, як вина,
Що добру сотню літ простояли в льохах
Заможної та славної родини;
Тягучі, наче мед, і тихі, наче плач
Ображеної бозна-чим дитини,
Що схлипує, сховавшись у кутку,
Між іграшок улюблених та книг,
І засинає там, згорнувшись у клубок,
А сльози непомітно висихають,
І посмішка зростає, несвідома,
На безневинних, точених устах…
 
 
Осінні вечори, сумирний прах
Уже згасаючого року, у якому
Де-де ряхтять зірки. Волога втома —
А чи ріденька мряка – копотить
У присмерках поверненого дому,
У голих вербах на порожнім оболонню,
І лет незримої у темряві ріки
 Прочути можна, як і крові рух
У дужих та вузьких зап’ястях рук,
Що ними пестив молодих коханок,
Гострив ножа або тримав перо.
 
 
Осінні вечори, дарунок виногрон
Зі стародавньої, шляхетної лози,
Дбайливо поналивані у чари золоті,
Прикрашені фамільними гербами
Й рубінами конаючих сонéць, —
Ми повагом пригублюємо вас,
І тішимось найтоншим ароматом,
Ледь схожим на забутий дух троянди.
Очікуємо вторгнення снігів,
Святих і безпорадних наших слів
Перебираємо, забувши їх, ружанці…
 
 
Нестерпним видавалося уранці
Тривання це, абсурдне і бліде,
Перенаповнене чужими голосами;
Вульґарні та несамовиті сцени
Одна з-поперед одної спішили
Постати в очу нам,
Зостатись там навічно,
Не допускаючи картин та образів,
Які гніздилися ув іншій парадигмі
І гордували тлумами старців,
Поширених понад усяку міру.
 
 
Ховали ми зідхання потай миру
І стежили, як нерухомо плив
Динарій кесаря по небі голубому, —
Недурно ж воно мало барву пекла,
Затяте в неосяжності своїй,
Позбавлене кордонів і належне
Усім, усім, усім – немов повія,
Стара, безноса, франсувата шльондра,
Якої, втім, ніхто уже не хоче,
Гидкої у ласкавості своїй,
Зловісної у смороді любови.
 
 
О відсторонені і горді сови!
Куди зникає ваш безшумний лет,
Коли застугонять копита дужі
Юрби кентаврів пролетаріату,
Коли сирени та фотомоделі
Заскиглять навісний солодкий спів?
Тоді ви сидите в гаю олив;
Егіда совоокої богині
Ховає спокій ваш у власнім тіню,
І вас немає в очевиднім світі,
В той час, коли ви є у сні або у міті;
 
 
Та як дешеві ті парфуми, що розлиті
Незґрабною мужичою рукою,
Вивітрюється день і ущухає
Несвітське ревище півдиких табунів;
Тоді розплющуються очі самовиті, —
Хтонічною пітьмою оповиті,
Летять осінніми пустелями птахи
Цнотливої та мудрої Атени;
Тоді здригаються профани й дилетанти —
Цей лет у їхній знаковій системі
Віщує смерть близьку та пожарú.
 
 
Але для нас то час святої гри, —
Дістаньте бісер, свині вже поснули!
Радійте, сови! Тіштеся, майстри!
Холодний, чистий вітер верховин
Летить у вікна, навстежи отверті,
В потужній і доладній круговерті
Прасимволи гуртуються ясні.
Акомпанує вправно сивий Бах
Тій пісні, що співає юний Бог, —
І ніч осінню, і осінню вічність
Їм любо промузичити удвох.
 
 
Осінніх вечорів правдива шляхто,
Бібліотеко найдорожчих книг,
Струнка, нікому не належна вежо!
Як добре буде повернутися з доріг
У справжнє небо, де справдешній дім,
І випити холодного вина,
Милуючися полум'ям гарячим,
І заспокоювати дівчину, що плаче, —
Такі роки одна була вона.
Тим часом там, за вікнами вузькими,
Летітимуть сніги, сніги, сніги…
 
 
Додайте нам, нетоптані, снаги, —
Недо-буття і подорож тривають.
 

 
Закінчується осінь. Ти сидиш
над водами, які раптово стали
чужими, темними і злими; ти один.
Усі поїхали до міст і цілу зиму
Не буде звідти ні листів, ні пілігримів,
і буде тихо, як у вусі. Тільки пес
та миші залишилися з тобою
в остатньому притулку на землі,
де можна буде трохи одітхнути
і скинути старі дорожні речі,
що зашкарубли од утоми та нудьги.
І можна буде зовсім не вдавати
такого з себе, як усі, і зоставатись
ніяковим, немов той чорноклен,
що вже усіх своїх листків позбувся, —
отак позбутися властивостей, ознак,
єднаючих тебе із людським видом,
і перестати бути індивідом;
п'ючи зелений, добрий хінський чай,
читати пильно грубі фоліанти
старих ченців, які шукали Правди —
І не знайшли; зате писали гарно.
…А там, дивись, і юний перший сніг
зашелестить у голому гіллі,
гукаючи тобі ледь чутно: «Час додому!»
Короткий зір до неба підведеш,
нічого не побачиш, посміхнешся,
за звичкою блазнюючи, зопнешся
навшпиньки, руки вгору простягнеш
і раптом усвідомиш: повертатись
нема куди, бо справжнє Царство тут,
у грудях догорає, мовби свічка.
Не переймайся. То лише спокуса,
одна з останніх. Найчорніша ніч —
перед Світанням…
 

Тарасові Чубаю

 
сутінковими птахами
поросла твоя мила і втрачена назва
музика ледве засніжена
за теплими мурами сліз
 
 
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
теплим небом налите по вінця
темним небом наповнене вщерть
 
 
срібне-срібне поле
 
 
дощ повився мов дикий сідий виноград
моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим
 
 
срібне-срібне поле
 
 
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
 
 
срібне-срібне поле
 

1979–2000

 
Падали тихі сніжинки     на чорну, спустошену землю,
Рік нещасливий ішов     безвісти, на вигнання,
Ми неквапливо пили     вино молоде, золотисте,
Добре горіла сосна,     тішачи тіло теплом.
 
 
Ми говорили про вічність,     цитуючи давніх поетів,
Слухали вражено нас     речі знайомі, прості,
І уявляли й собі     небесне засніжене Царство,
І шкодували, що там     місця для них не було.
 
 
Любі і віддані речі!     Ми раптом відчули цю тýгу,
Цю невимовну печаль     бідних, малих служників, —
Лампи, що світло несла     крізь ночі безмежні, безсонні,
Посуду, що пригощав     скромною стравою нас.
 
 
Гірко дивилися книги,     яких ми не зможем забрати,
І на гітарі струна     тріснула саме в цю мить.
Глянули ми за вікно –     там темінь буяла нестерпна;
Речі вже знали про рай –     і залишалися тут.
 

Євгенові Пашковському

 
Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи
Над невеличким селом стомлений рік розіклав.
Лунко озветься десь пес, почувши наближення кроків,
Інший йому відповість, потім затихне усе.
Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавна
Для марнотратних синів, що спохопились на клич
Білого батька свого, самотнього в рідній господі,
Серед зелених лісів, яснонебесних річок.
Поночі вийдуть синове на крем’ях Чумацького Шляху,
Ноги до крові зіб’ють, сивими стануть самі,
Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим,
Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім.
Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів.
Лий запашного вина, добру вечерю готуй,
Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі,
Хай зацвітуть їм серця серед святої зими.
Годі марудному світу справляти примарні обнови
І будувати житло на проминальнім піску,
Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову,
Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору.
Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин,
Годі шукати людей посеред білого дня, —
Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає,
Світячи на небесах вічно закличні вогні.
Схлипує тихо Марія. В новому Єрусалимі
Мовчки сидим за столом, думаєм кожен своє;
Двері прочиняться;  Б о г,  Якого ми встигли забути,
Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль.
 

…небесні пришельці, небесні посланці…

Микола Рябчук

 
Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужої
Безецної орди ми виросли з тобою.
Пришельців із небес, нас доля берегла
Та ледве чутний плеск старого джерела.
І сосни золоті, і нове сонце вранці,
І тіні дорогі – Верґілій та Горацій.
Ми сіялися тут. Ми будували час
Між воєн та пожеж, дивуючись не раз
Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, —
А водночас простим, як звірі та рослини;
І забували все, коли по вечорах
Плекали тихий дар дослідчого пера.
 

 
Історія троянди та снігів
Була не дуже довгою, одначе,
Зумовила вона і нашу вдачу,
І вічну долю страчених богів.
 
 
Летіли з опівнічних берегів —
І на пелюстках танули гарячих,
Ці дотики, осмислені і зрячі,
Коханців та смертельних ворогів.
 
 
Якби не ця краса неподоланна
І не жага самозаглади плавна, —
Уже б давно здійснився Суд Страшний;
 
 
Та Господові хто накаже: «Годі!»? —
І сипле сніг, пречистий, запашний,
І вічний хрест буяє на Голготі.
 

Віхті Сад

 
Є немічна весна, апатія без краю,
і обриси тремкі, і це стрімке перо;
Самотний мед гіркий, а іншого немає
У світі, де реве та стогне Ахеронт.
 
 
Божественний Платон в гімнасії порожнім
Сумує крадькома за юністю душі
І вгадує себе у діві перехожій,
П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.
 
 
І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,
Але оця найтонш наслідує Її
Розтулені вуста, заледь розпуклі перса,
Печальні сірі очі, подібні до твоїх.
 
 
Дощі, дощі, дощі – із присмаком Еллади,
З архаїкою снів, де скрапує вино,
Червоне і п’янке, мов перша кров Троянди,
Яка не порятує згасаючий еон.
Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.
Тендітний аромат. Остання зі спокус.
І ти, старий Платон, у присмерках квітневих
Накреслюєш хреста на мокрому піску.
 

 
Полагодив годинника старого,
Давняшнього причетника чувань,
Милуюся чергóю коливань,
Що маятника водять золотого.
 
 
Нарешті це триває досить довго —
Прозорий час утрати сподівань,
Байдужості до всіх на світі знань
І тихої довіри до простого.
 
 
Коротшають повільно гожі дні,
Видовжуються тіні на стіні,
Один за одним коники зникають;
 
 
Обітованна міниться зоря,
Та вже ніхто нічого не чекає
У падолисті дат календаря.
 

Андрієві Деркачу

 
Цю тишу можна краяти ножем.
Вона – достигле яблуко достоту,
І хризантема присмерків, природа,
Яка цвіте, блукаючи між полум’ям та сном.
 
 
А іншими словами – то є тема,
Яка продовжує лунати і тоді,
Коли відгомоніли інші теми,
Коли натомлені музúки розбрелися по кав’ярнях,
І, затиснýвши кофри поміж ніг,
Смакують вина прохолодні та пліткують.
 
 
Цю тему можна різати ножем,
Коли безлюдна філармонія тече
У потойбічні вулиці, у час
Розлучених коханців та героїв,
Що, не сягнувши чину, в забуття
Поволі опадають і лежать там,
Немов метелики намоклі у квасолі,
Пригнічені тоталітетом тиші,
Але живі, бо все ще рання осінь,
І божевільний – німець та філософ —
Учив колись, що є повторний час.
 
 
Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш
Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш
Так високо, що вже поняття меж
Не є придатними для вжитку, для розмови, —
Всі вимагають неповторності, авжеж;
А ти повторення бажаєш і віднови.
 

 
Коли всі покладуться на спочинок
коли заплющать очі дуже добре
над нами запалають вогкі зорі
сніги довкіл засяють запашні
 
 
як добре без людей чи правда тату
чи правда що в лісах
живуть зимові світлячки
чи правда – в небесах
летючі риби множаться
 
 
вони обходяться так добре
без музики полотен і книжок
 
 
чи правда тату
правда тату
 
 
правда
 

Василеві Герасим'юку, побратимові

 
Музей не зачиняється о шостій, і тепер
ми, безпритульні, бачимо наш грудень:
Ворохту у снігах, чужих людей,
які жестикулюють біля клубу, і виносять
обладнання з автобусів, і камери, і світло
зимове ущухає блискавично, а Карпати
рушають поза мову, топчуть сніг —
ружовий, присмерковий, смерековий.
 
 
Антоніоні, Пазоліні і Фелліні
сидять на сходах, палять сиґарети;
чогось бракує, як завжди, але чого —
не встановити, і замучені до решти асистенти
показують, що треба почекати,
перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс,
ідеш до мікрофона, купа дротів,
малі гуцули зі свічками зупиняють,
питаючи, як довго буде смерть.
Як довго буде смерть… … … …
Хіба я знаю?
Криваві фляки замерзають у пітьмі,
і гори у безмову западають,
і западають стежки сніжком у зимі, —
 
 
а в ній уже ні Марти, ні Марії,
лиш морок, вирій лиликів, цей стан
невідворотної Ворохти, іцо застав
бездомних псів у горах Гуцулії.
 

 
Найтемнішого літа, чорного, наче гість,
що приїхав іздалеку,
втомлений і байдужий до того,
званий він а чи обраний,
що приїхав, і ліг, і спить, —
того літа ми назви забудемо
і заваримо чай мовчазний, —
зустріч в’язнів, покинутих усіма,
сни, залишені на підлозі карцера,
і уявлення птахів, зужиті слова,
намагання позбутися тіні,
яку кликали пам’яттю,
і вивчити мову крилату – про що
сповіщає сапфіровий птах?
 
 
Ще тоді – коли ангели сестрам твоїм
шепотіли про долю твою у майбутньому часі,
і мовчав лиш один, той, що мовив раніше:
служити не буду, —
ти вийшов із гри, не дивився у вікна,
не пробував навіть вишень,
але ти не подумав, що гра
неодмінно триватиме далі,
ти вважав, що без тебе прокинуться паузи,
діалоги урвуться, розсиплеться бісер
і вірна струна
провисне над прірвою в житі;
вони встали, ті паузи, так,
високі та чорні, мов літо,
захололи у камінь, його на собі
мали нести собаки,
бездомні і славні, жодна з них
не полишила ношу нестерпну, —
ти пішов, ти вважав, що невинен
і гинуть не мусиш разом з усіма.
 
 
І зостався я сам, а зі мною —
собаки та вірші.
 
 
Шепіт майстра тепер – до кого він
і про що?
 
 
І невже нам не знати
ніколи нічого насправді?
Але щó ти пізнати хотів у світі оцьому,
чорному, наче літо двадцять років тому?
В однині всі герої тоді залишалися,
нині ж, поглянь, скільки визволених в'язнів
крокує фосфоричними площами тіней своїх —
світло іззаду, і кожний іде по своїй.
 
 
Кожний іде по собі.
 
 
Якби ж мали вони всі по свічці
і несли ті свічки перед себе,
тоді темрява ззаду була би,
темрява кольору очей твоїх опівночі,
чорних, наче гості, що приїхали здалеку,
привезли апельсини і дзвони, —
хто насмілиться дати їм хліба й води
із криниці, пелюстками повної,
що вночі усе падали й падали?
Ти подмуш, і вони відпливуть,
пелюстки відпливуть ген до іншого берега,
там коні пасуться, опівнічне пасеться буття,
роса там подібна до світлого храму Брата Франциска;
вони туди допливуть, гвардія сніжнобіла,
бо то їхня одвічна держава,
там сидить король прокажений,
він на коней дивиться і на дітей,
він рахує пелюстки і зорі,
він заснути жадає щоночі, —
але воїни злі, вони колють списами його, —
і мусить король прокажений
рахувати валторни, яких наросло
ціле поле, срібне поле, давно,
ще тоді, як періоди сну
співпадали з періодом ночі, темної ночі,
чорної, наче гість, що приїхав іздалеку,
не привіз він нічого з собою,
не привіз він нічого з собою.
 
 
Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому,
землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною,
літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали,
довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи;
дощ настигає і втома, та ніхто не ховається —
може,
це скрапує нашавітчизна,
                                    Літа Господнього бризки.
Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма
що вони не з твоєї землі; зупинилося все,
злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,
що нас запросити не зможуть ніколи, смертні
істоти,
обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.
 
 
І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші.
 
 
А потому – коли ми збагнули ув’язнення власне,
почали малювати його на піщаних дорогах лісів,
нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна,
та до чого тут мова – собаки свій камінь нестимуть
у серпень,
а може, і далі, до оселі майстрів,
що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу,
на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева,
і розплющують очі тендітні принцеси лілеї,
Сестри Лілеї,
і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах,
Брат Зимородок, Рибалка-Король;
вони прийдуть і скажуть, ті славні, без прив’язі, пси:
о майстри, ми принесли вам камінь, щоб ви
неквапливо, ретельно і шанобливо
змайстрували нам Бога Собачого, —
лиш одному Йому ми належати хочемо:
Богу Бездомних Собак;
а майстри їм у відповідь скажуть,
що це зовсім не камінь, а паузи —
позамовність лілей,
провисання струни,
брак потрібного слова,
мовчання екстазу,
мовчання померлих, яких ми любили безбожно.
 
 
Далі іди, пам’ятаючи пересторогу: не озирайся,
бо тоді доведеться повертатися знову в сюди,
бо тоді вже ніколи себе не позбудешся, Брате Я,
ані тіні своєї, не такої великої, щоб захистити
від спеки кохану чиюсь (бо своєї ніколи не матимеш),
не такої малої, щоби
день крізь день по ній не топталися натовпи —
натовпи псів, юрби майстрів, ангелів тлуми.
 
 
Кожний іде по собі.
 
 
Що за покару несуть оті в’язні зі срібного поля?
Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро додому,
і не знають, що Тутїх домівка, що Літо Господнє
всередині нас, —
білосніжний десант непокірної шляхти небесної,
музиканти і містики, воїни,
неповторні майстри самоспалення.
 
 
Вечірні бджоли на холодне скло
твоєї пам’яті сідали,
і коливалося воно,
і разом з ним гойдалось відображення:
собаки, червень, ангели і мед
вечірній, чистий та густий,
і час майбутній, у якому все збулося,
напророковане тобою юним;
а ще граційно танцювали
барвисті тіні тих усіх,
ким ти міг бути,
і сохло листя у книжках про Україну,
– таку загрожену тоді —
– таку загрозливу тепер —
те листя ти зривав на згадку,
про літо, назви для якого не існує, літо те
з великими собаками скляними,
що бігали довкіл газонів,
і, доторкаючись одна до одної, дзвеніли, —
неначе кришталеві хмари, як ім'я
твоє, коли воно зненацька з горизонтом сутикнеться;
і ти гукав собакам різнобарвним:
дзвеніть тихіше, любі пси,
вважайте на стовпи, і кам’яниці, і на поваплені гроби,
не відбивайте лап скляних та кришталевих вух,
не розбивайтеся!
І думав ти собі: які ж бо неслухняні ці собаки
із кольорового тонесенького скла;
живі були би чемними, але
втішатись маю ось такими, – і ти плакав,
у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні,
проте від смерті це не захистить.
І снувалися сни невідступно
коло Келії Чайної Троянди,
яка виросла в срібному полі сама;
мабуть, це неістотно, що ми вже забули, кому
присяглися дожити, і вижити, і пережити, —
 
 
але за кожним із нас—
 
 
безрукі клоуни, що сльози не витруть,
темні кімнати, яких ми боялися страшно,
недомальоване небо на аркушику в клітинку,
 
 
–  ми ще повернемося, —
шепочемо,
– ми ще вернемося,
щоби приробити вам руки,
і витерти сльози,
які горіхами пахнуть, і Роком Новим, і Різдвом;
ми ще перейдем крізь вас, темні кімнати,
привітаємось із усіма, кого там зустрінемо, —
 
 
безрукі клоуни не посміхаються,
у темних кімнатах спалахує світло, —
вони вже все знають, вони знають,
що з усіх повертань це повернення в літо
обвуглених спогадів
є останнім;
 
 
ми повернемось – навчитися літу,
навчитися сонцю та місяцю,
навчитися говорити, казати «Сестра»
до принцеси лілеї,
навчитись кохати Сосну,
відчувати періоди,
більше не зраджуючи серця, ми ще встигнемо, —
 
 
– ви більше нікого не зустрінете —
– ви не повернетесь більше ніколи —
сповіщає сапфіровий птах,
і ми розуміємо його мову,
і ми розуміємо, що нарешті довідались
правду.
 

1979—2000