Текст книги "Мисливці на снігу. Вірші і поеми"

Автор книги: Костянтин Москалець

 
Давайте поговоримо в зимі,
в зимі, коли усі ранети в сіні.
Колекцію монет і Будду з Хіни
залишмо на часи, ще більш сумні.
 
 
Ліхтар знадвору тінями несе,
корівка за стіною важко диха.
Зима в селі так лагідна і тиха,
як має бути в цьому світі все.
 
 
Усе живе і давнє має бути
так лагідне та тихе, щоб ранет,
і Будду, й сіно, і колекцію монет
уже нам не доводилось відтрутить.
 

І

 
Тоді мене назвуть ім’ям постійним,
коли я народжуся і мій крик
долине до воріт, де королі за ними
на збавлення чекають, у нескошеній траві
з мірошниками граючи – то в шахи,
то в інші більш а менш шляхетні ігри.
Нехай тоді один із королів зведеться,
і перекине чашку з чаю догори дном,
і, давлячись фонетикою давніх іудеїв,
усе ж прокаже, дивлячись на рів,
забитий головами непокірних гіацинтів,
прокаже, зимне сонце язиком перекочуючи
з однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши,
аби увагу королівську привернути, хоч і так
усі вже перекинули чашки.
І  п р о к а ж е  о д и н  з  к о р о л і в:
«Любі браття, крове блакитна в рубінових скриньках,
щедро всипана мýкою (і низенький уклін
в бік насуплених мірошників),
любі браття, збиратися час, приготуйте дари».
І  п р о к а ж е  о д и н  з  к о р о л і в:
«У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме,
бо дорога коротка».
і  п р о к а ж е  о д и н  з  к о р о л і в,
до настрашених слуг повертаючи світле обличчя:
«Відкривайте ворота!»
Це ворота скриплять? Це у труби трублять?
Королі на колінах вітають віз сіна,
на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг я
збавити, збавити, збавити королів…
Цвіркуни приїхали разом зі мною,
повен місяць їх тримаю у срібних руках,
і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця
уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю,
і несуть паляницю – нічим Говерлу,
і нарешті – імено моє, загорнуте
у вишитий матір’ю крик; поспішаю
його розгорнути, а королі спритно
ловлять цвіркунів, амінь.
 

II

 
Слово «мир» – як вітряк, що його
Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно,
зате до останку щиро: так уперше кохають,
так матір ховають уперше, так тіням
відрубують руки, коли помічають,
що тіні ті схильні до зла;
та ось зло закінчується, майорять прапори
над хатиною кожною, над буком і пальмою,
Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса,
хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня,
коня новочудового, як фіат, як лавровий листок.
«Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» —
питає святково прибраний маклер,
бо маклери не зникають разом із злом,
бо не зло породження маклерів;
отож: чи достатньо?
Ваш спис мозолями вкритий,
ваш кінь – з копитами збитими,
слуга ваш схуд, беріть, доки дають.
«Слово «мир» – як вітряк, що проріс із зерна,
посадженого на обрії мертвими обрами.
Ми не обираємо вітряків, ми обираємо
коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде
не закінчується, тому треба його боронити
до останку, а тридцять срібних
завжди знадобляться», – відказує Дон-Кіхот.
Словом «мир» не користуються,
його або мають, або ні в серці, в умі,
як нового коня, як лавровий листок,
як лист від матері з того світу:
«доброго дня синку мій кіхоте
турбуюся твоїм здоров’ям
будь чемний бережи себе і росінанта
ми дуже скучаємо за тобою
і все чекаємо що ти нарешті повернешся
коло нас усе добре
не цілуємо бо ми мертві».
 

III

 
Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах,
барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають,
мов безстрашні метелики,
примовляючи: «Ось ти і виріс, палаце».
А більше нічого не виросло, так уже повелося,
що колір і запах не розвиваються, лише вбираються,
лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію,
палаци солоні, лахміття.
Майорить миготливе лахміття на жестах,
які до палацу летять, обкручуються круг колон, —
і ось уже ввесь палац у лахмітті,
і ось уже зáмок увесь у дранті,
бо немає для руб’я гарніших лакомин,
аніж світла споруда полум’я
з духмяною акацією на вежі,
з курантами кольору сльози, бо час —
то не більше, ніж плач, схлип у темряві,
де ніколи не було жестів.
Ось ти і виріс, палаце,
ось ти вже і в лахміття убрався,
і східці вже маєш, як кожен путящий палац,
і терасу, куди повагом підіймаються, а піднявшися,
довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків,
бо тут уже інший час, бо інакший тут плач,
бо тут лякаються диких голубів, – удавано, —
бо тут на обдертих, палаючих стінах
написи тих, що бували раніше,
і на кожному кроці їхні сліди, —
тому тут так незатишно і нестрашно,
хоча внизу сади і дим —
це ми торішнє листя палимо,
тому що на терасі під ногами бите скло
і бита цегла, битий плющ
і вдрузки потрощені крики
усіх палацових птахів.
Ти перечитуєш, цвіте акація,
киваєш головою, сльоза біжить, —
прикладаєш її, як печать,
до поштової скриньки плентаєшся.
 

IV

 
Не від люті спалахують очі
стогами жахкими, пахучими;
не від квітів, що чепурно всілись
на шибці січневій, —
просто брилу гекзаметра власного,
веленічнóго,
вкотре взято на струджені плечі кирилиці.
Календарику, впертий Каленику хати,
поробітньої втоми маєток зблукав ти з лукавим не раз
у пошуках свят для немудрого цього століття,
для нас невисоких. Хай тобі в нагороду
стане пил на порожніх стрімких мисниках,
що знедавна – непотріб
у народу сізіфів.
Ще цигарку вмолю,
щоб димом огріла легені сконтужені;
новорічні листівки – улюблене чтиво останніми днями;
останніми днями ношу скромно похилену голову,
ніби й справді ті квіти на вікнах
я малював ізнічев'я; а тим часом
на колючому дроті собака-неправда тріпоче,
струнний дим із благенької «Прими»
легенькою римою
точить руно,
косинцями снігів хтось вимірює золотополе,
із синцями гріхів блудний син повертається верхи
на перекотиполі.
І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній,
босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову,
і танцюється звірові вірному, вільному, голому
в однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині.
Майорú на колючому дроті, собако-неправдо,
цілуй протигазові хоботи січня,
розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір;
у поетів – і ніч – лише свічка, чи метод, чи звичка,
ти нічому, неправдо, не віриш, повір – я останній із них,
бо тебе подолав.
 

V

 
В осінню негоду серця опадають з гілок у калюжі,
калюжі приймають забарвлення сіро-червоне;
кінь у стайні стогне, б’ють кришталь на вежі,
сидить жебрак на бруківці, пливуть архаїчні
хвилі дощу над містечком, калюжі в одно
зливаються, серця в одно,
висока дівчина молиться і замовкає гнівно,
коли вірган.
Жебрак до собору заходить, пес-приблуда
за ним заповзає, з хворими очима пес,
без серця – воно там, у калюжі, в одно
з жебраковим, і мокрі сліди.
Що ж тоді робить Бог?
Він жебраку і собаці молоко наливає,
він високу дівчину за хлібом посилає
і ні про що не питає, на те він і Бог
для обох.
Стогне кінь у стайні, б’ють кришталь на вежі,
висока дівчина минає перший склеп,
і другий минає, і не збирається
повертати в собор, де на неї все ще чекають,
хоча хліба не треба вже, хліба не треба:
вірганіст униз спустився, він додому хліб купував,
і віддав.
Вірган продовжує грати, троє до Бога кажуть «брате»,
п’ють молоко, заїдають хлібом, чекають
на високу дівчину, тим часом дощ не вщухає,
дівчина все блукає, вона самотня, вона не хоче
бути самотньою, вона буде.
Дівчина опале листя піднімає, з груді серце вириває,
порівнює і шепоче, що змерзла і що зовсім не схоже.
Вода до собору затікає, вода вірган заливає,
кожну трубу, чорну і білу – байдуже, клавішу кожну.
Вірганіст і жебрак за флюгер тримаються,
у Бога собака в руках; калюжі, серця
підіймаються. «Зараз потопнемо, брате», – спокійно
жебрак промовляє, і, щоб не статися цьому,
Бог усіх трьох живими до неба забирає. Амінь.
 

VI

 
Мерщій у зиму, в нетоптані сніги,
хутчіше під небо, що в круках зашпорталося
цивілізованих; як не втікати від осінніх
боргів перед вечірніми книгами, перед серпами,
які у стодолі волають і сяють?
Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні,
минущі, нарешті, давали в кредит?
Хіба лиш томи у хистких палітурках
поради і солі на віру щораз позичали?
А ти пригадай неполоханих оком шулік
над степами і ніч не забудь,
коли вірш, як бджола, повернувся до вулика,
де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці.
А полохка риба вранішня, що довірливо,
і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її
ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу,
пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий?
Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай
у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами,
непристойними скриками кроків за вікнами;
щастя твоє, сило нечиста, – кордон
ще за Польщі між зимов і нами збудований;
щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику,
душезапроданцю, знай – навесні ми повернемось,
тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш
від суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чим
ви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділе
і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої
і так от, німуючи, підеш у довге заслання
з забороною читати, писати, малювати,
з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати,
бджіл розводити не дозволяти,
а тим більше – на шулік дивитися.
Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись:
«Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?»
 

VII

 
Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,
пора коня порати, збиратися на роботу.
Риба сохне на шворці, гриби і трави;
дрімливиці домовику дулі сучать,
а він погідливо головою киває.
Вже ранок вистигає, вже день наступає,
принесуть газети із війнами;
заїду в березину, начухраю віників,
житній вовк, може, на узліссі зустрінеться,
побесідуємо про політику і піїтику.
Уже день вистигає, святий вечір надходить,
корова подоєна, кажани аркан водять.
Сісти на рундуку, випалити файку,
подивитися, як Марс над хатою сходить,
пожуритися.
Кілька полін до печі кинути,
домовика з комори вигнати – нехай гріється;
літери довготерпеливі
із книг у книги сіються.
Серце серед ночі розболиться.
Клодель руками розведе – «що я вдію, нема мене», —
а домовик за лікарем кинеться.
Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами,
стиха розмовлятимуть, лікуватимуть.
Лікуватимуть рибою, грибами і травами,
домовик масаж робити, лікар рецепти писати.
Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий,
корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарю
принесе.
Гладитиме лапою по голові волохатою,
«Та не бери того дурного серця в серце», – втішатиме.
Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику,
але стримається, обережно попрощається,
іншою дорогою – щоб коней-корів не страхати —
до поля свого піде темрявою.
…Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,
треба домовика… тьху, коня порати,
на роботу збиратися.
 

VIII

 
Україно, земле непізнана, шибка, до котрої
вічногарячим чолом дотуляюся; каюся —
я на папір переношу ім’я твоє зболене,
дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки
пропоную перехожим, а хто з них вартує того,
щоб смутну хворобу оцю – батьківщину —
у груди прийняти, до того прийняти, аби
лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити…
Може, ти скажеш: «Боплан був так само чужий,
а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг
на вічноплиннім камінні паперу закарбувати».
Так, але жодна вдова не змальована там,
а відтак – не доводиться сперечатися про ідентичність
в цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстерно
змальованих мап.
А скількох він сиріт – хоча б крапкою
кожен десяток – позначив? А кобзарів?
Ні, не хочу я слави Боплана, фортець,
що як труни – на тлін розраховані;
я кожен слід тогочасних орлів і лелек
у нечіпанім лоні квітучого неба
зобразити хочу і кожну сльозу в позолочених
рамах поставити в залах Олеського замку,
кожну сльозу, що як відбитки пальців,
котрі наругу і благо приносили
Роксоланії… А коні, що жодного разу
за чотири століття не спали?
А чайки козацькі, а хлюпіт води
попід веслами з щирого золота?
А дзвони, в залізному тілі яких
карбували вірші? Серця породіль,
живими закопаних ляхами в землю
так не били, як дзвони ті з віршами.
Врешті що тут казати! Поглянь,
де ми зараз знаходимось – ти
погодишся: тільки хоробрий і чесний народ
міг опинитися тут.
 

IX

 
Легенда приваблює. Так і підсвічник оцей
із зображенням сцен мітології грецької
здавна притягує очі; по коліна ті очі
вгрузають у бронзу, по шию
і підошвами раптом твердині торкаються —
теплих і ніжних Атлантових рук,
що зривають, як яблука, їх – і несуть
до Геракла, що також по пояс у землю загруз,
добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри.
Ледь помітно тремтячі долоні Атланта
міняють свічки, бо, щоб небо тримати, —
треба  в и р а з н о г о  світла;
замислено дивиться первосвященик – Геракл —
на короля, що приніс йому яблука,
вклоняється, потай дивуючись:
чому вітри не торкають сяйливих вогнів
на свічках? Ті вогні намальовані, воїне,
як і складки плаща, у Нессовій крові настояного…
Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води —
наче пил на свічадах;
мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю;
Гермес замислений квітку несе,
власне, не квітку, а відбиток папороті
доісторичної, торфу нікчемного шмат;
чи озирнеться Орфей – невідомо, але
ліру чомусь переклав із десниці у ліву.
…В домі безлюдному мовчки сиджу
над підсвічником бронзовим; хто
і якими ключами двері в підсвічник відімкне?
Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?)
Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?..
Нічого не знаю про це, напису також немає,
гірко-безмовні вуста у Орфея, і ліра
недбало так втілена.
 

X

 
Долі своєї не знає ні пес, ні поет, ні Зевес.
Хто пригадає життя попереднє чи ціну складе
проминанню сусіда? Хіба не жебрак отой Крез,
що гидує вульгарних, веселих гостей привітати?
Хіба не багач той жебрак, що поділить із іншим
нестерпне, а все ж неминуче, як сніг, подаяння?
Гарним це літо було; не минали і друзі
моєї маленької хати, і вороги;
всіх я радо приймав, бо вино, що лишилося з осені,
вміло в правах прирівняти;
деякі потім писали короткі листи,
дехто паплюжив мій устрій життя перед людом,
мені не відомим; чутки долинають. Ну що ж,
так і Горацій, напевно, колись
навіть не раз помилявся чином подібним,
годі про це. Я також одягав цього літа
одяг дорожній, бачив не знані раніше міста,
в річці, що Случ називається, рибу ловив;
гарно до мене поставились там,
може, й занадто аж добре; не заслуги мої
в тім причина, а гумор і серце привітне господарів.
І не раз я пригадував зливу тамтешню,
щиру розмову побіля турецького мосту,
цвинтар єврейський, де вишні тоді достигали,
скелі, якими безстрашно малі козенята гасали…
Коли буду живий і запрошення знову отримаю,
з радістю в дальню дорогу подамся.
…А зараз повинен я бульбу копати, вікна оббити,
дров нарубати, аби не замерзнути взимку.
Треба ще трохи грибів назбирати, шипшини,
терен, і глід, і калина також знадобляться.
Клопоти є, але я їм радію – вказівкам,
як треба рухатись далі; куди?
Повернись до початку думи цієї, прошу.
 

XI

 
Шляхетного не слава видає,
не посмішка тонка чи зграбні рухи рук,
не сто книжок, прочитаних ретельно,
і не знання чудове мов чужинських
або майстерно вишукані одяг та прикраси
і виплекане древо свого роду…
Тим більше це не гроші, не маєтки,
в яких людина – мов роса на павутинні
нетривка, і кожен ґандж у ній собі знаходить місце.
Шляхетного свобода, вольна воля видає,
вони обрали одне одного свідомо
і так ідуть, не маючи ні дому, ні півдому,
по-своєму радіючи, сумуючи по-своєму.
Слова незримі в них і зримі вчинки,
по вчинках тих ви впізнаєте їх;
без тлумачів, чужинці, взимку навіть
розумієте, виразних. Тоді вже лахи не обходять,
худі обличчя прикро не вражають,
як і проміння, що струмити зачина
з речей, людей недужих і зурочених тварин,
яких шляхетна воля доторкнула.
Не кличте її смертю. Замовчіть.
Учіться їй, дітей своїх учіть
незримими словами; пам’ятайте,
що світ не вами закінчиться,
бо ваші виразки суть школи лісові
або ашрами, де посібники наочні —
ваші шрами, а пензлі та папір —
волосся, шкіра, біль, нарешті, ваші.
…А паче волі осінь полюбіть,
бо гоже ти сказав, пророче:
«Ми восени таки похожі
хоч капельку на образ божий, —
звичайне, що не всі, а так —
хоч деякі». І менше всього
шляхетний думає про смерть,
і так і не вмирає, швидше всього.
 

Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) (1994)

Тирада 1

 
Король розпатланий і босий
на свищику грає
а його вітає
весь Єрусалим
             Бетлеем за ним
 
 
біжать малі діти
біжать живі панни
стоять за ним біди
плещуть у долоні
             сяє орифлама
 
 
три лілії золоті
купаються в крові комонній
обшарпаний і побитий
без корони
             голодний
 
 
прийшов свободити
гріб Господній
славімо його
 

Тирада 2

 
Чути крики і гомін      по всій Україні
плаче велика земля    яблука падають
пишна звірота             править народом
а як вона править        не знає король
міста занедбали          ремество батьків
у селах тічкуються      зграї вовків
а гори паперу              пливуть і пливуть
у руслах колишніх       річок
а дари та благання      тепер не доходять
до гордого Кракова     города.
 

Тирада З

 
«Де течеш, Дунаю червоний?»
«Там, де стоїть панна з тобою,
                                козаче».
 
 
«Де ти взяв си барви такої?»
«Там, де ти забив турків троє,
                                козаче».
 
 
«Аби мені лучча зброя,
То загладив би ще троє,
                             Дунаю».
 
 
«Коли б мені кармазин,
То загинув би й татарин
                             не один».
 
 
«Коли б мені ще й сап’янці,
То пойняв би тебе, панцю,
                             брей, море, брей!»
 
 
А Дунай тече,
А панна плаче,
                козаче.
 

Тирада 4

 
Іди, мій братіку, іди,
не жди на левів та ведмедів,
що тягнуть золото арабське
під жовтим листям кленів.
 
 
Devotio moderna.
 
 
Іди, мій братіку, співай,
про ясні рани князя неба,
про білі шати Діви,
про тихі житні зерна.
 
 
Devotio moderna.
 
 
Осінні хмари.
Останні отари.
Agnus Dei, не карай Іуду.
Заходить сонце черво…
 
 
Devotio moderna.
 

Тирада 5

 
Коли двері на колодці,
коли грати на віконці,
отже, пастка на дракона
вже готова гонорова.
 
 
Коли сніг бриніє днями,
коли сни брудні у дами,
отже, пастка гонорова
на дракона вже готова.
 
 
Час жеретія лапати,
летіть, соколи, до хати!
Закричав, огнекрилатий,
взяли замки відлітати.
 
 
Взяли крила в кайданиці,
шию до скрипиці;
сиплеться луска лапата,
благає зміїха-мати:
«Пусти сина, Георгію,
бо він іще молодий.
Не наївся, не напився,
голос не перемінився.
 
 
Змилуйся над моїм щастям,
дракон тобі ще придасться, —
скоро Діоклетіан
мучитиме християн».
 
 
Не послухали зміюки,
посікли його на штуки.
Ось так, отак, он як, о!
Отакечки, отако!
 

Тирада 6

 
Залиш свій дім з одним вікном і йди,
нехай загрозливо подивляться услід
тополі, котрі зостаються;
один тепер, цілком один,
немає тих, кого любив,
що втримати могли, сказавши:
«Ми твої!»
 
 
Іди тепер, як знаєш, пілігриме,
шляхи, прокладені в світах, усі твої.
Немає тих, кого любив,
і щезли вороги, які
могли затримати, сказавши:
«Ми твої!»
 
 
Гойдається міх, падає сніг,
сопілка новá і пісня новá.
 
 
             Епістоли, яка надійде потім,
             не прочитає вже ніхто, – і ти,
             і можна буде не відписувати, – вперше, —
             чому вагаєшся, іди!
 
 
Гойдається міх, сиплеться сніг,
сопілка стара і пісня стара.
 
 
             Креше мороз, бреше чийсь пес,
             кличе ятряний маєток з небес.
 

Тирада 7

 
Пречиста Діво, помагай мені
шукати шлях у золотім вогні.
 
 
Порадь, коли я ради вже не жду,
і захисти, і заступи, і порятуй.
 
 
Дай лише ті слова, які Тебе достойні
у вищих небесах, на дорогому троні.
 
 
Осяй сирітську мову українську,
вгорни її у ласку материнську.
 
 
Прости, що я, гріховний і нездалий,
прошу цього між тлуму та неслави,
 
 
серед видющих, мабуть, найсліпіший,
поміж премудрих, може, найдурніший;
 
 
коли вони кричать, я все-таки шепóчу,
з надією: почуєш серед ночі
 
 
і зміниш гордий глум на тихий захват,
слабих – на дужих, дужих сповниш страхом.
 
 
перед покорою веселих зел та звірів,
перед покарою, що міститься в зневірі.
 
 
Щó є вогонь, високий, золотий,
на тверді серця гостро піднятий?
 
 
Це добрий меч в руках Твого Дитя.
Це віддих віри нашої. В Буття!
 

Тирада 8

 
Єдиному, Хто вміщує в Собі
зорю і павутину на траві;
 
 
Хто промовляє хмарами, дощем,
соборами, зруйнованими вщент;
 
 
Хто зі Свого квітучого огроду
зірвав полин для нашого народу, —
 
 
у бурштинóвий кинутий огром,
возношу славу Таїні Його,
 
 
в якій знайшлося місце для заглад,
обіцянок дотриманих і зрад,
 
 
і воєн, розповсюджених, як тля,
що завдяки їм обертається земля,
 
 
і миру, коли вішають дурних,
повій катують, і регочуть із святих,
 
 
а спочиваючи – хоронять молодих,
а засинаючи – поважно піють гімн, —
 
 
у ньому кожне слово – мов батіг,
для тих, що не співають, і для сих.
 
 
«О, Таїно, – кажу собі тихцем, —
не відринай мене за все оце,
 
 
коли знайшлося місце для  т а к о г о,
невже мене не знайдеться для Бога?»
 

Тирада 9

 
Вже котрий вік ми доживаєм тут,
щодня чекаючи роз’яснювальний Суд,
 
 
а суду все нема, і страшно, як завжди,
коли ніхто не зважиться судить;
 
 
коли Ісайя кається в газетах —
про істину шепочуться в кльозетах;
 
 
коли про істину шепочуться в газетах,
тоді Ісайя кається в кльозетах.
 
 
«О, Таїно, – кажу собі тихцем, —
ти не знущаєшся над бідним Москальцем?
 
 
Якщо це є Закон, у всьому незбагненний,
то, може, не такий і я мерзенний?
 
 
Якщо ж це є порушення Закону,
чому Ніхто не відновить основу?»
 

Тирада 10

 
«Бог знищить все, що сотворив квітучим,
він так могутньо владарює сущим», —
 
 
це правда, Нізамі, та чи остання?
Це Бог тобі таке дає питання.
 
 
Однаковий до всіх, але дозволь спитати,
чому по-різному ми можем трактувати
 
 
вогонь, в який ступає жінка Рами,
і полум’я, що пожирає храми,
 
 
в якому плаче спалене живцем
святої Жанни д’Арк худе лице?
 
 
Палають кобзарі і косарі,
роса палає рано на зорі;
 
 
і космос, не змайстрований богами,
палає у богів попід ногами.
 
 
Вогнем лікуй вогонь, водою – воду,
зневіру – вірою, народ рятуй народом.
 
 
Поможем Господу собою і судьбою,
яку вже ототожнюють з ганьбою.
 
 
Лукавий сміх лунає з верховин, —
так не сміється серед нас ані один.
 
 
Холодний сміх із прірви долинає, —
то Бог сміється, а чого – лиш Він те знає.
 
 
Славімо сміх, у Таїні розлитий,
бо він не припиняється у світі,
 
 
який охоплений вогнями зусібіч,
на протязі сторіч, і день, і ніч.
 

Тирада 11

 
Летіли горностаї через сад,
зимою помальований на біле.
Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало.
Та ще й усі троє.
 
 
Чи сам дома, чи не сам дома,
а хліб свіжий, вино червоне.
Рубаночок срібний, золота сокира,
древо кам'яне.
 
 
Летіли горностаї через сад,
на чорне помальований весною.
Напоїли коня, напоїли мого
вороною водою.
 
 
А стайня дрижала,
пір’ячко лежало.
Збруя нова, незбутвіла,
на сонці блищала.
 
 
Через жовтий сад горностай летів,
та ще й сам один.
Чи пан буде, чи пропав буде,
а спереду і позаду – дим.
 
 
І позаду зрада – і попереду.
Червоне вино. Цвіте дерево.
 

Тирада 12

 
В сірому небі хмари черлені
стоять – і нема.
З сірого неба птиці багряні
летять у туман.
 
 
Де серденько ниє, де тіло понищене,
ніч мина і літо мина.
«Мамо, – кажу, – я не хочу вина».
Мовчить вона.
 
 
Потім сиплються сльози,
як мак дрібні, —
його товчу.
Потім тіло покинуто, серденько тліє.
Ось і я вже мовчу.
 

Тирада 13

 
Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;
ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;
 
 
гіпсову жінку кохаючи;
гілку і слово намарно ламаючи, —
 
 
не оскаржую скла, під яким колихається осінь,
відмовляюсь ховати обличчя в долонях, —
 
 
бо жести хисткі, бо любов незбагненна,
а грона цього відчуття достеменні
 
 
і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.
 

Тирада 14

 
Десь грають сурми
і ніч триває
але це ніч
            що паче дня
 
 
і бурштиновий труд
кружляє
посеред нього
            я
 
 
на шибці краплі
за ними лампа
ковточок чаю
            невдовзі осінь
 
 
холера ясна
життя прекрасне
його не досить
            його не досить.
 

Тирада 15

 
сумний витязь і птахи і кольори
            а ще загадкова для знавців геральдики
            картина на щиті:
            три краплі крові
            пронизані блакитними стрілами
            на кожній із яких
            сидить звісивши ноги
            маленька прихильність
тримаючи високо над головами
напис невідомою мовою
 

Тирада 16

 
Кімнат забутих вигаданий запах,
струнка лілея у тонкій руці, —
немов у вазі древній древня рана,
немов серед підробок – раптом Кранах,
і криця, мішана вночі на молоці.
 
 
Ти посміхнешся, сльози люто витреш,
міняючи місцями стіни зал,
де все одно Вона прихильність нищить.
де так бистрішає розлука, наче в нішах
не статуї, а лиш
                       розплавлений метал.
 

Тирада 17

 
непотемніла яблуня
плете свій квіт
свою Вкраїну
пелюстками криє
 
 
біла пелюстка – були крила
сіра пелюстка – була свитка
чорна пелюстка – була й немає
а червона пливе Дунаєм
 
 
плете свій квіт
непотемніла яблуня все вищає
мої слова внизу
такі маленькі – мов мурахи…
 

Тирада 18

 
чотири крапельки дощу:
вода вогонь земля повітря
і п’ята – книжка нерозкрита
і шоста – крапелька дощу
 
 
шкода я вмію рахувати
шкода я вмію шкодувати
 
 
чотири крапелини крові:
червона жовта синя зла
прийшов до маляра: – сідай —
і знову хмарить сиві брови
 
 
чотири крапельки дощу
чотири крапелини крові
 

Тирада 19

 
Згасає стукіт опадаючої роси
і така тиша у всьому місті
 
 
що видно її крізь бійниці
і сховавшись за мерлонами – видно
 
 
і навіть босоніж пробігши по теплій бруківці
обдуваючи вранішню кульбабу
 
 
все одно не порушиш тиші
все одно побачиш її
пропащий
 

Тирада 20

 
Марноти сірих днів – мій оберіг
від череп'яного достатку і доріг,
 
 
якими не ідуть прочани зі свічками,
якими не кричать «прощаймо» журавлі,
 
 
якими не пливуть даремні кораблі.
 
 
Ці марні дні – єдиний мій рятунок,
щонайсолодший, витриманий трунок.
 
 
Шукаючи у лісі юну дичку,
гортаючи на стриху древню книжку,
 
 
вшановую не тіло на землі.
 
 
…А скільки вже розтануло країв,
що ідолів собі робили із руїн?
 
 
Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат?
 
 
Прочани й журавлі вертаються назад,
обсівши густо щогли кораблів.
 
 
            – А що то за корони?
            – А ми вже королі.
 

Тирада 21

 
Прости, мій Боже, суєту
годин, призначених для духа,
цю варварську неситу скруху,
і пісню щиру, та не ту.
 
 
Прости, мій Боже, суєту.
 
 
Мені так прикро, що ти Бог
сумного праху, жмені пилу, —
і чим тобі людина мила,
з якою завжди важко вдвох?
 
 
Мені так прикро, що ти Бог.
 
 
Прости нам сіть, і слиз, і хіть,
узнай: вони – вуста для слова,
звільни, благаю, серце нове,
звели йому хоча б тремтіть,
 
 
коли не хоче жити в Крові.
 

Тирада 22

 
в білому лоні
         зорі Марії
                  час не існує
                  кожна година
                  місця не знайде собі
                  сама над іменем своїм
                  всміхається сама
                  цнотливо прикрива коліна
 
 
сніжної ночі стукають негнучкими пальцями в двері
холодне червоне вонне вино гріє пригаслі очі – Маріє
ми повернулися дивно чужі вірні і вірим:
 
 
золотоптиці мудро клюють злотозерно
золотолеви майструють друкарські верстати
вулицями бігають діти
пізнаними таїнами діляться —
а Іуда з опалих за ніч яблук
викладає хреста
 

Тирада 23

 
мав сорочку файку люстро
знесла все те вода бистра
 
 
прочитав сто книг розумних
перша – то найрозумніша
 
 
лев ходить ринком волає на тіні
 
 
в сірому небі птахи несуть
сіті – птахів ловити на продаж
 
 
ще ніч оця а потім ще три ночі —
і ти залишиш край де гостем кожен
 
 
кажан і сходи і мости
на каву сніг летить холодний
з високих берегів – з дахів
на місто дивиться негода
 
 
червона хвіртка сад зелений
парадний одяг час на сцену
 
 
не аплодує ситий плебс
приреченому до надії
 
 
гарячі зимні як повії
по місту котяться події
і гавкає на лева пес
 

Тирада 24

 
А як вигнали Війона
хорошого компаньйона
заспокоїлися і наситилися
назлягалися і насралися
то схотіли аби я
заспівав про короля
            для короля
 
 
пісня моя невеличка
дуже скромна нескоромна:
            «Дай золота
            дай корону
            і крульову
            дай»
 
 
а як виженеш мене
то шляк тебе не мине:
буде бити буде прати
будеш тоді ротом срати
            судь-бо-нос-цю наш
 

Тирада 25

                                     Миколі Тузу

 
Хóджу-броджу білим світом щастя не шукаю
де побачу птаха в клітці куплю-випускаю
            А ще ж мені цього літа куля не відлита
            а ще ж мені молодому хочеться додому
мати б мені друга-брата вірную пораду
разом були б вино пили жили і вмирали
            де ж ти друже забарився я тебе шукатиму
            повернутися додому птахи не пускатимуть
А ще ж мені цього літа куля не відлита
а ще ж мені молодому хочеться додому
 

Тирада 26

 
Була січа у пітьмі,
у місяці падолисті.
Чорна вода світилася,
троїлося тіло.
 
 
Познаходили на ранок
шаблі та пістолі.
А тіла позабирали
татари з собою.
 
 
Не мали кого ховати,
просто так молилися.
Наче вперше одне на одного
сироти дивилися.
 
 
А я йшов тоді зі Львова,
три дні вже не ївши,
то вони мене забрали,
і нагодували,
і все розказали.
 

Тирада 27

 
Яку-будь людину
з Ісусом порівнюй:
се диво цнотливе
і не срамотливе.
 
 
Мій камінний раю,
вітаю тебе!
впереміш опале
і зелене листя.
Матінко пречиста!
Imitatio Christi!
 
 
Летять сніги з хмари,
ченці не доспали,
впівголоса моляться,
а потім у трапезній
трохи вина вип’ють,
загріються, бідні.
 
 
Підуть стежки прокидати, —
для дороготови
на усе готови,
ой, братчики-ченчики,
травичка Христова!
 

Тирада 28

 
Проминули, короленьку,
наші веселенькі дні,
                        ой, смутно мені
                        і тобі!
Брудна челядь возвисилась,
псарні, стайні позаводила,
                        регочеться над Образом,
                        над Гербом глумиться,
                                    ой, жаль мені
                                    і тобі!
 
 
А радники запродалися,
астрономи пропилися,
бидло їсть зі срібла,
кармеліток лапає,
байстрюків стругає.
 
 
Ходімо до саду,
згадаємо королеву.
Зроблю тобі свищика
ще одного.
 

Тирада 29

 
Сьогосвітня розкіш —
убога у Бога.
А жіночка ласа
зроблена з гівна і м’яса.
Про це пам’ятай,
муже усемертвий.
Серденько заходить,
цвіркуни говорять
про пана Бояна
до самого рана,
до ладу, до прикладу,
а ти наслухай,
до їхньої мови
свою додавай.
 

Тирада 30

 
Як можу, так співаю.
                  У дзеркало дивлячись.
Життя проминає,
                  за яворами ховаючись.
Панна до вінчання готова.
                  Гарна десь ти, наречена Христова…
А твій батько меча нагострив,
                  а твій батько слуг напоїв.
Скрадається, підлий, покоями,
                  а ти світле волосся розчісуєш,
у дзеркало дивлячись.
                  Висока свіча
і чорна троянда.
                  Збігаються людоньки.
                  Ладоньки, ой, лада.
 

Тирада 31

 
Куди тобі? В негоду неживу?
             Там ягоди сухі,
             там ящірки блукають.
Куди тобі? В нерадісну корчму?
             Там короля нового
             старці і блазні лають.
Чи до привітної вдови?
             А там давно
             чужі ночують.
Куди тобі подіти чорні книги?
Кому нового вірша прочитати?
             Улітку світ безмежний,
             узимку непривітний,
і завжди його важко покидати.
 

ВСЕ