Текст книги "Мисливці на снігу. Вірші і поеми"

Автор книги: Костянтин Москалець

 
завше боявся зустрічі немилосердної
з принцом серед пустелі вночі
 
 
чи ти мені голову зітнеш принце
світле дитя палахкучої крові
чи ти мені чуло в очі поглянеш
ген з того краю столу
 
 
чи ти мені очі вип'єш принце
грубі і невситимі
а чи із клаптиків порваних віршів
складеш картину
 
 
мого похапливого страху до тебе
 
 
я не троянда не лис не планета
я лиш пустеля у власній постелі
каптур ченця стіна ледь помітна
за мохом
 
 
завше боявся
боявся до дзвону коли плескав у долоні
боявся до дзвону і диму
як сигнальні багаття палив
боявся до гір що постали на видноколі
до люду що вимахуючи руками
все більшими
біг рятувати мене
 
 
від принца мене порятуйте —
для того цей вірш
 
 
від маленького принца —
ату його!
                           (« пустеля»)
 

 
карта стара світанкова
сухі чорнобривці
позначають місця битв
у яких здобули перемогу
 
 
світлу склянку води
п’ю поволі
несвідомо рахуючи шрами
виглядаючи сонця
що світило впродовж
столітньої війни
 
 
хтось торкає за плече —
здивовано повертаюсь —
зі своєю водою
сідає на підвіконні поруч
спалена Жанна д’Арк
 
 
із сухим чорнобривцем у косах
 

 
веселих свят – ідуть рубінові дощі
у пальцях кришаться на статуї
золоті гіпсові у грудневих парках
заснованих павуками – священними
що в них ми навчилися хресту-любові
 
 
веселих свят робота радісна паде
багатий дощ на слух звіряє
серця і повноцінність тютюну
старі фламандці підвечерюють
плодами кам'яними ти за ними
ідеш відлунений дозвіллям
коли й вино – не гріх
коли і гріх – вино
 

 
Я ще раз вип’ю крижаного чаю
дослухаю себе і вимкну маг
поему Чубая перечитаю
передивлюсь колекцію комах
 
 
липнева злива виліпить на сході
худеньку постать дівчинки-жони
чай закінчився а Грицько в труні
і пісенька остання – про Чорнобиль
 
 
і тільки ти лишилася мені
та ще комахи із уважними очима
що розглядають шрами на чолі
а потім пересмикують плечима
 

 
на синій сосні на тонкій гіллі
збудовано дім бурштиновий
 
 
живе в ньому гадина —
тільки й того роду
дзиґарика має
у вікно ззирає
 
 
з синьої сосни з тонкої гіллі
 
 
тільки й того броду
тільки й того сліду
 
 
що гадина піде
 
 
прийде
 
 
піде
 

 
Нічого не знаю нікого не знаю
ніколи не живу
а як живу – то крадькома від самого себе
котрий все одно не живе тільки обсервує
і свідчить потім і свідчення ці – зрада
 
 
я сам зраджую себе – більше нічого і нікого
ніколи немає осені і літа немає ніколи
одна тільки ніч ніч буднів і свят
одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть
 
 
смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна
і всі сплять навіть колишні друзі сплять
навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш
попри їхню невідчепну реальність
 
 
задихаюся від дощу слухаю музику
дуже багато дощу дуже багато музики
споконвічний чай споконвічна цигарка
ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять
 
 
Господи хоч би я вже прозрів
Господи хоч би я вже отямився
Господи
 
 
скільки ще можна подорожувати
прати єдину сорочку сушити її своїм тілом
скільки ще можна читати писати співати
коли ніч все одно одна ніч і не більше
 
 
коли пси і ті знаходять сяких-таких господарів
коли блудний син – і той повернувся зрештою
я – блудний син? а докази?
адже я не хочу повертатися і жерти м’ясо
 
 
адже я не хочу заздрості свого брата
адже я не хочу позувати художникові
котрий нічим не кращий за мене
і нічим не гірший він теж уже не живе
 
 
а ту дівчинку треба проклясти і забути
ні лише забути – її ім’я і очі найперше
а решта забудеться саме по собі
пам’ять осліпне безтямна
 
 
Господи
Господи хоч би я вже прозрів
 
 
і до війська тебе не заберуть більше ніколи
і нікуди тебе не заберуть комусь на поталу
це було дуже хитре і вірне рішення:
віддати мене мені назавжди на ніколи
 
 
Господи
хоч би я вже отямився – – – -
 

 
Летить пожовкле листя з верховин.
Уже ні сну не буде, ні покути,
а буде мати й буде син,
якому принесли цикуту.
 
 
До ранку так далеко, мов до раю.
Я п’ю, і мерзну, і палаю,
і знаю, що пізніше, за Дунаєм,
ти знайдеш іншого мене.
 
 
Люби мене, люби мене, люби,
той інший молодий – він не заброда,
напевно ще не розгубив
«святих небес пречисту вроду».
 
 
А я – ридаю у вогні,
і пропадаю у свободі,
і тільки ти одна мені, —
а решта ночі та негоді.
 

 
Він оселився у покинутому храмі і писав.
Серед ночі приходили;
одних він знав з Европи,
а інші… врешті, може, просто миші?
Одна була приручена; відтак,
читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо,
– він слухав неуважно, бо ті вірші
були не з Трої й не горіли у вогні,
який палав і ледве стримувався в ньому
зусиллям волі, що дорівнює неволі;
вона цього не помічала; він терпів.
Зерна в довколишніх полях було доволі.
 

 
Повертається зір
повертається слух
повертається свідомість
чиста як вранішній сніг
Бог переміг
я ніколи не думав
що поразка може бути
такою бажаною
так довго очікуваною
такою здійсненною
може це тому
що я й не вірив ніколи
по-справжньому
так як оце тепер
уранці
запалюючи
нову сиґарету
замість свічки
дістаючи новий аркуш паперу
чистий ніби здобута поразка
ніби повернена свідомість
так-так – ніби вранішній сніг…
 

 
         І чи було те літо що вимагало птахів
закинувши свою патлату голову
кудись у верховіття —
у недосяжні руки
         І чи розказували двічі
історію дахів??
 
 
за валом продають моря
разом з ваалом
 
 
І чи журились як вінчалася земля
в своїх нуртуючих соборах
при ксьондзах та своєму ритуалові
при нетутешніх глядачах отам —
 
 
         за валом голубим
де списи прапори й вітрила
де літо на білесеньких ослонах
барвисте доміно розклало?
 
 
         А над червоними дахами Бог розгортає
недочитаний кобзар
зерна бджоли і ранку
 

1980

 
ранкове передмістя сну про тебе
вертаюся до брами – і назад
Бог загорта не дочитавши небо
і кілька слів упало в білий сад
 
 
і кілька солов’їв із інеєм на крилах
течуть у гнізда втомлено мовчать
неповерненна незбагненно світла
і неминуча наче та печаль
 
 
і сходить сонце Боже як це просто
і вигорає місто до землі
і вже прокинувшись
усе ще чую постріл —
це знак це повернулись кораблі
 

 
Тебе узяла рання рана – любов. Усього взяла.
За живе.
Не заживе, вона стримана і осяянна.
Місяць пливе.
Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,
нікому,
в сірий цей час, у зимовий цей час,
золотий…
Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —
без води, без гардин, без мети.
 

 
мій друже мій вечірній ти вже сивий
а я все сам – ні звір ані той бог
і час уже збиратися на жнива
а я отак нічого й не посіяв
і ми не вдвох
 
 
біжить їжак іде юнак сміється діва
хитається в очах зеленогривий світ
мені так гірко
гірко? дивне диво
у найлютіше літечко із літ
 

 
Ти втретє цього літа зацвітеш
такою квіткою – тендітною, п’янкою.
Кімната втратить риси супокою,
бо речі перейдуть у твій кортеж.
 
 
Обернеш пил на срібло і кришталь,
наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни,
ти – даль, і подолаєш іншу даль.
 
 
В людей уже нема своїх святинь.
Ти можеш стати першою, одначе,
знай: біля тебе жоден не заплаче,
і пам’ятай: два дні всього цвісти.
 

 
Смішних провінціалів
і жести королів
ми достовірно грали
перед порожнім залом
напередодні зим
аплодували кожному
хто міг прийти сюди
на вулицях порожніх
жили криштальні пси
не залишали сліду
прозорі і тривожні
і зовсім не питали —
це можна чи не можна
є ще яскраві згарища
незатишних афіш
мій день чому ти хмаришся?
ми грали та не гралися
і ролі залишилися
все ті ж
 

1980

 
в отих вазонках росли канарки
вазонки стояли на сходах
покинутого дому
 
 
їх поливали водою з криниці
за канарками полював чорний кіт
а може білий не бачу різниці
 
 
і от одного разу
коли ми досліджували нутрощі
віолончелі
(там було достобіса цікавих речей:
кубик Рубіка книги і гільзи)
 
 
так от саме того разу
чорний або білий кіт
заплакав
смішно втираючись
брудними лапками
 
 
і одна з канарок
та що росла у найкращому вазонку
сказала:
«віддайте мене йому
хай заспокоїться»
і так отой кіт поїв усіх канарок
і дім тоді став уже  з о в с і м  покинутим
 
 
а за розламану віолончель
нам добре всипали
а кіт невдовзі загинув
невдало стрибнувши за горобцем
 

 
Вона, коли остатній промінь граком,
викреслює свій вензель сміливіше.
Вина будинку під червоним дахом,
із білими фігурами у нішах.
 
 
Тремтить вода – то пощези мовчать.
Вона малює вензель на доріжці в сад
і опечатує сліди сухим цілунком, —
так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,
усе ж її зника.
 
 
Фігури кичуть лють свою фігурну,
безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,
бо все ж вина, бо все ж червоний дах,
бо все ж доріжка в сад,
а не із саду.
                           (« вина будинку нічна»)
 

 
чекаймо
         і хтось       поховає ці губи тремтячі
                           люди нарешті знайдуться
                           так знаходиться клямка у дверях
 
 
і щось                 що пахне яблуками та спокоєм
                           мама так пахла
                           владно стисне тебе за пропиту
горлянку
 
 
         і що ж        і тоді відчиняться двері
                           і не треба вже буде чекати
 
 
і хтось
 

 
відлюбив горо
відлюбив
         ходив біля брами
         з мальованим левом
         курив
         дивився на хмари
         думав про небо
         поруділе в серці
         потойбіч серця
 
 
         його вкриє гора висока
         зелена й червона
 
 
з білою корогвою
на вершині
з молодою скляною
труною в долині
         відлюбив долино
         відлюбив
 

 
поволі гасне книга колір книги назва книги
по тому ясне тло всю площу заливає
і пил паде
і нерухомість
відділяється від стін довколишніх
 
 
від водограїв
і від звичних слів відділяється
 
 
вії довгі приспущені
слова невиправні
водограї будівлі назавжди
віддаляються від нерухомості
розтріпують волосся закурюють
почувають себе невимушено —
що за краєвид!
 
 
усі ознаки попелу
                  (« спалення книги»)
 

                               Юркові Саєнку

 
Немає нікого у весняному надвечір’ї
            полум’яніє трава суха на узбіччі
і кожен наступний день —
            це попередній день
колеса крутяться життя минається
            стара поорана платівка крутиться
голка ніяк не перескочить
            до наступної борозни
видобуваючи все ті ж сонця
            і хмари
 
 
ми їдемо на тій самій швидкості 33
            потім усе скоріше
і через це прискорена мелодія
            видається смішною
смішний вітер
                    смішне сонце
            веселі сльози
                        кумедний розпач тих
кого немає у весняному надвечір’ї
тих кому можна було б показати
порожній костьол і призахідні гори
над якими нерухомо зависли зорі
добрі чисті вічні зорі
а ми злі брудні й минущі
повтори це як приспів:
            зорі добрі – а ми злі
            зорі чисті – ми брудні
            вічні зорі – минущі ми
і палаюча трава пролітає за вікнами
і той хто увімкнув цю гру
         забув де вимикач
                   до чого тут ми
                             хіба ми причетні
                                       до відшукування причетного
нас просто так виховали
а потім сказали
що це не основне
у весняному надвечір’ї'
де ніколи немає нікого нікого нікого ні-ко-го
 

 
Отож, іще один звичайний
червоно-чорно-білий королівський похорон,
вогкі зимові сиґарети; он ворон,
ось електрокамін і чай, і книга,
яку треба дописувати вечорами,
коли, обнявши зайчика, засне мала.
 
 
Я думав, ця зима не так почнеться;
зумисно не звертав уваги
на віщування в навмання розкритій книзі,
на те, що не було листів,
а потім були, правда, небагато,
і я читав листи у ліжку,
добре розуміючи, що це вже не сон.
 
 
І це не сон. І це. І це також.
 
 
Аж ось помер король, помер насправді.
Я саме скидав светра, як зненацька
заговорило радіо, його забули скрутити звечора,
і ледве стримуючи ридання, повідомило
сумну звістку
жіночим голосом.
 
 
Тепер не часто помирають королі.
Мала прокинулась. Устав і зайчик.
Гріх спати в такий день;
діставши решту іграшок
з поламаного холодильника,
ми почали бавитися в  т р а у р.
Сварились двірники на тротуарі,
і всюди – в сніг, будинки, – застромляли
червоні, чорні, білі прапори.
 

 
І неминуча сіра крапля – цвях,
довічно в незалежне тіло вбита;
ішов отак, сердитий, необжитий,
і розпочався без’язикий шлях
не вранці, і з приходом темноти,
разом з дощем – не припинявся.
 
 
І скільки тих разів з'являвся Дем [1]1
  Дем – Валерій Дем’янишин, один із яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік.


[Закрыть]
щоб ти навчивсь являти щедрість,
не обумовлену ні попереднім небуттям,
ані тутешнім проминанням…
 
 
Заквітчано всі брами. Осінь?
Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі.
Тепер і досвіду, і втоми досить.
Тепер пиши: «Прийшли».
 
 
Імла палає, вересень, свобода.
 
 
Свобода.
Вересень.
Імла.
 

У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,

і пара з чайника та дим від сиґарет

подібні; а за склом – галузки мокрі і

двірник, з учора п’яний; він

не знає про Війона,

а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко

із тілом серце розмовляє; чуєш, ні?

«Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;

це добре, що вона все поглинає, треба

багато смерті, щоб поглинути усе,

зокрема, це безсоння – спад чи спадок

десятка років, відданих іспанським королям,

і названих «Америка»; ти першимволодів,

тепер ти вільний; може, це безсоння

і є знанням? і смертю? снігом?»

 
пухнастий вітер що летить з півночі
котить голови
 
 
вітер що летить з півдня
стинає голови кульбабам
 
 
на узбіччі руїни театру античного
акторів нема
 
 
вітер летить із заходу
куди він летить
кому він стинає голови
 
 
деякі думки а також слова
і навіть сніги
існують доти
доки їх не названо
 
 
о маски театру античного
рушайте вже на схід
 

1979

 
Він – це ти,
але ти ще не змій і не дощ,
лише пташка у пташці,
піщина в пустелі.
(Але ще не пустеля).
Він – це пташка і змій одночасно.
 

1979

 
згадую гнізда покинуті
тієї що кликав уже не назву
ніколи уже не врятую
близького до істини плоду вечірнього сонця
 
 
навіщо згадувати покинуті гнізда
навіщо згадувати гнізда
навіщо згадувати
 
 
згадую гнізда покинуті
безпорадності власної землі пустельні
сприймання свого не назву уже іменем птаха
 
 
згадую
 

1979

 
не вітаймося тут серед вулиць дивних пустельних
повних вітру дощу і криків наляканих птахів
тут де попіл – наче попіл листів
наче літо минулого року
із собаками та дієсловами в усіх на світі дієвідмінах
із вишнями блискавицями дзвонами та апельсинами
із усім що було і чого більше ніколи-ніколи не буде
 
 
отак я кажу тобі тут серед вулиць пустельних
засипаних попелом —
не вітаймося тут зробімо вигляд що ми незнайомі
 

1979

 
приїхали чумаки
привезли повні вози дощу
та похмурі обличчя їхні
і мовчать і мовчать
 
 
цілу ніч цілу ніч палали багаття
під нашими вікнами
цілу ніч хризантемовий дощ
намагався їх загасити
 
 
а на ранок поїхали чумаки
повезли далі повні вози вогню
залишивши під нашими вікнами
хризантеми і попіл і попіл
 

1979

 
вона танцює зараз на терасі
вона танцює кольоровий танок
– любити її любити опівночі – кажеш про себе
про хмари липневі
заходиш у них по груди заходиш у літо
 
 
шматочки його відразу ж торкаються очей і волосся
дивишся крізь них на сонце – бджоли яблука дощ
а танок триває вона танцює хоч довкола темніє
вона танцює в саду вона танцює на твоїх долонях
і раптом
 
 
падає
 
 
підхоплюєш – любити тебе опівночі – кажеш
ідеш не дослухаючи аплодисментів і свисту з галерки
ідеш по квітах і помідорах що негарно пахнуть
несеш її – наче хмару наче сіно просто як бджолу —
 
 
і не повертаєшся
 

1979

I

 
Лине полегкість човнами-пальцями
споминів у нас досить
музики теж
птахів із шелестячими блискавицями
в місячних дзьобиках
на деревах покинутих травами
теж
 
 
але нам не задосить нас
але втіхи замало й часу для втіхи
негідникам сонця з епохи мурах
сонцю й негідникам
не прийнятим травами
сонцю і нам
не прийнятим нами —
 
 
світлі дзвони світлих дощів
нездійсненність богів а тому і нас
шепочуть
роздягаючи бажання піднятись до флюґерів
і водночас опуститися на стіни
абсолютної метафоричності —
пройти крізь стіни
(дощу)
закликає нас дзвоніння скрапуюче
нездійсненність болю а тому і нас
а отже і музики —
бо нам не задосить пальців
бо нам очей не задосить
бо нам не задосить нас
і болю нашого
хай навіть нездійсненного
небажаного
 

II

 
ми не маємо дому – але маємо руки
і нас
і до того ж кохану що освітлює плач
та повторення крил у нащадках
і тоді проростають питання дзвінких атавізмів
вибору поміж нами та крилами
 
 
ми гукаєм – обирайте останніх —
ми не маємо дому —
але маємо спомини
хіба цього не задосить
 
 
(щоночі топитись в долонях твоїх
і випливати на берег) —
 
 
з мушлею для тебе
з правом на ще одну спробу
з правом на спогади і на ключ
до неіснуючого дому
до сухої землі
 
 
що раптом проросте словами власними
незрозумілими для всіх окрім тебе
для тебе окрім усіх
бо ви неподільні
бо ви неподільні
і безсилля твоє – також їхнє безсилля:
перед втіхою
перед мурахами
перед яблуками
 

III

 
в основу дому покладемо рибу
цвіркуна
зозулю
 
 
зимовими вечорами вони нам
нагадуватимуть про літо
 
 
до того ж цвіркун гратиме
риба співатиме
 
 
а зозуля рахуватиме
скільки всім нам залишилося жити
 

IV

 
раніше ключ лежав тут
зараз його нема
 
 
заходимо з іншого боку
шукаємо – і нема
 
 
лежить кілька соснових голок
кілька соснових шишок
 

V

 
стоїш на хмарі
заклично махаєш рукою траві
людям звірям
Марія
Марія води і сну
Марія пахощів та землі
Марія тебе
 
 
але вітер подихів їхніх і поглядів
далі жене хмару
махаєш рукою прощально
 

VI

 
вийти в темінь нічного літнього грому
торкнутися першої росини
на його шорсткій щоці
– тату – мовити – тату
 

VII

 
запах ріки
запах слідів пташиних на березі
кохана —
одне і те ж саме
стверджую ввечері після купання
темний корінь на дні ріки
перший жовтий листочок на плесі
і я —
одне і те ж саме
стверджуємо ми
 

VIII

 
але нам не задосить нас
 

1979

 
милий невтішний і сивий
мов тато з трояндами
наш страшний суд вже нікого
торкнутись не зможе
тіні жовтаві болючі для птахів осінніх
маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі
наче сива вода наче порухи ангелів в серпні
або осінь осіння і таїна щонайважчої
вашої мови
 

1979

 
а іноді так:
замети печалі журавлів та розгубленого листя
забарвлені в милий вечір
знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку
поміж батьковим кожухом
та очима найлютішого індіанця з племені всіх
та ще снігоочищувачі на вулицях
розгортають замети печалі
водії вниз не дивляться —
унизу твоя щирість
нікому із них не потрібна
 
 
маю тебе сльозою барвистою —
а вона скочує в ріки стрункі наче струни
і чисті мов кров козача
пливе до славутича-тата
щоб тріпотіти в руках
найгіркішого рибалки в світі
скочує в темінь
така ж самотня як і ця ніч
то тепер уже маю їх дві
сльозиноньки
 
 
і – врочистий дощ:
не заважайте мені рахувати
краплини осені на шибках
поцілунки на вустах чужих коханих
круків що летітимуть на тлі призахідного сонця
опісля дощу
і карети доверху закидані червоними квітами
і тебе з широко розкритими сірими очима —
(осінь прийшла
а за нею нікого нема
і це – найдивніше…)
 

1979

 
сутінковими птахами
поросла твоя мила і втрачена назва
музика ледве засніжена
за теплими мурами сліз
 
 
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
теплим небом налите по вінця
темним небом наповнене вщерть
 
 
дощ повився мов дикий сідий виноград
моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим
і кому ми пробачимо щó
світанковими назвами? —
 
 
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
(срібне-срібне поле)
 

1979

 
якби ти була моїм голосом
і всім що він може назвати
якби ти була очима моїми
і всім що вони побачать
 
 
якби ти була всім що може бути
і може не бути —
 
 
голос мій називав би тільки твоє імéно
очі б тебе лише бачили
 
 
а буття стало б мені за спільника
з яким можна довго сидіти
розмовляючи про що завгодно
а можна просто довго мовчати —
хоч і всю ніч
 
 
і весь ранок
і все життя
 
 
якби ти була моїм голосом та очима
якби ти була
 

1979

 
Крихта золота
злагідна кинута
 
 
до вишнево-летючої пащі
 
 
розтає неслухняно
і м'яко
 
 
і зелена зоря витікає
із рани беззвучної
 
 
бракне струни
і страшно труни
 

1980

 
сонце поволі сідає за школою
ти розгубив по дорозі слова
хочеш мови вкраїнської нової
а стара ще жива
 
 
це так якби мама твоя виходила
і на порозі зустріла ще одну
молоду саму себе і як тоді
ти пояснив би кожній з них
 
 
кого тобі більше сьогодні треба
чому ти кликав і вона прийшла
оця друга легка й усміхнена
і куди піде перша стара й сумна
 
 
Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе
твою наругу і гнів
не заслужив я мерзенний порох
зламана квітка просто гній
 

1981

«…треба лиш повернути те, що втрачено.

І знайдено, і втрачено знову і знову…»

Т. С. Еліот, «Іст Коукер»

1

 
І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся лікарю,
єдиному, хто не може тебе втішити,
єдиному, хто не потребує втішати.
 
 
Все частіше виходиш на вулиці,
безладно наклеєні на планету.
Все частіше знаходиш монети,
карбовані в п’ятому році, вночі.
 
 
Люди вже не бояться тебе.
І неврожаю вже не бояться.
Все частіше разом із ними радієш
грації танцюристів, усмішкам повій.
 
 
Я їхній, лікарю. Хто мій позивач?
Хто, як не цей перехожий,
мій довільний заручник?
І в чому не винен я?
 

2

 
Липи замислюють бджіл.
Липи – мені повернуто,
бджоли – мені.
І дарма, що немає гостинців нашим —
не те, що циганським – дітям,
адже лиш Марія з пучечком безсмертників
віншувала мене з народинами завше,
замислено витираючи пилюку
на старій радіолі.
 
 
– Ти вигадав мене, – каже лікар. – Ти
вигадав місто і липи, і бджіл.
Ти вигадав Бога, мов нетлю,
що рветься щоночі до хати,
щодня – із неї.
 

3

 
– Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, —
каже лікар.
Татарське зілля, здивлене й зажурене.
Продовжуй потайки мережить собі пута
під синім небом, між трьох стін.
Тобі не буде лиха, бо ти хворий,
ти хворий на недолю, – прости.
Хіба це важко – поміняти в вазі воду,
чи уночі в кімнату нетлі напустить?
 

4

 
Ти заламуєш руки і так боляче просишся,
піднімаєш останні знамена плачу.
Апельсини на брук – і поко… ой, покотяться
серед білої вулиці – і дітей – і дощу.
 
 
Де я? Мають натомлені птиці
під високими зорями, над широкими площами.
Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, —
ти непроханий тут і непрощений.
 

5

 
У театрі, Галинко,
ми не зможем бути самотніми.
Ти ж бо знала.
Щебече в руці картонний квиток
для проїзду в загальних вагонах
поїздів пасажирських,
що поїдуть сьогодні
в моє місто.
 
 
Слава Богу, що я не побачу тебе мертвою.
Слава Богу, що я не побачу тебе.
 
 
Лиш не сердься.
У виставі, Галинко,
глядачам заборонено участь брати,
плювати на підлогу і лузати насіння.
Та знаходяться певні ексцентрики,
що собі дозволяють усе це,
і, звісно, зазнають справедливої кари
з боку адміністрації —
штраф або смерть.
 

6

 
Як дивиться лікар в очі Марії! —
голуби купаються в погляді,
приливають пір’їни до скронь,
змушують посміхатися ріллю і росу
на покинутому звечора плузі.
І довіра єднається сяйвом
із сяйвом коралів на шиї.
І рвучкість, з якою знімає вона сукню —
то рвучкість кісток до біління свого.
Як чужіша тобі пучок безсмертників —
пропорційно своєму засиханню.
Чим міцніше стискають вони руки,
чим ближче —
тим далі.
 

7

 
І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся мамі.
Купуєш іграшки та гвоздики,
приносиш і віддаєш наодинці.
Не любові вже просиш —
копійок на сиґарети,
бо за ті, що знайшов на вулиці,
вже не купиш
ні сиґарет, ні іграшок, ні гвоздик.
Викликають лиш посмішку
в антиквара.
 
 
Все частіше виходиш на вулиці,
спокійно досліджуєш релігію спектру,
вибухаючу в світлій липневій воді,
в контрапункті хмар,
щойно вирізьбленому вітром, дощем, далиною.
 
 
Вже нікуди ти не поїдеш,
Бог із ним, з тим святим Граалем,
з нами Бог.
 
 
Проходить час – і кров твоя – дим,
і хата – срібне колібрі – вмира на долоні.
Вже не мудрий – бо є зраджене Слово,
і не той, хто питає – бо є сказане Слово,
і не той, хто вчить – бо Словом не вчать.
 

1983